КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ народних депутатів України.
07/10/2001 | Майдан-Інформ
Депутати Верховної Ради
Конституційний Суд України
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ
народних депутатів України
про визнання неконституційною норми частини 3 розділу ІІ “Перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до Кримінально- процесуального кодексу України” (№2533-14 від 21 червня 2001 року) щодо продовження тримання під вартою осіб, заарештованих до 29 червня 2001 року.
Уповноваженим представником за дорученням є громадянин України Шеховцов Олексій Дмитрович, проживає за адресою: 02140, м. Київ, вул. Ревуцького, 44-б, кв. 96, тел. дом. 56-56-995, тел. сл. 226-23-67.
Правовий акт, конституційність окремого положення якого заперечується:
Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України”, №2533-14 від 21 червня 2001 року, опубліковано в газеті “Голос України” 5 липня 2001 р.
Частиною 13 розділу ХV “Перехідні положення” Конституції України (254к/96-ВР) встановлено, що протягом п’яти років після набрання чинності Конституцією України (далі в тексті – “Конституція”) зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Тобто, арешт і тримання під вартою особи з санкції чи на підставі інших процесуальних рішень прокурора. 28 червня 2001 року визначений Конституцією п’ятирічний термін закінчився, оскільки Конституція набрала чинності 28 червня 1996 року згідно із ст. 160 Конституції.
На цій підставі 29 червня 2001 року в повному обсязі набрала чинності стаття 29 Конституції, частинами 1 і 2 якої встановлено:
“Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”.
Станом на 28 червня 2001 року у відповідних установах України утримувались під вартою без рішення суду десятки тисяч громадян. Починаючи з 29 червня 2001 року це є порушенням зазначених норм Конституції. П’ятирічний термін, передбачений Перехідними положеннями Конституції, було відведено Верховною Радою ІІ скликання для внесення відповідних змін до законодавства та перегляду судами всіх справ щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинувачених і підсудних. Цього не сталося. Більше того, напередодні закінчення дії Перехідних положень Конституції органи прокуратури продовжили строки тримання під вартою заарештованих осіб.
Верховна Рада України 21 червня 2001 року ухвалила Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (№2533-14) (далі в тексті відповідно – “Закон” та “КПК”), в частині 3 розділу ІІ “Перехідні положення” якого зазначено:
“Особи, які станом на 29 червня 2001 року утримуються під вартою на підставі санкцій чи інших процесуальних рішень прокурора, продовжують утримуватися під вартою на підставі цих процесуальних рішень прокурора до закінчення визначених у них строків, або зміни чи скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, або до передачі справ у суди.
Санкції та інші процесуальні рішення прокурора про взяття підозрюваних, обвинувачених під варту, якщо ці особи станом на 28 червня 2001 року включно під варту взяті не були, є недійсними з 29 червня 2001 року”.
Закон набрав чинності 29 червня 2001 року згідно із частиною 1 розділу ІІ “Перехідні положення” цього Закону.
Норма, викладена в першому реченні частини 3 розділу ІІ Закону, є неконституційною, оскільки не відповідає частині 2 статті 29 Конституції, відповідно до якої жодного громадянина не можна тримати під вартою без рішення суду. Частина 2 статті 29 Конституції не містить посилань на будь-які виключення.
Законом запроваджено судовий порядок обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовження строків тримання під вартою. Відповідно, перше речення частини 3 розділу ІІ Закону, щоб відповідати частині 2 статті 29 Конституції, мусило би містити вимогу терміново переглянути всі рішення щодо тримання осіб під вартою після 28 червня 2001 року за принципом, визначеним Конституцією, та на підставі і в порядку, встановлених Законом.
Верховна Рада України, ухвалюючи зазначену спірну норму в даній редакції, виходила не з принципів права, а з принципу доцільності:
не переглядати велику кількість рішень щодо тримання під вартою (близько 45 тисяч осіб в Україні), щоб не завантажувати суди “зайвою” роботою;
не звільняти з-під арешту осіб, щодо яких після 28 червня не існує законних підстав для тримання під вартою без рішення суду, оскільки більшість цих осіб справді небезпечні для суспільства і запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 28 червня 2001 року їм обрано законно і обґрунтовано.
Неможливість привести всі рішення щодо тримання під вартою у відповідність з Конституцією до 28 червня 2001 року пояснювалась відсутністю законів, які б регламентували цю процедуру, оскільки частина 2 статті 29 Конституції вимагає: “… тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”. Варто зазначити, що ця норма захищає права громадян, а не повноваження органів державної влади і судів. Отже, посилання на відсутність законів до 28 червня 2001 року включно не може бути правовим обгрунтуванням порушення Конституції після 28 червня.
На підставі викладеного просимо:
визнати неконституційною норму, викладену в першому реченні частини 3 розділу ІІ “Перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (№2533-14 від 21 червня 2001 року), через її невідповідність частині 2 статті 29 Конституції України.
Додаток:
Копія Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (№2533-14 від 21 червня 2001 року), джерело – газета “Голос України” 5 липня 2001 р.
Конституційний Суд України
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПОДАННЯ
народних депутатів України
про визнання неконституційною норми частини 3 розділу ІІ “Перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до Кримінально- процесуального кодексу України” (№2533-14 від 21 червня 2001 року) щодо продовження тримання під вартою осіб, заарештованих до 29 червня 2001 року.
Уповноваженим представником за дорученням є громадянин України Шеховцов Олексій Дмитрович, проживає за адресою: 02140, м. Київ, вул. Ревуцького, 44-б, кв. 96, тел. дом. 56-56-995, тел. сл. 226-23-67.
Правовий акт, конституційність окремого положення якого заперечується:
Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України”, №2533-14 від 21 червня 2001 року, опубліковано в газеті “Голос України” 5 липня 2001 р.
Частиною 13 розділу ХV “Перехідні положення” Конституції України (254к/96-ВР) встановлено, що протягом п’яти років після набрання чинності Конституцією України (далі в тексті – “Конституція”) зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Тобто, арешт і тримання під вартою особи з санкції чи на підставі інших процесуальних рішень прокурора. 28 червня 2001 року визначений Конституцією п’ятирічний термін закінчився, оскільки Конституція набрала чинності 28 червня 1996 року згідно із ст. 160 Конституції.
На цій підставі 29 червня 2001 року в повному обсязі набрала чинності стаття 29 Конституції, частинами 1 і 2 якої встановлено:
“Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”.
Станом на 28 червня 2001 року у відповідних установах України утримувались під вартою без рішення суду десятки тисяч громадян. Починаючи з 29 червня 2001 року це є порушенням зазначених норм Конституції. П’ятирічний термін, передбачений Перехідними положеннями Конституції, було відведено Верховною Радою ІІ скликання для внесення відповідних змін до законодавства та перегляду судами всіх справ щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обвинувачених і підсудних. Цього не сталося. Більше того, напередодні закінчення дії Перехідних положень Конституції органи прокуратури продовжили строки тримання під вартою заарештованих осіб.
Верховна Рада України 21 червня 2001 року ухвалила Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (№2533-14) (далі в тексті відповідно – “Закон” та “КПК”), в частині 3 розділу ІІ “Перехідні положення” якого зазначено:
“Особи, які станом на 29 червня 2001 року утримуються під вартою на підставі санкцій чи інших процесуальних рішень прокурора, продовжують утримуватися під вартою на підставі цих процесуальних рішень прокурора до закінчення визначених у них строків, або зміни чи скасування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, або до передачі справ у суди.
Санкції та інші процесуальні рішення прокурора про взяття підозрюваних, обвинувачених під варту, якщо ці особи станом на 28 червня 2001 року включно під варту взяті не були, є недійсними з 29 червня 2001 року”.
Закон набрав чинності 29 червня 2001 року згідно із частиною 1 розділу ІІ “Перехідні положення” цього Закону.
Норма, викладена в першому реченні частини 3 розділу ІІ Закону, є неконституційною, оскільки не відповідає частині 2 статті 29 Конституції, відповідно до якої жодного громадянина не можна тримати під вартою без рішення суду. Частина 2 статті 29 Конституції не містить посилань на будь-які виключення.
Законом запроваджено судовий порядок обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та продовження строків тримання під вартою. Відповідно, перше речення частини 3 розділу ІІ Закону, щоб відповідати частині 2 статті 29 Конституції, мусило би містити вимогу терміново переглянути всі рішення щодо тримання осіб під вартою після 28 червня 2001 року за принципом, визначеним Конституцією, та на підставі і в порядку, встановлених Законом.
Верховна Рада України, ухвалюючи зазначену спірну норму в даній редакції, виходила не з принципів права, а з принципу доцільності:
не переглядати велику кількість рішень щодо тримання під вартою (близько 45 тисяч осіб в Україні), щоб не завантажувати суди “зайвою” роботою;
не звільняти з-під арешту осіб, щодо яких після 28 червня не існує законних підстав для тримання під вартою без рішення суду, оскільки більшість цих осіб справді небезпечні для суспільства і запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 28 червня 2001 року їм обрано законно і обґрунтовано.
Неможливість привести всі рішення щодо тримання під вартою у відповідність з Конституцією до 28 червня 2001 року пояснювалась відсутністю законів, які б регламентували цю процедуру, оскільки частина 2 статті 29 Конституції вимагає: “… тільки на підставах та в порядку, встановлених законом”. Варто зазначити, що ця норма захищає права громадян, а не повноваження органів державної влади і судів. Отже, посилання на відсутність законів до 28 червня 2001 року включно не може бути правовим обгрунтуванням порушення Конституції після 28 червня.
На підставі викладеного просимо:
визнати неконституційною норму, викладену в першому реченні частини 3 розділу ІІ “Перехідні положення” Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (№2533-14 від 21 червня 2001 року), через її невідповідність частині 2 статті 29 Конституції України.
Додаток:
Копія Закону України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” (№2533-14 від 21 червня 2001 року), джерело – газета “Голос України” 5 липня 2001 р.