Спеціально для добродія tmp :)
01/19/2006 | Георгій
У газеті "День" з"явилося отаке (див. нижче). Хотілося б почути Ваш коментар. Як Ви гадаєте, чи це наклеп? Чи правда?...
*******
Московія
(Клара ГУДЗИК, «День»)
У 1581 році папський легат, член Ордену єзуїтів Антоніо Посевіно побував у Москві з офіційним візитом. Як пише російський історик Микола Карамзін в «Истории государства Российского», головною метою візиту було «об’єднати віри та сили всіх держав християнських проти оттоманів» (турків), а ще — оцінити можливості навернення Великого князя Івана Васильовича (Грозного) та його народу в латинську віру (католицизм). Дипломати-італійці, звісна річ, зазнали цілковитого фіаско при московському дворі, але під яскравими враженнями поїздки допитливий Посевіно написав і надрукував кілька трактатів. Головний із них — «Московія» — побачив світ 420 років тому (1586) і досі запитаний істориками. У своїх творах Посевіно використав також дорожні замітки Пабло Кампані — одного з учасників поїздки, який знав слов’янські мови.
Нижче наводяться деякі із записок двох освічених італійців ХVI століття, які побували в Московії (так тоді називалася майбутня Росія).
«Тутешній народ називається московитами і заселяє весь простір від крайніх кордонів Європи й Азії до останньої північної межі, де тільки можуть жити люди. Загалом це — непривітна країна, в багатьох місцях вона не має жителів, і земля там не оброблена. До того ж, навколо простяглися величезні пустелі та ліси, яких не торкнувся час...
Ні послам, ні купцям інших народів, які прибувають до Московії тільки за згодою князя, не дозволяється вільний проїзд усією країною, а в Москві вони перебувають начебто під почесним арештом. Особливі люди стежать за тим, чим вони займаються й особливо — з ким розмовляють. Ми та наші слуги не мали можливості кроку ступити з помешкання, навіть для того, щоб напоїти коня. А московитам було суворо заборонено підходити до римських послів і спілкуватися з ними. А коли послам приходили листи, князь або не віддавав їх нам, або просив нас перекласти листи російською, щоб бути в курсі...
Московити їздять до інших країн тільки тоді, якщо їх туди посилають. Князь не хоче, аби піддані знали ще щось, окрім свого царя та своєї землі, і не дозволяє виїжджати за кордон навіть для вивчення наук...
Щоразу після того, як Великий князь поговорить з іноземними послами, він омиває руки в срібній чаші, що стоїть на лаві у всіх перед очима, ніби здійснює обряд очищення. Таким чином наближені й інші знатні люди, які зазвичай у великій кількості присутні на прийомі, ще більше стверджуються у своїй відчуженості та в огиді до нас, прибулих із Заходу...
До латинської церкви московити ставляться дуже неприязно. Слова «латинська віра» — у них найсильніше прокляття для ворогів. Тим часом, бояри одного разу попросили послів Римського папи — від імені государя — пояснити розбiжностi між католицькою та православною вірою в письмовому вигляді. Побачили ми також, що за традицією Московія надзвичайно залежить у справах релігії від Русі, яка перебуває під владою польського короля, — зовсім недавно московських єпископів затверджував Київський митрополит руської віри...
У московитів надзвичайно вченим вважається той, хто запам’ятав слов’янські літери. Молитву Господню знають дуже небагато людей, а Символ віри, Десять заповідей і Богородицю не знає майже ніхто. Це не дивно — там немає жодної колегії або академії: існують тільки якісь школи, де хлопчики навчаються читати i писати. А якщо хтось хоче просунутися у навчанні далі, він не уникне підозр і не залишиться безкарним. Саме тому навіть Диплом про єднання церков, складений Папою Євгеном IV (Флорентійська унія) та переданий нам в оригіналі, не міг бути корисним у Московії, хоча він був написаний латиною, грецькою та руською («руською» папські посли називають мову пращурів сучасних українців, які тобі перебували тоді у складі Речі Посполитої). Адже кількість мешканців країни, які знають латинську мову (не беручи до уваги кількох лікарів при дворі князя), не перевищує трьох, і всі вони — поляки...
Московити змалку, отримавши цю настанову з рук предків, мають звичай на всі ваші запитання відповідати так: «Один Бог і Великий государ це знають», «Наш Великий государ сам усе знає», «Він єдиним словом може розплутати всі вузли й складнощі», «Немає такої релігії, обрядів і догматів, яких би він не знав», «Хай би що ми мали, коли досягаємо успіху та добре почуваємося, все це ми маємо з ласки Великого государя».
Великий же князь постійно намагається продемонструвати свою велич. Можна навіть сказати, що він переніс на прославляння себе самого навіть те, що належить до шанування Бога. Князь носить тіару, пишно прикрашену перлами та коштовними каменями, — і не одну. Їх він або має при собі, коли сидить на троні, або носить на голові. Він одягнений у довжелезний, до п’ят, одяг, майже такий, яку зазвичай носять папи, коли відправляють урочисте богослужіння; на руках його багато перснів із величезними коштовними каменями. У своїй зарозумілості князь не терпить порівнянь з іншими, і щоразу, коли посли нагадували йому про могутніх християнських государів, він гнівався і кричав: «Хто вони такі в нашому світі?».
Ми швидко пересвідчилися в тому, що багато що зі сказаного нами так звані тлумачі перекладали Великому князю Івану не за суттю, зі скороченнями і часто без будь-якого значення. Усе, що, на їхню думку, буде неприємне государю й тому становить небезпеку для них самих, вони пропускали...
Хай би якими впливовими були московити, за найменшої підозри в зраді негайно страчують запідозреного, його сім’ю, слуг і навіть непричетних людей. Здебільшого їх топлять у воді або забивають батогами. Тому всюди панує догідливість та страх, і ніхто не сміє й рота розтулити. Звикши з дитинства до поневолення, московити ніби змінили свою природу — звеличують свого царя навіть тоді, коли він їх мучить. При цьому вони не заздрять життю інших народів бо вони зовсім його не знають».
Апогеєм візиту до Москви став відомий диспут «Про віру» між легатами папи Григорія ХIII і Великим князем, у якому останній висловив чотири закиди латинству: папу носять у кріслі, у нього хрест на ногах (взутті), він голить бороду та вважає себе Богом. На всі докази послів государ відповідав обуренням і криком. Утім, наступного дня сказав, що, попри розбiжностi у вірі, він хоче братства та єднання з християнськими государями (західними) і має намір відправити до Риму свого посла. Це була тільки риторика — до серйозного антиосманського союзу католиків і православних справа так і не дійшла.
(http://www.day.kiev.ua/155837/)
*******
Московія
(Клара ГУДЗИК, «День»)
У 1581 році папський легат, член Ордену єзуїтів Антоніо Посевіно побував у Москві з офіційним візитом. Як пише російський історик Микола Карамзін в «Истории государства Российского», головною метою візиту було «об’єднати віри та сили всіх держав християнських проти оттоманів» (турків), а ще — оцінити можливості навернення Великого князя Івана Васильовича (Грозного) та його народу в латинську віру (католицизм). Дипломати-італійці, звісна річ, зазнали цілковитого фіаско при московському дворі, але під яскравими враженнями поїздки допитливий Посевіно написав і надрукував кілька трактатів. Головний із них — «Московія» — побачив світ 420 років тому (1586) і досі запитаний істориками. У своїх творах Посевіно використав також дорожні замітки Пабло Кампані — одного з учасників поїздки, який знав слов’янські мови.
Нижче наводяться деякі із записок двох освічених італійців ХVI століття, які побували в Московії (так тоді називалася майбутня Росія).
«Тутешній народ називається московитами і заселяє весь простір від крайніх кордонів Європи й Азії до останньої північної межі, де тільки можуть жити люди. Загалом це — непривітна країна, в багатьох місцях вона не має жителів, і земля там не оброблена. До того ж, навколо простяглися величезні пустелі та ліси, яких не торкнувся час...
Ні послам, ні купцям інших народів, які прибувають до Московії тільки за згодою князя, не дозволяється вільний проїзд усією країною, а в Москві вони перебувають начебто під почесним арештом. Особливі люди стежать за тим, чим вони займаються й особливо — з ким розмовляють. Ми та наші слуги не мали можливості кроку ступити з помешкання, навіть для того, щоб напоїти коня. А московитам було суворо заборонено підходити до римських послів і спілкуватися з ними. А коли послам приходили листи, князь або не віддавав їх нам, або просив нас перекласти листи російською, щоб бути в курсі...
Московити їздять до інших країн тільки тоді, якщо їх туди посилають. Князь не хоче, аби піддані знали ще щось, окрім свого царя та своєї землі, і не дозволяє виїжджати за кордон навіть для вивчення наук...
Щоразу після того, як Великий князь поговорить з іноземними послами, він омиває руки в срібній чаші, що стоїть на лаві у всіх перед очима, ніби здійснює обряд очищення. Таким чином наближені й інші знатні люди, які зазвичай у великій кількості присутні на прийомі, ще більше стверджуються у своїй відчуженості та в огиді до нас, прибулих із Заходу...
До латинської церкви московити ставляться дуже неприязно. Слова «латинська віра» — у них найсильніше прокляття для ворогів. Тим часом, бояри одного разу попросили послів Римського папи — від імені государя — пояснити розбiжностi між католицькою та православною вірою в письмовому вигляді. Побачили ми також, що за традицією Московія надзвичайно залежить у справах релігії від Русі, яка перебуває під владою польського короля, — зовсім недавно московських єпископів затверджував Київський митрополит руської віри...
У московитів надзвичайно вченим вважається той, хто запам’ятав слов’янські літери. Молитву Господню знають дуже небагато людей, а Символ віри, Десять заповідей і Богородицю не знає майже ніхто. Це не дивно — там немає жодної колегії або академії: існують тільки якісь школи, де хлопчики навчаються читати i писати. А якщо хтось хоче просунутися у навчанні далі, він не уникне підозр і не залишиться безкарним. Саме тому навіть Диплом про єднання церков, складений Папою Євгеном IV (Флорентійська унія) та переданий нам в оригіналі, не міг бути корисним у Московії, хоча він був написаний латиною, грецькою та руською («руською» папські посли називають мову пращурів сучасних українців, які тобі перебували тоді у складі Речі Посполитої). Адже кількість мешканців країни, які знають латинську мову (не беручи до уваги кількох лікарів при дворі князя), не перевищує трьох, і всі вони — поляки...
Московити змалку, отримавши цю настанову з рук предків, мають звичай на всі ваші запитання відповідати так: «Один Бог і Великий государ це знають», «Наш Великий государ сам усе знає», «Він єдиним словом може розплутати всі вузли й складнощі», «Немає такої релігії, обрядів і догматів, яких би він не знав», «Хай би що ми мали, коли досягаємо успіху та добре почуваємося, все це ми маємо з ласки Великого государя».
Великий же князь постійно намагається продемонструвати свою велич. Можна навіть сказати, що він переніс на прославляння себе самого навіть те, що належить до шанування Бога. Князь носить тіару, пишно прикрашену перлами та коштовними каменями, — і не одну. Їх він або має при собі, коли сидить на троні, або носить на голові. Він одягнений у довжелезний, до п’ят, одяг, майже такий, яку зазвичай носять папи, коли відправляють урочисте богослужіння; на руках його багато перснів із величезними коштовними каменями. У своїй зарозумілості князь не терпить порівнянь з іншими, і щоразу, коли посли нагадували йому про могутніх християнських государів, він гнівався і кричав: «Хто вони такі в нашому світі?».
Ми швидко пересвідчилися в тому, що багато що зі сказаного нами так звані тлумачі перекладали Великому князю Івану не за суттю, зі скороченнями і часто без будь-якого значення. Усе, що, на їхню думку, буде неприємне государю й тому становить небезпеку для них самих, вони пропускали...
Хай би якими впливовими були московити, за найменшої підозри в зраді негайно страчують запідозреного, його сім’ю, слуг і навіть непричетних людей. Здебільшого їх топлять у воді або забивають батогами. Тому всюди панує догідливість та страх, і ніхто не сміє й рота розтулити. Звикши з дитинства до поневолення, московити ніби змінили свою природу — звеличують свого царя навіть тоді, коли він їх мучить. При цьому вони не заздрять життю інших народів бо вони зовсім його не знають».
Апогеєм візиту до Москви став відомий диспут «Про віру» між легатами папи Григорія ХIII і Великим князем, у якому останній висловив чотири закиди латинству: папу носять у кріслі, у нього хрест на ногах (взутті), він голить бороду та вважає себе Богом. На всі докази послів государ відповідав обуренням і криком. Утім, наступного дня сказав, що, попри розбiжностi у вірі, він хоче братства та єднання з християнськими государями (західними) і має намір відправити до Риму свого посла. Це була тільки риторика — до серйозного антиосманського союзу католиків і православних справа так і не дійшла.
(http://www.day.kiev.ua/155837/)
Відповіді
2006.01.20 | Вільнодум
Москалі
Олександр Франчук(скорочено)
24. І візьму вас із тих народів, і
позбираю вас зо всіх країв, і приведу
вас до вашої землі.
26. І дам вам нове серце, і нового духа
дам у ваше нутро, і викину камінне
серце із вашого тіла, і дам вам серце
із плоті.
(Книга пророка Єзекіїля 36)
У дискусійному матеріалі "Москалі і русскіє", опублікованому 10 липня 2000 року у форумі ukr.politics та згодом у дещо точнішому, допрацьованому вигляді в часописі "Перехід-IV", 1(6) 2001, серед іншого йшлося про те, що москалі не є чимось на зразок етносу чи народності, а утворюють собою надзвичайно стійку злочинну зграю різнонаціонального походження, одним з визначальних чинників якої є її однозначно антинаціональна направленість.
Як і кожна злочинна зграя, москалі не є самодостатнім для свого власного існування соціальним утворенням. Тому таке поняття, як "москаль за народженням" - із розряду неможливих, як не можна собі уявити, наприклад, злочинця за народженням узагалі. Людей народжують народи (цікаво, слово "народ" виводиться зі слова "народжувати", чи "народжувати" із "народ"?), а вже потім, як подорослішають, ті люди можуть потрапляти у злочинні зграї.
Через це усі без винятку москалі за народженням належать до тих чи інших народів, у результаті чого народи починають, таким чином, бути свого роду донорами цього безприкладного у світовій історії злоякісного оргутворення.
У зв'язку з цим виникає питання, а чи може антинаціональна злочинна зграя ефективно, із користю для народів, керувати країною - з огляду на нібито величезний досвід? Тут напрошується аналогія з паразитом, який, контролюючи усі потрібні для керування суспільством важелі, використовує їх для спонукання суспільного організму до дій у своїх інтересах. При тому національну державу не вийде так само порівнювати з паразитом, якщо національна держава не знаходяться поза межами своєї нації. Злочинна ж зграя москалів знаходиться поза націями, хоч її члени й походять з них. Не занурюючись у спеціальні питання паразитології, з певністю можна сказати принаймні те, що благо підпорядкованих зграї народів не може бути хоч скільки значимою метою її діяльності. Зрозуміло, що організм, яким живиться присмоктаний паразит, повинен бути, з точки зору паразита, достатньо сильним для продовження подальшого існування на користь паразита і недостатньо сильним як для того, щоб змогли набрати силу захисні антипаразитні системи.
Тому коли паразит раптом помічає надмірне, а значить загрозливе для свого існування пожвавлення в організмі, він посилює визиск, дещо послаблюючи хватку у випадку появи ознак згасання донорського організму. Цей досвід вчасного посилення та послаблення хватки й є чи не головним для паразитуючої на народах зграї.
Для того щоб постійно, без перерв, тривалий в історичному масштабі період часу брати свій ясир із народів, у москалів має бути відповідний інструментарій, набір засобів та механізмів редуплікації зграї.
Першим із таких механізмів є так званий інтернаціоналізм, а точніше кажучи - москалізм, у якому цілком логічно проти кожної нації, над якою вже панують, чи тільки збираються запанувати москалі, виступають перш за все якраз її діти (виродки), утворюючи собою один із кумулятивних стержнів зграї, призначення кожного з яких - нищити опір саме тієї нації, із якої вони походять. Неможливо не погодитися - абсолютно оптимальне рішення. Щоб ефективно нищити ворога, слід його добре знати. А хто може краще за покидька нації, повного ненависті до неї, знати її слабкі місця, щоб при нагоді дошкульніше ударити? З цієї причини щоразу, коли в московських керівних колах частішають українські прізвища, не варто надто тішитись. Не для того Масква призиває в перші лави тих, хто краще знає Україну, щоб щось добре їй зробити. Якраз навпаки, слід роззути очі і побачити те, що є, а саме тривожну ознаку нагромадження антиукраїнського потенціалу.
Занурюючись у болото москальської злочинної зграї, новоутворений москаль дурить себе тим, що він нібито одривається від "нізмєнной" національної "почви", воспаряючи над нею. Тут не може мати місце наявність якихось справжніх сентиментів з боку москаля до нації свого походження. Необхідною є справжня ненависть до усього національного взагалі, - у тому числі для підтримки антинаціонального духу серед "співзграйників" з інших націй, і перш за все до нації свого походження, зокрема. Тут слово "справжність" наголошується так тому, що москалі, перебуваючи у стані перманентної війни проти нациків (стандартизоване позначення москалями людей з неатрофованими національними почуттями), завжди користуються як зброєю номер один звичайно що брехнею, - то намагаючись при цьому видати себе за когось іншого, то декларуючи насправді відсутні, але ходові наміри чи почуття - для досягнення завжди брудної мети (як от наприклад для того, щоб розірвати єдину націю на шматки, чи посіяти зерна розбрату поміж її частинами для полегшення подальшого знищення її опору, чи з цією ж метою роздмухувати міжнаціональну ворожнечу - між будь-якими націями, що, крім послаблення націй, завжди посилює лави москалів за рахунок нового притоку в москалі дітей ворогуючих народів).
Протилежністю до москалізму виступає націоналізм, основою якого є природна любов до свого народу й повага до цього почуття. Ці дві речі, любов і повага, утворюють собою одне нероздільне ціле, і тому певною ознакою відсутності любові до свого власного народу є відсутність поваги до аналогічного почуття представників інших націй. Це стає особливо помітним, коли стосується національних почуттів представників нації проживання. Якщо цю тезу застосовувати в Україні, то очевидною ознакою відсутності любові когось до народу свого походження виявиться вияв неповаги до національних почуттів українців. Одним із поширених виявів такої неповаги, наприклад, є публічне використання чужої мови, і значна тривалість (навіть в історичному масштабі) тих виявів навряд чи зможе колись почати перетворювати її у повагу.
Дивуючись разючій подібності методів злочинної діяльності москалів протягом сотень років до наших днів включно, мимоволі сам собою починає напрошуватися здогад про те, що комунізм - це усього лише один з епізодів розвитку москалізму, чергове його масквбрання.
І саме чомусь Москва, у вимові аборигенів - Масква, незмінно була його центром, - без різниці, а де ж саме знаходилася у той час формальна столиця імперії. Безперечно, у злочинної зграї має бути своя "варавская маліна". Тут дещо незвичайним може видатись хіба непорушна стабільність її місцезнаходження. Наприклад, "раби, подножки, грязь Москви" - а не Санкт-Петербургу, зауважимо - це про вчорашніх і сьогоднішніх хахлів писав Поет посередині 19-го сторіччя (1845).
(................)
Схоже на те, що коли в основу світосприйняття замість нормальних любові та поваги якимось чином лягають протилежні речі, то це тягне за собою значні й стабільні, причому давно вже відомі психічні зрушення. Єзекіїль назвав цей комплекс зрушень "камінне серце". Він же назвав і спосіб лікування цього мало не органічного духовного відхилення - зібратися на своїй землі й стати нормальним народом серед інших народів.
(................)
3.09.2001
© Конкурсна робота, надіслана на Всесвітній політологічний конкурс “Перспективні моделі української держави і технології їх реалізації”, який проводився в рамках роботи Політологічної секції ІІІ Всесвітнього форуму українців в м.Києві (серпень 2001 року).
****************
ПРИМІТКА В-дума:
Пропоную звернути увагу в цій статті на подібність інтернаціоналізму москалів до інтернаціоналізму церкви, які обоє, дуже подібно, виступають (по-суті своїй) проти національних угрупувань. Власне, москальский "бандитизм" в великій мірі зобов"язаний лідерству церкви! Яблуко від яблуні...
--Вільнодум