(P) Цікава стаття про політику РПЦ (/)
06/04/2008 | Георгій
Глибина смирення в церковній політиці
3 Червня, 2008 19:00
Зовнішньому спостерігачеві – «середньостатистичному» глядачеві випусків новин головних російських телеканалів – може видатися, що все церковне життя складається з суцільних свят і ювілеїв. Частково, звичайно, воно так і є – в усякому разі, свята і ювілеї краще всього підходять як для телевізійної картинки – барвисто і цікаво, так і для пропаганди – створюють ефект благополуччя і величі Росії. Крім того, сучасний російський медіа-простір вже майже повністю зачищений від елементів «хворого критицизму», а аналіз проблемних сторін церковного життя і раніше, в похмуру епоху критицизму і очорнительства, вважався справою підозрілою і гріховною.
Ось і виходить, що свою частку інформації про церковне життя більшість росіян отримують лише у зв’язку з великими церковними святами, які вони не проти по-своєму відзначити, і «знаковими» ювілеями, що вселяють гордість за країну і її велике минуле. Відповідно до такого, сформованого самими ж російськими мас-медіа, типу сприйняття інформації про Церкву, керівництво РПЦ МП прагне кожен рік проводити під знаком якого-небудь великого ювілею, політично затребуваного і зрозумілого для широких мас. Наприклад, цього року на роль такого ювілею-символу претендували дві дати – 100-ліття з дня кончини св. праведного Іоанна Кронштадтського і 90-ліття розстрілу Царствених мучеників. Перший ювілей «просував» сам Патріарх Алексій II, що активно добивався канонізації Кронштадтського старця ще в час свого буття митрополитом Ленінградським. У патріархії розраховували, таким чином, підтримати «петербурзький тренд» сучасної російської політики і заразом вирішити ряд майнових питань Санкт-Петербурзької єпархії. Але кремлівські піарники цю дату розкручувати не стали – багато писань св. Іоанна Кронштадтського, особливо пророчі і апокаліптичні, здатні дестабілізувати церковне суспільство або, принаймні, «підсилити радикальні настрої» в ньому, які і так розігріті посланнями єпископа Діоміда і невгомонною діяльністю Костянтина Душенова й інших «антиглобалістів». З тих же причин не була затверджена й інша дата – зайві дискусії про монархію з возвеличуванням подвигу Царствених страстотерпців приводять до появи непотрібних питань про легітимність нинішньої влади, про необхідність покаяння в лиходійствах ЧК, яка, як ми бачимо, навпаки, всіляко героїзується російською пропагандою. Про таку «дрібницю», як 500-ліття кончини преподобного Ніла Сорського, і говорити не варто – цей ювілей заздалегідь не мав шансів на успіх: викриття багатств ієрархів, участі Церкви в політиці і економічних аферах, заклик до нестяжання і «євангельського житія» кваліфікується нині як антицерковна робота, а то і як екстремістськая діяльність.
Загалом, ювілеєм року Кремль зробив «найкруглішу» в порівнянні зі всіма вищепереліченими дату – 1020-ліття Хрещення Русі (відзначимо, що не менш «кругле» 1010-ліття десять років тому нікому особливо і не приходило в голову відзначати). Чому ми з такою упевненістю говоримо «Кремль вибрав»? Достатньо очевидно, що ініціатива сакралізації 1020-ліття походить зовсім не від Патріарха Алексія, який, скажімо, в своєму виступі на Єпархіальних зборах м. Москви наприкінці минулого року, перераховуючи основні ювілеї року що наступає, ні про яке Хрещення Русі і не згадував. Десь в лютому-березні заметушилися «православні громадяни» - вірна ознака, що «прийшла рознарядка»: на їх сайтах почали з’являтися заклики «поставити на місце» українських націоналістів, нагадавши, за допомогою «ювілею», чиїм містом є Київ і який саме народ там хрестили. Нарешті, ключовою подією у всьому цьому ланцюжку фактів стала раптова, ніде заздалегідь не проанонсована, зустріч Патріарха Алексія II з відходячим президентом Володимиром Путіним, для чого Патріарха в екстреному порядку привезли в Кремль 14 квітня. Головною темою зустрічі, як не дивно, стала необхідність поїздки Патріарха до Києва на ювілей, відносно чого сам Патріарх, якому подібні поїздки останніми роками даються нелегко, відчував чималі сумніви. Президент, природно, переконав Патріарха зробити цей подвиг, проте дивно, що до цих пір не призначені навіть умовні терміни такого історичного візиту (після розпаду СРСР глава РПЦ МП був в Києві лише один раз, і поїздка та супроводжувалася акціями протесту та іншими неприємностями), невідома його програма, хоч би в найзагальніших рисах...
Що стосується української сторони, то тут, схоже, першими ініціаторами використовувати вельми умовну дату «за повною програмою» виступили так звані «молоді менеджери», що прийшли до керівництва в УПЦ МП, перш за все – єпископ Олександр (Драбинко), 30-річний секретар (а фактично – керівник) при немолодому і немічному митрополитові Володимирі (Сабодані). Єпископ Олександр є лише найбільш помітним і офіційним обличчям цілої команди церковних адміністраторів, що не пов’язують майбутнє Української Церкви, – третьої за величиною у православному світі – з васальною залежністю від Москви, яка дуже активно використовує антиукраїнську істерію в своїх «акціях пропагандистського прикриття». Рішення зробити ювілей приводом для скликання Архієрейського і навіть Помісного Соборів УПЦ МП було ухвалене 21 грудня минулого року на Соборі єпископів в Києві, який здійснив кілька знакових кроків з розширення своєї автономії від Москви і дав зрозуміти, що рух в цьому напрямку тільки продовжуватиметься. Зрозуміло, ініціативи колишніх «промосковських» архієреїв були в кращому вигляді подані президентові Віктору Ющенку, який у всьому цьому побачив довгождане світло в кінці тунеля українських церковних розколів, що здавався нескінченним. Вельми небайдужий до теми будівництва помісної Української Церкви президент, зрозуміло, також вирішив скористатися приводом відсвяткувати ювілей – щоб зробити важливий крок на шляху до остаточного звільнення українського православ’я від політичної залежності від імперської Москви. Створивши державний оргкомітет з підготовки і проведення урочистостей 1020-ліття Хрещення Київської Русі (саме так прийнято називати згадувану подію в Україні – адже Русь Володимиро-Суздальська була хрещена пізніше), Віктор Ющенко прибув наприкінці лютого з офіційним візитом до Москви, де і запросив Патріарха Алексія II до Києва. В розрахунку, як стверджують деякі політологи, на ввічливу відмову Патріарха. Розрахунок був, загалом, вірним – Патріарх обнадіювати Ющенка не став, але тут у справу втрутився Путін, з яким не посперечаєшся.
У свою чергу, діючи за раніше визначеним планом, Віктор Ющенко запросив до Києва делегацію Константинопольського патріархату, передавши їй запрошення для Патріарха Варфоломія - як глави Церкви, до складу якої історично входила Київська митрополія, - неодмінно прибути на урочистості. У Москві, де дуже роздратовано сприймають будь-який самостійний зовнішньополітичний крок Києва, ніби українська держава пов’язана такими ж васальними зобов’язаннями з Москвою, як і Українська Церква, цей вчинок президента України викликав різкий протест. Офіційно озвучив цей протест лише ВЗЦЗ МП, заявивши, ніби запрошувати Патріархів на територію суверенної української держави може не президент цієї держави, а лише Патріарх Московський – громадянин Російської Федерації Рідігер Олексій Михайлович. Неофіційну ж реакцію Кремля в достатньо жорсткій формі висловив на саміті глав урядів країн СНД в кінці травня в Мінську Володимир Путін. Він категорично завірив «помаранчеву принцесу» Юлію Тимошенко, що візит Алексія II до Києва відбудеться «за любої погоди», а разом з Патріархом до «Владімірової купелі» пожалує і сам Володимир Володимирович. Загалом, українські націоналісти отримали чіткий сигнал, що пора запасатися яйцями і помідорами (якщо, звичайно, самі ці націоналісти – не пропагандистський міф. В крайньому випадку, групу професійно підготовлених українських націоналістів можна і з Москви доставити). Звичайно, сунутися в таке пекло Патріархові Варфоломію поки резонів немає, так що його в Києві цього літа чекати не доводиться.
Церковні політики з УПЦ МП виявилися далекогляднішими і більш незалежними, ніж їхні колеги з «материнської» РПЦ МП. Ідею з двома Соборами – Архієрейським і Помісним – заготовлено спеціально на той випадок, якщо «на Собор в Києві» пожалує Патріарх Алексій II. Бо якщо він пожалує на Архієрейський Собор, то найбільш важливі рішення, які стосуються розширення автономії, будуть ухвалені на Помісному, і навпаки. У ВЗЦЗ МП починають розуміти, що в середньостроковій перспективі «втримати Україну» не вдасться, тому розробляють компромісні варіанти, типу «галицької автокефалії», щоб каналізувати всі «націоналістичні елементи» УПЦ МП в західноукраїнські єпархії, де Москві все одно ніхто підкорятися не хоче, а ось позиції УПЦ КП і УАПЦ, що мають більшість своїх приходів саме на заході країни, «канонічна автокефалія» здатна була б серйозно підірвати. На жаль, але в Кремлі мислять менш гнучко, ніж у ВЗЦЗ. Майбутній візит Путіна з Алексієм II до Києва покликаний дати сигнал: українське православ’я ми нікому не віддамо ні цілком, ні по частинах, а зі всякими «автономістами» і «автокефалістами» працюватиме особливий департамент у складі новостворюваного (між іншим, за ініціативою Путіна) Федерального агентства РФ у справах СНД, з хорошим бюджетом і кадрами, більш кваліфікованими, ніж колишні радєтєлі «церковних інтересів» Росії в Україні Кауров і Фролов.
У всій цій історії понад усе бентежить навіть не незграбна політика Росії на «українському фронті» і не хитросплетіння українських канонічних-неканонічних автономій-автокефалій. Понад усе бентежить та покірлива слухняність, з якою керівництво Московської патріархії виконує політичні інвективи, що походять деколи від некомпетентних в питаннях церковної політики, канонічного права і реального церковного життя «кремлівських мрійників». Між іншим, і попередня широкомасштабна церковно-політична акція – «возз’єднання» з РПЦЗ – була розроблена і реалізована тільки державною волею колишнього президента і на чималі державні ж кошти. Закінчилася вона не так тріумфально, як планувалося, - більшість общин РПЦЗ розійшлися по її численних «уламках», але не пішли в МП. Церковні діячі виконували покладені на них ритуальні функції якось мляво, а деколи і неохоче. Такі ж млявість і небажання ми спостерігаємо і з підготовлюваним візитом Алексія II до Києва. У Московській патріархії, напевно, краще, ніж в Кремлі, розуміють, що в нинішніх умовах такий візит не здатний укріпити «єдність російського православ’я», а навпаки, прискорить небажані для Москви процеси. Розуміють, але сказати не можуть. Адже у нас вертикаль, і розхитувати її – гріх.
Олександр Солдатов,
«Портал-Credo.Ru»
http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Analitika/Glibina_smirennya_v_tserkovniy_polititsi.html
3 Червня, 2008 19:00
Зовнішньому спостерігачеві – «середньостатистичному» глядачеві випусків новин головних російських телеканалів – може видатися, що все церковне життя складається з суцільних свят і ювілеїв. Частково, звичайно, воно так і є – в усякому разі, свята і ювілеї краще всього підходять як для телевізійної картинки – барвисто і цікаво, так і для пропаганди – створюють ефект благополуччя і величі Росії. Крім того, сучасний російський медіа-простір вже майже повністю зачищений від елементів «хворого критицизму», а аналіз проблемних сторін церковного життя і раніше, в похмуру епоху критицизму і очорнительства, вважався справою підозрілою і гріховною.
Ось і виходить, що свою частку інформації про церковне життя більшість росіян отримують лише у зв’язку з великими церковними святами, які вони не проти по-своєму відзначити, і «знаковими» ювілеями, що вселяють гордість за країну і її велике минуле. Відповідно до такого, сформованого самими ж російськими мас-медіа, типу сприйняття інформації про Церкву, керівництво РПЦ МП прагне кожен рік проводити під знаком якого-небудь великого ювілею, політично затребуваного і зрозумілого для широких мас. Наприклад, цього року на роль такого ювілею-символу претендували дві дати – 100-ліття з дня кончини св. праведного Іоанна Кронштадтського і 90-ліття розстрілу Царствених мучеників. Перший ювілей «просував» сам Патріарх Алексій II, що активно добивався канонізації Кронштадтського старця ще в час свого буття митрополитом Ленінградським. У патріархії розраховували, таким чином, підтримати «петербурзький тренд» сучасної російської політики і заразом вирішити ряд майнових питань Санкт-Петербурзької єпархії. Але кремлівські піарники цю дату розкручувати не стали – багато писань св. Іоанна Кронштадтського, особливо пророчі і апокаліптичні, здатні дестабілізувати церковне суспільство або, принаймні, «підсилити радикальні настрої» в ньому, які і так розігріті посланнями єпископа Діоміда і невгомонною діяльністю Костянтина Душенова й інших «антиглобалістів». З тих же причин не була затверджена й інша дата – зайві дискусії про монархію з возвеличуванням подвигу Царствених страстотерпців приводять до появи непотрібних питань про легітимність нинішньої влади, про необхідність покаяння в лиходійствах ЧК, яка, як ми бачимо, навпаки, всіляко героїзується російською пропагандою. Про таку «дрібницю», як 500-ліття кончини преподобного Ніла Сорського, і говорити не варто – цей ювілей заздалегідь не мав шансів на успіх: викриття багатств ієрархів, участі Церкви в політиці і економічних аферах, заклик до нестяжання і «євангельського житія» кваліфікується нині як антицерковна робота, а то і як екстремістськая діяльність.
Загалом, ювілеєм року Кремль зробив «найкруглішу» в порівнянні зі всіма вищепереліченими дату – 1020-ліття Хрещення Русі (відзначимо, що не менш «кругле» 1010-ліття десять років тому нікому особливо і не приходило в голову відзначати). Чому ми з такою упевненістю говоримо «Кремль вибрав»? Достатньо очевидно, що ініціатива сакралізації 1020-ліття походить зовсім не від Патріарха Алексія, який, скажімо, в своєму виступі на Єпархіальних зборах м. Москви наприкінці минулого року, перераховуючи основні ювілеї року що наступає, ні про яке Хрещення Русі і не згадував. Десь в лютому-березні заметушилися «православні громадяни» - вірна ознака, що «прийшла рознарядка»: на їх сайтах почали з’являтися заклики «поставити на місце» українських націоналістів, нагадавши, за допомогою «ювілею», чиїм містом є Київ і який саме народ там хрестили. Нарешті, ключовою подією у всьому цьому ланцюжку фактів стала раптова, ніде заздалегідь не проанонсована, зустріч Патріарха Алексія II з відходячим президентом Володимиром Путіним, для чого Патріарха в екстреному порядку привезли в Кремль 14 квітня. Головною темою зустрічі, як не дивно, стала необхідність поїздки Патріарха до Києва на ювілей, відносно чого сам Патріарх, якому подібні поїздки останніми роками даються нелегко, відчував чималі сумніви. Президент, природно, переконав Патріарха зробити цей подвиг, проте дивно, що до цих пір не призначені навіть умовні терміни такого історичного візиту (після розпаду СРСР глава РПЦ МП був в Києві лише один раз, і поїздка та супроводжувалася акціями протесту та іншими неприємностями), невідома його програма, хоч би в найзагальніших рисах...
Що стосується української сторони, то тут, схоже, першими ініціаторами використовувати вельми умовну дату «за повною програмою» виступили так звані «молоді менеджери», що прийшли до керівництва в УПЦ МП, перш за все – єпископ Олександр (Драбинко), 30-річний секретар (а фактично – керівник) при немолодому і немічному митрополитові Володимирі (Сабодані). Єпископ Олександр є лише найбільш помітним і офіційним обличчям цілої команди церковних адміністраторів, що не пов’язують майбутнє Української Церкви, – третьої за величиною у православному світі – з васальною залежністю від Москви, яка дуже активно використовує антиукраїнську істерію в своїх «акціях пропагандистського прикриття». Рішення зробити ювілей приводом для скликання Архієрейського і навіть Помісного Соборів УПЦ МП було ухвалене 21 грудня минулого року на Соборі єпископів в Києві, який здійснив кілька знакових кроків з розширення своєї автономії від Москви і дав зрозуміти, що рух в цьому напрямку тільки продовжуватиметься. Зрозуміло, ініціативи колишніх «промосковських» архієреїв були в кращому вигляді подані президентові Віктору Ющенку, який у всьому цьому побачив довгождане світло в кінці тунеля українських церковних розколів, що здавався нескінченним. Вельми небайдужий до теми будівництва помісної Української Церкви президент, зрозуміло, також вирішив скористатися приводом відсвяткувати ювілей – щоб зробити важливий крок на шляху до остаточного звільнення українського православ’я від політичної залежності від імперської Москви. Створивши державний оргкомітет з підготовки і проведення урочистостей 1020-ліття Хрещення Київської Русі (саме так прийнято називати згадувану подію в Україні – адже Русь Володимиро-Суздальська була хрещена пізніше), Віктор Ющенко прибув наприкінці лютого з офіційним візитом до Москви, де і запросив Патріарха Алексія II до Києва. В розрахунку, як стверджують деякі політологи, на ввічливу відмову Патріарха. Розрахунок був, загалом, вірним – Патріарх обнадіювати Ющенка не став, але тут у справу втрутився Путін, з яким не посперечаєшся.
У свою чергу, діючи за раніше визначеним планом, Віктор Ющенко запросив до Києва делегацію Константинопольського патріархату, передавши їй запрошення для Патріарха Варфоломія - як глави Церкви, до складу якої історично входила Київська митрополія, - неодмінно прибути на урочистості. У Москві, де дуже роздратовано сприймають будь-який самостійний зовнішньополітичний крок Києва, ніби українська держава пов’язана такими ж васальними зобов’язаннями з Москвою, як і Українська Церква, цей вчинок президента України викликав різкий протест. Офіційно озвучив цей протест лише ВЗЦЗ МП, заявивши, ніби запрошувати Патріархів на територію суверенної української держави може не президент цієї держави, а лише Патріарх Московський – громадянин Російської Федерації Рідігер Олексій Михайлович. Неофіційну ж реакцію Кремля в достатньо жорсткій формі висловив на саміті глав урядів країн СНД в кінці травня в Мінську Володимир Путін. Він категорично завірив «помаранчеву принцесу» Юлію Тимошенко, що візит Алексія II до Києва відбудеться «за любої погоди», а разом з Патріархом до «Владімірової купелі» пожалує і сам Володимир Володимирович. Загалом, українські націоналісти отримали чіткий сигнал, що пора запасатися яйцями і помідорами (якщо, звичайно, самі ці націоналісти – не пропагандистський міф. В крайньому випадку, групу професійно підготовлених українських націоналістів можна і з Москви доставити). Звичайно, сунутися в таке пекло Патріархові Варфоломію поки резонів немає, так що його в Києві цього літа чекати не доводиться.
Церковні політики з УПЦ МП виявилися далекогляднішими і більш незалежними, ніж їхні колеги з «материнської» РПЦ МП. Ідею з двома Соборами – Архієрейським і Помісним – заготовлено спеціально на той випадок, якщо «на Собор в Києві» пожалує Патріарх Алексій II. Бо якщо він пожалує на Архієрейський Собор, то найбільш важливі рішення, які стосуються розширення автономії, будуть ухвалені на Помісному, і навпаки. У ВЗЦЗ МП починають розуміти, що в середньостроковій перспективі «втримати Україну» не вдасться, тому розробляють компромісні варіанти, типу «галицької автокефалії», щоб каналізувати всі «націоналістичні елементи» УПЦ МП в західноукраїнські єпархії, де Москві все одно ніхто підкорятися не хоче, а ось позиції УПЦ КП і УАПЦ, що мають більшість своїх приходів саме на заході країни, «канонічна автокефалія» здатна була б серйозно підірвати. На жаль, але в Кремлі мислять менш гнучко, ніж у ВЗЦЗ. Майбутній візит Путіна з Алексієм II до Києва покликаний дати сигнал: українське православ’я ми нікому не віддамо ні цілком, ні по частинах, а зі всякими «автономістами» і «автокефалістами» працюватиме особливий департамент у складі новостворюваного (між іншим, за ініціативою Путіна) Федерального агентства РФ у справах СНД, з хорошим бюджетом і кадрами, більш кваліфікованими, ніж колишні радєтєлі «церковних інтересів» Росії в Україні Кауров і Фролов.
У всій цій історії понад усе бентежить навіть не незграбна політика Росії на «українському фронті» і не хитросплетіння українських канонічних-неканонічних автономій-автокефалій. Понад усе бентежить та покірлива слухняність, з якою керівництво Московської патріархії виконує політичні інвективи, що походять деколи від некомпетентних в питаннях церковної політики, канонічного права і реального церковного життя «кремлівських мрійників». Між іншим, і попередня широкомасштабна церковно-політична акція – «возз’єднання» з РПЦЗ – була розроблена і реалізована тільки державною волею колишнього президента і на чималі державні ж кошти. Закінчилася вона не так тріумфально, як планувалося, - більшість общин РПЦЗ розійшлися по її численних «уламках», але не пішли в МП. Церковні діячі виконували покладені на них ритуальні функції якось мляво, а деколи і неохоче. Такі ж млявість і небажання ми спостерігаємо і з підготовлюваним візитом Алексія II до Києва. У Московській патріархії, напевно, краще, ніж в Кремлі, розуміють, що в нинішніх умовах такий візит не здатний укріпити «єдність російського православ’я», а навпаки, прискорить небажані для Москви процеси. Розуміють, але сказати не можуть. Адже у нас вертикаль, і розхитувати її – гріх.
Олександр Солдатов,
«Портал-Credo.Ru»
http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Analitika/Glibina_smirennya_v_tserkovniy_polititsi.html