Два шедеври італійського кіно
03/12/2007 | Георгій
В ці вихідні ми з Лесею подивилися два кінофільми з італійської кінематографічної "класики" - "Викрадачі велосипедів" Вітторіо де Сіка (1948) і "Затемнення" Мікеланджело Антоніоні (1962). Обидва фільми, здається, вже є на YouTube і тому в принципі доступні у будь-який момент будь-якому глядачеві - в тому числі українському. Враження дуже сильне, щиро рекомендую абсолютно всім.
Дія "Викрадачів" розгортається в Римі кінця 1940-х років. Головних героїв фільму два - батько і син. Батько, молодий робітник на ім"я Антоніо Річчі (цю роль грає Ламберто Маджіорані), з усіх сил бореться за виживання своєї сім"ї в атмосфері злиднів, жорстокої бідності повоєнного часу. Син, маленький хлопчик на ім"я Бруно (Енцо Стайола), як може, допомагає сім"ї, працює на бензоколонці. Попри безпросвітні злидні, тьмяний спартанський побут, голод, сварки, - тато і син, а також мама Марія (Ліанелла Каррель) ніжно і віддано люблять одне одного, живуть життям одне одного. І от стається лихо: в Антоніо крадуть його велосипед, знаряддя, життєво необхідне для того, щоби він міг утриматися на своїй роботі. Антоніо намагається знайти злодія, відновити справедливість, але в нього нічого не виходить, і він у відчаї сам іде на злочин, викрадає велосипеда такого ж, як він, працівника-бідаря. Звичайно, його одразу ловлять "на гарячому." Проте господар вкраденого велосипеда прощає Антоніо. Фінальна сцена кінофільму - сцена повної поразки: осоромлений батько іде вулицею, а хлопчик мовчки дивиться на свого впалого кумира широко розкритими очима. "Відповідей" у фільмі нема, як нема їх і в "житті," але є світла надія, і нічим не похитнута людська любов.
Як і в багатьох працях іншого італійського кінокласика, Федеріко Фелліні, у "Викрадачах велосипедів" фігурує римо-католицька церква, і висвітлена вона дуже негативно, сардонічно. Антоніо у своїх пошуках злодія заходить до церкви, де служиться меса, але все, що він - і автор фільму - бачить там, це натовп сірих, брудних, затурканих людей, які хаотичною скоромовкою-какофонією промовляють ритуальні молитви, чекаючи на безплатну миску супу після відправи. Серед цього натовпу мигорять фігури "доброчинців": якась гарно одягнута, розфуфирена добродійка, двоє молодих священиків, які рухаються синхронно і нагадують заведених ляльок (або, як може подумати сучасний глядач, погану пародію на геїв), підстаркуватий сіньйор-старійшина з громади, групка молодих сестер-монашок, які заняті, як машини, "організацією" благодійницького обіду. Паралельно показана якась шахрайка-"ясновидяча," яка відверто дурить затюканих злидарів своїми "пророцтвами" і стриже купюри. Все це у фільмі де Сіки - полюс, антагоністичний чомусь СПРАВЖьОМУ, людському - надії, любові, падінню, прощенню, спасінню.
Дія "Затемнення" розгортається також в Римі, але це як інша планета: це вже благополучні 1960-і роки, і герої стрічки - італійський середній клас. Головна героїня - молода жінка, професійна перекладачка на ім"я Вітторія (її роль виконує прекрасна актриса Моніка Вітті) - на початку фільму нібито переживає удар долі: розчаровується у своєму нареченому і припиняє з ним всякі стосунки. Але поступово стає очевидним, що зовсім не цей побутовий епізод є справжньою трагедією Вітторії. Насправді вона просто повністю, стовідсотково самотня, відгороджена якоюсь невидимою стіною від усього навколишнього світу. У тому своєму вигляді, в якому цей світ "приходить" до цієї молодої жінки, він "не її," він страшний, бридкий, скалічений. Епіцентр, точка, на якій в цьому страшному світі для Вітторії сходиться світло, є її мати (чудова невеличка роль Лілли Бріньйоне). Ця літня вже жінка-вдова живе пристрастю: вона одержима бісом спекуляції на фондовій біржі. У своїх абсолютно марних спробах "достукатися" до своєї матері Вітторія випадково зустрічається з молодим фахівцем біржевої гри, азартним, холодним, злим і при цьому зовні бездоганно гарним маклером на ім"я П"єро (Ален Делон). Несподівано, попри всяку логіку, між цими двома молодими людьми, такими безкінечно різними, на єдиному спільному для них обох грунті самотності і спогадів дитинства виникає зв"язок. Що буде з ними далі - Антоніоні залишає це питання відкритим. У фінальній сцені П"єро сидить один у своєму офісі і слухає, як то по черзі, то всі разом деренчать його сім чи вісім телефонів, а Вітторія повільно, безкінечно нудно іде вниз східцями. Чи "злетить" вона назад, догори, до офісу з сімома телефонами? І чи П"єро обере свої телефони, чи її? Як і у Вітторіо де Сіка, ці величні, справжні, безкінечно важливі, єдино важливі і єдино ЛЮДСьКІ питання тільки сформульовані; чекати дешевого "вирішення," розв"язки з голівудським "поцілунком у діафрагму" від цих Майстрів годі.
У фільмі Антоніоні дуже широко, як і у працях Бергмана і Тарковського, використовується прийом "справжнього часу." (Наприклад, коли герой переходить вулицю, він ДІЙСНО переходить вулицю, і камера методично і повільно фіксує всі деталі цього перетинання вулиці в реальному, а не штучно скороченому, часі.) Також, незважаючи на існування "сюжету" і навіть в якійсь мірі "інтриги," головний акцент Антоніоні на "зоровому символізмі": у фільмі "діють" будинки, дерева, доріжки летовища, сонце, хмари, асфальт, навіть діжка з водою (що послужило, звичайно, предметом для численних жартів і пародій). І все це передає якусь тривогу. Що робиться з усім нашим світом? Чому ми всі так часто відчуваємо цей "екліпс," це сонячне затемнення, затміння? І чи є взагалі світло, і де Воно? В одній мізансцені близько до кінця стрічки якась людина уважно дивиться з балкону будинку на небо, де вимальовуються сліди реактивних літаків (очевидно, військових винищувачів), і потім переводить погляд на рядки газети, які "кричать" про гонитву ядерного озброєння. Невже фінал всього - дійсно "затміння," повне і необернене затміння ядерної катастрофи, пожежі, яка просто проковтне всіх нас з нашими надіями? Але ні; людина жива, людина безсмертна, її Надія НІКОЛИ не буде втрачена - про це говорять і діжка з водою, і асфальт, і квартали римських "черьомушек," і численні мізансцени з натовпом, і очі Моніки Вітті. Затемнення минає, Світло залишається.
Ще раз після перегляду цих двох кіношедеврів приходжу до висновку, що мистецтво - це таки єдине справжне Богослов"я, і кіномистецтво (принаймні для мене) - особливо. Дуже, дуже рекомендую ці дві стрічки всім.
Дія "Викрадачів" розгортається в Римі кінця 1940-х років. Головних героїв фільму два - батько і син. Батько, молодий робітник на ім"я Антоніо Річчі (цю роль грає Ламберто Маджіорані), з усіх сил бореться за виживання своєї сім"ї в атмосфері злиднів, жорстокої бідності повоєнного часу. Син, маленький хлопчик на ім"я Бруно (Енцо Стайола), як може, допомагає сім"ї, працює на бензоколонці. Попри безпросвітні злидні, тьмяний спартанський побут, голод, сварки, - тато і син, а також мама Марія (Ліанелла Каррель) ніжно і віддано люблять одне одного, живуть життям одне одного. І от стається лихо: в Антоніо крадуть його велосипед, знаряддя, життєво необхідне для того, щоби він міг утриматися на своїй роботі. Антоніо намагається знайти злодія, відновити справедливість, але в нього нічого не виходить, і він у відчаї сам іде на злочин, викрадає велосипеда такого ж, як він, працівника-бідаря. Звичайно, його одразу ловлять "на гарячому." Проте господар вкраденого велосипеда прощає Антоніо. Фінальна сцена кінофільму - сцена повної поразки: осоромлений батько іде вулицею, а хлопчик мовчки дивиться на свого впалого кумира широко розкритими очима. "Відповідей" у фільмі нема, як нема їх і в "житті," але є світла надія, і нічим не похитнута людська любов.
Як і в багатьох працях іншого італійського кінокласика, Федеріко Фелліні, у "Викрадачах велосипедів" фігурує римо-католицька церква, і висвітлена вона дуже негативно, сардонічно. Антоніо у своїх пошуках злодія заходить до церкви, де служиться меса, але все, що він - і автор фільму - бачить там, це натовп сірих, брудних, затурканих людей, які хаотичною скоромовкою-какофонією промовляють ритуальні молитви, чекаючи на безплатну миску супу після відправи. Серед цього натовпу мигорять фігури "доброчинців": якась гарно одягнута, розфуфирена добродійка, двоє молодих священиків, які рухаються синхронно і нагадують заведених ляльок (або, як може подумати сучасний глядач, погану пародію на геїв), підстаркуватий сіньйор-старійшина з громади, групка молодих сестер-монашок, які заняті, як машини, "організацією" благодійницького обіду. Паралельно показана якась шахрайка-"ясновидяча," яка відверто дурить затюканих злидарів своїми "пророцтвами" і стриже купюри. Все це у фільмі де Сіки - полюс, антагоністичний чомусь СПРАВЖьОМУ, людському - надії, любові, падінню, прощенню, спасінню.
Дія "Затемнення" розгортається також в Римі, але це як інша планета: це вже благополучні 1960-і роки, і герої стрічки - італійський середній клас. Головна героїня - молода жінка, професійна перекладачка на ім"я Вітторія (її роль виконує прекрасна актриса Моніка Вітті) - на початку фільму нібито переживає удар долі: розчаровується у своєму нареченому і припиняє з ним всякі стосунки. Але поступово стає очевидним, що зовсім не цей побутовий епізод є справжньою трагедією Вітторії. Насправді вона просто повністю, стовідсотково самотня, відгороджена якоюсь невидимою стіною від усього навколишнього світу. У тому своєму вигляді, в якому цей світ "приходить" до цієї молодої жінки, він "не її," він страшний, бридкий, скалічений. Епіцентр, точка, на якій в цьому страшному світі для Вітторії сходиться світло, є її мати (чудова невеличка роль Лілли Бріньйоне). Ця літня вже жінка-вдова живе пристрастю: вона одержима бісом спекуляції на фондовій біржі. У своїх абсолютно марних спробах "достукатися" до своєї матері Вітторія випадково зустрічається з молодим фахівцем біржевої гри, азартним, холодним, злим і при цьому зовні бездоганно гарним маклером на ім"я П"єро (Ален Делон). Несподівано, попри всяку логіку, між цими двома молодими людьми, такими безкінечно різними, на єдиному спільному для них обох грунті самотності і спогадів дитинства виникає зв"язок. Що буде з ними далі - Антоніоні залишає це питання відкритим. У фінальній сцені П"єро сидить один у своєму офісі і слухає, як то по черзі, то всі разом деренчать його сім чи вісім телефонів, а Вітторія повільно, безкінечно нудно іде вниз східцями. Чи "злетить" вона назад, догори, до офісу з сімома телефонами? І чи П"єро обере свої телефони, чи її? Як і у Вітторіо де Сіка, ці величні, справжні, безкінечно важливі, єдино важливі і єдино ЛЮДСьКІ питання тільки сформульовані; чекати дешевого "вирішення," розв"язки з голівудським "поцілунком у діафрагму" від цих Майстрів годі.
У фільмі Антоніоні дуже широко, як і у працях Бергмана і Тарковського, використовується прийом "справжнього часу." (Наприклад, коли герой переходить вулицю, він ДІЙСНО переходить вулицю, і камера методично і повільно фіксує всі деталі цього перетинання вулиці в реальному, а не штучно скороченому, часі.) Також, незважаючи на існування "сюжету" і навіть в якійсь мірі "інтриги," головний акцент Антоніоні на "зоровому символізмі": у фільмі "діють" будинки, дерева, доріжки летовища, сонце, хмари, асфальт, навіть діжка з водою (що послужило, звичайно, предметом для численних жартів і пародій). І все це передає якусь тривогу. Що робиться з усім нашим світом? Чому ми всі так часто відчуваємо цей "екліпс," це сонячне затемнення, затміння? І чи є взагалі світло, і де Воно? В одній мізансцені близько до кінця стрічки якась людина уважно дивиться з балкону будинку на небо, де вимальовуються сліди реактивних літаків (очевидно, військових винищувачів), і потім переводить погляд на рядки газети, які "кричать" про гонитву ядерного озброєння. Невже фінал всього - дійсно "затміння," повне і необернене затміння ядерної катастрофи, пожежі, яка просто проковтне всіх нас з нашими надіями? Але ні; людина жива, людина безсмертна, її Надія НІКОЛИ не буде втрачена - про це говорять і діжка з водою, і асфальт, і квартали римських "черьомушек," і численні мізансцени з натовпом, і очі Моніки Вітті. Затемнення минає, Світло залишається.
Ще раз після перегляду цих двох кіношедеврів приходжу до висновку, що мистецтво - це таки єдине справжне Богослов"я, і кіномистецтво (принаймні для мене) - особливо. Дуже, дуже рекомендую ці дві стрічки всім.
Відповіді
2007.03.13 | SpokusXalepniy
Классика есть классика! Тем более - неоромантизм.
А вам иногда не бывает жаль, что классика куда-то улетучивается?Вы посмотрели одни из главных фильмов эпохи - послевоенного кино, которое ассоциируется с итальянским кино - высшая точка мирового поствоенного.
Мне очень интересны те фильмы, которые через тридцать, сорок, или пятьдесят лет смотрятся почти как вчера снятые. Вот истинная классика!
По-моему, одним из самых сильных в этом отношении фильмов это фильм Г.Данелия "Не горюй!" Он снят в 1968 году, но если бы сказали, что вчера, можно поверить.
Когда фильмы отбирает само время - это высший пилотаж.
Самая поучительная история в этом плане - фильм Чухрая "Баллада о солдате", который, кстати, до сих пор есть в американском прокате (в российском - не уверен).
Вы знаете историю съёмок этого фильма и запуска его в прокат? Это отдельный материал, по которому можно снять неплохой фильм.
2007.03.13 | Георгій
Грузини...
SpokusXalepniy пише:> А вам иногда не бывает жаль, что классика куда-то улетучивается?
(ГП) Так, буває. І дуже дивує спілкування з молодими про літературу і кіно. Одна наша знайома, аспірантка з Німеччини, каже, що вона взагалі не може ходити в кінотеатр, тому що їй просто конче потрібно робити перерви для фізичних вправ. Вона не може сидіти спокійно більше ніж 45-50 хвилин, увага не концентрується, і м"язи потребують "розминки." І ще згадую одну знайому американку, дуже розумну жінку, володарку двох докторатів (з філософії і з юриспруденції), яка колись мені сказала, "не розумію я отої любові людей до Європи, всіх тих Луврів. Барахло, старий мотлох. Кому воно потрібно? Я завжди оберу не Європу, а Австралію - повітря, вода, світ дикої незайманої природи. Оце людині потрібно, а не та дурна Європа."
> Вы посмотрели одни из главных фильмов эпохи - послевоенного кино, которое ассоциируется с итальянским кино - высшая точка мирового поствоенного.
(ГП) Багато американців навіть і не підозрюють, що таке існує. Для моїх знайомих американських інтелектуалів найвища точка "серйозного" кіно - це "Сітізен Кейн."
> Мне очень интересны те фильмы, которые через тридцать, сорок, или пятьдесят лет смотрятся почти как вчера снятые. Вот истинная классика! По-моему, одним из самых сильных в этом отношении фильмов это фильм Г.Данелия "Не горюй!" Он снят в 1968 году, но если бы сказали, что вчера, можно поверить.
(ГП) Ви знаєте, не пригадую зараз цей фільм. Впевнений, що бачив його, але пам"ять відрізало. Зі мною це буває. Дуже добре пам"ятаю "Міміно," але "Не горюй!" забув зовсім. Ще пригадую фільм іншого грузина, тільки прізвище його забув. Фільм називається (в російському перекладі) "Жил певчий дрозд." Пам"ятаю приголомшення, відчуття чогось дуже тонкого і водночас сильного. Ну і, звичайно, "Дерево бажання" ("Древо желания") Абуладзе. І також його "Покаяння," хоча я не знаю, як би я зараз сприйняв цей фільм.
> Когда фильмы отбирает само время - это высший пилотаж. Самая поучительная история в этом плане - фильм Чухрая "Баллада о солдате", который, кстати, до сих пор есть в американском прокате (в российском - не уверен). Вы знаете историю съёмок этого фильма и запуска его в прокат? Это отдельный материал, по которому можно снять неплохой фильм.
(ГП) Ні, я не знаю історії з"йомок цього фільма, і не пригадую сам фільм. Російське кіно кінця 1950-х - початку 1960-х років було, звичайно, дуже сильним. "Летять журавлі," фільми Козінцева... Ромм... (Теж на знаю, який ставити знак.
2007.03.13 | Георгій
Згадав прізвище: Отар Іоселіані
Георгій пише:>пригадую фільм іншого грузина, тільки прізвище його забув. Фільм називається (в російському перекладі) "Жил певчий дрозд." Пам"ятаю приголомшення, відчуття чогось дуже тонкого і водночас сильного.
(ГП) Раптом пригадав: Отар Іоселіані. Впевнений, що були і інші прекрасні кінематографісти-грузини. До речі, ми недавно подивилися фільм Мілоша Формана 1966 (!!!) року, поставлений ним на кіностудії "Барандов" ще в "соціалістичній" Чехословаччині. Називався він, здається, "Кохання блондинок." (Комедія, дуже "побутова" і зовсім не "еротична," як могло б здатися з назви.) Ну от були ж митці в тих "соціалістичних" країнах... це вже потім були "Політ над гніздом зозулі" і "Амадеус..."
2007.03.18 | SpokusXalepniy
Вы б ещё Александра Довженко забыли! :)
Георгій пише:> Георгій пише:
> >пригадую фільм іншого грузина, тільки прізвище його забув. Фільм називається (в російському перекладі) "Жил певчий дрозд." Пам"ятаю приголомшення, відчуття чогось дуже тонкого і водночас сильного.
> (ГП) Раптом пригадав: Отар Іоселіані.
Ха! [три раза]
Другой бы, на моем месте, уже давно бы убил человека с такой памятью, а я - прощаю. Пользуйтесь, эксплуатируйте мою доброту!..
Если вы доверяете моему вкусу, то я настоятельно рекомендую вам к моему вкусу не прислушиваться, а прислушаться к мнению настоящих профессионалов своего (кинокритического) дела. Причем, прислушаться - в полном смысле этого слова: и принять во внимание, и услышать (воспринять на слух).
Я имею в виду четыре давних цикла передач Радио Свобода:
1) Русская кинодвадцатка
http://archive.svoboda.org/programs/cicles/cinema/russian/
2) Мировая кинодвадцатка
http://archive.svoboda.org/programs/cicles/cinema/world/
3) Кинозал Свободы
http://archive.svoboda.org/programs/cin/
4) 23 режиссера
http://archive.svoboda.org/programs/cicles/cinema/23/
Сами радиопередачи сделаны мастерски не только с точки зрения излагаемого материала, но и как радиопередачи - в смысле звучания. Поэтому я рекомендую именно прослушивание. Для этого придётся загружать звуковые файлы (они помечены значком "громкоговоритель"). От некоторых из передач в архивах остался только текст (конечно, его можно прочесть, но это уже когда на без рыбе...).
Опять же... настоятельно рекомендую начать именно с "Русской кинодвадцатки". Важно: не смущайтесь, когда увидите среди названий фильмов нечто вроде "Подвиг разведчика" или "Кубанские казаки". Наоборот - не пожалеете. Дело в том, что в "кинодвадцатку" попали двадцать самых ЗНАКОВЫХ фильмов советской эпохи (по мнению редактора - Сергея Юреньяна). Именно это особенность - знаковость, отражение эпохи, влиятельность на социум - и делают цикл этих передач интересным не только в плане кино (режиссеры там выдающиеся), но и в историческом ракурсе общества в целом.
Раз пошла такая пьянка,... то для начала попробуйте-таки прослушать в "Русской кинодвадцатке" передачу по фильму, о котором мы говорили - "Баллада о солдате". Повторяю - он есть ДО СИХ ПОР в американском прокате, он взял приз на фестивале в Канах в тот же год, когда и сам Феллини получил приз за свой фильм.
Кроме того, известно, что этот фильм смотрели во всём мире с одинаковым успехом. Например, когда его в 1960-м показывали в Австралии, то журналисты подчеркивали, что ползала бойцов-ветеранов Второй мировой войны (35-40 летних мужиков) выходили мз зала в слезах. А казалось бы - что им дело до "военного" фильма, в котором боевые действия занимают... лишь первые три минуты в начале, а всё остальное время отличившийся молоденький солдатик едет на на несколько дней домой, чтобы починить маме крышу (отпуск в качестве награды).
И эту военную "эпохальную чепуху" снял режиссер (М.Чухрай) - сам участник войны, у которого на груди уже не было места для наград ("иконостас"). Он был и в пехоте под Сталинградом, и десантником, которого неоднократно забрасывали в тыл врага (хождение за языками), и имеет несколько ранений, и владеет рукопашным боем, метанием ножей, водит любую технику от трактора до танка...
В общем - попробуйте начать прослушку с этого фильма. Если оставит равнодушным, то остальные передачи можете не прослушивать - они все сделаны примерно на одном уровне.
Из "Мировой кинодвадцатки" рекомендую начать прослушку с фильма Анджейя Вайды "Пепел и алмаз". Заодно - вопрос на засыпку из серии Что, Где, Когда?
2007.03.18 | Георгій
Дуже дякую
Пане Спокусе, обов"язково послухаю ці передачі, дякую Вам за лінки. Правда, в мене вдома нема аудіосистеми, а на роботі поламаласяА що Ви взагалі про Тарковського думаєте?
2007.03.18 | SpokusXalepniy
Не спешите зарекаться.
Георгій пише:> Пане Спокусе, обов"язково послухаю ці передачі,..
Не спешите! Каждая из передач длится 45 минут. Только для "Русской кинодвадцатки" потребуется 15 часов беспрерывной прослушки.
Так что, одним махом не выйдет в любом случае. Эти передачи я прослушивал в автомобиле, в дороге, когда ездил на большие расстояния. Для этого переписал их на CD в mp3-формате.
В архиве они лежат в формате real audio (для RealPlayer). Перевести их в mp3 не так уж и просто (могу выслать на CD).
В любом случае прослушивать их все подряд - от начала до конца - это всё равно, что кушать черную икру ложками.
Начните, всё-таки, с рекомендованных мною (чтоб безболезненно влиться в процесс
> ...дякую Вам за лінки. Правда, в мене вдома нема аудіосистеми, а на роботі поламалася
О какой аудиосистеме идёт речь? Обычные спикеры на компьютере - годятся. Аудиокарта годится любая, даже простейшая, встроенная в материнскую плату. Это принадлежность любого компа.
> А що Ви взагалі про Тарковського думаєте?
Всё что смотрел (даже "Иваново детство", не говоря уже о невырезанном "Андрее Рублёве", а также о "Сталкере" и "Зеркале") - высший пилотаж.
2007.03.19 | Георгій
Re: Не спешите зарекаться.
SpokusXalepniy пише:> > А що Ви взагалі про Тарковського думаєте?
> Всё что смотрел (даже "Иваново детство", не говоря уже о невырезанном "Андрее Рублёве", а также о "Сталкере" и "Зеркале") - высший пилотаж.
(ГП) "Дзеркало" - мабуть, мій най-улюбленіший фільм всіх часів і народів.
2007.03.14 | Kohoutek
Кстати, о кино и духовности
Вначале увидел отрывки из нового фильма известного российского режиссёра Павла Лунгина "Остров". Судя по ним, духовность - зашкаливает. И снято красиво. Но, подумалось мне отчего-то, в целом лажа будет, пафосно и нудно. Потом прочитал рецензию http://www.apn.ru/opinions/comments11261.htmА потом посмотрел "Дикари" (сестра дала). Переписал фильм для себя и ещё для друзей копию. Шедевр. В рецензии о нём всё - чистая правда. А "Остров" смотреть уже окончательно не хочется.
2007.03.18 | SpokusXalepniy
Одно не мешает другому.
Kohoutek пише:> Вначале увидел отрывки из нового фильма известного российского режиссёра Павла Лунгина "Остров". Судя по ним, духовность - зашкаливает. И снято красиво. Но, подумалось мне отчего-то, в целом лажа будет, пафосно и нудно. Потом прочитал рецензию http://www.apn.ru/opinions/comments11261.htm
> А потом посмотрел "Дикари" (сестра дала). Переписал фильм для себя и ещё для друзей копию. Шедевр. В рецензии о нём всё - чистая правда. А "Остров" смотреть уже окончательно не хочется.
Такие фильмы надо смотреть. Оба. Так что - вы напрасно ограничились лишь чтением рецензии.
О "Дикарях" там точно подмечено, что фильм как бы бессюжетный и лоскутный (составлен из "независимых" новелл). В этом, собственно, и есть единство формы и содержания.
А как же иначе? Что ещё (иное) может случиться с современными 30-40-летними мужиками, которые в конце 80-х начали свой жизненный путь, приняв на себя в полном объёме цивилизованную доктрину: "новое поколение предпочитает пепси!". Получилось то, что должно было получиться. Цельность и смысл реальной жизни - как и цельность, и смысл самого сюжета фильма! То есть - лишь немногим предпочтительней, чем само пепси. А что может быть в мире лучше этого напитка? Ну, ладно, секс... Ну, ишо шото... шас не припомню...
У Лунгина стоит посмтреть "Дело о мёртвых душах" (восемь коротких телевизионных серий). Только не надо понимать этот фильм как экранизацию изданного Гоголем произведения "Мертвые души", а надо понимать как экранизацию неизданного (сожженного) произведения Гоголя - второй книги "Мертвые души", от которой сам писатель по сути лишился рассудка. А кто бы не лишился?!
Ведь если представить себе, что дело о мёртвых душах дошло до Петербурга (до двора), и правительство обязано было как-то отреагировать, т.е. послать на место какого-нибудь проверенного, честного ревизора, то... это как раз и получится то, что мог бы и должен бы написать Гоголь, и что блестяще поставил Павел Лунгин.
Главная мысль в том, что почему-то любые, даже хорошие, начинания в России (в частности и это) как ни крути, но по ходу своего развититя НЕИЗМЕННО снова превращаются сначала в "Ревизор", а потом через "Нос" и "Шинель", в "Мёртвые души". И нет этому конца, потому что это замкнутый круг.
В этом смысле, если бы Лунгин не снял после экранизации неопубликованного произведения Гоголя, фильм, типа "Остров" (хоть с какой-то надеждой на выход из этой российской безисходности), то он мог бы кончить так же плохо, как Гоголь.