04/06/2005 | Анатолій

Панове! Прошу до уваги статтю мого колеги Едуарда Івановича Добжанського. Цю статтю я вміщую на форумі з його люб"язного дозволу.
Читайте і давайте будемо обговорювати.
Анатолій
Місце ЗВИЧАЮ в житті народу

Новітнє українське відродження починається разом із свідомим уже плеканням і вивчанням цінностей українського фольклору.
В.Шаян, “Віра Предків Наших”

Ми живемо у вік науково-технічного прогресу, у часи царювання могутності людського розуму і знань. Вчені, здається, опанували вже всі, чи майже всі таємниці природи (принаймні, так думає багато з них), замахнулися, наприклад, навіть на таку суто Божу справу, як штучне створення людини з певними якостями (клонування). Могутні супердержави світу не тільки готові кинути виклик цілому світові, а чи самому БОГОВІ, але й роблять це. Інакше як пояснити те, що творять ці високорелігійні (як правило, християнські) держави з населенням тих країн, які попали до кола їх інтересів? Прикладів тут безліч як з давньої, так і не дуже – історії. Спостерігаємо це і зараз – напад на Ірак всупереч рішенню ООН не потребує особливих коментарів. Здавалося б – чого, людино чи державо, чи, врешті-решт, людство, тобі ще треба? Набирайся сил і живи по праву сильного - за законом природи виживає найсильніший. Але чому ж в кінцевому результаті рано чи пізно з усіх цих великих потуг виходить, вибачте, пшик? Розвалилися після більшого чи меншого розквіту всі супердержави та суперімперії минулого. Можна впевнено стверджувати, що не омине ця доля і монстрів сьогодення. Що ж це за сила, яка зводить нанівець дію дійсно давно відомого, дуже поширеного, достатньо науково обгрунтованого і надзвичайно грунтовно розрекламованого всіма ЗМІ принципу-закону – виживає найсильніший?
Можна застосувати багато підходів та варіантів пояснень з приводу наведених проблем, але хочеться запропонувати читачу подивитися на це питання дещо нетрадиційно – з урахуванням особливостей, наприклад, ніби простої УКРАЇНСЬКОЇ ЗВИЧАЄВОСТІ, яка, на перший погляд, не має ніякого відношення до принципу “виживання найсильнішого”. Чому саме ЗВИЧАЄВОСТІ – та хоч би тому, що залишається досі незбагненним, чому так міняється людина (хоч не на довго, хоч на якусь мить), коли вона залишається віч-на-віч з ПРИРОДОЮ, з дійсно прадавнім ЗВИЧАЄМ, з одвічним СВЯТОМ. Чому саме обрана УКРАЇНСЬКА ЗВИЧАЄВІСТЬ – не для того щоб чимось виділитися, підкреслити особливість та глибину саме українського ЗВИЧАЮ, хоча тут є чим пишатися, а просто тому, що ця тема нам більш знайома і зрозуміла та, до того ж, і приклади вражаючі.
Як не прислухатися до думки стосовно цієї проблеми великого сина українського народу В.Шаяна: ”…в добу української бездержавності, в час неволі, коли Україна опинилася під тиском інших культурних центрів, українська нація зберегла себе як свідома, окрема від інших історіотворча одиниця, великою мірою завдяки своєму фольклорові. Це ті українські пісні, українські обряди, звичаї, українська ноша, українська писанка, вишивка, колядка, щедрівка, гаїлка, чи навіть коломийка, аркан і гопак, українське весілля і похорон - вони зберегли своєрідність і свідомість нації. Бо всі ті вияви не тільки зовнішні форми, не тільки самі краски і сама поведінка, а й зовнішній вияв суцільного світогляду і віри, головно – вияв тієї утаєнної красотворчої, життєтворчої та історіотворчої сили, що зберігається на дні душі нації і є джерелом її життя, якимсь таємничим правзором і ідеалом. Цей ідеал безперервний у його творчому вияві, він втілюється у життя нації, в її історії, спрямовує націю до її повного усвідомлення і завершення як цілості”. Як не вистачає саме такого погляду нинішнім провідним державним чиновникам і науковцям. Навряд би за цих умов могли б у них навіть виникнути питання “яку державу ми будуємо?” та “чи може Земля бути товаром?”.
У своїй праці “ДЖЕРЕЛА витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. – II тис. н.е.” відомий дослідник нашої минувшини, археолог Ю.Шилов, спираючись на методологічні настанови Б.О.Рибакова, стверджує: ”… Історія народу починається не з моменту запису кимось тієї чи іншої назви цього народу і не від трактування вченими таких записів – а від тих глибин давнини, які зберігаються самим народом в його етнокультурі…”. Цю тезу, безумовно, не дуже сприймає сучасна витолочена та зазалізничена історична наука. Адже за цих умов, наприклад, їй просто неможливо пояснити і узгодити час виникнення українців лише у V ст. н.е. з давно відомими численними фактами, які сягають незрівнянно глибших часів і, відповідно, заперечують їх позицію. Якщо їм погодитися з таким підходом – тоді необхідно визнати помилковість своєї позиції, а також попередніх “відкриттів”, книжок, звань - всього того, що дозволило займати провідне положення в суспільстві… Взяти на себе відповідальність за ті покоління молоді, які виросли, за їх прямого сприяння, зі спотвореним завдяки таким учителям світоглядом… Можна зрозуміти цих людей – визнати свою помилку завжди важко. Але у даному випадку це не просто помилка – це свідоме перекручення історії, отже ЗЛОЧИН і перед тою Землею, історію якої ти спаплюжив, і перед науковою Істиною. Якщо науковець спирається тільки на певні вибіркові факти, свідомо обходячи мовчанням ті документи і відомості, що давно і широко відомі, але не вписуються у його теорію, то це вже, як мінімум, випадкова людина в науці, або, вірогідніше, підставна особа, що відпрацьовує чиюсь вказівку (не будемо відходити від основної теми і розвивати цю думку). Тому зрозуміло, що стоятимуть такі “представники офіційної науки” на захисті своїх помилок до кінця, що за суттєвої і вирішальної підтримки впливових зацікавлених сил (сучасних світської і церковної влади) не так уже сьогодні й важко. Досить навести приклад з “Велесовою книгою” – цією визначною Пам’яткою-Святинею Світогляду та Історії наших Пращурів, яка без офіційного наукового дослідження (принаймні про це широкому загалу зацікавлених людей нічого не відомо) офіційними посадовими особами від науки уже практично півстоліття трактується як підробка.
Але залишимо це на совісті тих, хто обрав такий шлях, і повернемося до визначення Ю.Шиловим початку ІСТОРІЇ кожного народу, пов’язаного з глибиною збереженої пам’яті його етнокультури. З таким висновком не можливо не погодитися. Якщо пригадаємо, що у найсвятіших світоглядних обрядових піснях нашого народу – КОЛЯДКАХ, які збереглися живими і діючими до сьогодні, – значне і визначне місце посідає тематика про створення світу, то, відповідно, це і є глибина етнокультури пращурів українців, витоки історичної пам’яті українського народу. Згадаймо колядку:
“Коли не було з нащада світа, Дажбоже!
Тоді не було Неба ні Землі, Дажбоже!
Що це стосується саме українського народу, свідчить просте питання “А чи зберігав би будь-який народ тисячоліттями чужі пісні та обряди?”, яке своєю обов’язково негативною відповіддю ствердить – це дійсно історична пам’ять українців. Аналогічну позицію займає і відомий дослідник походження української мови С.Губерначук: “…мова колядок і щедрівок про заснування Світу сягає своїм корінням у первісні часи, у сиву язичницьку давнину”.
Загальновідомо, що різні речі мають різну енергетику. Мають енергетику і пісні. Що цікаво – найвищим енергетичним потенціалом наділені саме прадавні світоглядні колядки і щедрівки (саме прадавні колядки, а не “христосівки”, які за християнства, причому порівняно нещодавно, прийшли на зміну колядкам, зберігши їх загальну назву і використавши подекуди мелодію та окремі словесні обороти). Отже, з одного боку - глибинна пам’ять, що сягає часів творення світу, а з другого, в той же час, - найвища енергетика колядки. Цей феномен ще чекає свого дослідника і відповідного наукового пояснення.
Незаперечним є також факт, що Наші Предки називали себе Дажбожими онуками. Свідчень про це є досить. Запам’ятаймо це, оскільки даний підхід допоможе нам при визначенні часів творення ЗВИЧАЮ.
Врахуємо ще один аспект - після періоду атеїзму, силоміць нав’язаного народу диктатурою “вождів” пролетаріату після перевороту 1917р., знову повертається на нашу Землю чужинське розуміння Бога. Те розуміння Бога, яке також насильницьки було запроваджене Володимиром тисячу років назад за так званого “хрещення Русі” замість язичницької (народної) Віри. Які вражаюче схожі за своєю підступністю та катастрофічними наслідками для буття народу паралелі! Які подвійні втрати підвалин свого світогляду. І знову гідна подиву ситуація – здається після таких випробувань і руїн не мало б залишитись нічого від минулої культури. Та серед засилля бездуховності та чужовір’я просто на очах оживають і проростають паростки прадавнього Світогляду. Це і свідомо заховані і, не зважаючи на всі гоніння, дбайливо збережені народом різноманітні ЗВИЧАЇ; це і пристосовані до новітньої чужинської ідеології одвічні обряди окремих урочистостей із життя народу (так зване двовір’я); це і збережені українцями на чужині ЗВИЧАЇ та обряди (від славнозвісних ВЕД і до політичної імміграції останніх часів); це і залучення могутніх можливостей підсвідомості кращих провідників народу тощо. А об’єднані разом ці зусилля спонукали потужне і стрімке відродження прадавнього світогляду. Враховуючи, що цей процес охопив уже багато країн, можна досить певно говорити про його масштабність, закономірність і невідворотність. І це є також один з феноменів сучасності, який спирається на той ЗВИЧАЙ, ті ЗАКОНИ ПРИРОДИ (об’єктивні закони – за тлумаченням сучасної офіційної науки), що одвічно дані людині і закарбовані на генному рівні. Іншої причини, чому і як незмінно зберігаються і діють одвічні ЗВИЧАЇ (в багатьох випадках незрозумілі і навіть неадекватні нинішньому часу дії і дійства) і викликають до себе, при цьому, у одних - повагу і потребу в них, а у других – підвищену цікавість, годі шукати.
Чим більше заглиблюєшся у ЗВИЧАЙ, чим глибше знайомишся зі світоглядними положеннями РІДНОЇ ВІРИ, тим зрозумілішим стає, що ЗВИЧАЙ і РІДНА ВІРА для наших далеких Предків були не просто світоглядом, чи якоюсь рекомендацією для дій – вони були філософією і, ще більше, способом життя. Саме в оцьому божественно-глибинному поєднанні науки (знань) і життя (досвіду) треба шукати витоки тієї сили, переконливості і незнищенності РІДНОЇ ВІРИ, яка зберігала її протягом багатьох тисячоліть і донесла до наших днів.
Чому ж ми, розуміючи все це, не завжди і не в усьому живемо за ЗАПОВІТАМИ Наших Предків? Чому до джерела РІДНОЇ ВІРИ спрагло припадаємо переважно тільки на СВЯТА та під час Священних годин? А Бога згадуємо лише тоді, коли життя зажене нас у куток безвиході? Тобто сьогодні для нас з вами теорія – ніби одне, а життя – зовсім інше. В житті ми, як правило, намагаємося користуватися іншими світоглядними цінностями – тими, що вкладаються в одне слово – пристосування, адже так простіше і зручніше. Але істина зовсім не те, що зручність. Причому мова у даному випадку йде про рідновірів, про ту частину народу, яка свідомо дійшла до потреби відродження Рідної Віри, до необхідності жити за Прадавнім Звичаєм. Про тих, до кого перед I Форумом українських рідновірів відомий дослідник нашої минувшини, який робить все, аби повернути із небуття наші СВЯТИНІ, - археолог Ю.Шилов та славетний правозахисник і відомий провідник рідновірів П.В. Рубан зверталися як “до найкращих синів і дочок України”. Мова про тих, які усвідомили необхідність повернення до Рідної Віри не тільки особисто для себе, але і як першоумову, а може і єдину умову подальшого розвитку, а може, навіть, існування українського народу. А що вже говорити про інших - про тих, чиї думки та інтереси не простягаються далі шматка хліба та кухля пива?
Що нас стримує? Часто ми просто не знаємо Віри-Звичаю прадавнього, або ж не надаємо йому потрібного значення, або просто соромимося виглядати білими воронами не тільки серед чужих людей, але навіть і серед своїх близьких. Але ж знати Звичай і не жити за ним - це також зраджувати своїх Предків, свою Віру. Тому питання - Чи живете Ви у згоді з Вірою Предків? Як часто говорите на цю тему з дітьми, чи онуками, друзями, співробітниками, випадковими супутниками тощо? Що робить останнім часом кожний із нас, аби Віра Предків Наших повернулася на нашу Землю, у наші душі? Скільки раз Ви, наприклад, за останній тиждень славили Богів, або ж звертались до них? – не є риторичними питаннями. Пам’ятаймо, що за нас цю справу зробити майже нікому - Рідна Віра тільки спирається на ноги, рідновірів обмаль, а усвідомлена і, ще більше, неусвідомлена потреби в ній величезні. НІХТО для нас з вами НЕ ВІДРОДЖУВАТИМЕ НАШУ РІДНУ ВІРУ. Отож не гаймо часу! Повертаймо Віру Прабатьків через себе, для себе, для свого Роду, для тих, хто ще не розуміє, що він втратив і втрачає!
Веди стверджують: “Якщо ви не сплатили до кінця свій борг і не перемогли ворога, вогонь і хворобу, то вам загрожує небезпека”. Це священне писання – з ним сперечатися зайве. Веди треба сприймати не символічно, а такими, як вони є, тобто, людина матиме мир та спокій лише тоді, коли віддасть борги і позбавиться всіх своїх ворогів до єдиного.
Ми з вами добре знаємо, що у нашої нації підрізане, а багато в чому і вирване коріння – її історична пам’ять, майже відібрано і одночасно спаплюжено найвищу цінність – її СВІТОГЛЯД, що закарбований у ЗВИЧАЇ і Святах, донищується Мова – необхідна умова існування нації – носій її духовного розвитку. За таких обставин ми можемо стверджувати – ворогів у нас поки що не бракує. І не просто воріженьків, а саме тих ворогів, що загрожують найголовнішому – існуванню української нації. Тобто спокою нам нема. Навпаки, є стан жорсткої боротьби не на життя, а на смерть за найсвятіше – свій РІД, свої КОРЕНІ, свою ЗЕМЛЮ, своє МАЙБУТНЄ. І нам потрібна, аби зберегтися на майбутнє, – ПЕРЕМОГА.
Це може статися лише за умови, коли ми з вами, найперше, переможемо себе. Для цього треба поставити собі на службу СВІЙ розум. Ми на загал думаємо, що освіта - засіб отримання знань. Це водночас так і не так. Правдива, справжня освіта – це виховання контролю над розумом. Якщо людина не може підкорити свій розум, вона прожила життя даремно, якою б освіченою вона не була. Подумайте, яким небезпечним у суспільстві може бути освічений негідник, розум якого не контролюється душею.
***

Перш, ніж висвітлювати розуміння ЗВИЧАЮ, потрібно внести деяку ясність у термінологію, оскільки загальноприйняті у сучасній науці терміни часом швидше заплутують ситуацію, аніж дозволяють розібратися в ній. Якщо ми заглянемо у авторитетні словники (як українські, так і російські), то побачимо, що вони однозначно пов’язують виникнення ЗВИЧАЮ зі звичкою, тобто «ЗВИЧАЙ» має вторинне походження - спершу як результат пристосування до певних умов виникає “звичка”, яка потім, охоплюючи суспільство (все, чи якусь частину), стає ЗВИЧАЄМ.
Ось яке визначення “Звичаю” дає “Українська радянська енциклопедія” (УРЕ): “ЗВИЧАЙ – правило поведінки людей, що склалося в процесі їхнього співжиття, ввійшло в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього суспільства. Звичай з’явився разом з виникненням людського суспільства внаслідок повторювання однакових вчинків, які згодом набули загального значення, стали нормою. В класовому суспільстві Звичаєві норми диференціюються і набувають класового змісту. Якісно інші Звичаї склалися в соціалістичному суспільстві, де вони базуються на нових суспільних відносинах – соціалістичному ставленні до праці, товариських взаєминах в сім’ї, на підприємстві тощо”.
У російській “Большой советской энциклопедии» (БСЭ) взагалі не приводяться терміни “обычай», «обычное право», «обряд», підкреслюючи цим, що названі терміни не настільки важливі, аби увійти до енциклопедії. Та і дійсно, куди там пробитися якомусь “обычному праву», якщо розділ на «О» починається з постанов ЦК КПРС «О…», а таких постанов чимало. «Энциклопедический словарь» (1964, т.2) дає таке визначення: «Обычай - правило общественного поведения, соблюдающееся в силу установившейся привычки». Як бачимо, в обох випадках (український і російський тексти) виникнення ЗВИЧАЮ однозначно пов’язується зі звичкою, тобто має вторинне походження - спершу як результат пристосування до певних умов виникає “звичка”, яка потім, охоплюючи суспільство (все, чи якусь частину), стає ЗВИЧАЄМ.
Але це, так би мовити, коли розглядається термін “звичай” взагалі, без прив’язки до окремого народу. Якщо ж питання стосується українців, то, як завжди, зразу стикаємося з традиційним процесом обрізання історичної пам’яті народу: “Підгрунтя звичаєвого права українців складали правові традиції та звичаї часів “Руської Правди” – стверджує В.Сіроткін в “Українській минувшині”. Ось де радить шукати свої корені українцям цей автор – цілком у руслі сучасної академічної науки. Як це перегукується з твердженням християнської церкви, що тільки з хрещенням Русі на її терени прийшла культура. І ця книга видана вже у часи ніби-то незалежної України.
Навряд чи можна погодитися з таким визначенням, що “Звичай з’явився … внаслідок повторювання однакових вчинків, які згодом набули загального значення, стали нормою”. Головне заперечення полягає в тому, що більшість ЗВИЧАЇВ взагалі за цих умов не могли б виникнути за всю історію цивілізації. Наприклад, важко уявити собі умови саме на еволюційному шляху розвитку людства, коли могла виникнути звичка шанувати Предків, віддавати дівчину заміж незайманою, не красти і, взагалі, щоб стало ЗВИЧАЄМ будь-яке обмеження бажань людини – це просто суперечить її природі. Недарма мудрець Будда наголошував – “людина страждає від прагнення задовольнити свої бажання”, а скіф-мудрець Анахарсій давав дороговказ - “Нічого зверх необхідного”. Ці застереження –свідчення одвічності ЗВИЧАЮ як закону Природи.
Тобто відомі постулати “не кради”, “не убий” тощо були закладені в ЗВИЧАЇ, на нашу думку, від початку створення людини і в Біблію попали у досить пізні часи, коли треба було вже боронитися від цього зла.
Навряд також можна погодитися з думкою, що ЗВИЧАЙ стосується лише якоїсь певної групи людей. Мабуть, тут ми маємо справу з фіксацією сучасного погляду на цю справу, коли носіями і охоронцями одвічного ЗВИЧАЮ лишилися, з певних причин, тільки окремі верстви суспільства.
Викликає категоричне заперечення теза, що “в класовому суспільстві Звичаєві норми диференціюються і набувають класового змісту”. Тут уже вступають у силу закони людські, а не Божі, а це вже не ЗВИЧАЙ, а законодавство, яке відображає світогляд суспільства на певному історичному відтинку розвитку. Воно може бути кращим чи гіршим, більшою чи меншою мірою відповідати ЗАКОНАМ ПРИРОДИ (за сучасною термінологією - об’єктивним законам), але то вже зовсім інша справа. У даному випадку спостерігається намагання пристосувати дію одвічного ЗВИЧАЮ до якихось конкретних умов, які постійно змінюються. Логічніше було б навпаки - закони суспільства мали б виходити, спиратися, чи, принаймні, пристосовуватися до ЗВИЧАЮ. Ще раз варто підкреслити, що в нашому розумінні ЗВИЧАЙ і звичка не тільки різні, а у більшості своїй просто несумісні речі. Нам здається, що звичка виникає там, де відкидається, тобто перестає діяти ЗВИЧАЙ. Тобто, якщо ЗВИЧАЙ – БОЖИЙ (об’єктивний) ЗАКОН, то звичка – більш-менш вдалий спосіб його обійти і не дотримуватись, причому найбільша підступність цієї ситуації у тому, що все це подається як пристосування до певних умов.
Стверджувати, що “якісно інші Звичаї склалися в соціалістичному суспільстві, де вони базуються на нових суспільних відносинах – соціалістичному ставленні до праці, товариських взаєминах в сім’ї, на підприємстві тощо”, можна лише за умов, коли значення слова ЗВИЧАЙ несе зовсім інше, спрощено-примітивне навантаження (щось на кшталт усе тої ж звички).
Потребує також певного уточнення термін, що “Звичай з’явився разом з виникненням людського суспільства”. Якого суспільства? Первісного, рабовласницького, соціалістичного, чи, може, він просто пов’язаний з появою людини?
Часом ЗВИЧАЙ помилково ототожнюють з обрядовістю, чим, знову ж таки, спотворюється і принижується значення ЗВИЧАЮ. Ось яке офіційне тлумачення цього терміну пропонує УРЕ: “Обряди - соціальне явище, що являє собою комплекс символічних, визначених традицією умовних дій, спрямованих на оформлення (обряжання) певних подій у житті людей, держави, приурочених окремим етапам трудової діяльності, а також відзначення деяких пір року. Вони є складовою частиною традиційно-побутової культури народу й містять у собі елементи пісенного, хореографічного, драматичного, декоративно-ужиткового мистецтва. Обряди виникли в первісному суспільстві і характер їх зумовлювався трудовою діяльністю, побутовими суспільними умовами”… Запропоноване визначення, на нашу думку, достатньо чітко окреслює призначення обрядів і не претендує на роль ЗВИЧАЮ, хоч на побутовому рівні ці речі частенько не відрізняють і плутають не тільки рідновіри, але навіть їх провідники.
Іноді ЗВИЧАЙ підпорядковують традиції. Чи відповідає це дійсності? За тим самим джерелом: “Традиція (лат.– передавання) - елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються наступним поколінням і зберігаються протягом тривалого часу в суспільстві в цілому, чи в окремих його групах. Проявляється у вигляді усталених, стереотипізованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо”. Таке трактування ставить “традицію” на більш почесне місце, ніж ЗВИЧАЙ. На наш погляд, це дещо спрощений підхід – адже перш, ніж щось передавати і зберігати, - його треба мати! Треба бути впевненим у тому, що це дійсно те Святе, що має стати СВЯТИМ на всі часи і зберігатися методом передавання від одного покоління до другого, що і стає традицією. На підтвердження думки щодо пріоритету терміну “ЗВИЧАЙ” над терміном “Традиція” можна зауважити - ЗВИЧАЙ обов’язково охоплює всю спільноту, а традиція – може бути як загальнонародна, так і більш вузька (професійна, вікова, сімейна, групова тощо).

Як бачимо, загальним недоліком більшості розглянутих термінів, пропонованих сучасною наукою, є повна відсутність в них визначального елементу щодо можливості створення Досконалого Світу і Досконалої Людини Богом. Якщо такий підхід ще можна якось пояснити за панування атеїстичної марксистсько-ленінської ідеології, то зараз, коли більшість науковців (як і держслужбовців з політиками) стали ревними християнами, викликає тільки подив збереження наукою цих помилкових, як на нашу думку, позицій.
Враховуючи висловлені міркування, а також виходячи з того, що людина як розумна істота створена БОГОМ, громада “Трійця” наводить своє наповнення цього терміну. Пропоноване визначення ЗВИЧАЮ та ЗВИЧАЄВОСТІ є результатом кількарічної роботи громади “Трійця”. На наш погляд, ЗВИЧАЄВІСТЬ – це ЗАКОНИ ВСЕСВІТУ, (ВСЕСВІТНЬОГО РОЗУМУ, ПРИРОДИ), дані людині при її створенні БОГОМ, які охоплюють усі визначальні аспекти життя людини (фізичного і духовного), забезпечують співіснування людини і всього живого на Землі. Це - БОЖИЙ СВІТОГЛЯД ВСЕСВІТНЬОГО ЛАДУ, закладений в людину на генному рівні. Це - загальні уніфіковані ЗАКОНИ ПРИРОДИ, які, в той же час, обов’язково враховують певні, цілком конкретні умови проживання людини. Оскільки ЗАКОНИ ПРИРОДИ вічні, то, відповідно, вічний і ЗВИЧАЙ, який, з одного боку, трансформує і доносить ці всеохоплюючі ЗАКОНИ безпосередньо до ЛЮДИНИ, а, з другого, - дозволяє встановити, наскільки людина живе за цими БОЖИМИ ЗАКОНАМИ. ЗВИЧАЄВІСТЬ - сума ЗВИЧАЇВ, кожний з яких регламентує певний аспект чи період життя людини і, в той же час, всі вони пов’язані в одне ціле. ЗВИЧАЄВІСТЬ є КОНСТИТУЦІЄЮ СВІТОГЛЯДУ як окремої людини, так і народу в цілому, Найвищим Законом, який забезпечує, за умови його виконання, гармонійне співіснування ЛЮДИНИ з усім у ПРИРОДІ.
Виходячи з таких міркувань, кожний конкретний ЗВИЧАЙ віддзеркалює певний Закон Природи, даний Людству на всі часи. Він існує, як і кожний об’єктивний Закон, незалежно від того, знає про нього людина, чи ні, притримується його, чи, навпаки, ігнорує. Втрачаючи ЗВИЧАЙ людина відходить від природного способу життя, вступає у протиріччя з Природою, втрачає ті могутні можливості, які закладені в неї Богом при створенні. Звичаї – це ті визначальні сталі параметри, які забезпечують, за умови їх дотримання, досягнення і здійснення людиною свого призначення на Землі – бути помічником Бога у підтриманні Світового Ладу.
***

Саме таке розуміння ЗВИЧАЮ дозволяє надзвичайно просто визначити сутність важливого терміну “націоналізм”, над обгрунтуванням якого у попередніх століттях зламано вже чимало списів. Важливість цього питання посилюється ще і тим, що уже довгий час здійснюються найрізноманітніші спроби дискредитувати саме поняття “націоналізму”, особливо ж коли мова йде про українців. Яких тільки гріхів не приписують отим самим націоналістам! Як тільки не принижуються і не беруться на глум одвічні природні якості українського народу! Яким тільки чином не насаджується у свідомість українців їх ніби-то меншовартість, вторинність, неспроможність мати свою державу тощо. Керівники держави договорюються навіть до того, що “національна ідея не спрацювала”. Останнім же часом взагалі запроваджується якесь нове, незрозуміле і, в той же час, небезпечне за своєю суттю поняття «неонаціоналізму».
На нашу думку, НАЦІОНАЛІЗМ – це ПРАГНЕННЯ НАРОДУ ЖИТИ НА СВОЇЙ ОДВІЧНІЙ ЗЕМЛІ ЗА СВОЇМ ОДВІЧНИМ ЗВИЧАЄМ. І це закладено у кожного українця в генах. Хто може заперечувати такий підхід? Тільки той, хто хоче забрати (чи вже забрав) у народу Землю, або той, хто хоче заставити (чи вже заставив) жити народ за чужинськими законами. Але він - той, хто це робить, має зрозуміти – чим більше він порушує оцей одвічний ЗВИЧАЙ, тим більший, жорсткіший і жорстокіший спротив він матиме. І межі цьому спротиву нема! Це і засвідчує наша прадавня і новітня історія. І ті хто до останнього подиху захищав право народу жити на своїй ЗЕМЛІ, за своїм ЗВИЧАЄМ, - оті НАЦІОНАЛІСТИ – в очах народу завжди були, є і будуть Героями України, як би їх не ганьбили і не називали тимчасові зайди-переможці.
Де в такому простому і логічному розумінні націоналізму може бути місце «неонаціоналізму»? Цей термін має право на життя, на нашу думку, лише у випадку відмови від своїх Святинь, заміною їх іншими, чужинськими цінностями. Якщо розуміти “неонаціоналізм” як здатність пристосуватися і спокійно жити на проданій (тепер уже колишній батьківській) Землі, уклінно просити у чужинців-можновладців (а чи й у своїх перевертнів-запроданців) дозволу на відзначення своїх одвічних свят, розмовляти своєю мовою, співати своїх пісень тощо – то це дійсно “неонаціоналізм”! Але це вже все було! У І.Нечуя-Левицького читаємо – якщо Лейба дозволить, то Купайла святкуватимемо, а як буде добрий (читай, як добре підмажеш), то дасть човна і святкуватимемо на воді. Та й скільки таких прикладів було у нашій історії? Та попри все народ тримався своєї Землі, своїх Звичаїв. Якщо влада забороняла святкувати Купайла і, навіть, запалювати вогонь – очищалися перестрибуючи в лісі через кропиву, але, не зважаючи ні на що, відзначали КУПАЙЛА – одвічне Свято кохання і молодості – продовження РОДУ. І так було, так є, і так буде…
Біда в іншому – ЗВИЧАЙ для переважної більшості сьогоднішніх наших можновладців-українців асоціюється просто зі звичками, та до того ж іще й чужинськими (красти, грабувати, лаятися, пиячити, ледарювати, обманювати тощо). Хочеться нагадати їм (та і всім нам не завадить пам’ятати) слова великого Володимира (не князя-зрадника, а Володимира Шаяна): “ Закон є проти тебе і сила є проти тебе, Народе мій. Твоя сила може бути тільки у Правді. І тому ти мусиш бути Правдою, щоб став ти Силою!” Тож повернімо ЗВИЧАЮ його дійсно найпочесніше місце у душах і тілах наших, наповнімо його первинним змістом, живімо за ним – і прийдуть до нас і взаєморозуміння, і Лад на нашій Землі, бо тоді ворогові не сховатися ні за «гарними» словами, ні за «добрими» справами, оскільки ми все порівнюватимемо з одвічними цінностями наших Пращурів – ЗВИЧАЄВІСТЮ, а там омана не проходить. Будьмо НАЦІОНАЛІСТАМИ – це найпочесніше і найвідповідальніше, а у важкі хвилини – і найтяжче!

***

Рідне Богорозуміння, рідна Віра, рідні Свята, рідна Мова, рідні Обряди – часто ми чуємо ці святі слова, але, як правило, кожний вкладає в них різний зміст (виключаючи Мову, яку ми, рідновіри, слава Богу, шануємо ще однаково, хоч знаємо її, на загал, поганенько). Причиною розбіжностей оцінок є те, що сутність цих понять кожний розуміє по-своєму – в залежності від рівня своєї духовності та обізнаності. Як уникнути цього? На наш погляд, сутність всіх цих визначальних понять повною мірою та у первинному, неспотвореному вигляді визначена і зафіксована тільки у ЗВИЧАЇ, як ніде інше. Саме у ЗВИЧАЇ – КОНСТИТУЦІЇ СВІТОГЛЯДУ НАРОДУ – зосереджені всі визначальні аспекти світорозуміння і життя народу (фізичного і духовного), передбачені шляхи вирішення ним головних життєвих питань. Це і є головна і найперша СВЯТИНЯ народу, закладена в ньому на генному рівні. Саме ЗВИЧАЙ дозволяє раціонально і, головне, гармонійно (за умови його дотримання) співіснувати ЛЮДИНІ з усім у ПРИРОДІ, яка також є СВЯТИНЕЮ рівно як і ЗЕМЛЯ, на якій живе Народ.
Ця унікальна особливість ЗВИЧАЮ дозволяє йому сьогодні виконати чи не найголовнішу роль у житті Українського Народу – об’єднати його і зробити монолітним. Саме ЗВИЧАЙ може стати тою основою, на якій може прийти порозуміння усіх багаторазово штучно поділених та переподілених за найрізноманітнішими ознаками українців. Чи може піднятися на ЗВИЧАЙ Пращурів рука у східняка чи західняка; греко-католика, православного чи атеїста; старого і молодого, якщо вони УКРАЇНЦІ? А якщо піднімається - то це вже щось інше. Як наголошують Заповіді рідновіра: “Запам’ятай: кожен чужинець, який живе на твоїй Землі довше, аніж того дозволяють закони гостинності, і який не вивчив твоєї Мови та не визнає твоїх Святинь, – ворог твого народу», а також - «хто нехтуватиме ЗВИЧАЯМИ – той вигнаний буде з свого РОДУ. І не буде йому прощення, бо Боги і Люди відвернуться від нього”.
Саме такої спільної основи – розуміння сутності ЗВИЧАЮ як Божого Закону - не вистачало нам, українцям, для порозуміння. Ми сперечалися про те, хто більший патріот України – західняк чи східняк, католик чи православний, сонцепоклонник чи, наприклад, атеїст… І ці суперечки були на радість ворогів – адже вони безперспективні, нескінчені… В них могла народжуватися лише недовіра, зневіра, ненависть… Не можна суперечкою вирішувати будь-що, коли немає загального критерію, загальної основи для порозуміння. Звичай дозволяє просто і правдиво визначити місце кожного з нас у Вічному Українському Роді. Все, що випадає зі Звичаю, не стоїть в обороні України та її народу – в більшій чи меншій мірі вороже нашій Землі і рано чи пізно заявить про це! Будь-яка релігійна організація, яка не стоїть на одвічній українській ЗВИЧАЄВОСТІ є чужинською сектою, якими б гаслами вона не прикривалася.

***

Узагальнюючим виразом СВЯТИНЬ народу є також його Свята. Обрядовість їх обов’язково має ЗВИЧАЄВИЙ характер і включає, як правило, усі названі вище складові. Свята народу займають свої відповідні місця в календарі, значення якого для збереження СВІТОГЛЯДУ народу, систематизації Свят, визначення їх місця у збереженні ЗВИЧАЄВОСТІ переоцінити неможливо. Особливо ж важливим календар є для тих спільнот, життєдіяльність яких проходить у гармонії з природою і не тільки залежить від природних циклів, але й визначається ними. Це, в першу чергу, стосується тих народів, праця яких пов’язана з Землею, вирощуванням рослин і тварин. Спосіб мислення, ритм життя, обрядовість свят цих народів нерозривно пов’язані з визначальними природними циклами, розташуванням Сонця та Місяця, сузір’їв, що знаходить відповідне місце у календарі.
Саме такий космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар створили хлібороби першої на Землі держави Аратта. В цьому календарі були закріплені основні світоглядні засади Наших Предків, їх розуміння філософії життя, визначальні Свята та їх обрядовість, тобто все те, що слугувало фундаментом Віри Наших Предків, складало Звичай їхнього життя. Засади цього календаря зафіксовані в найпершому в світі літопису – літопису Кам’яної Могили, на прекрасному посуді трипільської археологічної культури (тієї ж Аратти), у священних гімнах арійської Рігведи тощо.
Отже витоки всіх наших прадавніх свят сягають у глибину багатьох тисячоліть, мають грунтовні світоглядні засади, спираються не на якісь окремі події, чи погляди якоїсь, навіть видатної постаті, а визначені Законами Природи, чи, як цілком слушно зараз говорять, законами розвитку Всесвіту, Всесвітнім Розумом, або, як наголошуємо ми, рідновіри, - БОГОМ.
Одночасно наголосимо, проти цього навряд чи будь-хто буде заперечувати, що ЗВИЧАЙ супроводжував ЛЮДИНУ все її життя від народження і до смерті, визначаючи усі важливі віхи життя і стосунки з оточуючим середовищем. Мабуть, неможливо зараз перерахувати усі складові ЗВИЧАЄВОСТІ в житті українця. Наведемо для прикладу лише короткий перелік основних життєвих моментів, які регулював ЗВИЧАЙ із застосуванням відповідної обрядовості:
- шанування та збереження РОДУ;
- переходу в різні стани-періоди життя: народження, ініціації, одруження, народження дітей, смерті тощо;
- шанування та збереження ПРИРОДИ: шанування Води і Вогню, шанування і збереження Землі, рослин, тварин і всього, що є на Землі тощо;
- повсякденне життя: хата, обійстя, їжа, одяг, режим життя (робота, відпочинок, сон), гостювання, чесність тощо;
- стосунки між собою: чоловік-жінка, батьки-діти, старші-менші, парубки-дівчата, рівних за віком тощо;
- відзначення календарних свят;
- виховання;
- збереження та передача ЗВИЧАЇВ та обрядів нащадкам (символіка, вишиванки, писанки, килими, різьбярство, гончарство тощо) та ін.
Далеко не повний перелік застосування ЗВИЧАЮ вражає своєю могутньою Світоглядністю. Дивуєшся його мудрості, вічності, значимості… Скільки ж законів треба прийняти, аби унормувати все це з Природою? І чи можливо це? Чи під силу людині?
Безумовно, не вся ЗВИЧАЄВІСТЬ (точніше обрядовість названих ЗВИЧАЇВ) навіть із цього коротенького переліку збережена на сьогодні у повному обсязі, багато спотворено пізнішими нашаруваннями чужинських звичок (а може і Звичаїв). Та враховуючи багатоканальність та багатопроявність ЗВИЧАЮ в житті народу можна з впевненістю сказати, що втрати ці не є незворотні. Те, що знищилося в одному обряді – збереглося в іншому, що знищилося у пісні, наприклад, - збереглося у міфі, зафіксовано у вишиванці тощо.

***
До чого призводять втрати ЗВИЧАЮ, відмови від життя у ньому, як законів Всесвіту, даних людині при її створенні БОГОМ? Загальновідомо, що мозок людини зараз використовується лише на 3-6%. Чому? Яким чином так сталося, що Людина так обмежено використовує свою найголовнішу перевагу перед іншими мешканцями Землі? Невже на еволюційному шляху розвитку таке могло б бути? Невже Природі потрібний був такий запас міцності, аби більше 90% потужностей мозку такий довгий час (від створення людини і до сьогодні) не були задіяні людиною? Невже ця потуга може бути задіяна дещо пізніше, на якомусь іншому етапі розвитку людства – коли прийде потреба в тому? Чи можна собі уявити такий перебіг подій? Може справа тут в іншому?
Сьогодні найвизначніші вчені світу доводять, що між ритмікою космосу і ритмікою життя людини є унікальний взаємозв’язок. Спостерігається тісна залежність між діяльністю людського мозку і діяльністю Сонця. Більше того, професор Н.Валітов у своїй праці “Вакуумные колебания при химическом возбуждении атомов, молекул и хаотичность силовых линий електромагнитного и гравитационного полей» теоретично і, що не менш важливо, экспериментально довів, що будь-які об’єкти у Всесвіті взаємодіють один з одним практично миттєво, незалежно від відстані між ними, що відбувається завдяки електромагнітним та гравітаційним полям. Це незаперечно науково підтверджує існування у Всесвіті єдиної Вищої сили, якби її не називали люди (Бог, Господь, Аллах, Світовий Розум, Природа, Поле тощо). Може, саме для участі у такій взаємодії із ВСЕСВІТОМ і наділив Бог Людину Розумом з такими могутніми можливостями? Як і в багатьох інших випадках, сучасна наука в черговий раз сенсаційним відкриттям підтвердила те, що наші Пращури знали дуже давно, що було відображено у їхньому Світогляді - ЗВИЧАЯХ. Це відкриття, як підрахували вчені, одночасно заперечило ряд законів термодинаміки, окремих розділів хімії, фізики, механіки. Як відмічає професор Н.Валітов, “Спочатку я довів існування Бога формулами, а потім відкрив його у свому серці”. Мабуть, це не останнє відкриття в науці. Може, врешті-решт, підійде черга і до історичної науки, і до археології?
Враховуючи вищевикладене, більш вірогідно припустити, що людина, відходячи від життя у ЗВИЧАЇ, одночасно втрачає і можливості контакту з ПРИРОДОЮ на рівні Всесвіту, що веде, відповідно, до відключення тієї частини мозку, що здійснювала цю роботу. Отже, виходячи з такої логіки, а для цього є певні підстави, можна припустити, що Людина на сьогодні вже втратила більше 90% своїх можливостей, закладених в неї Богом при створенні. До речі, великий мислитель стародавнього світу Платон стверджував, що людство нічого не придумує нового – воно тільки пригадує давно забуте. Якщо це так, то є над чим подумати і, одночасно, спробувати повернути ЗВИЧАЮ його визначальне місце в житті людини. На нашу думку, це не просто якась теоретична рекомендація, а життєва необхідність сьогодення.
Як це не парадоксально, поступову втрату одвічних надможливостей людини яскраво видно на прикладі найголовнішої риси людини – здатності спілкування з навколишнім світом і між собою. Еволюція спілкування людини, а точніше – втрата нею закладеного Богом потенціалу, йшла, мабуть, за такою схемою:
- спочатку люди спілкувалися за допомогою певних, назвемо умовно – хай відповідний термін підбирає наука – хвильових випромінювань, які дозволяли бачити, чи відчувати думки один-одного. Завдяки цій здібності людина була підключена до Світового інформаційного поля і могла користуватися його необмеженими можливостями. Скоріш за все такими можливостями було наділене все живе на Землі. Згадаймо, скільки казок і міфів є про ті часи, коли звірі і рослини говорили. Потім, ми це бачимо у пізніших міфах як свідчення поступової втрати цих здібностей, такі можливості проявлялися у певні сакрально-святкові часи і, до того ж, за певних умов. Згадаймо легенду про цвіт папороті у Купальську ніч! Якщо врахувати, що зараз багато фахівців сприймають міфи як відображення тих подій, що, скоріше, колись відбувались, ніж є результатами чиєїсь буйної фантазії, додати до цього перелік тих міфів, в яких наведені приклади найфантастичніших здібностей людського розуму, які тепер отримали підтвердження від сучасної науки, то така можливість не виглядає вже нереальною. Мова, звичайно, йде про дійсно прадавні міфи, а не про свідому фальсифікацію різних вигадок, які стосуються певних історичних подій і осіб. Найяскравішим прикладом таких вигадок, зокрема, можуть слугувати численні легенди щодо писанок-крапанок-крашанок і Христоса, точніше, – його матір Марію. Адже документально зафіксовано, що ще 300 років тому писанки і крашанки християнською церквою були заборонені як прояви язичницьких обрядів, тобто штучність таких вигадок не потребує особливих коментарів. Натомість заслуговує на увагу розгляд причин, що спонукали до цілеспрямованого впровадження у свідомість людей таких нісенітниць, але то вже інша тема. Мабуть і відомий вираз з казки про Мауглі - “ми з тобою одної крові” – також не виник на пустому місці. А як первісна людина могла б дослідним шляхом вивчити і визначити лікувальні властивості всіх рослин, в той час як сучасна наука володіє цим арсеналом досить обмежено? До речі, дикі звірі (та й хатні тварини) й досі знають, яку рослинку їм треба вжити для лікування. Знання прадавніх секретів рослинних ліків є заповітною мрією будь-якого лікаря (якщо він дійсно лікар). Згадаймо також, що коли ти сьогодні приходиш до Гуру, чи до екстрасенса (дійсного, а не шарлатана), то говорити нічого не треба – вони просто бачать твої думки, твої проблеми, стан твого фізичного здоров’я тощо. Або зважмо на те, що роблять характерники – адже їм не потрібні слова. Зараз всього 5 відчуттів дані людині для пізнання і орієнтування у світі, а скільки їх було раніше? І рівень володіння навіть цими п’ятьма почуттями різний. Зокрема художник, занурений в кольори, бачить до 200 відтінків одного кольору, в той час як звичайна людина – лише до 28. Звуки, як і інші відчуття, – так само. Жити на 5 почуттях – це дещиця, примітив, плоский зріз. Це просте сприйняття із сфери матеріальної. При залученні підсвідомості навіть кожна сучасна людина здатна творити чудеса. Але це відбувається зараз лише тоді, коли є політ думки, коли є сплеск емоцій (згадаймо стан закоханості тощо). В далекому ж минулому це було нормою життя. За таких умов обман, хитрість, лукавство не мали ніякого сенсу для співіснування з Правдою – форма спілкування виключала такі можливості. Мабуть саме тому довірливість, миролюбність, терпимість тощо відрізняють племена, які, з точки зору сучасної науки, знаходяться зараз у первісному, чи близькому до нього, стані розвитку цивілізації;
- потім з’явилася МОВА. Саме мова виділила, як стверджує наука, людину з тваринного світу на еволюційному шляху розвитку. Точніше, мабуть, відділила, позбавивши при цьому людину, за невеликим винятком, можливостей спілкування з оточуючим середовищем за допомогою хвильових випромінювань. Отже біблійне твердження “На початку було Слово, а Слово в Бога було, і БОГ було Слово” є свідченням уже наступного етапу розвитку людської цивілізації – З’ЯВИЛАСЯ МОВА. В той же час це є важливим свідченням могутності початкового СЛОВА і, відповідно, МОВИ – вона містила одвічні ЗНАННЯ. Адже важко повірити, що знання, зафіксовані у пісенно-віршованих Ведах, були набуті на той час досвідом людей. Логічніше – це фіксовані у Мові Правічні Знання. Деякі вважають, що Ведична література існує з початку Творіння. Тобто Ведичні знання з’явились одночасно із Всесвітнім Творінням, щоб пояснити, як жити за Законами Всесвіту. Громада “Трійця” притримується дещо іншої думки. Вважаємо, що спочатку був Звичай, даний людям Богом при створенні їх, який потім знайшов відображення у Ведах, які складалися коли вже проминув Золотий Вік людства, коли почали втрачатися Духовність людства та Знання, коли Сила стала могутніша за Розум. Тому відповіді на питання, що стосуються духовних категорій, треба шукати, на нашу думку, найперше в Звичаї, а потім вже - у початкових писаннях, зокрема і в першу чергу – у ВЕДАХ. Тобто з часом, у зв’язку з втратою людиною окремих знань та своїх можливостей, виникла потреба, з метою кращого збереження ЗВИЧАЮ для прийдешніх поколінь, запровадження його матеріально-речових форм вираження. Він закарбовувався у легендах, мітах, казках, заповідях, світоглядних пісенних творах (в першу чергу колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські пісні тощо), обрядовості, танцях, хороводах, вишиванках, рушниках, одязі, килимах, витинанках, писанках, різьбі по дереву, гончарних виробах, прислів’ях, приказках, їжі тощо. З цієї ж причини - для збереження одвічних знань з визначальних проблем людства, передачі цих сакральних знань нащадкам - виникли на відповідних енергетичних місцях спеціальні СВЯТИЛИЩА-КУРГАНИ-МОГИЛИ. Надзвичайно важливим, з огляду на зазначене вище, є наведене С.Губерначуком свідчення античного автора Арістотеля, що “насельники українських Наддніпрянщини та Побужжя укладають свої закони у пісні і співають їх”. Це могло бути тільки за одної умови – Божественності походження цих Законів-ЗВИЧАЇВ, за умови, коли “…український етнос сформувався ще у сонцепоклонницьку добу, і саме своїй предковічній сонцепоклонницькій вірі українство зобов’язано за свою високу моральність і духовне багатство” зазначає С.Губерначук, і цю думку важко заперечити. Отже, саме загроза втратити одвічні знання спонукала ВОЛХВІВ того часу до створення таких пісенних Законів-ЗВИЧАЇВ, які були зведені у форму ВЕД, які, як відомо, були створені у віршовано-пісенному викладі та довгий час передавалися із покоління в покоління в усній формі. Саме оці Веди матеріально фіксують другий етап розвитку людства – виникнення МОВИ. Не будемо торкати в даній роботі питання часу і місця створення Вед. Це окреме питання. Зазначимо лише, що виникнення мови дозволило людям не тільки просто спілкуватися один з одним (таку можливість вони вже мали), але й приховувати при цьому свої дійсні думки і наміри за гарними словами. Тобто СЛОВО не тільки несло ЗНАННЯ, а стало інструментом, чи, навіть, зброєю окремих людей для досягнення ними своїх планів, які, як правило, вимагали певного утаємничення і, відповідно, іншої, іноді, навіть, протилежної інтерпретації думки як окремої людини, так і цілих груп людей і народів. Тобто, “Слово” не завжди співпадало з “Ділом”. Може саме цю особливість підмітив Г.С.Сковорода, коли стверджував – “Не можна щось збудувати “Словом”, коли руйнуєш це “Ділом”. Дія “Слова” під час безпосереднього спілкування була надзвичайно велика – недарма так шанувалось і шанується ораторське мистецтво. Але в той же час сила “Слова” була, все ж таки, обмежена - вона діяла тільки безпосередньо на конкретних слухачів;
- потім з’явилася ПИСЕМНІСТЬ. Цей витвір людства, який вчені вважають невід’ємною ознакою цивілізації, як бачимо, був уже третім етапом на шляху “розвитку” людства. Враховуючи, що подальше усне передавання ВЕД все більше ускладнюється, з метою збереження одвічних ЗНАНЬ, вони були записані на санскриті. Тобто писані Веди фіксують вже третій етап так званого “розвитку” людства (а точніше, мабуть, його деградації). Біблія, яка була написана пізніше Вед, по суті також матеріально фіксує саме цей третій етап. Оскільки невідома традиція усної передачі біблійних текстів, говорити про якусь первинність біблійних цінностей, враховуючи час їх запису, використані джерела і саму сутність, вибірково визначену і підібрану, навряд чи логічно. Безумовно, можливості спілкування, особливо на відстані, зросли, але зросла й небезпека поширення тих негативів, які народилися при виникненні “Слова”. З’явилася можливість впливати (хоча і дещо обмежена – писання від руки було дуже трудомістким процесом) на думки і рішення людей на відстані і, одночасно, в багатьох місцях. А яка трагедія людства ховається за тим, що багато знань загинули, оскільки записи з різних причин зникли, а усна форма збереження знань з “винаходом” писемності переривається. В зв’язку з винаходом письма поступово відключається та частина мозку, яка забезпечувала збереження та усну передачу знань;
- поява технічних можливостей: відкриття друку, телеграфу, телефону, кіно, телебачення і як верх технічного розвитку – створення сьогодні світової комп’ютерної мережі (Інтернету) спричинила масове виготовлення і поширення найрізноманітнішої інформації. Розвиток цього процесу призвів до інформаційної революції - створення і оформлення ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ, - до утворення фактично нової ВЛАДИ – інформаційної. Увійшов у побут вираз “Той, хто володіє інформацією, той володіє світом”. Нам здається, що в цій фразі є певне лукавство, аби сховати в тіні дійсного володаря. Правильніше було б сказати – той, хто володіє інформацією і, головне, можливістю надавати її цілеспрямовано та дозовано з метою формування певного, заздалегідь визначеного і потрібного йому саме на цей час і на цій території інформаційного поля – володіє світом. Оскільки зрозуміло, що таку можливість надають тільки гроші, то природньо, дійсним володарем світу сьогодні є гроші та їх власник - Фінансовий інтернаціонал (інші розповсюджені назви – “масонська змова”, “світова закуліса”, “світовий уряд”, “Рука Абрама” тощо). “Він, - як зазначає академік Міжнародної академії інформатизації при ООН, заслужений діяч науки і техніки України М.І.Сенченко у своїй роботі “Фінансовий інтернаціонал”, - є причиною всіх війн, розв’язаних за останні 200 років, світової революції, що розпочалася в середині XVI ст. і відбувається ще й сьогодні на земній кулі”. А те, що цей власник менш за все дбає про розвиток цивілізації, а думає виключно тільки про закріплення та зміцнення своєї могутності, яскраво видно на прикладі, наведеному у тій же роботі М.І.Сенченка. “У 1995 році Англійський банк провів дослідження щоденних фінансових потоків, що обертаються на вільному світовому ринку. Виявилось, що тільки 10% світових капіталів беруть участь в угодах, призначених для створення нових матеріальних цінностей. Решта 90 % - це спекулятивні капітали, які, курсуючи світом, кожен день дають прибуток за рахунок курсу валют”, тобто ніби гроші заради грошей, а насправді – світове панування власника грошей! Мабуть, нема чого і додати. Надзвичайно прозоро видно і мету і вжиті засоби її досягнення. І все це відбувається під страшними в своїй підступності гаслами “науково-технічного прогресу” на “благо” людства.

Отже, як бачимо, Людина на початку, при створенні її Богом, володіла як виходом в Світове Божественне (інформаційне) поле з усіма чудодійними, як для сьогодення, наслідками, так і унікальною можливістю спілкуватися без слів, без будь-якого можливого впливу на думку, без потреби приховувати свої дійсні наміри. Свідченням колишньої могутності людини є надзвичайні здібності окремих людей навіть у наш час, які з’явилися у них після того, як вони побували в екстремальних ситуаціях, завдяки чому у них відкрилась можливість залучати у повсякденне життя приховані можливості мозку, що у людини раніше не проявлялися. Як приклад, можна послатися хоч би на цілителя Холошню В.І., який, після того, як побував на межі життя-смерті, може голою рукою зупиняти промінь лазера, лікувати невиліковні для сьогоднішньої медицини хвороби, перетворювати в уяві людей горілку на воду і навпаки тощо. Таким чином, на шляху свого “розвитку” людство опанувало мову, письмо, технічний прогрес, але заплатило за це надто дорогу ціну – втратило більше 90% потенціалу свого мозку, що поставило людину в принизливу залежність не тільки від технічного прогресу, але й штовхнуло у повну залежність від Золотого Диявола - ЗОЛОТА. Можемо констатувати, що сьогодні мозок людини, за невеликим винятком, відключений майже повністю і залишилися діючими лише програми, які забезпечують елементарні фізіологічні потреби (їсти, пити, займатися сексом). Ці потреби спрямовують людину на задоволення різноманітних збочених примх та орієнтують її на добування грошей будь-яким способом, не обтяжуючи себе при цьому ніякими духовними застереженнями чи іншими обмеженнями. Але ще великий мислитель Епікур, до речі язичник, стверджував, що “не можна жити розумно, коли не живеш приємно, і, навпаки, не можна жити приємно, коли не живеш розумно”.

***
Безумовно, процес втрати людиною своїх могутніх можливостей не був прямолінійним і відбувався він не з однаковою швидкістю у різних людей і, тим більше, народів. Впливала на його інтенсивність безліч причин, але головним стримуючим фактором, головним охоронцем духовної, або Божественої сутності ЛЮДИНИ була ота сама ЗВИЧАЄВІСТЬ. По мірі того, як людина з різних причин втрачала можливість жити у Звичаї, відходила від нього, функції охоронця духовної сутності людини перебирали на себе Віра і певні магічні дії-обряди, які більше спиралися на форму, а не на суть. Л.Силенко зазначає: “Волхви казали, що віра – це правила життя. Бути віруючим – значить виконувати Правила Життя (боронити Україну-Русь, жити для добра людей, виласкавлювати душу любов’ю до родини і до одідичених звичаїв і обрядів)”.
Швидше всього саме завдяки життю у правічній ЗВИЧАЄВОСТІ, всупереч різноманітним впливам, українці зберегли, як зазначають багато дослідників, світогляд, близький до ведичного. Ще нещодавно хати в селах (і не тільки в глухих) не замикалися. Правда урожай з колгоспного поля, або ж спільне майно - спокійно привласнювалися. Але це, за великим рахунком не крадіжка – люди забирали самостійно те, що їм не доплачувала, грабуючи їх, держава, аби просто вижити. До того ж, за Звичаєм, селяни чітко відрізняли продукти своєї діяльності від тих, що родила сама Земля – привласнення останніх не вважалося злодійством. В містах цей процес (наймана праця – пограбування робітника) почався набагато раніше, отже, відповідно, раніше виникли злодії.
Коли ж звичка “красти” охоплює практично все суспільство і, головне, його провідну верству - його керманичів, то це вже трагедія народу, ознака критичної межі його існування. Причому красти не для виживання (жменю зерна, наприклад, бо вдома голодні діти, бо протинародна держава довела до цього і почав діяти одвічний інстинкт виживання), а для забезпечення собі керування іншими на різних рівнях – від окремої особи, до держави включно (згадаймо – гроші керують Світом). Красти і продавати не тільки те, що створили люди, але й те, що належить Богу – Землю, Воду, Повітря, Надри…
За цих умов (де всі у суспільстві з різних причин більші чи менші злодії) звичку красти необізнана людина дійсно може прийняти за звичай. Цей підступний висновок керівній верстві держави дуже хочеться закріпити і розповсюдити на весь народ – отакі ми є всі. Яка різниця хто скільки вкрав – кусок хліба, аби не вмерти, чи, наприклад, цілий завод – все одно злодій. Та різниця є! Як казав відомий класик “Якщо ви в Америці вкрали коробку сірників – вас посадять у тюрму, а якщо вкрали залізницю – вас зроблять сенатором”. Подивімося на “нашу” виконавчу владу, на “наших” депутатів Верховної Ради – чи багато ми побачимо винятків із цього ганебного правила? Саме тому, за мовчазної підтримки держави а, часом, і за прямим її замовленням, науковці, засоби масової інформації, приручені письменники, панівна церква та інші стверджують у різних варіантах, що у нас суспільство злодіїв, що у нас є звичай красти, привчають суспільство до такої думки. Причому, знову ж таки, це робиться ніби під цілком пристойними гаслами, з турботою про суспільство, про окремих людей. До якого рівня втрати моралі треба дійти, щоб, наприклад, відкинувши 90% (а може і більше) людей за межу виживання, залишивши їх приреченими на здійснення різноманітних крадіжок – іншого шляху вижити немає, так званим “провідникам” народу в той же час говорити з трибуни про ту саму мораль. Мабуть, для більшої переконливості та трибуна з різними гарантами попередньо захищена не тільки недоторканістю особи, а ще й для переконливішої гарантії - міліцією, чисельність якої вже давно перевищила чисельність армії. Ріст чисельності міліції “можна” зрозуміти - охороняти “слуг” народу, відповідно до того як зростає прірва недовіри до влади, все важче. Окрім всього, у міліції з’явився новий “важливий” напрям діяльності, як влучно підмітив один з класиків сучасного гумору, – вони ж тепер бізнес-менти.
Ні, шановні! Не всі крадуть! Огидна звичка брати чуже ніколи не може перетворитися на ЗВИЧАЙ. Є простий засіб, який дозволяє на побутовому рівні, без наукових обгрунтувань відрізнити звичку від ЗВИЧАЮ. ЗВИЧАЙ – вічне, світле, важливе на всі часи. Жити в ньому приємно і не соромно. Сумління може мучити тільки за невиконання ЗВИЧАЮ. Звичка – навпаки, червоніють злодії (правда, на жаль, вже не завжди і не всі) не за те що не вкрали, а тоді коли люди довідуються про їх справи. Тобто сутність ЗВИЧАЮ “не красти” загальна, відкрита, проста і зрозуміла всім. Натомість звичка “красти” дуже індивідуальна, утаємничена, здійснюється за різноманітними планами (від найпростішого - до найскладнішого), які знають тільки виконавці. Так що розібратися зацікавленій людині не важко! І поки так є – присутня надія на повернення до кращого – до життя у ЗВИЧАЇ.
***

Виникнення світових релігій пов’язане з утвердженням рабовласницького ладу. Саме на догоду йому з’явилися і були закладені їхні головні постулати: людина – раба Божа, всяка влада - від Бога, Бог терпів і нам велів тощо. Саме в цьому проявляється подвійна сутність релігії – поставлена фактично на службу державному апарату, а, по суті, – Золотому Дияволу, бо зараз керівництво більшості держав у тій чи іншій мірі залежно від нього, вона в той же час підступно апелює до душі людини, закликає до терпіння, паралізує її волю до спротиву. Шкода, що цю помилку повторює і Л.Силенко у “Мага Вірі”: “Світом керує (і так було, і так є, і так завжди буде) велика тримогутність: Розум, Сила, Золото”. Цей вираз може бути вірним лише за умови, коли слова “так було” віднести до часів, починаючи з рабовласницького суспільства. Але навряд чи це є Божий Закон.
Розглядаючи місце ЗВИЧАЮ в житті українського народу, неможливо не відзначити ту шкоду, яку завдало світогляду українців насильницьке впровадження на Русі-Україні християнства, світоглядно несумісного з Вірою Предків Наших. Різниця між ідеологією одвічного українського ЗВИЧАЮ і Біблією полягає в тому, що ЗВИЧАЙ символізує безперервність життя на Щастя людини і всього живого на Землі, визначає роль людини як помічника БОГА (згадаймо, що ми – онуки Дажбожі) у підтриманні існування ВІЧНОГО ДОСКОНАЛОГО СВІТУ, надає можливість жити за ЗАКОНАМИ ПРИРОДИ і користуватися ними. Живи, ЛЮДИНО, у ДОСКОНАЛОМУ, радій йому, виконуй ЗАКОНИ ВСЕСВІТУ – ЗАКОНИ ПРИРОДИ – ЗАКОНИ БОЖІ, і життя твоє буде вічне, щасливе, бо ДУША не вмирає. Наскільки ти, ЛЮДИНО, живеш за ЗВИЧАЄМ, настільки і користуєшся перевагами ДОСКОНАЛОГО БОЖОГО СВІТУ.
Біблійна ж концепція визначає неможливість пізнання Світу, а, навпаки – неминучість наближення його кінця, який треба очікувати у молитвах і аскезі, відмовляючись від усіх земних благ. І кінець Світу прийде тоді, коли це вчення пошириться на весь світ. Доводиться тільки радіти неможливості поширення на цілий Світ такої принизливої для людини ролі, визначеної для неї Біблією, а отже і нереальність кінця Світу.
Тобто ЗВИЧАЙ – життєстверджуючі та життєлюбні прояви ЗАКОНІВ ДОСКОНАЛОГО ВІЧНОГО СВІТУ, дані ЛЮДИНІ для ЩАСЛИВОГО ЖИТТЯ, на противагу біблійній невідворотності кінця Світу для рабів Божих.
На простенькому прикладі простежимо як одвічний ЗВИЧАЙ спрощується, втрачається і перетворюється у ганебну звичку. Всі ми знаємо, що і досі в Україні діє одвічний ЗВИЧАЄВИЙ обряд “купування молодої”. Він носить, в основному, жартівливий характер, і виконується, як правило, маленькими найближчими родичами. Наші Пращури завезли цей обряд до Шумеру. Там подібний обряд купування молодої вже дещо трансформувався. Молодий перед весіллям давав дар для батька молодої. Як бачимо – це вже інший рівень стосунків. Іде поступова втрата суті первинного ЗВИЧАЮ. Обряд дару (“купування молодої”) існував для перевірки почуттів молодого і для піднімання вартості молодої. Східні семіти, як зазначає Л.Силенко, “…сумеріянський весільний звичай перейнявши, перетворили його у звичайну торгівлю молодими дівчатами і вдовами. І в Біблії ця принизлива торгівля трактована як мораль упорядкованого життя”. Отака відбулася трансформація, яка зафіксувала вже зовсім інший рівень шлюбних стосунків.

***

По мірі того, як втрачався ЗВИЧАЙ, трансформувалося і наповнення поняття ЗВИЧАЮ. На певному етапі з’явилося поняття Звичаєвого права. Ось яке офіційне тлумачення цього терміну пропонує УРЕ: “Звичаєве право - сукупність ЗВИЧАЇВ, які стали нормами права внаслідок санкціонування їх державою. Звичаєве право вперше склалося при виникненні рабовласницької держави. З посиленням держави ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО оформлялося в писані збірники (напр., “Руська правда”). Згодом сфера застосування ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА звузилася. З утворенням держави пануючі класи пристосували деякі звичаї до своїх власних інтересів, санкціонували та забезпечували їх примусове виконання. У записах (сводах) Звичаї не тільки санкціонувалися та систематизувалися, але й доповнювалися нормативними актами держави. З утворенням і розвитком централізованих держав сфера застосування ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА звужувалась. У дореволюційній Росії на засадах ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА вирішувалися окремі справи, наприклад, поділ двору та землі сільського населення. Радянське право посилається на звичаї лише в окремих випадках, зокрема в ст. 89 та 90 Кодексу торговельного мореплавства СРСР (щодо дій лоцмана на судні)”.
«Энциклопедический словарь» дає таке визначення: “Обычное право - совокупность обычаев, за которыми государство признает значение правовых норм. Обычное право являлось основной формой права на ранних ступенях истории государства”. І ще: “Обычное право - форма выражения права, впервые сложившаяся при возникновении рабовладельческого строя. Состоит из обычаев, выражающих интересы господствующего класса и санкционированных органами государства”.
Коли стикаєшся з цим безглуздо-принизливим терміном “обычное право” то відчуваєш, як нищилася найбільша СВЯТИНЯ народу – ЗВИЧАЙ хоч би одним тільки запровадженням російського терміну (в зворотньому перекладі: “звичайне право”). Яскраве свідчення, як лише одним словом можна перетворити глибинно-святе, закладене на генному рівні, на щось “обычное, повседневное, примитивное”.
Як бачимо, ЗВИЧАЙ становив на певному етапі розвитку людства основу Звичаєвого Права, але цілеспрямований відбір певних Звичаїв робила Держава для своїх цілей. Можемо собі уявити, який відбір могла зробити будь-яка держава (наприклад, рабовласницька) на користь пануючому класу і що залишилось від ЗВИЧАЮ. Врахуймо, що ті Звичаї, які не підходили державі, не просто ігнорувалися, а заборонялися, чи, навіть, створювалися різнопланові умови для їх нищення. Таким чином, держава, яка відповідно до положень сучасної науки, є головною ознакою цивілізованого суспільства, була головним винищувачем ЗВИЧАЮ. І не останньою причиною такої позиції держави було те, що завдання Звичаю і Держави не тільки не співпадали, але й суперечили одне одному. Якщо ЗВИЧАЙ стояв в обороні Божого, Природного Світогляду, то будь-яка держава сповідувала, в першу чергу, СИЛУ і ЗОЛОТО (термінологія за Л.Силенком), а також мету завоювання життєвого простору. РОЗУМ же їй був потрібний для здійснення цих потреб.
Пізніше держава взагалі відмовилася від використання звичаєвих норм. Зокрема, в СРСР, наприклад, стали творити свої норми. Що з того вийшло – під демократичними гаслами “свобода, равенство, братство, счастье, труд” виникла, за міжнародним визначенням - імперія зла, а оті вигадані державними чиновниками “звичаї” (згадаймо за наших часів оті «бракосочетание», “звездины» та ін.), хоч і мусили виконуватись, але відповідним було і поцінування їх людьми. Щодо США, то, не маючи одвічного ЗВИЧАЮ, поклавши в основу своєї державної ідеології приватну власність (не свою - створену, а загарбану, насильницьки привласнену) і підступну демократію “своїх національних інтересів” вони прирекли себе на служіння “золотому богу” – долару. І цьому “Золотому богу-дияволу” вони хочуть зараз примусити поклонятися увесь світ, причому, аби ввести в оману людську спільноту, робиться це, як завжди, під гаслами “християнських цінностей”, “ на демократичних засадах” і “з любов’ю до людства”…

***

Виходячи з викладеного, можна зафіксувати такі масштабні зміни ідеології становлення людської спільноти, які відповідають певним етапам розвитку людства: Бог Творець - ЗАКОНИ БОЖІ, ЗВИЧАЙ – Віра – Релігія – Атеїзм – Гроші (Золоте Зло). Відповідно, на початку ХРАМОМ є вся Природа, а в кінці, за панування ЗОЛОТА, храмом стають Банки (до речі, так і було в Ієрусалимі за часів Ісуса Христоса, так що схема вже випробувана).
Кілька тисяч років тому відомий у світі мудрець Спітама Заратустра зазначав, що “чи не найсвятішою мудрістю є орати Землю і вирощувати Хліб”. Порівняно нещодавно і зовсім несподівано цю думку поділяє К.Маркс, який на останніх сторінках IV тому “КАПІТАЛУ”, перекресливши цим всю свою попередню працю (всі чотири томи того ж “КАПІТАЛУ”), зазначає, що абсолютна додаткова вартість створюється тільки в сільському господарстві завдяки космічній енергії Сонця. Людиною ж створюється лише відносна додаткова вартість, мірилом якої є гроші. Саме вони, саме вага гаманця і визначають вагу людини в нинішньому суспільстві. Ось це і є кінцевий етап цивілізації – її вершина – поклоніння ЗОЛОТУ. Мабуть, саме з цієї причини (що зараз влада Золотого Зла) Предківська мудрість перекручена навпаки – праця в сільському господарстві одна з найнепристижніших і, головне, сільське господарство у більшості країн Світу на дотації!
Безумовно, різких кордонів між окремими етапами людської цивілізації нема – вони проростають один із другого, поступово втрачаючи свої визначальні риси. Але загальний “поступ” яскраво прослідковується. Людству обирати свій шлях – чи до повного панування ГРОШЕЙ (“Золотого Зла”) – тут уже недалеко, ми майже в кінці шляху, чи до БОГА і Його ЗАКОНІВ, закарбованих у ЗВИЧАЯХ – це набагато важче – адже втрачено більше 90% можливостей людини. Але короткий і легкий шлях не завжди кращий. Згадаймо прислів’я: “хто прямує, той вдома не ночує”.
Враховуючи, що в містах люди в усі часи більше залежали від держави, яка ніколи не була зацікавлена у збереженні ЗВИЧАЮ, він (ЗВИЧАЙ) тут втрачався швидше, аніж на селі, яке, до того ж, стояло ближче до Природи, до її Законів, оскільки значною мірою жило за цими Законами. Тому село завжди було хранителем одвічних Звичаїв, хоча, безумовно, вплив держави, втрати, різноманітні релігійні і соціальні впливи, видозміни, пристосування тощо не оминули і сільських жителів-хліборобів. Одним з найбільш важких наслідків штучних голодоморів на українській Землі, організованих і проведених комуністичним режимом за вказівкою світового сіонізму, є втрата носіїв одвічної ЗВИЧАЄВОСТІ української хліборобської культури. Мабуть, саме ця причина була головною, що спонукала комуністично-атеїстичний режим здійснити штучний і нечуваний в історії людства за своєю жорстокістю, масштабністю, невідворотністю та, в той же час, безкарністю за скоєне, вбивства більш ніж 7 мільйонів людей (число жертв ще не відомо до кінця – називається і 10 млн. чоловік) - носіїв тої одвічної ЗВИЧАЄВОСТІ. Вбивства, які бул