12/22/2005 | Георгій

Ця книга продовжує розвивати центральну тему Першої книги Самуїла - про роль і взаємні відносини Пророка, Священика і Царя. Як і 1 Самуїла, ця книга досить довга, динамічна, насичена подіями. Але вона, у порівнянні з 1 Самуїла, дещо більш філософська, медитативна. Також ця книга містить одне з найважливіших в усьому Старому Завіті месіанських пророцтв.

Попередня, Перша книга Самуїла закінчується на дуже трагічній ноті. Перший цар Ізраїлю, Саул, потерпів повну поразку від філістимлян і покінчив із собою. В останній битві також загинуло троє його синів, у тому числі і близький друг майбутнього (і вже помазаного на царство) царя Давида Йонафан. Давид, який ще до початку трагічної для Ізраїлю битви переметнувся у стан філистимлян (але не приймав участі у боївих діякх проти Ізраїлю) дізнається про ці новини і повертається зі свого сховища у філистимському місті Ціклаг до міста Хеврон у своїй рідній Юдеї (трохи на південь від сучасного Єрусалиму). Там знають про його обраність на царство і проголошують його царем, але поки що не всього Ізраїлю, а тільки території, де живе плем"я Юди. Амбіційний Давид хоче бути царем усього Ізраїлю, але Авнер, високопоставлений генерал армії Саула, проголошує ізраїльським царем сина Саула на ім"я Іш-Бошет. Починається війна між племенем Юди, яке підтримує Давида, і рештою племен Ізраїлю, які підтримують Іш-Бошета. Ця війна триває сім років і закінчується повною перемогою армії Давида. (Трохи далі у книзі ми дізнаємося, що плем"я Юди на той час стало дійсно найбільшим і наймогутнішим в Ізраїлі: воно мало п"ятсот тисяч озброєних і тренованих воїнів, тоді як інші одинадцять племен усі разом мали вісімсот тисяч - і не завжди при вьому виступали як монолотна сила). Давид, якому вже тридцять років, з тріумфом повертається у Хеврон і займає там престол царя усього Ізраїлю. Ще через два роки він бере штурмом фортецю євусеїв, що розташована на невеличкому горбі під назвою Сіон. Там він засновує нове місто Єрусалим, і переносить туди свою столицю.

Давид змальовується у книзі досить неоднозначно. З одного боку, він совістлива людина. Навіть і після смерті Саула, який люто ненавидів його і з усіх сил намагався його вбити, Давид зовсім не радіє тому, що Саула більше нема серед живих - він досі почуває себе зобов"язаним першому цареві, лояльним до нього. Давид навіть наказує стратити молодого воїна-кушита (африканця), який хвалився (неправдиво), що він нібито особисто вбив Саула, і також двох шукачів пригод, які вбили Іш-Бошета. Також, Давид дуже побожна людина, він часто молиться, шукає Богової поради, і не забуває перенести до своєї нової столиці Ковчег Завіту. Коли Ковчег перенесено, Давид так радіє, що на очах усього люду починає танцювати і "підстрибувати" просто на вулиці. Нарешті, Давид очевидно дуже мудра, розважлива людина - він оточує себе здібними радниками і сам часто розсуджує складні питання так, що люди навіть називають його "мудрим, як Божий ангел." Але він має також і одну досить негативну рису: Давид дуже рвучкий, імпульсивний, він має проблему з контролем своїх емоцій. Якщо у битвах йому це часто допомагає - вороги бояться його, тому що він поводить себе з ними "як ведмедиця, в якої розорили барліг і забрали ведмежат," - у "цивільному" житті він час від часу мусить страждати і тяжко розплачуватися за свою імпульсивність.

Однією такою імпульсивною дією, за яку Давидові довелося розплачуватися, була пригода з жінкою на ім"я Вірсавія (у багатьох західноєвропейських перекладах Бат-Шеба або Бат-Шіба). Очевидно, цар, якому в момент цих подій було десь трішки за сорок, переживає щось на кшталт кризи середнього віку, того стану, про який в народі кажуть, "сивина у бороду, дідько в ребро." Він має сімох законних дружин і як мінімум десять (може і більше) офіційних наложниць. Але, коли він бачить, як Вірсавія - заміжня жінка, дружина воїна-гіттеянина на ім"я Урія, який бився у складі ізраїльської армії - приймає ванну на даху свого будинку, він просто конче бажає мати з нею секс. Вірсавія стає вагітною. Давид робить спробу покрити свій переступ - він викликає Урію до Єрусалиму, але той, як "посвячений" воїн у час боївих дій, спить на солом"яному маті у дворі, не заходить до своєї домівки і не торкається Вірсавії. Тоді Давид - очевидно, переляканий насмерть і у стані навіженості - віддає наказ підставити Урію під мечі ворогів-аммонітів, і Урія гине. Таким чином один тяжкий гріх - перелюб - веде до іншого тяжкого гріха, вбивства. Під впливом свого домашнього священика і пророка Натана Давид усвідомлює, якої біди він накоїв, і гірко розкаюється. Дитина, яку народжує Вірсавія, помирає, а Давид отримує пророцтво, що за свої гріхи невдовзі хтось дуже близький йому збезчестить його ім"я тим, що забере собі Давидових жінок і буде мати з ними секс. Через деякий час Давид отямлюється, Вірсавія переселяється до нього у палац і народжує йому ще одного сина (якого вони називають Соломон), але дивне і страшне пророцтво, очевидно, йому дуже муляє.

Дійсно, гріх, навіть і такий, в якому людина розкаялася, не минає даремно. Незважаючи на блискучі військові і цивільні успіхи Давида, в його царстві починається біда. Його найстарший син Амнон запалюється гріховною пристрастю до своєї напів-сестри Тамар, чия мати була також матір"ю третього за старшинством і наюлюбленішого з Давидових синів, Авессалома. Розбещений принц Амнон брутально гвалтує Тамар і за це гине від руки Авессалома. Давид у гніві проганяє Авессалома до міста Гешур, але через три роки не витримує суму за сином і дозволяє тому повернутися до Єрусалиму. Але невдячний і не в міру амбіційний Авессалом через чотири роки переїжджає з Єрусалиму у Хеврон і там оголошує себе царем. Він надзвичайно вродливий, харизматичний персонаж, і йому якимось чином вдається перетягти на свії бік колосальну армію прихильників з усіх ізраїльських племен. Ця армія іде на Єрусалим. Давид з невеличкою купкою вірних йому солдатів тікає, і Авессалом тріумфально входить у царську столицю, де моментально гвалтує десятьох батькових наложниць.

Все-таки Авессаломові не вдається закріпити свою перемогу. Його армія зустрічається для вирішальної битви з армією Давида біля міста Маганаїм у місцевості Гілеад на східному березі Йордану. Починається дуже тяжка і кривава битва, гинуть десятки тисяч людей. Невідомо, яким чином це все закінчилося б, але у якийсь момент Авессалом, який має розкішне довге волосся, їдучи верхи чіпляється волоссям за гілку дерева і повисає на ній. Давидів помічник Йоав бачить це і проштрикає висячого Авессалома трьома бойовими дротиками. Армія Авессалома деморалізована такою безглуздою смертю свого командуючого і скоро капітулює. Давид повертається до Єрусалиму, він знову цар, але, але... його нічого не радує. Він тужить за сином Авессаломом, голосно ридає і каже, що волів би краще сам загинути, ніж отак втратити своє дитя.

Наприкінці книги Давид змальований підстаркуватим і надзвичайно втомленим володарем. Він усе ще веде війни із зовнішніми ворогами, придушує заколоти внутрішніх ворогів, але він якийсь розгублений. Давид для чогось, всупереч думці своїх найбільш вірних і високопоставлений воєначальників, починає у черговий раз перераховувати свої збройні сили, ніби збирається у далекий похід. Очевидно, це викликає неспокій, бунти, і до того ж на Ізраїль нападає якась загадкова пошесть, яка забирає аж сімдесят тисяч душ. Проте під самісіньку завісу Давид робить одну дуже важливу справу. Після молитви і поради зі звоїм домашнім священиком він іде до мешканця Єрусалиму, євусея на ім"я Арауна, і купує в нього тік, на якому починає будувати те, що згодом перетвориться на єрусалимський Храм.

Як я вже написав, Друга книга Самуїла містить одне месіанське пророцтво, яке має колосальне значення для християн. Після опису повернення Ковчега Завіту до Єрусалиму, Бог каже Давидові, що з його династії вийде Той, чиє Царство буде встановлене НАВІКИ. Невідомо, чи розуміє Давид, про Кого саме говорить йому Бог. Але для нас, християн, нема ніякого сумніву, що цей Хтось буде досить віддалений Давидів нащадок, галілейський тесля на ім"я Йошуа бар Йоссеф га-Ноцрі, син Йосифа і Марії, Хто народиться у Давидовому рідному місті Віфлеємі і Хто встановить Своє Царство у серцях віруючих у Нього людей по всій землі на віки віків.