02/27/2011 | Роман Черніга

У листопаді 2010 р. авторитетний британського часопис «The Economist» надрукував цікаву статтю «Підкорення наукових вершин», український переклад якої читач може знайти за адресою http://tyzhden.ua/Society/134 . На жаль, в тій статті нема жодних даних по Україні, хоча наша країна досі вважається далеко не останньою в царині наукових досліджень. Можна лише наближено обрахувати, що наші науковці продукували у 80-ті роки ХХ ст. від 0.7 до 1.0 відсотка конкурентноздатної наукової продукції. Це випливає з відомого факту, що науковий потенціал УРСР становив приблизно 15--20 відсотків в колишньому СРСР, а дані по Росії ( у 80-х роках – по СРСР) в тій статті наведено. На противагу згаданій вище, ця стаття направлена на те, аби ввести дані по Україні в контекст світового наукового процессу. Відразу наголошу, що скрізь нижче мова йде про конкурентну на світовому ринку наукову продукцію. У цей термін вкладається той очевидний факт, що наукова продукція повинна містити нові достовірні наукові висліди (результати) , причому слово «нові» тут наріжне, бо воно означає новизну для людства, а не для конкретного НДІ, університету чи навіть такої великої країни, як Україна. Результати фундаментальних та прикладних досліджень (зрозуміло, що є ще прикладні дослідження, безпосередньо направлені на виробництво нових зразків приладів чи технологій, результати яких рідко публікуються ) -- це, перш за все, надруковані статті та монографії. Але добре відомо, що далеко не все, що опубліковано, має високу наукову вартість. Через те (у США) існує портал Thompson Reuter зі спеціальним підрозділом Web of Science (раніше у Філадельфії був окремий Інституту наукової інформації -ISI ). Це - беззаперечний авторитет у світі наукової інформації, який щорічно дає перелік періодичних наукових видань з найвищими рейтингами (імпакт-факторами). До бази даних Web of Science входить близько 8000 найкращих наукових журналів світу з усіх галузей науки і є чіткі критерії, за якими вони відбираються з-поміж інших. На мові футбольних уболівальників – це Ліга чемпіонів та Ліга Європи де грають лише найкращі команди. Згадана вище стаття ґрунтувалася саме на базі даних Web of Science. В усіх поважних університетах та НДІ Європи є доступ до цієї бази даних. В Україні автору цих рядків не відомий жодний університет чи НДІ з вільним доступом до бази даних Web of Science. Задля справедливості зауважу, що є конкуруюча база даних – Scopus, яку веде найбільше у світі видавництво Elsevier. Декілька років тому НАН України почала оплачувати доступ до Scopus і тепер будь-хто може піти в Національну бібліотеку ім. Вернадського (або до колеги в якийсь НДІ при НАНУ) та вияснити who is who на світовому науковому ринку серед українських науковців. Для особливо зацікавлених пропоную ввести в базу прізвища відомих українських професорів-політиків та академіків-політиків i переконатися, що вони насправді є лише політиками.

Роки:   Країна	1997	2001	2005	2009	2009/1997 (в разах)	2009 (ВВП на особу в $ США)
Україна	4324	4540	4599	5854	1,35	2800
Польща	8841	11820	17408	22515	2,55	12260
Румунія	1724	2190	3075	7574	4,39	8330
Туреччина	4444	7626	17857	25722	5,79	8730
Іран	683	1741	5792	17010	24,9 (!)	4530
Єгипет	2269	2784	3527	5599	2,47	2070
Аргентина	4329	5433	6528	8449	1,95	12070
Франція	54233	58310	69896	80308	1,48	42680
Росія	29665	27393	28299	32548	1,22	9370
Весь світ	1147898	1203134	1548845	1689974	1,47

Джерело: Thompson Reuter Web of Science та Світовий банк (останній стовбець) У таблиці наведено кількість публікацій для низки країн різних континентів, населення яких співрозмірне з населенням України. З іншого боку, ці країни мають суттєво різний рівень загального розвитку– див. останній стовбець таблиці. Ця таблиця відображає реальне місце української науки на сучасному світовому науковому ринку. Зауважу, що Росія тут наведена для того, аби показати, що там становище також далеко не ідеальне. Як бачимо, продукція українських науковців протягом останніх 12 років зростала (на напротивагу останнім рокам СРСР та першим рокам незалежності). Проте темпи цього зростання набагато нижчі, ніж в усіх інших наведених країнах, крім Росії. Наприклад, темпи нашого зростання не ідуть в жодне порівняння з темпами таких далеко не найпередовіших країн, як Польща, Туречина, Румунія і , особливо, Іран. Можна гордитися, що наші темпи приблизно такі, як у Франції, але абсолютні показники останньої чітко вказують на відсутність України серед провідних країн світу. Важливо наголосити, що всі ці країни (крім Франції, Польщі та Росії) ще 20—30 років тому були на задвірках світового наукового процесу. Зараз, як випиває наведених даних, Україна безнадійно від них відстала. Більше того, частка України в загальносвітовому продукуванні наукової продукції зараз у два—три рази менша, ніж в 80-тих роках ХХ ст., і становить лише 0.35 відсотка. Це означає, що ми сильно відстаємо навіть від динаміки середньо-статистичної країни світу. Аналіз таблиці також чітко вказує на таку закономірність: у сучасному світі рівень розвитку науки чітко корелює з заможністю країни. Справді, у наведеному списку Франція є беззаперечним лідером в обох категоріях, а Україна та Єгипет – беззаперечними аутсайдерами. Чому так сталося? Відповідь на це питання має багато аспектів та зачіпає інтереси впливових адміністраторів науки та політиків-можновладців. Всі вони головною причиною називають недофінансування науки в Україні. Звичайно, що фінансування справді недостатнє, але простий аналіз показує, що це не найголовніша причина. Протягом 2001 – 2009 р.р.(аж до початку кризи) щороку бюджетне фінансування як Міністерства освіти і науки так і всіх державних наукових академій (а їх в країні аж шість) зростало швидкими темпами. У цьому легко переконатися, проаналізувавши щорічні бюджети, де окремим рядком виписані щорічні кошториси на утримання згаданих вище державних органів. Наприклад, як випливає з бюджетів країни за період з 2003 до 2009 р., фінансування НАН України зросло приблизно в понад 6 разів, причому темпи зростання фінансування НАН України були вищими від міністерств, Президента та навіть самої ВР України. З другого боку, добре відомо, що левову пайку наукових публікацій України забезпечує найбільша державна академія -- НАН України, точніше рядові науковці підпорядкованих їй інститутів. Проте, як видно з даних по Україні за період 2001--2009 роки, це не призвело до різкого зростання наукової продукції українських вчених. Отже, існують інші важливі причини і про них протягом останніх 10—15 років багато писалося в пресі, зокрема, автором цих рядків (див. "Дзеркало тижня", №8 (383), 2002 р. http://www.dt.ua/3000/3100/33975/ , "День", №104, 2005 р. http://www.day.kiev.ua/138673/ ) Тут подаю лише такі очевидні факти. Пошукова система згаданої бази даних інформувала в 2002 р., що серед понад 8000 журналів з присвоєними імпакт-факторами було лише 7 українських. Для порівняння: Польща—37, Росія—98, Франція—148, Німеччина—432 наукових часописів. Протягом десятиріччя Україна так і не змогла збільшити своє представництво в базі даних Web of Science— станом на 2009 р. їх також було 7, в той час як, наприклад, Польща довела число своїх часописів з присвоєними імпакт-факторами майже до 60-ти. З наведеного факту негайно випливає, що абсолютній більшості українських науковців треба друкуватися закордонних наукових журналах (перш за все з високим імпакт-фактором) аби мати шанси на визнання серед світової наукової спільноти. А тут відразу виникають проблеми з англійською мовою (саме ця мова є мовою науки в сучасному світі, а не російська, як зараз всіх обманює гуманітарний блок теперішньої влади), з часто упередженим ставленням рецензентів (до нікому невідомого на Заході науковця ставлять завищені вимоги) та нездатністю подати наукові результати у контексті світового main stream. Українські науковці не мають жодної мотивації долати ці перешкоди. Справді, а для чого друкуватися, скажімо, в англійських чи німецьких наукових виданнях?! В Україні видається декілька сотень періодичних наукових видань (як правило, за державний кошт) , за друкування статей в яких присуджуються наукові ступені доктора і кандидата наук. Наприклад, згідно зі списком ВАК існує близько 40 журналів лише фізико-математичного профілю. Зрозуміло, що всі вони не мають імпакт-фактора, тому абсолютна більшість цих наукових видань України не має жодного стосунку до світового наукового процесу і про їхнє існування знають лише окремі науковці поза межами України. Але адміністраторів науки це не цікавить, оскільки керівництво кожного університету та НДІ намагається видавати свій окремий журнал, де будуть друкуватися перш за все свої ж науковці. Тобто в Україні створена така організаційна система в науці, що кандидатом і доктором будь-яких наук можна стати, не надрукувавши жодної наукової праці за межами установи за місцем роботи, а потім зробити карколомну кар’єру до ректора вузу чи директора НДІ. Тим самим українська наука стрімко провінціалізується і через деякий час може опинитися на узбіччі світового наукового процесу. Незадовго до смерті видатний математик сучасності В. Арнольд писав, що є небезпека того, що наші (російські – Р.Ч.) вчені через деякий час просто не будуть розуміти. про що пишеться в провідних наукових виданнях. Це ще більшою мірою стосується українських вчених. Чи є вихід з цього становища ? Звичайно що є, але, насправді, ні будь-яка попередня влада, ні теперішня донецька біло-голуба влада не зацікавлені шукати цей вихід. А це значить, що процес африканізації України триває, оскільки це відповідає економічним інтересам панівної псевдоеліти країни. Роман ЧЕРНІГА, доктор фізико-математичних наук, Сайт "Воля народу" - http://www.volianarodu.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=74:2011-02-09-15-21-32&catid=39:2010-07-20-02-13-21&Itemid=33 Додатково: В. Кузнєцов, О. Габович "Українська наука: від сьогоднішньої кульгавості до майбутнього паралічу" Завантажити (*.pdf)