Трохи роздумів про Біблію. 40. Євангелія від Матвія
03/13/2006 | Георгій
Цією книгою традиційно починається та частина Біблії, яку ми, християни, називаємо Новим Завітом. Якщо Старий Завіт концентрується на питанні про стосунки між трансцендентним, невидимим Богом і Його обранцями, Новий Завіт має за свій фокус цілком видиму, іманентну Божу Особу, Бога, воплощеного у людському тілі, Боголюдину Ісуса Христа. Перші чотири книги Нового Завіту, так звані Євангелії (від грецького "еу аггелоу" - добра звістка, жіночий рід) є, фактично, листами, де люди розповідають іншим людям про народження і земну місію Боголюдини, передаючи слова, сказані цією Боголюдиною як маленькій групі Її обраних учнів, так і широкому загалу слухачів.
Жанр усіх чотирьох Євангелій - епістолярний. Це не підручники з історії і не систематизовані біографічні нариси, а саме листи очевидців або тих, хто слухав очевидців. Тому вони, як це і належить листам, висвітлюють певні сторони, певні риси, певні моменти Христового життя, Його діяльності і Його вчення.
Перші три Євангелії (від Матвія, Марка і Луки) часто називають синоптичними, тому що вони мають дуже багато текстуальних збігів. Це дає деяким дослідникам підставу висунути гіпотезу, що усі ці три листи мали за своє джерело якийсь один старіший документ (який іноді називають "Q"). Судячи з особливостей мови, багато дослідників стверджує, що першою з трьох Євангелій була написана Євангелія від Марка. Можливо, Марко користувався джерелом "Q," а потім автори Євангелій від Матвія і Луки користувалися Марковим текстом, але це не більше, ніж просто припущення. Так чи інакше, синоптичні Євангелії багато у чому збігаються, але разом з тим кожна з них має свої унікальні особливості.
Особа автора Євангелії від Матвія (і також, до речі, всіх Євангелій взагалі) точно не встановлена. Оригінальний рукопис цього листа не зберігся, і текст цього листа ніде не каже, кому належить його авторство. Традиція вважати автором першої канонічної Євангелії апостола Матвія походить від істориків ранньої Церкви, зокрема Ейсебія і Папія Гейраполісського (3-4 ст. н.е.). Вони стверджували, що апостол Матвій через деякий час після смерті Христа написав якийсь рукопис, що люди називали його "логія," арамейською мовою, а потім великий колектив авторів переклав цю "логію" на діалект грецької мови Койне, що був тоді загальноприйнятим у Римській імперії. Чи була ця "логія" тим, що ми зараз називаємо Євангелією від Матвія, судити неможливо.
Євангелія від Матвія має деякі унікальні, притамані саме їй, особливості. По-перше, Христос показаний у цій Євангелії у першу чергу Царем. Текст Матвія називає Христа царським титулом, "син Давидів," вісім разів - більше, ніж усі інші Євангелії. Матвій просліковує родовід прийомного і *легального* батька Христа, теслі Йосипа, від юдейської царської династії, роблячи Христа таким чином законним, легальним спадкоємцем цієї династії. По-друге, Євангелія від Матвія є у значно більшій мірі, ніж інші, "Євангелією ЗДІЙСНЕННЯ" - її текст постійно повторює тезу, що така чи інша обставина народження Христа, Його діяльності, Його взаємодії з людьми, Його смерті і воскресіння ВИПОВНИЛА те чи інше месіанське пророцтво Старого Завіту. Це дуже важлива теологічна теза, теза, яка наполягає на тому, що християнство взагалі є здійсненням, виповненням стародавніх біблійних пророцтв. Нарешті, Євангелія від Матвія є листом, який дуже добре балансує оповідь про дії Христа з аналізом Його вчення. У цьому відношенні вона відрізняється від Євангелії Марка, яка фокусується більше на діях, і від Євангелії Івана, яка зацікавлена більше вченням, ніж діями.
Сюжет листа настільки добре відомий, що навряд чи є сенс його переповідати в деталях. Якщо дуже коротко, листа можна розділити на 13 нерівних частин.
У першій частині (розділи 1-2) лист розповідає про містичне народження дитини від земної жінки і Святого Духа, без участі земного батька. Цю дитину, яка народилася у родині віддаленого (але прямого!) спадкоємця Давидичної царської династії, якісь мудреці зі Сходу називають Царем і приносять їй царські дари. У царське походження дитини, яка отримує символічне ім'я Ісус (Йошуа, буквально ""Єгова спасає"), вірить намісник римського цезаря Ірод, який бачить у цій дитині конкурента своїй власній владі і династії. Ісус чудом уникає смерті.
У другій частині (розділи 3-4) лист говорить про приготування Ісуса до Його царственої місії. З'являється пророк Іван, який возвіщає про скорий прихід Машіяха (грецьке "Хрістос") - Божого помазанця, про якого говорили пророки старих часів. Іван каже, що цей Машіях буде посланим з неба Царем, до приходу якого люди повинні приготуватися покаянням у своїх злих вчинках. Іван пізнає в Ісусові цього Помазанця-Машіяха-Хрістоса (Христа) і у сцені Ісусового водного хрищення бачить схвалення Христової місії Богом-Отцем і Богом-Святим Духом. Христос витримує диявольські спокуси і починає Свою діяльність у Галілеї.
Третя частина листа (розділи 5-7) розповідає про той Закон, що Його Христос-Помазанець, Христос-Цар дає Своєму Царству. Він визначає цей Закон у знаменитій Нагірній Проповіді. Христос наполягає на тому, що цей Закон не є чимось принципово іншим у порівнянні з Законом, що його Бог дав Мойсеєві на горі Синай. Він не відкидає Мойсеєвого закону, а пояснює, уточнює і розширює цей закон (наприклад, Мойсеєва заповідь "не вбивай" перетворюється у Христових устах на заповідь "не май ненависті чи злості у серці," а заповідь "не чини перелюбу" - на заповідь "не будь хтивим і пожадливим"). "Вектор" Нагірної Проповіді іде у напрямку, що його колись пророкував Єремія - Закон повинен бути у людському серці, яке мусить прийняти цей Закон і змінитися під впливом цього Закону так, щоби стати серцем, сповненим любові до Бога і любові до ближнього.
Четверта частина Євангелії (розділи 8-9) містить оповідь про ВЛАДУ Царя. Ми бачимо з цієї оповіді, що справжня влада є передусім владою звільняти людину від ярма неволі (хвороб, "демонів," страху перед силами природи, страху "іншості" тощо). Христос каже людям, що Він прийшов до "хворих" (причому ВСІ люди є ці хворі), як ЛІКАР, а не як той, хто бачить свою владу як ще більше поневолення, залякування і розділення. У цій частині листа вперше з'являється теза, яка виглядала для традиційних євреїв страшно богохульною, а саме теза, що Ісус, Людина (!!!), має владу прощати людям їх гріхи. У рамках єврейської теології ця теза звучала однозначно, а саме так, що Христос - Людина!!! - проголошує Себе Богом.
У п'ятій частині листа (розділ 10) Христос фактично проголошує Своє Царство. Він посилає Своїх обраних учнів-апостолів звіщати про це Царство і розповідає їм, якими є Його вимоги до них.
Шоста частина (розділи 11-12) розповідають про опір, який починає наростати паралельно з проповіддю Царства. Христос стикається з фарисеями - юдейською сектою, яка наголошувала на суто зовнішньому, церемоніально-ритуалістичному виконанні Мойсеєвого Закону. Він знову підкреслює, що Закон повинен бути у людському серці і що цей закон означає виконання всього того, що гармонує з любов'ю до Бога і ближнього, а не тільки виконання якихось "правильних" з людської точки зору ритуалів.
Сьома частина Євангелії (розділ 13) передає бачення Христом того, яким чином Його Царство зростає і зростатиме. У притчах Ісус навчає Своїх учнів про майбутнє формування спільноти людей, які чутимуть і розуміимуть Його слово і виконуватимуть Його заповіді, незважаючи ні на який опір. Він також каже, що "по цей бік від Неба" ми, люди, не можемо відзрізнити "пшеницю від куколю," "синів Царства" від "синів лукавого." Але іде фінал, суд, де Хтось вищий за нас і Його ангели все-таки відділять Своє від чужого, зайвого, непотрібного, безнадійного, від того людського матеріалу, який не буде спасений і загине, як полова у печі.
Восьма частина листа (розділи 14-17) концентрується на різних аспектах місії Царя-Помазанця. Текст показує Христа як Чудотворця (Він нагодовує тисячі людей кількома шматками хліба і риби, іде по воді), Лікаря-Цілителя, Вчителя, Проповідника, і Пророка. У неймовірно сильній сцені Преображення Христос являється Своїм учням у Божій славі (яку символізує сяйво Його обличчя і одягу і "ясна хмара," що нагадує старозавітню "шекіну"), у супроводі Мойсея (який символізує Закон) і Іллі (як представника Пророків). Учні чують Божий голос, який знову, як і у сцені Хрищення, схвалює Христа і закликає Його обранців бути Йому слухняними.
Дев'ята частина (розділ 18) говорить про те, хто є членами Божого (у Матвія "Небесного") Царства, хто "увійде" туди і хто ні. Христос у цьому розділі повторює і розвиває одне з найголовніших положень Старого Завіту про те, що Бог є абсолютно Святим, абсолютно чистим і НЕ МОЖЕ співіснувати у Своєму Царстві разом із чимось не-святим, не-чистим, не-досконалим, грішним. Той, хто увійде у Боже Царство, мусить бути у певному сенсі як маленька дитина - позбавленим злості, ненависті, заздрості, хтивості, амбіцій, черствості серця. Разом з тим, ВОЛЕЮ Бога є саме те, щоби таке "навернення" людей до стану дитячої чистоти і невинності сталося. Бог ПРОЩАЄ людські гріхи, списує їх з "рахунку" людини, яка до свого навернення була нечистою, грішною, злою. Якщо Бог прощає, то й люди тим більше повинні бути добрими і такими, хто прощає прогріхи ближнього "аж до семидесяти раз по семи."
Десята частина Євангелії (розділи 19-23) містить розповідь про те, як Христос по закінченні Своєї місії у Галілеї пішов до Єрусалиму, де Він мав постраждати і вмерти, а на третій день воскреснути. По дорозі до Єрусалиму Він на прикладах і у притчах вчить Своїх учнів, що спасіння людини є не чимось заслуженим людиною, яка виконує Закон. Ні, каже Христос, своєю власною роботою, своїми власними героїчними зусиллями бути "хорошою" і "правильною" ЖОДНА людина не спасеться. Спасіння людей є наслідком не їх зусиль, а Божої милості, ласки, Благодаті, яка щедро і НЕ ПО ЗАСЛУГАХ проливається на Божих обранців. Ці обранці увірують у Нього і будуть спасені, тоді як не обрані не увірують ("розіб'ються об наріжний камінь").
В одинадцятій частині Матвієвого листа (розділи 24-25) мова іде про бачення Христом подальшого розвитку людської історії і її фіналу, консумації Божого Царства. У притчах про вірного і злого раба, про мудрих і нерозумних дів, про таланти і про овець та козлищ знову звучать мотиви приходу Судді, який воздасть обранцям у милосердній благодаті, а іншим у безжальній справедливості. Проте дуже важливо, що Христос під віруючими в Нього, під Своїми обранцями розуміє зовсім не тих, хто КАЖЕ, що вірує. "Вівці" у притчі про овець і козлищ навіть і не знають, КОЛИ і яким чином вони "нагодували," "зодягли" чи "відвідали" Свого спасителя, але Він каже їм, що це сталося тоді, коли вони робили добро іншим людям, навіть і найменшим і геть незначним чи непомітним. Таким чином, Христос під вірою обранців має на увазі не словесні трюки, а певний чин життя людини, оновленої, освяченої незаслуженою цією людиною благодаттю.
У дванадцятій частині (розділи 26-28) Євангелія передає свідчення про зраду Христа Юдою, страждання Христа у Гефсиманському саду, суд над Ним, Його муки, смерть, і чудесне воскресення. Як і в інших частинах Матвієвого свідоцтва, дуже великий акцент робиться на мотивах виповнення пророцтв старих часів про те, як сліпі і затуркані неволею люди відкинули Свого Спасителя, "проштрикнули" Його своїми амбіціями, страхами, ненавистю, брудом, і як Він, пробувши три дні "у серці землі" ("шеолі," "гаадесі") надприроднім чином повернувся назад з мертвих до життя у новому, незвичайному, "прославленому" тілі.
Остання, тринадцята частина листа (28-й розділ, вірші 16-20) - це своєрідний епілог, де Христос дає Своїм учням велике завдання "навчити всі народи," і обіцяє їм, що Він буде з ними "аж до кінця віку."
Жанр усіх чотирьох Євангелій - епістолярний. Це не підручники з історії і не систематизовані біографічні нариси, а саме листи очевидців або тих, хто слухав очевидців. Тому вони, як це і належить листам, висвітлюють певні сторони, певні риси, певні моменти Христового життя, Його діяльності і Його вчення.
Перші три Євангелії (від Матвія, Марка і Луки) часто називають синоптичними, тому що вони мають дуже багато текстуальних збігів. Це дає деяким дослідникам підставу висунути гіпотезу, що усі ці три листи мали за своє джерело якийсь один старіший документ (який іноді називають "Q"). Судячи з особливостей мови, багато дослідників стверджує, що першою з трьох Євангелій була написана Євангелія від Марка. Можливо, Марко користувався джерелом "Q," а потім автори Євангелій від Матвія і Луки користувалися Марковим текстом, але це не більше, ніж просто припущення. Так чи інакше, синоптичні Євангелії багато у чому збігаються, але разом з тим кожна з них має свої унікальні особливості.
Особа автора Євангелії від Матвія (і також, до речі, всіх Євангелій взагалі) точно не встановлена. Оригінальний рукопис цього листа не зберігся, і текст цього листа ніде не каже, кому належить його авторство. Традиція вважати автором першої канонічної Євангелії апостола Матвія походить від істориків ранньої Церкви, зокрема Ейсебія і Папія Гейраполісського (3-4 ст. н.е.). Вони стверджували, що апостол Матвій через деякий час після смерті Христа написав якийсь рукопис, що люди називали його "логія," арамейською мовою, а потім великий колектив авторів переклав цю "логію" на діалект грецької мови Койне, що був тоді загальноприйнятим у Римській імперії. Чи була ця "логія" тим, що ми зараз називаємо Євангелією від Матвія, судити неможливо.
Євангелія від Матвія має деякі унікальні, притамані саме їй, особливості. По-перше, Христос показаний у цій Євангелії у першу чергу Царем. Текст Матвія називає Христа царським титулом, "син Давидів," вісім разів - більше, ніж усі інші Євангелії. Матвій просліковує родовід прийомного і *легального* батька Христа, теслі Йосипа, від юдейської царської династії, роблячи Христа таким чином законним, легальним спадкоємцем цієї династії. По-друге, Євангелія від Матвія є у значно більшій мірі, ніж інші, "Євангелією ЗДІЙСНЕННЯ" - її текст постійно повторює тезу, що така чи інша обставина народження Христа, Його діяльності, Його взаємодії з людьми, Його смерті і воскресіння ВИПОВНИЛА те чи інше месіанське пророцтво Старого Завіту. Це дуже важлива теологічна теза, теза, яка наполягає на тому, що християнство взагалі є здійсненням, виповненням стародавніх біблійних пророцтв. Нарешті, Євангелія від Матвія є листом, який дуже добре балансує оповідь про дії Христа з аналізом Його вчення. У цьому відношенні вона відрізняється від Євангелії Марка, яка фокусується більше на діях, і від Євангелії Івана, яка зацікавлена більше вченням, ніж діями.
Сюжет листа настільки добре відомий, що навряд чи є сенс його переповідати в деталях. Якщо дуже коротко, листа можна розділити на 13 нерівних частин.
У першій частині (розділи 1-2) лист розповідає про містичне народження дитини від земної жінки і Святого Духа, без участі земного батька. Цю дитину, яка народилася у родині віддаленого (але прямого!) спадкоємця Давидичної царської династії, якісь мудреці зі Сходу називають Царем і приносять їй царські дари. У царське походження дитини, яка отримує символічне ім'я Ісус (Йошуа, буквально ""Єгова спасає"), вірить намісник римського цезаря Ірод, який бачить у цій дитині конкурента своїй власній владі і династії. Ісус чудом уникає смерті.
У другій частині (розділи 3-4) лист говорить про приготування Ісуса до Його царственої місії. З'являється пророк Іван, який возвіщає про скорий прихід Машіяха (грецьке "Хрістос") - Божого помазанця, про якого говорили пророки старих часів. Іван каже, що цей Машіях буде посланим з неба Царем, до приходу якого люди повинні приготуватися покаянням у своїх злих вчинках. Іван пізнає в Ісусові цього Помазанця-Машіяха-Хрістоса (Христа) і у сцені Ісусового водного хрищення бачить схвалення Христової місії Богом-Отцем і Богом-Святим Духом. Христос витримує диявольські спокуси і починає Свою діяльність у Галілеї.
Третя частина листа (розділи 5-7) розповідає про той Закон, що Його Христос-Помазанець, Христос-Цар дає Своєму Царству. Він визначає цей Закон у знаменитій Нагірній Проповіді. Христос наполягає на тому, що цей Закон не є чимось принципово іншим у порівнянні з Законом, що його Бог дав Мойсеєві на горі Синай. Він не відкидає Мойсеєвого закону, а пояснює, уточнює і розширює цей закон (наприклад, Мойсеєва заповідь "не вбивай" перетворюється у Христових устах на заповідь "не май ненависті чи злості у серці," а заповідь "не чини перелюбу" - на заповідь "не будь хтивим і пожадливим"). "Вектор" Нагірної Проповіді іде у напрямку, що його колись пророкував Єремія - Закон повинен бути у людському серці, яке мусить прийняти цей Закон і змінитися під впливом цього Закону так, щоби стати серцем, сповненим любові до Бога і любові до ближнього.
Четверта частина Євангелії (розділи 8-9) містить оповідь про ВЛАДУ Царя. Ми бачимо з цієї оповіді, що справжня влада є передусім владою звільняти людину від ярма неволі (хвороб, "демонів," страху перед силами природи, страху "іншості" тощо). Христос каже людям, що Він прийшов до "хворих" (причому ВСІ люди є ці хворі), як ЛІКАР, а не як той, хто бачить свою владу як ще більше поневолення, залякування і розділення. У цій частині листа вперше з'являється теза, яка виглядала для традиційних євреїв страшно богохульною, а саме теза, що Ісус, Людина (!!!), має владу прощати людям їх гріхи. У рамках єврейської теології ця теза звучала однозначно, а саме так, що Христос - Людина!!! - проголошує Себе Богом.
У п'ятій частині листа (розділ 10) Христос фактично проголошує Своє Царство. Він посилає Своїх обраних учнів-апостолів звіщати про це Царство і розповідає їм, якими є Його вимоги до них.
Шоста частина (розділи 11-12) розповідають про опір, який починає наростати паралельно з проповіддю Царства. Христос стикається з фарисеями - юдейською сектою, яка наголошувала на суто зовнішньому, церемоніально-ритуалістичному виконанні Мойсеєвого Закону. Він знову підкреслює, що Закон повинен бути у людському серці і що цей закон означає виконання всього того, що гармонує з любов'ю до Бога і ближнього, а не тільки виконання якихось "правильних" з людської точки зору ритуалів.
Сьома частина Євангелії (розділ 13) передає бачення Христом того, яким чином Його Царство зростає і зростатиме. У притчах Ісус навчає Своїх учнів про майбутнє формування спільноти людей, які чутимуть і розуміимуть Його слово і виконуватимуть Його заповіді, незважаючи ні на який опір. Він також каже, що "по цей бік від Неба" ми, люди, не можемо відзрізнити "пшеницю від куколю," "синів Царства" від "синів лукавого." Але іде фінал, суд, де Хтось вищий за нас і Його ангели все-таки відділять Своє від чужого, зайвого, непотрібного, безнадійного, від того людського матеріалу, який не буде спасений і загине, як полова у печі.
Восьма частина листа (розділи 14-17) концентрується на різних аспектах місії Царя-Помазанця. Текст показує Христа як Чудотворця (Він нагодовує тисячі людей кількома шматками хліба і риби, іде по воді), Лікаря-Цілителя, Вчителя, Проповідника, і Пророка. У неймовірно сильній сцені Преображення Христос являється Своїм учням у Божій славі (яку символізує сяйво Його обличчя і одягу і "ясна хмара," що нагадує старозавітню "шекіну"), у супроводі Мойсея (який символізує Закон) і Іллі (як представника Пророків). Учні чують Божий голос, який знову, як і у сцені Хрищення, схвалює Христа і закликає Його обранців бути Йому слухняними.
Дев'ята частина (розділ 18) говорить про те, хто є членами Божого (у Матвія "Небесного") Царства, хто "увійде" туди і хто ні. Христос у цьому розділі повторює і розвиває одне з найголовніших положень Старого Завіту про те, що Бог є абсолютно Святим, абсолютно чистим і НЕ МОЖЕ співіснувати у Своєму Царстві разом із чимось не-святим, не-чистим, не-досконалим, грішним. Той, хто увійде у Боже Царство, мусить бути у певному сенсі як маленька дитина - позбавленим злості, ненависті, заздрості, хтивості, амбіцій, черствості серця. Разом з тим, ВОЛЕЮ Бога є саме те, щоби таке "навернення" людей до стану дитячої чистоти і невинності сталося. Бог ПРОЩАЄ людські гріхи, списує їх з "рахунку" людини, яка до свого навернення була нечистою, грішною, злою. Якщо Бог прощає, то й люди тим більше повинні бути добрими і такими, хто прощає прогріхи ближнього "аж до семидесяти раз по семи."
Десята частина Євангелії (розділи 19-23) містить розповідь про те, як Христос по закінченні Своєї місії у Галілеї пішов до Єрусалиму, де Він мав постраждати і вмерти, а на третій день воскреснути. По дорозі до Єрусалиму Він на прикладах і у притчах вчить Своїх учнів, що спасіння людини є не чимось заслуженим людиною, яка виконує Закон. Ні, каже Христос, своєю власною роботою, своїми власними героїчними зусиллями бути "хорошою" і "правильною" ЖОДНА людина не спасеться. Спасіння людей є наслідком не їх зусиль, а Божої милості, ласки, Благодаті, яка щедро і НЕ ПО ЗАСЛУГАХ проливається на Божих обранців. Ці обранці увірують у Нього і будуть спасені, тоді як не обрані не увірують ("розіб'ються об наріжний камінь").
В одинадцятій частині Матвієвого листа (розділи 24-25) мова іде про бачення Христом подальшого розвитку людської історії і її фіналу, консумації Божого Царства. У притчах про вірного і злого раба, про мудрих і нерозумних дів, про таланти і про овець та козлищ знову звучать мотиви приходу Судді, який воздасть обранцям у милосердній благодаті, а іншим у безжальній справедливості. Проте дуже важливо, що Христос під віруючими в Нього, під Своїми обранцями розуміє зовсім не тих, хто КАЖЕ, що вірує. "Вівці" у притчі про овець і козлищ навіть і не знають, КОЛИ і яким чином вони "нагодували," "зодягли" чи "відвідали" Свого спасителя, але Він каже їм, що це сталося тоді, коли вони робили добро іншим людям, навіть і найменшим і геть незначним чи непомітним. Таким чином, Христос під вірою обранців має на увазі не словесні трюки, а певний чин життя людини, оновленої, освяченої незаслуженою цією людиною благодаттю.
У дванадцятій частині (розділи 26-28) Євангелія передає свідчення про зраду Христа Юдою, страждання Христа у Гефсиманському саду, суд над Ним, Його муки, смерть, і чудесне воскресення. Як і в інших частинах Матвієвого свідоцтва, дуже великий акцент робиться на мотивах виповнення пророцтв старих часів про те, як сліпі і затуркані неволею люди відкинули Свого Спасителя, "проштрикнули" Його своїми амбіціями, страхами, ненавистю, брудом, і як Він, пробувши три дні "у серці землі" ("шеолі," "гаадесі") надприроднім чином повернувся назад з мертвих до життя у новому, незвичайному, "прославленому" тілі.
Остання, тринадцята частина листа (28-й розділ, вірші 16-20) - це своєрідний епілог, де Христос дає Своїм учням велике завдання "навчити всі народи," і обіцяє їм, що Він буде з ними "аж до кінця віку."