07/22/2008 | Киянка

по-перше, пропоную ще таку позначку до тем: "Рз" (релігієзнавчі)

а ось сама стаття (сподіваюся, буде цікава багатьом віруючим та невіруючим)

"Подорож до Закарпаття. Знайомство з отцем Мирославом. Його екскурсія: стародавні дерев’яні храми, вражаюче енергетичні; руїни церков, втрачених лихою волею; сучасніші церкви, чиє найбільше багатство – включеність дітей-молоді; краєзнавчий музей; гостина в його оселі.

Зі священиком їх парафії (УГКЦ) познайомили нас господарі, коли ми у п’ятницю прийшли до церкви (в цей день там перед службою проводиться молитва матерів за дітей, куди і йшла пані Світлана). Отець Мирослав http://o-myroslav.uol.ua – родом місцевий, із близької до Драгова Сокирниці (де і живе з дружиною та двома доньками), молодий, підтягнутий, зі світлими добрими посмішкою та вдачею. Закінчив Ужгородську духовну академію, і вже 9 років служить в рідних краях. Людина сердечної шляхетності, простий у спілкуванні - при всій його непересічній ерудиції, та багатої, тонкої, делікатної обізнаності людських душ та клопотів. Ще хлопчиком отець Мирослав вперше читав псалтир в стародавній дерев’яній церкві рідного села. Дідо дружини (дідико Антон Хвуст, вже відомий в Інтернеті завдяки, зокрема, Блеці з її дітищем http://www.castles.com.ua ) – її родина із сусіднього Крайникова – опікун тамтешнього такого ж старовинного дерев’яного храму. Цім родинам, їх своякам та односельцям-одновірцям завдячують ті храми своїм відродженням після совково-атеїстичної наруги, закриття, розорення.

Але почали ми розмову з отцем Мирославом про сучасне життя в Драгові та всьому краї, про його та сусідні парафії і парафіян. Отець – великий скромний подвижник відродження релігійного життя своїх віруючих, ініціатор та опікун багатьох справ, пов’язаних з душевним здоров’ям. Цікаві починання для молоді, заняття з дітьми, підтримка різних прицерковних товариств, піклування про дивовижні перлини – старовинні дерев’яні храми… Про людей говорить з любов’ю, навіть і про православних, що, м’яко кажучи, не надто чемно можуть повестися з його співвіруючими, - з розумінням. Не дивно, що його в окрузі знають і шанують. Обминає (визнає це отець Мирослав з сумом) лише місцевий священик УПЦ МП, та дехто з відповідно прихильного місцевого керівництва (це мені теж не дивно, бо ж виборці віруючі, а якщо їм щось батюшка скажуть, то, дивись – і виконають).

Але о.Мирослав не замовчує і проблеми у своїй парафії, напевно спільні для багатьох місць дикого недокапіталізму (поки Церква була у підпіллі і гнана, люди більше гуртувалися біля неї як біля духовної опори, а тепер стали більше захоплюватися, часом коштом духовного, гонитвою за матеріальним). Наводить історичні приклади, які періоди відтак в долі народів чергуються, але все ж дивиться у майбутнє з оптимізмом (отче Мирославе, та Ваші парафіяни – ще, порівняно, ангели! Вас би в Київ у відрядження та й під пересічну школу весною, в час перерви, вже не кажучи – щоб в Донбас). Драговці щасливі, що мають такого священика, цікаво, наскільки вони це усвідомлюють? Правда, поруч мають приклад іншої, гм… традиції, то ж напевно, що розуміють. Раді за отця Мирослава і за драговців.

Ми спитали отця Мирослава, коли можна приїхати подивитися старовинні дерев’яні храми, так, щоб вони були відкриті. Він сказав нам час служб (три ближчі – греко-католицькі, а одна, за яку сперечаються православні МП - зачинена) і поцікавився, чи ми на машині). Коли почув, що ні, - люб’язно запропонував себе як екскурсовода, щоб назавтра у свій вільний час повозити нас, маючи можливість відкрити три церкви будь-коли, і все-все нам там показати. Ми ледве не задихнулися від такої удачі (це ж унікальний гід, найобізнаніший, а його вільний час збігався з нашим, адже наступний день мав бути хмарним, й інших планів в нас і не було).

Наступного ранку він забрав нас з «нашої» вулички після відправлення служби. Справді, було хмарно, але дощу як такого фактично не було, тож навпаки вийшло добре, що не жарко, а м’яке світло – найкраще для фотографії. Почав він екскурсію, по дорозі, з села Чумалево, де греко-католицька церква – велика, мурована - була брутально зруйнована (ймовірно, підірвана, судячи з вигляду остова) після війни. Отець досліджує всі околиці, виявляє всі пам’ятні місця, вивчає їх історію. Далі дорогою він розповідає про зустрічні каплички, хрестячись на всі – католицькі та православні, про новіші греко-католицькі церкви.

Першим на нашому шляху дерев’яним старовинним храмом була церква села Колодне (раніше бачили їх лише мигцем, як їхали в Драгово). Побудована чотири століття тому, невелика, карпатська готика, дерево потемніле, місцями зелене від моху (це шкідливо для деревини, однак красиво, хоч і сумною красою) – є у фотоальбомі «Старовинні дерев’яні храми». Але вона стоїть зачинена, через те, що на неї претендують і православні, а УПЦ МП не хоче ділити її з католиками (ех, була б там УПЦ КП чи УАПЦ – напевно вже б домовилися). А так – престіл з цільного величезного каменю лежить, надтріснутий, по-блюзнірськи викинутий з храму, через старовинні хрестоподібні віконця видно морок запустіння, якісь тьмяні речі, павутину й порох. «Так не діставайся ж ти нікому». Отцю Мирославу – сумно, а нам – так просто обурливо. Він увесь час підкреслює, що не хоче конфліктів, що люди, які в Колодному на чолі з батюшкою побили священика УГКЦ, котрий хотів повернути церкву і її впорядкувати, були напоєні й намовлені. А по-моєму – гнати таких варварських «християн» куди подалі від цього храму, і це ще як мінімум. Куди дивиться міліція та відповідні інші державні інстанції – не зрозуміло.

Ми переїжджаємо в Данилово. Там церкві, посвяченій на честь св. Миколи (літнього), молодшій сестрі попередньої, пощастило більше – ошатна струнка красуня на пагорбі, з тонким готичним шпилем та заквітчаним розп’яттям у підніжжя, більш-менш впорядкована, дбайливо, за можливостями тамтешньої громади, відроджена із середини, лише шпиль став трохи «пізанським». Звісно, масштабніша реставрація ще чекає на добродіїв – але яка відчутна різниця, коли храм живий, відвідуваний, в руках у віруючих з теплим жертовним серцем. Сам отець Мирослав був майстром на всіх трьох нині діючих церквах, разом з родичами та парафіянами збирав і виносив голубине лайно, лагодив зігнилі дошки, випрошував хоча б трошки їм на заміну, відновлював електрику, чистив від порога до престолу.

Який енергетичний внутрішній простір храму! Автентичні розписи ще видні, намолені образи з ХІХ століття, делікатно доповнені сучасними. Зберігся старовинні барочні, дерев’яні різьблені царські ворота, частково – образи іконостасу. По золоту написані Спаситель, св.Микола, ангел сповіщає Марії її виняткову місію. Отець Мирослав показує нам у святилищі кам’яну брилу престолу з-під білосніжних хвиль візерунчатого покривала, на належному йому місці. Доволі широкі хори, там теж ще можна розгледіти первісні розписи. Нехитре - та вигадливе, непорочно біле - та веселкове, але таке справжнє вбрання, вишивки, саморобні квіти, зі смаком дібрані букетики барвінку, квітів та колосся – відчувається вкладання душі тих, хто тут порядкує. Піднімаємося на дзвіницю, яка стоїть поруч. Вона теж більш-менш полагоджена, але ми попереджені: дзвонів не торкатися, бо православна громада – проти дзвону з греко-католицької дзвіниці. Дивно, якщо вже там греко-католики правлять. Втішаємося фотканням. Як особливо фантастично, а-ля Гойя, виглядає звідти шпиль! Шкода, фотографії не можуть вповні передати безпосередні враження, але оця - вдалася.

Люди! Якщо хтось, хто це прочитає, може якось допомогти: вся ця безцінна краса, історичне народне багатство, чиє знищення призупинене простими сільськими віруючими, не може довго чекати на порятунок! Стародавні дерев’яні церкви скоро заваляться без капітальної реконструкції! В одному Києві вже скільки нових дорогущих макетів набудовано, чи оплатили їх господарі хоча б землю?

У Данилові отець Мирослав продовжив екскурсію в приватному музейчику (старій хаті на дві кімнатки) однієї екуменічної (греко-католичка та православний) родини. Пані Поліна позбирала місцеві народні ужиткові речі: одяг, інструменти, хатні обереги (на фотках є рушники, викладені хрестом під розп’яттям), святкові атрибути – від вертепу й різдвяних зірок до весільного вбрання та символіки. Серед писанок отець Мирослав показує такі, тип яких започаткувала його мати (прикрашені на кінцях мушликами – бантиками зі стрічок чи мережива). Демонструє, як крутили звізду, виклеєну на решеті з кольорового паперу та оздоблену християнськими і солярними мотивами, співає місцеві колядки: в нього звучний, чистий голос, так гарно виходить! Виявляється, отець і прядіння може показати. Господар бере весільний курагов, і вони вже в два голоси (господині вдома не було) розповідають про святкові звичаї.
Отак в тому, що під силу кільком людям, втілюються добрі справи збереження народної пам’яті та рукотворних її, натхненно зроблених пам’яток.

В Крайникові серед дубів та лип-ровесників стоїть (поки що) ще один більш як трьохсотлітній дерев’яний храм, мабуть, найкраще збережений (чи скоріше, найревніше врятований) з середини, з найбільшим полем ще не зовсім пропащих первісних розписів. Його живим оберегом є 92-річний дідико Антон Хвуст. Все життя і по цей день він пильнує святиню, переживає за її подальшу долю, і, як каже отець Мирослав, є дуже довірливий до всіх, хто обіцяє чимось допомогти, щоб зберегти диво народної творчості, побожності та душевності. Я не сумніваюся, що справедливий Господь по заслугам воздасть тим, хто лише піариться на темі збереження старовинних храмів, лицемірно обіцяючи золоті гори, а виконуючи (якщо взагалі виконуючи) лише дещицю. Боляче й водночас - захоплююче було дивитися на таку людину, як дідико Антон. Бадьориться, світлий розум, очі святого. Це ж яку міцну світлу віру треба мати, щоб не раз обманюватися у таких випадках, і знову працювати – у його віці! - самотужки, і надіятися, і не зневірюватися в людях!

Власне, якесь реальне піклування (що, звісно, природньо) йде від самої УГКЦ. Але, погодьтеся, якщо держава у недалекому минулому призвела до суттєвого погіршення як стану храмів, так і стану душ (були б храми відчинені, а віруючі не утискалися, то й перші б підтримувалися, і другі б не змаліли, в тому числі в нащадках), то її правонаступниця мала б допомогти у відбудові сильно постраждалих церков. Після використання їх як складів та хлівів, після тривалого закриття, без ремонту, вони суттєво постраждали, і тепер на реконструкцію потрібні величезні кошти, дорога техніка, купа довідок, погоджень, кошторисів, планів, експертних оцінок, бюрократичних дозволів і т.д. і т.д. Поріділі після репресій, виселень, утисків греко-католицькі громади самі просто не в силах це підняти. А коли все ж щось роблять, щоб церква геть не завалилася, на них, бува, накидаються різні контролюючі-керуючі інстанції. І на всіх церквах біля входу – табличка – як знущання: ця пам’ятка охороняється законами УРСР.
Абсурд. Але, як каже одна дуже шанована мною людина. «Бог палкою не б’є»…

Мабуть, лише за Його опікою блискавка досі не влучила в одне із сусідніх (за метрів 10, гілки просто над кроквами) старезних дерев, які вимахали на благодатній крайниковській землі вище церкви, і які підрізати можливо тільки з висотного крану. Отець Мирослав з гордістю показує нещодавно роздобуту деревину для ремонту, бере крокву в руки, як малу дитину, показує, як їх клали раніше, і що нові будуть такі самі, як зарослі мохом давні.
Хоч би дожив дідико Антон, доколи його рідна церква дочекалася б дбайливої реставрації. Дай, Боже, Вам, дідико, це побачити. Ваші добрі очі, живі надією й вірою, я запам’ятала на все життя...
Ми залишали в цих церквах наші скромні пожертви, і я, власне, остереглася пообіцяти дідику щось конкретніше за статті – але ось як вийду з відпустки, тоді по роботі вірогідно зможу й постараюся зробити і щось більше

А отець Мирослав продовжує екскурсію вже в рідній Сокирниці. Тут дерев’яна довгожителька-церква, більш-менш ціла зовні, з середини вже обшита, на жаль, фанерою (фрагменті старших розписів збереглося менше). Але як тепло прикрашена вірниками: народний одяг, хоругви з хусток, курагови (весільні прапори), старовинні образи (по золоту - Богородиця, Спаситель), сучасні писані, з любов’ю вишиті рушники. Тут до отця Мирослава приєдналася нам розповідати про долю церкви пані Анна, бабуся його дружини. Вони показують дерев’яні хрести на церковних стінах, які віруючі рятували з цвинтаря. Нарешті ми не лише піднялися на дзвіницю, але й подзвонили – трішечки. Пані Анна посміхається на наше задоволення – на здоров’ячка. А я ще і ще раз дякую всім цим сільським трударям, людям багатої, красивої душі. Вони, знаєте, почуваються, і по суті є щасливими – і це щастя є справді високим та праведним у своїй природності.

А на завершення отець Мирослав сказав, що нас чекають у нього вдома, без обіду не відпустить. І от ми завітали до його хати, за щедро наготований стіл. Милі молода дружина, молодша донька 6 років (на пару років старша – була у дідика в Крайникові). А яка господиня пані Мирослава! Які домашні пельмені, який теплий шоколадний пиріг з маком! Яка відкрита, щира гостинність, непідробний інтерес до гостей! З останніх сил тримаюся, щоб вчергове не об’їстися. Допомагає лише те, що ведуться цікаві розмови. Наша мала, насолодившись пирогом та усілякими іншими смаколиками, далі втішається кроленятками-підлітками, яких їй дозволили взяти на руки. Затишна оселя, будинок у квітах та винограду. Нас запрошують погостювати ще, але, на жаль, вже час і вертатися. Намагаємося запропонувати йому гроші, скільки коштувала б така екскурсія, але він бере собі лише за бензин, то ми решту заповідаємо на потреби храмів (він уточнює, що тоді – використає саме на старі дерев’яні).

Телефон отця Мирослава в мене є, якщо хтось захоче поїхати в ті краї та побачити й почути стільки ж цікавого, як і ми, відпочити в чудовому місці - пишіть в приват (під ніком)
Будь завжди щаслива, дружня родино отця Мирослава, будь успішна у всіх справах. Сердечно дякуємо отцю Мирославу за незабутню екскурсію, подаровані такі близькі зустрічі з Храмами, дякуємо також пані Мирославі і всій родині за гостину! Дай, Боже, більше таких світлих людей - знайомство та спілкування з ними примножують надію, що спільними зусиллями світ навколо ставатиме кращий."