Видатні філософи і богослови. Декарт. Ч.1. Життя
05/28/2004 | Георгій
Рене Декарт жив і творив у першій половині 17-го сторіччя. Це була надзвичайно видатна творча особистість - філософ, релігійний мислитель і пропагандист, математик (засновник аналітичної геометрії), фізик, натураліст, есеїст, педагог, видатний майстер епістолярного жанру, і неперевершений майстер бесіди (конверсаціоналіст). Дуже розповсюджена думка, що Декарт був першим по-справжньому сучасним філософом - його творчість знаменувала кінець філософії середньовіччя і початок філософії нового часу. Але іспанський філософ Ортега-і-Гассет дотримувався точки зору, що Декарт був не тільки першим сучасним філософом, а і взагалі першою по-справжньому сучасною ЛЮДИНОЮ.
Декарт народився у 1596 році в маєтку Ла Ей, недалеко від міста Шателлеро, в провінції Турень (центрально-західна Франція). Його батько був заможним аристократом і блискучо освіченою людиною. Маленький Рене був дуже слабкого здоров'я і вижив чудом. Фізична слабкість переслідувала його все його життя - він був дуже маленького зросту, хирлявий, і часто хворів як в дитинстві, так і дорослим. Але розумові здібності хлопчика вражали навіть його скептичного і перебірливого батька. У віці восьми років, коли Рене був прийнятий до єзуїтського колежу Ла Флеш, він вже вільно читав і писав як латиною, так і французькою мовою (що в ті роки було рідкістю), а також чудово рахував, креслив і розв'зував складні геометричні задачі.
В колежі Декарт очевидно нудився - він мав найкращі оцінки, але йому не було цікаво вбирати науку, яка складалася головним чином з заучування класичних текстів. Ситуацію ускладнювало те, що він відзначався дуже веселою, але скептичною вдачею, і хоча й не сварився зі своїми вчителями відверто, часто підчіпляв їх каламбурами і, з їх точки зору, зарозумілими питаннями. Це привело кінець-кінцем до того, що Декарт залишив колеж (у 1614 році), отримавши вчений ступінь бакалавра, але не маючи хороших рекомендацій і без ніякої перспективи отримати відповідальну посаду в академічній науці чи в юриспруденції.
Розпрощавшися з єзуїтами, Декарт відправився до Парижу, де провів чотири роки в гуртку епікурейської золотої молоді. Він постійно говорив і писав родичам і знайомим, що його нічого не цікавить, крім насолод. Але за цим тривіальним аристократичним епікурейством ховалося зовсім інше життя. Декарт не уникав бурхливих вечоринок, але його надзвичайно слабке здоров'я не дозволяло йому багато пити і бешкетувати з жінками (він до того ж був хворобливо сором'язливим, незважаючи на свою постійну маску скептика і злослова). Він виробив звичку вставати дуже пізно, і проводив усю першу половину дня в ліжку, де він багато читав і працював над математичними та фізичними задачами.
У 1618 році 22-річний Рене зненацька ошелешив своїх рідних та друзів своїм рішенням приєднатися до армії. Ніхто не чекав цього від маленького вузькоплечого носатого любителя математики, який вже став легендою через свою звичку постійно валятися в ліжку. Матеріально Декарт був забезпечений прекрасно, і життя в Парижі здавалося для нього, зманіженого аристократа, дуже підходящим. Але Декарт пояснював, що він, як хороший католик, не може триматися осторонь релігійних воєн, які тоді трусили майже всю Європу. До того ж, його дуже мучив той факт, що "високі" ідеї математики не знаходять достатньо застосування у практиці. Він розглядав військову арену як можливість знайти такі практичні застосування математичних ідей.
Декарт став офіцером армії імператора Священої Римської Імперії і короля Баварії Максиміліана з католицької династії Габсбургів. Штаб цієї армії знаходився в Нойбургу, в Німеччині, але Декарт проводив у цьому штабі тільки зимові місяці, а в інші пори року подорожував по всій Європі з різними дипломатичними дорученнями. Під час однієї з цих подорожей він зустрівся з найголовнішим ворогом і суперником Максиміліана, королем Богемії Фрідріхом П'ятим (протестантом). Між ними заточилася розмова, під час якої Фрідріх раптом відчув, що перед ним, в особі молодого, недосвідченого, негарного, дещо жовчного офіцерика стоїть непересічний мислитель і вчений. Вони розсталися друзями і почали обмінюватися листами.
Через рік Фрідріх написав Декартові, що в нього народилася дочка, принцеса Єлізавета. Ще через кілька років Декарт почав листуватися з маленькою принцесою безпосередньо, і глибоко закохався в неї. У своїх листах, які він посилав Єлізаветі щодня на протязі приблизно тридцяти років, Декарт вчив дівчину мовам, математиці, філософії, католицькій теології, фізіології людини і взагалі всьому, до чого він сам мав науковий, філософський чи релігійний інтерес.
У 1625 році Декарт звільнився з армії і оселився як приватна особа в Парижі, де він намагався давати уроки математики і філософії. Але йому не подобалася дещо задушлива атмосфера інтелектуального життя Парижу. Незважаючи на те, що він був дуже ревним католиком, регулярно відвідував церкву і мав особистого духівника, по Парижу почали повзти чутки, що Декарт вільнодумець, єретик і взагалі мало не атеїст. Найболючіше Декарта вразило те, що, як виявилося, ці чутки розповсюджували деякі молоді люди, яких він вважав своїми близькими друзями і учнями. Він кидає все і переселяється до Нідерландів, де живе майже безвиїздно з 1629 до 1649 року.
Ці двадцять років були найкращими роками життя видатного філософа. Декарт почтійно читає і пише. У 1637 році виходить його класична праця під назвою "Роздуми про метод правильного спрямування мислення і пошуку правди в науках" (більше відома під її скороченою назвою "Роздуми про метод"). У тому ж році з'являються його книги "Діоприка," "Метеори" і "Геометрія." У 1641 році Декарт публікує "Роздуми над першою філософією" - книгу, яка пізніше була визнана його найкращою працею, геніальним підсумком його філософської системи. У 1643 році сталося те, чого Декарт так давно з нетерпінням чекав - він нарешті зустрічається з предметом свого романтичного кохання, Єлізаветою, принцесою німецької провінції Палатінат. Вони проводять разом досить короткий час, після чого принцеса залишає філософа, але той, охоплений шаленим надхненням, продовжує писати численні есеї, статті, монографії і також безліч приватних листів. У 1644 році виходить його остання велика книга під простою назвою "Принципи філософії."
Наступні два роки Декарт проводить переважно вдома, але на короткий час відвідує Данію і Францію. У 1646 році, під впливом свого священика, Декарт розпочинає листування зі шведською королевою Крістіною (протестанткою), з метою навернути її до католицизму. Крістіну дуже вражає стиль і пафос листів Декарта. Вона, очевидно, закохується в нього і запрошує його до свого двору, сповістивши філософа, що вона вже католичка. Проте Декарт, імовірно через переживання з приводу своєї закоханості в Єлізавету Палатінат, вагається. Він остаточно приймає запрошення Крістіни тільки в другій половині 1649 року.
Стокгольм справив на Декарта погане враження - там виявилося значно холодніше, ніж він це собі уявляв, і придворні, та й сама королева, мали жахливу, як на нього, звичку починати день о п'ятій годині ранку. Декарт впадає в глибоку меланхолію, свариться з Крістіною, а в лютому 1650 року раптово застуджується і помирає від запалення легенів. Перед смертю він каже Крістіні, що він, незважаючи на те, що ніколи не був одружений, мав дочку, яка народилася з якоюсь страшною хворобою і померла маленьким дитям. Хто була мати цієї дівчинки і коли точно вона народилася й померла, залишилося таємницею.
Про філософію Декарта - в наступному дописі.
Декарт народився у 1596 році в маєтку Ла Ей, недалеко від міста Шателлеро, в провінції Турень (центрально-західна Франція). Його батько був заможним аристократом і блискучо освіченою людиною. Маленький Рене був дуже слабкого здоров'я і вижив чудом. Фізична слабкість переслідувала його все його життя - він був дуже маленького зросту, хирлявий, і часто хворів як в дитинстві, так і дорослим. Але розумові здібності хлопчика вражали навіть його скептичного і перебірливого батька. У віці восьми років, коли Рене був прийнятий до єзуїтського колежу Ла Флеш, він вже вільно читав і писав як латиною, так і французькою мовою (що в ті роки було рідкістю), а також чудово рахував, креслив і розв'зував складні геометричні задачі.
В колежі Декарт очевидно нудився - він мав найкращі оцінки, але йому не було цікаво вбирати науку, яка складалася головним чином з заучування класичних текстів. Ситуацію ускладнювало те, що він відзначався дуже веселою, але скептичною вдачею, і хоча й не сварився зі своїми вчителями відверто, часто підчіпляв їх каламбурами і, з їх точки зору, зарозумілими питаннями. Це привело кінець-кінцем до того, що Декарт залишив колеж (у 1614 році), отримавши вчений ступінь бакалавра, але не маючи хороших рекомендацій і без ніякої перспективи отримати відповідальну посаду в академічній науці чи в юриспруденції.
Розпрощавшися з єзуїтами, Декарт відправився до Парижу, де провів чотири роки в гуртку епікурейської золотої молоді. Він постійно говорив і писав родичам і знайомим, що його нічого не цікавить, крім насолод. Але за цим тривіальним аристократичним епікурейством ховалося зовсім інше життя. Декарт не уникав бурхливих вечоринок, але його надзвичайно слабке здоров'я не дозволяло йому багато пити і бешкетувати з жінками (він до того ж був хворобливо сором'язливим, незважаючи на свою постійну маску скептика і злослова). Він виробив звичку вставати дуже пізно, і проводив усю першу половину дня в ліжку, де він багато читав і працював над математичними та фізичними задачами.
У 1618 році 22-річний Рене зненацька ошелешив своїх рідних та друзів своїм рішенням приєднатися до армії. Ніхто не чекав цього від маленького вузькоплечого носатого любителя математики, який вже став легендою через свою звичку постійно валятися в ліжку. Матеріально Декарт був забезпечений прекрасно, і життя в Парижі здавалося для нього, зманіженого аристократа, дуже підходящим. Але Декарт пояснював, що він, як хороший католик, не може триматися осторонь релігійних воєн, які тоді трусили майже всю Європу. До того ж, його дуже мучив той факт, що "високі" ідеї математики не знаходять достатньо застосування у практиці. Він розглядав військову арену як можливість знайти такі практичні застосування математичних ідей.
Декарт став офіцером армії імператора Священої Римської Імперії і короля Баварії Максиміліана з католицької династії Габсбургів. Штаб цієї армії знаходився в Нойбургу, в Німеччині, але Декарт проводив у цьому штабі тільки зимові місяці, а в інші пори року подорожував по всій Європі з різними дипломатичними дорученнями. Під час однієї з цих подорожей він зустрівся з найголовнішим ворогом і суперником Максиміліана, королем Богемії Фрідріхом П'ятим (протестантом). Між ними заточилася розмова, під час якої Фрідріх раптом відчув, що перед ним, в особі молодого, недосвідченого, негарного, дещо жовчного офіцерика стоїть непересічний мислитель і вчений. Вони розсталися друзями і почали обмінюватися листами.
Через рік Фрідріх написав Декартові, що в нього народилася дочка, принцеса Єлізавета. Ще через кілька років Декарт почав листуватися з маленькою принцесою безпосередньо, і глибоко закохався в неї. У своїх листах, які він посилав Єлізаветі щодня на протязі приблизно тридцяти років, Декарт вчив дівчину мовам, математиці, філософії, католицькій теології, фізіології людини і взагалі всьому, до чого він сам мав науковий, філософський чи релігійний інтерес.
У 1625 році Декарт звільнився з армії і оселився як приватна особа в Парижі, де він намагався давати уроки математики і філософії. Але йому не подобалася дещо задушлива атмосфера інтелектуального життя Парижу. Незважаючи на те, що він був дуже ревним католиком, регулярно відвідував церкву і мав особистого духівника, по Парижу почали повзти чутки, що Декарт вільнодумець, єретик і взагалі мало не атеїст. Найболючіше Декарта вразило те, що, як виявилося, ці чутки розповсюджували деякі молоді люди, яких він вважав своїми близькими друзями і учнями. Він кидає все і переселяється до Нідерландів, де живе майже безвиїздно з 1629 до 1649 року.
Ці двадцять років були найкращими роками життя видатного філософа. Декарт почтійно читає і пише. У 1637 році виходить його класична праця під назвою "Роздуми про метод правильного спрямування мислення і пошуку правди в науках" (більше відома під її скороченою назвою "Роздуми про метод"). У тому ж році з'являються його книги "Діоприка," "Метеори" і "Геометрія." У 1641 році Декарт публікує "Роздуми над першою філософією" - книгу, яка пізніше була визнана його найкращою працею, геніальним підсумком його філософської системи. У 1643 році сталося те, чого Декарт так давно з нетерпінням чекав - він нарешті зустрічається з предметом свого романтичного кохання, Єлізаветою, принцесою німецької провінції Палатінат. Вони проводять разом досить короткий час, після чого принцеса залишає філософа, але той, охоплений шаленим надхненням, продовжує писати численні есеї, статті, монографії і також безліч приватних листів. У 1644 році виходить його остання велика книга під простою назвою "Принципи філософії."
Наступні два роки Декарт проводить переважно вдома, але на короткий час відвідує Данію і Францію. У 1646 році, під впливом свого священика, Декарт розпочинає листування зі шведською королевою Крістіною (протестанткою), з метою навернути її до католицизму. Крістіну дуже вражає стиль і пафос листів Декарта. Вона, очевидно, закохується в нього і запрошує його до свого двору, сповістивши філософа, що вона вже католичка. Проте Декарт, імовірно через переживання з приводу своєї закоханості в Єлізавету Палатінат, вагається. Він остаточно приймає запрошення Крістіни тільки в другій половині 1649 року.
Стокгольм справив на Декарта погане враження - там виявилося значно холодніше, ніж він це собі уявляв, і придворні, та й сама королева, мали жахливу, як на нього, звичку починати день о п'ятій годині ранку. Декарт впадає в глибоку меланхолію, свариться з Крістіною, а в лютому 1650 року раптово застуджується і помирає від запалення легенів. Перед смертю він каже Крістіні, що він, незважаючи на те, що ніколи не був одружений, мав дочку, яка народилася з якоюсь страшною хворобою і померла маленьким дитям. Хто була мати цієї дівчинки і коли точно вона народилася й померла, залишилося таємницею.
Про філософію Декарта - в наступному дописі.
Відповіді
2004.05.30 | Георгій
Декарт. Ч.2. Філософія і теологія.
Філософська система Декарта побудована на основі одного-єдиного питання, яке Декартові здавалося найголовнішим, а саме: що є безсумнівним? У чому я можу бути повністю, стовідсотково, беззастережно впевненим?Вже саме це питання було своєрідною революцією. До Декарта філософи намагалися "докопатися" до природи речей, їх першооснови - одні думали, що цією першоосновою є вогонь або вода, інші - що атом, ще інші - що ця першооснова являє собою загадкову "першосубстанцію," "апейрон." Декарт відкинув доцільність пошуку такої першооснови речей, тому що, з його точки зору, ми передусім повинні усвідомити, що не маємо ніякої впевненості в тому, що самі ці речі існують.
Є свідчення, що Декарт уперше сформулював це своє класичне питання у 1619 році, приблизно через рік після початку своєї армійської кар'єри. Перебуваючи в зимовому штабі армії в Нойбурзі, він, людина за натурою дуже цивільна, став відчувати, як ми б зараз сказали, сильний стрес. Йому дошкуляло безсоння. Коли він нарешті засинав, ближче до ранку, його мучили безкінечні сновидіння, марення. Очевидно, під впливом цих нав'язливих марень Декарт став замислюватися: а як людина може бути впевненою, що, коли вона думає, що не спить, вона дійсно не спить, а натомість спостерігає ОБ'ЄКТИВНУ реальність і взаємодіє з цією реальністю?
Що є справжньою підставою для такої впевненості? Чи це не є авторитет інших? Але і вони можуть помилятися, і вони можуть насправді тільки марити про зовнішній світ. Людині може приснитися, наприклад, що вона має три руки і чотири ноги. Коли вона прокидається, вона переконується, що "насправді" вона має дві руки і дві ноги. Але може вона, ця людина, кінець-кінцем не прокидається, а тільки міняє одне сновидіння на інше?
Розвиток думок такого роду привів Декарта до висновку, що є тільки одна річ, у справжньому існуванні якої він може бути по-справжньому впевнений, а саме, в тому, що існує його власний розум або душа (латинське "mens sive anima"). Адже саме цей його розум є причиною того, що він, Рене Декарт, має сумнів про існування будь-чого. Я (тобто мій розум чи душа) висловлюю цей сумнів; я думаю; значить, я існую (знамените декартівське "cogito, ergo sum"). В усьому можна сумніватися; проте ніяк не можна сумніватися в існуванні тієї сутності, яка сумнівається. Ще один спосіб висловити ту саму думку: об'єктивною реальністю є "думаюча річ," "res cogitans." Тільки res cogitans не дає приводу сумніватися в своєму існуванні, тоді як все інше у Всесвіті дає такий привід.
За Декартом, res cogitans характеризується передусім тим, що вона не має просторових вимірів, "просторовості." Це ідеальна точка, яка не розповсюджується сама за себе. Ми не можемо її локалізувати. Все, що має просторовість, за Декартом, є вже не res cogitans, a res extensa - об'єкт чи набір об'єктів, що розташовані іззовні по відношенню до res cogitans.
Декарт дуже яскраво ілюструє цю свою точку зору на прикладі маленької залози, яка звисає з основи мозку людини і тварин - гіпофізу. Я можу вважати, каже Декарт, що мій думаючий розум - це вся внутрішність моєї голови, або тільки мозок, або тільки оцей крихітний гіпофіз, або навіть щось ще менше, ніж цей гіпофіз. Але чи не слушніше вважати, що мій думаючий розум насправді має їззовні по відношенню до себе і голову, і мозок, і гіпофіз, і частину гіпофізу? Всі ці об'єкти, які мають просторовість, є зовнішніми об'єктами, res extensa, і тільки сам думаючий розум є безпросторова res cogitans. Що res cogitans існує, я не можу сумніватися. Але чи існує res extensa, я не знаю і не можу знати. Я можу мати про res extensa ті чи інші уяви (тобто, іншими словами, речі нібито існують "для мене"), але я не можу однозначно стверджувати, що вона існує сама собою, незалежно від мене (тобто, іншими словами, я не заню, чи речі існують "в собі").
Далі (особливо у третій частині своїх "Роздумів про першу філософію") Декарт ставить питання про існування Бога. Бог, за Декартом, не належить до категорії res extensa. Це так тому, що ми не можемо ні уявити, ні охарактеризувати Його в тих категоріях, в яких ми уявляємо або характеризуємо зовнішній світ. Коли ми не спимо, наприклад, ми бачимо ті чи інші предмети. Коли ми спимо і бачимо сновидіння, або фантазуємо чи галюцинуємо, ми бачимо, фактично, ТІ САМІ предмети, тільки в незвичних комбінаціях. Щодо Бога - ми категорично не здатні навіть і близько створити у своєму розумі Його образ, користуючися навіть найменш звичними комбінаціями звичних предметів. Річ у тому, що ніякі образи, що їх творить наша res cogitans на основі взаємодії з res extensa, не передають таких категорій, як вічність чи абсолютна досконалість. Таким чином, категорія Бога взята нами не зі світу речей, предметів, об'єктів, що нас оточують (res extensa), а з якогось іншого джерела, незалежного від res extensa і зовнішнього по відношенню до неї.
Зі своєї філософії - картезіанства - Декарт зробив два суттєвих практичних висновки. По-перше, він повністю відкинув емпіричний метод дослідження Всесвіту, метод, який грунтується на узагальненні даних, що ми їх отримуємо за допомогою наших органів почуттів. За Декартом, можна мати надію тільки на чисту думку, логіку, математичну істину, але не на емпіричні дані, які можуть бути повністю хибними через дію якогось "злого генія," який затьмарює наші почуття. По-друге, він чи не вперше у світовій філософії відокремив теологію від метафізики та епістемології. Пізнання Бога, за Декартом, є важливою і благородною задачею, але НЕ ЛЮДСЬКОЮ задачею. Між людським "res cogitans" і Богом ("res infinita") лежить колосальна прірва, яку можна подолати тільки переставши бути людиною і ставши чимось вищим, більшим, досконалішим за людину. Виходячи з цієї позиції, Декарт, при всьому своєму скептицизмі і всій своїй аналітичності, постійно підкреслював, що він свідомо обирає по-дитячому, без ніяких запитань, вірити авторитетам Церкви, оскільки не має цьому ніякої альтернативи.
Літ. 1. Julian Marias, "History of Philosophy," Dover Publications Inc., New York, 1967, pp. 210-223. 2. Robert Paul Wolff, "Ten Great Works of Philosophy," Signet, New York, 2002, pp. 118-195 (містить повний текст Декартовоих "Роздумів про першу філософію").