Роздуми донецької ментальнотсті

Макіївка. Совєтський район. Його західна частина. Біля однієї з місцевих шкіл зібралися і молоді і старі. Мета збіру не святкова – мітинг протесту проти закриття єдиної в районі школи.

Взагалі сам район дуже відсталий, тут немає нормальних шляхів. Ті що є, побиті каменєм і весною, коли тає сніг, ці шляхи заливає на місяц водою, яка підступає до подвір”я мешканців. Тут навіть вулиці втратили свій звичний вигляд. Тут тепер, три-чотири садиби стоять поряд, мають спільний паркан (зазвичай високий), і так весь “посьолок”. Але зовні це більше схоже на хутори, Січі, якщо так більше подобається. Та і відбиватись тут є від кого: пропащі люди, що почали пити та красти. І тепер несуть шкоду мешканцям залазячи на подвір”я і намагаючись вкрасти металобрухт. Є також “нарікі”,  які промишляють тим же, але за дозу. Ось саме від цього елементу і закриваються високими парканами жителі. Постійно, потрібно бути у тонусі шоб дати адекватну вілсіч різного роду гостям.Весь “посьолок” перетинає лабірінт стежок. Заблудитись можно практично зразу.

Жителі тут, хоч і “балакають” суржиком, з переважаючою російською, але в дущі українці. Це помітно хоч би по їньому настрою на боротьбу. Це Вам не центрально міські жителі, які кажуть що вони розвинуті політично, а насправді зачухані совки. А тут у Советцькому районі – ні. Тут люди не знають шо таке кривити душею, вони звикли жити правдою. Тут всі “горою” йдуть відстоюють те що їм належить. А належить їм дуже мало. Це єдина школа, бо всі інші вже позакривато. Дітячи садки також. Натомість, усілякі “бухаловкі” або “шинки” тут стоять. Жителі тут з сільским укладом життя, мають по дві – три дитини. Це нащадки недостріляних советами українців з трохи зпотворенною ментальністю.

І наче все як завжди. Все ті  будинки навколо, знайомий магазин, біля якого стоять «хрони», ну це тіпо «бухарі» – в нас на районі так кажуть. Навкруги хмуре небо, далечінь стоїть завод, який дає працю людям. Он до речі, якийсь пам’ятник, мабуть якомусь революціонеру що споглядає на проїжджаючі поряд іномарки.

Серед тієї лави прохожих їде він, звичайний прохожий яких багато в час після п’яти, йде він сьогодні до знайомого додому.

Заходить, по вже звиклим провулкам до двору, де бачить маленьку дівчинку, яка грається зі своїми товаришами – подругами. Вона не зразу помічає знайомого їй чоловіка, та коли помічає, її лице зразу втрачає той відтінок рішучості, що передався їй від батька, і вона щиро посміхається і біжить до прибулого.

-         Дядьку, добрий день. Ви в гості?, – питає маленьке створіння

-         Так мала, до вас.

-         Ой то я побіжу мамці скажу.

-         Біжи мала, біжи.

«Все ж добре виховав свою малу», подумав прибулий і щиро порадів за товариша.

На вході його зустрічає чарівна жінка – жінка його товариша. На її жіночному обличчі помітні краплини суму, що не дає їй спати вже кілька тижнів, і який вона так ховає від малої.

-         Привіт. Як ти?, – посміхається вона прибулому.

-         Та я то нормально. Ви як?

-         А в нас все як завжди. Якось живемо.

На кухні розмова пройшла доволі офіційно – при малій ніхто не хотів перший починати розмову про наболіле. Але все ж, жінка не витримала і відправила малу гуляти – нічого їй чути дорослих розмов.

-         Ну що, як він?,- схвильовано запитує жінка

-         Та нормально, наче. Привіт передає. Скучив каже. Втомився вже Там бути.

-         Ой горе ж нам…,- відходить до вікна жінка і закриває очі долонями,- ну чому це трапилось з нами? Ну чому? Чому?

-         На малій вже слідів аварії не видно. Довго ще на процедури ходить?

-         Два місяці…А може й більше.

-          Тримайся. Тримайся. Ми його витягнемо.

Та куди там триматися… Сил вже немає. А що воно буде далі. Залишитися без чоловіка з дитиною – не дуже весела перспектива. А ще… вона його кохає.

І товариш її чоловіка наче почувши її роздуми дещо напружено вимовляє:

- Чуєш, ми його витягнемо. А поки що ось,- протягує їй конверт з якимось папером усередині, – ми тут з хлопцями назбирали трохи. Знаєш, тобі воно більш потрібне чим нам – в тебе мала.

Жінка з гірким поглядом сідає на стілець і дивлячись кудись осторонь, не вимовляє ні звуку…

-         Ну, я мабуть піду…

Забігла мала, і с таким же дитячим сміхом – що навіть жінка не могла не посміхнутись.

А він, йдучи додому, намагався згадати, як пів року тому, його товариш разом з ним працював, коли подзвонив телефон і в слухавку йому сказали що твою доньку збила машина. Кинувши все, вони побігли до вказаної їм вулиці, побачили площу біля школи, де трапилось горе, а там побачили дитину у крові, несхожу на себе, а поряд стояв «мерс», і біля нього п’яний водій, років 18, який щось намагався сказати в телефон. Але щось не зрозуміле виходило. Було лише зрозуміло: «мнє похєр…я блядь з ними сам розберусь…в поворот не вписався…та малу якусь збив…та похєр з нею, я крило пошкодив…

І згадав він, як його товариш, поклавши малу на землю, скажено почав лупцювати цього покидька. І як вони, разом з випадковим перехожим насилу відтягнули товариша від сп’янілого водія. Швидка увозила обох: збиту дитину та п’яного відлупцьованого водія. І згадав він, як міліція почала тягати його товариша на допити і врешті решт заарештувала. І той тепер сидить чекає суду. Мала бігає, на щастя, здоровою. А «мерс» продовжує їздити, по вулицям цього доволі знайомого району…



Вечір. Один зі спортзалів на кінці міста, де кілька десятків хлопців відточують своє вміння битися. Голі стіни, на яких видніються постери з зірками боксерського рингу, порвані “груші”, на яких виросло вже не одне покоління молоді.
Один з хлопців, закінчивши вправу, підходить до іншого, та сідає поруч з ним на лавку. На його лиці добре відображається відвага та цілеспрямованість, його погляд показує силу і рішучість…
- Ну, та ти поміть, зараз вся молодь слухає Діму Білана, танцює на якихось шоу, та п”є моднявий напій, який є алкогольним. Та ти поміть на що перетворились хлопці -носять жіночі зачіски та одяг. Скоро нормальним вже місця не залишиться.
- А нормальним, це як?,- запитує другий, який знімає бинти з рук, на сьогодні він тренування закінчив.
- Розумієш, нормальний це той, який завжди може захистити себе та свою родину, нормальний, це той який говорить правду, як то кажуть, з чеснотою всередні. Можливо я дещо ідеалізую, та чому ми не повинні йти до ідеального? Розумієш, нам по телевізору та в газетах намагаються сказати, що все добре. Але ж, де те добре? Я – його не бачу.
- Стій друже, щось тебе понесло, – каже другий, – що ти мені хочеш сказати?
- Якщо, підсумувати всі свої роздуми то все можна підсумувати одним питанням. Чи багато сучасної молоді підуть за свою країну на війну? Чи багато, сучасної молоді добровільно віддасть своє життя за країну, як робили наші діди в Вітчизняній війні. Он на Західній Україні УПА боролось до середини п”ятидесятих, без надії на перемогу. Чи багато таких людей буде зараз?
- Та мало буде…
- А чи багато ми побачимо скажених від люті очей, в одному ряду біля себе, коли того потребує час?
- Так, а що ж робити?
- Змінювати мислення людей,- сказав перший та піднявшись пішов далі займатися вже звичною для себе справою…
А другий замислившись пішов додому. А дворі був дощ і думки так і лизли в голову другому.
І в чому помилявся його товариш? в Чому? Він не міг знайти відповідь.
Та проходячи біля ночного клубу, з якого вийшли три п”яні, але дуже красиві дивчини, хлопець зрозумів. Ні – товариш його не помилявся, він бачив те, що раніше не бачив цей, що йде додому замислившись у свої роздуми.
Завтра, він неодмінно піде знову та тренування, і вже не буде ходити до цього нічного клубу…

Північ. Гуртожиток. Розмови про життя під пиво на кухні. Кухня у гуртожитку – це культове місце. Сидять троє студентів: хлопець, який жарить яєчню, та ще двоє: дівчина з хлопцем, які зустрічаються вже досить багато часу.
- Так, а чому ти надумав їхати Сашко?,- питає той, що жарить яєчню.
- Ну, а що тут робити? Ти бачиш перспективи? Я – ні. Чи ти думаєш щось зміниться?,- ласкаво кидаючи погляд на дівчину, каже Сашко. – Та ти поглянь що робиться навкруги? Розумієш, я не хочу їхати назад до села, я не хочу гнутися все життя у землі, і закінчити своє життя у бідноті. Я не хочу бути схожим на своїх батьків.
В очах Сашка вже немає тієї ласкавості, він все розпалюється і продовжує свій діалог:
- Поїду, хоч спробую, тут – немає перспектив.
- Так ну добре ну поїдеш ти, але ж як ти її забереш? – не заспокоюється той що жарить яєчню, і показує головою на дівчину. Яка не лізе в розмову хлопців, і у якої, від почутих слів та розуміння дійсності, пропадає настрій – очі її видають. Але вона не їде, а лише поклавши голову на плече Сашка дивиться кудись осторонь.
- Не знаю. Якщо вдасться втриматись, з часом і її заберу. Ну, а не вдасться… Не знаю. Що буде той буде.
- І куди надумав їхати?
- Чорт його зна. У Австралію або Канаду. Там наших багато. Може легше буде. Розумієш? Купити квартиру в Україні нереально. А жити все життя у зйомній – це нормально?
- А якщо дитина?,- яєчня вже охолонула, та те вже ніхто не помічає.
- Та я яка дитина? Тут хоч себе нормально прогодувати на ті гроші що отримую, а ти кажеш дитина…
У дівчини, гасне вогник у очах при згадці про дитину, а Сашко відводить очі кудись вбік, і на вустах його знов з’являється гірка усмішка.
Ні! Ви не подумайте що Сашко ледачій хлопець що тільки те й робить що скиглить. Він з другого курсу підробляє, та отримує стипендію. Він дуже патріотично настроєний хлопець, він розумна та порядна людина.
Їдьте сини України. Де Вас немає? Усюди Ви є.
- Ну ти ж мене розумієш?, – запитує Сашко?
Та що там розуміть – сам такий…

В останній четвер цього тижня, до мого міста приїздив один відомий політик. Цей політик, потім брав участь в одному з місцевих ток – шоу, де було пряме включення з центральної площі міста. І так вийшло, що я робив, такий собі, репортаж за лаштунками. Все, що було навколо цього ефіру, можете подивитися на моєму блозі. А зараз, я попробую донести все те, що я відчував стоячи на вітряній площі. Сонце, вже починало сідати за обрій, і в ці перші теплі, весняні дні на площу почали виходити люди, які скучили за теплом. Звичайно, їхню увагу не могла оминути купа людей, що стоїть біля камери та щось уважно вдивляється в телевізор, де свої промови декларують політики. Стоячи трішки відсторонь від основної купи людей, переді мною відкривалася чудова картина нинішньої людської безглуздості. Чи, я навіть можу назвати це явище – незрозумілою безтурботністю. Я бачив, як дві дівчини студентського віку, підходячи до ефірної купки починали посміхатися, а зрозумівши, що справа торкається політики, говорили на кшталт: «ой апять єти за свойо прінялісь». Можливо, «це молодість», подумав я, та й дівчата, що з них візьмеш. Та ось, підійшов  хлопець десь на тридцять років. Та реакція знов – та сама. Ось тільки дещо по іншому – «больниє». Переді мною промайнула не одна закохана пара, багато людей середнього віку, були пенсіонери, та проте не змінювалася лише їхня реакція – з презирливою, пихатою посмішкою на вустах, та словами образи,  що вже стерлися з моєї пам’яті, вони проходили поруч. «Люди, та Ви що, не розумієте що то все відбувається в нашому з Вами місті?»,- хотілося сказати, в той час. «Чому, Ви вважаєте хворими людей, які намагаються щось змінити на краще?»

Та ось, підійшла молода пара з дитиною на руках, яка вже через два – три роки піде до школи. Я вже не мав надії, на те що вони проявлять якусь активність в цьому питанні. Але, ні, вони зі щирою зацікавленістю розпитували де, та які школи закривають, їх цікавило майже все. «Ні! Не все ще втрачено»,- чув я десь з глибини своєї душі. «А може, їх турбує чи не закриють школу, куди піде їхня дитина…».

Тиждень тому, роблячи репортаж по одному мітингу який організували батьки з «оптимізуючих» шкіл, мав розмову зі звичайним чоловіком, який все своє життя живе на «Гвардєйке» (Красногвардійський район м. Макіївка). Побачивши цю, дещо не охайно вдягнену людину, я не приділив їй увагу. Мало хто там ходе. Та проте, все ж якось він відрізнявся від усіх інших хто були на майданчику біля школи. Журналісти беруть інтерв’ю, батьки жаліються на долю, діти широко розкритими очима намагаються зрозуміти що ж то робиться, партійці метушаться з різних боків, а той чолов’яга стоїть осторонь і лише споглядає на весь цей «театр» що відбувається в нього на районі. Те що ця людина має відношення до праці шахтарів, я не мав сумніву, його викривали чорні плями навколо очей – вугільний пил. Наша коротка розмова, звісно не могла не оминути теми політики. Коментуючи все що відбувається навколо нашого життя невідомий шахтар говорив все більше і більше розпалюючись. По його очах було видно як гірко він переживає ту розруху що стала звичним навколишнім образом. «Та що вони нам про Западенців кажуть, вони і такі і сякі. Чому при погану Ющє школи не закривали? Чому при Юлькє можна було нормально ходити до магазину? Чому?». Він все запитував, а я не знав що відповісти. Ні, я не відчував якоїсь провини. Та й нізащо. Я не відчував і жалю до нього. Жаліти можна слабих, а дядько на такого не схожій. А відчував я тугу за те, що в народу забрали душу. Адже, як можна терпіти те що відбувається???

«Он, мої знайомі, ті що поїхали на Західну Україну жити – живуть там нормально. А вони нам доказують що ми їх кормимо. Як злиденний, може кормити ситого?»,- промовив шахтар. Та що там скажеш? Люди, що навчилися слухати свого лідера по телевізору, чи можуть вони думати по іншому, ніж вибрані ними депутати? Що трапилося з Вами шахтарі? Вас так бояться по всій країні, а Ви опустивши голову мовчите та чекаючи змін. «А Ви як думаєте? Ви зі мною згодні?»,- запитав я під кінець? «А що ми змінимо?»,- почув я у відповідь. А далі мене чекали злиденні провулки, розбита автобусна зупинка, та старий автобус повний шахтарями що їхали на зміну…

Вітаємо в WordPress! Це ваша перша публікація. Відредагуйте її, або видаліть — і почніть наповнювати сайт!