Відповіді

• 2005.11.23 | Анатолій

  Re: Поліщуківські читання. Анатолій, дай інфу, бо я хворів

  Вовчику!
  Через переобтяження роботою, я на Поліщуківських читаннях був тільки в той час, коли зачитав свою доповідь -Егрегори та хоистиянство (тут на форумі я її раніше оприлюднював), а також довго відповідав на запитання.
  Нижче публікую коротеньку анотацію-доповідь.
  З повагою, Анатолій
  
  
  Час самоусвідомлення Українцями геокатастроф як механізмів НадРозвитку
  Відбулися Перші,Другі, Треті і Четверті щорічні наукові Поліщуківські читання за 1999-2002 рр,влаштовані громадським Інститутом ПершоЛюдини, який очолює письменник Володимир Осипчук.
  Перші читання відбулися в Інституті географії НАН на Сороковини видатного біогеографа, а в Інституті зоології НАН України відбулися Другі Поліщуківські Читання світлозорої пам"яті річниці смерті видатного ученого- біолога Віталія Поліщука, засновника лабораторії біогеографії інституту зоології НАН України, творця історичної біогеографії, катастрофіста, людини, яка орієнтувалася в людській, рослинній та тваринній природі,в проширенні Всього Живого , на глибину 14 тисяч років. За цей час відбулося аж 10 світових потопів, але найстрашніший, Вістинний, Кам'яно-Могильний, який і до сьогодні визначає наше життя, зафіксований в найдавнішій кам'яній бібліотеці світу - Кам'яній Могилі на річці Молочна датою 13585 років від сьогодні. Допитливий читач зможе познайомитися із трьома публікаціями Передвісника Здвигу Землі в журналі "Надзвичайна ситуація" за 1998 рік - число 1,8, 9.
  На могилі-пам"ятнику Віталію Поліщуку на Берковцях вдячна удова, Світлана Миколаївна, запропонувала вибити на камені слова Володимира Осипчука:
  Коли Вогонь здобудеш Прометеїв, Душі своєї тільки не спали.
  До Української ростеш Ідеї - Зоря Полин - твій Чорний Смолоскип!
  Треті і Четверті Поліщуківські читання відбулися у Конференц - за л і Ботанічного Саду НАН України. Там же відбудуться наступні, П”яті на тему "Механізми запобігання великих метафізичних та фізичних планетарних катастроф"в листопаді 2003, куди запрошуємо учених-катастрофістів.
  Пропонуємо вашій увазі останнє прижиттєве Інтерв’ю-розмову поза-штатного кореспондента журналу «Надзвичайна ситуація» Володимира Осипчука із док-тором біологічних наук, керівником лабораторії біогеографії інституту Зоології НАН України,Віталієм Поліщуком восени 1999 року.
  Візьми світлину у програмі!
  Катастрофіст Віталій Володимирович ПОЛІЩУК - 01. 07. 1934 - 20. 11. 1999 рр.
  - Віталіє Володимировичу, знаємо вас як відомого вченого - біогеографа, відкривача катастрофічної планетарної біогеографії, що багато зробив для пізнання природних і техногенних катастроф. Зробіть, будь ласка, своєрідний огляд актуальних наукових геокатастрофічних проблем та відкриттів. Може ми почнемо із відкриття кібернетика Савченка?
  - Геокатастрофи, як природні моменти, супроводжували цивілізації та, відповідно, Українців упродовж усієї їхньої історії. Повна правда про це рано чи пізно отримає визнання. Еволюційний розвиток Землі за Дарвіном з самого початку мав один «пробій» - так звану «неповноту геологічного літопису», тобто різкі, геологічно миттєві, переходи від одних палеоформацій до інших. Вважалося, що в міру знайденого палеобіо-логами, геологами нового матеріалу, такі перехідні форми з часом будуть знайдені і все стане на своє місце. Проте на сьогодні таких форм нема і стає зрозумілим, що й знайдені не будуть. Виникає необхідність доповнен-ня Дарвіна і це знаходить вихід у вченні катастрофізму, «батьком» якого був барон Жорж Кюв’є, що працював у Парижі в першій по-ловині 19 століття. До речі, прихильники Кюв’є завжди були і є серед українських вчених, які зробили свій внесок в знання про розвиток Землі. Причому мова йде про унікальні праці, де за основу бралася модель катастрофізму Кюв”є. Зараз доведено, що це є найбільш вірним підходом у пізнанні Землі, а раніше це було досить складно. Чому? Справа в тому, що класики марксизму погано відгукувалися про Кюв’є та катастрофізм, вони вважали себе еволюціоністами, тобто прихильниками поступового накопичення певних протиріч в природі. Потім наступав критичний момент, наприклад, горотворчі процеси. Вважалося, що вітер віяв, піднімався, сонце гріло, перегрівало, поступово переносилося маси води, попелу, криги, це створювало напругу на якихось певних кінцях Землі, це призводило в свою чергу до подвижок, горогенезу, інших подій. А якщо брати реальність, то, без сумніву, це все не так. Події розвивалися прис-корено, відбувалися радіаційні процеси, втрата рівноваги, що врешті решт приводило до катастрофічних подій.От і в нас в Києві, в інституті кібернетики є низка вчених, - Василики, Савченко, Помагайбо, Сосновський та інші. Вони висунули геомагнітну гіпотезу акселерації, згідно якої акселерація, одним з проявів якої є збільшення довжини тіла людини, зумовлена ослаб-ленням маг-нітного поля Землі, що в свою чергу відбувається через космічні причини. Протилежне явище - ре-тардація, одним з проявів якого є зменшення довжини тіла людини, пов’язане із посиленням магнітного поля Зе-млі. Водночас відомо, що стан магнітного поля залежить від радіаційних процесів на Землі. І хоча у нас панує Ре-зерфордівське вчення про період піврозпаду радіоізотопів, - все це все не так. На Землі радіація була завжди, во-на то збільшувалася, то зменшувалася, розігрівала земну кору, приводила до розширення Землі до 15 % тощо.
  Як правило, чим більша радіація, тим інтенсивніша акселерація. Це, зокрема, проявляється в Японії, яка зазнала атомного нападу. Про що ж нагадує Савчен-ко? Він у 1988 році в газеті «Вечірній Київ» опублікував цікаву розвідку, з якої видно, що чим ближче до наших днів визначають період піврозпаду, тим пів-розпад прискорюється. Тобто, коли почали промірювати він був один, великий період піврозпаду, а коли замірювали через 20-30 років той самий елемент, період уже був інший, менший, тобто напіврозпад прискорюється. Він також помітив цікаве явище пов’язане із самою людиною. Справа в тому, що одні види тварин мають рецептори, якими вони відчувають радіацію, а інші її не мають. Адже радіація діє на нас, на людину, на живий світ тисячократ сильніше, ніж світло, тепло, звук, запах та інші речі. Коли вибухнув Чорнобиль,то від нього втікали всі пацюки, горобці та інші тварини, бо вони мають відповідні рецептори. А іншим, які рецепторів на радіацію не мали - було байдуже. Савченко дійшов до висновку, що все залежить від радіаційної обстановки на час утворення того чи іншого виду. Людина, як вид, судячи з усього, формува-лася в час низького радіаційного фону, тому у неї і не виробилися пристосування до відчуття радіації. Пацюки ж, зокрема, формувалися в плейстоцені, пізніше за людину, коли радіація була більшою, і пацюк, формуючись, відразу виробив відповідні рецептори.
  - Сучасна наука вже почала ці надзвичайні речі досліджувати?
  -Я особисто цими конкретними справами не займався, але відповідна література вже є, довідники, підручники, які треба почитати, принаймні у Савченка всі посилання є. Отже, в момент формування людини радіація була мінімальною і потреби в рецепторах людині не було.
  Яку альтернативу поведінки для вченого, зокрема оцінки заперечення жахливого прогнозу, а накладання її на сучасність як історичної, минулої геоподії ви могли би запропонувати?
  Микола Чмихав та астроаналіз історії пророкують суперкатастрофу на 2012 рік
  - Особисто, як природознавець, виходжу із даних біогеографії, даних різноманітних наук про минулі катастро-фи. От, Микола Чмихов, професор Києво-Могилянської академії, автор багатьох книжок, зокрема підручника для вузів «Давня культура»,тримався інших позицій, хоча теж брав за основу тео-рію катастроф Кюв’є,проти якої в свій час люто виступив особисто Йосип Ста-лін і, відповідно,катастрофізм був визнаний буржуазною наукою. Зараз, коли пресу немає, маса людей починає повертатися до катастрофізму, до цього вчення.
  -Коли воно з’явилося в світ?
  - Це трапилося ще 1837 року, була відповідна публікація про перевороти на поверхні земної кулі. Микола Чмихов узяв за основу цикли розвитку Землі, Сонячної системи, цикли розвитку космічних подій. Чмихов вирахував Сучасну світову катастрофу, опираючись на знання майя 2012-2015 роком (див. журнал «НС», число 2, 1998 рік). Що можна сказати. Закарбуймо собі: справді, деякі попередні катастрофи збігаються із нульовими точками світових космічних періодів. В своїх розрахунках Микола Чмихов посилається на Шнітнікова, одного із грандів, світового природознавства. Проходить 11 років, настає рік неспокійного Сонця, що якраз випадає нині на 1999-2000 рік,викиди сонячної радіації збільшуються, відповідно зростають стреси, онкологія, голодо-мори, Працює космічний фактор! Циклів є багато, сотні:від одинадцяти до сотень і десятків тисяч років
  -В назвах країн, зокрема загиблої 1240 року Русі закодовано зодіакальний ритм у 21600-25920 тисяч років з наголосом-розривом на Двоє Рибах-Русаліях. Русь, як сакральна назва, відповідно є Жіночою іпостассю дав-нього Божественного поняття Рух, звідки й Рушник. А, назва ДвоРиби - це давня, не сучасна зустріч-боро-тьба Дня і Ночі, Сонця і Місяця. Це добре видно на знаменитому Золотому намисті Деметри, що зберіга-ється в київському музеї Коштовностей. Ділимо 25920 на 18 періодів-горщиків-кубків отримуємо гармоній-ну складову 1440 років.Але це ж Період Сотис, який єгиптяни вираховували в 1436 років? Де сучасні ритми?
  - Сонце не знаходиться в центрі Сонячної системи, де кожні 178 років відбувається парад планет, останній з яких ось тільки завершується. Дані біогеографії показують, що на Землі можуть відбуватися суто локальні події для даного віку, моменти не зв’язані з циклами, непередбачувані рухи енергії, космічні рухи, події, які виходять за рамки циклів. Цикли пов’язані, з того що ми знаємо, із Сонячною системою, але ж вона є однією із багатьох тисяч. Цикли існують самі по собі, але знову ж кажу, що в космосі трапляються нетипові події, завжди є місце вибухові, з‘яві наднової зірки, іншим змінам, це показує радіоастро-номія, фізика. Нетипові, виняткові над зви-чайні одиничні непередбачувані явища завжди є поза циклами - комети, космічні мандрівники, прихід іншого якогось тіла, які вриваються дуже несподівано.
  - Великі метеорити, як відомо, падають на Землю раз в півмільйона років.Цього ніхто ще не дослідив. Арнольд Кулинкович, що досліджує світову гармонію, довів наявність галактичних періодів обертання Сонячної сис-теми з періодом в 175 мільйонів років. Виявляється, ми вже завершуємо 27 оберт, до наступного горотво-рення на рівні нових Кавказьких гір залишилося ще 22 мільйонів років. Чи ви щось відзначите з цього приводу?
  -Відомо, наприклад, явище Австраліє-Азійського поясу тектитів - смугою цілих 11 тисяч кілометрів їх висипало із комети, яка косо вдарила по Землі 7500 років тому. Це скляні залишки метеоритів з’явилися внаслідок вибуху на іншій планеті, причому вкритій кригою. Коли вибухнув вулкан, скажімо на Юпітері, то скалки скла рознеслися кометами по всій Сонячній системі. Звичайно, є зву-ковий зв’язок між “склавінами”, як назвою племені та лексемою “склом”, але це не наша справа порівнювати філологічні речі. Але, оскільки розглядувана подія збігається із літочисленням, яке зберігає християнство, маю сказати, що там, де і сьогодні розвинуто християнство, були інші тектитові удари. Наприклад текти- товий удар відбувся в зоні Єргенів. Удар був в Азійському просторі, в Січе, він характеризується 10см утворами тектитів,з брунькатими стінами, вигинами, вони подібні із згадуваними. Це розплавлене скло. Тут Приволжська височина продо-вжується в Єргені,потім калмицьким степом і продовжується низинами Прикав-каззя. Там є піщана гряда, наверху незаливна територія , а внизу вода підмила піщаний берег і в цьому пісковику теж знаходять тектити.
  Уявлення про планетарні геокатастрофи на глибину десять тисяч і більше, чітка прив’язка в часовому просторі біогеографії та міфології річ нині рідкіс-на, якщо не унікальна. Назвіть, будь-ласка, уточнені дати останніх два над-цяти світових потопів та напівпотопів за результатами своїх досліджень з врахуванням теоретичних розрахунків Арнольда Кулинковича. Цей геофізик та математик із світовим ім’ям (нещодавно йому була вручена міжнародна премія Кондратьєва як українському вченому) дає розрахунки геоподій з точки зору “довгих хвиль геліотараксії”, тобто енергетичної дії Сонця, як природного лазера, що продукує строгі дві монохроматичні хвилі з початку свого народження мільярди років тому. Це синусоїди з періодом 1884.16 років (малий льодовиковий період) та 2826.14 (цикл радіофізичних кризисів). Перша відкрита А Шнітніковим, а друга безпосередньо Арнольдом Кулинковичем. З а цими кривими в їх особливих точках і відбуваються на Землі потопи, за останні 14 тисяч років їх могло бути 20, але відбулося тільки 11. Разом їх спільний період складає 11305 років і корелюються із згаданими ритмами.
  -В.П. Те, що “хоче і може” Сонце корегується положенням Землі в усіх тих ритмах, в яких вона бере участь - добовому, річному, прецесійному, нутаційному та інших, а також поло-женнями Місяця та інших планет Сонячної ситеми. Тому в реальності відбувається тільки частина енергетично запланованих Сонцем геоподій, але все одно, обговорюваний, дякуючи Вам збіг даних біогеорафії та геліотараксії вражає і є дивовижним інструментом проникнення в глибину природоісторії.
  -В.О. Для спостерігача, який знаходиться на Землі у зв’язку із додатковим переносним рухом річної еліптичної орбіти Землі з періодом близько ста тисяч років, підсумкове коло прецесії коливається у межах 19-23 тисячі років, 21600 в середньому, що дивовижним чином збігається із часом “Соутворення Русі” 19 424 року до н. д. за “Влес-Книгою”. Отже, можливо ми живемо в час нового соутворення України-Руси перед новою плавбою на Лодії Спасіння у Колі близько 40 тисяч років? Фантастична картина можливостей людської уяви-само-усвідомлення! Отже, Людина - це генетичний резонатор космічних ритмів ?
  В.П. - Біогеографія показує наявність в голоцені десяти геокатастроф, до нього близько прилягають -ють два плейстоценових. Всі вони проявляють себе при катастрофічних подіях як затоплення одних територій та осушенням інших. Тому, власне, я їх називаю потопами чи напівпотопами.
  Перелік потопів на Колі Прецесії або Сварожому Колі
  Дякуючи зустрічі двох академіків-оригіналів, зараз спільно вираховуємо події за енергетичн-математичним розподілом з точністю + — 100 років, запропонованим доктором технічних наук, геофізиком Арнольдом Кулинковичем. Отже, далі ми даємо реальний перелік геоподій за Віталієм Поліщуком ( в дужках енергетичний віртуальний СонцеРяд Кулинковича) з коментарем Володимира Осипчука за порядком називання подій за “Влес-книгою та богосузір”ям.
  В.О. - 1 (1) - 1961 рік н.д. Україно-Радянська погибель. Ця геоподія із зазначеною точністю 100 років (1861-2061) обов”язково відбувається або в формі кривавих подій 20-го століття, і зараз іде як інформаційний потоп з 1981-1986 рр., або обов’язково ще відбудеться і тоді нам можуть допомогти Машини, створені ціною жертвоприношень сотень мільйонів людських життів. Тут для строгішого визначення Сучасності потрібна додаткова підтверджуюча чи спростовуюча інформація. Власне, елементарне обговорення ученими-катастрофістами.
  В.О.- (2) - 1257 р. н. д. - енергетична сонячна подія збігається із розпадом Києво-Руської держави. Спротив Другому Риму - Візантії народжує автора “Слова” 1185 року, який зіперся на пророцтва “Влес-Книги”, скомпонованої 878 року в часи Аскольда із кількох священних Руських книг.
  (3) - 549 р. н. д. - Початок регресії, тобто відступу Води в бік нашої сучасності.. (Розгром Слов’янами готів 375 року. 77 рік - Похід Траяна на дулебів. 577 - розгром Слов”янами південних готів (за “Влес-Книгою”).
  В.П. 2 (4) Перша Птолемеєва трансгресія 157 року до н.д., або потоп Водана-Одина, фізичний вхід в сузір”я ДвоРиб-Русалій, напівпотоп з початком в бік минулого півперіоду наступу води на сушу (повний період 11305 років), при якому загинули чорноморські міста Піра та Антіса в Керчинській (Кімерійській) протоці. Факт неймовірного цунамі на Чорному морі. 50-метровий підйом Каспію і з’ява протоки між Каспієм та Баренцовим морем поза Уралом (ж. “З-С”, 3, 86 р.). (Прихід Кривичів до Дніпра 126 року до н.д.
  -В.П. - 3 (5) Кімвірський-Кімерійський потоп 863 року до н. д. Загибель кімерійців в Україні. Після нього був заснований Рим 749 року до н.д. Кінець дії Овена .(Здійснений Карпенський ісход Троян 626 року до н.д. - В.О.).
  В.П. -4а (6). Далі в глибину йде Троянський потоп або Мойсеїв, який знали греки - 1569 року до н.д. ( Можливо він спричинив Троянську війну, яка закінчилася 1185 р до н. д. Прихід Троян до Києва і заснування Києва Світлим Сонце-Богом Влес-Києм 1326 року до н.д. за “Влес-Книгою” - В. О.).
  В.П. 4б(7) Далі йде Ноїв потоп 2275-2379 року до н.д., напівпотоп.Тур – Телець - Бик.
  В.П.- 5 (8) Дарданів або передєгипетський потоп 2981-3100 року до н.д. Телець. Перед цим був завбачливо заснований Єгипет.
  В.П. - 6 (9) Далі йде Девкалонів-1 потоп-3687 року до н.д. Початок єврейського календаря - 3760 рік до н.д.
  ( створення свяшенної книги “Перуниці” Бобрецем, почешеного званням Перун-Яр, що у свій час вів одноплемінників до Голуня в ПравУ країні. 21 Триглав Удержець,СивоЯр, Дажбог - Сузі”я Брами-Близнят).
  В.П.- 7а (10) 4391 до н.д. Девкаліонів -2. Сузір”я Брами.
  В.П.- 7б (11) 5104 до н.д. - Огігесів потоп на якому закінчується півперіод наступу води на сушу і починається регресивний півперіод ( 5281-10933 рр. до н.д.), при якому потопи відбуваються за попередньою схемою, але тільки через два на третій. Тобто їх в три рази менше. ( Створення книги Матері Слави, Матері-Птиці. Вона ж Коса і Матір Родів, Лада й Купайла - В.О.). Сузір”я Рака.
  В.О. - (12) 5805 рік до н. д.- ? (13) 6511 р. до н.д.- ? Потопів не було.
  В.П. - 8 (14). 7224 р. до н.д. - перший Голоценовий потоп. Сузір”я Лева.
  В.О. - (15) 7923 р. до н.д. ? (16) 8630 р. до н.д. Потопів не було.
  В.П. - 9 (17) 9335-9300 р. до н. д. - Платонівський потоп , описаний Платоном в своїй праці «Атлантида»-. Він же останній Плейстоценовий, коли зникають умови тундростепу в Україні і виникає принципово нова біоситуація 11300 років тому. Останню можна також назвати першим голоценовим потопом. Сузір”я Діви.
  В.О.(18) 10041 р. до н.д. - ? (19) 10747 р. до н.д. ? Потопів не було.
  На цьому закінчується регресивний півперіод і починається трансгресивний (10933 - 16586р. до н.д.)
  В.П.- 10а (20) 11817 р. до н. д. - Кам’яно-Могильський потоп. Відмітка на Кам’яній Могилі 11582 року до н. д. Проглядається багатьма цей потоп на глибині 13582 років. Я не зовсім готовий говорити про нього сьогодні, а те що було ще далі вже дуже і дуже розмите. (У Трипільському часопросторі він є від нас якнайдалі в колі 21600 років. Щодо нього ідуть нині активні суперечки, оскільки він зафіксований на Кам”яній Могилі, найдавнішій бібліотеці світу, а “Влес-книга” називає його Вістинним, датуючи його 11823 роком до н.д.... Сузір”я Терезів – Долі. Знак Кабана за Пектораллю-В.О).
  В. П. – 10 б (21) 12877 р. до н. д. Сузір”я Скорпіона-Громовика.
  В.О.-Не будемо називати інші дати минулих потопів до н. д., яких трапляється у Сварожому Колі 18-19, а з часу “соутворення Русі” відбулося 17. Два майбутні потопи сузір”я Водолія, яке попереду нас - 4081 рік та 6200 рік. Але же найцікавіше і найпотрібніше це розгадати Свій і Наш Теперішній Стан, зорієнтуватися у Своєму ЧасоПросторі і вибухнути Розквітом Нового Трипілля! Віталіє Володимировичу, вже зустрічають-ся поодинокі свідчення про потоп на глибині 100 тисяч років. Дивним чином Тарас Шевченко у драмі «Назар Стодоля» устами Кобзаря розказує страшну казку, називає міфологічну цифру у 100 тисяч років.Свідчення-повір”я про Схід Сонця на...Заході зафіксовані у відомій праці Миколи Чмихова “Истоки язычества славян”.
  - Стародавні вчення говорять нам про Три Ери - Золоту, Срібну та Залізну епохи. Вони відповідають розвиткові цивілізацій. Наша цивілізація почалася після передостаннього потопу 2800 років тому. Вона пов’язана із античною Грецією, розквіт знань якої відбувся 2600 років тому. Потім знову почалася деградація. Перед цим були інші цивілізації, які існували між катастрофами. Усі народи проходили ці стадії.
  -Чи не здається Вам, за аналогією із гіпотезою Савченка про прискорення періоду напіврозпаду,що відбува-ється і прискорення історичних подій,за законом спіралі Велеса,наведеній в книзі Миколи Ткача Клечальний міст» та, скажімо, в світовому бестселері американського автора Боба Фріссела «В этой книге нет ни слова правды, но именно так все и происходит» («София», 1997 р.). Там наводиться сучасний період трьох згадуваних епох довжиною в Дві тисячі років.Тобто можливо математично вичислити точкуОмега, оскіль-ки коливання затухають у видимому людині природопросторі, але зберігають свій період у часі-мисленні?
  - Про прискорення історичного процесу свідчать спостереження Миколи Чмихова, викладені ним в книзі «Давня культура» (“Либідь”, 1994 рік).
  -Ви не дали чіткої відповіді про три ери? Чи не відкидається людина час від часу у своєму розвитку назад, перетворюючись в мавпу чи іншого реліктового звіра? Чи проглядаються в цьому праіндійському напряму якісь закономірності? Адже практично людина розумна була завжди. Варті уваги дуже важливі публікації Арнольда Кулинковича в журналі української Академії оригінальних ідей «Ідея» - «Тріадність і кількісні закономірності розвитку світобу-дови»(число 2, 1994), «Закон світової гармонії» (число 3, 1995).
  -Цивілізації в широкому розумінні існують від 40 до 100 тисяч років. Тобто існує Розумна Людина, яка здатна аналізувати події. Принаймні, для аріїв є дані, що вони мали постійний період спостережень у кілька десятків тисяч років. Тобто була цивілізація і традиція записування подій не менше ніж 15 тисяч років, спостережу ва-них фактів, було письмо і нікуди від цього не дінешся! Вони вміли розраховувати наближення катастроф.
  - Мені вдалось прилучитися до видання книги Валентина Даниленка, дякуючи фірмі «Прайд», «Космогония первобытного общества» 1997 року в ста примірниках, підготовленою Юрієм Шиловим.
  -Я із задоволенням подивлюся її, це космогонія на глибину 15 тисяч років і більше, але повертаючись до аріїв, вважаю, що в значній мірі вони сформувалися у Сибіру, який іще не був зоною вічної мерзлоти. Їхні знання і розвиток був настільки великий,що вони уміли розраховувати наближення катастроф, причому, зокрема, ката-строфи пов’язаної із ростом радіації. Індукованої, без сумніву, космічними причинами, кометами можливо.
  -Тут варто згадати замерзлих звірів, досліджених вами, із свіжою травою прямо в роті?
  -Знайдено більше ста видів раптово замерзлих звірів. В нас в Україні останній мамонт знайдено в Багириному яру біля села Гатне Києво-Святошинського району, точно задокументований його повний скелет. Йому близько 7200 років, тобто це період катастрофи часів Огігесового (Атлантичного) потопу. В ті часи страшної катастрофи останнього мамонта в Україні навівалися величезні дюни, які потім дали змогу академікові Тутковському говорити про пустелі в Україні, яких ніколи не було, але залишків справжніх дюн на Україні багато, одну з них наприклад, можна побачити по дорозі між Корчами та Попельнею, їх і сього-ні прорізає електричка. Це чистий пісок висотою в 3 метри, дюна в якій загинув мамонт. Багирин Яр піддається датуванню, бо він розрізає морену останню, тобто він молодший 10 тисяч років, на ньому відсутні сліди терасування, і саме в цьому піскові знайдено колосальний скелет мамонта. Тобто в момент катаст-рофи і страшної піщаної віхоли десь близько 7500 років тому, цей величезний звір, надзвичайно могутній, ще боровся за життя, можливо він уже був сліпий, але продовжував іти, поки не шубовснув у Багирин Яр. Намагався з нього вибратись, поки врешті його, стоячого, занесло потужною хвилею піску. Я вже не кажу про наступні могутні морозобійні удари, а в СНД мамонт останній був на острові Врангеля ще 2800 років тому, тобто він загинув як карликовий вид повністю, в передостанній геокатастрофі.
  - дві останні геокатастрофи варто проаналізувати за Гомером, і ми піднімаємо завісу над трипільцями?
  - Що тут цікаво.Селективно круглоголові українці залишилися живими,отже генетично вони були більш при-стосовані для переживання чергової катастрофи і знаходили генетичні шляхи для подальшого розвитку,хоча без сумніву дуже довго тут знаходилися кістки з різноманітними порушеннями, як рецидиви радіаційного удару.
  -Віталіє Володимировичу, дуже Вам дякую за подарований Вами том щойно виданої в Києві вашої капітальної праці «Історична біогеографія Дунаю» на 508 сторінках. Про що цікаве і загальновідоме говорять Ваші дослідження?
  -Ви обов’язково її почитайте. Особливо зверніть увагу, наприклад, на те, що шлях аргонавтів Золотого Руна назад відбувався Дунаєм, одним із рукавів якого впадав в Андріатичне море. Про цікаві окремі народності севрюків-курян, ільменських сорбів, відомих нині під назвою новгородці чи псковитяни. Про загалом історично стабільні три слов’янські нації - виокремлені в Європі, - Поляки, Українці та Литовці. Про історично засвідчену регулярну потребу жити нашим предкам серед води в житлах на палях під час дії радіаційного радону. Про передбачення-розрахунок карти затоплення планети при наступній геокатастрофі.
  Нострадамус – пророк чи переписувач давнього знання?
  Хотів звернути Вашу увагу на відповідність відомого пророцтва Нострадамуса про 73 роки радянської вла-ди і час існування-дії передостаннього, Біблійного потопу. Зрозуміло, що для долання ноосферної психічно-планетарної катастрофи вже у наш час, говорячи мовою Слова,- для Вивертання Часу, потрібно було ті ж самі строгі 73 роки із гаком, згадуваний Нострадамусом період, який так вражає Українців, є дивним чином 1/360 Живодійного періоду 25920 років. Отже, це цілком може пояснитися науково, а не містично, як було до сьогодні. Чи можна щось заперечити біогеографія проти такого міркування!?
  - Я вважаю, що Жовтнева революція була абсолютно випадковим явищем. Подібне могло відбутися у Франції, але президент Пуанкаре одного дня розстріляв 1500 марксистів, як тільки вони порушили закони Франції. І тим знищив заразу. Керенський в Росії вів себе нерішуче і невідповідно до ситуації глобальної суспільної катастрофи, яка наближалася. До речі, нам слід нині брати приклад з Франції, її дуже подібних до нас багатопартійних часів. Франція тоді змогла виявити свого лідера в особі генерала де Голля, який вірно сформулював національну ідею
  Уран – Планета ПершоБогів…
  -Віталіє Володимировичу, просив би вас прокоментувати такий збіг подій у народженні геніїв. Хутір Надія на Кіровоградщині, який є символом плеяди українських артистів та педагогів, та підвищена радіація місце-вості, відомої за піснею «Там де Ятрань круто в’ється». Отже вплив радіації на спосіб мислення, на гени безсумнівний. Сучасна наука вже здатна попередити великі геоподії, що ж потрібно зробити, щоб постели-ти соломки, там, де впадемо? Може б ви прокоментували факт, наведений Сергієм Плачиндою, про який можна роздобути подробиці. Виявляється, в радянський час при дослідженні дна Чорного моря на предмет нафтогазових покладів розвідкою було виявлено мільйони тон уранової руди, причому цей намул напевне був зметений водами попередніх потопів, зокрема неспроста маємо уранові рудники саме в Жовтих Водах!
  -Справді, тут працювали американські кораблі, які здійснювали глибоководне буріння, начинені коло саль-ним обладнанням. - «Гломар Челленджер» та «Атлантік-2». Вони брали колонки на поверхні, з’ясувалося, що в період між 2800 та 7500 років від нас в Чорному морі в глибоко водних шарах захоронено у вигляді прошарків у кернах 5,7 мільйонів тон урану.Це опубліковано у журналі «Нейчур», ці дані є офіційними і дійсно було вимито така надзвичайна Уранова Гора, в першу чергу з території України. Розумієте, Володи-мире Семеновичу, закарбуймо собі, Україна вся споконвіку налагоджена на виведення радіації природою - звірами, комахами, червами, рослинами, річками, повенями. Чому в нас радіація після Чорнобиля так довго перенасичує Україну і не виводиться природнім шляхом із суходолу в глибоководні прошарки Чорного моря?
  Тому що в нас, як співає Тризубий Стас - найдурніша із дурних країн. І це наша жахлива дурість вимагає нової дурості - ми продовжуємо знищувати природу, яка налаштована щомиті на покращення нашого життя, на наше ж порятування. Ми робимо меліорацію, водоймища, осушуємо болота, робимо нескінченні дурниці, які знову нас таки ж б’ють нас неперервно.
  - Ми втратили самостійність своєї загальної поведінки. Вийшли самі із себе.
  -Так. Ми втрачаємо природні регулятори. За десять років ми могли природно покращити умови існування. Адже радіонукліди належать біологічному циклові, який до двадцяти (!) разів на рік, входить в живе і виходить із живого. Якби пустить на той величезний біохімічний цикл водозбір - Чорне море. Адже самі небесні космічні сили створили для України чорноморський глибоководний замкнутий басейн, запертий зверху сірководневою зоною (Сірчане озеро за Апокаліпсисом –В.О.), який би міг би стати місцем для шкідливої радіації.
  -Віталіє Володимировичу, в нас ще є час схаменутися. Ви нагадайте будь ласка читачам, що механізм геокастроф, зрушень Земної Вісі, один і той самий, все повторюється через довгий період нашої забудьку- ватості та витравлення ворогами нашої історичної пам’яті. Будемо сподіватися на наші триєдині гени? І кожного разу це все зачіпало ПраУкраїну?
  - Інші території страждали більше ніж Україна.
  Сузір’я Козерога-Кози-Кожум”яки відповідає 18-20 тисячам праукраїнської історії на які посилає-ться книга “Золота очеретина”, стверджуючи про 196 століть Броварської землі. Виходить, що «соутво-рення Русі» було сплановане жерцями наперед, бо вони володіли знанням природних космічних ритмівОтже, сузір’я колись були Богами? І ми, козаки, водимо Козу вже 21 тисячу років із часу тундростепу? Шкура ж Кози-Золоте Руно вже розкодовується дослідниками Золотої Пекторалі ( Павуков Сергій в «КВ» від 25 квітня 1999 року, як карта України).
  -Про це є відповідна прекрасна стаття Олександра Знойка «Коли сузір’я були Богами» в останньому випуску «Індоєвропи». Безперечно, що нами керує Космос, гармонія Людини і Природи та ще загадкова Ноосфера Вернадського, яка, можливо, і вносить багато випадковостей в життя землян. Про це, можливо, свідчить загадкове визначення України кирило-методійцями як «єдиної і незмісимої», власне, мене вже всі підбивають на написання науково-популярної праці «Українцям про Україну». Жаль тільки, що почало підводити здоров’я, не встигаю за всим. Але нічого. Здужаємо.
  - Здужання вам великого. - Дякую...
  Віталій Поліщук — Незбутній Богоборець, Трипілля ТриОдне із Дна часів підняв --
  Він Золотий Титан, Уранний Чорноморець Приніс нам Вісь Земну із Ночі в Світло Дня!
  Володимир Осипчук,математик-літературознавець,член Спілки письменників України
  
  -------------------
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2005.11.23 | Социст

    Re: Поліщуківські читання. Анатолій, дай інфу, бо я хворів

    
    © Сергій Васильченко, Наталка Холодна
    Новоепохальний перелом, або дещо з міркувань щодо
    історичної місії України
    
    20:01 6.06.2004
    Явно ненормальні геополітичні корчі кінця минулого і початку
    нинішнього віку — це не якісь там волюнтаристські авантюри
    безвідповідальних політиків, а початок міжепохального
    загальнопланетарного перевороту, пік якого має припасти на
    2015 рік. І Україна перебуває в його епіцентрі.
    
    
    
    Сергій Васильченко
    
    ВСЕСВІТНІЙ ЦИКЛІЗМ І ГЕОПЛАЗМА
    Поштовх для наших міркувань навколо політичних процесів дали
    ідеї доктора історичних наук, професора НУ «Києво-Могилянська
    академія» Миколи Чмихова (помер у 1994 році). Він вивчав
    світогляд давніх подніпровських аріїв і довів, що все своє
    життя вони зумовлювали впливами планет Сонячної системи.
    Планети обертаються навколо Сонця, отож їхні протистояння
    періодично повторюються. Арії дослідили цей космічний циклізм
    і приклали його до себе, вважаючи, що з кожним великим
    небесним циклом збігається певний історичний період.
    
    Чмихов підтвердив розрахунки первісних мудреців і погодився з
    ними, що епоха, на зламах якої оновлюються етноси і
    світогляди, триває «близько 16-ти віків». Позаяк сучасна
    астрономія знає 1596-річний цикл, на рубежах якого змінюється
    земний клімат. Чмихов припасував цей цикл і до суспільного
    життя і розбив усю історію сучасного людства на 1596-річні
    епохальні відтинки.
    
    А що ж там таке відбувається на зламах «16-вікового» циклу?
    Предки твердили: в ці моменти різко зростає напруга у
    стосунках Сонця, Землі і Місяця, зокрема частішають сонячні і
    місячні затемнення. Саме це відбувається на зламах
    1596-річного циклу. Кульмінація кризи припадає на рік, коли
    збігаються весняне рівнодення і новомісяччя. Востаннє це було
    у 419 р. н. е., і Чмихов датував цим роком початок нинішньої
    епохи. А кінець її вирахувати неважко: 419+1596=2015.
    
    У читача, звісно, запитання: який зв’язок між Космосом і
    Землею, як затемнення змінюють цивілізацію? Пояснимо. Не так
    давно доктор геолого-мінералогічних наук Олег Слензак (Київ)
    відкрив нову енергію — геоплазму. Вона вибухає в кристалічних
    породах в умовах тиску і при цьому розбиває атоми речовини на
    елементи, але тут же складає їх у нові (і обов’язково
    ускладнені!) атомно-молекулярні конструкції. На думку
    Слензака, це геоплазма мільйонами років удосконалювала земні
    фізично-хімічні сполуки, і це вона витворила життя і є його
    найпотужнішою енергетичною субстанцією. Бо перекомбіновувала
    елементи атомів в організмах в бік ускладнення — від давніх
    найпростіших істот до нинішньої людини...
    
    Ми сполучили ідеї Чмихова і Слензака, і перед нами багато чого
    відкрилося. Адже Земля закута мало не в суцільний панцир із
    кристалічних порід. Її стрясають внутрішні тиски, притягають
    Сонце та інші планети. Земля обертається навколо своєї осі,
    небесні тіла кружляють по орбітах, — одне слово, панцир
    щосекунди відчуває змінювані в різних напрямках напруги, і в
    ньому повсякчас генерується геоплазма... А часті затемнення на
    зламах 1596-річних циклів означають, що Сонце, Земля і Місяць
    частіше, ніж звичайно, шикуються в пряму лінію, і притягання
    Сонця і Місяця стосовно Землі концентруються. Результат
    очевидний — геоплазма просто-таки бурує, в людському мозку
    відбуваються навальні мутації, виникає новий спосіб мислення і
    відповідно — нові цивілізації...
    
    Звісно, 1596-річним періодом вплив Космосу на Землю не
    обмежується, циклів безліч — і маленьких, і великих. Чмихов
    спостеріг: незадовго до кульмінаційного року міжепохальної
    кризи відбувається «нашарування» зламів дрібних циклів,
    завдяки чому людство встигає підготуватися до катаклізму. Зі
    всього сказаного — висновок: явно ненормальні геополітичні
    корчі кінця минулого і початку нинішнього віку — це не якісь
    там волюнтаристські авантюри безвідповідальних політиків, а
    початок міжепохального загальнопланетарного перевороту, пік
    якого має припасти на 2015 рік. І Україна перебуває в його
    епіцентрі.
    
    КОСМІЧНЕ МИСЛЕННЯ УКРАЇНИ
    Чому, власне, в епіцентрі? А тут така, знаєте, річ. Одними з
    найголовніших вогнищ геоплазми (а отже, і потужними
    мутагенними зонами) є розломи гранітного панциря. Тож не слід
    дивуватися, що мавпа змутувала в людину в зоні Великого
    Африканського рифту (розлому). Але на цьому його роль не
    обмежується. Киньмо погляд на мапу. Ось «пуп Землі» — пониззя
    Нілу, Близький Схід, Мала Азія, Балкани, Подніпров’я, Кавказ.
    Усім відомо: звідси пішли перші цивілізації, християнство,
    іслам... А як це пояснити? Та дуже просто. В «пупі» стикуються
    два грандіозні розломи. Один іде від Індонезії до Гренландії
    через Близький Схід і Чорне море, а з півдня в нього
    перпендикулярно впирається Африканський рифт.
    
    Отим-то «пуп» — першооснова людства, найпотужніший
    геоплазмово-мутагенний генератор. І хоч Чмихов про геоплазму
    не писав і саме тáк, як ми, автори цих рядків, не міркував,
    він з’ясував: усі минулі міжепохальні перевороти починалися в
    «пупі» одночасно (і навіть, як сказано вище, трохи раніше) з
    настанням чергового 1596-річного циклу, а вже потім закладені
    тут нові цивілізації ширилися планетою. Підсумовуємо: якщо
    титульна насельниця «пупа» Україна і справді перебуває зараз у
    самісінькому вирі початку перевороту, то це означає, що
    Подніпров’я уже бере участь у закладенні цивілізаційних основ
    майбутнього (після 2015 року) людства.
    
    Одразу, звісно, запитання: яких саме основ? І взагалі, у чому
    сенс 2015 року? Спробуємо відповісти. Космічний рух — це
    ускладнення, творчість. Людина працює на цю вселенську ідею.
    Найвищою творчістю є творчість як необхідність, усвідомлена в
    умовах вільного вибору, а на таке здатна тільки абсолютно
    свобідна людина. Отже, історія людства як космічної творчої
    сили — це історія звільнення особи. З-поміж усіх рас і народів
    найвищого рівня свободи досягли нині індоєвропейці (вони ж
    арійці).
    
    Почалося все, звісно, в «пупі Землі». Епохи групуються в
    блоки. Найбільшим з них є 9576-річний цикл (шість 1596-річних
    епох), котрий якраз і закінчиться в 2015 році. На його початку
    стався величний космічний катаклізм, і під ударами розбурханої
    геоплазми в «пупі» виникли дві найпотужніші сили сьогодення —
    індоєвропейці і семіти. Вони уособили творче начало (до цього
    земляни його не мали). Первісні арійці остаточно склалися на
    Подніпров’ї. Маємо на увазі Трипільську цивілізацію — базу
    усього сучасного індоєвропеїзму. Вона дала масштабне
    землеробство і скотарство — основу дальшого виробництва, а
    також і розуміння гармонії космічно-земних рушійних сил
    (Чмихов називав цю філософію «основою світогляду сучасності»).
    Такі ж базові світогляди Подніпров’я виробляло і надалі.
    Приміром, для нинішньої епохи це — християнство, витворене на
    Близькому Сході галілеянами — вихідцями з теренів теперішньої
    Галичини.
    
    З огляду на сказане логічно вважати, що й зараз Україна має
    виробити основи світогляду, який усталиться вже після 2015
    року. Міркуймо так. Протягом 9576-річного циклу арійська ідея
    (звільнення людини) пройшла шлях від «пупа Землі» до США, де
    реалізувалася остаточно. Далі звільняти вже нема кого, а окрім
    того, нема куди вже рухатися суто географічно. Розвиток
    зупинився, досягши меж своїх земних можливостей. Тепер шлях
    тільки в Космос, де людська творча потуга вийде на системно
    вищий щабель.
    
    Отже, настає космічна епоха, яка потребує відповідного
    світогляду. Його має дати людству Україна. Смішно? Та ви
    знаєте, не дуже. Позаяк з 80-х років минулого століття у нас
    зусиллями таких мислителів, як М. Чмихов, О.
    Братко-Кутинський, Ю. Шилов, Ю. Канигін, І. Каганець та інші
    (сюди ж ми насмілюємося долучити і себе) твориться новітня
    концепція арійської світоглядотворчої місії України і
    складається розуміння деяких космічно-енергетичних рушіїв
    цивілізації (останньою проблемою, зокрема, займаємось ми).
    Задля виконання цієї місії якраз і було завалено СРСР (в
    умовах початку міжепохальних струсів у північній частині «пупа
    Землі»), і Україна несподівано дістала незалежність.
    
    МЕТОНІВ ЦИКЛ
    Несподівано, ясна річ, для політиків та «офіційних» науковців,
    а для тих, хто розуміється на всесвітніх закономірностях,
    нічого несподіваного тут нема. Чмихов довів, що згадуване вище
    «нашарування» зламів дрібних циклів, яке зрушило північну
    частину «пупа», почалося в 1983 році. Розвиваючи чмиховську
    методу, ми відкрили: старт загальнопланетарної підготовки до
    2015 року припав на 1882 рік. Саме в районі цієї дати в Росії
    почалося формування марксистської партії, а в Німеччині —
    містичне обгрунтування її «всесвітньої арійської місії».
    
    Суть тут така. Щоб розвиватися, людство має бути
    структурованим. Діалектично суперечлива життєдайна боротьба
    його різних начал рухає світ (суціль одноманітна цивілізація
    просто затужавіє). Головні фігуранти тут — Азія і Європа.
    Кажучи коротко, тюрксько-монголоїдно-семітська Азія — це
    примат формації над особою і творчість у межах людської
    формації, без втручання у священні засади космічного
    світоладу, арійська ж Європа (і Північна Америка) — це примат
    особи над формацією і самоцінна, нічим не обмежена творчість.
    
    Навколо цих принципів і точилася кількатисячолітня життєтворча
    боротьба Сходу і Заходу. Логічно вважати, що у фіналі
    9576-річного циклу ці світи в останньому пароксизмі
    наднапруження повинні були спробувати нарешті здолати один
    одного. Із боку Сходу у цьому фінальному герці виступила Росія
    (общинницька психологія її панівного етносу — приуральських
    угро-фінів, що їх називали «великоросами», якраз і уособлювала
    верховенство формації над особою). Марксисти витворили на її
    основі СРСР — абсолютно азіатсько-семітську за своєю
    ідеологією політичну структуру. Місію ж Заходу взяли на себе
    німці, на чиїх містичних аріософських теоріях зріс гітлеризм з
    його ідеями «самоцінного оберменша (надлюдини) —
    арійця-германця».
    
    В умовах міжепохального пошкодження розуму фінальний зудар
    світів відбувається в диких, неадекватних формах. Як і кожна
    цивілізаційна колізія, цей струс має три фази: зав’язку,
    кульмінацію і розв’язку. Підготовка до «останнього і рішучого
    бою» почалася, повторимо, в районі 1882 року, а зав’язка — це
    перша світова війна, з якої вийшли сталінський СРСР і
    гітлерівська Німеччина. Кульмінація — це друга світова війна.
    А де розв’язка — третя війна? Її початок ми бачимо на власні
    очі зараз, коли американська арійщина, яка чим далі, то більше
    завалюється в неадекватність, уперто викликає на прю
    ісламсько-арабський світ (араби — це, як і євреї, семіти).
    
    А поки світові чинники старої епохи з’ясовували стосунки, уже
    мав зрушити з місця «пуп Землі». Чмихов довів, що в минулому
    зламні ворохобні завжди починалися в південній частині «пупа»,
    а вже потім струси ширилися і на північну частину. За нашими
    розрахунками, цього разу південна частина мала заворохобитися
    в 1948 році. І справді, в цьому році виникла держава Ізраїль
    (і відтоді на Близькому Сході точаться класичні міжепохальні
    війни). А це означає, що євреї-семіти виконали свою
    староепохальну всесвітню роль (століттями вони були вживлені в
    цивілізаційне тіло індоєвропейського суперетносу і своєю
    взаємодією з ним на сутнісному рівні допомагали йому рухатися
    вперед) і сконсолідувалися для початку виконання якоїсь своєї
    новоепохальної ролі, визначити яку ми поки що не можемо.
    
    Повертаємось до вказаного Чмиховим 1983 року — початку
    зрушення північної частини «пупа». Чи є тут якась система? Є.
    Нам, авторам цих рядків, поталанило відкрити схему перебігу і
    тривалість творення новоепохальної формації (до речі, це
    відкриття підтвердили авторитетні київські астрологи). В
    астрономії (і астрології) існує Метонів цикл обертання Місяця
    навколо Землі і разом із нею — навколо Сонця. Місяць повсякчас
    утворює із Землею і Сонцем різні конфігурації, які через
    особливості орбіт небесних тіл починають повторюватися через
    19 років. Астрологія твердить: Метонів цикл ділить особисту
    долю людини на відповідні періоди — кожні 19 років людина
    переосмислює свій шлях і, сказати б так, починає життя заново.
    Ми приклали цей цикл до цивілізацій. І виявилися феноменально
    цікаві речі.
    
    Нова формація (не обов’язково на міжепохальних зламах — таке
    часто буває і в межах епох) складається протягом Метонового
    циклу. Він має три етапи: 8+8+3 роки. На першому завалюється
    ідейний принцип старої формації (умовно кажучи — епохи), на
    другому — стара і нова формації борються в режимі двовладдя,
    співіснування, на третьому нова епоха перемагає остаточно. Ми
    проаналізували Англійську і Французьку буржуазні революції,
    усамостійнення США, вітчизняну Хмельниччину, становлення
    сталінського СРСР і гітлерівської Німеччини, оформлення
    Ізраїлю — усе збігається бездоганно...
    
    З огляду на сказане переворот у північній частині «пупа Землі»
    повинен був би тривати за цією ж схемою. Найбільше нас,
    звісно, цікавить північнопричорноморсько-подніпровська
    Україна. А нумо, розіб’їмо переворот на етапи: 1983—1991;
    1991—1999; 1999—2002. Це теорія. А практика? Іще, либонь, не
    забулося: СРСР почав гинути після смерті Брежнєва у 1982 році,
    коли Андропов уперше похитнув засади радянської ідеології.
    Далі горбачовська «перебудова», «парад суверенітетів», нарешті
    завалення «країни рад» у провалля невідворотного скону і
    унезалежнення України в 1991 році. Потім 1991—1999:
    «багатовекторна» класика двовладдя. З одного боку, воно
    створило політичні і власницько-виробничі інституції,
    необхідні для самоцінної цивілізації (Україна «відбулася»), а
    з іншого — не перейшло до цілісного, а не двоїстого,
    укроцентризму. Це завдання лягло на третій етап.
    
    Отже, 1999 — вибори Президента України, перемагає Л. Кучма і —
    ставить прем’єром В. Ющенка. Незабаром Ющенко покидає свою
    посаду і в 2002 році створює політичний блок «Наша Україна».
    Зі сказаного — висновки: насельниця «пупа Землі» Україна
    відбула 19-річний переворот і, по суті, вже перебуває в новій
    епосі (тоді як країни поза межами «пупа» доживають ще в
    старій). Тепер цей факт треба узаконити з тим, щоб апологети
    новоепохального мислення і цілісного укроцентризму перебрали
    на себе всі керівні інституції, витворені двовладно-перехідною
    формацією. Ось за це узаконення і бореться «Наша Україна».
    Вирішальна дуель епох у нас почалася в 2003 році, а розв’язка,
    НОВОЕПОХАЛЬНИЙ ПЕРЕЛОМ, судячи з усього, станеться в році
    нинішньому. Ось його глибинний сенс, а не якась там звичайна
    політична метушня, тривіальна боротьба за владу, як уважає
    загал.
    
    У 2004 році абсолютно чітко визначилися двоє чільних
    представників протиборчих епох. З огляду на все сказане
    непохитний цілісний укроцентрист В. Ющенко виглядає зараз як
    найреальніший претендент на перемогу в президентських
    виборах... Ясна річ, усі крапки над «і» остаточно розставлять
    вибори, але ми переконані, що хай би хто виграв, він
    об’єктивно обов’язково працюватиме на нову епоху. Бо це —
    логіка надлюдського цивілізаційного руху.
    
    2004 РІК
    Те, що наші тлумачення мають слушність, нас переконує ще одне
    спостереження. Справа в тому, що нам випало відкрити схему
    перебігу критичних років. Ще давні брахмани вважали зав’язкою
    суспільних подій весняне рівнодення (припадає зараз на 22
    березня). З рівнодення вони взагалі починали всякі
    літосчислення, до нього ж відносили початковий рубіж
    1596-річної епохи... У чому річ?
    
    А все просто. Земля обертається навколо своєї осі, отже, її
    найбільша відцентрова швидкість спостерігається на екваторі.
    Далі — через нахил земної осі Сонце не пересувається по
    небосхилу якимось сталим маршрутом, а мандрує з південної
    земної півкулі до північної, а потім навпаки (так на Землі
    змінюються пори року). У цих мандрах воно двічі — на весняне
    (22 березня) і осіннє (22 вересня) рівнодення — перетинає
    екватор.
    
    Усе зрозуміло: у ці моменти відцентрова екваторіальна сила і
    сила сонячного притягання єднаються, і кристалічний панцир
    відчуває найбільші протягом року деформації. Ну і як наслідок
    — посилення геоплазми, збудження і неадекватність у людських
    вчинках... А на літнє (22 червня) і зимове (22 грудня)
    сонцестояння Сонце проектується спочатку в одній, а потім в
    іншій півкулі на земну поверхню на відстані, яка протягом року
    найбільше віддалена від екватора. Тобто гравітаційні чинники
    напруг у земній корі тоді максимально розконцентровані, а
    відповідно і геоплазма найслабша. І людська центральна нервова
    система більш-менш адекватна...
    
    Коротше кажучи, за нашими спостереженнями перебіг подій у
    критичному році графічно можна зобразити як синусоїду — з
    піками навесні і восени і спадами влітку і взимку. Зав’язка —
    район весняного рівнодення, коли аж надто унеадекватнені
    політики заблоковують шляхи для порозуміння, та й узагалі для
    розвитку ситуації. Зупинка руху, бува, триває місяцями. Певне
    розблокування, відпруження припадає на район літнього
    сонцестояння. Далі знов протиборство з піком після осіннього
    рівнодення, а розв’язка року, перемога якісно нового стану
    (уадекватнення) — це вже район зимового сонцестояння.
    
    А тепер дивимось на теперішню ситуацію. У 2003 і на початку
    2004 року вона впевнено і динамічно розвивалася на користь
    староепохальної влади — маємо на увазі інспіровану нею
    «конституційну реформу». Настільки впевнено, що вже ніхто не
    сумнівався в її успіху. Але ми казали — зачекаймо весняного
    рівнодення, буде якась зупинка. Над нами, звісно, реготали, аж
    зуби вищірювали, але ж у той самий момент, коли «реформу» було
    вже, вважай, узаконено, 22 (!!) березня В. Литвин посварився
    зі С. Гавришем і відмовився починати голосування. І — край!
    «Реформа» як у стіну увігналася. Провальне голосування 8
    квітня...
    
    Зараз, на момент оцієї нашої публікації, рух зупинено (аж до
    літнього сонцестояння? Побачимо...), парламентська більшість
    розвалюється, спостерігається якась безсистемна шарпанина
    туди-сюди... Отже, поки що все іде за нашою схемою, а там
    видно буде. Осіннє рівнодення додасть потягу до взаємних
    блокувань, отож вибори, гадається, рік не розв’яжуть — в
    останньому пароксизмі наднапруження епохи боротимуться аж до
    зимового сонцестояння. Вочевидь, будуть судові апеляції,
    взаємні обвинувачення тощо... і все-таки у грудні нова епоха
    має усталитись...
    
    
    Опубліковано в “Українській газеті” (Київ). 2004. 3—9 червня.
    № 21 (305). С. 9.
    
    ------------------------------
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2005.11.23 | Социст

      2015 рік

      НОВА ЕПОХА
      
      Сергій ВАСИЛЬЧЕНКО, Наталка ХОЛОДНА
      
      2015 рік
      АБО НЕВИМУШЕНІ РОЗДУМИ НАВКОЛО ПРОБЛЕМИ «КІНЦЯ СВІТУ»
      
      Характерною рисою сучасних наукових досліджень стає усвідомлення значної єдності розвитку природи й суспільства, причому у вигляді не суцільної безперервної еволюції, а ряду найважливіших періодів, рубежами яких були всеосяжні, т. зв. глобальні катаклізми.
      
      Микола ЧМИХОВ
      
      ТРОХИ ЗАВЕЛИКИЙ, АЛЕ УКРАЙ НЕОБХІДНИЙ СВІТОГЛЯДНИЙ ВСТУП У ТЕМУ
      
      Хтось із дотепних учених сказав: перш ніж новий погляд на закономірності руху світоустрою завладарює у вигляді загальноприйнятої системи ідейно-світоглядних, суспільно-політичних, науково-методологічних настанов, він обовязково має відбути етап «невимушених» обговорень, якомога далі відсунутих від ортодоксальної науки. Позаяк в умовах потужних світоглядних мутацій, спричинюваних змінами епох, вона не тільки не вносить ніякого вкладу у пошуки оновленої світопізнавальної лінії, а й усіляко цим пошукам заважає...
      Попри увесь максималізм цієї думки, вона багато в чому є слушною. Ну ось візьмімо, приміром, сучасні часи. І дитині, либонь, зрозуміло, що протягом останніх кільканадцяти років ми переживаємо якийсь міжепохальний злам, котрий потребує осмислення і тлумачення. Однак ми й досі не дочекалися від «практичних» політиків та «офіційних» науковців жодного тямущого пояснення теперішніх суспільних подій. Чому? А тому, що ці події не вкладаються в річище суто людської логіки. Здавалося б, одне це вже мусило б навертати дослідників на єдино можливий висновок: земна цивілізація не є замкненою в собі системою, і її рух визначається не самоцінно-соціальними, а загальноприродними, тобто надлюдськими, законами. Отож на нинішній цивілізаційний струс можна глянути як на структурну частину природного (загальносистемного, або космічного) перевороту і пошукати логіку «незбагненної» суспільної ворохобні в закономірностях всесвітнього розвитку...
      Але наш ортодоксальний науковець відкидає будь-яку гадку про надлюдські закономірності, оскільки, на його думку, це передбачає запрограмованість життя, а з наукового погляду це, мовляв, маячня і до того ж фаталістичне заперечення свободи волевиявлення людей. Насправді ж тут ніякого фаталізму немає. Суспільство існує в системі визначеної Творцем програми руху (розвитку) світоладу, і людині, як істоті мислячій і допитливій, дано дозвіл на поступове пізнання тих чи інших глобальних закономірностей цього руху. Ну а тепер припустімо, що, збагачені досвідом тривалих спостережень, люди достеменно зясували, що за певними ознаками незабаром має статися всесвітня (природно-суспільна) криза. Не маючи, звісно, змоги її уникнути, вони можуть разом із тим виявити свою свобідну волю та обрати найдоцільніший шлях для виходу з катастрофи... Зараз ми переживаємо саме такий — катастрофічний — момент, а тому знання про загальносистемні (космічні) закономірності набувають життєво необхідної ваги. У цьому дописі ми невимушено поміркуємо над проблемою всесвітніх чинників життя. А розпочнемо наші роздуми з тези стосовно запрограмованості наперед усіх людських справ...
      
      
      
      
      
      МІШЕЛЬ НОСТРАДАМУС. ГКЧП. УКРАЇНА
      «Великий Апокаліпсис». Є у славетного віщуна дуже гримке пророцтво, відоме як «Великий Апокаліпсис Нострадамуса». Зараз ми наведемо з нього кілька уривків, а потім пояснимо, яким чином воно тичиться до нашого допису: «Німеччина впаде... Тоді велика імперія Антихриста воскресне зі схожденням нового Атілли, і прийдуть Ксеркси із силою-силенною людей. ...Благодать Духа Святого, котрий розпочався із сорока восьми градусів широти , оживе і прожене... Антихриста... Але до цього... в жовтні спалахне велика революція, що її багато хто визнає за найгрізнішу з усіх, які будь-коли існували. Життя на землі перестане розвиватися вільно і зануриться у велику пітьму. А весною і після неї стануться величезні зміни, падіння королівств.., і все це звязано з виникненням нового Вавілона.., духовною спустошеністю, і це триватиме 73 роки і 7 місяців... Бачу, гряде відроджуючий і оновлюючий церкву Христову... Він наче гілка, котру даремно вважають всохлою, адже і вона зашелестить зеленим листям... Країни, міста, селища, провінції, які збочили зі своїх колишніх шляхів задля свободи, будуть ще більше поневолені й затаять злість проти тех, з чиєї провини вони втратили свободу і віру. І тоді зліва спалахне великий заколот, який приведе до ще більшого, ніж до цього, зсуву праворуч. Тоді будуть відновлені зганьблені святині та колишні релігійні писання... У цей час із гілки, яка тривалий час була безлистою, і піднесеться той, хто врятує людей усього світу від покірності і добровільного рабства...».
      Ця картина навдивовижу нагадує поразку Німеччини в першій світовій війні, жовтневу революцію «ксерксів»-більшовиків та створення «Вавілона»-СРСР з його злукою різних народів задля марксистської «свободи»... Отож з огляду на вказівку щодо «73 років і 7 місяців» тлумачі XX ст. твердили: в 1991 р. треба чекати загибелі СРСР та комуністичної ідеї. Ідеологічно відпружена пізньорадянська («перебудовча») преса теж жваво обговорювала цю проблему... Сценарій віщуна блискуче справдився, коли «великий заколот» ГКЧП завалив агонізуючий Союз у провалля невідворотного скону. Однак тут був момент, доволі прикрий для прихильників астрологічної ідеї: гекачепістський струс стався не в кінці травня або на початку червня, як того можна було чекати (25 жовтня 1917 р.+73 роки 7 місяців=25 травня, або ж 7 червня за н. ст., 1991 р.), а 19—21 серпня. Різниця в 74 дні — це, погодьтеся, відчутна «нестиковка»! Але ж чому ми, власне, вважаємо, що Нострадамус відлічував свої роки та місяці від фактичної дати революції? Може, він обрав за точку відліку якийсь зовсім інший сутнісний критерій? Пошукаймо його у найпростіший спосіб — додамо до 25 жовтня 1917 р. вищезгадані 74 дні. І подивимось, що ми в такому разі побачимо.
      Ми побачимо 6 січня 1918 р. — день обнародування ленінського декрету про розпуск Установчих зборів, котрий поклав край надіям на розвиток демократичних свобод Лютневої революції та зафундував справжню тоталітарщину. А із наведеного вище пророцтва зрозуміло, що до оцінки суті «великого Жовтня» Нострадамус заклав критерій людської свободи. Отож можна вважати, що сутнісний початок «Вавілона» звіздар відлічував від виходу декрету. Позаяк: 6 січня 1918 р. + 73 роки 7 місяців = 6 серпня 1991 р. Це — за старим стилем. А тепер за новим: 19 січня 1918 р. + 73 роки 7 місяців = 19 серпня 1991 р.!
      Ця передбачена ще 400 років тому комбінація явищ і дат виглядає аж надто складною для звичайного збігу обставин. Безперечно, Нострадамус знав про майбутні події (хоч ми й не можемо пояснити цей дивовижний феномен), а це виводить нас на тезу щодо запрограмованості усіх наших діянь. Ось поміркуймо: про дату завалення радянської системи було відомо кілька десятиліть, за «перебудовчої гласності» про це гомоніли навіть малі діточки, а проте щонайменшого відхилення від пророцтва не відбулося. Отже, і ГКЧП, і загибель Союзу, і всі інші сучасні події вже передбачені наперед у всесвітній програмі буття, і звіздареві залишалося тільки попереджати нащадків про небезпеку. А нащадкам треба, не впадаючи в «містицизм», намагатися зясовувати закодовані в цій програмі закони розвитку суспільства...
      «Кінець світу» і «Борисфен». Подивімось тепер іще на одне гримке Нострадамусове пророцтво: «Закон Мора поступово згасне, потім [прийде] інший, набагато привабливіший; Борисфен першим прийде запровадити [своїми] талантами /дарами/ й мовою привабливіший закон».
      Відкоментуймо. Під «законом» у давні часи розуміли систему світоглядних засад людського суспільства. «Закон Мора» — це комуністична ідея, «Борисфен» — давньогрецька назва Дніпра. Дуже цікаве пророцтво! Особливо з огляду на те, що саме Л.Кравчук у грудні 1991 р. остаточно добив у Біловізькій Пущі комуністичний Союз, після чого усамостійнена Україна почала демонструвати свої «таланти-дари» і «свою мову» (тобто, інакше кажучи, почала висновувати особливу, а прецінь поки що незрозумілу цивілізацієтворчу лінію). Не менш цікаво виглядають і прозорі натяки у зацитованому вище «Великому Апокаліпсисі» на «всохлу гілку», яка після загибелі «Вавілона» «зашелестить зеленим листям» та оновить світ, а також вказівка на те, що духовне оновлення почнеться з 48-го градуса широти. Україна, як відомо, міститься між 44-м та 52-м градусами , однак у «законі», твореному сьогодні на цих широтах, немає поки що нічого «привабливого». То на що ж тоді натякав Нострадамус? Яку світоглядну творчість «Борисфена» він мав на увазі?
      Звернімось у пошуках відповіді до інших пророцтв. «Апокаліпсис» твердить, що незабаром після завалення «Вавілона» людство впаде в катастрофічну духовно-світоглядну і політично-формаційну кризу, з котрої вийде докорінно переродженим (настане «Золотий вік»), і «станеться це близько до сьомого тисячоліття». А ось що Нострадамус писав на цю ж саму тему в передмові до своїх передбачень: «Зараз ми знаходимось у сьомому числі тисячі, котра завершує все, та наближуємось до восьмого, де знаходиться твердь восьмої сфери, яка знаходиться на обчисленні широти, [там], де всемогутній Господь завершить коло /оберт/: тоді небесні сузіря /картини, образи/ знову почнуть рухатись, і [це буде] вищий рух, котрий надає сили та міцності Землі: і не зайдуть вони, вовіки віків, доти, доки Його воля не буде виконана... Однак виникнуть двозначні судження, які ухилятимуться від природних причин... і тому кілька разів Господь Творець за допомогою своїх вогненних посланників і вогненного послання відкриє людським почуттям і навіть [прямо] нашим очам причини майбутнього пророцтва...».
      З усього процитованого вище зробимо невимушені висновки: 1) Нострадамус каже про наближення кінця 8-тисячолітнього циклу космічного руху; 2) цьому циклу відповідає 8-тисячолітній період існування сучасної цивілізації, а отже, завершення «кола сузірїв» віщує незабарний «кінець світу» (який не загине, а якісно оновиться); 3) повний оберт згаданого природно-суспільного циклу починається і завершується на певній земній широті (48-й? 50-й?); 4) початковий та фінальний злами всесвітнього оберту позначаються космічною катастрофою — «рухом сузірїв», тобто перебудовою видимої частини неба (із швидкою стабілізацією); 5) після всеосяжного суспільного безладу, спричиненого діалектично суперечливим руйнівно-творчим переворотом, Господь Творець дозволить людям оволодіти принципово новими знаннями про рух світоустрою ; 6) початок новому планетарному світогляду покладе «Борисфен».
      Якщо ми всьому цьому віримо, то мусимо розглядати нинішні на перший позирк незбагненні світові суспільні ворохобні та природно-кліматичні аномалії як початок підготовки до «кінця світу», а несподіване усамостійнення України та її теперішні внутрішньоструктурні корчі — як «переробку» самої її цивілізаційної суті задля майбутньої планетарної місії. Це підтверджується бодай уже тим, що, згідно з даними археології, саме 8 тисяч років тому (тобто приблизно за 6 тисяч років до н. е.) людська цивілізація переживала — після потужної космічної катастрофи — перехід від споживацького способу життя камяного віку до творчої життєдіяльності сучасного типу, а в природі усталювавсь нинішній кліматично-екологічний режим — голоцен. Властиво, все це й було творенням теперішнього цілісного природно-суспільного світу. Але ж чому йому судилося проіснувати лише 8 тисяч років? Що це за цикл такий? І чому в ньому відіграє таку поважну роль «48-а широта»? Чому порушення космічного руху збігається, а точніше — зумовлює струси в суспільстві? І коли, зрештою, станеться «кінець світу»? Бігме, ми б ще довго шукали відповіді на ці запитання, якби останніми роками в Україні не зявилися епохальні суспільство- та природознавчі дослідження, котрі уперше в історії розкривають деякі сутнісні моменти всесвітнього руху...
      «УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЗАКОН»
      Феномен Миколи Чмихова. У сучасних світопізнавальних процесах спостерігається явище, відоме як «дослідження на стику наук». Воно відбиває тенденцію розглядати світоустрій як загальносистемну цілісність усіх його косно-матеріальних та живих складових частин (підсистем). Логічно припускати, що всіма підсистемами, зокрема і суспільством, керує універсальний закон усеохопної надсистеми, тобто Космосу. Таким чином, «досліджувати на стику наук» означає перебувати в річищі космічного мислення, яке комплексно з’ясовує найглобальніші закономірності руху всесвітньої природно-суспільної конструкції. При цьому треба зважати на такий нюанс. Будь-яка закономірність — це періодична повторюваність (циклічність) дії певного принципу, а тому простежувати ту чи іншу закономірність можна, лише аналізуючи системну динаміку її проявів у часі — чим тривалішому, тим кращому для узагальнень. Отож-бо історія та археологія повинні відігравати в ансамблі «зістикованих» суспільство- й природознавчих наук інтеграційну роль, закладаючи тим самим для космічного мислення найнадійніший з усіх можливих пошуково-методологічний каркас.
      Надзвичайно потужну модель такого каркасу створив нещодавно український археолог Микола Олександрович Чмихов — доктор історичних наук, спочатку доцент Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка, потім — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». У 1994 р. цей великий мислитель пішов із життя, ледь заступивши за 40-літню межу, але встиг за відведений йому долею час уславитись своїми ідеями. Відтворивши (на нашу думку — значно глибше, аніж інші дослідники) космічні знання наших предків, М.Чмихов сполучив їх із теперішніми науковими даними і на цій основі виснував концепцію глобальних закономірностей історичного процесу, витлумачив надлюдську суть політичних струсів 80—90-х років, спрогнозував подальші події та назвав дату «кінця світу». Наскільки нам відомо, чмиховськими висновками цікавилися науковці США, Канади, Іспанії, Німеччини, Голландії, Польщі, Ізраїлю, Японії, Росії, Білорусі та деяких інших країн. Уже одне це свідчить, що цьому вченому випало створити феноменальну, одну найдосконаліших на сьогодні світоглядних моделей Всесвіту, які розкривають принципи руху суспільства.
      «Обидва кінці часу». Стисло переповімо деякі висновки М.Чмихова. Ось один із найголовніших: «...Більшу частину свого свідомого життя людство [давнє. — С.В., Н.Х.] прагнуло в космос: і в земному, і в посмертному житті лише з ним повязувало воно свої найвищі помисли і сподівання на майбутнє, тож усе його земне життя було мало не підготовкою до життя в космосі» . Ця світоглядна настанова грунтувалася на розумінні того, що земне життя підпорядковується законам космічної надсистеми і що існує «загальна закономірність», або «універсальний закон всесвітнього колобігу», дія якого охоплює увесь існуючий світ, зокрема й життя людей. Отже, духовно-світоглядну основу первісного суспільства становила думка про єдність мікрокосму (світу ангелів і психічних феноменів) та макрокосму (світу планет, зірок і галактик), гармонію природи і суспільства.
      Звісна річ, науковцям це було відомо і до Чмихова. З однією лише заувагою: теперішні дослідники звичайно відносять стародавні світоглядні уявлення до «сфери ірраціонального», «пралогічного», «міфологічного», «фантастичного», породженого «безсиллям дикуна перед природою». Однак Чмихов зміркував інакше. Убачаючи у світогляді древніх справжню раціональну основу, він не затримував цю проблему на рівні суто академічного інтересу і просував її у площину життєво актуальних проблем сьогодення. Позаяк був певен у необхідності «використання знань стародавніх людей з метою <...> прогнозування настання вірогідних глобальних катаклізмів» .
      Далебі, ми дійшли найцікавішого (на наш погляд) моменту в усій творчості Чмихова. Він виходив з обстоюваної багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими гіпотези, згідно з котрою всі принципові зміни у людській історії спричинюються не еволюційним самопливом, а періодично повторюваними космічними катастрофами, які відіграють діалектично суперечливу роль водночас руйнівника старого та творця якісно нового стану людства. І вважав, що тоді як ми лише починаємо намацувати шляхи до розуміння звязку між космічними та земно-суспільними струсами, первісні мислителі ще кілька тисяч років тому уже зясували цю проблему, створивши науково систематизовану «теорію катастроф». Вивчивши безліч першоджерел, М.Чмихов переконався: предки простежили і в «міфологічній» формі відобразили всі космічні закономірності природно-суспільного життя та розбили його на циклічні періоди з їх детальними характеристиками (ця періодизація з неймовірною точністю збігається з найкращими сучасними археологічно-історичними періодизаціями, а багато в чому і перевершує їх). А знаючи чітко визначену наперед ритміку періодично повторюваних процесів, первісним природо- та суспільствознавцям уже неважко було вирахувати настання чергової кризи і завчасно попередити про це свій народ. Отож М.Чмихов і твердив, що стародавня «теорія катастроф» — це засіб виживання людства під час глобальних катаклізмів, і, надсилаючи нам через тисячоліття свої знання-остороги, предки сполучають тим самим «обидва кінці часу» (тобто замикають певний цикл людської життєдіяльності).
      «Теорія катастроф». М.Чмихов іще раз підтвердив висновки інших науковців, що стародавні дослідники володіли просто неймовірними космічними знаннями. Вони пречудово розумілися на циклах руху світил та планет, на тисячі (!!) років наперед передбачали те чи інше їхнє критичне взаємне розташування і бездоганно описували конкретну астрономічну ситуацію під час цеї кризи. Так і не збагнувши, треба гадати, глибинного механізму прямого звязку між небесними та земними струсами, древні разом із тим узагальнили у своїй «теорії» всі зовнішні прояви природно-суспільних зламів. Із числа простежених Чмиховим положень давньої «теорії» згадаймо такі:
      1) Згідно з універсальним законом розвитку Всесвіту, спільний рух природи і суспільства — це не пливкий, еволюційний, а уривчастий, «стрибкоподібний» процес (з якісним оновленням життя під час «стрибка»), який підпорядковується загальним циклам обертання небесних тіл у космічному просторі.
      2) «Стрибок» викликається космічною катастрофою («порушенням небесної гармонії»), коли планети змінюють свій обертальний рух та відбуваються незвично часті сонячні та місячні затемнення; цей розлад триває кілька років, а пік катастрофи припадає на весняне рівнодення «перевального» року та обовязково супроводжується частковим або повним сонячним затемненням.
      3) Катастрофа спричинює на Землі землетруси, пожежі, потопи тощо, а в суспільстві — суцільний внутрішньоструктурний безлад, в якому гинуть всі усталені суспільно-політичні формації, світогляд, економічно-виробничі моделі і т. д. Усе це є наслідком ненормального збудження цілих народів, які у буквальному розумінні цих слів тимчасово втрачають здатність до адекватного мислення. Жадоба руйнувань, протистояння, затяте блокування життєдіяльницьких струмів проймають все людське буття; точаться війни, «національні чистки», навали, міграції, завалюються етнічно-територіальні системи (окрім усього іншого, розпадаються багатоетнічні утворення), народи прагнуть «усамітнитись» на своїх родових землях... Одне слово (додамо від себе), складові елементи цивілізації втрачають внутрішню зчепність, і вона гине як жорстко організована самоцінна система.
      4) Після короткотривалого (за історичними вимірами) загальносистемного, тобто природно-цивілізаційного, безладу небесні тіла відновлюють стабільний рух, але уже у зміненій системі взаєморозташувань; на Землі починає формуватися новий клімат; люди вгамовуються і відроджують життя на засадах якісно нового світогляду; виникає якісно нова епохальна адміністративно-політична та власницько-економічна формація; після міжепохальних міграцій та етнічних «перемішувань» виникають нові народи і відповідно — нова геополітична етнічно-територіальна система. Коротше кажучи, складові елементи загиблої цивілізації знов укладаються у жорстку, та вже принципово оновлену внутрішньоструктурну конструкцію.
      5) Існує безліч циклів космічного руху, однак принципові природно-суспільні зміни на Землі відбуваються тільки на зламах глобальних циклів (супроводжуваних загальносистемними катастрофами). Тривалість існування окремої самоцінної моделі цивілізації та відповідного їй астрономічного циклу є чітко визначеною та становить, як зазначалося у стародавніх першоджерелах, «близько 16-ти віків».
      6) Увесь теперішній загальнопланетарний світ, історія якого ділиться на 16-вікові відтинки, було витворено найграндіознішою катастрофою; цей світ існуватиме 8 тисяч років, а потім «загине», тобто якісно оновиться.
      Теорія Миколи Чмихова. Спираючись на реконструйовані спостереження первісних мудреців над рухом цілісного світу, Чмихов зробив такий узагальнюючий висновок: «...Взаємозвязок людства і природи відбивається у вигляді загальних періодів їхнього розвитку, які відповідають археологічним епохам» . Оскільки з цього висновку випливало, що всю історію людства можна чітко розбити на 1600-річні періоди, вчений спробував зясувати, чи є у спостереженнях предків рація. Отож у відповідності до настанови «досліджувати на стику наук» він зіставив «міфологічні» та інші першоджерела із сучасними археологічними, історичними, астрономічними, геофізичними, геологічними, кліматологічними та іншими даними і виснував власну теорію природно-суспільного життя планети Земля. Наведемо з цієї теорії головні моменти (без повторення наведених у ній ознак міжепохальних суспільних змін, уже описаних предками):
      1) Як відомо, всі частини Всесвіту (зокрема й Сонячна система) обертаються навколо своїх центрів, і взаєморозташування небесних тіл циклічно повторюються.
      2) Різним циклам обертань і взаєморозташувань планет у Сонячній системі немає ліку, але є кілька основних, котрі включають у себе ряд дрібніших, а всі разом вони вкладаються у найтриваліший цикл. На зламах цих циклів планети витворюють аномально критичні комбінації, що значно порушує в Системі фізично-механічні та енергетичні баланси, і вона перебудовується (приміром, змінюються орбіти планет).
      3) Космічні катастрофи на зламах різних циклів викликають ті чи інші зміни земної природи та суспільства. В одному зі своїх інтерв’ю Микола Чмихов розповів, як він упорядкував циклістичну «ієрархію»: «На основі вивчення археології, історії, міфології, астрології я дійшов висновку, що кожна епоха розвитку людства... має тривати близько 1600 років. Користуючись працями, які показують зміни господарства, торгівлі, культури у зв’язку зі зміною клімату, я припустив, що відчутні реорганізаційні процеси у природі і суспільстві відбувалися на зламах епох. Звернув увагу на описи потопів, землетрусів, пожеж... у міфах. Зясувалося, що кожний міфічний період зіставляється з однією з археологічних епох, а вселенські катаклізми відбувалися на зламах епох... Найрізкіші зміни клімату настають за збігу екстремумів... циклів. Згідно з нашими підрахунками, для епохи голоцену... це відбувалося кілька разів: великі зміни — на зламах 532-річних циклів (третинах кожної епохи), дуже різкі — на зламах 1596-річних циклів (злами епох). Грандіозні — на зламах 7980-річних циклів (злам пяти епох). А найжахливіші — наприкінці 9576-річного циклу (наприкінці шести епох). Цей цикл завершується в 2015 році» .
      4) «Злами епох завжди розпочинаються війнами на Близькому Сході й через деякий час навалами в Європу, зокрема й на територію України...» .
      5) «...Епоха як особливий проміжок часу починалася спочатку лише в найрозвинутіших районах світу. Такими були основна частина Близького Сходу та Причорномор’я від Дону до Дунаю й Надпоріжжя. ...Тільки у згаданих регіонах соціально-економічні і природно-кліматичні епохи на початку голоцену були синхронними. Населення інших районів вступало до епох пізніше...» ; «Єдність шести історичних та природно-кліматичних епох голоцену простежено лише у Причорномор’ї та на Близькому Сході. Інші території поступово втягувалися до вказаної циклічності... Це дозволяє стверджувати, що... лише Причорномор’я та Близький Схід є своєрідним пупом Землі голоценової пори » ; «Глобальні катастрофи могли бути наслідком лише найсерйозніших екологічних струсів, але сприймалися [давніми людьми. — С.В., Н.Х.] також і завершенням певного якісного етапу розвитку суспільства, яке увійшло у найглибшу кризу. Таким чином, ці катастрофи відбувалися в момент синхронного (!) зруйнування гармонії в житті і природи, і суспільства. Найстрункіша теорія катастроф простежена у семітів та саме тих індоєвропейців, чия історія пов’язана зі Східним Середземномор’ям та Причорномор’ям. Тож логічно припускати, що тут містився один з епіцентрів катастроф, спричинюваних місцевими, але стабільними [циклічними. — С.В., Н.Х.] глибинними закономірностями взаємодії природи й суспільства та що періоди між катастрофами (археологічні епохи цих територій) повинні бути рівними за хронологічною тривалістю» . З огляду на все сказане М.Чмихов називав «систему світогляду первісних індоєвропейців та семітів основою світогляду сучасності» .
      6) Абсолютного збігу початків космічних та суспільних катастроф ніколи не буває, оскільки суспільство завжди починає оновлюватися ще до космічного струсу («настання історичної епохи трохи випереджає настання відповідного їй природного циклу» ). Якщо триматися чмиховських ідей, зрозуміло, що вже не старе, але й ще не нове суспільство перехідного часу рухається не самопливом, а під дією космічних сил. Інакше кажучи, незадовго до кінця епохальних циклів мали б закінчуватися їхні складові — невеликі цикли, що спричинювало б поки що не катастрофальні, та все ж дуже відчутні зміни. Для чого? Поза всяким сумнівом, для того, щоб земляни встигли підготуватися до незабарного загальносистемного катаклізму...
      Розкриваючи механізм «завчасного» оновлення людства, М.Чмихов навів в «Истоках язычества Руси» дані А.Резникова щодо циклів повторюваності взаємних найкритичніших протистоянь планет у Сонячній системі. Виявляється цікава картина. Протягом кількох років напередодні й після пікових зламів 532-, 1596-, 7980- та 9576-річних циклів відбувається щільна концентрація таких протистоянь, спричинювана, кажучи чмиховськими словами, «нашаруванням зламів» дрібних циклів. Саме це й зумовлює карколомність і позамежну напруженість перехідних суспільно-політичних подій наприкінці епох.
      1996 рік: кінець епохи. Усі з’ясовані Чмиховим особливості зламних подій у природі й суспільстві вивели його врешті-решт на сучасний момент. Ось як він витлумачував надлюдську суть того, що відбувається зараз на планеті: «Звернімо... увагу на те, що у кінці XX — на початку XXI ст. відбулося найбільше за весь період голоцену наближення рубежу 1596-(а відповідно до цього — і 532-)річного циклу та іншого (очевидно, наступного за значенням після 532-річного), який дорівнює 178,92 року. За А.П.Резниковим, цей цикл стосується відстані між барицентрами Сонця та Сонячної системи (востаннє максимальна відстань між ними була у 1983, а мінімальна — у 1990 році), а також зіставлення реалізації сили притягування Сонця великими планетами, відстані між барицентрами Сонця та Сонячної системи й відносних чисел сонячних плям; максимуми всіх трьох у межах 11-річних циклів мають збігтися протягом 1996 — 1999 років. Таким чином, загальною довжиною рубежу цього циклу сьогодні можна вважати 1983 — 1999 роки, а кінцем — 1999 рік. Саме цим можна пояснити загострення екологічної та соціальної кризи, насамперед у районах Причорномор’я та Близького Сходу (де закономірність впливів перелічених циклів найочевидніша), з початку 80-х років [виділення наше. — С.В., Н.Х.]» .
      Ще один висновок: «Нагадаємо суть циклу О.Петерсона : через 1600 років центри Сонця, Місяця і Землі довгий час перебувають на одній лінії, що викликає значні зміни клімату Землі. ...Саме з 1996 по 2083 рр. існуватиме така ситуація» .
      І ще: «...Особливість сучасної ситуації полягає в тому, що при повторенні основних тенденцій голоценового розвитку на цей раз відбувається скорочення відстані між рубежами головних космічних циклів . Так, за А.П.Резниковим, істотне значення для зміни клімату Землі має цикл тривалістю 178,92 року [далі майже дослівно переповідається суть «резниковського» циклу, про яку йшлося в зацитованій вище статті «Україна від минулого до майбутнього». — С.В., Н.Х.]. ...Враховуючи початок з 1996 р. 88-річного циклу співпадань новомісяччя та весняного рівнодення (початок нового циклу О.Петерсона), найімовірнішим кінцем сучасного 178,92-річного циклу логічно вважати саме 1996 рік. Три 178,92-річні цикли дорівнюють у сумі 536,76 років, тобто дещо перевищують тривалість 532-річного циклу. Отже, найбільші зміни у природі й суспільстві відбуватимуться тоді, коли закінчення 536,76-річного циклу (кінець його ми визначили 1996 роком) передуватиме закінченню 532-річного циклу (кінець якого настане у 2015 р.). І різниця між закінченням цих двох циклів на зламах епох буде своєрідним перехідним рубежем від попередньої до наступної епохи, а на зламах періодів епох — від попереднього до наступного періоду. Зокрема, часом переходу до наступної епохи будуть 1996 — 2015 роки [виділення наше. — С.В., Н.Х.]» .
      Добре розуміючи, що непідготовленому читачеві дуже важко ось так одразу розібратися в цих астрономічних справах, спробуємо «здублювати» чмиховські висновки, переповівши саму лише суть. Отже, з 1983 р. в «пупі Землі», зокрема в Північному Причорномор’ї (а отже, і в Україні), мало тривати руйнування старої та водночас — творення деяких рис нової епохи. У 1996 р. повинна була б завершитися цивілізаційна суть старої епохи та початися конкретний перехідний період до 2015 р., а загалом зламний міжепохальний момент у «пупі» закінчиться в 1999 р. До цього хочемо додати від себе, що по завершенні зламу в «пупі» неадекватна ворохобня має поширюватись далі по всій планеті. Окрім того, 1996—1999 рр. треба розглядати як піковий перевал згаданого зламу з усуненням пережитків старої епохи (?).
      А тепер наведемо загальний прогноз М.Чмихова на найближчі роки: «...На цей раз, на відміну від попередніх епох, система світу наступної епохи, починаючи з “пупа Землі”, може сформуватися ще до майбутнього глобального катаклізму. А це означає, що вже сьогодні для значної частини держав (у тому числі й тих, що знаходяться в межах епіцентрів катаклізмів) соціальна криза може бути подолана раніше, ніж настане кульмінація екологічного катаклізму. Такі держави (й системи таких держав) матимуть час і можливість підготуватися до цієї кульмінації, вижити під час неї і продовжити своє існування в наступну епоху. Саме це й є основою нашої віри в можливість виживання людства під час майбутнього кінця світу, адже формування нової історичної епохи починається сьогодні — раніше за утвердження нової природно-кліматичної епохи: вперше, можливо, як і колись на початку його, за весь час голоцену порушується (на користь історичної епохи, на користь суспільства) синхронізація історичних і природно-кліматичних епох у межах “пупа Землі”» .
      2015 рік: «кінець світу». Усе сказане в цьому дописі матиме сенс лише в тому разі, якщо Микола Чмихов не помилився у своїх розрахунках щодо 2015 р. Подивімось, як він просувався до цього висновку.
      З-поміж систематизованих дослідником ознак «кінця світу», згадуваних у різних первісних першоджерелах, найважливішими є такі: 1) надзвичайно швидкий, катастрофальний перебіг астрономічних і земно-суспільних явищ; 2) аномально часте «нашарування» в районі «кінця світу» сонячних затемнень; 3) піковий момент «кінця світу» припадає на ранню весну (і не на суботу!), коли на сході Сонця відбудеться повне сонячне і одразу після нього — повне місячне затемнення (збіг сонячного та місячного затемнень наполегливо підкреслюється в Біблії). А тепер — чмиховські розтлумачення: «Таким чином, кінець світу повинен припасти на період сонячних затемнень на початку весни (тобто у весняне рівнодення), коли хоч одне затемнення сонця (основне) супроводжується затемненням місяця й відбувається при сході сонця. Вказаним умовам найкраще відповідає ситуація початку XXI ст. З одного боку, в XXI ст. закінчиться остання 1596-річна епоха, яка почалася з V ст. н. е., а з іншого — у XXI ст. відбудеться й нашарування цілої серії затемнень сонця у день весняного рівнодення (20 березня) — у 2015, 2034 , 2053 роках та у сусідній день 19 березня — у 2007, 2072 рр. Раніше така серія утворювалася у VII ст. до н. е.: у 665 та 646 роках до н. е. затемнення сонця збігалися з днем весняного рівнодення (тоді воно було 27 березня), а у 684, 627, 608 роках — із сусіднім днем 26 березня. Затемнення 2015, 2034 років та 665, 646 років до н. е. — повні, лише затемнення 2015 року та 646 року до н.е. відстоять одне від одного на число років, кратне 532 (на 2660 років) та лише у 2015 році, відразу після затемнення сонця (20 березня), спостерігатиметься й затемнення місяця (4 квітня). Важливо також, що затемнення сонця 2015 року відбудеться в момент його сходу (о 9 годині 37 хвилин за всесвітнім часом) і не в суботу, а у понеділок . Отже, саме 2015 рік можна вважати кінцем 7980-річного циклу, а початком цього циклу — 5966 рік до н. е. Це відповідає творенню світу (за антіохійською ерою) у 5969 році до н.е. І, враховуючи загальнопланетарний характер майбутніх змін, пов’язаних із кінцем теперішнього 1596-річного циклу, — завершенню 5000-річного циклу календаря майя у 2012 — 2013 роках» .
      І тут же Чмихов пише: «Важливо, що вказані риси глобальних катаклізмів містять і Центурії Нострадамуса, який... керувався астрономічними правилами та вказівками Священного писання... Зупинимося на найважливішому... прикладі: Бути біді між квітнем та березнем, затемненню Сонця й рудого Місяця. Можна стверджувати, що й тут мова йде про катаклізм 2015 року, адже найближче до життя Нострадамуса майже одночасне затемнення сонця та місяця в кінці березня — [на] початку квітня відбудеться саме у 2015 році: затемнення сонця — 20 березня, а затемнення місяця — 4 квітня; 20 березня буде й днем рівнодення. Це пророцтво... не виходить за межі кінця березня — початку квітня при розгляді дат у старому стилі: при Нострадамусі весняне рівнодення випадало на 31 березня — 1 квітня. Нострадамус вважав, що кінець світу (і новий його початок!) повинен настати перед початком восьмого тисячоліття, але не від народження Христа (як твердять деякі коментатори), а від творення світу. Адже Нострадамус у 1555 році відніс себе до сьомого тисячоліття, яке вже закінчувалося» .
      Особисто нам система обґрунтувань М.Чмиховим своїх висновків видається бездоганною. Вважаємо, що всі його міркування мають цілковиту слушність, і в особі цього мислителя Україна має світоглядно-науковий феномен планетарного рівня. Загальне визнання його ідей ще попереду.
      «Драбина епох». Знаючи дату «кінця світу», можна, послідовно відлічуючи від неї по 1596 років (тривалість природно-суспільної епохи, яка, у свою чергу, ділиться на три періоди по 532 роки кожний), розрахувати для «пупа Землі» весь 9576-річний цикл. За Чмиховим, ця, як він її називав, «драбина епох» виглядає так:
      7562 р. до н. е. — перехід від раннього кам’яного віку (палеоліту) до середнього камяного віку (мезоліту), початок 9576-річного історичного циклу та початок голоцену.
      5966 р. до н. е. — початок протонеоліту («творення світу»), початок 7980-річного історичного циклу.
      4370 р. до н. е. — початок новокам’яного віку — неоліту (в який входить мідний вік).
      2774 р. до н. е. — початок бронзового віку.
      1178 р. до н. е. — початок ранньозалізного віку.
      419 р. н. е. — початок середньовіччя (сучасної епохи, в якій феодалізм і капіталізм є, на думку М.Чмихова, лише мутаційними різновидами її загальної цивілізаційної ідеї).
      2015 р. н. е. — «кінець світу» — кінець 9576-річного циклу та сукупний кінець усіх його складових циклів (зокрема й теперішньої епохи), перехід до якісно нового стану всього людства, кінець голоцену.
      Додамо кілька акцентованих ремарок від себе. На зламі між палеолітом та мезолітом відбулася надпотужна космічна катастрофа, унаслідок якої Земля змінила нахил своєї осі, і льодовики посунули з Європи на Північ. Мезоліт — це перехідна епоха до цивілізації сучасного типу. Наприкінці палеоліту мешкали кроманьйонці, котрі завершили мутаційно-еволюційний шлях від мавполюдини до теперішнього людського типу і мали споживацький спосіб життєдіяльності. Вони мешкали ще й у мезоліті, але навзамін їм у «пупі Землі» вже складалася нова раса — індоєвропейці (Причорноморя — Мала Азія, Балкани, Подунав’я, нинішні землі України та Молдови) — носії творчого світогляду, репродуктивного господарства та свободи людини, фундатори основ найпотужнішої на сьогодні моделі цивілізації . По-справжньому ця модель виявила себе в протонеоліті, коли вона почала поширюватися з «пупа» на сусідні й віддаленіші території.
      Саме протонеоліт, котрий започаткував 7980-річний цикл, якраз і вважався в стародавніх «теоріях» часом «творення» сучасного світу. Цей світ, повторимось, має проіснувати 8 тисяч років та оновитися внаслідок чергової найглобальнішої руйнівно-творчої катастрофи. А тепер найцікавіше: у християнській традиції існує «Великий світотворчий» або «Великий пасхальний цикл» тривалістю... 7980 років! Уже одне це підтверджує цілковиту слушність чмиховських розрахунків, тим більше що Чмихов спирався у своїх студіях на дуже давні знання, вже втрачені сучасним християнством. Що ж до 9576-річного циклу, то він, можливо, відповідає уявленням античних греків про 10000-річний цикл розвитку світу .
      Підсумовуючи сказане, можна було б так охарактеризувати історичний шлях сучасного людства: початок 9576-річного циклу ознаменував біологічне зародження, а початок 7980-річного — закладення соціальної організації якісно нових народів-мутантів. Саме індоєвропейці — творці, повторимо, найдосконаліших земних цивілізацій та «основи світогляду сучасності» — створили неперевершену й досі філософську модель організованого Всесвіту, до справжнього розуміння якої, зокрема й зусиллями Чмихова, ми тільки-тільки починаємо підступатися. Згодом на основі цих знань в Подніпровї одна з первісних гілок індоєвропейської спільноти — орії (арії, арійці) — створила потужний варіант загальноіндоєвропейської космічної філософії, котра в середині II тис. до н. е., в епоху бронзи, була тими ж оріями винесена в Іран і далі в Індію (де мудрість кровних пращурів українців було увічнено у священних книгах). Отим-то, вивчаючи давні космічні знання, М.Чмихов укупі з семітськими (давньоєврейськими, вавілонськими), давньоєгипетськими , європейськими (античними, словянськими, германськими) речовими, писемними, «міфологічними» та іншими першоджерелами використовував також і давньоіранські та давньоіндійські .
      Наостанок іще одне зауваження. Сучасна епоха триває з 419 р. Отже, злами її трьох 532-річних періодів припадають на 951 та 1483 роки. Неважко побачити, що саме цими рубежами позначаються, приміром, у Подніпровї періоди існування трьох мутаційних різновидів єдиного місцевого народу: словян, києво-русичів, українців .
      
      
      РУХ — АНТИРУХ, СВОБОДА — АНТИСВОБОДА
      Звільнення людини. З огляду на чмиховські гіпотези багатозначно виглядає очевидне розбалансування з початку 80-х років клімату на Землі (небачені урагани, повені, ознаки посухи тощо). Але ж передусім нас цікавить суспільство. І нам хочеться знати, чи мав Микола Чмихов слушність і чи й справді завдяки йому ми отримали ключ до переосмислення деяких закономірностей руху цивілізації. У нас є тільки один, а прецінь бездоганний критерій перевірки його ідей: суспільно-політична практика, і то не лише останніх років, а й усього величезного 7980-річного циклу. Отож рушаймо до царини невимушених міркувань.
      Ми ніколи не дізнаємось, чому для існування сучасного світу Провидіння визначило саме 8 тисяч років. Ми можемо лише сприймати цей факт як обєктивно існуючу реальність і, спираючись на неї, припускати, що наприкінці 7980-річного циклу, у XX ст., мали б добігти краю індоєвропейські принципи цього циклу (тобто його внутрішні рушії мали б вичерпатися та взаємозаблокуватися). Міркуючи над цією проблемою, запитаймо себе: виникнення цих принципів — це випадковість чи закономірність на шляху розвитку світоустрою?
      Спробуємо відповісти на це запитання так. Ми, земляни, ніколи не осягнемо Божу Ідею існування Всесвіту і життя, однак у нашій змозі є простежити зовнішні прояви цієї Ідеї. Всесвітній рух — це поступальна висхідна лінія з настановою на щораз вище ускладнення, тобто на постійне якісне перетворення усіх рівнів світової структури — від мікро- до макрокосму. Ясна річ, жива матерія має куди більше можливостей для творчого синтезу, аніж косна, а осмислена частина живої матерії «головує» в цьому розумінні над тією частиною, котра керується лише рефлексами. Найвище місце в цій ієрархії посідає людина. Найвищою формою її творчості є творчість як необхідність, усвідомлена в умовах вільного вибору. З огляду на все сказане історія людини — це, по суті, історія її звільнення: від влади звіриного царства над мавполюдиною  від абсолютної влади колективу (роду або племені) над особою  від абсолютної влади людини над людиною (рабство)  від обмеженої влади людини над людиною (феодалізм)  від будь-якого обмеження вибору людиною особистого способу життєдіяльності (європейський капіталізм)  від станових обмежень, які й досі зберігаються у Європі. Останнього, найвищого поки що рівня досягнуто в США, де людину звільнено від усіх можливих «влад» (аж до заабсурдизованого егоцентризму).
      Таким чином, можна вважати, що виникнення в «пупі Землі» свобідної людської творчості (тобто руху світоустрою у формі осмисленої перебудови його складових елементів) — це закономірний етап розвитку життя, котрий настав після того, як протягом палеоліту з мавпи витворилася сучасна людська біологічна модель. Ця модель вміла добре привласнювати «дари природи», але не перетворювати світ, синтезуючи його нові форми. Отож «пуп» і заклав у глибини мозку зовні довершеної людини творчу потугу, вдосконалювану шляхом «перестрибування» суспільства до щораз гуманістичніших світоглядно-формаційних епох. Деякі явища свідчать, що в останній епосі 7980-річного циклу цей процес добіг своєї межі. Поміркуймо:
      1) Розселення індоєвропейців з «пупа Землі» тривало протягом усього циклу і завершилося в Америці, після чого склався баланс між індоєвропейською частиною Землі та іншим людством. Далі цій загальнопланетарній конструкції вже нема куди рухатись. Далі тільки небо. Космос. Або суттєві якісні зміни.
      2) Відстежувана в минулому цивілізаційно-організаційна багатовекторність поступово «концентрувалася» і звелася в XX ст. до двох глобальних «векторів» — США та СРСР. А останнім часом залишився взагалі один «вектор», і американський індоєвропеїзм опанував усією планетою. Всесвітній організаційний рух зупинився.
      3) Витворена на демократичному Заході політично-управлінсько-виробнича структура творчого суспільства досягла межі своєї ефективності. Вона копіюється зараз в усьому світі, але разом із тим уже не має резервів для власного сутнісного розвитку.
      4) Втративши геть усю свою історично-творчу мету, сучасний світ переживає ідейно-світоглядну кризу; рух виробничих сил у межах механістично-матеріальних можливостей циклу вичерпується.
      5) На користь зазначеної вище тези щодо епохального прискорення свідчить неймовірна карколомність подій у XX ст. Скажімо, радянська система, яка мала всі ознаки епохального циклу, проіснувала лише трохи більше 70-ти років. Ті ж ознаки мала й гітлерівська Німеччина, котра проіснувала... 11 років, встигнувши за цей час струснути всю планету.
      Рушій історії — антагонізм. А тепер подивімось на історичний процес у нашому циклі з такого погляду. Повторимо ще раз, що будь-який принцип (ідея) не має змоги розвиватися без свого діалектично суперечливого антагоніста. Їхня боротьба рухає світ. Отож-бо людство є внутрішньо структурованим. Людське життя просувалося з Африки в Азію, потім — в Європу. Африка самостійно не здолала родо-племінний барєр, Азія витворила державу без особистої свободи людини, а Європа — державу з особисто вільною людиною. Боротьба європейського та азіатсько-семітського начал визначала рух не тільки нашої епохи, а й усього 7980-річного циклу. У сучасній епосі тиск зі Сходу уособився в тюркських (та близьких до них угро-фінських, монгольських та інших) формаціях. Протягом перших двох 532-річних періодів епохи на Європу рушали різні кочові родо-племінні та одержавлені угруповання — носії ідеї антитворчості, антисвободи, антируху в її найпримітивнішій, грабіжницькій формі. У третьому ж періоді (розпочався, нагадаємо, в 1483 р.), після утворення тюрками в XV столітті Османської імперії, протистояння вийшло на арену зіткнень світових державних блоків. А наприкінці цього періоду боротьба руху та антируху піднеслася на рівень світових ідей, наук та способів буття. У XX столітті це вилилося у світоглядний (ідеологічний) зудар СРСР та США, навколо котрих вишикувалося все розтяте навпіл планетарне товариство .
      * * *
      Особисто нам здається, що хід подій у XX ст. цілком підтверджує стрижневу логіку чмиховських висновків. Але ж ми й досі не маємо цілісної картини руху світоустрою! Відстежуючи систематичний збіг космічних і суспільних катастроф, ми разом із тим ще не бачимо механізму прямого зв’язку між ними, не розуміємо, яким-то чином порушення «небесної гармонії» перетворює цивілізації... М.Чмихов про цей зв’язок практично не писав, обмежуючись загальними заувагами стосовно того, що на зламах епох посилюється вплив земно-космічних енергій на все живе, що й спричинює мутації людей «на рівні генотипу» (слова його), а отже, й зміну способу їх мислення і всієї життєдіяльності. Однак це не означає, що Микола Олександрович не замислювався над цією проблемою. Коли він створював у «Києво-Могилянській академії» кафедру культурології і археології, йому в цьому допомагала його колишня студентка іще по КДУ ім. Т.Шевченка Оксана Бондарець (викладає тепер на цій кафедрі). Будучи добре обізнаною щодо творчих планів Чмихова, Оксана Василівна розповідала одному з авторів цих рядків (С.Васильченку), що Микола Олександрович мав намір створити в Академії Міжнародний центр індоєвропейських досліджень та започаткувати дослідницьку тему «Кореляція глобальних змін у суспільстві та природі в голоцені» . Цього великому мислителеві вже не судилося, і в наших спробах збагнути (наскільки це можливо) деякі моменти природно-суспільних «взаємостосунків» нам доводиться покладатися виключно на власний розсуд...
      Прагнучи зясувати кореляцію небесних і суспільних струсів, перш за все треба було б поміркувати: а що таке, власне, космічна катастрофа (в межах Сонячної системи)? Це — таке критичне розташування Сонця, планет і їхніх супутників, коли «штатний режим» їхніх взаємних тяжінь перевантажується, тобто, інакше кажучи, у Системі загрозливо розладнується гравітаційний баланс. Отож і виникає запитання: який звязок між космічною гравітацією та людськими справами? Відповідь на це запитання треба шукати на міцному «стику» суспільство- і природознавчих наук...
      
      
      НАЙПОТУЖНІША ЖИТТЄТВОРЧА ЕНЕРГІЯ
      Олег Слензак і відкриття геоплазми. Щоб зрозуміти звязок між космічними та земними струсами, нам треба сполучити чмиховські ідеї з природознавчими відкриттями та висновками великого сучасного українського дослідника, доктора геолого-мінералогічних наук Олега Ігоревича Слензака.
      Свого часу цей учений перейнявся проблемою: чому найбільше різноманіття геологічних порід відзначається в зонах внутрішніх напруг літосфери (земної кори)? Звісно, це можна пояснити аномально прискореною трансмутацією — перетворенням одного хімічного елемента на інший, але ж чому це явище найяскравіше виявляється саме у вищезгаданих зонах? Як відомо, по всій планеті під осадковою оболонкою літосфери (глини, піски) залягає гранітний шар, де формуються мінерали. Внутрішня структура головних компонентів граніту — кристал. Отже, остаточне запитання: який звязок між незвично прискореним перетворенням кристалічної речовини і тиском? Не переповідаючи детально шлях Олега Слензака до зясування цієї проблеми, обмежимось деякими висновками, викладеними в його книжках «Вихревые системы литосферы и структуры докембрия» (К., 1972) та «Локальные структуры зон напряжений докембрия» (К., 1984):
      1) Між тектонічними напругами земної кори (стисненнями, стрясаннями, зсувами тощо) та станом кристалічних порід існує міцний звязок. Як відомо, атомно-молекулярна конструкція цих порід — кристалічна решітка — є непластичною, ідеально жорстко організованою системою. Посилення тиску вона стійко витримує до певної граничної межі, після чого враз завалюється у самій своїй основі. Внутрішня напруга переважає силу зчеплення хімічних елементів, і в зоні деформації вибухає справжнісінька атомно-молекулярна катастрофа: електрони «сплигують» зі своїх орбіт, якими вони рухаються навколо атомних ядер. Отож атоми та молекули гинуть як жорсткі самоцінні системи, безладно розпадаючись на свої складові елементи. Через розрив хімічних звязків напруга скидається, і, зневажаючи дезорганізацію, відпружені елементи прагнуть знову скластися в жорстку структуру. І складаються, але це вже зовсім нова атомно-молекулярна комбінація. Отже, в зонах підвищених напруг літосфери відбувається аномально прискорене діалектично суперечливе — руйнівно-творче — та «стрибкоподібне» перетворення речовини (природний холодний і твердофазний синтез матерії). І це не просто нова комбінація — вона обовязково ускладнюється, тобто в синтезуючих процесах немає регресу, спрощення старої системи, — вона рухається лише в напрямі піднесення рівня своєї організації.
      2) Однією з чільних причин тектонічних явищ є неоднорідність планетарного гранітного шару. Він складається з велетенських плит. Повільно посуваючись, час від часу якась плита наштовхується на сусідку, рух зупиняється, і в місці зістикування наростає позамежна напруга, врешті-решт вибухово розряджувана у згаданий вище спосіб (тим-то вогнища напруг містяться передусім у зонах глибинних літосферних розломів, насувів, гірських складок, зімять).
      3) Вогнища напруг формувалися ще тоді, коли первісна земна речовина не охолонула як слід, була напіввязкою і внаслідок обертання Землі навколо своєї осі витворювала грандіозні т. зв. вихрові системи (до складу котрих входять, зокрема, гірські пасма). Відтоді ці системи були і є досі епіцентрами перетворень речовини.
      4) Напруги в літосфері спричинюються не тільки земними процесами. Наша планета є космічним обєктом і повсякчас деформується внаслідок гравітаційного впливу інших небесних тіл.
      5) Раптове зруйнування внутрішньої структури речовини спричинює, звісно, енергетичний вибух. Олег Слензак уперше в науці дослідив та описав у «Локальных структурах...» хімічну природу не відомого до нього стану матерії, спричинюваного внутрішньоструктурними деформаціями кристалічних порід. Учений назвав цей стан «високоенергетичною твердотільною деформаційною плазмою» (с. 43), а в публікаціях інших авторів вживається також термін геоплазма. Енергію цієї плазми (т. зв. екситонний газ) Слензак вважає чи не найпотужнішою з усіх відомих енергій і до того ж найлегше засвоюваною живими істотами .
      6) З усього сказаного вище випливає: рушійну основу процесу перетворення матерії становлять напруга і деформація, однак геоплазма та її енергія існують лише доти, доки триває, припустімо, тектонічний зсув. Бо ж після його завершення і скиду напруги «розпорошені» елементи одразу ж, нагадаємо, складають нову систему, і геоплазма зникає. Таким чином, її дія є пульсаційною. Оскільки ж деформаційні чинники не обмежуються, повторимось, тільки земними причинами, то пульсаційне генерування геоплазми треба вважати витвором усіх загальнокосмічних сил.
      Феноменальне відкриття О.Слензака дуже високо оцінюють київські автори — кандидат геолого-мінералогічних наук Р.Фурдуй та фізик Ю.Швайдак , доктор геолого-мінералогічних наук Ю.Кононов та математик, натурфілософ З.Кононова . Разом з О.Слензаком вони вважають геоплазму (а не радіацію, як В.Вернадський) наймогутнішим перетворювачем матерії, енергетичною субстанцією планети, творцем і рушієм життя.
      При цьому не можемо не відзначити абсолютний збіг відстеженої О.Слендзаком принципової схеми перебігу трансмутаційних процесів у косній природі зі схемою перебігу якісно оновлювальних струсів, відстежених у суспільстві давніми мудрецями, а слідом за ними — і М. Чмиховим. Отже, можна сміливо твердити про відкриття нашими великими співвітчизниками одного з універсальних механізмів руху світоустрою. Сформулюймо узагальнену формулу моменту переходу людства і всього оточуючого світу на якісно вищий рівень внутрішньої організації:
      1) Загальмування, а потім і зупинка внутрішнього руху, заблокування його у протистоянні чи то збуджених суспільних антагоністів, чи то, скажімо, «неадекватно» зістикованих плит літосферного гранітного панциря; зростання внутрішньої напруги до граничної межі опірності зчеплювальних сил складових частин структури.
      2) Вибухове розблокування: катастрофальне зруйнування (деформація, дезорганізація) допіру жорсткої структури тої чи іншої системи, розпад її на свої складові, а притім неушкоджені у своєму сутнісному призначенні елементи .
      3) Короткотривалий суцільний внутрішньоструктурний хаос, безладна «суміш» складових елементів.
      4) Швидке перекомбінування «розпорошених» елементів в якісно нову жорстку структуру; піднесення суспільства — відповідно до згадуваного Олегом Слензаком закону ускладнення новостворюваних природних структур — на гуманістично та організаційно удосконалений рівень; неможливість повернення до старої системи (історичної епохи).
      5) Засадничими рисами оновлювального руху є не пливка дарвіністська еволюційність, а «пульсаційне» «перестрибування» на чимраз вищий щабель організації, вибухова міжепохальна переробка старої системи.
      Геоплазма — «пас» від Космосу до суспільства. Повертаючись до світоглядних витоків 7980-річного циклу, протягом усього XX ст. комплексно мислячі вчені дедалі глибше усвідомлювали «стрибкоподібний» та циклічний принцип організаційних перетворень світоладу. Завдяки М.Чмихову та О.Слензакові ми починаємо розуміти найважливіші моменти цього руху. Приміром, можна вважати, що через незліченну кількість напруг, деформацій і геоплазмових ускладнюючих трансмутацій з первісно однорідної земної речовини протягом мільярдів років сформувалось геть усе нинішнє різноманіття хімічно-фізичних сполук і форм життя. А через геоплазму можна вийти на звязок між космічними і суспільними струсами. До чого тут ведеться, збагнути неважко. Ритм напруг та деформацій у гранітному шарі зумовлює відповідний ритм пульсації геоплазми, енергія якої струменить на поверхню через розломи і шпарини, що ними пошрамовано увесь цей камяний панцир. Інакше кажучи, усе живе «сидить» на загальнопланетарному геоплазмовому генераторі. Своїм енергетичним диханням він з року в рік, з епохи в епоху переорганізовує фізичну основу організмів. А отже, й людини. А ще детальніше – її центральної нервової системи.
      Бігме, ми таки надибали на «пас» від Космосу до суспільства. Ритм напруг у літосфері величезною мірою залежить від ритму коливань міжпланетної гравітації. Загальновідомим є добовий ритм припливоутворень, коли від притягання Місяця не тільки в океані, а й у земній корі виникають хвилеподібні явища. Але ж, як уже наголошувалося, є ще сила інших циклів обертань і взаєморозташувань небесних тіл. Живі істоти пристосувалися до них, а отже, й до ритму коливань геоплазми, з давніх-давен, отож помірний режим її повсякденного «дихання» їм не шкодить. Ну а якщо згадати про злами глобальних циклів? Та про спричинювані ними важкі гравітаційні дисбаланси? Адже цілком зрозуміло, що Землю тоді не просто посилено стискає, а й стрясає у буквальному розумінні цього слова. Велетенські літосферні плити труться на стиках, породжуючи вулканічні виверження, землетруси і т. д., усталена система внутрішньопланетних напруг зазнає позамежних перевантажень, і в кристалічному панцирі бурує збуджена енергія. Земна матерія, треба гадати, переходить на режим вибухових атомно-молекулярних перетворень. Екситонний газ потужно струменить на поверхню, істоти «стрибком» набувають нових фізіологічно-розумових якостей , і насичені свіжою енергією народи починають шалено перетворювати світ ...
      Звісно, всесвітній комплекс життєтворчих процесів не можна затискувати в лещата вищевикладеної схеми. Визначальні матеріальні й енергетичні чинники життя не вичерпуються згаданими, та й узагалі, хіба ж ми знаємо про всі такі чинники?.. Однак рівень сучасних знань дає підстави твердити, що у програмі всесвітнього руху саме циклізм гравітаційно-геоплазмових взаємодій відіграє одну з найповажніших ролей. Під час космічних струсів екситонний газ порушує фізично-хімічні звязки в нейроречовині, перекомбіновує її атомно-молекулярні конструкції тощо. Фактично йдеться про блискавичну руйнівно-творчу перебудову мозку, його навальну генетичну мутацію на елементарному рівні. Вибухово ускладнений мозок пересуває суспільство на гуманістично вищий рівень світогляду, політично-виробничих формацій... Разом із тим навальна мутація мозку тимчасово унеадекватнює цілі народи, штовхає їх на війни, пробуджує руйнівні інстинкти... Хоч як це дивно, але і в цьому простежується глибокий життєстверджуючий сенс. Адже, перебуваючи в нормальному стані, люди навіть у найлихіші часи не наважувалися б зіспихати цивілізацію у прірву суцільних розрухів, а без цього не можна рішуче завалити засади старої епохи (млявоплинна міжепохальна криза може тривати десятиріччями)... Окрім того, загальне збудження спонукає до міграцій та посилення кровозмісних процесів, без чого знову ж таки неможливо в історично короткий термін змінити етнічно-територіальну ситуацію... І вже після того як планети і кристали вгамовуються та спадає хвиля загального сказу, реадекватизовані фізіологічно-світоглядні мутанти починають зводити на румовищах старого життя принципово нову цивілізацію, виходячи через пережиті страждання на новий виток свого всесвітньо-творчого призначення...
      Іще раз про «пуп Землі». Зі всього сказаного вимальовується цікава картина звязку зон напруг літосфери та етногенезу. Як слушно зауважував Л.Гумільов, жоден народ не зародився на рівнині, людотворчі процеси завжди тяжіють до передгірїв. Це дуже легко зрозуміти, позаяк випнута з-під осадкових оболонок камяна гора — це не що інше, як мутагенний геоплазмовий генератор просто неба. Стає також зрозумілим, чому мавпа змутувала в людину в зоні Великого Африканського рифту (розлому). Зрозуміло і те, чому сказ цілих народів виявляється у критичні моменти у вигляді «вогнищ», оточених спокійними й адекватними (до пори до часу!) регіонами. Однак зовсім незрозуміло, чому Африка, Азія, Європа, Америка мають, повторимось, чітко визначені межі цивілізаційного прогресу. Чому найнижчим мутаційним потенціалом відзначається Австралія, в якій тварини-ссавці і досі перебувають на найархаїчнішій стадії розвитку (сумчастий кенгуру, наприклад, або яйцекладний качкодзьоб), а з погляду суспільної енергійності англо-австралійців годі навіть порівнювати з англо-американцями? Чому авангардною цивілізацієтворчою потугою наділено саме «пуп Землі»? Чому Балкани періодично розярюють усе людство? Чому Київ — це «святе місце?» У «пупі» якась геоплазма не така, ніж деінде, якась запрограмована наперед особлива комбінація кристалічних підкладів? Якщо так, то яка?
      На більшість з подібних запитань відповідей поки що немає. Можна тільки простежити деякі закономірності в розташуванні зон літосферних напруг. О.Слензак загалом оперує масштабними геологічними структурами — грандіозними гірськими системами, стиками материків, океанськими западинами... Однак є й детальніші спостереження. Так, ще в 50-ті роки дніпропетровський геофізик М.Стовас зясував, що зони максимальних локальних деформацій літосфери розташовані на «критичних паралелях» (слова його) — на 35-й та 62-й в обох півкулях, а також на екваторі. Найпотужнішими на планеті є 35-ті. Смуги між 30-ю та 40-ю паралелями в обох півкулях містять усі найбільші планетарні вогнища напруг і деформацій. Майже всі вони – під океаном. Але є й на суходолі, – наприклад, у районі Гімалаїв. Усі розміщуються над літосферними розломами.
      Р.Фурдуй і Ю.Швайдак («Прелесть тайны») додають до цього ще цілу низку інших критичних «енергонасичених вузлів» — уздовж 31-х і 50-х паралелей. З-поміж інших наводяться такі: «31-а паралель північної півкулі. 36* східної довготи: Содом. Мертве море»; «50-а паралель північної півкулі. 31* східної довготи: Київ». Отже, на південній та північній периферіях «пупа» містяться дві активні енергетичні точки, а якщо кинути, сказати б так, загальний погляд на мапу, то видно: Близький Схід укупі з Малою Азією вкладаються точнісінько між 30-ю та 40-ю паралелями, а впритул до них із півночі, між 40-ю та 50-ю, прилягає Причорноморя. До речі, провалля Чорного моря оперізане суцільним кільцем гір Малої Азії, Кавказу, Криму, Карпат, Балкан, а саме воно залягає на такому літосферному фундаменті, що його через грубезний шар донного мулу і досі неможливо дослідити як годиться. Чи то там ущільнені тиском води граніти, чи то древніші базальти … Одне слово, підвищена енергетична активність «пупа Землі» сумнівів не викликає, але проблема унікальних цивілізацієтворчих можливостей цього регіону потребує дальших міркувань.
      Так само дальших міркувань потребує ще один цікавий момент. Не можна не помітити, що, чим далі від «пупа» відсувалися індоєвропейці, тим більших відмінностей набували їхні організаційні принципи. Цей процес є «стрибкоподібним»: на зламах епох ті чи інші народи переходять на інші землі і закладають там новий етнос і нову модель цивілізації. Так розвивалися «англо-сакси» — послідовними «стрибками» на території Німеччини, Скандинавії, Англії, США, причім протягом останньої епохи всі їхні «моделі» — германці, нормани, англійці, американці — демонстрували щораз інші форми організації... З огляду на все сказане виникає запитання: навіщо для зміни своєї суспільної моделі певний народ пересувається на нове місце? Чому не можна вдосконалюватися на старому? Тут є тільки одна вірогідна відповідь: різні території мають різні геоплазмово-мутагенні, а отже — й цивілізацієтворчі можливості, змінювані в міру віддалення від «пупа».
      Подніпровя — земля мудреців. Спираючись на ідеї Олега Слензака, можна висловити деякі міркування щодо всесвітніх закономірностей розвитку цивілізації в Україні. Кілька років тому вийшов друком допис нині покійного доктора геолого-мінералогічних наук, професора С.Мороза (Київ) . У дописі розповідається, як складені багато сотень мільйонів років тому базові геологічні структури України — Український кристалічний щит і Дніпровсько-Донецька западина — зазнали під час неотектонічних струсів багатозначних змін. За висновками автора, наприкінці міоцену (близько 5 млн років тому) з Правобережжя та Лівобережжя теперішньої Наддніпрянщини стало відступати Понтійське море. На колишньому морському дні почали складатися ідеальні для життя геологічно-ландшафтно-кліматично-екологічні умови сучасної України — формувалася «дуже своєрідна континентальна рівнина» з осадковими бентонітовими глинами, виникали річки... З початком четвертинного, або антропогенового, періоду (почався десь 1 млн років тому і триває досі) неотектонічна активність посилилася. Відтоді на Подніпровї «формувалися товщі дуже своєрідної лесової формації». На завершальному етапі формування (50—30 тис. років тому) ця потужна, в кілька десятків метрів завтовшки, «формація» залягла майже по всій Україні. Після цього неотектонічні рухи знову посилилися, і, на думку С.Мороза, почала створюватися система Дніпра і його притоків. Нарешті, напередодні голоцену склалася базова форма сучасної геологічно-ландшафтної моделі Наддніпрянщини.
      Унікальним «новотвором» цих процесів є Канівські гори, охарактеризовані С.Морозом так: «Канівські гори Наддніпрянщини належать до щонайзагадковішого геологічного феномену, який вже понад століття приваблює пильну увагу світової наукової громадськості». Тут і досі спостерігаються активний рух геологічних порід та дрібнофокусні землетруси, насування старіших геологічних структур на молодші тощо. Вважається, що ці гори витворено льодовиком 200 тисяч років тому. С.Мороз тримався іншої думки. Він твердив, що розташовані на стику Українського щита та Дніпровсько-Донецької западини Канівські гори «не є витвором... дніпровського льодовика, а виникли внаслідок надзвичайної неотектонічної активності древніх розломів упродовж четвертинного часу»; «розломи й тектонічні тріщини в межах Канівських гір, на відміну від суміжних районів, набули надзвичайної неотектонічної активності протягом пізнього плейстоцену» (ця активність «триває й нині»); в горах «упродовж надзвичайно малого проміжку плейстоценового часу» на висоту до 100 м були підняті величезні камяні брили і блоки. На думку С.Мороза, такого феномену немає більше в усьому світі. Зі свого боку, нагадаємо читачеві, що геологічна епоха пл
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2005.11.23 | Социст

        Re: 2015 рік +

        НАЙПОТУЖНІША ЖИТТЄТВОРЧА ЕНЕРГІЯ
        
        Олег Слензак і відкриття геоплазми. Щоб зрозуміти звязок між космічними та земними струсами, нам треба сполучити чмиховські ідеї з природознавчими відкриттями та висновками великого сучасного українського дослідника, доктора геолого-мінералогічних наук Олега Ігоревича Слензака.
        Свого часу цей учений перейнявся проблемою: чому найбільше різноманіття геологічних порід відзначається в зонах внутрішніх напруг літосфери (земної кори)? Звісно, це можна пояснити аномально прискореною трансмутацією — перетворенням одного хімічного елемента на інший, але ж чому це явище найяскравіше виявляється саме у вищезгаданих зонах? Як відомо, по всій планеті під осадковою оболонкою літосфери (глини, піски) залягає гранітний шар, де формуються мінерали. Внутрішня структура головних компонентів граніту — кристал. Отже, остаточне запитання: який звязок між незвично прискореним перетворенням кристалічної речовини і тиском? Не переповідаючи детально шлях Олега Слензака до зясування цієї проблеми, обмежимось деякими висновками, викладеними в його книжках «Вихревые системы литосферы и структуры докембрия» (К., 1972) та «Локальные структуры зон напряжений докембрия» (К., 1984):
        1) Між тектонічними напругами земної кори (стисненнями, стрясаннями, зсувами тощо) та станом кристалічних порід існує міцний звязок. Як відомо, атомно-молекулярна конструкція цих порід — кристалічна решітка — є непластичною, ідеально жорстко організованою системою. Посилення тиску вона стійко витримує до певної граничної межі, після чого враз завалюється у самій своїй основі. Внутрішня напруга переважає силу зчеплення хімічних елементів, і в зоні деформації вибухає справжнісінька атомно-молекулярна катастрофа: електрони «сплигують» зі своїх орбіт, якими вони рухаються навколо атомних ядер. Отож атоми та молекули гинуть як жорсткі самоцінні системи, безладно розпадаючись на свої складові елементи. Через розрив хімічних звязків напруга скидається, і, зневажаючи дезорганізацію, відпружені елементи прагнуть знову скластися в жорстку структуру. І складаються, але це вже зовсім нова атомно-молекулярна комбінація. Отже, в зонах підвищених напруг літосфери відбувається аномально прискорене діалектично суперечливе — руйнівно-творче — та «стрибкоподібне» перетворення речовини (природний холодний і твердофазний синтез матерії). І це не просто нова комбінація — вона обовязково ускладнюється, тобто в синтезуючих процесах немає регресу, спрощення старої системи, — вона рухається лише в напрямі піднесення рівня своєї організації.
        2) Однією з чільних причин тектонічних явищ є неоднорідність планетарного гранітного шару. Він складається з велетенських плит. Повільно посуваючись, час від часу якась плита наштовхується на сусідку, рух зупиняється, і в місці зістикування наростає позамежна напруга, врешті-решт вибухово розряджувана у згаданий вище спосіб (тим-то вогнища напруг містяться передусім у зонах глибинних літосферних розломів, насувів, гірських складок, зімять).
        3) Вогнища напруг формувалися ще тоді, коли первісна земна речовина не охолонула як слід, була напіввязкою і внаслідок обертання Землі навколо своєї осі витворювала грандіозні т. зв. вихрові системи (до складу котрих входять, зокрема, гірські пасма). Відтоді ці системи були і є досі епіцентрами перетворень речовини.
        4) Напруги в літосфері спричинюються не тільки земними процесами. Наша планета є космічним обєктом і повсякчас деформується внаслідок гравітаційного впливу інших небесних тіл.
        5) Раптове зруйнування внутрішньої структури речовини спричинює, звісно, енергетичний вибух. Олег Слензак уперше в науці дослідив та описав у «Локальных структурах...» хімічну природу не відомого до нього стану матерії, спричинюваного внутрішньоструктурними деформаціями кристалічних порід. Учений назвав цей стан «високоенергетичною твердотільною деформаційною плазмою» (с. 43), а в публікаціях інших авторів вживається також термін геоплазма. Енергію цієї плазми (т. зв. екситонний газ) Слензак вважає чи не найпотужнішою з усіх відомих енергій і до того ж найлегше засвоюваною живими істотами .
        6) З усього сказаного вище випливає: рушійну основу процесу перетворення матерії становлять напруга і деформація, однак геоплазма та її енергія існують лише доти, доки триває, припустімо, тектонічний зсув. Бо ж після його завершення і скиду напруги «розпорошені» елементи одразу ж, нагадаємо, складають нову систему, і геоплазма зникає. Таким чином, її дія є пульсаційною. Оскільки ж деформаційні чинники не обмежуються, повторимось, тільки земними причинами, то пульсаційне генерування геоплазми треба вважати витвором усіх загальнокосмічних сил.
        Феноменальне відкриття О.Слензака дуже високо оцінюють київські автори — кандидат геолого-мінералогічних наук Р.Фурдуй та фізик Ю.Швайдак , доктор геолого-мінералогічних наук Ю.Кононов та математик, натурфілософ З.Кононова . Разом з О.Слензаком вони вважають геоплазму (а не радіацію, як В.Вернадський) наймогутнішим перетворювачем матерії, енергетичною субстанцією планети, творцем і рушієм життя.
        При цьому не можемо не відзначити абсолютний збіг відстеженої О.Слендзаком принципової схеми перебігу трансмутаційних процесів у косній природі зі схемою перебігу якісно оновлювальних струсів, відстежених у суспільстві давніми мудрецями, а слідом за ними — і М. Чмиховим. Отже, можна сміливо твердити про відкриття нашими великими співвітчизниками одного з універсальних механізмів руху світоустрою. Сформулюймо узагальнену формулу моменту переходу людства і всього оточуючого світу на якісно вищий рівень внутрішньої організації:
        1) Загальмування, а потім і зупинка внутрішнього руху, заблокування його у протистоянні чи то збуджених суспільних антагоністів, чи то, скажімо, «неадекватно» зістикованих плит літосферного гранітного панциря; зростання внутрішньої напруги до граничної межі опірності зчеплювальних сил складових частин структури.
        2) Вибухове розблокування: катастрофальне зруйнування (деформація, дезорганізація) допіру жорсткої структури тої чи іншої системи, розпад її на свої складові, а притім неушкоджені у своєму сутнісному призначенні елементи .
        3) Короткотривалий суцільний внутрішньоструктурний хаос, безладна «суміш» складових елементів.
        4) Швидке перекомбінування «розпорошених» елементів в якісно нову жорстку структуру; піднесення суспільства — відповідно до згадуваного Олегом Слензаком закону ускладнення новостворюваних природних структур — на гуманістично та організаційно удосконалений рівень; неможливість повернення до старої системи (історичної епохи).
        5) Засадничими рисами оновлювального руху є не пливка дарвіністська еволюційність, а «пульсаційне» «перестрибування» на чимраз вищий щабель організації, вибухова міжепохальна переробка старої системи.
        Геоплазма — «пас» від Космосу до суспільства. Повертаючись до світоглядних витоків 7980-річного циклу, протягом усього XX ст. комплексно мислячі вчені дедалі глибше усвідомлювали «стрибкоподібний» та циклічний принцип організаційних перетворень світоладу. Завдяки М.Чмихову та О.Слензакові ми починаємо розуміти найважливіші моменти цього руху. Приміром, можна вважати, що через незліченну кількість напруг, деформацій і геоплазмових ускладнюючих трансмутацій з первісно однорідної земної речовини протягом мільярдів років сформувалось геть усе нинішнє різноманіття хімічно-фізичних сполук і форм життя. А через геоплазму можна вийти на звязок між космічними і суспільними струсами. До чого тут ведеться, збагнути неважко. Ритм напруг та деформацій у гранітному шарі зумовлює відповідний ритм пульсації геоплазми, енергія якої струменить на поверхню через розломи і шпарини, що ними пошрамовано увесь цей камяний панцир. Інакше кажучи, усе живе «сидить» на загальнопланетарному геоплазмовому генераторі. Своїм енергетичним диханням він з року в рік, з епохи в епоху переорганізовує фізичну основу організмів. А отже, й людини. А ще детальніше – її центральної нервової системи.
        Бігме, ми таки надибали на «пас» від Космосу до суспільства. Ритм напруг у літосфері величезною мірою залежить від ритму коливань міжпланетної гравітації. Загальновідомим є добовий ритм припливоутворень, коли від притягання Місяця не тільки в океані, а й у земній корі виникають хвилеподібні явища. Але ж, як уже наголошувалося, є ще сила інших циклів обертань і взаєморозташувань небесних тіл. Живі істоти пристосувалися до них, а отже, й до ритму коливань геоплазми, з давніх-давен, отож помірний режим її повсякденного «дихання» їм не шкодить. Ну а якщо згадати про злами глобальних циклів? Та про спричинювані ними важкі гравітаційні дисбаланси? Адже цілком зрозуміло, що Землю тоді не просто посилено стискає, а й стрясає у буквальному розумінні цього слова. Велетенські літосферні плити труться на стиках, породжуючи вулканічні виверження, землетруси і т. д., усталена система внутрішньопланетних напруг зазнає позамежних перевантажень, і в кристалічному панцирі бурує збуджена енергія. Земна матерія, треба гадати, переходить на режим вибухових атомно-молекулярних перетворень. Екситонний газ потужно струменить на поверхню, істоти «стрибком» набувають нових фізіологічно-розумових якостей , і насичені свіжою енергією народи починають шалено перетворювати світ ...
        Звісно, всесвітній комплекс життєтворчих процесів не можна затискувати в лещата вищевикладеної схеми. Визначальні матеріальні й енергетичні чинники життя не вичерпуються згаданими, та й узагалі, хіба ж ми знаємо про всі такі чинники?.. Однак рівень сучасних знань дає підстави твердити, що у програмі всесвітнього руху саме циклізм гравітаційно-геоплазмових взаємодій відіграє одну з найповажніших ролей. Під час космічних струсів екситонний газ порушує фізично-хімічні звязки в нейроречовині, перекомбіновує її атомно-молекулярні конструкції тощо. Фактично йдеться про блискавичну руйнівно-творчу перебудову мозку, його навальну генетичну мутацію на елементарному рівні. Вибухово ускладнений мозок пересуває суспільство на гуманістично вищий рівень світогляду, політично-виробничих формацій... Разом із тим навальна мутація мозку тимчасово унеадекватнює цілі народи, штовхає їх на війни, пробуджує руйнівні інстинкти... Хоч як це дивно, але і в цьому простежується глибокий життєстверджуючий сенс. Адже, перебуваючи в нормальному стані, люди навіть у найлихіші часи не наважувалися б зіспихати цивілізацію у прірву суцільних розрухів, а без цього не можна рішуче завалити засади старої епохи (млявоплинна міжепохальна криза може тривати десятиріччями)... Окрім того, загальне збудження спонукає до міграцій та посилення кровозмісних процесів, без чого знову ж таки неможливо в історично короткий термін змінити етнічно-територіальну ситуацію... І вже після того як планети і кристали вгамовуються та спадає хвиля загального сказу, реадекватизовані фізіологічно-світоглядні мутанти починають зводити на румовищах старого життя принципово нову цивілізацію, виходячи через пережиті страждання на новий виток свого всесвітньо-творчого призначення...
        Іще раз про «пуп Землі». Зі всього сказаного вимальовується цікава картина звязку зон напруг літосфери та етногенезу. Як слушно зауважував Л.Гумільов, жоден народ не зародився на рівнині, людотворчі процеси завжди тяжіють до передгірїв. Це дуже легко зрозуміти, позаяк випнута з-під осадкових оболонок камяна гора — це не що інше, як мутагенний геоплазмовий генератор просто неба. Стає також зрозумілим, чому мавпа змутувала в людину в зоні Великого Африканського рифту (розлому). Зрозуміло і те, чому сказ цілих народів виявляється у критичні моменти у вигляді «вогнищ», оточених спокійними й адекватними (до пори до часу!) регіонами. Однак зовсім незрозуміло, чому Африка, Азія, Європа, Америка мають, повторимось, чітко визначені межі цивілізаційного прогресу. Чому найнижчим мутаційним потенціалом відзначається Австралія, в якій тварини-ссавці і досі перебувають на найархаїчнішій стадії розвитку (сумчастий кенгуру, наприклад, або яйцекладний качкодзьоб), а з погляду суспільної енергійності англо-австралійців годі навіть порівнювати з англо-американцями? Чому авангардною цивілізацієтворчою потугою наділено саме «пуп Землі»? Чому Балкани періодично розярюють усе людство? Чому Київ — це «святе місце?» У «пупі» якась геоплазма не така, ніж деінде, якась запрограмована наперед особлива комбінація кристалічних підкладів? Якщо так, то яка?
        На більшість з подібних запитань відповідей поки що немає. Можна тільки простежити деякі закономірності в розташуванні зон літосферних напруг. О.Слензак загалом оперує масштабними геологічними структурами — грандіозними гірськими системами, стиками материків, океанськими западинами... Однак є й детальніші спостереження. Так, ще в 50-ті роки дніпропетровський геофізик М.Стовас зясував, що зони максимальних локальних деформацій літосфери розташовані на «критичних паралелях» (слова його) — на 35-й та 62-й в обох півкулях, а також на екваторі. Найпотужнішими на планеті є 35-ті. Смуги між 30-ю та 40-ю паралелями в обох півкулях містять усі найбільші планетарні вогнища напруг і деформацій. Майже всі вони – під океаном. Але є й на суходолі, – наприклад, у районі Гімалаїв. Усі розміщуються над літосферними розломами.
        Р.Фурдуй і Ю.Швайдак («Прелесть тайны») додають до цього ще цілу низку інших критичних «енергонасичених вузлів» — уздовж 31-х і 50-х паралелей. З-поміж інших наводяться такі: «31-а паралель північної півкулі. 36* східної довготи: Содом. Мертве море»; «50-а паралель північної півкулі. 31* східної довготи: Київ». Отже, на південній та північній периферіях «пупа» містяться дві активні енергетичні точки, а якщо кинути, сказати б так, загальний погляд на мапу, то видно: Близький Схід укупі з Малою Азією вкладаються точнісінько між 30-ю та 40-ю паралелями, а впритул до них із півночі, між 40-ю та 50-ю, прилягає Причорноморя. До речі, провалля Чорного моря оперізане суцільним кільцем гір Малої Азії, Кавказу, Криму, Карпат, Балкан, а саме воно залягає на такому літосферному фундаменті, що його через грубезний шар донного мулу і досі неможливо дослідити як годиться. Чи то там ущільнені тиском води граніти, чи то древніші базальти … Одне слово, підвищена енергетична активність «пупа Землі» сумнівів не викликає, але проблема унікальних цивілізацієтворчих можливостей цього регіону потребує дальших міркувань.
        Так само дальших міркувань потребує ще один цікавий момент. Не можна не помітити, що, чим далі від «пупа» відсувалися індоєвропейці, тим більших відмінностей набували їхні організаційні принципи. Цей процес є «стрибкоподібним»: на зламах епох ті чи інші народи переходять на інші землі і закладають там новий етнос і нову модель цивілізації. Так розвивалися «англо-сакси» — послідовними «стрибками» на території Німеччини, Скандинавії, Англії, США, причім протягом останньої епохи всі їхні «моделі» — германці, нормани, англійці, американці — демонстрували щораз інші форми організації... З огляду на все сказане виникає запитання: навіщо для зміни своєї суспільної моделі певний народ пересувається на нове місце? Чому не можна вдосконалюватися на старому? Тут є тільки одна вірогідна відповідь: різні території мають різні геоплазмово-мутагенні, а отже — й цивілізацієтворчі можливості, змінювані в міру віддалення від «пупа».
        Подніпровя — земля мудреців. Спираючись на ідеї Олега Слензака, можна висловити деякі міркування щодо всесвітніх закономірностей розвитку цивілізації в Україні. Кілька років тому вийшов друком допис нині покійного доктора геолого-мінералогічних наук, професора С.Мороза (Київ) . У дописі розповідається, як складені багато сотень мільйонів років тому базові геологічні структури України — Український кристалічний щит і Дніпровсько-Донецька западина — зазнали під час неотектонічних струсів багатозначних змін. За висновками автора, наприкінці міоцену (близько 5 млн років тому) з Правобережжя та Лівобережжя теперішньої Наддніпрянщини стало відступати Понтійське море. На колишньому морському дні почали складатися ідеальні для життя геологічно-ландшафтно-кліматично-екологічні умови сучасної України — формувалася «дуже своєрідна континентальна рівнина» з осадковими бентонітовими глинами, виникали річки... З початком четвертинного, або антропогенового, періоду (почався десь 1 млн років тому і триває досі) неотектонічна активність посилилася. Відтоді на Подніпровї «формувалися товщі дуже своєрідної лесової формації». На завершальному етапі формування (50—30 тис. років тому) ця потужна, в кілька десятків метрів завтовшки, «формація» залягла майже по всій Україні. Після цього неотектонічні рухи знову посилилися, і, на думку С.Мороза, почала створюватися система Дніпра і його притоків. Нарешті, напередодні голоцену склалася базова форма сучасної геологічно-ландшафтної моделі Наддніпрянщини.
        Унікальним «новотвором» цих процесів є Канівські гори, охарактеризовані С.Морозом так: «Канівські гори Наддніпрянщини належать до щонайзагадковішого геологічного феномену, який вже понад століття приваблює пильну увагу світової наукової громадськості». Тут і досі спостерігаються активний рух геологічних порід та дрібнофокусні землетруси, насування старіших геологічних структур на молодші тощо. Вважається, що ці гори витворено льодовиком 200 тисяч років тому. С.Мороз тримався іншої думки. Він твердив, що розташовані на стику Українського щита та Дніпровсько-Донецької западини Канівські гори «не є витвором... дніпровського льодовика, а виникли внаслідок надзвичайної неотектонічної активності древніх розломів упродовж четвертинного часу»; «розломи й тектонічні тріщини в межах Канівських гір, на відміну від суміжних районів, набули надзвичайної неотектонічної активності протягом пізнього плейстоцену» (ця активність «триває й нині»); в горах «упродовж надзвичайно малого проміжку плейстоценового часу» на висоту до 100 м були підняті величезні камяні брили і блоки. На думку С.Мороза, такого феномену немає більше в усьому світі. Зі свого боку, нагадаємо читачеві, що геологічна епоха плейстоцен передувала голоцену. Початок голоцену, як уже зазначалося вище, збігся з початком останнього 9576-річного природно-суспільного циклу. Отже, Канівські гори у «вибуховому» режимі були створені якраз напередодні виникнення в «пупі Землі» творчої людської спільноти. Поза сумнівом, ми бачимо тут потужний прояв дії всесвітньої програми руху земної цивілізації. Подивімось, як же ця програма реалізувалася на Подніпровї і яку роль у ній відведено Канівському феномену.
        Індоєвропейці та семіти — це змутовані палеолітичні кроманьйонці. Останні існували в умовах абсолютної влади колективу над особистістю і мали споживацький та споглядацький спосіб життя. Звісно, творчий світогляд, свобода людини, «активна життєва позиція», репродуктивне господарство виникли у насельників «пупа Землі» не самопливом, а під ударами енергій на початку нинішнього 9576-річного циклу. Принципово нова спільнота повинна була створити свою базову цивілізаційну модель на землях, найпридатніших для перших з усіх людських творчих масштабних занять — землеробства і скотарства. Все частіше твердять, що індоєвропейці склалися як світова сила саме на Подніпровї. Отож, кажучи вище про неотектонічні струси, ми зовсім не випадково вжили слово «багатозначні». Позаяк ці струси і спричинені ними геологічно-ландшафтно-екологічні зміни на Подніпровї найдивовижнішим чином збігалися з поворотними моментами в житті планетарного людства...
        Дехто з науковців відсуває зараз час початку олюднення африканської мавпи мало не до 5 млн років тому. Саме тоді у нас почався (з дуже далекою перспективою) відступ Понтійського моря. Початок четвертинного періоду (посилення неотектоніки, початок формування на Подніпров’ї «лесової формації») збігся з появою 1 млн років тому на території України первісної людини (архантропа), а завершення створення «формації» , дальше посилення неотектоніки, початок створення системи Дніпра (до 30 тис. років тому) — з появою людини сучасного фізичного типу — кроманьйонця. Ця людина вже була готова змутувати в індоєвропейця. Створення «полігону» для реалізації творчої потуги нової планетарної «породи» було завершено напередодні голоцену сформуванням базової моделі унікальних життєтворчих умов Подніпров’я.
        У мезоліті, в умовах відходу й танення льодовика, чорноземів у нас ще не було, на земну поверхню виходила «лесова формація». Чорноземи, а також лісова, лісостепова, степова зони України остаточно сформувалися вже в неоліті. А тепер подивімось, як усе це корелює з розвитком індоєвропеїзму. Протоіндоєвропейці виникли в Малій Азії. У протонеоліті (на початку 7980-річного циклу) вони через Балкани та Подунав’я почали приходити на Нижнє Подніпров’я. Тоді ж малоазійські прибульці створили в Подунав’ї першу індоєвропейську державу. У неоліті вона перейшла на вже підготовлені чорноземи Середнього Подніпров’я і створила тут класичну (базову) землеробську індоєвропейську цивілізацію, відому під сучасною умовною назвою Трипільська . Нащадками трипільців були подніпровські індоєвропейці епохи бронзи, і серед них степові арійці. Вони створили класичну скотарську цивілізацію, ґрунтовану на ідеї самоцінної людини (економічно незалежного виробника і власника), остаточно сформували варнову структуру суспільства, довершили космічний індоєвропейський світогляд . І вже після цього відформовані на подніпровському «полігоні» принципи світового індоєвропеїзму почали розходитись по планеті.
        Але ж для розвитку творчої людської потуги самих лише чорноземів було ще замало. Без удосконалення біологічно-генетичних якостей носіїв цієї потуги будь-які чорноземи залишалися б «незапитаними». Первісні індоєвропейці конче потребували могутніх мутагенних енергій. Чому вони шукали їх саме на Подніпров’ї? Чому не залишилися в Малій Азії? Чи не тому, що під феноменально плодючими ґрунтами України приховуються якісь особливі геологічно-енергетичні структури? Подивімось. Український щит — це ділянка земної кори, складена переважно найдревнішими на Землі кристалічними породами. По суті, щит є величезним монолітом, заглибленим на сотні кілометрів у надра планети. Стосовно ж горішньої частини щита, то на Правобережжі Дніпра вона фактично виходить на земну поверхню. Зовсім інша річ — лівобережна Дніпровсько-Донецька западина, заповнена викопними морськими та континентальними відкладами. Глибина залягання гранітів у ній велика: до 5—7, часом до 10, а в Донбасі — навіть до 15—20 км від земної поверхні. А за кордон між щитом і западиною править створений напередодні голоцену Дніпро.
        У чому полягає всесвітній сенс цієї формації, автори цих рядків збагнули після бесіди С.Васильченка з Олегом Слензаком. «Цілком зрозуміло, що осадкові породи западини не мають такої непохитної міцності, як кристалічні структури щита, — наголосив Олег Ігоревич. — Отож у ті моменти, коли швидкість обертання Землі навколо своєї осі прискорюється чи гальмується, ці породи за інерцією стояння важко налягають на той чи інший гранітний схил западини. Через те, що Земля обертається на схід, під час прискорення осадкове заповнення Лівобережжя тисне на фронтальний (придніпровський) схил правобережного щита. При цьому під дією ряду геофізичних чинників, котрих я зараз детально не розкриватиму, тиск спрямовується з північного сходу на південний захід. З огляду на сказане можна твердити, що під час прискорень обертання Землі в районі дніпровського фронту, зокрема в районі Канівських гір, відбуваються руйнування кристалічних порід та зсуви інших геологічних структур, дрібнофокусні землетруси, могутні викиди деформаційної плазми тощо».
        Це — особисті тлумачення Олега Ігоревича, що їх поділяють далеко не всі науковці. Але ми, автори цих рядків, сприймаємо їх беззастережно. Позаяк завдяки їм багато в чому стає зрозумілим розвиток людського життя на планеті. Багато сотень мільйонів років тому на наших теперішніх землях було створено велетенську базову модель найунікальнішого природного геоплазмового генератора, дія котрого підлягає космічним ритмам. Напередодні появи індоєвропейців генератор було вдосконалено на «тонших рівнях» створенням Дніпра та Канівських гір. Подивімось на мапу — Дніпро від Білорусі й аж до Запоріжжя тече точно з північного заходу на південний схід (за Запоріжжям різко повертає на південний захід). Просто ідеальний, «лобовий» фронт Українського щита та осадкових порід Лівобережжя! Не випадково ж на лінії цього фронту шикуються сакральні центри Русі-України — Київ, Канів, Черкаси, Запорізька Січ, Дніпропетровськ (промислово-технічний «мозок» найновітніх часів). До того ж під Дніпром міститься глибинний розлом... Звісно, з-поміж усіх регіонів України енергетичні імпульси від ритмічних ударів у щит «відлунюються» передусім на Київщині, Черкащині, Кіровоградщині, Дніпропетровщині. Унікальні грунти цих регіонів та зволожена Дніпром атмосфера (на відміну від, скажімо, сухого Донбасу) становлять єдиний життєтворчий комплекс з Канівським геоплазмовим генератором, граніти якого залягають в якихось 100 м від земної поверхні.
        Протягом усього голоцену, нагадаємо, Канівські гори виявляли «надзвичайну неотектонічну активність» (особливо багатозначну на тлі тектонічно нейтральних «суміжних районів»). Ось уже 10 тисяч років цей генератор невтомно працює над удосконаленням творчої потуги Північного Причорноморя. Тепер ми розуміємо, чому давні індоєвропейські цивілізації України творилися на Правобережжі; чому саме Правобережна Середня Наддніпрянщина була серцем Трипілля (трипільські протоміста відкрито на Черкащині), Словянщини, Київської Русі, Козаччини; чому із самого неоліту різночасове населення Середнього і Нижнього Подніпровя мало дуже міцну репутацію мудреців ; чому арійські курганні культури (і скіфська теж) тяжіли до наддніпрянських обширів Дніпропетровщини, Запоріжчини, Херсонщини; чому Лівобережний Схід виявляє зараз найпотужніший в Україні політично-світоглядний консерватизм... Дивлячись ширше, Дніпро можна уявити як планетарний кордон між двома глобальними началами людської цивілізації. «Творення світу» відбувалося на Подніпровї в діалектично суперечливій боротьбі ідей творчого духу, виробництва, руху, свободи з ідеями «експропріації», затужавіння думки, антируху, несвободи, які «накочувалися» на Правобережжя з «Дикого поля» в особі угро-фінів, різноманітних тюркських спільнот, монголів та інших антагоністів світового індоєвропеїзму...
        З огляду на все сказане треба думати, що розташовані неподалік від Канева Київські гори теж діють як могутній геоплазмовий генератор планетарного класу. Це припущення цілком очевидно підтверджується феноменальними цивілізацієтворчими властивостями Придніпровської Київщини, але потребує дальшого вивчення.
        
        СОНЦЕ. ЗЕМЛЯ. МІСЯЦЬ. ПОЛІТИКА
        Весняне рівнодення. Зупинімось тепер на такому питанні. Якщо перебіг суспільних подій у критичні моменти величезною мірою залежить від розумового стану людей, а цей стан, у свою чергу, визначається діалектично суперечливим впливом геоплазми, то, знаючи природну ритміку її коливань, можна впевнено прогнозувати політичні колізії. Оскільки ж будь-який, і політичний зокрема, перетворювальний «стрибок» відбувається через зупинку руху і вибуховий скид напруги, то нормальний перехідний період вимагає принаймні двох необхідних умов: по-перше, реального двовладдя, а по-друге, спалахів неадекватності суперничих сил, які б у патологічно затятому, «забиченому» протистоянні блокували політичний рух та унеможливлювали всяке порозуміння. А щоб зясувати, чи є в таких спалахах певна систематична циклічність, нам знову ж таки треба повертатися до загальнокосмічних процесів...
        У своїх студіях Микола Чмихов використовував спостереження вітчизняних і зарубіжних вчених, котрі довели, що всі великі зміни в житті людей завжди збігалися з максимумами припливоутворюючої сили небесних тіл. Аж ніяк не випадково в цьому дописі знову згадуються припливно-відпливні явища, адже приплив — це безпомилкова ознака пікових деформацій літосфери. Отож ритм коливань припливів збігається з таким самим ритмом збудження геоплазми, а з огляду на це треба казати і про відповідний ритм активності людей. Згадувані Чмиховим вселенські максимуми припливоутворювань — це рідкісні явища, спричинювані аномальним посиленням притягань кількох небесних тіл стосовно Землі. Ну а якщо відсунутись від глобальних процесів до сьогодення? Про добові припливи див. вище, а тут погомонімо про інші ритми. Нещодавно англійські вчені зясували річний цикл енергетичної активності кристалічних мінералів, піки котрої припадають на весняні та осінні рівнодення, а найглибші спади — на літні та зимові сонцестояння. Цікаво, ще й дуже! Бо ж це, либонь, випадає так, що існує й відповідний цикл суспільно-політичної активності, особливо помітної в критичні роки! А що нам каже з цього приводу історія?
        Вона каже таке. Усі первісні «теорії катастроф» виявляють підвищену увагу до весняних рівнодень. Саме тоді, вважали стародавні науковці, завязуються усілякі суспільні ворохобні, а за надкритичної астрономічної ситуації відбуваються космічні катастрофи. Новий рік (початок певного циклу життєдіяльності природи і людей) за давнини теж починався на весняне рівнодення. Поза сумнівом, усе це зумовлювалося піковим спалахом геоплазми. Але ж чому саме в цей день? Поміркуймо.
        Найпотужніший у розумінні гравітаційних тяжінь наш сусіда — це, звісна річ, Сонце, а найближчий — Місяць. Земля обертається навколо своєї осі. Земля — куля (майже правильна), а отже, при її обертанні найбільша кутова швидкість та найбільша відцентрова сила спостерігаються на найбільшому діаметрі планети, тобто на екваторі. Далі: Земля кружляє навколо Сонця. Позаяк земна вісь нахилена під кутом 2327 (тобто під цим кутом екватор нахилено до площини земної орбіти), у своїм навколосонячному русі наша планета підставляє животворчому світилу щораз інші частини свого тіла (так змінюються пори року). А з Землі видається, нібито Сонце періодично «мандрує» небосхилом із північної півкулі у південну, а потім навпаки. Так от, на весняні й осінні рівнодення воно перетинає лінію екватора, а найвіддаленіші від екватора точки (північний та південний тропіки) займає в дні літнього (в північній) та зимового (в південній півкулі) сонцестоянь.
        Усе, гадається, зрозуміло. Навесні і восени найбільша (екваторіальна) земна відцентрова сила збігається з притяганням Сонця, і дисбаланс внутрішньопланетних напруг досягає річного максимуму. Отже, «критичні паралелі» так само максимально збуджуються. А на дні сонцестоянь — навпаки, концентрації напруг і деформацій є найменшими, адже в цей час земна відцентрова сила та сила сонячного притягання діють у різних напрямах під найбільшим протягом року кутом. Далебі, всіма цими моментами і треба пояснювати річну ритміку енергетичної активності кристалів.
        У спокійні роки така земно-космічна ритміка викликає помірну пульсацію геоплазми, яка на людей впливає слабо. Та не забуваймо і про Місяць! Обертаючись навколо Землі, він регулярно на новомісяччя проходить між нею та Сонцем. Ясна річ, тоді притягання Сонця та Місяця стосовно Землі збігаються. Отже, протягом року припливні піки на рівнодення та на молодика спричинюють найбільші деформації літосфери. А чи буває ще напруженіша ситуація? Чи трапляється, наприклад, таке, щоб новомісяччя випало на рівнодення? Трапляється — раз на 532 роки! Ну от ми й повернулися до визначеного М.Чмиховим 532-річного циклу історії. Подивімось, як дослідник його вирахував.
        «Світотворче коло». З огляду на відсутність писемних памяток датування давніх процесів вітчизняної історії точністю не відзначається. Розбіжності в хронологічних оцінках епох сягають часом кількох тисяч років. Отож Чмихов вирішив перевірити, чи має слушність твердження предків про те, що епоха триває «близько 16-ти віків». З огляду на збіг принципів розвитку Північного Причорноморя та Близького Сходу він зіставив головні пункти історичного шляху первісного населення наших земель з близькосхідною хронологією, непогано розробленою з опорою на тамтешні писемні памятки. І воно десь так приблизно і випало — спільний епохальний близькосхідно-північнопричорноморський цикл загалом вклався в 1600 років. Це потягло за собою запитання: а чи є якийсь відповідний астрономічний цикл? Виявляється, є, — це т. зв. цикл О.Петерсона (згадувався вище), тривалістю, за найновішими розрахунками, до 1600 років. І його зламні рубежі якраз і позначаються космічними катаклізмами та різкими змінами у природі Землі!
        Чим далі, тим, як ви розумієте, цікавіше. Згаданий цикл має три природно-кліматичні фази — вологу, помірну й суху. Щодо їхньої тривалості природознавці єдиної думки ще не доскочили, але ж сама логіка підказує, що вони повинні бути рівнотривалими. Отже, 1600:3=533,333... А чи є відповідний астрономічний цикл? Є! Це — відомий з давніх-давен 532-річний «Індиктіон», він же «Великий індиктіон», «Велике коло», «Церковне коло», «Світотворче коло», злами якого позначаються великими якісними змінами в земному кліматі та суспільстві. Ну, а далі вже просто: 5323=1596... одне слово, дивись наведену вище чмиховську «драбину епох».
        Але ж як твориться це коло (колобіг небесних тіл)? Відповідь криється у взаємостосунках Сонця, Землі та Місяця. Найвідомішими серед циклів руху Місяця і Сонця є 19-річне «коло Місяця», по завершенні якого фази Місяця знову припадають на одні й ті ж самі числа календаря, та 28-річне «коло Сонця», від початку якого повторюються дні тижня та числа календаря. І раз на 532 роки обидва ці «кола» починаються разом — на збіг весняного рівнодення та новомісяччя.
        Ідеться про надзвичайно важливий момент! Протягом року Місяць 12 разів обертається навколо Землі, отже, 12 разів перебуває між нею і Сонцем (новомісяччя) і 12 разів — за зєднаними Сонцем і Землею (повномісяччя). Якби щоразу при цьому центри цих трьох небесних тіл суміщалися, то ми б щороку спостерігали 12 повних сонячних і 12 — повних місячних затемнень. Однак площини орбіт Землі й Місяця не збігаються, а тому Місяць звичайно проходить над або під тією лінією, яка зєднує центри Сонця й Землі (проминувши на новомісяччя Сонце, молодий місяць одразу ж зароджується у вигляді тонесенького серпика, а на повномісяччя незатулений Землею Місяць весь освітлено Сонцем, і він виглядає як повний сяючий диск). Лише зрідка Місяць перетинає цю лінію на ново- чи повномісяччя. У такому разі на новомісяччя відбувається часткове або повне сонячне, а на повномісяччя — часткове або повне місячне затемнення.
        Далі. Місяць обертається навколо Землі за 28 діб, отже, між новомісяччям та повномісяччям спливає 14 діб (за повний оберт Місяць відбуває чотири фази). Логіка підказує, що в тому рідкісному випадку, коли трапляється сонячне затемнення, за два тижні треба чекати й місячного. Але це зовсім не обовязково, бо ж з огляду на незбіг площин орбіт Землі й Місяця наш супутник, пересуваючись за Землю після сонячного затемнення, збочує від лінії, яка зєднує центри Сонця, Землі та Місяця (і навпаки — спокійно проминувши на новомісяччя Сонце, Місяць за два тижні може потрапити в зону місячного затемнення). На зламах 532-річних циклів, повторимось, збігаються новомісяччя і рівнодення, і це обовязково супроводжується частковим, а раз на 2660 років — повним сонячним затемненням. Це дуже важкий момент для планети, позаяк тоді суміщаються центри Сонця, Землі й Місяця та дія екваторіальної відцентрової сили (і вся ця потуга тягне Землю в один бік, «розпираючи» її по екватору), однак далеко не завжди через 14 діб, на повномісяччя, відбувається і місячне затемнення...
        А тепер згадаймо, як Біблія підкреслювала збіг повних сонячного і місячного затемнень у «кінці світу», а Чмихов знайшов відповідні сучасні астрономічні дані (повне сонячне затемнення на збіг новомісяччя та рівнодення 20 березня 2015 р., а 4 квітня — повне місячне затемнення). Читач уже збагнув: у цьому випадку ідеться не тільки про абсолютне суміщення центрів Сонця, Землі і Місяця та екваторіальної відцентрової сили, а й про те, що воно триватиме декілька тижнів, спричинюючи тим самим неймовірно важкий режим максимально можливої концентрації напруг. Ця зєднана потуга спочатку «розпиратиме» Землю в районі екватора в один бік, а потім — урізнобіч. Отож-бо неважко уявити собі, який блискавичний перепад граничних деформацій у протилежних напрямках відчуватиме тоді дебела туша нашої планети, і як запекло тертимуться на стиках літосферні гранітні плити...
        Але ж і це ще не все! На рубежах 532-річного циклу до складних стосунків Сонця, Землі та Місяця долучається ще й загальне критичне розташування планет у Сонячній системі, а на зламах 1596-річного — ще критичніше, до того ж на початку останнього циклу (протягом аж 88-ми років!) орбіти Землі та Місяця, як відзначалося вище, мають таку особливу конфігурацію, що Сонце, Земля та Місяць куди частіше, ніж звичайно, вишикуються в одну лінію (отож припливоутворююча сила в цей час — одна з найвищих і дуже впливає на клімат планети ). І зовсім уже катастрофальні загальні гравітаційно-деформаційні ситуації в Сонячній системі виникають на стиках 7980- та 9576-річного циклів...
        КОСМІЧНЕ МИСЛЕННЯ УКРАЇНИ
        Підсумовуючи все сказане в цьому невимушеному дописі, згадаймо іще раз про ідеї Миколи Чмихова. Теперішнє людство, писав він, аж ніяк не випадково повернулося наприкінці 9576-річного циклу до «глобальних закономірностей розвитку природи і суспільства», «віковічних вселенських принципів», «ідеї універсального колобігу». На його думку, це свідчить про те, що світоглядний цикл замкнувся («обидва кінці часу» зєдналися), і на «новому витку спіралі історії» ми, як і наші предки, знову «прагнемо Космосу» . З огляду на це М.Чмихов і твердив: «...Програмні настанови сучасного людства, яке стає нині по-справжньому активним космічним субєктом, визначать соціальний і духовний зміст не тільки найближчих десятиріч, але й, вочевидь, усього 7980-річного (чи навіть 9576-річного?) циклу розвитку суспільства і Всесвіту, який уже розпочинається» .
        Але ж, будучи “по-справжньому активним космічним суб’єктом”, людство потребуватиме в новому циклі світогляду, ґрунтованого на знаннях про загально космічні (загальносистемні) закономірності руху світоладу. Оскільки ж ідейно-духовна база кожної нової епохи твориться в “пупі Землі”, то логічно припускати, що згідно з законами всесвітнього циклізму Україна повинна зараз брати найактивнішу участь у творенні основ грядущого космічного мислення землян (шляхом, зокрема, поєднання знань предків із сучасними знаннями, як це робив М. Чмихов). Наші придушені соціальними негараздами “широкі маси” цього просто не помічають, але починаючи з 80-х років таке мислення у нас уже формується.
        Оновлення будь-якої цивілізаційної формації розпочинається зі створення її ідейно-світоглядної бази («Спочатку було Слово!»). Можна анітрохи не сумніватися, що цей процес триватиме й далі і що світопереосмислювальні змагання становитимуть одну з основ життя України напередодні 2015 року, готуючи її до тієї місії, про яку ідеться у чмиховській статті «Україна від минулого до майбутнього»: «...Унікальна ситуація закономірного відродження Української держави створена наче спеціально для того, щоб усе її населення, усвідомивши наближення глобального катаклізму, встигло підготуватися до нього... розірвало ланцюг його поширення на Землі. Україна... не має обєктивних перешкод для цього. Можливо, саме в майбутньому врятуванні людства (або участі у процесі цього врятування разом з іншими державами) й полягає всесвітньо-історичне значення незалежної України? Тим більше, що подібну роль рятівника інших народів наш народ виконував неодноразово».
        Смисл цих слів сумнівів не викликає: Україна, «усвідомивши наближення катаклізму», врятує «інші народи» силою своїх знань (згадаймо тут і прозорі натяки Нострадамуса на те, що «Борисфен» запровадить новий світоглядний «закон»). Задля витворення цих знань (новоепохального світогляду) вона «наче спеціально» дістала незалежність. А тепер, додамо від себе, задля цеї ж мети вона потребує переходу до цілісної державної політики, суть котрої полягала б у скеруванні нашого народу на підготовку до своєї історичної місії. Для цього треба створити цивілізаційну інфраструктуру, здатну забезпечити необхідні організаційні та матеріально-побутові умови для піднесення духовності, свобідної думки та, якщо можна так висловитись, «новоепохальної ідейності».
        Багато хто, напевне, закине: чого варті всі ці високі слова про історичну місію України, якщо, коли вірити тому ж Чмихову, вже через кільканадцять років на землян очікують руйнівні землетруси, потопи, вулканічні виверження та інші жахи? Тут уже не до місій, тут аби якось вижити... Дуже слушний і доречний закид. З цього приводу можна поміркувати ось так. Одна справа, коли описана предками катастрофа вражає сумирних палеолітичних лісотундрових мисливців на мамутів, і зовсім інша — коли йдеться про теперішню цивілізацію з її загальнопланетарними електронними комунікаціями, атомними реакторами, монбланами ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї. Адже вона просто не витримає такого удару і загине без усякого якісного оновлення. А це урве усю витворювану протягом мільйонів років лінію творчого людського життя. Де ж тут логіка, сенс? Навіщо тоді всі ці зусилля розкутого розуму навколо світоглядно-суспільно-формаційних і технологічних надбань? Такий «глухий кут» у програмі всесвітнього руху неможливо собі уявити. Вочевидь, для сучасних землян готується трохи інший варіант переходу.
        Обміркуємо цю можливість. У плині геологічних епох потужність всесвітніх струсів явно йде на спад. В історичній пам’яті людства немає грандіозних катаклізмів часів молодості планети, коли навпіл розвалювалися цілі материки. «Розмашисті» перетворювальні процеси повільно, але неухильно переходять на «лагідніші», тонші режимні рівні. А це означає, що програма перетворень світоладу не є чимось абсолютно незмінним, запанцированим в одну і ту ж саму форму. Для кожного етапу передбачено свою комбінацію прояву всесвітніх сил. Дуже й дуже хочеться вірити, що для нинішньої надто ускладненої, а тому й надто вразливої моделі цивілізації запрограмовано значно лагіднішу, досі незнану конструкцію міжепохальних планетних взаємовпливів, — конструкцію, в умовах якої Україна таки спроможеться виконати свою особливу місію...
        
        Вересень 1999 — лютий 2000 р. Київ
        
        “Перехід-IV” число 1 (3) 2000
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2005.11.23 | Тестер

          Щиро вдячний. Скопіював. У мене є книга Чмихова

          "Від яйця-райця до ідеї Спасителя". Вона видана після його смерті, його дружиною. Так що там я почерпнув багато цікавого для себе.
          А ось з роботами Слензака, Васильченка та Холодної я не знайомий.
          Почитаю. Там, здається, багато політесу, та якоїсь містики про глобальну роль України. Я до таких речей відношусь із певною мірою скепсису. Як в тому анекдоті "Якщо ви такі розумні, то чому ви сидите в зашарпаному шинку, а не в ресторані" ...

• 2005.11.23 | Тестер

  Це у мене є. Я хотів щось новеньке.

  Ось учора по К1 був цікавий науковий фільм агліцький про катострофу у пермському періоді - це 250млн років тому. Дуже тонке і грамотне дослідження. Я з задоволенням проглянув до кінця.
  За бога і християн не згадували