Ще трохи вражень від Бергмана
01/29/2007 | Георгій
В минулі і ці вихідні ми з Лесею (знову, дякуючи Нетфліксові!) подивилися перші дві частини знаменитої бергманівської "трілогії про віру" ("Через тьмяне скло" і "Мовчання"), "Персону" і "Фанні та Олександр."
Найбільше сподобалося "Через тьмяне скло." Це відносно ранній Бергман (1961 р.), дуже складний, але разом з тим прозорий, не зарозумілий, надзвичайно спокійний. Дійсно шедевр кінематографії: величність в усьому - у виборі акторів, керуванні їх грою, операторській і художницькій роботі, і, звичайно ж, у сюжеті. Останній кадр, де герой нарешті знаходить Бога ("я не знаю, чи Бог там, де любов... чи Бог - це просто сама любов") - справляє враження бетховенівської "Оди до радості."
"Мовчання" (1964 р.) - досить страшний, "поламаний," дещо істеричний фільм. У мене часто виникали асоціації з раннім Стівеном Кінгом ("Сяйво"). Багато "готики." Зовсім незрозумілі символи.
"Персона" (1967) - за визнанням самого Бергмана і багатьох критиків, найскладніший фільм майстра. Сам Бергман завжди жартував, що "а от я вам не розкажу, що я мав на увазі." Прекрасна гра двох чудових акторок (Бібі Андерсон і Лів Ульман) і нібито, на поверхні, простий сюжет (стосунки двох жінок, з яких одна - хвора, пацієнт, а друга - медсестра, няня). Проте з розвитком дії очевидно, що все значно складніше і взагалі просто відверто не так, як воно "має" виглядати на поверхні. Данина психоаналізу, на мою думку, теж дуже поверхнева і обманлива, для відволікання дурних критиків - зовсім не у психоаналізі там справа. Насправді суцільне "богошукацтво." Я читав про одну версію критиків, що Ульман і Андерсон взагалі насправді грають одну особу, а не двох різних жінок. Бергман сміявся з цього, але не заперечував, хоча й не підтверджував. Цікаво було б почути ваші думки, якщо ви бачили цей фільм.
"Фанні і Олександр" - дуже несподівана картина. Знята вже дуже стареньким майстром (1982 р.) і на перший погляд нагадує не Бергмана, а класичну західноєвропейську "вікторіанську" драму типу дікенсівських. Єдиний кольоровий фільм з усіх фільмів Бергмана, що ми їх бачили, і "утровано" кольоровий - таке враження, що оператор, художник і режисер просто ляпали фарбою без міри. В центрі оповідання величезна і страшно ексцентрична шведська акторська сім"я, яка нам з Лесею нагадала "родину Адамс" з американських "готичних комедій" 1990-х років. У принципі, продовжується мотив "Тьмяного скла" - де Бог? Хто Бог? Який Він? - але повороти сюжету більш заплутані і часом досить-таки сильно деруть по шкірі (образ страшного збоченця-єпископа як продовження шизофренічного видіння Карін про Бога-павука, тільки на цей раз дуже реальне). Розв"язка дещо "deus ex machinae". У фіналі апофеоз "рожевої" мрії про сім"ю без проблем, де знаходиться місце і добра порція любові та тепла всім, навіть і розпусникові-бігамісту. В якійсь мірі розчарування.
Найбільше сподобалося "Через тьмяне скло." Це відносно ранній Бергман (1961 р.), дуже складний, але разом з тим прозорий, не зарозумілий, надзвичайно спокійний. Дійсно шедевр кінематографії: величність в усьому - у виборі акторів, керуванні їх грою, операторській і художницькій роботі, і, звичайно ж, у сюжеті. Останній кадр, де герой нарешті знаходить Бога ("я не знаю, чи Бог там, де любов... чи Бог - це просто сама любов") - справляє враження бетховенівської "Оди до радості."
"Мовчання" (1964 р.) - досить страшний, "поламаний," дещо істеричний фільм. У мене часто виникали асоціації з раннім Стівеном Кінгом ("Сяйво"). Багато "готики." Зовсім незрозумілі символи.
"Персона" (1967) - за визнанням самого Бергмана і багатьох критиків, найскладніший фільм майстра. Сам Бергман завжди жартував, що "а от я вам не розкажу, що я мав на увазі." Прекрасна гра двох чудових акторок (Бібі Андерсон і Лів Ульман) і нібито, на поверхні, простий сюжет (стосунки двох жінок, з яких одна - хвора, пацієнт, а друга - медсестра, няня). Проте з розвитком дії очевидно, що все значно складніше і взагалі просто відверто не так, як воно "має" виглядати на поверхні. Данина психоаналізу, на мою думку, теж дуже поверхнева і обманлива, для відволікання дурних критиків - зовсім не у психоаналізі там справа. Насправді суцільне "богошукацтво." Я читав про одну версію критиків, що Ульман і Андерсон взагалі насправді грають одну особу, а не двох різних жінок. Бергман сміявся з цього, але не заперечував, хоча й не підтверджував. Цікаво було б почути ваші думки, якщо ви бачили цей фільм.
"Фанні і Олександр" - дуже несподівана картина. Знята вже дуже стареньким майстром (1982 р.) і на перший погляд нагадує не Бергмана, а класичну західноєвропейську "вікторіанську" драму типу дікенсівських. Єдиний кольоровий фільм з усіх фільмів Бергмана, що ми їх бачили, і "утровано" кольоровий - таке враження, що оператор, художник і режисер просто ляпали фарбою без міри. В центрі оповідання величезна і страшно ексцентрична шведська акторська сім"я, яка нам з Лесею нагадала "родину Адамс" з американських "готичних комедій" 1990-х років. У принципі, продовжується мотив "Тьмяного скла" - де Бог? Хто Бог? Який Він? - але повороти сюжету більш заплутані і часом досить-таки сильно деруть по шкірі (образ страшного збоченця-єпископа як продовження шизофренічного видіння Карін про Бога-павука, тільки на цей раз дуже реальне). Розв"язка дещо "deus ex machinae". У фіналі апофеоз "рожевої" мрії про сім"ю без проблем, де знаходиться місце і добра порція любові та тепла всім, навіть і розпусникові-бігамісту. В якійсь мірі розчарування.
Відповіді
2007.01.30 | tmp
Бергмана не смотрел, но сказать хочу
Точнее о. Яков Кротов как раз сегодня бурчит:http://www.krotov.info/index.htm
"О Боге свидетельствует прежде всего земля. Поэтому псалмы постоянно говорят о том, что водопады и реки, горы и пустыни прославляют Бога. Поэтому на Боге сфокусировано не то искусство, которое пытается описать неописуемое, а то, которое точно описывает видимое. "Кавказская пленница" больше говорит о Боге, чем все фильмы Бергмана и Тарковского. Голландские натюрморты, которые и писались как свидетельство религиозное, более возвышенны, чем натужный китч Чюрлёниса или Рериха."
> У принципі, продовжується мотив "Тьмяного скла" - де Бог? Хто Бог? Який Він? - але повороти сюжету більш заплутані і часом досить-таки сильно деруть по шкірі (образ страшного збоченця-єпископа як продовження шизофренічного видіння Карін про Бога-павука, тільки на цей раз дуже реальне). Розв"язка дещо "deus ex machinae". У фіналі апофеоз "рожевої" мрії про сім"ю без проблем, де знаходиться місце і добра порція любові та тепла всім, навіть і розпусникові-бігамісту. В якійсь мірі розчарування.
2007.02.01 | Георгій
Якщо колись подивитеся "Фанні..."
Там є один дуже цікавий момент - я б хотів почути Вашу думку про це. Коли події фільму досягають кульмінації, хлопчик Олександр зустрічається з іншим хлопчиком, приблизно його ж віку, на ім"я Ізмаїл. Цей Ізмаїл пророкує Олександрові, що наближається розв"язка: його архи-ворог, страшний збоченець єпископ Едвард, який ненавидить Олександра і його матір (і взагалі всіх людей), скоро отримає заслужену кару, і життя Олександра стане нарешті нормальним. Так і стається. Але цікаво, ЯКИМ показаний цей пророк Ізмаїл. По-перше, він показаний як нащадок єврейської родини (його дядько і брати мають типово єврейські імена), але його звуть Ізмаїл, тобто він уособлює "НЕ-обраність," щось таке в людстві, що і гебреї, і християни традиційно вважають не-Божим, не тим, в чому або з чим (ким) Бог. По-друге, він дитина, але говорить абсолютно як дорослий (тобто він не вписується ні в який людський вік). Нарешті, він нібито хлопчк, але риси його обличчя і фігури, а також голос, якісь не-хлопчачі; він у принципі міг би бути і дівчинкою або молодою жінкою, тобто він і не в якійсь людській статі. Тобто враження таке, що Бергман навмисне акцентує на мотиві (до речі, дійсно дуже частому в Св. Письмі), що Бог - чий пророк у принципі не має значення сам по собі, а є тільки "рупором" Божої волі - принципово НЕ ТАКИЙ і НЕ ТАМ. "І прокинувся Яків зо свого сну, та й сказав: "Дійсно, Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав!" (Буття 28:16)Я дуже часто чув акцент саме на цьому мотиві "несподіваного відкриття Бога там, де ми Його за традицією не шукаємо," у своїй колишній пресвітеріанській церкві (ПЦ-США). Мабуть це один з домінуючих мотивів сучасного ліберального протестантизму. Взагалі мені цей мотив зрозумілий і духовно близький. Але де межа? Якщо хтось дуже хоче, цей хтось може спробувати знайти Бога і в пияцтві, і в обжорстві, і в статевій нестриманості... Фінал фільму "Фанні і Олександр" майже буквально саме це і показує.