Відповіді

• 2004.07.09 | ?

  Re: Какая разница между АВТОКЕФАЛЬНАЯ и КАНОНИЧНАЯ Церковь?

  
  Пане Вадиме,
  
  Подаю Вам передрук з веб сайту Київського Патріархату. Читайте більше ось тут. Вибачте що не подаю свого ім'я. Тут люблять нападати на людей
  за інші думки.
  
  
  
  http://www.kievpatr.org.ua/history.html
  
  
  Коротка історія Української Православної Церкви Київського Патріархату .
  Канонічність, автокефалія, московська приналежність.
  
  
  
  Українська Православна Церква Київського Патрiархату є правонаступницею Київської Митрополiї, заснованої пiсля хрещення Київської Руси у 988 роцi при св.князi Володимирi Великому. В Київську митрополiю входили територiя сучасної України, Бiлорусiї, Прибалтiйських країн, частини Польщi, Смоленська область (Росiя). Київська митрополiя була складовою частиною Константинопольського Патрiархату з 988 р. до 1686 р., коли вона незаконно, не за приписами церковних канонiв була вiдiрвана вiд Константинополя i приєднана до Московського патрiархату. Константинопольський Вселенський Патрiарх i до цього часу не визнає це приєднання i вважає територiю колишньої Київської митрополiї своєю канонiчною територiєю.
  
  До приєднання Київської митрополiї до Московського Патрiархату, за часiв Київського митрополита Петра Могили Київська митрополiя мала права широкої автономiї i вже тодi ставилось питання про створення Київського Патрiархату. Але цей намiр не був втiлений в життя iз-за того, що в 1654 роцi при Богданi Хмельницькому Україна була поступово приєднана до Росiї.
  
  З втратою своєї незалежностi Київська митрополiя втрачала свої права i на початку ХХ столiття перетворилась на звичайну єпархiю Росiйської Церкви. Святiйший Синод Росiйської Церкви призначав на українськi кафедри росiян, а українцiв - у Росiю, переважно в Сибiр.
  
  Києво-Могилянська академiя в ХVII столiттi була на рiвнi європейських унiверситетiв i вважалась єдиним вищим учбовим закладом на Православному Сходi. I до цього часу Катехизис Петра Могили вважається символiчною книгою Православної Церкви. А Требник Петра Могили - одна з найважливiших богослужбових книг слов'янських православних церков. Внаслiдок втрати церковної незалежностi Києво-Могилянська академiя стала Київською духовною академiєю з росiйською мовою навчання i одним iз потужних центрiв русифiкацiї українського духовенства.
  
  На початку ХХ столiття разом з боротьбою за українську державнiсть на Українi почався рух за автокефалiю Української Православної Церкви. У 1919 роцi український уряд на чолi з Симоном Петлюрою проголосив автокефалiю Української Церкви. Богослужiння в українських храмах стало вiдправлятися українською мовою. У 1921 роцi в Києвi у соборi Святої Софiї вiдбувся Всеукраїнський православний собор, який проголосив Українську Православну Церкву автокефальною. А так як українська автокефалiя своєю iдеологiєю суперечила утворенню Радянського Союзу, створеного у 1922 роцi, то радянська влада стала боротися проти Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) i у 1930 роцi лiквiдувала її. Пiд час нiмецької окупацiї України УАПЦ вiдродилась, вiдокремившись вiд Православної Церкви у Польщi, яка у 1924 роцi отримала статус автокефалiї вiд Вселенського Патрiарха Григорiя УII. В 1941 роцi УАПЦ очолив архиєпископ (згодом митрополит) Полiкарп Сiкорський. Вся iєрархiя УАПЦ отримала хiротонiї вiд канонiчних єпископiв Польської Церкви. Але у 1942 роцi пiд тиском радянських органiв влади архиєрейський собор Росiйської Православної Церкви "позбавив" сану митрополита Полiкарпа Сiкорського i його архиєреїв. Вселенський патрiарх не визнав чинним рiшення собору РПЦ i у 1995 роцi, прийняв у сущому санi єпископiв УПЦ в США, а ранiше - у Канадi.
  
  Пiсля визволення України вiд нiмецьких окупантiв у 1944 роцi УАПЦ знову була (вже вдруге) лiквiдована радянською владою, а Московська патрiархiя всупереч церковним канонам i вiровченням про неповторнiсть священства як таїнства, перерукоположила все українське духовенство УАПЦ. Єпископат i частина духовенства емiгрували в Європу i Америку, де продовжувала iснування УАПЦ.
  
  В 1988 роцi, пiсля святкування 1000-лiття Хрещення Руси-України, в Українi почався рух за III вiдродження Української Автокефальної Православної Церкви. Його пiдтримали митрополит Мстислав (Скрипник) i УПЦ в США, яку вiн очолював.
  
  5-6 червня 1990 року в Києвi вiдбувся Всеукраїнський Православний Собор за участю бiльш як 700 делегатiв з усiєї України, серед них було 7 єпископiв i понад 200 священикiв. Собор затвердив факт утворення УАПЦ i обрав Патрiархом Київським i всiєї України митрополита Мстислава (Скрипника). Митрополит Мстислав на цьому Соборi був вiдсутнiм, але з обранням його Патрiархом погодився.
  
  2 жовтня 1990 року органи влади Української Радянської Соцiалiстичної Республiки офiцiйно зареєстрували УАПЦ.
  
  18 листопада 1990 року в соборi святої Софiї в Києвi вiдбулася iнтронiзацiя митрополита Мстислава на Патрiарха Київського i всiєї України.
  
  З цього часу Патрiарх Мстислав (Скрипник) не тiльки став першим Патрiархом, але вiн об'єднав УАПЦ в Українi з УПЦ в США i дiаспорi. З того часу iєрархи i духовенство УПЦ в США стали приїздити до України, служити в українських храмах, брати участь у рукоположеннях священикiв. Так, Патрiарх Мстислав разом з єпископом Вашин?тонським Антонiєм (Щербою) хiротонiзували на єпископа Хмельницького Антонiя (Фiалку) i на єпископа Днiпропетровського Пантелеймона. У храмах УПЦ в США i дiаспорi на богослужiннях духовенство i архиєреї поминали Мстислава як свого Патрiарха, а не митрополита.
  
  Паралельно з цим в УРСР, яка тодi входила в Радянський Союз, iшов iнший церковний процес.
  
  У 1990 роцi (7-10 червня) на Помiсному Соборi Росiйської Православної Церкви, який обрав пiсля смертi Патрiарха Пимена Патрiархом Московським i всiєї Русi митрополита Олексiя (Рiдiгера), митрополит Київський i Галицький Фiларет (Денисенко), що був тодi Мiсцеблюстителем патрiаршого Московського престолу i головуючим на Помiсному Соборi, добився для Української Православної Церкви (Український Екзархат у лютому 1990 року був перейменований на УПЦ) права "незалежностi i самостiйностi в управлiннi". Це був крок вперед до автокефалiї Української Церкви.
  
  В 1990 роцi, 26 жовтня, Архиєрейський Собор Московського Патрiархату на пiдставi постанови Помiсного Собору РПЦ прийняв рiшення про "самостiйнiсть i незалежнiсть в управлiннi" Української Православної Церкви Московського Патрiархату. Митрополит Фiларет (Денисенко) був пожиттєво обраний Предстоятелем УПЦ. 27 жовтня 1990 р. в Софiйському соборi м. Києва за Божественною лiтургiєю Патрiарх Олексiй вручив митрополиту Фiларету Грамоту, якою пiдтверджувалися новi права УПЦ. Але, як пiзнiше виявилося, Московська Патрiархiя порушила своє рiшення ранiше, нiж висохло чорнило.
  
  В 1990 роцi ще iснував Радянський Союз i Україна перебувала в його складi. УАПЦ, хоча й iснувала в цих полiтичних умовах, але практично була замкнена в межах Галичини. За межами Галичини УАПЦ мала невелику кiлькiсть парафiй. Такою була тодi церковна полiтика радянської влади.
  
  24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежнiсть України. Україна стала державою. Полiтичнi умови в Українi змiнилися. Становище УПЦ, хоч i незалежної та самостiйної в управлiннi, але все ж таки в складi Московського Патрiархату, протирiчило полiтичному стану України як суверенної держави.
  
  1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерськiй лаврi митрополит Фiларет скликав Помiсний Собор (вiн на це мав канонiчне право, згiдно з Статутом i Патрiаршою Грамотою) за участю всього українського єпископату, духовенства, мирян, представникiв монастирiв i духовних навчальних закладiв. Помiсний Собор одноголосно прийняв постанову про автокефалiю Української Православної Церкви. Це означало вiдокремлення Української Православної Церкви вiд Московського Патрiархату.
  
  В листопадi 1991 року Радянський Союз формально ще iснував, незважаючи на те, що Україна прийняла декларацiю про незалежнiсть. В Українi готувався референдум. Результати референдуму були вражаючими: 92% населення проголосували за незалежнiсть Української держави. Першим Президентом України всенародно був обраний Леонiд Макарович Кравчук.
  
  9 грудня 1991 року в Бiловезькiй Пущi в Бiлорусi офiцiйно розпався Радянський Союз i утворилася Спiвдружнiсть Незалежних Держав (СНД).
  
  31 березня - 4 квiтня 1992 року в Москвi в Даниловому монастирi вiдбувся Архиєрейський Собор Московського Патрiархату, на якому УПЦ було фактично вiдмовлено в автокефалiї. Була зроблена спроба усунути митрополита Фiларета вiд керiвництва Українською Православною Церквою, замiнивши його своїм ставлеником, який би вiдмовився вiд автокефалiї Української Церкви i мiцно тримався б Московського Патрiархату. Митрополит Фiларет залишився Предстоятелем Української Православної Церкви.
  
  27 травня 1992 р. у Харковi вiдбувся неканонiчний, так званий архиєрейський, Собор, iнспiрований Москвою i спецслужбами, для усунення митрополита Фiларета з посади Предстоятеля УПЦ i обрання його "наступником" митрополита Володимира (Сабодана), керуючого справами Московської Патрiархiї.
  
  Президiя Верховної Ради України i український уряд не визнали законними рiшення Харкiвського "собору", як такi, що суперечать Статуту УПЦ, зареєстрованому державним органом України.
  
  22 травня 1992 року в Києвi вiдбувся Всеукраїнський форум на захист українського православ'я, в якому взяли участь єпископи, духовенство, миряни УПЦ i УАПЦ. Пiсля Помiсного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 року вже почалися переговори на предмет об'єднання двох українських Церков в одну. Тому спiльна участь у Всеукраїнському форумi була результатом попереднiх домовленостей.
  
  25-26 червня 1992 року в Києвi в резиденцiї митрополита Фiларета вiдбувся Всеукраїнський Православний Собор, що об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та частину Української Православної Церкви (Московського Патрiархату) в єдину Помiсну православну Церкву - Українську Православну Церкву Київського Патрiархату. Собор пiдтвердив обрання митрополита Мстислава Патрiархом Київським i всiєї України. Таким чином був створений Київський Патрiархат. Статутом УПЦ Київського Патрiархату став Статут УАПЦ з вiдповiдними доповненнями.
  
  10 липня 1992 р. Статут УПЦ Київського Патрiархату був зареєстрований державними органами України.
  
  1-6 липня 1992 року делегацiя Української Православної Церкви Київського Патрiархату, очолювана блаженнiйшим митрополитом Фiларетом (Денисенком), на запрошення Вселенського Патрiарха Варфоломiя вiдвiдала Константинополь.
  
  Переговори мiж Патрiархом Варфоломiєм i митрополитом Фiларетом iшли з приводу автокефалiї Української Православної Церкви. делегацiя представила Патрiарху лист Президента України Леонiда Кравчука, в якому вiн заявляв про необхiднiсть Українськiй державi мати автокефальну Церкву, яка не залежала б вiд Московського Патрiархату. Митрополит Фiларет навiв аргументи на користь автокефалiї в Українi. Патрiарх Варфоломiй, вислухавши всi цi аргументи i ознайомившись з листом Президента України, сказав: 1) Україна, оскiльки вона стала незалежною державою, згiдно з церковними канонами, має право на свою автокефальну Церкву; 2) для того, щоб визнати автокефалiю Української Православної Церкви, треба, щоб вона спочатку об'єдналася; сьогоднi вона, на жаль, роз'єднана на двi частини; 3) вiн хотiв би зберегти добрi стосунки з Московським Патрiархатом. Отже, справа автокефалiї Української Православної Церкви повнiстю залежить вiд її об'єднання. Таким був змiст переговорiв митрополита Фiларета з Патрiархом Варфоломiєм.
  
  11 червня 1993 року помер Патрiарх Київський i всiєї України Мстислав. Мiсцеблюстителем патрiаршого престолу був обраний архиєпископ Володимир (Романюк).
  
  На 20 жовтня 1993 року Священний Синод призначив скликання Помiсного Собору УПЦ Київського Патрiархату для обрання Патрiарха Київського i всiєї України. Помiсний Собор обрав Патрiархом Київським i всiєї Руси-України Володимира (Романюка), що в той час був митрополитом Чернiгiвським. Заступником Патрiарха був обраний, майже одноголосно, митрополит Фiларет. 21 жовтня вiдбулася патрiарша iнтронiзацiя митрополита Чернiгiвського Володимира (Романюка) у соборi святої Софiї, де проходив Помiсний Собор. Слiд вiдзначити, що разом з iншими iєрархами УПЦ Київського Патрiархату в iнтронiзацiї брав участь єпископ Вашин?тонський Антонiй.
  
  У 1993 роцi вiд УПЦ Київського Патрiархату вiдокремився Петро (Петрусь), архиєпископ Львiвський, який брав участь у Всеукраїнському Помiсному Соборi 25-26 червня 1992 року; вiн був обраний членом Священного Синоду, вiд якого згодом отримав сан архиєпископа. Серед духовенства, що вiдiйшло вiд Київського Патрiархату, був також о. Володимир Ярема. Пiсля смертi Патрiарха Мстислава вони вирiшили обрати Патрiарха для свого церковного угруповання. Але у них не було кандидата. Тодi прот. Володимир Ярема розлучився зi своєю дружиною. Обоє вони прийняли чернечий постриг. О. Володимир прийняв iм'я Димитрiй i через короткий час був висвячений на єпископа. В його хiротонiї брали участь архиєпископ Львiвський Петро (Петрусь) i єпископ Михаїл (Дудкевич), - якi висвяченi не за приписами церковних канонiв. 6 вересня 1993 року вони скликали собор у Київському будинку вчителя i обрали своїм патрiархом Димитрiя (Ярему). Так вiд Київського Патрiархату вiдокремилась його частина i створила нову УАПЦ.
  
  14 липня 1995 року помер вiд четвертого iнфаркту Патрiарх Володимир (Романюк). За рiк i дев'ять мiсяцiв патрiаршества Святiйший Патрiарх Володимир майже 7 мiсяцiв провiв у лiкарнi. На його здоров'ї вiдбилися 17 рокiв ув'язнення в мордовських та сибiрських таборах. Вiн не дожив 5 мiсяцiв до свого 70-рiччя.
  
  Похорон Святiйшого Патрiарха Володимира (Романюка) був трагiчним. Iсторiя, мабуть, не знає такого знущання над похоронною процесiєю.
  
  20-21 жовтня 1995 року у Володимирському соборi вiдбувся Помiсний Собор УПЦ Київського Патрiархату, який обрав Патрiаршого Мiсцеблюстителя митрополита Фiларета (Денисенка) Патрiархом Київським i всiєї Руси-України.
  
  На Всеукраїнський Православний Собор зiбралися 173 делегати з усiх єпархiй та понад 150 гостей, у тому числi близько 50 - з дiаспори. На Архиєрейському Соборi, який вiдбувся перед цим, було запропоновано три кандидатури, в тому числi i митрополита Iвано-Франкiвського Андрiя (Абрамчука). Всi вiдмовились. I митрополит Андрiй - також. На Всеукраїнському Соборi була зроблена нова спроба. Нiхто iз тих, кому було запропоновано, не погоджувався бути кандидатом, тому Собор вийшов на таємне голосування лише з од-ним кандидатом - митрополитом Фiларетом. За нього проголосувало 160 делегатiв, 4 - проти, 9 - утрималося.
  
  Пiсля iнтронiзацiї, яка вiдбулася 22 жовтня 1995 року у Володимирському соборi, новообраний Патрiарх Київський i всiєї Руси-України Фiларет у своїй першiй промовi серед iншого закликав до дiалогу любовi українських греко-католикiв.
  
  Пiсля Собору УПЦ Київського Патрiархату скоротилася на 4-х архиєреїв, з якими вiдiйшло бiльш як чотириста парафiй на Iвано-Франкiвщинi та Тернопiльщинi. Через два роки майже всi цi парафiї повернулися до Київського Патрiархату, а разом з ними мит-рополит Василiй (Боднарчук) та єпископ Iоан (Бойко).
  
  В березнi 1998 року Патрiарх Димитрiй з Патрiархом Фiларетом пiдписали "Меморандум про намiри об'єднання" але меморандум не мав свого продовження. Патрiарх Димитрiй змушений був публiчно вiд нього вiдмовитися.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2004.07.20 | Анатолій

    Пане Знак ?, а у Вас з історією не все в порядку!!!

    Пане Знак ?
    Справа у тому, що:
    1. Т.з. Хрищення Русі як факту не було. Навіть сфабрикована Міллером, Байєром та Шльотцером історія ну ніяк не може визначити точну дату т.з. хрищення, якого зроду не було. Говориться і про 860 рік, і про 960, і про 964, і про 986, і про 988, і про 990. У Слові о полку Ігоревім, яке написано за 200 років ПІСЛЯ т.з. хрищення, автор про нього просто не знає.
    Загалом, ніхто не знає дати, вибачайте, цієї неіснуючої події.
    
    2. Як брешуть ті ж міллєри, байєри та шльтцери, у 1299 році головний піп всієї Русі тікає до Суздалі. В це повірить хіба що хвора особа. Чомусь той же гол. піп, коли напали неіснуючі татаро-монголи, не тікав з Києва? Така історія - є вивертами масонів.
    
    3. 1470 рік. Ось тут треба було б згадати ЄРЕСІ ЖИДОВСТВУЮЧИХ, як це називає Ваша церква. А якщо точніше, то це ї є дата зародження сучасної моделі християнства, яке правильно назвати ЮДО-ХРИСТИЯНСТВОМ. Бо саме тоді юдей Схарія втовкмачив у голову Івана ІІІ, князя московитського, що той є Ісусом Христом і що на нього випала місія створити юдо-християнську релігію східного зразка, розвалити Київ і створити третій Рим, себто Москву.
    
    4. 1482 рік. Саме в цей рік Іваном ІІІ за допомогою Кримського хана Менглі Гирея і було ВПЕРШЕ спалено Київ Великий. А не в 1169 чи 1240, як пишуть ці масони (міллєри, байєри та шльотцери).І саме після цього Менглі Гирей підносить у подарунок Іванові ІІІ СВЯТИНІ КИЇВСЬКІ з пограбованого храму Св. Софії - ЗОЛОТИЙ ДИСКОС ТА ЧАШУ.
    Це не я придумав, про це говорить історія.
    
    5. А які сьогодні ми бачимо святині у будь-якій юдо-християнській церкві? За закритим вівтарем (раніше був відкритим) ми можемо побачити:
    1) Семисвічник, тобто юдейську Менору.
    2) Біблію, тобто юдейську Тору, в яку юдеї великодушно ДОЗВОЛИЛИ добавити вихолощені Єванглії.
    3)Скінію, тобто юдейський Ковчег Заповіту.
    
    6. То які Ви Християни, панове? Ви справжнісінькі ЮДО-ХРИСТИЯНИ і прошу набратися розуму і, або погодитися з цим, або піти з цієї юдо-християнської обителі, що називає себе церквою.
    
    З повагою і до тих, хто погодиться, і до тих, хто піде.
    Анатолій
    
    PS В т.з. об"єднанні московької церкви з українською вини Богдана Хмеля не має, тому що він помер у 1657 році. А т.з. об"єднання мало місце значно пізніше. Вже після смерті Богдана Гетьман Виговський водив козаків на Москву у 1659 році і добре давав звіздюлєй московитам (читайте битва під Конотопом у 1659). Але вже тоді юдо-християнством був нанесений удар по українській духовності та моральності і через моральне розкладання війська Виговський Москви не взяв. Ну а вже радянські ісТОРики зробили з Виговського "ізмєнніка". Ви, мабуть також вважаєте його таким. Адже він ішов проти юдо-християнства і не його вина, що він не зміг цей бруд перемогти.
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2005.08.29 | толя дейнека

      Re: Пане Анатолію

      те що Ви пишите виглядає серйозно в потребує детальнішого розгляду.
      Одне маленьке питання: чому Ви згадуєте про Слово о Полку як автентичний документ? Адже його поява в обігу викликає безліч питань, чи не так?
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2005.08.29 | Анатолій

        Re: Пане Дейнеко...

        толя дейнека пише:
        > те що Ви пишите виглядає серйозно в потребує детальнішого розгляду.
        > Одне маленьке питання: чому Ви згадуєте про Слово о Полку як автентичний документ? Адже його поява в обігу викликає безліч питань, чи не так?
        
        Саме тому й викликає, що твір, який було написано руським генієм у 1198 році, не згадує про християнство. Саме тому цей твір є ВОРОЖИМ для юдо-християнського вчення. Саме таким же ворожим твором є і Велесова Книга.
        Пане Дейнеко, а як Вам такі загальновідомі факти-
        1. Коли у 1482 році за натравкою Івана-3 хан Менглі-Гирей спалив Київ і пограбував Софію, то святині Софії (зараз в Москві) були - золота чаша (Граля) і золотий дискос-піднос. А зараз у церквах, загляніть-но за вівтар, Ви побачите біблію-себто юдейську Тору, скинію-себто юдейський ковчег заповіту та шестисвічник-себто юдейську Менору. То чия це церква, дозвольте спитати? Коли Ваша, то спитайте у себе - хто Ви.
        2. Белінський (Страна Моксель) з огляду на академіка Ключевського та Храповицького - секретаря Катерини -2 пише, що той бачив як підроблювалася Повість врем"яних літ і читав про Олександра Невського без чудес. То що ж тоді ваш святий Олександр не є святим? А повість не є повістю?
        3.Після 1664 року після т.з. об"єднання України з московією московські попи почали перехрещувати ВСІ храми України. Що то було - різні віри?
        4. У м. Переяслав-Хмельницькому стоїть старий храм Вознесіння, як його сьогодні називають, побудований він у 1695-1700 році (це точно). І на цьому храмові (між іншим однокупольному, бо чотири прибудованих вже похилилися) ще й досі будь-хто може побачити хрести господа Сварога. Що це? Можу повезти, показати...
        5. Пан Маркіян (Руслан) Шашкевич (між іншим пізніше видатний церковний діяч)у альманасі Русалка Дністрова (маю репринтну копію) пише про нещодавні часи, коли ще не було християнства на Русі і коли весело жили і вклонялися іншим богам, а зараз все бур"яном поросло. А написав цей вірш він у 1847 році. Після цього його трохи не заарештували, а гурток розігнали. То що то було, дитячі жарти Шашкевича, чи російської жандармерії? (Вірш цей я тут публікував, але християни з його обговорення з"їхали).
        6. Собор Св. Софії у Києві, як відомо побудована на початку 11 століття. Чому цей собор у 11 ст. не мав куполів з хрестами, а мав 12 голих куполів, схоже як у мусульман? Чому вівтар в ньому розквітчений свастиками та дохристиянськими хрестами?
        7. Чи знаєте Ви, що літочислення до 17 століття велося від ери Адама? І чи знаєте Ви, що за різними джерелами Адам був зліплений богом з різницею близько 2000 років? То коли ж це було?
        8.Чи знаєте Ви про місію масонів у Росії панів Міллєра, Байєра та Шльотцера? І що зробили ці з дозволу сказати російські історики?
        9. Чи читали Ви Шевченка - І старим ... де він пише - Німець скаже... ?
        10. Будинок, що на Віа-дела Роса у Єрусалимі, на якому є відбиток руки Ісуса (сам бачив), було побудовано у 14 столітті? То коли ж до нього доторкнувся Ісус?
        11. Плащаниця, у яку було завернуто Ісуса після зняття з хреста, сьогодні датується вченими різних лабораторій однаковою датою - кінець 12, початок 13 століття.
        
        І це все НЕЗАПЕРЕЧНІ НАУКОВІ факти.
        Анатолій

• 2004.07.09 | Георгій

  Re: Какая разница между АВТОКЕФАЛЬНАЯ и КАНОНИЧНАЯ Церковь?

  Пане Вадиме,
  
  Вітаю Вас на цій сторінці.
  
  Наскільки я знаю, православ'я має давню традицію автокефальності. Це одна з найсуттєвіших відмінностей між православ'ям і католицизмом. Римо-Католицька Церква має строго пірамідальну структуру, з папою на вершечку. Православна Церква не має такої структури, вона більш "горизонтальна," ділиться на так звані "помісні церкви," де в кожній помісній церкві є свій предстоятель і свої окремі правила церковного життя. Наприклад, є такі помісні Правлславні Церкви, як грецька, румунська, російська, болгарська, сербська і інші. Кожна з цих помісних церков є автокефальною (кефалос по-грецьки - голова, аутос - власний), тому що вони кожна мають свою "голову" - предстоятеля (патріарха чи митрополита). В Римо-католицькій церкві голова тільки один - папа (архієпископ Риму).
  
  Канонічність у православ'ї означає відповідність так званим канонам - правилам, встановленим на Вселенських Соборах ранньої християнської церкви у 4-7 сторіччях н.е. Російська Православна Церква звинувачує дві українські автокефальні Православні Церкви (УПЦ-КП і УАПЦ) в "неканонічності," тому що голови цих двох церков не отримали благословення від предстоятелів інших православних церков, а особливо від так званого Вселенського Патріарха (це найавторитетніший з предстоятелів, традиційно голова константинопільської єпархії). Благословення константинопільського патріарха є частиною канону. Але всі ці сварки за канонічність мають тенденцію зникати з плином часу. Російську Православну Церкву теж спочатку не визнавали і вважали не-канонічною, але пройшов час, і зараз вона вже ніким не вважається не-канонічною. Думаю, те саме буде і з УПЦ-КП (яка, на мою думку, повинна злитися з УАПЦ).
  
  Я не православний, тому раджу Вам отримати повнішу і точнішу інформацію від тих, хто сповідує православну віру. На цьому сайті найбільш інформований православний - це, мабуть, пан Олелько Сіверський. Сподіваюся, що ви увійдете з ним у контакт.
  
  Усього найкращого,
  
  Георгій

• 2004.08.05 | Olel'ko Sivers'kyj

  Интересует Киевская и Московская Церковь

  Московську церкву офiцiйно визнали наприкiнцi XVI ст. До цього аж з 40-х рокiв XV ст. вона перебувала у розколi. Православнi ж українцi належали до канонiчної православної церкви Константинопольського патрiархату. Певнi взаємини мiж представниками обох церков iснували, але все це було на рiвнi стосункiв окремих людей. Офiцiйнi стосунки мiж Київською та Московською церквами нiколи не були дуже добрими, а iнодi ставали й вiдверто ворожими. Деякi представники захiдно-руського (тобто українського та бiлоруського) священства навiть не визнавали московського хрищення (одного разу внаслiдок цього почалася справжня релiгiйна вiйна мiж Московiєю та Вел.Кн.Литовським).
  
  Москва до Української церкви ставилася ще гiрше. I вирiшальними тут були не питання канонiчного пiдпорядкування, а зовсiм iнший свiтогляд, зовсiм iнше розумiння православ'я. Цiкаво почитати на http://www.maskva.com/skaryna_bel.shtml
  про подорож до Москви бiлоруського друкаря, лекаря та православного богослова Франциска Скорини. Варто подивитися на те, як Москва зустрiла цю людину, яка так багато зробила для розвитку православної культури Захiдної Русi, людину, яку так високо шанували українськi православнi братства. Скорина був дуже цiкавою людиною,
  яка поєднувала в собi риси моралi та свiтогладу православ'я з Ренесансовими динамiзмом, i це дає пiдставу вважати його представником, а може й уособленням, традицiй вiдкритостi, рiшучого оновлення життя,вiдкидання поганських - а також усiх iнших - забобонiв, традицiй, якi характеризували життя стародавнього православного суспiльства Київської Русi за часiв її хрищення греками, i якi у Полоцьку, рiдному
  мiстi Cкорини, єдиному великому мiстi на шляху з варяг у греки, яке так i не побачило нiякого татарського ярма, нiколи
  не вмирали. Полоцьк ще пам'ятав
  варязький космополiтизм часiв нормана Рогволода, коли настав час нового європейського ренесансового космополiтизму.
  Ще зберiгалися традицiї мiсцевого вечевого самоврядування, коли вже прийшло з Заходу магдебурзьке право. Тому
  й сприймалися цi захiднi новини не як щось чуже й вороже, а як природно добрi й кориснi. Але ж головне -
  зберiгалося правильне розумiння християнства i усвiдомлення того, що воно своєю силою оновлює свiт, незважаючи на
  всi нашi хиби й помилки, незважаючи й на трагiчне роздiлення християнства. Тому серед друзiв Скорини, православного християнина Київської
  митрополiї, були i чеськi гусити, i останнiй великий магiстр Тевтонського ордену Албрехт фон Бранденбург, який виступив на
  пiдтримку Лютера i розпочав на землях ордену реформацiю.
  
  Не менш важливо подивитися i на iсторiю перебування у Московiї Максима Грека, бо вона свiдчить, що й до грекiв - i до яких грекiв! -
  Москва ставилася дуже погано:
  
  
  "...ў 1518 годзе да Масквы на “часовую” перакладніцкую працу прыяжджае Максім Грэк. Быў гэта чалавек строгае асцэтычнае маралі й высока адукаваны. Хоць дактаратаў і ня меў, але, як і Скарына, вучыўся ва ўнівэрсытэтах Італіі, студыяваў там клясычныя мовы дый царкоўную й філязафічную літаратуру, слухаў у Флярэнцыі палкія прамовы фанатычнага Саванаролі. Максім Грэк хутка справіўся з даручэньнем перакласьці “Талковы псалтыр” і хацеў варочацца назад у Грэцыю. Дый князь Васілій яго не адпускаў, а вымагаў перагляду й выпраўленьня царкоўнаслужэбных кнігаў і больш перакладаў.
  
  Колькі год пасьлей, якраз вясною 1525 году, калі ў Вільні доктар Скарына ўзводзіў верставы стоўп культурнае гісторыі Беларусі, выпускаючы ў сакавіку месяцы зь першае на беларускай зямлі друкарні першую кнігу “Апостала”, - у Маскве, у красавіку-травені таго-ж году, саборам судзілі найбольш асьвечанага тамака чалавека - Максіма Грэка. Вінавацілі яго ў “еллінскіх” дый “жыдоўскіх ерасях” і “чарах”, а на довад гэтага прыводзілі памылкі, зробленыя ім пры перакладзе
  рэлігійных кнігаў і выпраўляньні кнігаў літургічных, хоць недакладнасьці гэтыя відавочна й лёгка паясьняліся слабою
  ведаю Максіма Грэка царкоўнаславянскае мовы дый звычайнымі памылкамі пісцоў. Максім Грэк да віны ня прызнаваўся, каяцца ня каяўся, а, наадварот, сваю справу яшчэ яўна пагоршыў тым, што перад саборным судом выказаў сумляваньне ў аўтакефальнасьці й прававернасьці маскоўскае праваслаўнае царквы. Ягоным галоўным перасьледнікам і супраціўнікам быў тагачасны маскоўскі мітрапаліт Даніла. Сабор засудзіў Максіма Грэка на манастырскае зьняволеньне. Князь Васіль прысуд пацьвердзіў, і няўдатны перакладнік быў сасланы ў Валакаламскі манастыр дый кінуты тамака ў цямніцу “обращення ради и
  покаяния, и исправления”, із строгаю забаронаю перапісвацца зь кім-небудзь і наагул пісаць. Шэсьць год пасьлей, у 1531 годзе, яго ізноў прывезьлі ў Маскву дый нанава саборам судзілі за новавыкрытыя памылкі перакладаў. Цяпер Максім Грэк тройчы падаў ніцма перад саборам, каяўся, прызнаваўся ўжо да памылак, апраўдваўся людзкой слабасьцяй і
  недасканаласьцяй, ізь сьлязьмі ў вачох прасіў дараваць яму памылкі, маліў у мітрапаліта Данілы й саборнага духавенства зразуменьня й літасьці. Дый нічога не памаглі ні мольбы, ні каянкі, ні самапаніжэньні. Гэтым разам сабор адлучыў, на дадатак, Максіма Грэка ад сьвятых тайнаў, і яго, скаванага, павалаклі ізноўка ў цямніцу, цяпер ужо ў Атроцкі манастыр у Цьверы.
  
  Пазьней Максім Грэк прасіўся ня раз у вялікага княэя пусьціць яго назад у Грэцыю, на Афонскую гару ў манастыр, дый дарма. Бяз выніку засталіся й няўтомныя захады-просьбы Афонскіх манахаў дый заступніцтвы антыяхійскага й канстантынопальскага патрыярхаў ад імені ўсяго сабору дый патрыярхі ярузалімскага. Усе гэтыя старанні лёс Максіма Грэка канчаткова прыпячатвалі, бо вялікі князь і мітрапаліт Даніла, калі пабачылі, якую павагу й пашану мае іхны зьняволены “гарэтык” сярод найвышшых галоваў усіх праваслаўных цэркваў, баяліся выпускаць яго ўжо хоць-бы й дзеля таго, каб ён не раскрыў перад праваслаўным сьветам невуцтва й забабоннай цемнаты тагачаснага маскоўскага духавенства, вялікакняжага двара дый усяго маскоўскага грамадзтва".
  
  
  Лише наприкiнцi XVI ст. православний свiт починає поступово визнавати Московську церкву. Москва досягає цього не глибиною богослов'я та народного благочестя - де там! - а iнтригами та улесливiстю. Див. як про це пишуть московськi iсторики
  http://inokinf.by.ru/library/history/kartashov/church_history/2.shtml#_Toc531401447
  
  Дiзнавшись про перебування в Українi (У Львовi, який так не люблять зараз прихильники московської канонiчностi) патрiарха Антiохiї, Москва почала добиватися за обiцянку допомоги вi нього всього, чого бажала, i робила це не те що без шанування православних традицiй та звичаїв, а просто негiдно:
  
  
  
  "Вопрос о патриаршестве буквально вспыхнул в Москве, как только получилась весть, что на границе Руси появился патриарх
  Антиохийский Иоаким, который, как мы знаем, проехал через Львов и Западную Русь в самый важный момент её жизни, накануне
  печальной памяти Брестского собора, и вовлечен был в активные действия на защиту православия. Появление восточного
  патриарха на русской почве являлось небывалым фактом за всю историю русской церкви.
  
  У москвичей поднялось и чувство привычного почтения к своим отцам по вере, наследникам славы древней церкви, и жажда
  показать свое благочестие и блеск царства. Возник вместе и прямой расчет сделать большое дело - начать переговоры об
  учреждении патриаршества. К этому они и приступили.
  
  Встреча патриарха была пышной в отличие от "никакой" в Польше и Зап. Руси. Уже это одно не могло не льстить восточным
  патриархам и не радовать их...
  
  Но характерно - митр. Дионисий ни визита, ни привета патриарху не делал. Этого не могло быть без соглашения со светской
  властью. Митрополит явно хотел дать почувствовать восточному просителю милостыни, что он - русский митрополит, такой же
  автокефальный глава своей церкви, как и патр. Антиохийский, но только глава церкви большей, свободной и сильной, - а
  потому патриарху следовало бы первому идти к нему на поклон. А так как патриарх хочет обойти это поклонами царю, то и
  митрополит русский первый "шапки не ломает".
  
  
  ...Бедный титулованный гость должен был почувствовать свою малость пред настоящим главой реально (а не номинально) Великой
  Церкви. Патриарха встретила почетная встреча в южных дверях. Провели его приложиться к иконам и мощам. А в это время
  митрополит Дионисий с духовенством стоял посреди храма на кафедре, готовый начать литургию. Подобно царю, по церемониалу,
  он сошел с кафедры на сажень навстречу патриарху и поспешил первым благословить патриарха. Оторопевший патриарх, хорошо
  поняв нанесенную ему обиду, тут же через переводчика заявил, что так не следовало бы поступать, но увидел, что никто его
  не хочет слушать, что не место и не время спорить, и замолчал. Как говорит документ "слегка поговорил, что пригоже было
  митрополиту от него благословение принять наперед, да и перестал о том". Патриарх прослушал литургию, стоя без облачения
  у заднего столпа собора. Царский обед после обедни и царские подарки были только золочением пилюли для огорченного
  патриарха. Фигура русского митрополита, блеснувшая пред патриархом, как олимпийское величие, опять скрылась от него, и
  он должен был почувствовать, что спорить против высоты русского митрополита не придется. А царю за подарки надо
  отплатить. Так московские дипломаты создали "атмосферу" для вопроса в русском патриаршестве. И все дело повела светская
  власть. К ней тянулись патриархи, от неё ждали милостей и получали. С ней обязаны были и расплачиваться. Русская иерархия
  была избавлена от риска умалиться и попасть в положение смиренных просителей. Она ничего не просила. Она как бы все
  имела. И восточные иерархи должны были сами почувствовать свой долг перед ней и дать ей подобающий титул патриарха.
  
  Непосредственно за этим днем начались переговоры царской власти с патриархом Иоакимом о патриаршестве. Велись они тайно,
  т.е. без писанных документов, может быть, из опасения, чтобы польская власть как-нибудь не выступила пред
  Константинопольским патриархом против этого."
  
  
  Див. також http://www.vehi.net/soloviev/vselcerk/13.html
  про те, за яких обставин i Константинополь змушений був визнати Московську автокефалiю:
  
  Как бы то ни было, предложение об учреждении
  патриаршества было сделано царем Думе во время пребывания Иоакима в Москве, и побуждением к этому делу
  царь именно выставил бедственное состояние церкви греческой и возвеличение церкви русской: «По воле божией,
  в наказание наше, восточные патриархи и прочие святители только имя святителей носят, власти же едва ли не
  всякой лишены; наша же страна, благодатию божиею, во многорасширение приходит, и потому я хочу, если богу
  угодно и писания божественные не запрещают, устроить в Москве превысочайший престол патриаршеский; если
  вам это угодно, объявите; по-моему, тут нет повреждения благочестию, но еще больше преуспеяния вере
  Христовой». Духовенство и вельможи похвалили мысль царскую, но прибавили, что надобно приступить к делу
  с согласия всей церкви восточной, «да не скажут пишущие на святую нашу веру латыны и прочие еретики, что в
  Москве патриарший престол устроился одною царскою властию». Эти слова показывают, что в Москве знали о
  враждебных движениях на православие в Западной России и принимали их в соображение. Иоакиму дали знать о
  желании царя, и он обещал предложить об этом деле собору греческой церкви.
  
  Летом 1587 года приехал в Москву грек Николай с объявлением, что патриархи цареградский и антиохийский
  уже созывали собор, послали за двумя другими патриархами, иерусалимским и александрийским, будут советоваться с ними
  и пришлют в Москву патриарха иерусалимского с наказом об учреждении патриаршества... Но через год, летом 1588, государю
  дали знать, что в Смоленск нечаянно приехал старший из патриархов, византийский Иеремия. В ответ на это извещение
  смоленские воеводы получили выговор, зачем патриарх пришел к ним к пристани безвестно? «Вперед так просто не делайте,
  чтоб на рубеж никакой посланник и никакой человек под посад безвестно не приезжал». Епископу смоленскому царь писал:
  «Если патриарх станет проситься у воевод в церковь Пречистой богородицы помолиться, то мы ему в церковь идти
  позволили: и у тебя в церкви в то время было бы устроено чинно и людно, архимандритов, игуменов и попов было бы много,
  встречал бы ты патриарха и чтил его честно, точно так же как митрополита нашего чтите». Пристав, отправленный
  встречать и провожать патриарха, получил наказ: «Разведать, каким обычаем патриарх к государю поехал, и теперь он
  патриаршество цареградское держит ли и нет ли кого другого на его месте? И кроме его нужды, что
  едет за милостынею, есть ли с ним от всех патриархов с соборного приговора к государю приказ? Честь к
  патриарху держать великую, такую же, как к здешнему митрополиту».
  
  В Москве Иеремию поместили на дворе рязанского владыки; самого его велено было поместить в больших
  хоромах в горнице с комнатою; провожатых его, митрополита мальвазийского и архиепископа элассонского, в
  Столовой избе и в комнате, архимандриту дать подклет особый, а старцев и слуг устроить по подклетам. Греков,
  турок и других иноземцев не велено было пускать на двор, слуг патриарших со двора, если от митрополита Иова,
  от знатного духовенства и бояр станут приходить с кормом, таких людей пускать было позволено; если же какой
  иноземец станет проситься к патриарху или сам патриарх захочет видеться с каким-нибудь иноземцем, то
  приставы должны были ему отвечать, что скажут об этом боярам и посольскому дьяку Андрею Щелкалову.
  Купцов, приехавших с Иеремиею, поставили на литовском гостином дворе.
  
  Неделю спустя по приезде государь велел патриарху быть у себя и принял его, как принимал обыкновенно
  послов, с тем только различием, что навстречу ему переступил с полсажени от трона. После этого представления,
  не выходя из дворца, Иеремия имел разговор с Годуновым, рассказал ему о своих несчастиях, как он был обнесен
  султану, свергнут с патриаршего престола, потом опять возведен; рассказал о бедственном состоянии своей церкви, о грабеже турок; рассказал о делах литовских, что мог узнать дорогою, наконец, говорил тайные речи. После этого разговора государь, подумав с царицею, говорил боярам: «Велел нам бог видеть к себе пришествие патриарха цареградского, и мы о том размыслили, чтоб в нашем государстве учинить патриарха, кого господь бог благоволит: если захочет быть в нашем государстве цареградский патриарх Иеремия, то ему быть патриархом в начальном месте Владимире, а на Москве быть митрополиту по-прежнему; если же не захочет цареградский патриарх быть во Владимире, то на Москве поставить патриарха из московского собора». Годунову поручено было ехать к Иеремии и советовать с ним, возможно ли тому статься, чтоб ему быть в Российском царстве в стольнейшем городе Владимире. Иеремия отвечал: «Будет на то воля великого государя, чтоб мне быть в его государстве,- я не отрекаюсь: только мне во Владимире быть невозможно, потому что патриархи бывают всегда при государе: а то что за патриаршество, что жить не при государе?» Тогда царь
  опять созвал бояр и говорил им: «Патриарх Иеремия вселенский на владимирском и всея Руси патриаршестве
  быть не хочет, а если мы позволим ему быть в своем государстве на Москве на патриаршестве, где теперь отец
  наш и богомолец Иов митрополит, то он согласен. Но это дело не статочное: как нам такого сопрестольника
  великих чудотворцев и достохвального жития мужа, святого и преподобного отца нашего и богомольца Иова
  митрополита от пречистой богородицы и от великих чудотворцев изгнать, а сделать греческого закона патриарха,
  а он здешнего обычая и русского языка не знает, и ни о каких делах духовных нам с ним говорить без толмача
  нельзя». Годунов вместе с Щелкаловым отправился опять к Иеремии и говорил ему, чтоб благословил и поставил
  в патриархи из российского собора митрополита Иова. При этом свидании было решено, что Иеремия на
  патриаршество владимирское, московское и всея Руси благословит и поставит кого государю будет угодно и
  благословение дает, что вперед патриархам поставляться в Российском царстве от митрополитов, архиепископов
  и епископов.
  
  Нам не нужно предполагать, что в первом разговоре с Годуновым сам Иеремия изъявил желание остаться
  патриаршествовать в Москве: мысль о выгодных следствиях перемещения старшего патриаршего стола из
  Византии в Московское государство легко могла прийти Годунову и другим. Пусть в Константинополе, по
  приказу султана, выбрали бы другого патриарха: Иеремия и его русские преемники не потеряли бы чрез это
  права называться вселенскими, права на первенство; утверждение Иеремии в Московском государстве особенно
  было б важно относительно западной русской церкви, которая уже давно признавала свою зависимость от него.
  С другой стороны, нам не нужно предполагать, что дело не уладилось единственно по настоянию Годунова,
  которому невыгодно было удалить Иова, совершенно ему преданного: при отчужденности от иностранцев и
  сильно развившейся вследствие того подозрительности, ясные следы которой видны повсюду, иметь патриархом
  иностранца, грека, должно было казаться крайне неудобным: указывать на единоверие, как могущее уничтожить
  всякое подозрение, нельзя, ибо мы видели, как обходились с этим самым Иеремиею: не велено было пускать к
  нему ни одного иностранца; наши предки в описываемое время жили тою жизнью, когда свой обычай составляет
  все; отсюда понятно, как страшно было иметь патриархом человека, не знающего русского обычая, человека
  греческого закона. Мало того, нужно было решиться на дело страшно тяжелое: отвергнуть человека, которого
  уже привыкли видеть на таком высоком месте, каково было митрополичье; для вселенского патриарха Иеремии
  не могли придумать чести высшей, как та, которая воздавалась митрополиту Иову, и вот этого Иова надобно
  безвинно лишить этой чести, прогнать! Понятно, следовательно, что не по одним личным отношениям Годунова
  к Иову настаивали, чтоб Иеремия жил во Владимире.
  
  Несмотря на то что царь прямо объявил о невозможности прогнать Иова от церкви Богородицы и от чудотворцев, исполнили обычай избрания: архиереи назначили трех кандидатов: митрополита Иова, новгородского архиепископа Александра, ростовского Варлаама, и предоставили царю выбор. Феодор избрал Иова, который и был посвящен 26 января 1589 года: следовательно, дело тянулось полгода! Патриарх должен был
  иметь в своем ведении митрополитов; это звание дали владыкам: новгородскому, казанскому, ростовскому и крутицкому (в Москве), шесть епископов получали звание архиепископов: вологодский, суздальский, нижегородский, смоленский, рязанский, тверской.
  
  Богато одаренный отправился Иеремия в мае 1589 года в Константинополь с грамотою от царя к султану, в
  которой Феодор писал: «Ты б, брат наш Мурат салтан, патриарха Иеремию держал в своей области и беречь
  велел пашам своим так же, как ваши прародители патриархов держали в береженье, по старине во всем; ты б это
  сделал для нас». Приехавши в Смоленск, Иеремия получил грамоту от Годунова, в которой правитель просил его
  проведать в Литве о тамошних делах: «О Максимилиане, где он теперь и каким обычаем живет? В Польской ли
  земле, или отпущен? И как отпущен, по какому договору? Укрепился ли королевич шведский на польской короне
  и на какой мере утвердился, какое его вперед умышленье о нашем государе? Проведав об этом, отписал бы ты ко
  мне тайно, не объявляя своего святительского имени ни в чем; а когда будешь в Цареграде, то отпиши о всех
  тамошних делах».
  
  Только чрез два года, в июне 1591 года, приехал в Москву митрополит терновский и привез утвержденную грамоту на московское патриаршество. Иеремия писал к Иову: «Послали мы твоему святительству соборную
  совершенную грамоту: будешь иметь пятое место, под иерусалимским патриархом. И ты прими грамоту с благодарностию и тихомирием...»
  
  Нi про яке пiдпорядкування Української церкви Москвi не було й мови - Україна залишалася канонiчною територiєю Константинопольського патрiархату. Про це можна прочитати на http://www.uocc.ca/tomos.html

• 2005.08.26 | шорох

  Re: Какая разница между АВТОКЕФАЛЬНАЯ и КАНОНИЧНАЯ Церковь?

  Аби в голові було