Слово після Страти /оповідання/
02/17/2005 | Микола_Панько
Слово після Страти
або
Один день Івана Денисо’вича
Оповідання
“Єрусалиме,Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!”
Мв 23:37
1
Снився рідний дім. Батьки-інтелигенти, книги Кена Кізі, Ремарка, Рея Бредбері , які навчили мислити та надихнули любов’ю до книг і людей. Снилося недороге, в м’якій обкладинці Евангліїє, яке преобразило його внутрішній світ, великою духовною радістю Благовістя, якою він палко побажав поділитись з оточуючими. В суцільному безладі і соціально-економічному розкладі середини 90-х Іван знайшов себе, бо знайшов Христа. Твердо вирішивши стати священиком почав відвідувати місцевий храм, співати на хорах.
- “Хто священства бажає, - зацитував одного святого його наставник отець
Инокентий-престарілий, сивочолий, колишній в’язень сталінського концтабору доброго діла бажає!” – Але повір, важко прийдеться... Може, поступити та закінчити ВУЗ, а з вищою освітою і так сан отримаєш, поможу...
- Ні, отче, - гаряче відповів Іван боюся втратити вогонь Святого Духу,
боюся згаснути... Рано подорослішати світською мудрістю життя – означає втратити себе для Господа – відверто відповів своєму духівнику Іван.
- Ну, що ж , Іван, - святково підняв руку для благословення отець Інокентій,
благословляючи – не піду я проти волі Божої, але знай Іван – зараз стає все більш складно служити Богу, ой як складно!
Від солодкого сну в реальне життя Івана повернув удар ногою в його ліжко 2-го ярусу. Протерши очі Іван згадав, що він на 2-му курсі ДПУ , що його через 10 хвилин чекає “черговка” , і якщо він запізниться хоч на хвилину його вихователь від монастиря Макарій зі злими армійськими жартами поставить на 2-гу добу та дасть 100 поклонів. Гарячково спригнувши на підлогу швидко, по-армійські заслав постіль, швидко вдягнувся і взяв пакет з книжками. Його надійний товариш Петро Доротюк лежав, невесело роздумуючи і заклавши руки за голову щось обдумував. Півтора року тому бравий дембель-танкист по пораді дядька-священника поступив в ДПУ. Побачивши “оперний Кардебалет”, як він звав своє життя та навчання в ДПУ вирішив піти з нього в сані й раніше.
На зимових канікулах познайомився з якоюсь дівкою, вирішив одружитись. Але до хати не пускали напився на минулій неділі самогону і його блюючим в кабінці туалету засік ієромонах Макарій. Звісно, робочого-майстра на всі руки не виключили, але наклали заборону на поїздки додому, знизили поведінку до трьох балів та почислили у штраф команду. Цілу неділю , з п’ятіркою собі подібних зальотників під вітром і дощем вони роздовбували для свіжобудов древнє монастирське каміння, розвантажували цеглу і цемент, терпіли злі жарти Макарія, його вдари ключами по спині, а іноді і чоботами. Доротюк плюнув, і почав “косити” . Старий солдат прикинувся застудженим і не вийшов на працю, заліг на койці важко кашляючи, а потім поніс прохання інспектору Дорофею. З жалісливим виглядом захворілого. Вислухавши ряд тупих повчань з виглядом розкаявшогося блудного сина він вже майже домігся свого, проте ієромонах Макарій з почуттям одвічного садизму відмовив Дорофея підписати прохання. І тепер Доротюк нахрапом косив під “болящого”, л`ючі таємно в ніздрі силікатний клей, який подразнював ніс, горло та примушував кашляти, лити соплі. Мрія з’їздити додому, переспати з майбутньою дружиною, помитись в людській лазні та подивитись телевізор стала для нього нав’язливою ідеєю, за яку запекло боровся. Іван його не засуджував, бо подвійним життям в ДПУ і монастирі жили практично всі, сам Іван , крім того, Доротюк був надійний товариш.
- Розбудив, земеля, бо думав , трибунал проспиш...- буркнув Доротюк ,
піднімаючи ногу і випускаючі кишечний газ.
- Косив би на коросту, - співчутливо сказав Доротюку Іван – Воно
надійніше – Дорофей перелякається.
- Да ну , в облом... Мужиків підставляти не буду. Короста – це подарунок
Дорофею на 1-шу Седмицю Великого Посту. Не хочу , щоб розкрили...
Обоє замовчали , думаючі про своє.
- Ладно, борися сказав Іван, беручи пакет з книжками.
- І тебе благослови Господи витримати ще в цьому лайні...
Доротюк заплющив очі, заглиблюючись у свій внутрішній світ. Іван покинув келію. Ранкове світло вже пробивалося трохи в вікна спального підвалу, були видні двоярусні армійські ліжка, тумби і табурети, завішаний одягом, підрясниками. Пахло випарами 3-х десятків чоловічих тіл. Стояла аура ляку, суперечок та великих надій одночасно. Бурсаки досипали. Їм марились майбутні дружини, більш-менш сита доля сільського попа і їм було чисто морально наплювати багато на що.
ІІ
Коли Іван вийшов на вулицю то після спертого, насиченого випарами повітря від свіжого вітру закружилася голова. Дорофей та Макарій були безсилі прог-нати з Монастиря Весну, і вона, мов фея-чарівниця оживляла та примушувала цвісти квіти , рости траву та сповняла повітря веселим співом птахів. Іван прийшовши в в вестибуль завжди напівтемний і прохолодний зайшов у свою дерев’яну “черговку” і рівно в 7.00 натиснув кнопку дзвоника, будячи бурсаків.
Взявши молитовник став перед великою іконою Пресвятої Богородиці з Її Сином та став вдохновенно молитись, просячи Її захісту0 заступництва і благословення на цей день. З монастирської церкви доносився молитовний спів монахів. Через деякий час на його неспокійну тишу став сходити світ, особливий затишок, який монахи звуть благодаттю. Молитва протирала очі його души, він починав бачити і відчувати радість від простих речей – квітів, зеленів, співу, птахів, на яких без молитви, в “міру”, не звертав би погляд.
В 7.45 подзвонив на ранкову молитву і взявши велику мітлу почав прибирати перед входом, займаючись роботою але одночасно насолоджуючись святом воскреслої природи, внутрішнім спокоєм. Дві фігури чистильників туалетів з’явилося на куток. Маленький ,неохайний першокурсник на прізвисько Прищ з відром води та Павло Степанов-високий, худий і сутулий, в драній ватянці та чоботях йшов із мітлою. Він був першокурсник, жива копія Іванка рік назад. Син вдови – вчительки , як і Іван з інтелігентів. Він в безгрошів’ї і маргінесі середини 90-х обрав своєю долею пастирства. Маючи велике самолюбство і розум інтелектуала він чудово вчився, багато мріяв і думав. Через “стукачів” Дорофей та Макарій знали його скептичні зауваження в свою адресу, та відчуваючи в ньому спротив чавили його, як могли. Особливо лютував Макарій свого часу вигнаний за неуспішність в семінарії. Лише чернецтво допомогло йому поновитись на заочному секторі. Колишній сільський телемайстер та сержант ВДВ усією душею ненавидів розумнішого за себе семінариста і зганяв на ньому свою лють із якоюсь садистською любов’ю , перетворюючи Степанова на комок нервів. Трохи за божевільного рахували його грубі та тупі бурсаки з сіл. Але Степанов вмів відстоювати свою честь запекло б’ючись і його побоювались. Парадокс, але з таких не від світу цього юнаків, досліджувачів Закону Божого, виходили і виходять священики, яких дійсно можна називати пастирями.
По збудженим очам Степанова Іван розумів, що щось сталось у їх монастирі .
Що саме ?”
- Слава Богу, - привітав друга Іван.
- Навіки слава, - відповів Павло, і потиснувши руки гарячково зашепотів:
- Капець... Вчора наш Догматик вкінець розсварився з Дорофеєм. Попрік, як
інспектору , що навчання нема як треба, воно нерегулярне. Праця каторжна, і вона нас перетворює на алкоголіків та дегенератів .
Вони заспорили , і Догматик обізвав Дорофея якіром, який гальмує плиття церковного корабля до пристані Царства Небесного! – закінчив Павло з острахом за свого наставника та одночасно в захваті від нього.
- Да, - неквапно, зі знанням монастирських інтриг промовив у відповідь Іван,
багато значно сплюнувши - Догматика, чую, затоптувати будуть...
- Сьогодні архієрей приїздить...
Може все б обійшлося, та наш орел честь лжестарця Леонтія за тронув. Його, казав, Почаївська Лавра засуджує, Блаженіший. Та й дійсно, Леонтій – втілення Бога-отця на землі – це занадто. Лише наші дебіли можуть в це вірити...
Обоє задумано замовчали , відчуваючи, що будуть, можливо, різати вожака їх овечового стада...
Розмову духовних друзів перервало з’явлення ієромонаха Макарія – високий, з маленькою чорною борідкою і заспаними маленькими злими очима.
- Степанов, Денисович, а ну чого стоїте ?
Роботи нема?!
Швидко підійшовши до Павла Макарій в скинув кулак, спрямований в обличчя Степанову. Той інстинктивно смикнувся, захищаючись від удару, викинув мітлу та закрив руками обличчя. Про те, кулак Макарія затримався в сантиметрі від голови Степанова. В цьому, з’ясувалося, й був зміст жарту.
- Не сци... – Майже по батьківські, з любов’ю , сказав Макарій – Солдат дитини
не обидить... Йди чисти туалети... Степанов радий, що легко одділився з дивацькою приниженою посмішкою підхопив віник та повернувся спиною.
- Я хочу чути запах лісу! – злим сержантським голосом мовив Макарій та з
насолодою дав пинка Степанову і той підпригнув, наче поранений в сідницю цап. Іванка охопила зненависть до Макарія, бажання підхопити велику цеглину та засадити її в лоба маніяку – не вихователю. Проте втамував і взяв з виглядом смиренного послушника благословення.
- Сьогодні буде єпископ. Твоя задача все перед вестибулем повинно блищати
чистотою. Зрозумів?!
- Так, отець Макарій... – відповів запопадливо Іван. Все буде зроблено...
- Мені не сподобається, з гною на кухні! – попередив владно Макарій уходячи.
- Спаси Господи, відповів Іван, беручись за роботу. Але лише Макарій
відвернувся, показав йому у спину великий палець.
- Трапезна!!! – вийшов на вулицю черговий по кухні бурсак – Дзвони на
трапезу!!!
Залишивши прибирання території Іван подзвонив на на трапезу. Три зголоднілих курса великою шумною юрбою голодних Поволжя завалилось на трапезу. Закривши двері проспівали “Отче наш”, “Богородице Дєво” і застукали ложками. Хтось заунивним голосом став читати “Житіє святих”. З’явився Дорофей. На ньому була святкова ряса, нагородний золотий хрест, стурбоване і зле обличчя. Він навіть не помітивши Іванка прийшов у трапезну. Як тільки Дорофей зачинив двері Іван приник до них, підслуховуючи.
- Зокрема м-м-м... сьогодні приїздить владика. Будемо говорити м-м-м... про
училищне життя, що м-м-м з вами робити... Про деяких паршивих овець... І я наголошуватиму, м-м-м , що треба безжально виганяти тих, хто, м-м-м , таємно п’є , палить, розпутствує.
Він говорить короткими, тупими, не зв’язаними фразами, наводячи ляк.. Колишній дяк сільського приходу, зробивши й кар’єру дякуючи єпископу-земляку так і не навчився говорити. Проте, залякувати він вмів.
- Сьогодні приїде владика. Всі вбираємо територію... Все, зокрема, м-м-м,
повинно блищати... Вчитись взимку, як тепло треба будувати монастир...
Іванко сплюнув гірко і сказав сам собі: -» за 2 роки я один раз тримав кадило , що з мене буде, не знаю... ” Коли пішов Дорофей позіхнули з полегшенням.
- Іван , помиєш тут усе, портрети м-м-м та ікони протреш... – наставив інспектор.
- Спаси Господи, - сказав Іван. Вбирання монастиря було в ліпших традиціях
армії Радянського Союзу. З милом милася підлога, дбайливо визбирувались папірці, виривався бур’ян. Все це робив Іван на своїй території. Поївши густого супу почав працювати. Для більшого комфорту та отримання диплому він сам собі створив імідж та стиль поведінці вождя Швабри з книги Кена Кізі “Політ над зозулиним гніздом”. Тільки ось лицемірити заради особистого виживання, клеїти дурня приходилось в православному монастирі, а не божевільному домі тюремного типу. Навколо групи бурсаків літали туди-сюди, виконуючі різноманітні часто придуркуваті благословення Макарія та Дорофея. А Іван з внутрішньою самозаглибленістю виконував роботу, схожий на шматочок льоду, якій знаходиться на спеці, але вперто не тане. Дав дзвоник на сніданок братії, вчителям. Вчителі прийшли неохоче. Вони мали припухлі обличчя після вчорашнього дня народження та жували “орбіт”. Це були, в основному, недавні випускники духовних семінарій. Вони все в глибині душі розуміли, але не перли на рожен, жили своїм власним інтересом - отримати вчасно зарплатню з руки інспектора, одружитись та під “дахом” Дорофея, маю чого міцні церковні зв’язки , рукоположитись у Владики на гарну, ситу парафію. Щоб заслужувати авторитет Дорофея вони “дуплили” час від часу семінаристів, наводячи переляк за пияцтво і інші вчинки. Проте, з іншого боку через їхніх підлабузників за горілку можна було домовитись про кращу оцінку на екзаменах, поїздку додому. Не згаслим , духовно міцним був лише Ілля Петрович Рибин. У нього завжди було виразне, випромінююче благодать обличчя. Вмілим добрим жартом він міг розвеселити впавшого в гріх униння семінариста, влучною цитатою з Святого Письма або Святих Отців міг розбудити дрімаючу ревність в серці семінариста. Він закінчив Духовну Академію з відзнакою і справедливо рахувався найдосвідченішою людиною в стінах монастиря. Його цікаві і гарячі повчання-лекції були дуже сильними духовно, і до нього магнітом тягнуло тих, хто прагнув через Катехізис та Догматичне пізнавати Істину. Як лісові звірята тягнулися до преподобного Серафима Саровського так і студенти тягнулися до Іллі Петровича, рахуючи своїм Вчителем. Правда, було не мало й тих, кого він зневажав - нерозуміючих та небажаючих розуміти Слово Боже, які прийшли в духовний заклад не вчитись служити Богу, а в пошуку ситного місця під сонцем. Він прийшов їсти після всіх. Його світле обличчя було цього разу бліде, захмарене і видавало безсонну ніч, повну внутрішньої боротьби, сумнівів і молитви. Щось у нього було від в’язня, якій приречений до страти, але який не дивлячись на вирок намагається триматись бадьоро. Іван закінчив працювати і вони , незговорюючись , сіли на лаву, привітались... Між ним та Іллею Петровичем давно були негласні фамільярні відносини, які можуть бути між студентом та викладачем.
- Хрещенням маю я хреститись, і як я томлюся, доки все звершитися...- зачитував
одного з апостолів Христа Ілля Петрович веселим і фатальним тоном одночасно.
- Я все знаю, Ілля Петрович, чув... – одразу сказав Іван. Можливо, треба було
якось дипломатичніше, споганити собі життя - раз плюнути, а налаштувати його...
- Як я можу мовчати , коли лжевіруючі покраше древніх еретиків-аріан ,
несторіан, монофізітів розхитують внутрішньо Тіло Христове – руйнують навчання , молитву?! Перетворюючі ДПУ на робоче гетто Дорофей та Макарій зривають навчальний процес, перетворюють вас на духовно-псохологічно виснажених, морально скалічених. Вчення лжестарця Леонтія – воно є єресь. Всупереч Святому Письму вони вчать, що не можна їсти м’ясо та вступати у шлюб. Також вчать ,що Леонтій – це втілений Бог-Отець, Антихрист - то Ленін був. Ставлять букву Закону вище духу-сам бачиш , що виходить. І це лжевчення нав’язує “бурсакам” сам інспектор , чудово знаючі, що вчення Леонтія засуджує митрополит Володимир, Почаївська Лавра.
Добре передрік преподобний Анатолій Оптинський 1917рік: “Ереси распостранятся повсюду и прельстят многих. Враг рода человеческого будет действовать хитростью, чтобы, если возможно, склонить кереси и избранных . Он не будет грубо отвергать догматы Святой Троицы, Божества Исуса Христа и достоинства Богородицы, а незаметно станет искажать переданные святыми отцами от Духа Святого учения Церкви, и самый дух его и уставы, и эти ухищрения врага заметят только немногие, наиболее искусные в духовной жизни. Еретики возьмут власть над Церковью, всюду будут ставить своих слуг, и благочестие будет в пренебрежении… Гонение будет не только на пастырей, но и на всех рабов Божиих, ибо бес, руководящий ересью, не терпит благочестия. Узнавай их, сих горделивому нраву и властолюбию…” Я , як викладач, не маю права бути тепло холодним...
- Може, підписи за Вас серед студентів позбирати?
- Пусте... – махнув рукою Вчитель – Все залежить від єпископа, на чій бік він
стане...
Зараз дати Злу бій настав час мій, ваш ще настане...
Іван зрозуміло промовчав.
- Гарно сказав прозорливець Афонської гори старець Паїсій Езнапідіс:
“Сейчас мы сражаемся либо на стороне Христа, либо на стороне диавола. Кто скем – растановка предельно ясна. Так или иначе нам предстоит увидеть страшные события. Произойдут духовные битвы. Святые еще более освятятся, а нечистые станут еще более скверными. Я чувствую в себе утишение. Нас ждет гроза и наша борьба имеет цену, потому что сейчас наш враг – это не Али-паша, не Гитлер, и не Муссолини, но сам диявол. А поэтому и награда наша будет наградой небесной.”
Вчитель і учень ще б розмовляли, але їх перервав Макарій. Він вийшов з вестибюля як завжди невчасно та побачивши Івана з ненависним собі Іллею Петровичем Рибиним зло блимнув очима.
- Ти чого сидиш... Роботи нема?! А ну пил в вестибюлі з ікон зітри! Сто
поклонів за шлангування!
Похиливши голову Іван пішов у вестибуль і почав працювати. Взявши тряпку, миючий засіб став на табуретку і почав протирати скло на іконах, фотографіях святих місць Єрусалима і великому фотопортреті патріарха Олексія ІІ-го (Ридигера), який пронизував входячого в вестибюль владним, пронизливим поглядом І імператора. Звісно, поклони не відбив. Благодатний спокій Святого Духу змінився холодною ненавистю до Макарія, , якій топтав його гідність, забажав випити горілки, випалити кілька цигарок. На кухні тим самим часом починався справжнісінький бедлам. Для архієрея готувались його любимі рибні с страви – запах їх викликав слину, проте скуштувати їх міг тільки повар та церковні вибрані, якім ці страви готувались. В спеціальній банкетній кімнаті накривались столи, застелені білими скатертинами. Послушник монастиря та одногрупник Івана, колишній кухар елітного гей-клубу Харкова Костя Рукоятов був душею відбуваючого дійства.
- Стеліть святкову скатертину! – владним писклявим голосом керував він
двома заспаними , незграбними бурсаками, черговими по трапезній.
- І на совість хлопці, на совість... Інакше поскаржусь Макарію, він вас на ще
дві доби поставить! Після чого він взяв великий святковий букет та поставив в дорогу вазу перед місцем єпископа. Двері в банкетну трапезну біли відкриті і краєм ока Іван побачив , як Рукоятов посміхнувся квітам та послав їм закоханий повітряний поцілунок. Напевно Костя, як би не якійсь конфлікт з мафією, був би й надалі високооплачуваним кухарем гей-притону. Але життя примусило його сховатись в монастирі. Він гарно співав в хорі тенором, вмів робити смачні торти, рибні страви – за які його цінував Дорофей. Те, що Костя Рукояток - гомосексуаліст, взнали усі ще на початку першого курсу. Якось він запросив Доротюка до себе в келію, коли інок Крисп – його товариш по келії був відсутній та пригостив вином. Добряче підпоївши ласого до кагору Петра він уклав його спати на ліжко Криспа. Коли ж той заснув ліг до нього та почав цілувати. Доротюк, на щастя, напився не до нестями і зміг ударом міцного кулака у щелепу скинути з свого ліжка обнаглівшого содомита, зібрати речі та втекти у семінарську келію. З того часу Рукоятов отримав прізвисько Моїсеєв та все бурсацьку зневагу. На образи та обговори Моїсеєв лляв злі сльози та відповідав мстивим сексотством. Злі язики казали , що в нього є на митрополії впливовий коханець, і тому його , напевно й не виганяли.
В білосніжній сорочці та бездоганної білизни халаті він носився туди-сюди, істерично покрикуючи на чергових, схожий на знервовану ділову жінку “мильної опери”.
- Ай!!! - донісся до вух Івана його тонкий скрик. Это же фарфор!!! У вас что,
ребята , руки под член заточены ?!!
В одного з бурсаків не витримали нерви і він відповів:
- Слухай , Моїсеєв, в кого-кого , а нетільки в тебе рукі ай усі інші щілі под
«червоного богатиря»… Так що не бушуй, не строй Білосніжку…
Моїсеєв несподівано істерично заплакав та побіжав до себе в келію, розмазуючі по обличчю злі сльози образи. Через кілька хвилин в банкетну трапезну заскочив кометою розлючений Макарій, і став голосно кричати, давати поклони. Як в усі подобні моменти Івану ставало на душі холодно і страшно. Коли Макарій пішов, його не зачепивши, Іваноко полегшено перевів дух та пішов з похмурого вестибюлю на вулицю, відключитись від усього, помилуватись весняним сонцем. Біля туалетів Іван побачив Павла Степанова та його помічника Прища. Вони ставили біля трьох кабінкового клозету з написами «М», «Ж», «СВЩ», четверту кабінку з надписом «АРХ». В ньому був імпортний унітаз, бачок з водою та папір… Переносний єпископський клозет установили на перед вириту Прищем ямку. Архімандрит Дорофей власноруч, поглажуючі свою велику сиву бороду перевірив, як зливається вода та поставив Степанова охороняти клозет, щоб ніхто інший крім архієрея не облегчився у нього.
- Христос казав: «Хто хоче з вас бути старшим, да буде вам усім слугою». Але, схоже, закони Евангелія чужі нашій обітелі… Ілля Петрович наврядчи доб`ється правди і розуміння у того , хто звик бути небожителем та кумиром…- саркастично зауважив Степанов – Добре предрік великий духівник РПЦЗ Аверкій (Тлушев): «Соль обчиваєт.»- Церковь может перестать біть Церковью и стать «лже-церковью»,имеющей принять Антихриста, как своего «мессию», кроме малого остатка истинно-верующих, который, по слову святителя Игнатия, становится все «скуднее и скуднее» - поділився своїми думками Степанов підійшовши до Івана.
- Да, - відповів Іван посумнівши. Ти правий.
ІІІ
Після обіду всі зібралися зустрічати архієрея. Виконувалися всі формальності, звичаї, які накопичилися за десятки столітть. Послушник Пахомій поліз на дзвіницю «сторожувати архієрея».А на сяючому чистотою вході в вестибюль зібралися жителі монастирської території крім тих , хто був задіяний на «трапезному» послушанії. Ви строїлися усі по ранжиру – першими стояла вища монастирська братія – архімандрит Дорофей, ігумен Ілларій, ієромонах Макарій. За ними – монахи, іноки, послушники. Далі – вчителі, а за ними – семінаристи. Як і «братія» семінаристи мали святковий вигляд. «Зокрема м-м-м всім поголитись, стяжати м-м-м усім порядний зовнішній вигляд, що б були схожі на, зокрема, семінаристів, а не на бомжів»,дав благословіння Дорофей на обідній трапезі. Всі напряглися в святковому очікуванні Дорофей та «вища братія» явно нервували та їх нервовість передалась іншим. Нарешті вдарили дзвони. В відчинені великі ворота в`їхала «Волга» останньої моделі. Вона під`їхала під вестибюль і з неї вийшов спочатку гігант диякон Стефан-шофер та охоронець владики. Він спритно відчинив догідливо вигнувшись передні бокові двері і вийшов архієрей – високий, повний, рум’яний в дорогій рясі. З ситим, неспішно-скучаючим задоволенням прийняв квіти і почав благословляти підлеглих від вищих до нижчих. Семінаристам руку цілувати не давав , а хрестячи торкався голови – короста була частою гостею в підвальних опочивальнях ДПУ з цвітучими від сирості стінами і архіпастир не наважувався ризикувати. Цілувати давав руку тільки черницям Дорофея та вчителям. Від його пухлої руки пахло французькими духами. Бурсаки всміхались віддано своєму майбутньому роботодавцю, а той в свою чергу, дивися на семінаристів як на свою приватну власність. Краєм ока Іван побачив, що єпископ демонстративно обійшов своїм благословенням Іллю Петровича Рибина, а з вельможною невдоволеністю глянув на бунтівного викладача Догматичного Богослов`я, чим наніс професійний психологічний удар. “Телефонне право працювало, все вже вирішено...” – зрозумів Іван. Разом з єпископом Дорофей та його прибічниками на нараду в клас 2-го курсу пішов і Ілля Петрович – блідий, внутрішньо зібраний, готовий до найважкого бою. Семінаристи розійшлись по келіях. Щоб не підслуховували під дверима бурсаки, під дверима Макарій поставив ієродиякона Гаврила – кремезного, мовчазного фанатичного леонтіївця, заглибленого у приватну молитву. Проте, бурсаки всеодно взнали, що було на нараді. Вона нагадувала масову сварку жителів глухого села, сталінське парт зібрання та засідання інквізиції одночасно.
- По селах та містах засновуються нові парафії, - казав Ілля Петрович, чітко
вимовляючи кожне слово . - Їм потрібні висококваліфіковані, сильні духом пастирі-благовісники, духовні лідери. Але як лже-більшовики зганьбили ліву ідею, економічно, політично, морально розвалили Радянський Союз, так лже-християне – чужі по духу Христу розвалюють Церкву... Так тут, ставлячи свої особисті цілі вище інтересів Христа архімандрит Дорофей та його поплічники зривають навчальний процес! Як сирість підвальних опочивалень, антисанітарія викликають у семінаристів коросту, грибок, так подвійні моральні стандарти, знущання призводять до духовних хвороб – пияцтва, зневіри, сквернослів`я , розпусти. Все наче роз програмовано на те, щоб Ви , владико, та ваші сусіди єпископи отримали для посвяти в сан отупілих, духовно загаслих, схильних до пияцтва та більш жахливих пороків ставлеників...Я, як людина з вищою богословською освітою, виступаю проти вчення Леонтія, який вчив всупереч Святому Письму не одружуватись, не їсти м’яса, жити без паспорта, волоцюжничати по монастирях не працюючі та не навчаючись... Здається, Владико, що Макарій та Дорофей якісь ворожі шпіони, заслані в Церкву для її внутрішнього знищення...
Владика сидів за столом, з странною цікавістю дивлячись на бунтівного викладача та не забороняв кричати на нього Дорофею та його монахам.
- Блуднік!!! – кричав старець Петро, колишній странник Леонтія – Алкан! Ти
з бурсаками горілку п’єш!
- Я бачив як він з дівчиною цілувався!!! – істерично кричав інший.
- Він мене, архімандрита, обзивав гальмом!!! – істерично кричав Дорофей.
- Так ви гальмо, голосно , з викликом відповів Ілля Петрович, зрозумівши ,
що йому нема чого втрачати . Навіть не гальмо, а якір, якій заважає просуватися церковному кораблю до Царства Божого!!!
-Владико, чи це можна й далі чути?!! – рвонув на собі підрясник старець Петро – Геть його!!!
- Геть!!! Геть!!! – підтримали його інші, счиняючи ґвалт.
- Я умиваю руки, демонстративно піднявши долоні сказав єпископ – Ви ,
Рибін, повинні були з пошаною ставитись до братії, її уставів, а не перетворювати обитель на місце сварки!
- Добре, я йду! – входячи відповів Ілля Петрович – тільки пам’ятайте –ГОРЕ
ВАМ!
За те, що йде проти Духа Святого не буде вам ні миру, ні благодаті! Сваркі, інтриги – вони стануть вашим життям!
Горе вам, книжники та фарисеї, що самі до Царства Божого не йдете, та бажаючих увійти не пускайте!
В відповідь Ілля Петрович почув крики ненависті та злоби.
ІУ
Іллю Петровича пішло проводжати в останню дорогу 15-ть семінаристів. Тих, для кого він був Вчителем. Дорофей, Макарій та братія і Владика добряче потрапезували в банкетці та пішли спати. Іван домовився з Прищем , що той посидить за нього “на будці” за три гривні, і пішов проводжати Вчителя.
Від монастиря до міста був шлях довжиною три кілометри, який проходив повз чудовий став, чарівні сади. Того вечора він був особливо чудовим. Яскраво світило Сонце, весело співали, кружляючи над Вчителем і учнями, мов маленькі янголята, ластівки, вітаючи чергового новомученика та героя християнства. Вглядаючись внутрішнім зором в духовні далі. Вчитель давав останні настанови учням. Його розум, наче комп’ютер, видавав потрібні цитати з Святого Письма, Отців. А учні зосереджено впитували в себе останні настанови Вчителя. Колись з легкої руки якогось семінариста цей шлях до міста від монастиря став називатись Via de Larosa –Шлях скорботи.
Павло Степанов взявся нести сумку Вчителя, а Іван – портфель. З книжками. Напевно, так проводжали в часи Нерона древні Християне своїх пастирів в цирки Древнього Риму. Ілля Петрович хор обрився, розповідаючи про свої зв’язки та знайомства в Києво-Печерській Лаврі, куди їхав за захистом та притулком. Семінаристи тактовно мовчали, знаючи, що крім турецької дешевої куртки в сумці, 78 гривень в гаманці та підрясника з книжками в портфелі у Вчителя нічого не має. Також знали , що його батьки померли, а дома в квартирі з сім’єю живе старший брат, який його ненавидить та навряд чи прийме. Також зрозуміли , що Дорофей та єпископ можливо подзвонять у Київ, і цирком Древнього Риму стане для нього його ж Духовна Академія, дикими звірами, випущеними на мученика – церковні бюрократи, жорстокість життя кінця 90-х.
Ось що розповів Вчитель учням по дорозі до міста.
- Відчуваю, що історія людства виходить на фінішну пряму, близький прихід
антихриста. Згідно повчань прозорливого архієпископа Аверкія Джорданвільського (Таушева) служителі майбутнього антихриста руйнують старий світ зі всіма його уявленнями і “забобонами”,щоб збудувати на його місті новий світ, здатний прийняти свого Нового Господаря, який займе в серцях людей місце Христа та дасть їм на землі те, чого Христос не дав їм... Треба бути зовсім сліпим духовно, зовсім чужим істиному християнству, щоб не розуміти усього цього! – вчив архієпископ, світильник нашого з вами часу.
Ми добре бачимо, як дикий капіталізм, ЗМІ відчують людей від вищих моральних принципів, привчають жити як худобу – по страстях. Велике невдоволення викликає кодифікування людей, яке старці Афону рахують як збування пророцтв Апокаліпсису. Але перед тим , як “брати” склад злодії нейтралізують охорону, так і диявол перед тим, як “брати” людство він намагається нейтралізувати християнство, справжніх духовних лідерів. Це він робить за допомогою лжевіруючих і ми це бачимо. Добре написав святитель Ігнатій Брянчанінов: “Наше время походит на последнее. Соль обуевает. В высших пастырях Церкви осталось слабое, темное, сбивчивое, не правильное понимание по букве, убивающей духовную жизнь в христианском обществе, уничтожающей христианство, которое есть дело, а не буква. Тяжело видеть, кому вверены, или кому попались в руки овцы Христовы, кому предоставлено их руководство и спасение! Волки, облаченные в овечью кожу являются и познаются от дел и плодов своих”.
- А як тоді бути простому християнину? – спитав один з учнів.
- Керуватись Біблією, совістю. Господь в наш духовно страшний час не
вимагає виконання абсолютно усього, а вимагає лише виконання базових цінностей, заповідей, бо ми вже повинні йти на сповідництво. Добре проказав великий старець Афонської Гори старець Паїсій Езнепідіс:”Если бы Христос удостоил меня жить так, как я хочу, по-монашески, и умереть молодцом, то я просил бы смерть в бою, на передовой. Сейчас такое время, что умереть, пойти на исповедничество, пожертвовать собой стоит уже ради того, что бы не были хулимы Святые Отцы… В ту эпоху , которую мы переживаем, монашеству следует ярко сиять. Сегодня мир нуждается именно в этом.
Я вижу, как зреет нарыв. Но он прорвется, очистится. То, что происходит сейчас, не может долго продолжатся. Разразится гнев Божий. Нам предстоит сдача экзаменов. Сперва медь отделится от золота, а потом станет ясно, сколько этого духовного золота в каждом из нас”.
Йдучи до автовокзалу вони пройшли повз відомий на Україні ВУЗ, створений для виховання новітньої еліти України – великий, амбітний, зроблений під “євро”. За парканом був великий тенісний корт, на якому молода, гарна студентка-тенісистка грала в теніс з іншим студентом. Ще троє студентів стояло поруч, дивлячись, головним чином на відкриті м’язисті стегна та великі груди тенісистки. Самі юнаки акуратністю, стоматологічним здоров’ям, білизною шкіри, нагадували бурсакам Костю Мойсеєва та молодь серіалу “Беверлі-Хілз”. Дівчина відчуваючи на собі палаючі чоловічі погляди, самозакохано посміхалась і граючі в теніс непевно спеціально крутила стегнами. Ця сцена справила на семінаристів ДПУ – дітей знещавілих провінційних інтелігентів подразнююче враження.
- Еліта... – з злою іронією промовив Павло Степанов, спльовуючи.
- Та , баба мов моя рижа сука Мавка серед кобелів під час гону, зауважив
інший бурсак.
- Так-так... підтримав його думку Вчитель. Тут навчається немало хороших і
простих хлопців як і ви. Проте, завдяки тому, що навчання коштує великі гроші тут навчається багато дітей різних олігархів, злодійкуватих державних мужів та їх підпанків. З самого дитинства батьки вчать їх, що головне в житті вони, приватні інтереси. Прориваючись в великий бізнес, владу і політику вони будуть найперше реалізувати приватні амбіції, інтереси, підриваючи економічно, морально, духовно державу. Хоч вони, можливо, хрещені, ходять до церкви на Пасху – їх бого Золотий Телець. І вони будуть гонителями тих, хто незгоден підкорятись їм... Можливо , як внутрішнього ворога, почнуть переслідувати справжніх, не фальшивих християн, безчестити їх духовних лідерів, бо ті вчать ставити заповідь Закону Божого вище бажань, страстей...
- Що ви скажете про Євро-Союз, євроінтеграцію? – запитав один з учнів
свого Вчителя, Вадим.
- Заради справедливості хочу зауважити, що на Заході завдяки
демократичним традиціям їх суспільств відношення в аспекті “людина-влада-правопорядок” набагато кращі, ніж у нас, ми повинні навчитися в них багато чому. Проте, в відносинах “людина-людина” значна духовна дисгармонія. Великий бізнес нав’язує суспільствам жорсткі ритми життя. Пересічна людина, яка бажає мати власний деякий добробут змушена жити в цих ритмах, “поняттях”, швидко приймати жорсткі вольові рішення, не завжди гармонійні з совістю та Словом Божим. Багато західних християн, не в силах нести сповідництво базових християнських цінностей залишають церкві. Що не доробили кати Нерона та Діоклетіана те успішно дороблюють Анти культура, дух глобалізуючогося капіталістичного світу. Яре обурення викликає в мене кодифікування людей. Часто пересічна людина Заходу стикається сам-на-сам з великими соціальними, психологічними проблемами, породженими його суспільством, і тому в странах Заходу кричучи статистики суїциду, наркоманії, розлучень, розпусти. Я не хочу євро-інтеграції України!
- Що ви скажете аж про три Церкви Православні в Україні? – спитав ще один
студент.
- Той розбрат – діяльність лжехристиян. Навчаючись в Києві я спілкувався з
семінаристами, пастирями КП, УАПЦ. Серед них є багато відмінних слуг Господа. Їх євангельська правда, до речі, що проповідь та богослужіння повинні йти рідною народу мовою. Розбрат – це справа слуг сатани типу нашого Дорофея, Макарія. Якби на архієрейських соборах були архієреї, сповідаючи спільні духовні цінності, розбрату б не було, а були здорові, корисні рішення в Дусі Святому. Головне, що домагається диявол – це підірвати мир Церкви, заглушити Благовісництво – і він домагається своїх цілей воістину з диявольським завзяттям...
Так... розмовляючи, дійшли до автовокзалу, та посадили Іллю Петровича на автобус. Іван зібрав по товаришах21 гривню та передав на дорогу Вчителеві.
Наступили торжеств енні останні хвилини прощання.
- Се ось, - сказав Вчитель, коли настала тиша – Призначаю Вас пастирями
малого залишку істинно-віруючих... Пасіть овець Господніх... Те, що зв’яжете на землі, зв’яжеться і на небі. Й небойтесь гонінь на землі, бійтесь осуду Господом на небі!
- Вони міцно , по чоловічому потисли один одному руки та розпрощалися,
обмінялися адресами. Вже стоячі в дверях “ікаруса” Вчитель перехрестив по батьківські схилені голови своїх учнів.
- Любіть Христа , Церкву, Правду, Русь Київську! – встиг сказати Вчитель
перед тим , як двері автобуса зачинились.
Входячи хлопці взяли в магазині портвейну , в ларьку – цигарок та пішли пом’янути добрим словом Вчителя в корчі занедбаного єврейського кладовища. Там, в стороні від шпигунських очей всюди соваючи свій ніс бабусь-церковниць. Вони зробили свою “таємну вечерю” .
Говорили мало, більше налягаючи на портвейн та закушуючи його цигарковим димом, переварюючи в думках події та уроки цього дня. Закінчивши “трапезу” пішли до alma mater. Іванку хотілося прийти, забрати сумку, документи, плюнути обличчя Макарію та поїхати додому. Але здоровий глузд прошепотів: “Дома- тато і мама без зарплат. Вони раді, що ти в закладі, де безкоштовно харчують. Вчити тебе в ВУЗі – нема на що. Тебе чекає армія з десятками Макарів. Тому терпи та йди по вибраному шляху. Залишився ще рік, будь мужній”.
“Все ясно, - відповів своєму здоровому глузду Іван – Точка.
Іду потрібним курсом. Та навряд чи Вчитель та я сам собі вибачив, як би став дезертиром”.
Озирнувшись на товаришів він побачив що й в них серйозні обличчя, що й вони спалюють за собою всі мости, щоб бути зі Христом до кінця. Вчитель зробив велике чудо, чудо – яке не спроможні були зробити ні Макарій, ні Дорофей: посіяв в серця юнаків зерно гірчичне Царства Небесного, яке проростаючи буде швидко міняти їх, перетворювати на добрих воїнів Господа. Прийшовши до келії Іван зробив чомусь чудернацький запис у щоденнику: “Слово після Страти: завтра воскрес мій Господь”.
Від автора №1
Імена замінені. Мені можна не вірити, але почувши про черговий церковний неспокій згадай, читачу мої оповідання на сайті : www.mp-sarny.narod.ru ,
allsar.com.
Також раджу почитати газету “Русь Православная” www.rusprav.ru : статті та повчання справжніх духовних воїнів – пастирів і мірян Православної Церкви. Вибач за стилістичні помилки, недоробки – я не Тургенєв. Але повір, пишу від серця і вибач, що не так.
№2
До пана Георгія: да благословить Вас Господь за Ваш потрібний труд, розуміння. Ваш труд вгодний Богу!
№3
До пана Анатолія,
Вільнодуму:
Шановне панство!
Не поділяючі ваших поглядів серйозно поважаю вас, повірте, за духовні пошуки, інтелектуальну діяльність. Радий , що ви мене читаєте. Вибачте, що погано відповідав – працюю, вчусь на платно, благовіст вую, і нажаль, дуже мало коштів і часу маю на “адміна” і Інтернет.
Чому я вірю в Господа “після всього”?! Тому що “до того” знав, нащо іду – бо я солдат.
Зараз , в надтяжкий час для Церкви – коли лже-, та юдо християни своїми єресями, інтригами, фарисейством підривають Її авторитет , відвертають людей від Бога , я як ніколи за Господа. Я люблю молитись, читати Біблію на природі, відчуваю Святий Дух після читання. Відчуваю, як Бог радіє мною чи навпаки – гнівається на мене. Християнство – це віра великих вчених , як Ціолковський, лікарів-як Боткін, філософів – як Сковорода, віра Богдана Хмеля, Гонти і Залізняка, Віктора Ющенка – нашого народного Президента. Саме священики Христа були капеланами УПА, саме пастирі Христа були на Майдані зі своїм народом. Я теж, як православний з нормальних кіл РПЦ брав участь в боротьбі проти влади Каторжанина. Християнство – це віра великих людей і націй. А ті монстри, яких я описую – вони серцем, розумом поза Церквою, хоча в ній знаходяться тілом і посадами. Не погидуйте, наберіть
www.rusprav.ru і почитайте про справжні духовні проблеми, битви. Дуже шкода, що ми з вами в різних окопах. Поважаючий Вас Микола Панько.
№ ІV
До Р.М. – мого Шуфрича!
Вельмишановний добродію...
Дякую красно за “мухуя”! Добре написав та описав виникнення та розвиток фальшивого, споживацького не християнства , духовне світило США (+ 1969) архієпископ РПЦЗ Аверкій (Таушев): “вони зовні проповідують Добро, але насправді одобрюють і оправдовують зло в людині та суспільстві, ставлячи вище заповідей Бога веління свого меркантильного розуму , “прогресу” вони ганьблять Христа, відчують інших Героїчно Сповідати Віру. А не маючи доступу до Духа Святого вони намагаються досягти результатів самовнушенням, грою на гітарах. Ірахую, що один із прибічників лживого християнства – Ви. Ви виказали , що не відлучить від Христа “печать” її можна приймати? Ні !!!
13 глава Апокаліпсису , Святі Отці, та Афон, Біблія – категорично проти. “Коли хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву,” – Об’явл (14:9-10).
Також, на захист свій наведу слова св.Григорія : “Мовчанням зраджується Бог”.
І я мовчати з усіма передовими пастирями не буду – “бананові” пресвітери ведуть вас до Аду. Читайте: www.rusprav.ru
або
Один день Івана Денисо’вича
Оповідання
“Єрусалиме,Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли!”
Мв 23:37
1
Снився рідний дім. Батьки-інтелигенти, книги Кена Кізі, Ремарка, Рея Бредбері , які навчили мислити та надихнули любов’ю до книг і людей. Снилося недороге, в м’якій обкладинці Евангліїє, яке преобразило його внутрішній світ, великою духовною радістю Благовістя, якою він палко побажав поділитись з оточуючими. В суцільному безладі і соціально-економічному розкладі середини 90-х Іван знайшов себе, бо знайшов Христа. Твердо вирішивши стати священиком почав відвідувати місцевий храм, співати на хорах.
- “Хто священства бажає, - зацитував одного святого його наставник отець
Инокентий-престарілий, сивочолий, колишній в’язень сталінського концтабору доброго діла бажає!” – Але повір, важко прийдеться... Може, поступити та закінчити ВУЗ, а з вищою освітою і так сан отримаєш, поможу...
- Ні, отче, - гаряче відповів Іван боюся втратити вогонь Святого Духу,
боюся згаснути... Рано подорослішати світською мудрістю життя – означає втратити себе для Господа – відверто відповів своєму духівнику Іван.
- Ну, що ж , Іван, - святково підняв руку для благословення отець Інокентій,
благословляючи – не піду я проти волі Божої, але знай Іван – зараз стає все більш складно служити Богу, ой як складно!
Від солодкого сну в реальне життя Івана повернув удар ногою в його ліжко 2-го ярусу. Протерши очі Іван згадав, що він на 2-му курсі ДПУ , що його через 10 хвилин чекає “черговка” , і якщо він запізниться хоч на хвилину його вихователь від монастиря Макарій зі злими армійськими жартами поставить на 2-гу добу та дасть 100 поклонів. Гарячково спригнувши на підлогу швидко, по-армійські заслав постіль, швидко вдягнувся і взяв пакет з книжками. Його надійний товариш Петро Доротюк лежав, невесело роздумуючи і заклавши руки за голову щось обдумував. Півтора року тому бравий дембель-танкист по пораді дядька-священника поступив в ДПУ. Побачивши “оперний Кардебалет”, як він звав своє життя та навчання в ДПУ вирішив піти з нього в сані й раніше.
На зимових канікулах познайомився з якоюсь дівкою, вирішив одружитись. Але до хати не пускали напився на минулій неділі самогону і його блюючим в кабінці туалету засік ієромонах Макарій. Звісно, робочого-майстра на всі руки не виключили, але наклали заборону на поїздки додому, знизили поведінку до трьох балів та почислили у штраф команду. Цілу неділю , з п’ятіркою собі подібних зальотників під вітром і дощем вони роздовбували для свіжобудов древнє монастирське каміння, розвантажували цеглу і цемент, терпіли злі жарти Макарія, його вдари ключами по спині, а іноді і чоботами. Доротюк плюнув, і почав “косити” . Старий солдат прикинувся застудженим і не вийшов на працю, заліг на койці важко кашляючи, а потім поніс прохання інспектору Дорофею. З жалісливим виглядом захворілого. Вислухавши ряд тупих повчань з виглядом розкаявшогося блудного сина він вже майже домігся свого, проте ієромонах Макарій з почуттям одвічного садизму відмовив Дорофея підписати прохання. І тепер Доротюк нахрапом косив під “болящого”, л`ючі таємно в ніздрі силікатний клей, який подразнював ніс, горло та примушував кашляти, лити соплі. Мрія з’їздити додому, переспати з майбутньою дружиною, помитись в людській лазні та подивитись телевізор стала для нього нав’язливою ідеєю, за яку запекло боровся. Іван його не засуджував, бо подвійним життям в ДПУ і монастирі жили практично всі, сам Іван , крім того, Доротюк був надійний товариш.
- Розбудив, земеля, бо думав , трибунал проспиш...- буркнув Доротюк ,
піднімаючи ногу і випускаючі кишечний газ.
- Косив би на коросту, - співчутливо сказав Доротюку Іван – Воно
надійніше – Дорофей перелякається.
- Да ну , в облом... Мужиків підставляти не буду. Короста – це подарунок
Дорофею на 1-шу Седмицю Великого Посту. Не хочу , щоб розкрили...
Обоє замовчали , думаючі про своє.
- Ладно, борися сказав Іван, беручи пакет з книжками.
- І тебе благослови Господи витримати ще в цьому лайні...
Доротюк заплющив очі, заглиблюючись у свій внутрішній світ. Іван покинув келію. Ранкове світло вже пробивалося трохи в вікна спального підвалу, були видні двоярусні армійські ліжка, тумби і табурети, завішаний одягом, підрясниками. Пахло випарами 3-х десятків чоловічих тіл. Стояла аура ляку, суперечок та великих надій одночасно. Бурсаки досипали. Їм марились майбутні дружини, більш-менш сита доля сільського попа і їм було чисто морально наплювати багато на що.
ІІ
Коли Іван вийшов на вулицю то після спертого, насиченого випарами повітря від свіжого вітру закружилася голова. Дорофей та Макарій були безсилі прог-нати з Монастиря Весну, і вона, мов фея-чарівниця оживляла та примушувала цвісти квіти , рости траву та сповняла повітря веселим співом птахів. Іван прийшовши в в вестибуль завжди напівтемний і прохолодний зайшов у свою дерев’яну “черговку” і рівно в 7.00 натиснув кнопку дзвоника, будячи бурсаків.
Взявши молитовник став перед великою іконою Пресвятої Богородиці з Її Сином та став вдохновенно молитись, просячи Її захісту0 заступництва і благословення на цей день. З монастирської церкви доносився молитовний спів монахів. Через деякий час на його неспокійну тишу став сходити світ, особливий затишок, який монахи звуть благодаттю. Молитва протирала очі його души, він починав бачити і відчувати радість від простих речей – квітів, зеленів, співу, птахів, на яких без молитви, в “міру”, не звертав би погляд.
В 7.45 подзвонив на ранкову молитву і взявши велику мітлу почав прибирати перед входом, займаючись роботою але одночасно насолоджуючись святом воскреслої природи, внутрішнім спокоєм. Дві фігури чистильників туалетів з’явилося на куток. Маленький ,неохайний першокурсник на прізвисько Прищ з відром води та Павло Степанов-високий, худий і сутулий, в драній ватянці та чоботях йшов із мітлою. Він був першокурсник, жива копія Іванка рік назад. Син вдови – вчительки , як і Іван з інтелігентів. Він в безгрошів’ї і маргінесі середини 90-х обрав своєю долею пастирства. Маючи велике самолюбство і розум інтелектуала він чудово вчився, багато мріяв і думав. Через “стукачів” Дорофей та Макарій знали його скептичні зауваження в свою адресу, та відчуваючи в ньому спротив чавили його, як могли. Особливо лютував Макарій свого часу вигнаний за неуспішність в семінарії. Лише чернецтво допомогло йому поновитись на заочному секторі. Колишній сільський телемайстер та сержант ВДВ усією душею ненавидів розумнішого за себе семінариста і зганяв на ньому свою лють із якоюсь садистською любов’ю , перетворюючи Степанова на комок нервів. Трохи за божевільного рахували його грубі та тупі бурсаки з сіл. Але Степанов вмів відстоювати свою честь запекло б’ючись і його побоювались. Парадокс, але з таких не від світу цього юнаків, досліджувачів Закону Божого, виходили і виходять священики, яких дійсно можна називати пастирями.
По збудженим очам Степанова Іван розумів, що щось сталось у їх монастирі .
Що саме ?”
- Слава Богу, - привітав друга Іван.
- Навіки слава, - відповів Павло, і потиснувши руки гарячково зашепотів:
- Капець... Вчора наш Догматик вкінець розсварився з Дорофеєм. Попрік, як
інспектору , що навчання нема як треба, воно нерегулярне. Праця каторжна, і вона нас перетворює на алкоголіків та дегенератів .
Вони заспорили , і Догматик обізвав Дорофея якіром, який гальмує плиття церковного корабля до пристані Царства Небесного! – закінчив Павло з острахом за свого наставника та одночасно в захваті від нього.
- Да, - неквапно, зі знанням монастирських інтриг промовив у відповідь Іван,
багато значно сплюнувши - Догматика, чую, затоптувати будуть...
- Сьогодні архієрей приїздить...
Може все б обійшлося, та наш орел честь лжестарця Леонтія за тронув. Його, казав, Почаївська Лавра засуджує, Блаженіший. Та й дійсно, Леонтій – втілення Бога-отця на землі – це занадто. Лише наші дебіли можуть в це вірити...
Обоє задумано замовчали , відчуваючи, що будуть, можливо, різати вожака їх овечового стада...
Розмову духовних друзів перервало з’явлення ієромонаха Макарія – високий, з маленькою чорною борідкою і заспаними маленькими злими очима.
- Степанов, Денисович, а ну чого стоїте ?
Роботи нема?!
Швидко підійшовши до Павла Макарій в скинув кулак, спрямований в обличчя Степанову. Той інстинктивно смикнувся, захищаючись від удару, викинув мітлу та закрив руками обличчя. Про те, кулак Макарія затримався в сантиметрі від голови Степанова. В цьому, з’ясувалося, й був зміст жарту.
- Не сци... – Майже по батьківські, з любов’ю , сказав Макарій – Солдат дитини
не обидить... Йди чисти туалети... Степанов радий, що легко одділився з дивацькою приниженою посмішкою підхопив віник та повернувся спиною.
- Я хочу чути запах лісу! – злим сержантським голосом мовив Макарій та з
насолодою дав пинка Степанову і той підпригнув, наче поранений в сідницю цап. Іванка охопила зненависть до Макарія, бажання підхопити велику цеглину та засадити її в лоба маніяку – не вихователю. Проте втамував і взяв з виглядом смиренного послушника благословення.
- Сьогодні буде єпископ. Твоя задача все перед вестибулем повинно блищати
чистотою. Зрозумів?!
- Так, отець Макарій... – відповів запопадливо Іван. Все буде зроблено...
- Мені не сподобається, з гною на кухні! – попередив владно Макарій уходячи.
- Спаси Господи, відповів Іван, беручись за роботу. Але лише Макарій
відвернувся, показав йому у спину великий палець.
- Трапезна!!! – вийшов на вулицю черговий по кухні бурсак – Дзвони на
трапезу!!!
Залишивши прибирання території Іван подзвонив на на трапезу. Три зголоднілих курса великою шумною юрбою голодних Поволжя завалилось на трапезу. Закривши двері проспівали “Отче наш”, “Богородице Дєво” і застукали ложками. Хтось заунивним голосом став читати “Житіє святих”. З’явився Дорофей. На ньому була святкова ряса, нагородний золотий хрест, стурбоване і зле обличчя. Він навіть не помітивши Іванка прийшов у трапезну. Як тільки Дорофей зачинив двері Іван приник до них, підслуховуючи.
- Зокрема м-м-м... сьогодні приїздить владика. Будемо говорити м-м-м... про
училищне життя, що м-м-м з вами робити... Про деяких паршивих овець... І я наголошуватиму, м-м-м , що треба безжально виганяти тих, хто, м-м-м , таємно п’є , палить, розпутствує.
Він говорить короткими, тупими, не зв’язаними фразами, наводячи ляк.. Колишній дяк сільського приходу, зробивши й кар’єру дякуючи єпископу-земляку так і не навчився говорити. Проте, залякувати він вмів.
- Сьогодні приїде владика. Всі вбираємо територію... Все, зокрема, м-м-м,
повинно блищати... Вчитись взимку, як тепло треба будувати монастир...
Іванко сплюнув гірко і сказав сам собі: -» за 2 роки я один раз тримав кадило , що з мене буде, не знаю... ” Коли пішов Дорофей позіхнули з полегшенням.
- Іван , помиєш тут усе, портрети м-м-м та ікони протреш... – наставив інспектор.
- Спаси Господи, - сказав Іван. Вбирання монастиря було в ліпших традиціях
армії Радянського Союзу. З милом милася підлога, дбайливо визбирувались папірці, виривався бур’ян. Все це робив Іван на своїй території. Поївши густого супу почав працювати. Для більшого комфорту та отримання диплому він сам собі створив імідж та стиль поведінці вождя Швабри з книги Кена Кізі “Політ над зозулиним гніздом”. Тільки ось лицемірити заради особистого виживання, клеїти дурня приходилось в православному монастирі, а не божевільному домі тюремного типу. Навколо групи бурсаків літали туди-сюди, виконуючі різноманітні часто придуркуваті благословення Макарія та Дорофея. А Іван з внутрішньою самозаглибленістю виконував роботу, схожий на шматочок льоду, якій знаходиться на спеці, але вперто не тане. Дав дзвоник на сніданок братії, вчителям. Вчителі прийшли неохоче. Вони мали припухлі обличчя після вчорашнього дня народження та жували “орбіт”. Це були, в основному, недавні випускники духовних семінарій. Вони все в глибині душі розуміли, але не перли на рожен, жили своїм власним інтересом - отримати вчасно зарплатню з руки інспектора, одружитись та під “дахом” Дорофея, маю чого міцні церковні зв’язки , рукоположитись у Владики на гарну, ситу парафію. Щоб заслужувати авторитет Дорофея вони “дуплили” час від часу семінаристів, наводячи переляк за пияцтво і інші вчинки. Проте, з іншого боку через їхніх підлабузників за горілку можна було домовитись про кращу оцінку на екзаменах, поїздку додому. Не згаслим , духовно міцним був лише Ілля Петрович Рибин. У нього завжди було виразне, випромінююче благодать обличчя. Вмілим добрим жартом він міг розвеселити впавшого в гріх униння семінариста, влучною цитатою з Святого Письма або Святих Отців міг розбудити дрімаючу ревність в серці семінариста. Він закінчив Духовну Академію з відзнакою і справедливо рахувався найдосвідченішою людиною в стінах монастиря. Його цікаві і гарячі повчання-лекції були дуже сильними духовно, і до нього магнітом тягнуло тих, хто прагнув через Катехізис та Догматичне пізнавати Істину. Як лісові звірята тягнулися до преподобного Серафима Саровського так і студенти тягнулися до Іллі Петровича, рахуючи своїм Вчителем. Правда, було не мало й тих, кого він зневажав - нерозуміючих та небажаючих розуміти Слово Боже, які прийшли в духовний заклад не вчитись служити Богу, а в пошуку ситного місця під сонцем. Він прийшов їсти після всіх. Його світле обличчя було цього разу бліде, захмарене і видавало безсонну ніч, повну внутрішньої боротьби, сумнівів і молитви. Щось у нього було від в’язня, якій приречений до страти, але який не дивлячись на вирок намагається триматись бадьоро. Іван закінчив працювати і вони , незговорюючись , сіли на лаву, привітались... Між ним та Іллею Петровичем давно були негласні фамільярні відносини, які можуть бути між студентом та викладачем.
- Хрещенням маю я хреститись, і як я томлюся, доки все звершитися...- зачитував
одного з апостолів Христа Ілля Петрович веселим і фатальним тоном одночасно.
- Я все знаю, Ілля Петрович, чув... – одразу сказав Іван. Можливо, треба було
якось дипломатичніше, споганити собі життя - раз плюнути, а налаштувати його...
- Як я можу мовчати , коли лжевіруючі покраше древніх еретиків-аріан ,
несторіан, монофізітів розхитують внутрішньо Тіло Христове – руйнують навчання , молитву?! Перетворюючі ДПУ на робоче гетто Дорофей та Макарій зривають навчальний процес, перетворюють вас на духовно-псохологічно виснажених, морально скалічених. Вчення лжестарця Леонтія – воно є єресь. Всупереч Святому Письму вони вчать, що не можна їсти м’ясо та вступати у шлюб. Також вчать ,що Леонтій – це втілений Бог-Отець, Антихрист - то Ленін був. Ставлять букву Закону вище духу-сам бачиш , що виходить. І це лжевчення нав’язує “бурсакам” сам інспектор , чудово знаючі, що вчення Леонтія засуджує митрополит Володимир, Почаївська Лавра.
Добре передрік преподобний Анатолій Оптинський 1917рік: “Ереси распостранятся повсюду и прельстят многих. Враг рода человеческого будет действовать хитростью, чтобы, если возможно, склонить кереси и избранных . Он не будет грубо отвергать догматы Святой Троицы, Божества Исуса Христа и достоинства Богородицы, а незаметно станет искажать переданные святыми отцами от Духа Святого учения Церкви, и самый дух его и уставы, и эти ухищрения врага заметят только немногие, наиболее искусные в духовной жизни. Еретики возьмут власть над Церковью, всюду будут ставить своих слуг, и благочестие будет в пренебрежении… Гонение будет не только на пастырей, но и на всех рабов Божиих, ибо бес, руководящий ересью, не терпит благочестия. Узнавай их, сих горделивому нраву и властолюбию…” Я , як викладач, не маю права бути тепло холодним...
- Може, підписи за Вас серед студентів позбирати?
- Пусте... – махнув рукою Вчитель – Все залежить від єпископа, на чій бік він
стане...
Зараз дати Злу бій настав час мій, ваш ще настане...
Іван зрозуміло промовчав.
- Гарно сказав прозорливець Афонської гори старець Паїсій Езнапідіс:
“Сейчас мы сражаемся либо на стороне Христа, либо на стороне диавола. Кто скем – растановка предельно ясна. Так или иначе нам предстоит увидеть страшные события. Произойдут духовные битвы. Святые еще более освятятся, а нечистые станут еще более скверными. Я чувствую в себе утишение. Нас ждет гроза и наша борьба имеет цену, потому что сейчас наш враг – это не Али-паша, не Гитлер, и не Муссолини, но сам диявол. А поэтому и награда наша будет наградой небесной.”
Вчитель і учень ще б розмовляли, але їх перервав Макарій. Він вийшов з вестибюля як завжди невчасно та побачивши Івана з ненависним собі Іллею Петровичем Рибиним зло блимнув очима.
- Ти чого сидиш... Роботи нема?! А ну пил в вестибюлі з ікон зітри! Сто
поклонів за шлангування!
Похиливши голову Іван пішов у вестибуль і почав працювати. Взявши тряпку, миючий засіб став на табуретку і почав протирати скло на іконах, фотографіях святих місць Єрусалима і великому фотопортреті патріарха Олексія ІІ-го (Ридигера), який пронизував входячого в вестибюль владним, пронизливим поглядом І імператора. Звісно, поклони не відбив. Благодатний спокій Святого Духу змінився холодною ненавистю до Макарія, , якій топтав його гідність, забажав випити горілки, випалити кілька цигарок. На кухні тим самим часом починався справжнісінький бедлам. Для архієрея готувались його любимі рибні с страви – запах їх викликав слину, проте скуштувати їх міг тільки повар та церковні вибрані, якім ці страви готувались. В спеціальній банкетній кімнаті накривались столи, застелені білими скатертинами. Послушник монастиря та одногрупник Івана, колишній кухар елітного гей-клубу Харкова Костя Рукоятов був душею відбуваючого дійства.
- Стеліть святкову скатертину! – владним писклявим голосом керував він
двома заспаними , незграбними бурсаками, черговими по трапезній.
- І на совість хлопці, на совість... Інакше поскаржусь Макарію, він вас на ще
дві доби поставить! Після чого він взяв великий святковий букет та поставив в дорогу вазу перед місцем єпископа. Двері в банкетну трапезну біли відкриті і краєм ока Іван побачив , як Рукоятов посміхнувся квітам та послав їм закоханий повітряний поцілунок. Напевно Костя, як би не якійсь конфлікт з мафією, був би й надалі високооплачуваним кухарем гей-притону. Але життя примусило його сховатись в монастирі. Він гарно співав в хорі тенором, вмів робити смачні торти, рибні страви – за які його цінував Дорофей. Те, що Костя Рукояток - гомосексуаліст, взнали усі ще на початку першого курсу. Якось він запросив Доротюка до себе в келію, коли інок Крисп – його товариш по келії був відсутній та пригостив вином. Добряче підпоївши ласого до кагору Петра він уклав його спати на ліжко Криспа. Коли ж той заснув ліг до нього та почав цілувати. Доротюк, на щастя, напився не до нестями і зміг ударом міцного кулака у щелепу скинути з свого ліжка обнаглівшого содомита, зібрати речі та втекти у семінарську келію. З того часу Рукоятов отримав прізвисько Моїсеєв та все бурсацьку зневагу. На образи та обговори Моїсеєв лляв злі сльози та відповідав мстивим сексотством. Злі язики казали , що в нього є на митрополії впливовий коханець, і тому його , напевно й не виганяли.
В білосніжній сорочці та бездоганної білизни халаті він носився туди-сюди, істерично покрикуючи на чергових, схожий на знервовану ділову жінку “мильної опери”.
- Ай!!! - донісся до вух Івана його тонкий скрик. Это же фарфор!!! У вас что,
ребята , руки под член заточены ?!!
В одного з бурсаків не витримали нерви і він відповів:
- Слухай , Моїсеєв, в кого-кого , а нетільки в тебе рукі ай усі інші щілі под
«червоного богатиря»… Так що не бушуй, не строй Білосніжку…
Моїсеєв несподівано істерично заплакав та побіжав до себе в келію, розмазуючі по обличчю злі сльози образи. Через кілька хвилин в банкетну трапезну заскочив кометою розлючений Макарій, і став голосно кричати, давати поклони. Як в усі подобні моменти Івану ставало на душі холодно і страшно. Коли Макарій пішов, його не зачепивши, Іваноко полегшено перевів дух та пішов з похмурого вестибюлю на вулицю, відключитись від усього, помилуватись весняним сонцем. Біля туалетів Іван побачив Павла Степанова та його помічника Прища. Вони ставили біля трьох кабінкового клозету з написами «М», «Ж», «СВЩ», четверту кабінку з надписом «АРХ». В ньому був імпортний унітаз, бачок з водою та папір… Переносний єпископський клозет установили на перед вириту Прищем ямку. Архімандрит Дорофей власноруч, поглажуючі свою велику сиву бороду перевірив, як зливається вода та поставив Степанова охороняти клозет, щоб ніхто інший крім архієрея не облегчився у нього.
- Христос казав: «Хто хоче з вас бути старшим, да буде вам усім слугою». Але, схоже, закони Евангелія чужі нашій обітелі… Ілля Петрович наврядчи доб`ється правди і розуміння у того , хто звик бути небожителем та кумиром…- саркастично зауважив Степанов – Добре предрік великий духівник РПЦЗ Аверкій (Тлушев): «Соль обчиваєт.»- Церковь может перестать біть Церковью и стать «лже-церковью»,имеющей принять Антихриста, как своего «мессию», кроме малого остатка истинно-верующих, который, по слову святителя Игнатия, становится все «скуднее и скуднее» - поділився своїми думками Степанов підійшовши до Івана.
- Да, - відповів Іван посумнівши. Ти правий.
ІІІ
Після обіду всі зібралися зустрічати архієрея. Виконувалися всі формальності, звичаї, які накопичилися за десятки столітть. Послушник Пахомій поліз на дзвіницю «сторожувати архієрея».А на сяючому чистотою вході в вестибюль зібралися жителі монастирської території крім тих , хто був задіяний на «трапезному» послушанії. Ви строїлися усі по ранжиру – першими стояла вища монастирська братія – архімандрит Дорофей, ігумен Ілларій, ієромонах Макарій. За ними – монахи, іноки, послушники. Далі – вчителі, а за ними – семінаристи. Як і «братія» семінаристи мали святковий вигляд. «Зокрема м-м-м всім поголитись, стяжати м-м-м усім порядний зовнішній вигляд, що б були схожі на, зокрема, семінаристів, а не на бомжів»,дав благословіння Дорофей на обідній трапезі. Всі напряглися в святковому очікуванні Дорофей та «вища братія» явно нервували та їх нервовість передалась іншим. Нарешті вдарили дзвони. В відчинені великі ворота в`їхала «Волга» останньої моделі. Вона під`їхала під вестибюль і з неї вийшов спочатку гігант диякон Стефан-шофер та охоронець владики. Він спритно відчинив догідливо вигнувшись передні бокові двері і вийшов архієрей – високий, повний, рум’яний в дорогій рясі. З ситим, неспішно-скучаючим задоволенням прийняв квіти і почав благословляти підлеглих від вищих до нижчих. Семінаристам руку цілувати не давав , а хрестячи торкався голови – короста була частою гостею в підвальних опочивальнях ДПУ з цвітучими від сирості стінами і архіпастир не наважувався ризикувати. Цілувати давав руку тільки черницям Дорофея та вчителям. Від його пухлої руки пахло французькими духами. Бурсаки всміхались віддано своєму майбутньому роботодавцю, а той в свою чергу, дивися на семінаристів як на свою приватну власність. Краєм ока Іван побачив, що єпископ демонстративно обійшов своїм благословенням Іллю Петровича Рибина, а з вельможною невдоволеністю глянув на бунтівного викладача Догматичного Богослов`я, чим наніс професійний психологічний удар. “Телефонне право працювало, все вже вирішено...” – зрозумів Іван. Разом з єпископом Дорофей та його прибічниками на нараду в клас 2-го курсу пішов і Ілля Петрович – блідий, внутрішньо зібраний, готовий до найважкого бою. Семінаристи розійшлись по келіях. Щоб не підслуховували під дверима бурсаки, під дверима Макарій поставив ієродиякона Гаврила – кремезного, мовчазного фанатичного леонтіївця, заглибленого у приватну молитву. Проте, бурсаки всеодно взнали, що було на нараді. Вона нагадувала масову сварку жителів глухого села, сталінське парт зібрання та засідання інквізиції одночасно.
- По селах та містах засновуються нові парафії, - казав Ілля Петрович, чітко
вимовляючи кожне слово . - Їм потрібні висококваліфіковані, сильні духом пастирі-благовісники, духовні лідери. Але як лже-більшовики зганьбили ліву ідею, економічно, політично, морально розвалили Радянський Союз, так лже-християне – чужі по духу Христу розвалюють Церкву... Так тут, ставлячи свої особисті цілі вище інтересів Христа архімандрит Дорофей та його поплічники зривають навчальний процес! Як сирість підвальних опочивалень, антисанітарія викликають у семінаристів коросту, грибок, так подвійні моральні стандарти, знущання призводять до духовних хвороб – пияцтва, зневіри, сквернослів`я , розпусти. Все наче роз програмовано на те, щоб Ви , владико, та ваші сусіди єпископи отримали для посвяти в сан отупілих, духовно загаслих, схильних до пияцтва та більш жахливих пороків ставлеників...Я, як людина з вищою богословською освітою, виступаю проти вчення Леонтія, який вчив всупереч Святому Письму не одружуватись, не їсти м’яса, жити без паспорта, волоцюжничати по монастирях не працюючі та не навчаючись... Здається, Владико, що Макарій та Дорофей якісь ворожі шпіони, заслані в Церкву для її внутрішнього знищення...
Владика сидів за столом, з странною цікавістю дивлячись на бунтівного викладача та не забороняв кричати на нього Дорофею та його монахам.
- Блуднік!!! – кричав старець Петро, колишній странник Леонтія – Алкан! Ти
з бурсаками горілку п’єш!
- Я бачив як він з дівчиною цілувався!!! – істерично кричав інший.
- Він мене, архімандрита, обзивав гальмом!!! – істерично кричав Дорофей.
- Так ви гальмо, голосно , з викликом відповів Ілля Петрович, зрозумівши ,
що йому нема чого втрачати . Навіть не гальмо, а якір, якій заважає просуватися церковному кораблю до Царства Божого!!!
-Владико, чи це можна й далі чути?!! – рвонув на собі підрясник старець Петро – Геть його!!!
- Геть!!! Геть!!! – підтримали його інші, счиняючи ґвалт.
- Я умиваю руки, демонстративно піднявши долоні сказав єпископ – Ви ,
Рибін, повинні були з пошаною ставитись до братії, її уставів, а не перетворювати обитель на місце сварки!
- Добре, я йду! – входячи відповів Ілля Петрович – тільки пам’ятайте –ГОРЕ
ВАМ!
За те, що йде проти Духа Святого не буде вам ні миру, ні благодаті! Сваркі, інтриги – вони стануть вашим життям!
Горе вам, книжники та фарисеї, що самі до Царства Божого не йдете, та бажаючих увійти не пускайте!
В відповідь Ілля Петрович почув крики ненависті та злоби.
ІУ
Іллю Петровича пішло проводжати в останню дорогу 15-ть семінаристів. Тих, для кого він був Вчителем. Дорофей, Макарій та братія і Владика добряче потрапезували в банкетці та пішли спати. Іван домовився з Прищем , що той посидить за нього “на будці” за три гривні, і пішов проводжати Вчителя.
Від монастиря до міста був шлях довжиною три кілометри, який проходив повз чудовий став, чарівні сади. Того вечора він був особливо чудовим. Яскраво світило Сонце, весело співали, кружляючи над Вчителем і учнями, мов маленькі янголята, ластівки, вітаючи чергового новомученика та героя християнства. Вглядаючись внутрішнім зором в духовні далі. Вчитель давав останні настанови учням. Його розум, наче комп’ютер, видавав потрібні цитати з Святого Письма, Отців. А учні зосереджено впитували в себе останні настанови Вчителя. Колись з легкої руки якогось семінариста цей шлях до міста від монастиря став називатись Via de Larosa –Шлях скорботи.
Павло Степанов взявся нести сумку Вчителя, а Іван – портфель. З книжками. Напевно, так проводжали в часи Нерона древні Християне своїх пастирів в цирки Древнього Риму. Ілля Петрович хор обрився, розповідаючи про свої зв’язки та знайомства в Києво-Печерській Лаврі, куди їхав за захистом та притулком. Семінаристи тактовно мовчали, знаючи, що крім турецької дешевої куртки в сумці, 78 гривень в гаманці та підрясника з книжками в портфелі у Вчителя нічого не має. Також знали , що його батьки померли, а дома в квартирі з сім’єю живе старший брат, який його ненавидить та навряд чи прийме. Також зрозуміли , що Дорофей та єпископ можливо подзвонять у Київ, і цирком Древнього Риму стане для нього його ж Духовна Академія, дикими звірами, випущеними на мученика – церковні бюрократи, жорстокість життя кінця 90-х.
Ось що розповів Вчитель учням по дорозі до міста.
- Відчуваю, що історія людства виходить на фінішну пряму, близький прихід
антихриста. Згідно повчань прозорливого архієпископа Аверкія Джорданвільського (Таушева) служителі майбутнього антихриста руйнують старий світ зі всіма його уявленнями і “забобонами”,щоб збудувати на його місті новий світ, здатний прийняти свого Нового Господаря, який займе в серцях людей місце Христа та дасть їм на землі те, чого Христос не дав їм... Треба бути зовсім сліпим духовно, зовсім чужим істиному християнству, щоб не розуміти усього цього! – вчив архієпископ, світильник нашого з вами часу.
Ми добре бачимо, як дикий капіталізм, ЗМІ відчують людей від вищих моральних принципів, привчають жити як худобу – по страстях. Велике невдоволення викликає кодифікування людей, яке старці Афону рахують як збування пророцтв Апокаліпсису. Але перед тим , як “брати” склад злодії нейтралізують охорону, так і диявол перед тим, як “брати” людство він намагається нейтралізувати християнство, справжніх духовних лідерів. Це він робить за допомогою лжевіруючих і ми це бачимо. Добре написав святитель Ігнатій Брянчанінов: “Наше время походит на последнее. Соль обуевает. В высших пастырях Церкви осталось слабое, темное, сбивчивое, не правильное понимание по букве, убивающей духовную жизнь в христианском обществе, уничтожающей христианство, которое есть дело, а не буква. Тяжело видеть, кому вверены, или кому попались в руки овцы Христовы, кому предоставлено их руководство и спасение! Волки, облаченные в овечью кожу являются и познаются от дел и плодов своих”.
- А як тоді бути простому християнину? – спитав один з учнів.
- Керуватись Біблією, совістю. Господь в наш духовно страшний час не
вимагає виконання абсолютно усього, а вимагає лише виконання базових цінностей, заповідей, бо ми вже повинні йти на сповідництво. Добре проказав великий старець Афонської Гори старець Паїсій Езнепідіс:”Если бы Христос удостоил меня жить так, как я хочу, по-монашески, и умереть молодцом, то я просил бы смерть в бою, на передовой. Сейчас такое время, что умереть, пойти на исповедничество, пожертвовать собой стоит уже ради того, что бы не были хулимы Святые Отцы… В ту эпоху , которую мы переживаем, монашеству следует ярко сиять. Сегодня мир нуждается именно в этом.
Я вижу, как зреет нарыв. Но он прорвется, очистится. То, что происходит сейчас, не может долго продолжатся. Разразится гнев Божий. Нам предстоит сдача экзаменов. Сперва медь отделится от золота, а потом станет ясно, сколько этого духовного золота в каждом из нас”.
Йдучи до автовокзалу вони пройшли повз відомий на Україні ВУЗ, створений для виховання новітньої еліти України – великий, амбітний, зроблений під “євро”. За парканом був великий тенісний корт, на якому молода, гарна студентка-тенісистка грала в теніс з іншим студентом. Ще троє студентів стояло поруч, дивлячись, головним чином на відкриті м’язисті стегна та великі груди тенісистки. Самі юнаки акуратністю, стоматологічним здоров’ям, білизною шкіри, нагадували бурсакам Костю Мойсеєва та молодь серіалу “Беверлі-Хілз”. Дівчина відчуваючи на собі палаючі чоловічі погляди, самозакохано посміхалась і граючі в теніс непевно спеціально крутила стегнами. Ця сцена справила на семінаристів ДПУ – дітей знещавілих провінційних інтелігентів подразнююче враження.
- Еліта... – з злою іронією промовив Павло Степанов, спльовуючи.
- Та , баба мов моя рижа сука Мавка серед кобелів під час гону, зауважив
інший бурсак.
- Так-так... підтримав його думку Вчитель. Тут навчається немало хороших і
простих хлопців як і ви. Проте, завдяки тому, що навчання коштує великі гроші тут навчається багато дітей різних олігархів, злодійкуватих державних мужів та їх підпанків. З самого дитинства батьки вчать їх, що головне в житті вони, приватні інтереси. Прориваючись в великий бізнес, владу і політику вони будуть найперше реалізувати приватні амбіції, інтереси, підриваючи економічно, морально, духовно державу. Хоч вони, можливо, хрещені, ходять до церкви на Пасху – їх бого Золотий Телець. І вони будуть гонителями тих, хто незгоден підкорятись їм... Можливо , як внутрішнього ворога, почнуть переслідувати справжніх, не фальшивих християн, безчестити їх духовних лідерів, бо ті вчать ставити заповідь Закону Божого вище бажань, страстей...
- Що ви скажете про Євро-Союз, євроінтеграцію? – запитав один з учнів
свого Вчителя, Вадим.
- Заради справедливості хочу зауважити, що на Заході завдяки
демократичним традиціям їх суспільств відношення в аспекті “людина-влада-правопорядок” набагато кращі, ніж у нас, ми повинні навчитися в них багато чому. Проте, в відносинах “людина-людина” значна духовна дисгармонія. Великий бізнес нав’язує суспільствам жорсткі ритми життя. Пересічна людина, яка бажає мати власний деякий добробут змушена жити в цих ритмах, “поняттях”, швидко приймати жорсткі вольові рішення, не завжди гармонійні з совістю та Словом Божим. Багато західних християн, не в силах нести сповідництво базових християнських цінностей залишають церкві. Що не доробили кати Нерона та Діоклетіана те успішно дороблюють Анти культура, дух глобалізуючогося капіталістичного світу. Яре обурення викликає в мене кодифікування людей. Часто пересічна людина Заходу стикається сам-на-сам з великими соціальними, психологічними проблемами, породженими його суспільством, і тому в странах Заходу кричучи статистики суїциду, наркоманії, розлучень, розпусти. Я не хочу євро-інтеграції України!
- Що ви скажете аж про три Церкви Православні в Україні? – спитав ще один
студент.
- Той розбрат – діяльність лжехристиян. Навчаючись в Києві я спілкувався з
семінаристами, пастирями КП, УАПЦ. Серед них є багато відмінних слуг Господа. Їх євангельська правда, до речі, що проповідь та богослужіння повинні йти рідною народу мовою. Розбрат – це справа слуг сатани типу нашого Дорофея, Макарія. Якби на архієрейських соборах були архієреї, сповідаючи спільні духовні цінності, розбрату б не було, а були здорові, корисні рішення в Дусі Святому. Головне, що домагається диявол – це підірвати мир Церкви, заглушити Благовісництво – і він домагається своїх цілей воістину з диявольським завзяттям...
Так... розмовляючи, дійшли до автовокзалу, та посадили Іллю Петровича на автобус. Іван зібрав по товаришах21 гривню та передав на дорогу Вчителеві.
Наступили торжеств енні останні хвилини прощання.
- Се ось, - сказав Вчитель, коли настала тиша – Призначаю Вас пастирями
малого залишку істинно-віруючих... Пасіть овець Господніх... Те, що зв’яжете на землі, зв’яжеться і на небі. Й небойтесь гонінь на землі, бійтесь осуду Господом на небі!
- Вони міцно , по чоловічому потисли один одному руки та розпрощалися,
обмінялися адресами. Вже стоячі в дверях “ікаруса” Вчитель перехрестив по батьківські схилені голови своїх учнів.
- Любіть Христа , Церкву, Правду, Русь Київську! – встиг сказати Вчитель
перед тим , як двері автобуса зачинились.
Входячи хлопці взяли в магазині портвейну , в ларьку – цигарок та пішли пом’янути добрим словом Вчителя в корчі занедбаного єврейського кладовища. Там, в стороні від шпигунських очей всюди соваючи свій ніс бабусь-церковниць. Вони зробили свою “таємну вечерю” .
Говорили мало, більше налягаючи на портвейн та закушуючи його цигарковим димом, переварюючи в думках події та уроки цього дня. Закінчивши “трапезу” пішли до alma mater. Іванку хотілося прийти, забрати сумку, документи, плюнути обличчя Макарію та поїхати додому. Але здоровий глузд прошепотів: “Дома- тато і мама без зарплат. Вони раді, що ти в закладі, де безкоштовно харчують. Вчити тебе в ВУЗі – нема на що. Тебе чекає армія з десятками Макарів. Тому терпи та йди по вибраному шляху. Залишився ще рік, будь мужній”.
“Все ясно, - відповів своєму здоровому глузду Іван – Точка.
Іду потрібним курсом. Та навряд чи Вчитель та я сам собі вибачив, як би став дезертиром”.
Озирнувшись на товаришів він побачив що й в них серйозні обличчя, що й вони спалюють за собою всі мости, щоб бути зі Христом до кінця. Вчитель зробив велике чудо, чудо – яке не спроможні були зробити ні Макарій, ні Дорофей: посіяв в серця юнаків зерно гірчичне Царства Небесного, яке проростаючи буде швидко міняти їх, перетворювати на добрих воїнів Господа. Прийшовши до келії Іван зробив чомусь чудернацький запис у щоденнику: “Слово після Страти: завтра воскрес мій Господь”.
Від автора №1
Імена замінені. Мені можна не вірити, але почувши про черговий церковний неспокій згадай, читачу мої оповідання на сайті : www.mp-sarny.narod.ru ,
allsar.com.
Також раджу почитати газету “Русь Православная” www.rusprav.ru : статті та повчання справжніх духовних воїнів – пастирів і мірян Православної Церкви. Вибач за стилістичні помилки, недоробки – я не Тургенєв. Але повір, пишу від серця і вибач, що не так.
№2
До пана Георгія: да благословить Вас Господь за Ваш потрібний труд, розуміння. Ваш труд вгодний Богу!
№3
До пана Анатолія,
Вільнодуму:
Шановне панство!
Не поділяючі ваших поглядів серйозно поважаю вас, повірте, за духовні пошуки, інтелектуальну діяльність. Радий , що ви мене читаєте. Вибачте, що погано відповідав – працюю, вчусь на платно, благовіст вую, і нажаль, дуже мало коштів і часу маю на “адміна” і Інтернет.
Чому я вірю в Господа “після всього”?! Тому що “до того” знав, нащо іду – бо я солдат.
Зараз , в надтяжкий час для Церкви – коли лже-, та юдо християни своїми єресями, інтригами, фарисейством підривають Її авторитет , відвертають людей від Бога , я як ніколи за Господа. Я люблю молитись, читати Біблію на природі, відчуваю Святий Дух після читання. Відчуваю, як Бог радіє мною чи навпаки – гнівається на мене. Християнство – це віра великих вчених , як Ціолковський, лікарів-як Боткін, філософів – як Сковорода, віра Богдана Хмеля, Гонти і Залізняка, Віктора Ющенка – нашого народного Президента. Саме священики Христа були капеланами УПА, саме пастирі Христа були на Майдані зі своїм народом. Я теж, як православний з нормальних кіл РПЦ брав участь в боротьбі проти влади Каторжанина. Християнство – це віра великих людей і націй. А ті монстри, яких я описую – вони серцем, розумом поза Церквою, хоча в ній знаходяться тілом і посадами. Не погидуйте, наберіть
www.rusprav.ru і почитайте про справжні духовні проблеми, битви. Дуже шкода, що ми з вами в різних окопах. Поважаючий Вас Микола Панько.
№ ІV
До Р.М. – мого Шуфрича!
Вельмишановний добродію...
Дякую красно за “мухуя”! Добре написав та описав виникнення та розвиток фальшивого, споживацького не християнства , духовне світило США (+ 1969) архієпископ РПЦЗ Аверкій (Таушев): “вони зовні проповідують Добро, але насправді одобрюють і оправдовують зло в людині та суспільстві, ставлячи вище заповідей Бога веління свого меркантильного розуму , “прогресу” вони ганьблять Христа, відчують інших Героїчно Сповідати Віру. А не маючи доступу до Духа Святого вони намагаються досягти результатів самовнушенням, грою на гітарах. Ірахую, що один із прибічників лживого християнства – Ви. Ви виказали , що не відлучить від Христа “печать” її можна приймати? Ні !!!
13 глава Апокаліпсису , Святі Отці, та Афон, Біблія – категорично проти. “Коли хто вклоняється звірині та образу її, і приймає знамено на чолі своїм чи на руці своїй, то той питиме з вина Божого гніву,” – Об’явл (14:9-10).
Також, на захист свій наведу слова св.Григорія : “Мовчанням зраджується Бог”.
І я мовчати з усіма передовими пастирями не буду – “бананові” пресвітери ведуть вас до Аду. Читайте: www.rusprav.ru
Відповіді
2005.02.18 | P.M.
У пошуках правди..
Намагання знайти правду, якось допомогти людям і зробити світ кращим, завжди були присутні серед певної категорії людей.Проте, як виявляється потім, ця категорія правдошукачів ділится і розходиться у дві протилежні сторони.
Звичайно, нам усім хотілося би, щоб люди жили по ПРАВДІ, щоб світ став кращим, "жить стало легче, жизнь станла веселей". Одна категорія людей зациклюється на цьому шляху "ощасливлення" інших людей. Притому, постійно когось знаходить винуватим і слинячись доводять, що у всьому винні юдохристияни, або жиди, чи погані церковники, чи ісламісти, або гамасєкі. Перелік можна продовжувати. Утім, сам цей факт говорить про тупиковість цього шляху, бо винних, чомусь, ніколи не зменшується, скільки би їм "редискам" про це не втовкмачували, іноді, навіть силою, -- не помагає. Вони, "гади," так і не дають прямувати у "светлое будущее".
Якщо знайти в собі сили і таки визнати цей шлях помилковим, питання все ж залишеться... То у чому ж полягає ця сирмяжна ПРАВДА!?.
Якщо людина ЩИРО хоче знайти відпорвідь на це питання, вона її знаходить.
Правда є те, що ми живемо в світі, де панує СМЕРТЬ, тобто, в світі ГРІХУ.
І виходячи з цієї НЕЗАПЕРЕЧНОЇ ПРАВДИ!!! далі робити висновки.
Микола_Панько пише:
> До Р.М. – мого Шуфрича!
Цікаво знати, за кого ж Ви себе маєте?..
> Вельмишановний добродію...
> Дякую красно за “мухуя”!
На здоров'я! Можете ним залишатись
> Також, на захист свій наведу слова св.Григорія : “Мовчанням зраджується Бог”.
> І я мовчати з усіма передовими пастирями не буду – “бананові” пресвітери ведуть вас до Аду. Читайте: www.rusprav.ru
А зараз, Вам мочати й непотрібно..
Ваші дописи є корисними на цьому форумі..
2005.02.19 | Социст
Re: У пошуках правди..
Пан P.M. пише:> Правда є те, що ми живемо в світі, де панує СМЕРТЬ, тобто, в світі ГРІХУ.
> І виходячи з цієї НЕЗАПЕРЕЧНОЇ ПРАВДИ!!! далі робити висновки.
На весь світ життя не вистачить. Жити треба єдністю, а не світом. Правда є те, що в спільноті українців єдности немає. І виходячи з цієї правди далі робити висновки...
2005.02.19 | P.M.
Re: У пошуках правди..
Социст пише:> Пан P.M. пише:
> > Правда є те, що ми живемо в світі, де панує СМЕРТЬ, тобто, в світі ГРІХУ.
> > І виходячи з цієї НЕЗАПЕРЕЧНОЇ ПРАВДИ!!! далі робити висновки.
> На весь світ життя не вистачить. Жити треба єдністю, а не світом. Правда є те, що в спільноті українців єдности немає. І виходячи з цієї правди далі робити висновки...
Жодна єдність не убереже людство від фізичної смерті. Життя вічне на цьому світі -- неможливе.
Єдність у цьому світі, допоможе нам з'єднатися з Богом на тамтому світі і там осягнути життя вічне.
Саме слово УКРАЇНА, має величезний духовний зміст. Називаючись українцями, ми вже об'єднюємось в цьому слові. Українські СЛОВА, українська ЗЕМЛЯ, ураїнський ДУХ творять ураїнську націю, тому що ці СЛОВА, ця ЗЕМЛЯ, цей ДУХ дані нам від Бога.
2005.02.21 | Социст
Re: У пошуках правди..
Пан P.M. пише:> Социст пише:
> > На весь світ життя не вистачить. Жити треба єдністю, а не світом. Правда є те, що в спільноті українців єдности немає. І виходячи з цієї правди далі робити висновки...
> Жодна єдність не убереже людство від фізичної смерті. Життя вічне на цьому світі -- неможливе.
> Єдність у цьому світі, допоможе нам з'єднатися з Богом на тамтому світі і там осягнути життя вічне.
> Саме слово УКРАЇНА, має величезний духовний зміст. Називаючись українцями, ми вже об'єднюємось в цьому слові. Українські СЛОВА, українська ЗЕМЛЯ, ураїнський ДУХ творять ураїнську націю, тому що ці СЛОВА, ця ЗЕМЛЯ, цей ДУХ дані нам від Бога.
Крім єдности духу існує ще й єдність особистих стосунків, яка вимагає зусиль кожного з нас для її досягнення. Крім того, ще й така непроста справа, як єдність засад розбудови громадянської спільноти українців, яка ще лише в своєму зародку, про яку ще прийдеться піклуватись всім нам.
2005.02.21 | P.M.
Re: У пошуках правди..
Социст пише:> Крім єдности духу існує ще й єдність особистих стосунків, яка вимагає зусиль кожного з нас для її досягнення. Крім того, ще й така непроста справа, як єдність засад розбудови громадянської спільноти українців, яка ще лише в своєму зародку, про яку ще прийдеться піклуватись всім нам.
Не можна розділяти єдність духу з єдністю в особистих стосунках і також єдністю в розбудові громадянської спільноти. Адже особисті стосунки і розбудова спільноти це перш за все конкретні ДІЇ з боку людини.
Кожна дія повинна бути осмисленою, тобто заплідненою ДУМКОЮ, доброю думкою.
Бездумні дії ведуть до хаосу; дії, запліднені злою думкою, ведуть до зла. Одне й друге суперечить ДОБРУ, одне й друге призводить до СМЕРТІ.
Тільки ДОБРА думка може творити життя. Добра (любляча) думка, походить від Бога, бо Бог є ЛЮБОВ.
Процес мислення є Дією. Кожна дія є визвана РОБОТОЮ. Людина мислить, її мозок працює, затрачує енергію і як кожні інші члени тіла, потребує відпочинку. Тобто процес розумового мислення є матеріальним, фізичним.
Але, сама думка не є матеріальною. Якщо стверджувати, що думка є матеріальною, треба набратися духу і назвати в яких фізичних величинах вона (думка) вимірюється. Відповіді типу, "от зараз такої величини ще не винайшли але потім обов'язково винайдуть", є чистої води спекуляцією. Фізичної величини, якою можна виміряти думку НЕІСНУЄ. КРАПКА. А отже, думка є нематеріальною.
Думки приходять до нас двома шляхами: шляхом розумових пошуків -- МИСЛЕННЯ і шляхом ВІРИ, яка з'єднує нас з ДУХОМ, котрий сам по-собі є інформативною думкою.
Підсумовуючи, можна сказати, що єдність земних людей формується їхніми стосунками -- ДІЯМИ. Але самі стосунки -- ДІЇ безпосередньо залежать від нематеріальної духовної думки.
Єдність у ДУСІ == єдність в ДУМКАХ == єдність в ДІЯХ.
2005.02.23 | Социст
Re: У пошуках правди..
Пан P.M. пише:> Социст пише:
> > Крім єдности духу існує ще й єдність особистих стосунків, яка вимагає зусиль кожного з нас для її досягнення. Крім того, ще й така непроста справа, як єдність засад розбудови громадянської спільноти українців, яка ще лише в своєму зародку, про яку ще прийдеться піклуватись всім нам.
> Не можна розділяти єдність духу з єдністю в особистих стосунках і також єдністю в розбудові громадянської спільноти. Адже особисті стосунки і розбудова спільноти це перш за все конкретні ДІЇ з боку людини.
Їх не треба розділяти, але їх треба розрізняти, тобто треба розрізняти єдність одного духу від єдности різних духів. Це просто різні види єдности.
> Кожна дія повинна бути осмисленою, тобто заплідненою ДУМКОЮ, доброю думкою.
> Бездумні дії ведуть до хаосу; дії, запліднені злою думкою, ведуть до зла. Одне й друге суперечить ДОБРУ, одне й друге призводить до СМЕРТІ.
> Тільки ДОБРА думка може творити життя. Добра (любляча) думка, походить від Бога, бо Бог є ЛЮБОВ.
А яка думка походить від людини?
> Процес мислення є Дією. Кожна дія є визвана РОБОТОЮ. Людина мислить, її мозок працює, затрачує енергію і як кожні інші члени тіла, потребує відпочинку. Тобто процес розумового мислення є матеріальним, фізичним.
> Але, сама думка не є матеріальною. Якщо стверджувати, що думка є матеріальною, треба набратися духу і назвати в яких фізичних величинах вона (думка) вимірюється. Відповіді типу, "от зараз такої величини ще не винайшли але потім обов'язково винайдуть", є чистої води спекуляцією. Фізичної величини, якою можна виміряти думку НЕІСНУЄ. КРАПКА. А отже, думка є нематеріальною.
> Думки приходять до нас двома шляхами: шляхом розумових пошуків -- МИСЛЕННЯ і шляхом ВІРИ, яка з'єднує нас з ДУХОМ, котрий сам по-собі є інформативною думкою.
Але для поєднання з іншими одних думок недостатньо, бо необхідна єдність стосунків з реальними людьми, а не з думками. Тому інтерсуб'єктивна єдність є щось інше, ніж єдність думок, яка є духовною єдністю самої особистости. Але для повної єдності з самим собою недостатньо єдности думок, – необхідна ще й така непроста річ, як єдність дій. Саме ділами визначається людина.
> Підсумовуючи, можна сказати, що єдність земних людей формується їхніми стосунками -- ДІЯМИ. Але самі стосунки -- ДІЇ безпосередньо залежать від нематеріальної духовної думки.
Вони залежать від особистости. Яка не є думкою, а єдністю думок, почуттів і дій, єдністю слова і діла.
> Єдність у ДУСІ == єдність в ДУМКАХ == єдність в ДІЯХ.
Єдність, насправді, є єдністю своїх чотирох різних моментів: єдности з собою, інтерсуб'єктивної єдности, об'єктивної єдности спільноти та момента абсолютної єдности. Кожен з окремих моментів сам є певною єдністю. Тому єдність є єдністю єдностей, яка живе єдністю для абсолютної єдности.
2005.02.24 | P.M.
Re: рукописи не горять..
Социст пише:> > (Р.М.) Не можна розділяти єдність духу з єдністю в особистих стосунках і також єдністю в розбудові громадянської спільноти. Адже особисті стосунки і розбудова спільноти це перш за все конкретні ДІЇ з боку людини.
> Їх не треба розділяти, але їх треба розрізняти, тобто треба розрізняти єдність одного духу від єдности різних духів. Це просто різні види єдности.
Очевидно, що справжня єдність може походити від доброго люблячого духу, від ДУХУ ЛЮБОВИ.
> > (Р.М.) Тільки ДОБРА думка може творити життя. Добра (любляча) думка, походить від Бога, бо Бог є ЛЮБОВ.
> А яка думка походить від людини?
Та, котру вона вхоплює.
Думка не є матеріальним поняттям, вона є вічною. Думка не народжується, думка приходить до людини і передається людиною. Думки приходять двома шляхами; розумового осмислення фізичної інформації, яку ми отримуємо від навколишнього середовища і від людей у виді звуку, зображення, смаку.. (вчені, науковці), а також і через віру, шляхом безпосерднього контакту з інформативним духом (пророки, ясновидці).
Те, які думки ми вловлюємо і які думки ми передаємо, залежить від нашого душевного стану. Цей стан, в свою чергу, залежить від різних чинників: неповторність (самобутність) людської душі, доля людини (її карма) і те, в якому спрямуванні (божественному чи особистісному) людина, як власник душі, перебуває. Останній чинник є найважливішим для становлення людської свідомості.
Прийнято вважати, що думка -- несе у собі певну інформацію, яка викликає в людини відповідний духовний стан: захоплення, бажання творити, впадати в депресію.. Але насправді духовний стан є первинним, просто в матеріальному світі він виражений усіма цими матеріальними речами, звуками, кольорами, запахами, смаками, дотиками, котрі ми отримуємо за допомогою наших п'яти органів відчуттів.
Реквієм Моцарта -- це не просто ноти, чи звуки. Це той дух захоплення, дух того особливого стану, який нас переповнює, коли ми слухаємо цей музичний твір. І саме цей особливий духовний стан може бути викликаний лише саме цим музичним твором. Прекрасна Місячна соната Бетховена зумовлена іншим наповнюючим духом, кантати Баха, ще іншими. Не кожен може донести до людей цей дух. Може лише той, чия думка має доступ до нього.
Усе що людина творить в цьому світі, -- зумовлене ДУМКОЮ, яка має всеохоплюючу вічну духовну природу.
Думки не зникають. Адже, "рукописи не горять"
> > (Р.М.) Єдність у ДУСІ == єдність в ДУМКАХ == єдність в ДІЯХ.
> Єдність, насправді, є єдністю своїх чотирох різних моментів: єдности з собою, інтерсуб'єктивної єдности, об'єктивної єдности спільноти та момента абсолютної єдности. Кожен з окремих моментів сам є певною єдністю. Тому єдність є єдністю єдностей, яка живе єдністю для абсолютної єдности.
Єдність з собою -- це єдність членів нашого тіла (колись вона теж була досягнена, але це інша тема). Коли людина живе на самоті, для неї достатньо аби рухи (робота, дія) членів її тіла були збалансованими, тобто єдиними у своєму служінні тілу. Для людини-одинака цього достатньо, іншої єдності непотрібно, бо немає з ким єднатися.
Інтерсуб'єктивна єдність і єдність спільноти не може бути побудованою на засадах єдності фізичних тіл, бо тоді це означало би утворення якогось химерного людського многочлену. Це абсурд! Кожна людина має своє власне тіло. Сіамські близнята, це аномалія.
Крім того треба розуміти, що людське матеріальне тіло ПОТРЕБУЄ ІНДИВІДУАЛЬНО. Там, де є індивідуальна потреба, -- нема місця абсолютній єдності. Кожен вимушений в першу чергу дбати за СВОЄ і це буде правильним для фізичного тіла, але не для духовного. Дух не потребує, дух віддає.
Саме тому єдність людської спільноти може бути побудованою лише за умови єдності в думках, єдності в ДУХОВНОМУ ТІЛІ і це буде абсолютною єдністю.
2005.02.24 | Социст
Re: рукописи не горять..
Пан P.M. пише:> > > (Р.М.) Єдність у ДУСІ == єдність в ДУМКАХ == єдність в ДІЯХ.
> > Єдність, насправді, є єдністю своїх чотирох різних моментів: єдности з собою, інтерсуб'єктивної єдности, об'єктивної єдности спільноти та момента абсолютної єдности. Кожен з окремих моментів сам є певною єдністю. Тому єдність є єдністю єдностей, яка живе єдністю для абсолютної єдности.
> Єдність з собою -- це єдність членів нашого тіла (колись вона теж була досягнена, але це інша тема). Коли людина живе на самоті, для неї достатньо аби рухи (робота, дія) членів її тіла були збалансованими, тобто єдиними у своєму служінні тілу. Для людини-одинака цього достатньо, іншої єдності непотрібно, бо немає з ким єднатися.
З Ваших слів виходить, що людина на самоті є лише тілом, тобто ніякого духу вона немає. Дух цієї людини десь там, а тут є тільки тіло та єдність тіла. Насправді, єдність з собою є якраз єдністю духа, єдністю тіла та єдністю духа і тіла. Ви закликали не розділяти, а стверджуєте, що єдність з собою є лише єдністю тіла, а дух гуляє десь там без тіла. Так от, коли дух не в тілі, а десь поза тілом, тоді якраз ніякої єдности й немає, а є розкладання організму тіла після смерті, або втрата особистістю свого живого духу – розкладання особистости, тобто деперсоналізація особи. Єдність тіла без духу є відсутністю єдности з собою, тобто апокаліпсисом особистости, а не єдністю з собою. Апокаліпсис є втратою особистістю єдности свого духу та зведенням особистости до придатка свого тіла. Воскресіння особистости є поверненням єдности з собою як єдности духа в тілі.
> Інтерсуб'єктивна єдність і єдність спільноти не може бути побудованою на засадах єдності фізичних тіл, бо тоді це означало би утворення якогось химерного людського многочлену. Це абсурд! Кожна людина має своє власне тіло. Сіамські близнята, це аномалія.
Інтерсуб'єктивна єдність є єдністю особистостей, а не єдністю тіл. Ваш химерний многочлен є наслідком хибного зведення єдности з собою особистости до єдности тіла. Якщо відкинете Ваш постулат, то й ніяких химер не буде, а будуть повноцінні люди з повноцінною єдністю з собою та повноцінною інтерсуб'єктивною єдністю. Це ще раз підтверджує, що життя значно багатше змістом, ніж наші постулати.
> Крім того треба розуміти, що людське матеріальне тіло ПОТРЕБУЄ ІНДИВІДУАЛЬНО. Там, де є індивідуальна потреба, -- нема місця абсолютній єдності. Кожен вимушений в першу чергу дбати за СВОЄ і це буде правильним для фізичного тіла, але не для духовного. Дух не потребує, дух віддає.
А оскільки інтерсуб'єктивна єдність не є єдністю тіл, а єдністю особистостей, ми якраз і знаходимо місце для абсолютної єдности, – в знятті психічної межи, яка розділяє окремі індивіди в апокаліптичному світі без єдности.
> Саме тому єдність людської спільноти може бути побудованою лише за умови єдності в думках, єдності в ДУХОВНОМУ ТІЛІ і це буде абсолютною єдністю.
Без єдности засад розбудови спільноти ніякої єдности спільноти українців не буде, – скільки б декларацій про єдність думок не з'являлось на публічній арені. Єдність думок – це синонім комуністичної казарми. Справжня єдність є єдністю засад розбудови та життя спільноти. Без єдности засад нема єдности спільноти. Відсутність єдности засад є громадянським конфліктом всередині спільноти.
2005.02.25 | P.M.
Re: рукописи не горять..
Социст пише:> > (Р.М.) Єдність з собою -- це єдність членів нашого тіла (колись вона теж була досягнена, але це інша тема). Коли людина живе на самоті, для неї достатньо аби рухи (робота, дія) членів її тіла були збалансованими, тобто єдиними у своєму служінні тілу. Для людини-одинака цього достатньо, іншої єдності непотрібно, бо немає з ким єднатися.
> З Ваших слів виходить, що людина на самоті є лише тілом, тобто ніякого духу вона немає. Дух цієї людини десь там, а тут є тільки тіло та єдність тіла. Насправді, єдність з собою є якраз єдністю духа, єдністю тіла та єдністю духа і тіла. Ви закликали не розділяти, а стверджуєте, що єдність з собою є лише єдністю тіла, а дух гуляє десь там без тіла.
Очевидно Ви мене не зовсім вірно зрозуміли, або я невірно висловився.
Коли я казав, у своєму попередньому дописі, що не можна розділяти єдність духу з єдністю в особистих стосунках, під "особистими стосунками" я мав на увазі якраз інтерсуб'єктивну, як Ви кажете, єдність, тобто єдність у стосунках між різними особистостями.
Якщо допустити такий гіпотетичний стан, коли людина існує одна і для неї, окрім неї, більше нікого не існує, у такої людини не може бути стосунків ні між кимось, ні між самою собою. Стосунки можуть бути лише між членами її тіла, а вона буде уособлювати собою єдність діяльності цих своїх членів. Фактично така людина-одинак буде свого роду богом для свого тіла.
Її розум буде обеспечувати відповідний режим діяльності усіх членів свого тіла. Вона буде дбати про те, аби члени її тіла: руки, ноги, зуби, нігті діяли збалансовано і не причиняли шкоди самим собі, тим самим завдаючи болю їй -- людині-одинаку. І відповідно члени її тіла повинні прагнути діставати одну й ту ж збалансовану інформацію, тобто прагнути об'єднатися в її (людині-одинака) розумі і не займатися жлдною самодіяльністю. Люба самодіяльність, окремо взятого члена тіла, буде гіршою, а то й шкідливою. Лише керівництво мозгу-центру людини-одинака, буде запеспечувати необхідну для усього організму діяльність кожного члена. Іншого шляху для повноцінного існування у цих членів тіла людини-одинака не існує.
Наше тіло вже досягло такої єдности, хоча бувають окремі винятки, збої в роботі тіла такі як епілепсія, нервові посіпування.., але ці винятки якраз і підкреслють правило: людське тіло є самоорганізованим в особі людської свідомости, котра є свого роду богом для членів свого тіла.
> Так от, коли дух не в тілі, а десь поза тілом, тоді якраз ніякої єдности й немає, а є розкладання організму тіла після смерті, або втрата особистістю свого живого духу – розкладання особистости, тобто деперсоналізація особи.
В цілому погоджуюся, проте бувають винятки, коли душа на якийсь період може покидати своє фізичне тіло, а потім повертатися назад. Напевно про таку людину говорить апостол Павло 2Кор.12:2-4.
> Єдність тіла без духу є відсутністю єдности з собою, тобто апокаліпсисом особистости, а не єдністю з собою.
Правильно! Тільки слід би вже зрозуміти, що кожна людина якраз і є окремим членом спільного духовного тіла.
> Апокаліпсис є втратою особистістю єдности свого духу та зведенням особистости до придатка свого тіла.
Свій, окремо взятий дух, завжди є єдиним. Хіба людські члени можуть бути наділені різними духами? Запахом так
> Воскресіння особистости є поверненням єдности з собою як єдности духа в тілі.
Тіло суперечить духові.
> > (Р.М.) Інтерсуб'єктивна єдність і єдність спільноти не може бути побудованою на засадах єдності фізичних тіл, бо тоді це означало би утворення якогось химерного людського многочлену. Це абсурд! Кожна людина має своє власне тіло. Сіамські близнята, це аномалія.
> Інтерсуб'єктивна єдність є єдністю особистостей, а не єдністю тіл. Ваш химерний многочлен є наслідком хибного зведення єдности з собою особистости до єдности тіла.
Ну яка може бути єдність самої людини окрім єдності діяльності її членів! Єдність в думках.? То хіба ж ми думаємо різними членами.? Ні. Ми думаємо головою. Тільки головою, а не задницею чи ще чимось. Отже єдність тіла вже є, залишається здобути єдність в думках кожної людини, -- об'єднатися в ДУСІ.
> > (Р.М.) Крім того треба розуміти, що людське матеріальне тіло ПОТРЕБУЄ ІНДИВІДУАЛЬНО. Там, де є індивідуальна потреба, -- нема місця абсолютній єдності. Кожен вимушений в першу чергу дбати за СВОЄ і це буде правильним для фізичного тіла, але не для духовного. Дух не потребує, дух віддає.
> А оскільки інтерсуб'єктивна єдність не є єдністю тіл, а єдністю особистостей, ми якраз і знаходимо місце для абсолютної єдности, – в знятті психічної межи, яка розділяє окремі індивіди в апокаліптичному світі без єдности.
А що є психічна межа.? Це якраз те, що не дає нашим нематеріальним вічним думкам об'єднатися. Це якраз і є наше матеріальне смертне тіло. Два антиподи -- ДУХ і МАТЕРІЯ.
> > (Р.М.) Саме тому єдність людської спільноти може бути побудованою лише за умови єдності в думках, єдності в ДУХОВНОМУ ТІЛІ і це буде абсолютною єдністю.
> Без єдности засад розбудови спільноти ніякої єдности спільноти українців не буде, – скільки б декларацій про єдність думок не з'являлось на публічній арені. Єдність думок – це синонім комуністичної казарми. Справжня єдність є єдністю засад розбудови та життя спільноти. Без єдности засад нема єдности спільноти. Відсутність єдности засад є громадянським конфліктом всередині спільноти.
А що собою уявляє, задекларована Вами, "єдність засад розбудови спільноти"?
2005.02.25 | Социст
Re: рукописи не горять..
Пан P.M. пише:> Ну яка може бути єдність самої людини окрім єдності діяльності її членів!
Вона може бути єдністю стосунків. Навіть тоді, коли її члени бездіяльні, з людиною залишаються її стосунки, а саме: вона залишається людиною, а не перетворюється в кота, вона залишається чоловіком або жінкою, українцем, вчителем, батьком двох дітей, одруженим, другом Миколи, сусідом Петра, громадянином Естонії... Діяльність чи бездіяльність її членів, тобто, чи ця людина сідає чи встає, біжить чи спотикається, безпосереднього впливу на тотальність стосунків не має. Відтак ми можемо абстрагуватись від діяльности членів і зосередити свою увагу на стосунках особистости, для підтримання яких необхідна саме єдність з самим собою. Очевидно, що, якщо ми будемо звертати свою увагу лише на члени свого тіла, абсолютно ніяких стосунків підтримувати ми не будемо здатні!
> > > (Р.М.) Крім того треба розуміти, що людське матеріальне тіло ПОТРЕБУЄ ІНДИВІДУАЛЬНО. Там, де є індивідуальна потреба, -- нема місця абсолютній єдності. Кожен вимушений в першу чергу дбати за СВОЄ і це буде правильним для фізичного тіла, але не для духовного. Дух не потребує, дух віддає.
> > А оскільки інтерсуб'єктивна єдність не є єдністю тіл, а єдністю особистостей, ми якраз і знаходимо місце для абсолютної єдности, – в знятті психічної межи, яка розділяє окремі індивіди в апокаліптичному світі без єдности.
> А що є психічна межа.? Це якраз те, що не дає нашим нематеріальним вічним думкам об'єднатися. Це якраз і є наше матеріальне смертне тіло. Два антиподи -- ДУХ і МАТЕРІЯ.
Психічна межа є нездатність двох особистостей досягти порозуміння через те, що за лісом вічних думок вони не помічають один одного. Вічні думки є предметом діалогу глухих. Предметом спілкування людей є особисті справи, а не вічні думки. Два антиподи – єдність та вічні думки.
> > > (Р.М.) Саме тому єдність людської спільноти може бути побудованою лише за умови єдності в думках, єдності в ДУХОВНОМУ ТІЛІ і це буде абсолютною єдністю.
> > Без єдности засад розбудови спільноти ніякої єдности спільноти українців не буде, – скільки б декларацій про єдність думок не з'являлось на публічній арені. Єдність думок – це синонім комуністичної казарми. Справжня єдність є єдністю засад розбудови та життя спільноти. Без єдности засад нема єдности спільноти. Відсутність єдности засад є громадянським конфліктом всередині спільноти.
> А що собою уявляє, задекларована Вами, "єдність засад розбудови спільноти"?
Перш за все єдність засад потребує виключення влади насилля. Якщо є влада насилля, то немає ніякої єдности засад.
2005.02.25 | P.M.
Re: рукописи не горять..
Социст пише:> > (P.M.) Ну яка може бути єдність самої людини окрім єдності діяльності її членів!
> Вона може бути єдністю стосунків. Навіть тоді, коли її члени бездіяльні, з людиною залишаються її стосунки, а саме: вона залишається людиною, а не перетворюється в кота, вона залишається чоловіком або жінкою, українцем, вчителем, батьком двох дітей, одруженим, другом Миколи, сусідом Петра, громадянином Естонії...
В одному з попередніх дописів Ви казали, що "єдність, насправді, є єдністю своїх чотирох різних моментів: єдности з собою, інтерсуб'єктивної єдности, об'єктивної єдности спільноти та момента абсолютної єдности". Зараз ми говоримо про перший момент, а саме про єдність з собою. Те, про що Ви написали зараз: чоловік, жінка, діти, батьки, вчителі, національність.. усе це має відношення до інших людей. Крім того усі ці стосунки можуть змінюватися; дитина стає батьком, жінка може овдовіти, хтось змінить професію, хтось національність, а хтось взагалі умудряється змінювати стать. То хіба ж ці приклади можуть уособлювати єдність з собою.. Це стосунки з іншими людьми, які їх об'єднують або роз'єднують. Єдність з самим собою уже закладена в самості людини.
> Психічна межа є нездатність двох особистостей досягти порозуміння через те, що за лісом вічних думок вони не помічають один одного. Вічні думки є предметом діалогу глухих. Предметом спілкування людей є особисті справи, а не вічні думки.
Порозумінню між людьми заважають не вічні думки, а небажання людини поступитися своїми принципами, своїм я. Утверджуючм своє я, людина не помічає і не бажає помічати інших людей. Вона працює в першу чергу сама на себе, на свої ПОТРЕБИ, бо у неї потребуюче матеріальне тіло і звідси матеріалістична свідомість.
Фізичне тіло потребує, дух віддає.
> Два антиподи – єдність та вічні думки.
Абсолютна єдність не може бути тимчасовою, вона є вічною. Саме тому єдність і вічні думки не можуть бути антиподами, це тотожні речі.
> Перш за все єдність засад потребує виключення влади насилля. Якщо є влада насилля, то немає ніякої єдности засад.
Ми харчуємось і вже чинимо насильство, -- ПОГЛИНАЄМО. А якщо для того щоби вижити, харчів не вистачає, ми їх забираємо від слабшого. Жити то треба, тіло потребує.
А Ви кажете, влада погана..
2005.02.28 | Социст
Re: рукописи не горять..
Пан P.M. пише:> Социст пише:
> > > (P.M.) Ну яка може бути єдність самої людини окрім єдності діяльності її членів!
> > Вона може бути єдністю стосунків. Навіть тоді, коли її члени бездіяльні, з людиною залишаються її стосунки, а саме: вона залишається людиною, а не перетворюється в кота, вона залишається чоловіком або жінкою, українцем, вчителем, батьком двох дітей, одруженим, другом Миколи, сусідом Петра, громадянином Естонії...
> В одному з попередніх дописів Ви казали, що "єдність, насправді, є єдністю своїх чотирох різних моментів: єдности з собою, інтерсуб'єктивної єдности, об'єктивної єдности спільноти та момента абсолютної єдности". Зараз ми говоримо про перший момент, а саме про єдність з собою. Те, про що Ви написали зараз: чоловік, жінка, діти, батьки, вчителі, національність.. усе це має відношення до інших людей. Крім того усі ці стосунки можуть змінюватися; дитина стає батьком, жінка може овдовіти, хтось змінить професію, хтось національність, а хтось взагалі умудряється змінювати стать. То хіба ж ці приклади можуть уособлювати єдність з собою.. Це стосунки з іншими людьми, які їх об'єднують або роз'єднують. Єдність з самим собою уже закладена в самості людини.
Те, що Ви пишете, є вірно, тільки я відповідав на наступне Ваше твердження:
> > > (P.M.) Ну яка може бути єдність самої людини окрім єдності діяльності її членів!
Так от, моя відповідь є такою, що єдність з собою не залежить безпосередньо від діяльности членів, а від єдности з собою засад самореалізації особистости. Ці засади не є засадами діяльности членів тіла, а засадами побудови своїх стосунків – стосунків до тіла, до духу, до знань, до сім'ї та інших людей, до спільноти, в якій безпосередньо живе людина, до нації, до держави, до всього людства, до бога, до Всесвіту... Щоб підтримувати єдність всіх цих стосунків неодхідна єдність з собою особистости. Основою такої єдности з собою є первинна достовірність особистости, а саме: моя психіка є саме тією сферою, де моє власне „я“ є абсолютною сутністю, моя свідомість є саме моєю власною свідомістю, а не свідомістю якогось духа, який в мене втілився, а мої стосунки є саме моїми стосунками, а не когось іншого. Без такої особистої єдности єдність самости є лише уявною, а не дійсною, що викликає роздвоєння особистости. Такої єдности з собою немає, коли особистість піклується лише про діяльність членів свого тіла, або коли вона відмовляється від своєї власної самореалізації на користь служіння якійсь вічній ідеї чи вищій силі.
> > Психічна межа є нездатність двох особистостей досягти порозуміння через те, що за лісом вічних думок вони не помічають один одного. Вічні думки є предметом діалогу глухих. Предметом спілкування людей є особисті справи, а не вічні думки.
> Порозумінню між людьми заважають не вічні думки, а небажання людини поступитися своїми принципами, своїм я. Утверджуючм своє я, людина не помічає і не бажає помічати інших людей. Вона працює в першу чергу сама на себе, на свої ПОТРЕБИ, бо у неї потребуюче матеріальне тіло і звідси матеріалістична свідомість.
> Фізичне тіло потребує, дух віддає.
Якраз служіння потребам тіла і є відхиленням від єдности з собою особистости, бо тіло є хоч і моє, але не є мій господар. Я є абсолютною сутністю, а моє тіло мені служить. Але також і вічні думки не є таким господарем. Взагалі немає ніякого господара наді мною. Я сам собі господар. Єдність є моєю власною самореалізацією в єдності, а не реалізацією вічних ідей, вічних думок, чи вічної сили. Світ єдности є світом людей, які живуть єдністю, в єдності, для єдности. Це єдність людей, а не єдність ідей, думок, сил чи інших химер.
> > Два антиподи – єдність та вічні думки.
> Абсолютна єдність не може бути тимчасовою, вона є вічною. Саме тому єдність і вічні думки не можуть бути антиподами, це тотожні речі.
Абсолютна єдність є вічною, тільки вона не є вічною думкою. Вічна думка є формою відмови особистости від єдности з собою, тобто відхиленням від абсолютної єдности в напрямку апокаліпсиса.
> > Перш за все єдність засад потребує виключення влади насилля. Якщо є влада насилля, то немає ніякої єдности засад.
> Ми харчуємось і вже чинимо насильство, -- ПОГЛИНАЄМО. А якщо для того щоби вижити, харчів не вистачає, ми їх забираємо від слабшого. Жити то треба, тіло потребує.
> А Ви кажете, влада погана..
Тобто, Ви виправдовуєте насилля?
2005.03.01 | P.M.
Re: рукописи не горять..
Социст пише:> Основою такої єдности з собою є первинна достовірність особистости, а саме: моя психіка є саме тією сферою, де моє власне „я“ є абсолютною сутністю, моя свідомість є саме моєю власною свідомістю, а не свідомістю якогось духа, який в мене втілився, а мої стосунки є саме моїми стосунками, а не когось іншого. Без такої особистої єдности єдність самости є лише уявною, а не дійсною, що викликає роздвоєння особистости. Такої єдности з собою немає, коли особистість піклується лише про діяльність членів свого тіла, або коли вона відмовляється від своєї власної самореалізації на користь служіння якійсь вічній ідеї чи вищій силі.
Мені здається я розумію Вас і в принципі можу з Вами погодитися. Проте в моїй уяві ота, як Ви кажете, "первинна достовірність особистости" є ніщо інше, як наша самобутня вічна душа. Чому я вважаю її вічною і самобутньою.. Тому, що наша психіка, наша свідомість напряму пов'язана з вічними думками. Вона на свій особистий смак вибирає з Вічности ті думки, які їй довподоби оперує ними, приймає рішення і це в свою чергу є становленням нашої особистости. Так от, я вважаю, що цей свій неповторимий "самк" кожної особистости якраз і є тим неповторимим "індитефікаційним кодом" кожної душі. І що найголовніше, що цей "смак" є чимось вічним, нематеріальним, бо коли б він був матеріальним, його можна було би якось змінити і наробити клонів. Але жодна генетика не в стані такого зробити, бо попри всю подібність цих клонів завжди буде різність між ними, завжди буде ОДНЕ й ДРУГЕ, завжди це одне й друге матимуть РІЗНІ КООРДИНАТИ і будуть знаходитись під різними сферами впливів і тим самим вже будуть різними.
Тобто, на мою думку, в людській душі вже є закладена неповторима єдність стосунків між психікою і вічними думками.
Що ж до абсолютної єдності особистостей, то тут мусить бути зовнішній об'єднавчий фактор.
> Якраз служіння потребам тіла і є відхиленням від єдности з собою особистости, бо тіло є хоч і моє, але не є мій господар.
Ну, не кажіть.. Наше тіло маніпулює нами, як того хоче. Немає що їсти, -- і ми, разом з нашим тілом, красти пішли, а той убивати; сподобалась нам чужа дружина, -- і ми готові війною іти; запхали нам пальці між двері, і ми державну таємницю видали.
> Я є абсолютною сутністю, а моє тіло мені служить. Але також і вічні думки не є таким господарем. Взагалі немає ніякого господара наді мною. Я сам собі господар. Єдність є моєю власною самореалізацією в єдності, а не реалізацією вічних ідей, вічних думок, чи вічної сили. Світ єдности є світом людей, які живуть єдністю, в єдності, для єдности. Це єдність людей, а не єдність ідей, думок, сил чи інших химер.
Ну якже ж немає господаря?. СМЕРТЬ наш господар на цій землі. Банальна смерть. Від неї не втечеш, жодна людська єдність, жодні таблєтки, як пише "мамочка", не допоможуть нам уникнути смерті на цій грішній землі.
Єдине, що ми маємо реально, так це віра надія і любов.
> > > Перш за все єдність засад потребує виключення влади насилля. Якщо є влада насилля, то немає ніякої єдности засад.
> > (Р.М.) Ми харчуємось і вже чинимо насильство, -- ПОГЛИНАЄМО. А якщо для того щоби вижити, харчів не вистачає, ми їх забираємо від слабшого. Жити то треба, тіло потребує.
> > (Р.М.) А Ви кажете, влада погана..
> Тобто, Ви виправдовуєте насилля?
Боронь Боже! Насильство суперечить ЛЮБОВІ, а отже Богові.
Я просто хочу сказати, що допоки ми будемо перебуваюти у наших фізичних тілах, нам НІКОЛИ не вдасться уникнути проявів насильства.
2005.03.01 | Социст
Re: рукописи не горять..
Пан P.M. пише:> Социст пише:
> > Основою такої єдности з собою є первинна достовірність особистости, а саме: моя психіка є саме тією сферою, де моє власне „я“ є абсолютною сутністю, моя свідомість є саме моєю власною свідомістю, а не свідомістю якогось духа, який в мене втілився, а мої стосунки є саме моїми стосунками, а не когось іншого. Без такої особистої єдности єдність самости є лише уявною, а не дійсною, що викликає роздвоєння особистости. Такої єдности з собою немає, коли особистість піклується лише про діяльність членів свого тіла, або коли вона відмовляється від своєї власної самореалізації на користь служіння якійсь вічній ідеї чи вищій силі.
> Мені здається я розумію Вас і в принципі можу з Вами погодитися. Проте в моїй уяві ота, як Ви кажете, "первинна достовірність особистости" є ніщо інше, як наша самобутня вічна душа. Чому я вважаю її вічною і самобутньою.. Тому, що наша психіка, наша свідомість напряму пов'язана з вічними думками. Вона на свій особистий смак вибирає з Вічности ті думки, які їй довподоби оперує ними, приймає рішення і це в свою чергу є становленням нашої особистости. Так от, я вважаю, що цей свій неповторимий "самк" кожної особистости якраз і є тим неповторимим "індитефікаційним кодом" кожної душі. І що найголовніше, що цей "смак" є чимось вічним, нематеріальним, бо коли б він був матеріальним, його можна було би якось змінити і наробити клонів. Але жодна генетика не в стані такого зробити, бо попри всю подібність цих клонів завжди буде різність між ними, завжди буде ОДНЕ й ДРУГЕ, завжди це одне й друге матимуть РІЗНІ КООРДИНАТИ і будуть знаходитись під різними сферами впливів і тим самим вже будуть різними.
Я повинен признатись, що не зрозумів змісту Ваших силогізмів. Тому змушений задати деякі запитання. Чи вважаєте Ви, що Ваша душа живе десь окремо від Вас, а Ви лише читаєте її вічні думки коли думаєте? Я, наприклад, коли думаю, я просто думаю, а не читаю думки. Далі, становлення особистости відбувається лише тоді, коли вона прочитає всі вічні думки, чи лише частину з них? Чи в особистості є ще щось, крім прочитаних думок?
> Тобто, на мою думку, в людській душі вже є закладена неповторима єдність стосунків між психікою і вічними думками.
А чи ця закладена єдність теж читається, чи може вона є щось інше?
> Що ж до абсолютної єдності особистостей, то тут мусить бути зовнішній об'єднавчий фактор.
Ви маєте на увазі зовнішню вічну думку, яку їм треба прочитати?
> > Якраз служіння потребам тіла і є відхиленням від єдности з собою особистости, бо тіло є хоч і моє, але не є мій господар.
> Ну, не кажіть.. Наше тіло маніпулює нами, як того хоче. Немає що їсти, -- і ми, разом з нашим тілом, красти пішли, а той убивати; сподобалась нам чужа дружина, -- і ми готові війною іти; запхали нам пальці між двері, і ми державну таємницю видали.
Що до тіла, то доки це так, як Ви стверджуєте, то це ще не єдність, а становлення особистости. Для єдности необхідна особистість, яка спрямована на осягнення єдности, а не раб свого тіла. А щодо державної таємниці, то єдність взагалі не може бути державною таємницею! Або єдність, або державна таємниця...
> > Я є абсолютною сутністю, а моє тіло мені служить. Але також і вічні думки не є таким господарем. Взагалі немає ніякого господара наді мною. Я сам собі господар. Єдність є моєю власною самореалізацією в єдності, а не реалізацією вічних ідей, вічних думок, чи вічної сили. Світ єдности є світом людей, які живуть єдністю, в єдності, для єдности. Це єдність людей, а не єдність ідей, думок, сил чи інших химер.
> Ну якже ж немає господаря?. СМЕРТЬ наш господар на цій землі. Банальна смерть. Від неї не втечеш, жодна людська єдність, жодні таблєтки, як пише "мамочка", не допоможуть нам уникнути смерті на цій грішній землі.
Єдність не є спасінням від смерті, а місією життя. Перш треба прожити життя в єдності, а після того вже буде смерть...
> Єдине, що ми маємо реально, так це віра надія і любов.
Для єдности ще треба й осягнення єдности.
> > > > Перш за все єдність засад потребує виключення влади насилля. Якщо є влада насилля, то немає ніякої єдности засад.
> > > (Р.М.) Ми харчуємось і вже чинимо насильство, -- ПОГЛИНАЄМО. А якщо для того щоби вижити, харчів не вистачає, ми їх забираємо від слабшого. Жити то треба, тіло потребує.
> > > (Р.М.) А Ви кажете, влада погана..
> > Тобто, Ви виправдовуєте насилля?
> Боронь Боже! Насильство суперечить ЛЮБОВІ, а отже Богові.
> Я просто хочу сказати, що допоки ми будемо перебуваюти у наших фізичних тілах, нам НІКОЛИ не вдасться уникнути проявів насильства.
Але ми можемо уникнути влади насилля як засади розбудови спільноти. Для цього не треба покидати своє тіло, а треба лише притримуватись засад. А прояви насилля є образом і подобієм влади насилля.
2005.03.02 | P.M.
Re: рукописи не горять..
Социст пише:> Я повинен признатись, що не зрозумів змісту Ваших силогізмів. Тому змушений задати деякі запитання.
Постараюся бути якомога конкретнішим в своїх відповідях. І взагалі, я вважаю, що дискусії у формі "питання--відповідь", є найкращим способом порозумітися і таким чином досягти єдності в думках
> Чи вважаєте Ви, що Ваша душа живе десь окремо від Вас, а Ви лише читаєте її вічні думки коли думаєте? Я, наприклад, коли думаю, я просто думаю, а не читаю думки.
Душа -- це духовна особистість. Душа може перебувати в матеріальному тілі, а також в ІНШИХ НЕматеріальних тілах. (Тут я хочу зробити невеличкий відступ. Нематаріальні поняття, це ті, котрі не підлягають фізичним визначенням і їх неможливо виміряти в фізичних величинах у яких були б присутні одиниці виміру: метр, кілограм, секунда або когерентні утворення.)
На землі душа людини перебуває в матеріальному тілі, можна сказати, що постійно. Коли людина думає, її розум використовує фізичну інформацію, яка поступає до людини через її органи відчуття, і духовну інформацію шляхом інтуїції, інстинкту. Аналізуючи цю інформацію, наш розум, в залежності від особистості, котрій він належить і від інформації, яку він отримав, вибирає думки. Розумієте, колесо ніхто не придумував, ідея (думка) колеса існувала завжди, але хтось до неї ДОдумався, вхопив цю думку і реалізував на ділі.
> Далі, становлення особистости відбувається лише тоді, коли вона прочитає всі вічні думки, чи лише частину з них? Чи в особистості є ще щось, крім прочитаних думок?
Становлення особистості, це осягнення абсолютної єдності, або ще можна сказати, досягнення єдності з АБСОЛЮТОМ.
Становлення особистості не залежить від кількості прочитаних чи вхоплених інформативних думок. Воно залежить від СПРЯМУВАННЯ (божественного або особистісного), яке свідомо, вибачте за тавтологію, обирає наша свідомість. Іншими словами, наше становлення напряму залежить від того, як ми бажаємо себе реалізувати: в тілі, чи в ДУСІ.
> > (Р.М.) Тобто, на мою думку, в людській душі вже є закладена неповторима єдність стосунків між психікою і вічними думками.
> А чи ця закладена єдність теж читається, чи може вона є щось інше?
Ця єдність уособлює в собі долю людини, або як ще кажуть, її карму.
Прочитати або передбачити, те що може статися з людиною, можна лише вийшовши за межі ЧАСУ. Для нас це означає потойбічний світ.
> > (Р.М.) Що ж до абсолютної єдності особистостей, то тут мусить бути зовнішній об'єднавчий фактор.
> Ви маєте на увазі зовнішню вічну думку, яку їм треба прочитати?
Приблизно. Це по аналогії, як наш мозок керує діями членів нашого тіла. Самі члени (руки, ноги..) не встані діяти збалансовано (в єдності), для цього їм потрібен, так би мовити, зовнішнй фактор -- мозок, хоча зовнішнім він не є. Він є якраз тим, що насправді об'єднує діяльність цих членів. Так само Господь є Тим, Хто об'днує наші душі.
> Єдність не є спасінням від смерті, а місією життя. Перш треба прожити життя в єдності, а після того вже буде смерть...
Обнадійливими є ті три крапки, які Ви поставили після слова СМЕРТЬ..
2005.03.07 | Социст
Re: рукописи не горять..
Пан P.M. пише:> Социст пише:
> > Чи вважаєте Ви, що Ваша душа живе десь окремо від Вас, а Ви лише читаєте її вічні думки коли думаєте? Я, наприклад, коли думаю, я просто думаю, а не читаю думки.
> Душа -- це духовна особистість.
А що таке недуховна особистість?
> На землі душа людини перебуває в матеріальному тілі, можна сказати, що постійно. Коли людина думає, її розум використовує фізичну інформацію, яка поступає до людини через її органи відчуття, і духовну інформацію шляхом інтуїції, інстинкту. Аналізуючи цю інформацію, наш розум, в залежності від особистості, котрій він належить і від інформації, яку він отримав, вибирає думки. Розумієте, колесо ніхто не придумував, ідея (думка) колеса існувала завжди, але хтось до неї ДОдумався, вхопив цю думку і реалізував на ділі.
А де вона та ідея колеса існувала? Чи, може, в ідеї руху? А ідея руху?
> > Далі, становлення особистости відбувається лише тоді, коли вона прочитає всі вічні думки, чи лише частину з них? Чи в особистості є ще щось, крім прочитаних думок?
> Становлення особистості, це осягнення абсолютної єдності, або ще можна сказати, досягнення єдності з АБСОЛЮТОМ.
З абсолютом ніякої єдности Ви не можете досягти. Його можна лише абсолютизувати. Скільки не абсолютизуй, єдности не буде, бо він не сприймає нічого, крім абсолюту.
> Становлення особистості не залежить від кількості прочитаних чи вхоплених інформативних думок. Воно залежить від СПРЯМУВАННЯ (божественного або особистісного), яке свідомо, вибачте за тавтологію, обирає наша свідомість. Іншими словами, наше становлення напряму залежить від того, як ми бажаємо себе реалізувати: в тілі, чи в ДУСІ.
А якщо ми бажаємо себе реалізувати особисто, тоді як?
> > > (Р.М.) Тобто, на мою думку, в людській душі вже є закладена неповторима єдність стосунків між психікою і вічними думками.
> > А чи ця закладена єдність теж читається, чи може вона є щось інше?
> Ця єдність уособлює в собі долю людини, або як ще кажуть, її карму.
Тобто, ніякої особистости немає, а є лише карма?
> Прочитати або передбачити, те що може статися з людиною, можна лише вийшовши за межі ЧАСУ. Для нас це означає потойбічний світ.
А для мене це означає – вмерти. Як помрем, то прочитаємо, а як не помрем, то й залишимось увесь вік темними. А навіщо тоді взагалі жити, час гаяти!
> > > (Р.М.) Що ж до абсолютної єдності особистостей, то тут мусить бути зовнішній об'єднавчий фактор.
> > Ви маєте на увазі зовнішню вічну думку, яку їм треба прочитати?
> Приблизно. Це по аналогії, як наш мозок керує діями членів нашого тіла. Самі члени (руки, ноги..) не встані діяти збалансовано (в єдності), для цього їм потрібен, так би мовити, зовнішнй фактор -- мозок, хоча зовнішнім він не є. Він є якраз тим, що насправді об'єднує діяльність цих членів. Так само Господь є Тим, Хто об'днує наші душі.
Особистість є саме тим, хто керує своїм особистим життям, а не життям своїх думок.
> > Єдність не є спасінням від смерті, а місією життя. Перш треба прожити життя в єдності, а після того вже буде смерть...
> Обнадійливими є ті три крапки, які Ви поставили після слова СМЕРТЬ..
Тобто, моєю надією є єдність, а Вашою – три крапки!?
2005.03.08 | P.M.
Re: Моєю надією є ЖИТТЯ ВІЧНЕ.
Социст пише:> > (P.M.) Душа -- це духовна особистість.
> А що таке недуховна особистість?
Це НЕдуша
> > (P.M.) На землі душа людини перебуває в матеріальному тілі, можна сказати, що постійно. Коли людина думає, її розум використовує фізичну інформацію, яка поступає до людини через її органи відчуття, і духовну інформацію шляхом інтуїції, інстинкту. Аналізуючи цю інформацію, наш розум, в залежності від особистості, котрій він належить і від інформації, яку він отримав, вибирає думки. Розумієте, колесо ніхто не придумував, ідея (думка) колеса існувала завжди, але хтось до неї ДОдумався, вхопив цю думку і реалізував на ділі.
> А де вона та ідея колеса існувала? Чи, може, в ідеї руху? А ідея руху?
Ідея руху закладена в ідеї матерії.
Існують три нерозривні ознаки матеріальності, а саме маса(енергія), рух(взаємодія) і простір(трьохвимірний). Ці три ознаки можуть співіснувати лише в ЧАСІ. Іншими словами, якщо є щось, - воно мусить рухатися. Рух чогось повинен відбуватися в чомусь, тобто в просторі. Сам процес руху чогось у просторі може відбуватися на протязі якогось ЧАСУ.
Ідея колеса, ідея леза, ідея голки, ідея вітрила, ідея важеля і багато інших ідей, які вже є і які ще прийдуть до нас, є відпочатково закладеними в нашому матеріальному земному існуванні.
> > (P.M.) Становлення особистості, це осягнення абсолютної єдності, або ще можна сказати, досягнення єдності з АБСОЛЮТОМ.
> З абсолютом ніякої єдности Ви не можете досягти. Його можна лише абсолютизувати.
АБСОЛЮТ нічого не потребує і ми не в стані йому щось додати і ще більше його абсолютизувати. Він (АБСОЛЮТ) -- САМ ПО-СОБІ. Ні від кого і ні від чого не залежний, нікому не підлеглий, первопричина усього і взірець усьому.
> Скільки не абсолютизуй, єдности не буде, бо він не сприймає нічого, крім абсолюту.
Все вірно. Саме тому ми повинні прагнути до абсолюту до ідеалу і тільки досягнувши цих вершин ми зможемо осягнути справжню єдність.
А коли ми вирішимо приземлитися і шукати єдності на землі, то матимемо те, що маємо..
> > (P.M.) Становлення особистості не залежить від кількості прочитаних чи вхоплених інформативних думок. Воно залежить від СПРЯМУВАННЯ (божественного або особистісного), яке свідомо, вибачте за тавтологію, обирає наша свідомість. Іншими словами, наше становлення напряму залежить від того, як ми бажаємо себе реалізувати: в тілі, чи в ДУСІ.
> А якщо ми бажаємо себе реалізувати особисто, тоді як?
Реалізація себе особисто, це реалізація себе у відриві від свого ДУХОВНОГО ТІЛА, з яким ми творимо ЄДИНЕ ціле.
Реалізація особистісного спрямування передбачає розрив зі своїм духовним тілом і натомість формуванню власних органів відчуття. Власні органи відчуття можуть бути реалізованими тільки в МАТЕРІЇ, а саме в матеріальному фізичному тілі.
> > > > (Р.М.) Тобто, на мою думку, в людській душі вже є закладена неповторима єдність стосунків між психікою і вічними думками.
> > > А чи ця закладена єдність теж читається, чи може вона є щось інше?
> > (Р.М.) Ця єдність уособлює в собі долю людини, або як ще кажуть, її карму.
> Тобто, ніякої особистости немає, а є лише карма?
Карма, або доля є лише уособленням єдності особистости.
Кожна особистість має уже сформовану свою власну неповториму ГАМУ, свій власний неповторимий ТЕМБР, тобто свою ЄДИНУ комбінацію стосунків з вічними думками, яка є вираженням її душі. Ці стосунки й формують долю.
> > (Р.М.) Прочитати або передбачити, те що може статися з людиною, можна лише вийшовши за межі ЧАСУ. Для нас це означає потойбічний світ.
> А для мене це означає – вмерти. Як помрем, то прочитаємо, а як не помрем, то й залишимось увесь вік темними.
Потойбічний світ це смерть для нашого фізичного тіла, душа ж наша -- вічна.
> А навіщо тоді взагалі жити, час гаяти!
Навіщо жити, питаєте? А для того, що би пройти свій шлях, пронести свій хрест, який нам уготований Господом. Саме тому ми не маємо права позбавляти себе життя.
> Особистість є саме тим, хто керує своїм особистим життям, а не життям своїх думок.
Це називається, -- ДОКЕРУВАЛИСЯ
> > > Єдність не є спасінням від смерті, а місією життя. Перш треба прожити життя в єдності, а після того вже буде смерть...
> > (Р.М.) Обнадійливими є ті три крапки, які Ви поставили після слова СМЕРТЬ..
> Тобто, моєю надією є єдність, а Вашою – три крапки!?
Чому ж три крапки? Ні. Моєю надією є ЖИТТЯ ВІЧНЕ.
2005.03.09 | Социст
Re: Моєю надією є ЖИТТЯ ВІЧНЕ.
Пан P.M. пише:> Социст пише:
> > > (P.M.) Душа -- це духовна особистість.
> > А що таке недуховна особистість?
> Це НЕдуша
А наша особистість якою буде у вічності? Такою ж самою особистістю, як і тепер! Ті ж самі проблеми буде розв'язувати, й ту ж саму єдність шукати. Бо єдність не є тілом, а формою життя особистости.
> Ідея руху закладена в ідеї матерії.
> Існують три нерозривні ознаки матеріальності, а саме маса(енергія), рух(взаємодія) і простір(трьохвимірний). Ці три ознаки можуть співіснувати лише в ЧАСІ. Іншими словами, якщо є щось, - воно мусить рухатися. Рух чогось повинен відбуватися в чомусь, тобто в просторі. Сам процес руху чогось у просторі може відбуватися на протязі якогось ЧАСУ.
> Ідея колеса, ідея леза, ідея голки, ідея вітрила, ідея важеля і багато інших ідей, які вже є і які ще прийдуть до нас, є відпочатково закладеними в нашому матеріальному земному існуванні.
Нема існування, крім осягнення єдности. Ваше матеріальне існування є існуванням тіла, а не особистости.
> > Скільки не абсолютизуй, єдности не буде, бо він не сприймає нічого, крім абсолюту.
> Все вірно. Саме тому ми повинні прагнути до абсолюту до ідеалу і тільки досягнувши цих вершин ми зможемо осягнути справжню єдність.
> А коли ми вирішимо приземлитися і шукати єдності на землі, то матимемо те, що маємо..
Матимемо єдність особистости, а не єдність абсолюту, бо абсолют – він сам собі єдність і без нас. Єдність людей є єдністю стосунків особистости.
> > > (P.M.) Становлення особистості не залежить від кількості прочитаних чи вхоплених інформативних думок. Воно залежить від СПРЯМУВАННЯ (божественного або особистісного), яке свідомо, вибачте за тавтологію, обирає наша свідомість. Іншими словами, наше становлення напряму залежить від того, як ми бажаємо себе реалізувати: в тілі, чи в ДУСІ.
> > А якщо ми бажаємо себе реалізувати особисто, тоді як?
> Реалізація себе особисто, це реалізація себе у відриві від свого ДУХОВНОГО ТІЛА, з яким ми творимо ЄДИНЕ ціле.
У відриві від абсолюту, – в єдності стосунків.
> Реалізація особистісного спрямування передбачає розрив зі своїм духовним тілом і натомість формуванню власних органів відчуття. Власні органи відчуття можуть бути реалізованими тільки в МАТЕРІЇ, а саме в матеріальному фізичному тілі.
Відчуття своїх власних стосунків, а не стосунків абсолюту. Абсолют – він і без відчуттів абсолют.
> > > > > (Р.М.) Тобто, на мою думку, в людській душі вже є закладена неповторима єдність стосунків між психікою і вічними думками.
> > > > А чи ця закладена єдність теж читається, чи може вона є щось інше?
> > > (Р.М.) Ця єдність уособлює в собі долю людини, або як ще кажуть, її карму.
> > Тобто, ніякої особистости немає, а є лише карма?
> Карма, або доля є лише уособленням єдності особистости.
А єдність особистости є єдністю її стосунків. Звідси й подолання карми...
> Кожна особистість має уже сформовану свою власну неповториму ГАМУ, свій власний неповторимий ТЕМБР, тобто свою ЄДИНУ комбінацію стосунків з вічними думками, яка є вираженням її душі. Ці стосунки й формують долю.
А я маю стосунки з такими ж невічними, як і я сам особистостями, а з вічними ідеями я ніяких стосунків немаю, бо вічні ідеї ніяких стосунків не підтримують.
> > > (Р.М.) Прочитати або передбачити, те що може статися з людиною, можна лише вийшовши за межі ЧАСУ. Для нас це означає потойбічний світ.
> > А для мене це означає – вмерти. Як помрем, то прочитаємо, а як не помрем, то й залишимось увесь вік темними.
> Потойбічний світ це смерть для нашого фізичного тіла, душа ж наша -- вічна.
А наші стосунки є нашими особистими стосунками. А душа – вона й так вічна, без ніяких стосунків. Їй не треба стосунків, щоб бути вічною. Стосунки є справою особистости...
> > А навіщо тоді взагалі жити, час гаяти!
> Навіщо жити, питаєте? А для того, що би пройти свій шлях, пронести свій хрест, який нам уготований Господом. Саме тому ми не маємо права позбавляти себе життя.
Щоб пройти свій шлях, його перш за все треба вибрати. Шлях осягнення єдности.
> > Особистість є саме тим, хто керує своїм особистим життям, а не життям своїх думок.
> Це називається, -- ДОКЕРУВАЛИСЯ
Це називається сумлінням. Сумління це не думка а опора особистости в житті.
> > > > Єдність не є спасінням від смерті, а місією життя. Перш треба прожити життя в єдності, а після того вже буде смерть...
> > > (Р.М.) Обнадійливими є ті три крапки, які Ви поставили після слова СМЕРТЬ..
> > Тобто, моєю надією є єдність, а Вашою – три крапки!?
> Чому ж три крапки? Ні. Моєю надією є ЖИТТЯ ВІЧНЕ.
Життя – воно й так вічне. А особистість потребує єдности життя.
2005.03.11 | P.M.
Re: ВІЧНІ проблеми
Социст пише:> А наша особистість якою буде у вічності? Такою ж самою особистістю, як і тепер! Ті ж самі проблеми буде розв'язувати, й ту ж саму єдність шукати.
Не думаю, що наша особистість у вічності стикатиметься з тими ж проблемами, що й тут на землі. Посудіть самі. Все, чого ми прагнемо тут на землі, усе без винятку ми можемо отримати у вічності. Там ми можемо усе перекоштувати, усіх перелюбити, усюди побувати, усього досягнути і ким завгодно стати, адже "часу" на все вистачить, -- вічність, все таки. Тобто, саме перебування у вічності уже містить в собі усі ті відчуття, до яких людина може прагнути тут на землі. Жиючи у вічності, -- особистість має усе. Їй нічого не потрібно. Вона НЕ ПОТРЕБУЄ. Така особистість ВІДДАЄ. Очевидно, що й проблеми у такої особистості будуть цілком іншими, ніж тут на землі.
2005.03.11 | Социст
Re: ВІЧНІ проблеми
Так що, пора вже й жити єдністю!Жнива!