08/18/2010 | Семиноженко В.П.

Приказ президента выполним. Украине через 10 лет быть среди 20 найбільш економічно розвинених країн світу. А еще через 10 лет -- среди тройки! И страшно подумать, что будет еще через 10 лет.

http://www.semynozhenko.net/documents/1940/

Україна в 2020 році: дві версії
14 серпня 2010


Виступаючи на щорічних зборах американської Національної академії наук, президент США Барак Обама вів заочну суперечку з тими скептиками, які в глобальній фінансовій кризі 2008-2009 років поспішили побачити привід для скорочення наукових витрат. Його слова про те, що сьогодні наука більш, ніж будь-коли раніше, потрібна для процвітання Америки, були схвально сприйняті аудиторією, яка лише наполовину складалася з представників науки; другу половину представляли політики і чиновники вищого рангу.

У нас теж знайдеться немало політиків, що вважають науку недозволеною розкішшю для такої небагатої країни, як Україна, що, здається, постійно перебуває в кризі. Чи можна було чекати, що хтось, нарешті, візьме на себе сміливість стверджувати: перспективи нашої країни пов'язані лише з можливостями вітчизняної науки створювати нові технології та здатністю національної економіки ці технології освоювати?

Момент істини настав з програмною заявою Президента України Віктора Януковича про необхідність входження України в число найбільш економічно розвинених країн світу до 2020 року. Досягти цієї мети шляхом інтенсифікації зростання традиційних секторів української економіки, навіть за умови винятково сприятливої зовнішньої кон'юнктури, не вдасться. Треба вести мову про створення нової економіки, заснованої на прискореному освоєнні знань і виробництві інноваційної, високотехнологічної продукції, що здатна конкурувати на зовнішніх ринках і має стійкий попит на внутрішньому. Наука, яка довгі роки перебувала в статусі відкладеного пріоритету, стає ключовим чинником економічного зростання і джерелом національних конкурентних переваг.

З історії питання

Про необхідність посиленої державної підтримки науково-технологічного й інноваційного сектору в Україні заговорили дуже давно. Одним із найперших законів, прийнятих Верховною Радою України, був Закон "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 13 грудня 1991 року. Приблизно в цей же період, наприклад, Фінляндія почала свій стрімкий зліт з глибокої економічної депресії до вершин світових рейтингів конкурентоспроможності. Це хрестоматійний приклад, і роль фірми Nokіa і технологій мобільного зв'язку в успіху Фінляндії широко відома. Єдина різниця між нашими країнами полягає в тому, що в Україні продовжують говорити про інноваційну модель розвитку, а в Фінляндії вона вже реалізована.

Не можна заперечувати, що всі ці роки Україна періодами відчутно просувалася в інноваційному напрямі. Проте за кожним кроком уперед неодмінно слідувало кілька кроків назад. У 1996 році було створене Міністерство науки і технологій, яке вже через 4 роки ліквідували, а його функції передали у відання Міністерства освіти, де вони поступово "розчинилися" й залишилася лише мала частина. Наприкінці 1999 року ухвалено закон про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків. Проте в 2005 році він був скасований. Встановлена законом норма бюджетного фінансування наукової і науково-технічної діяльності в 1,7% ВВП ніколи - я підкреслюю, ніколи! - не виконувалася навіть у половинному обсязі. В середньому на науку в державному бюджеті України виділяється не більше 0,4% ВВП.

З 1999 по 2004 роки було прийнято низку найважливіших законів і постанов - "Про концепцію науково-технологічного і інноваційного розвитку України", "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки", "Про інноваційну діяльність", "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності", "Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих технологій", "Про фінансову підтримку інноваційної діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави". Нині прийнято ряд державних наукових цільових програм, що стосуються розвитку перспективних напрямів науки і техніки. Проведено безліч парламентських і суспільних слухань щодо проблем науково-технічного та інноваційного розвитку. Ця проблематика виносилася на обговорення Ради національної безпеки і оборони України.

Проте прогресу не досягнуто. Швидше навіть навпаки, ситуація значно погіршилася. Кількість інноваційно-активних підприємств до 2009 року скоротилася з 25% до 10%. Частка інноваційної продукції в загальному обсязі промислової продукції впала до 4,8%. Питома вага виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП в 1996 році складала 1,36%, в 2009 році - 0,95%. У порівнянні з 1991 роком кількість винахідників і раціоналізаторів зменшилася у понад 20 разів! Ступінь зношеності основних фондів у науці складає майже 45%. Витрати на роботу одного вченого в Україні втричі менші, ніж у Росії, у 18 разів менші, ніж у Бразилії, у 34 - ніж у Південній Кореї, у 70 разів менші, ніж у США.

Наука в Україні так і не стала вигідною та прибутковою справою. Якщо поглянути на структуру інвестицій, у тому числі прямих іноземних, які приходять у нашу економіку, стає зрозумілою фатальна неефективність законодавчих зусиль і нестійкість політичних намірів з утримання науки в зоні першочергових державних пріоритетів. За даними Держкомстату, по залученню інвестицій в основний капітал лідирують такі сфери економіки, як операції з нерухомістю (21%), переробна промисловість (27%), торгівля (7,5%). У науку й освіту прямує лише піввідсотка інвестицій.

Закони, що стосуються науково-технічного та інноваційного розвитку, так і не стали повноцінним законодавчим фундаментом. Це скоріше така прибудова, в яку ніхто не заходить, оскільки прибутки обертаються зовсім в інших сферах економіки.

Тим часом у всьому світі саме наука, технології та інновації є головним джерелом капіталізації. Особливо це проявляється нині, коли криза позначила технологічну вичерпаність нинішньої економіки. Тому всі рішення, що приймаються на законодавчому і нормативному рівні щодо економіки, неминуче орієнтовані на інтереси секторів зростання. Цю формулу ще в ХІХ столітті озвучив Аврам Лінкольн, говорячи про необхідність підливати "олію комерційного інтересу у вогонь людського генія".

В очікуванні нової науково-технічної революції

У 2007 році тодішній президент США Джордж Буш-молодший підписав закон з амбітною назвою "Америка, що створює можливості обгрунтовано просувати переваги в технології, освіті і науці" з бюджетом понад $33,6 млрд. Широку популярність здобула ідея про залучення інженерів і вчених до викладання в загальноосвітніх школах та низка інших сміливих ініціатив.

Попри те, що нинішній американський президент належить до іншої політичної партії, лінія на посилення конкурентних переваг США в наукомістких секторах світової економіки залишилася незмінною. У вже згадуваному виступі Барака Обами, зокрема, йшлося про нарощування асигнувань на науку до 3% ВВП, реалізацію програми з математичної і природничої освіти "Гонка до вершини" з бюджетом у $5 млрд, інвестування $150 млрд у новітні технології енергетичної сфери наступного покоління. Згідно зі звітом Національної наукової ради США, кількість вакансій на ринку праці, що вимагають науково- інженерної освіти, зростає на 5% щороку, при цьому зростання загальної кількості вакансій складає лише 1%.

Побоювання Америки щодо можливої втрати лідерства небезпідставні.
Університети азіатських країн випускають сьогодні у 8 разів більше бакалаврів з інженерних спеціальностей, аніж американські.

Один із флагманів світового інноваційно-технологічного розвитку - ФРН - витрачає на НДДКР приблизно 2,5% ВВП (середній рівень по Євросоюзу - 1,9%). За підсумками 2010 року уряд ФРН планує довести ці витрати до 3%. Крім того, майже $40 млрд складають щорічні витрати на НДДКР приватного сектору економіки. Сьогодні на ФРН припадає більше 18% світових заявок на патенти (США - 26%, Японія - 17%, ЄС -27-50%). Частка німецьких підприємств- виробників на світовому ринку устаткування з повітряної енергетики перевищує 50%, галузь має обіг майже в С12 млрд і 130 тис. робочих місць. До 2020 року німецькі фірми планують щорічне зростання у сфері вітроенергетики на рівні 10% і мають намір інвестувати в цю галузь до С200 млрд. Частина електроенергії в країні, яка виробляється за допомогою вітроенергетики, вже найближчим часом зросте до 12,5%.

Нарощування наукових та інноваційних інвестицій не є винятковою прерогативою розвинених країн. Широко відомий досвід Китаю, який розвивається не зовсім за інноваційною моделлю, проте вкладення в науку там нестримно зростає. Якщо в 1995 році це було 0,6% ВВП або $17 млрд, то в 2004 році -вже 1,2%, або $94 млрд, а в 2010 за деякими прогнозами асигнування на науку складуть $140 млрд і зрівняються з японськими. Крім того, Китай відомий своєю активною політикою з повернення наукових кадрів у країну. Зараз діє майже 10 державних програм. З 1978 до 2006 рік за межі Китаю виїхало 1,1 млн студентів, з яких повернулася вже понад чверть - 275 тис. Понад 70% китайських студентів, які сьогодні вчаться за кордоном, мають намір повернутися на батьківщину.

Не менш цікавим є досвід Туреччини, яка націлилася на входження в десятку найрозвиненіших світових економік (зараз вона вже є учасником G-20). У щорічних державних програмах розвитку Туреччини наголошується, що однією з найважливіших умов інтеграції країни в світову економічну систему є розвиток науки і технологій. Наразі Туреччина посідає 25 місце в світі за якістю дослідницького сектору. За підсумками 2009 року обсяг інвестицій в науку і технології склав до $5 млрд, у нинішньому році фінансування буде збільшено до 2% від ВВП. У Туреччині функціонує 30 технопарків, 18 зон розвитку технологій. Очікується, що до 2013 року в секторі досліджень і розробок цієї країни працюватиме майже 150 тис. осіб.

Росія, яка стикається з подібними до наших труднощів в інноваційній перебудові економіки, сьогодні просувається до цієї мети значно швидше за Україну. Зокрема, перспективним є досвід регіонів Південного федерального округу, де в допомогу бізнесу, науці й промисловості створений єдиний реєстр інновацій з накопиченням даних про наявні інноваційні розробки, перспективи їхньої комерціалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, напрями партнерства з іноземними підприємствами і науковими центрами. А особлива роль в інноваційному процесі в цих регіонах відводиться зацікавленості представників місцевої влади і бізнесу в трансграничній інноваційній співпраці з українськими регіонами.

Глобальна криза, яка серйозно вдарила по світовому фінансовому добробуту, не лише не сприймається як привід скоротити наукові витрати державами і корпораціями. Навпаки, здуті міхури штучної капіталізації та спекулятивних надприбутків змусили серйозно замислитися над надійнішими джерелами конкурентоспроможності - нові знання і технології. Абсолютно очевидно, що однією з системних причин кризи стала технологічна вичерпаність світової економіки, і вихід з неї можливий лише на новій висхідній хвилі розвитку технологій.

Упродовж найближчого десятиліття має відбутися перехід до шостого технологічного укладу. Країни, що опанували новітні технології у сфері нано- і біоіндустрії, поновлюваної енергетики, штучного інтелекту, забезпечать собі міцні позиції в світовій економіці на найближчі 30 років. Те, що відбувається в наукових лабораторіях сьогодні, є об'єктом виняткової уваги урядів і великих корпорацій. Там здійснюються не просто відкриття. Там кується майбутнє економічне лідерство. Вже зараз ринок товарів, заснованих на застосуванні нано- і біотехнологій, оцінюється відповідно в $800-900 млрд.

Комітет з питань майбутнього

Асигнування на науку у світовому масштабі обчислюються трильйонами доларів. Для кожної країни ці витрати складають вагому частину бюджету. Проте, хоч як це парадоксально, секрет наукових успіхів - не лише у фінансуванні. Велике значення має ефективна, цілеспрямована й безперервна науково- технологічна політика, яка реалізується в державі.

Україна ніколи не була послідовною в цьому питанні саме на управлінському рівні. На тлі гучних декларацій про пріоритетне значення науки для майбутнього держави, управління цим стратегічним напрямом було сконцентроване в МОН, яке завжди було більше міністерством освіти, ніж науки. І займалося наукою переважно вищої школи. Тобто весь науковий комплекс у системі державного управління фактично був безгоспним.

У деяких країнах існує практика об'єднання науки й освіти в одному відомстві, проте одночасно виділяються комітети або агентства, зосереджені на науці й інноваціях, як, скажімо, в Росії, Білорусі, Казахстані й так далі. Деякі держави пішли шляхом інтеграції управлінських функцій у науці та вищій освіті (Польща, Ізраїль). Нарешті, значна група країн прийняла рішення на користь кваліфікації науки і технологій як окремої управлінської функції держави. Міністерства науки і технологій створені в таких країнах, як Китай, Бразилія, Індія, Сінгапур, Іспанія, Фінляндія. Найбільш оригінальним рішенням видається південнокорейське Міністерство економіки знань. У Франції діє Вища Рада з науки і технологій при президентові країни.

У своїй лекції під назвою "Інноваційна економіка в Росії -що робити?" глава "Роснано" Анатолій Чубайс відзначив, що для успішного впровадження інновацій у російську економіку необхідно створити окреме міністерство, яке б займалося "зістиковкою" науки й економіки. У цьому питанні Україна вчасно виділила управління наукою, технологіями та інноваціями в окремий Держкомітет. Зараз до сфери компетенції Комітету ввійшла й інформатизація. І це абсолютно логічне розширення. У Доповіді про інформаційну економіку Конференції ООН з торгівлі й розвитку інформаційно-комунікаційні технології визнані основним стимулятором інноваційної діяльності й одночасно сферою, де інновації втілюються в життя з найбільшою швидкістю і дають найвідчутніший ефект.

Культурний чинник

На успішність наукової політики і наукомісткої економіки впливає, окрім інвестицій та адміністративно-управлінської моделі, ще один важливий чинник: культура, традиції, інституційна пам'ять. Відомо, що в різних країнах світу наука по-різному вбудовувалася в інтереси держави і економічних суб'єктів. Наприклад, німецьке наукове співтовариство завжди сприймалося як носій великої культурної і духовної традиції Німеччини, частиною позитивної національної ідентичності. Частково з цієї причини в кризові часи науці вдавалося вижити за рахунок самоорганізації й активної позиції самих учених, які успішно ініціювали й залучали допомогу держави і приватного капіталу.

У США вчені були швидше частиною підприємницького співтовариства, визнаючи свободу творчості, самовираження і конкуренції фундаментальними основами успішного наукового пошуку. Тобто спочатку був сформований альянс науки і бізнесу, де взаємна зацікавленість у ресурсах один одного була природним породженням вільного ринку, а вже потім до цього альянсу приєдналася держава, яка усвідомила потенціал науки і наукомісткої економіки в досягненні світового лідерства.

Що стосується пострадянського простору, передусім України і Росії, де наукові й культурні традиції схожі, тут ситуація прямо протилежна. Головним замовником наукового розвитку завжди виступала держава. Особливо чітко це виявилося за радянських часів. Невипадково СРСР називали "імперією знань". Наприклад, якщо в період з 1930 по 1965 рік у США кількість зайнятих в економіці збільшилася в 1,5 рази, а в науці - в 6 разів, то в СРСР кількість робітників і службовців зросла в 8 разів, а зайнятих у науці - в 36 разів. Масштаб завдань, що стояли перед радянською державою у той час, вимагав серйозних зусиль суспільства. І головне мобілізаційне посилання адресувалося саме вченим.

Пострадянський період був в основному іммобілізаційним. У цьому полягає основна причина незатребуваності науки, що призвела до фактичного "напіврозпаду" колись найпотужнішого наукового потенціалу. Можна скільки завгодно закликати бізнес до інвестицій у науку, мотивуючи його обіцянками здобуття великих прибутків, правда, у віддаленій перспективі, або наданням податкових пільг і стимулів, кардинально ситуацію з фінансуванням науки ми не змінимо. Так уже влаштована наша інституційна пам'ять - без мобілізаційного заклику від держави нічого не буде.

Сьогодні цей заклик в Україні вже прозвучав - членство в G-20 до 2020 року, заявлене Президентом як головна мета національного розвитку. Період пострадянської іммобілізації для нашої країни завершений. Далі потрібно лише діяти.

Дилема-2020

Висхідна хвиля шостого технологічного укладу дає Україні реальний шанс зробити інноваційний прорив до більш досконалої і конкурентоспроможної структури економіки, навіть за умови сповільненого процесу модернізації традиційних промислових секторів. Подібний стиль розвитку добре відомий під виглядом формули "обігнати не наздоганяючи" - і можливість його застосування відкривається для України саме в найближче десятиліття. У 2004 році було ще рано, а в 2014 буде вже пізно. Тут у нас ще є шанс.

Саме тому, разом із Програмою економічних реформ на 2010-2014 роки, розробленою Комітетом при Президенті України, яка має надзвичайне значення щодо адаптації України до сучасних вимог, необхідна реалізація й іншого пакета реформ -інноваційного.

Програма економічних реформ містить перелік заходів, з яких необхідно почати. Oдна із запланованих цілей - створення єдиного державного органу управління науково-технічною та інноваційною сферою - вже досягнута. Звичайно, його повноцінне становлення ще попереду, а в якій саме формі - покаже недалеке майбутнє. Серед інших термінових завдань передбачена оптимізація системи бюджетних наукових установ відповідно до об'єктивних критеріїв оцінки їхньої діяльності; пріоритетне фінансування державних цільових наукових і науково-технологічних програм на конкурсних принципах; підвищення фінансової автономії ВНЗ і НДІ, оптимізація системи державних закупівель по моделі закупівлі в одного учасника. Все це необхідно зробити впродовж найближчих років, щоб підтримати наукову сферу в життєздатному стані.

Але науковому сектору України потрібні й системні рішення, спрямовані не просто на підтримку, а на створення нової якості економічних і суспільних відносин, орієнтованих на виробництво нових знань і використання нових технологій. Необхідний фундамент є: сформульовані основні закони, створений координаційний механізм, працюють наукові школи і напрями зі світовим потенціалом. Проте всі ці ланки функціонують самі собою. Щоб змусити економіку, науку, освіту й виробництво працювати в єдиній системі, потрібно всього три рішення.

Перше. "Прописати" сектор знань в економічному законодавстві, передусім у Податковому, Господарському і Адміністративному кодексах. Усі необхідні пропозиції по цих кодексах уже є, і я впевнений, що цього разу нам вистачить політичної волі завершити цю роботу на належному рівні.

Друге. Переглянути пріоритети науково-технічного та інноваційного розвитку, які були затверджені ще в 2001-2003 роках, і сьогодні вже застаріли. Ставку потрібно робити насамперед на технології шостого укладу. Прорив у цьому напрямі неодмінно викличе пожвавлення і в інших секторах науки і технологій.

І третє. Необхідно сформувати надійні механізми державно-приватного партнерства. Сподіватися на те, що держбюджет самостійно впорається з тягарем наукових витрат, - наївно. Погодитися на мале фінансування - злочинно. Щоб наука почала приносити прибуток, у неї має прийти зацікавлений бізнес. А бізнес реагує на чіткість і однозначність сигналів, що йдуть від держави.

Сьогодні вирішується майбутнє України. Інерційний сценарій національного розвитку, навіть якщо він забезпечить швидке відновне зростання економіки, не дасть нашій країні нової якості економічних і суспільних стосунків. І тим більше не приведе Україну до економічного лідерства. За результатами 2009 року наша країна посіла 82 місце в Глобальному рейтингу конкурентоспроможності. Використовуючи інерційну модель розвитку, тобто спираючись на існуючу структуру національної економіки з домінуванням технологій 3-4 укладів, до 2020 року Україні вдасться піднятися в цьому рейтингу лише несуттєво. Хоча, найімовірніше, ми залишимося на тому самому місці, адже світ іде вперед. Лише дорога прискореного розвитку науки і технологій здатна привести Україну до інноваційного прориву з третього світу в перший. Поки що це звучить як утопія, проте найближчим часом вона може стати реальністю.

Унікальність нинішнього моменту полягає в тому, що наука вперше не просить, а пропонує. І ця пропозиція - гідне майбутнє для України в світі високої конкуренції і високих технологій.

Автор: Семиноженко В.П.
Адреса джерела: http://www.semynozhenko.net/documents/1940/