04/14/2006 | Георгій

Цей лист був написаний апостолом Павлом у малоазійському місті Ефесі приблизно у 56-57 р. н.е. Він адресований недавно створеній християнській конгрегації міста Коринф, яке тоді було столицею римської імперської провінції Ахайя (тобто Греція).

Коринф знаходиться на вузькій смужці суходолу, яка відділяє Пелопонесський півострів від решти Греції, і завдяки такому своєму географічному становищу завжди мав два великі морські порти - один східний на узбережжі Егейського моря і один західний у затоці Адріатичного. У 1-му ст. н.е. Коринф був процвітаючим, заможним торгівельним містом, де буяла грецька культура, грецька наукова та філософська думка, грецькі релігійні культи, грецький спосіб життя. Павло, будучи сам своєрідним синтезом єврейської рабинічної освіти і грецької культури, звертається у цьому листі до християнської церковної громади з аналізом деяких серйозних проблем, які цю громаду буквально роз"їдали. Цікаво, що точно ті самі проблеми заважають розвиткові і розквітові християнських церков по всьому світі аж до сьогоднішнього дня.

Павла дуже засмутило, що коринфські християни поділилися на групи, кожна з яких претендувала на якусь особливу "правильність" завдяки походженню від якогось особливо "правильного" вчителя. Так само, як грецькі філософи сперечалися один з одним, відстоюючи позицію своєї школи філософської думки і виступаючи проти інших, "неправильних" шкіл, християни Коринфу теж почали відстоювати правоту певної "партійної лінії" - хтось казав, що він за "лінію" Павла, хтось - що він за "лінію" Аполлоса і т.д.

Апостол одразу у дуже сильних виразах заперечив такий підхід до християнства. Нема, каже Павло, ніяких окремих християнських "шкіл" чи "партійних ліній." Христос ОДИН. Ми всі, незалежно від того, хто навернув нас до християнства чи чия особистість нам більше до вподоби, проповідуємо саме цього ОДНОГО Христа.

На відміну від грецьких філософів, ми не шукаємо якоїсь особливої мудрості. Навпаки, ми проповідуємо те, що традиційна антична грецька культура вважала "глупотою" - а саме те, що Христос вмер на хресті за нас, у Своїй смерті ставши нашою "праведністю, і освяченням, і викупленням." Саме це ми вважаємо мудрістю, даною нам (Божим обранцям) самим Святим Духом. Завдяки цій мудрості Духа ми знаємо, що Христос своєю смертю переміг всі злі сили на світі, навіть і силу смерті. "Тілесна" людина, тобто людина, якої Святий Дух не торкнувся - хай навіть і наймудріший філософ - цієї мудрості все рівно не зрозуміють. Тож не треба ділитися і сперечатися між собою, каже Павло, як "ті тілесні." І не треба чванитися, хвалитися собою. Приклад варто брати не з тих, хто намагається прославити самого себе у безкінечних суперечках, а з тих християнських подвижників-мучеників, які заради проповіді Євангелії стали для пихатих, гордих людей як "викидки" (грецьке "скубалон" - буквально гній, фекалії свійських тварин).

Іншою проблемою, яка засмутила апостола Павла, був очевидний брак елементарної моральності, моральної розбірливості у коринфській християнській громаді. Павло з гнівом і болем пише, що серед коринфян, які називають себе християнами, є люди, які мають гидотні навіть для поган (!) статеві стосунки; є люди, які з корисливою метою позивають до суду проти своїх же братів-християн, або люди, які водночас відвідують християнські зібрання і беруть участь в ідолянських оргіях. Все це, каже апостол, треба негайно припинити. З Павлової точки зору, тут потрібні найенергійніші заходи: усіх цих "лукавих," пише апостол, треба просто вилучити з громади, "віддати сатані на погибіль тіла."

Продовжуючи одну з головних тем листа до Римлян - тему про "жертву живу, святу," якою повинно бути все життя християнина - Павло закликає коринфян жити чистим, цнотливим, моральним життям. Для християнина є тільки два варіанти: або бути самотнім (неодруженим чи незаміжньою) і тоді присвятити все своє життя Богові, або бути одруженим (заміжньою) і до кінця вірним, відданим як Богові, так своїй дружині (чи чоловікові). Чоловік і дружина - одна плоть. Ніякі статеві стосунки поза шлюбом неможливі - це, пише апостол, все рівно що зробити "члени тіла Христового" власністю повії. Люди, які мають секс поза шлюбом, грішать проти власного тіла, і також - оскільки всі християни є, образно кажучи, членами одного Христового тіла - проти самого Христа. Так само зневажають Христа і користолюбці, і ідоляни. Ці особи, каже Павло, "не успадкують Божого Царства."

Павло далі адресує ще одну важливу проблему, яка блокувала нормальний розвиток церкви Коринфу: хаос, анархію, відсутність порядку, відсутність поваги до певних ПРАВИЛ церковного життя. Серед християн Коринфу, очевидно, були люди з різним економічним положенням, бідніші і багатші. Серед заможних була традиція приносити до церкви велику кількість їжі і вина і буквально об"їдатися та впиватися на очах у голодних незаможних людей. Також, оскільки говоріння незрозумілими мовами вважалося ознакою зшестя Святого Духа, зібрання коринфських християн часто перетворювалися на хаотичне галасування одразу багатьох людей, так що хтось іззовні міг подумати, що це якесь збіговисько божевільних. Жінки у церкві, очевидно, мали звичку голосно сперечатися і брутально сваритися зі своїми чоловіками. Нарешті, серед людей постійно точилися суперечки, хто ж з них є "справжнім" християнином на підставі свого нібито особливо важливого для церкви дару (наприклад, дару до пророцтва, або до говоріння іншими мовами, або до навчання, тощо).

Усьому цьому, пише апостол, теж, так само як і аморальності, потрібно негайно покласти край. Споживання їжі (хліба) і вина у церкві повинно бути урочистим ритуалом спомину про Христа, як це заповів Своїм учням Він сам. Не жерти і пити приходять християни до церкви, а "сповіщати Господню смерть, аж поки Він прийде." Таїнство Св. Причастя (Євхаристії) - це присутність самого Христа у громаді віруючих, яка стає "видимою" через фізичні елементи Євхаристії - хліб, що "за вас ламається," як тіло Христа "поламалося" на голгофському хресті, і чашу з вином, яка є "Новим Завітом, запечатаним Його кров"ю," чашою, в яку ллється червоне вино, як життя Христа "вилилося" на голгофському хресті у викуп за гріхи Його людей. Той, хто бере участь у цьому урочистому Таїнстві, повинен, пише апостол, спочатку "дослідити самого себе." Ставлення до Причастя як до чогось плотського - особливо коли "один голодує, а другий впивається," є наругою, яка знищує людину. Так само нищать самі себе і всю громаду сварливі жінки, які з"ясовують стосунки зі своїми бідолашними чоловіками замість того, щоби бути тим чоловікам "славою," і ті чоловіки, які проводять час у дурних суперечках про те, хто ж із них має цінніший для церкви дар.

Щодо різних дарів, пише далі апостол, всі вони однаково потрібні християнській спільноті, так само як і всі члени тіла однаково потрібні для всього тіла. Хтось кращий як вчитель, хтось як лікар, хтось як проповідник чи перекладач. Не може бути такого, щоби хтось один замінив собою іншого або всю спільноту. Ми всі однаково потрібні і однаково цінні у нашому служінні Господеві тим чином, який відповідає нашому особистому дарові, нашому особистому покликанню. Хіба що один тільки дар є спільним для всіх християн - це дар любові. Любов (грецьке "агапе") для апостола Павла це не почуття прив"язаності, афектації тощо. Любов - це активна рушійна сила самозреченого християнського служіння. Вона "все зносить, вірить в усе, сподівається всиого, усе терпить," і "ніколи не перестане." Саме вона, ця любов, є найкращим антидотом проти усіх проблем коринфської церкви, що їх Павло адресує в цьому листі. Саме вона, ця любов (яка є саме ДАРОМ людям від їх Бога!) робить людей такими, що вони "не заздрять, не величаються, не надимаються, не поводяться нечемно, не шукають тільки свого, не рвуться до гніву, не думають лихого, не радіють з неправди," перестають бути зажерливими, жадібними, хвальками, нарцисистами у пошуках якоїсь особливою "премудрості." Знання - чи то натуральне, філософське, чи то езотеричне, окультне - без любові ніщо. Так само і добрі діла, добродійництво - "віддача всіх маєтків" - і аскетизм - "віддача тіла на спалення" - без цього Божого дару є абракадаброю, порожнечею, дурним гуркотом.

У заключній частині листа апостол Павло заперечує тим з коринфських християн, які (очевидно, під впливом філософії Епікура і також, можливо, під впливом вчення єврейської секти саддукеїв) заперечували можливість воскресення мертвих. Павло пише, що християнська віра без визнання реальності воскресення Христа і також реальності воскресення мертвих людей неможлива, вона втрачає всякий сенс. Наше земне життя, наполягає Павло, це не все, що є. Якщо ми думаємо, що наша віра у Христа тільки якось там допоможе нам отут, зараз, у нашому теперешньому житті, а далі ніякого життя не буде, тоді ми "найнещасніші з усіх людей." Ні, каже Павло, Христос дійсно помер і дійсно ПОВЕРНУВСЯ з мертвих, ожив, подолав силу смерті, і те саме буде з нами! Ми повернемося з мертвих - тільки зміненими, не в такому фізичному тілі, як наше теперешнє, а в якомусь іншому і кращому - "нетлінному," "небесному." Тоді, пише Павло, збудуться стародавні пророцтва (зокрема Ісайї і Осії) про те, що "останній ворог" - смерть - буде "поглинута перемогою."

Лист завершується численними привітаннями і словами підтримки віруючим братам і сестрам, і знаменитим висловом (арамейською мовою), "Марана-т-га!" - тобто "Господи, прийди!" У цих словах просто бринить неймовірно сильна віра "апостола поган" у Божу реальність, добрість, і благодать.