Молитва за душі жертв другої світової війни

Травень 8th, 2012

Життя недосконале. Війна – приклад такої недосконалості. Це те зло, яке, за словами священного писання, розчиняє особистості людей та отруює душі жагою приниження.

Бог каже людині: не твори собі ворога. Але нерозумні народи нехтують цим, примушують людей забути волю Божу і йдуть в атаку. Знищуючи себе і ворогів, прагнуть перемоги. Перемоги за будь-яку ціну. Навіть ціною розриву з людською душею, безумного озвіріння.

1 вересня 1939 року почалася друга світова війна – масове безумство людства, пам’ять про яке досі є предметом цинічних політико-ідеологічних спекуляцій прихильників різних сторін конфлікту.

У цій війні було багато різних союзів та проголошувалося чимало гучних гасел. Всі ці гасла виявилися обманом, а союзники, які почали війну, наприкінці виявилися запеклими ворогами.

Безумний натовп апелював до стадних інстинктів людини закликами відвойовувати щасливе майбутнє, життєвий простір і так далі. Коли криваве марево «бойового духу» розсіялося, люди підбили справжні підсумки воєнного зла – 50-70 мільйонів смертей від куль, бомбардувань та інших інструментів агресії, в бою та від репресій.

7-9 травня 1945 року після жорстокої руйнації столиці та інших міст однієї з держав – зачинщиків війни та її капітуляції закінчилася друга світова війна в Європі. 2 вересня того ж року після варварського бомбардування атомними бомбами двох міст однієї з держав – учасниць війни ця держава капітулювала, що вважається датою остаточного завершення другої світової війни.

Всі сторони війни – і переможці, і переможені – отримали рівно стільки горя та зла, скільки заслужили своєю безросудністю, агресивністю, впертим небажанням спільними зусиллями утверджувати людяність.

Бог каже: зло буде переможене, коли найвища цінність людини утвердиться. Це єдина справжня перемога. Вона не здобувається на полі бою, вбивством ворога. Вона здобувається тільки у індивідуальному безпосередньому спілкуванні з Богом кожної людини, у особистому творенні добра.

Пам’ятаймо добрі справи тих людей, які всією душею дієво прагнули відвернути та припинити військові дії, які воювали не від злої волі воювати, а захищаючи власну душу, власне бачення добра при всій його недосконалості, оскільки істину в усій повноті знає лише Бог; пам’ятаймо душі людей, які прагнули уникнути зайвих смертей і припинити кровопролиття, які розуміли, що нема різниці між ворогами в війні, що всі межі є умовністю і тільки недосконалість безумного життя приводить людину у вир війни.

Закарбуємо в пам’яті душі людей, тіла яких були знищені безумною війною. Агресорам не вдалося принизити душі своїх жертв, бо будь-яким насильством агресор принижує лише себе. Душа людини безвимірна у просторі та часі; вона була, є і буде завжди, всюди, поряд з нами. Ми споріднені з душами наших предків. Пам’ятаймо про це.

Досконала душа береже розум і веде до істини з допомогою Бога, джерела всіх душ. Молімося за перемогу розуму над ненавистю, що руйнує душу, над безумним бажанням воювати. Молімося за те, щоб нам вистачило сили зберігти душевність та уникнути повторення великого зла другої світової війни.

* * *

МОЛИТВА ЗА ДУШИ ЖЕРТВ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ

Жизнь несовершенна. Война – пример такого несовершенства. Это то зло, которое, согласно священному писанию, растворяет личности людей и отравляет души жаждой унижения.

Бог говорит человеку: не твори себе врага. Но неразумные народы пренебрегают этим, заставляют людей забыть Божью волю и идут в атаку. Уничтожая себя и врагов, стремятся к победе. Победить любой ценой. Даже ценой безумного озверения, разрыва с человеческой душой.

1 сентября 1939 года началась вторая мировая война – массовое безумие человечества, память о котором до сих пор является предметом циничных политико-идеологических спекуляций фанатичных приверженцев разных сторон конфликта.

В этой войне было много разных союзов и провозглашалось немало громких лозунгов. Все эти лозунги оказались обманом, а союзники, которые начали войну, в конце оказались заклятыми врагами.

Глашатаи безумной толпы апеллировали к стадным инстинктам человека призывами отвоевывать «счастливое будущее», «жизненное пространство» и так далее. Когда кровавое марево «боевого духа» рассеялось, люди выяснили подлинные итоги великого зла войны: 50-70 миллионов смертей от пуль, бомбардировок и других инструментов агрессии, в боях и от репрессий.

7-9 мая 1945 года после жестокого разрушения столицы и других городов одной из держав – зачинщиков войны и ее капитуляции закончилась вторая мировая война в Европе. 2 сентября того же года после варварской бомбардировки атомными бомбами двух городов одной из стран – участниц войны эта страна капитулировала; считается, что в этот день вторая мировая война закончилась.

Все участники войны – и победители, и побежденные – получили ровно столько горя и зла, сколько заслужили своей безрассудностью, агрессивностью, упрямым нежеланием совместными усилиями утверждать человечность.

Бог говорит: зло будет побеждено, когда наивысшая ценность человека утвердится. Это единственная настоящая победа. Она не приобретается на поле боя, убийством врага. Она добывается только в индивидуальном непосредственном общении с Богом каждого человека, в личном творении добра своими руками и своей головой.

Будем помнить добрые дела тех людей, которые всей душой действенно стремились избежать войны и остановить ее, которые воевали не по злой воле к насилию, а защищая свою душу, свое видение добра при всем его несовершенстве, поскольку истину во всей полноте знает только Бог.

Коснемся своей душой души каждого человека, который стремился избежать лишних смертей и прекратить кровопролитие, который понимал, что нет разницы между враждующими сторонами на войне, что все границы являются условностью и только несовершенство безумной жизни бросает человека в вихрь войны.

Запечатлеем в памяти души людей, тела которых были уничтожены безумной войной. Агрессорам не удалось унизить души своих жертв, ибо любым насилием агрессор унижает только себя. Душа человека идеальна, неизмерима в пространстве и времени; она была, есть и будет всегда, везде, рядом с нами. В нас живут души наших предков. Помним об этом.

Совершенная душа хранит разум и направляет к истине с помощью Бога, источника всех душ. Помолимся за победу разума над ненавистью, разрушающей душу, над безумным желанием воевать. Помолимся за то, чтобы нам хватило сил сохранить душевность и избежать повторения великого зла второй мировой войны.

http://temple.org.ua/235

http://risu.org.ua/ua/index/blog/~sheliazhenko/48017/

http://echo.msk.ru/blog/shelya/886073-echo/

Звільнимо людські душі від страху

Квітень 27th, 2012

Серія вибухів у Дніпропетровську, організованих невідомими зловмисниками, очевидно мала на меті травмувати не людські тіла, а людські душі.

Українська душевна спільнота висловлює співчуття всім жертвам терору і закликає людей, починаючи з людей державних, проявити максимум доброї волі для спокути скоєного гріха спільними зусиллями.

У священному писанні сказано: зло може об’єднати двох чи більше людей, розчинити їх особистості, отруїти їх душі жагою приниження.

Лише принижена, нелюдська свідомість, отруєна недосконалістю навколишнього суспільного життя, могла породити злу волю сіяти страх терористичними методами, порушуючи людcькі закони та Божі настанови.

Відсутність будь-яких публічних заяв і пояснень з боку злочинців свідчить про те, що ними керував інстинкт ненависті, прагнення руйнувати та залякувати.

Терористи хочуть, щоб ми боялися невідомого зла. Але Богом у Священному писанні заборонено боятись невідомого. Але Бог заборонив уособлювати зло.

Терористи хочуть, щоб ми продемонстрували подальшу втрату людяності, стали подібними до них і масово зажадали крові, помсти, розправи. Вони хочуть зробити страх законом, а руйнування – сенсом життя людини. Вони хочуть, щоб ми шукали й ненавиділи винних, підозрювали змови, остерігалися непереборної страхітливої закуліси та мстилися порожнечі. Терористи хочуть бачити нас такими самими безумцями, як вони самі. Але ми не забуваємо настанову Божу: щоб володіти собою, маємо відмежувати свідомість від зла.

Тож проявимо розум і замислимося, чому сталася трагедія. В народі кажуть: шила у мішку не приховаєш. Так само неможливо приховати злі наміри, якщо тільки їх не ігнорують. Не можна карати за нездійснені злі наміри, однак не можна й ігнорувати їх, оскільки Бог заборонив людям сприяти творенню зла своєю бездіяльністю. Злі наміри слід долати мудрістю, любов’ю, навіть доброзичливою посмішкою, прагненням до взаєморозуміння та співпраці, повагою до людської особистості.

На жаль, нам не вистачило людяності, аби відвернути ці теракти. Ми, добрі люди, були поряд і не помітили, як терористи мислили зло та готувалися чинити зло, або не звернули увагу на них, бо вважали їх поведінку нормальною, бо впізнавали у їх неприхованій ненависті, у їх недосконалостях власну неприховану ненависть та власні недосконалості.

Українська душевна спільнота закликає людей доброї волі спокутувати свій гріх. Звільнимо людські душі від страху, починаючи з себе. Відмовимося від руйнівних прагнень, посилимо нашу творчу співпрацю, повагу та розуміння до інакомислячих, уважність до кожного, хто може бути людиною, однак отруює та принижує себе концентрацією злої волі.

Нас мають об’єднувати не страх з ненавистю, а добра воля і людяність.

Треба дивитись з повагою та доброзичливістю прямо в очі кожній зустрічній людині, і тоді Богові легше буде врятувати наші душі від безумства тероризму.

Суд, який не помічає людей

Лютий 23rd, 2012

Життя складається із дрібниць.

Це стосується й правосуддя. Є певні процедури, які мають дотримуватися. Якщо вони не дотримуються – люди перестають вірити в можливість вирішення проблем законним шляхом.

Правосуддя починається з подання до суду певних документів. Скажімо, позовної заяви.

Уявіть собі маленьку кімнату, що її напхано паперами, у ящиках та без них. Входячи, одразу впираєшся в нутрощі допотопного принтера з вийнятим картриджем.

Це – загальна канцелярія Святошинського районного суду міста Києва.

Відвідувач тут не зможе сісти. Не зможе навіть покласти документи на стійку в очікуванні, поки їх приймуть. Стійка є, але вона повністю заставлена горщиками з якимись рослинами.

– Прийміть, будь ласка, позовну заяву, – кажу працівниці канцелярії.

– Ми не вповноважені приймати позовні заяви. Приходьте на прийом у визначені години.

Цей обмін репліками повторюється в різних варіаціях протягом цілої години. Я впертий, mea culpa, і якщо бачу хоч найменше ущемлення своїх прав – стою на своєму непорушно.

Тут варто зробити ремарку.

У багатьох українських судах за старим радянським зразком не приймають позови “просто так”. Визначають дві-три години два-три рази на тиждень, у які треба вистояти довжелезну чергу на прийом до помічника судді, що переглядає та реєструє позови. Іноді навіть відмовляється приймати документи, якщо йому чи їй щось незрозуміло. Буває, простенький позов вивчає та виходить із кимось радитись на чверть години, перш ніж прийняти.

Така процедура не передбачена жодним законом і розрахована, мабуть, на те, щоб змусити людей наймати адвоката.

Я терпляче пояснюю, що мені не треба приходити на прийом, бо позов складений і оформлений грамотно на 100%, бо я не дарма вчуся на юриста та не перший рік для практики допомагаю знайомим судитися.

Знову й знову цитую законодавство.

Відповідно до частини 1 118-ї статті Цивільного процесуального кодексу України, позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції.

Відповідно до частини 8 149-ї статті закону “Про судоустрій і статус суддів“, в апараті суду загальної юрисдикції утворюється канцелярія, яка щоденно протягом робочого часу судузабезпечує прийняття та реєстрацію документів, що подаються до відповідного суду.

Наводжу приклади канцелярії Окружного адмінсуду міста Києва, де позови приймаються увесь робочий день без найменшої затримки, та канцелярії Шевченківського районного суду міста Києва, де добре знають, що позивач має вибір: подати позовну заяву через канцелярію або йти на прийом у визначені години.

Розповідаю, як я судився з канцелярією Київського апеляційного адмінсуду й домігся-таки встановлення законного режиму роботи канцелярії, щоб документи приймалися протягом усього робочого дня суду.

Усі аргументи пролітають повз вуха. Позов у мене все одне не приймають.

Доводиться викликати міліцію й зробити заяву про злочин: перевищення службових повноважень працівниками канцелярії суду, які незаконно відмовилися приймати документ.

Але найбільший шок чекав мене після від’їзду міліціонерів – у приймальні голови суду, куди я пішов скаржитись на неналежну роботу канцелярії.

Там, очевидно, знали про ситуацію. І усвідомлювали, що відмова в прийнятті документів незаконна.

Тому працівники суду просто зробили вигляд, що не бачать і не чують мене!

Жодні спроби привернути увагу людини в приймальні та в кабінеті голови суду не увінчалися успіхом. Залишилося записати це на відео й піти собі, переживаючи приголомшення від зустрічі з вітчизняною Фемідою…

У пам’яті досі спливає вщент заставлена горщиками стійка в канцелярії, що насправді призначена для відвідувачів, аби люди могли опертися та покласти папери. Для мене тепер це символ Святошинського районного суду. Половина рослин там зів’яли, бо їх ніхто не доглядає як слід.

Схоже, до рослин бюрократи ставляться так само “уважно”, як і до людей.

Юрій Шеляженко, редактор газети “Правдошукач”, спеціально для УП

Свята “за указом”: Конституція відпочиває

Лютий 23rd, 2012

Що таке свобода з точки зору політика? Це торжество політичної доцільності над правдою, здоровим глуздом та нормами права.

Згадаймо, як один із найодіозніших диктаторів минулого століття, що розв’язали другу світову війну – Йосип Сталін – пропагандистським “Днем Перемоги” на десятки років затулив пам’ять про мільйони жертв його імперських амбіцій.

Це “свято” й досі відмиває репутацію Сталіна в очах мільйонів людей. Брехня перемагає історичну правду в ім’я політичної доцільності.

Кожного року 9 травня від радикалів-сталіністів лунають заклики до нових “перемог”, розв’язуються бійки. “Святкування” із військовими парадами та агресивною риторикою, як правило, набуває рис відвертої пропаганди війни. Нагадаю, що пропаганда війни заборонена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН та статтею 436 Кримінального кодексу України.

В Європі, яка пам’ятає багато кривавих війн, спричинених інтригами коронованих дурнів і “святійших” тиранів, жодна річниця військових перемог не входить до числа загальновизнаних свят. У США – також.

Ну не може цивілізований народ черпати натхнення у військових перемогах. Зрештою, імперський тріумф – це щось подібне до публічної страти. Теж, між іншим, свого роду “день перемоги” над злочинцем.

Подібним атавізмам жорстокості місце в минулому.

Повагу до ветеранів слід виявляти мудро. Я б перейменував 9 травня на День Ветеранів, щоб, за американським зразком, у такий день пригадувати зі скорботою про безумство війни та шанувати всіх жертв і героїв усіх наших воєн – і другої світової, і афганської…

Дата може бути традиційною. Але “легенда” свята неодмінно підлягає десталінізації.

Торжество політичної доцільності над Конституцією яскраво демонструє й історія з річницею “помаранчевої революції”.

19 листопада 2005 року, напередодні парламентських виборів, президент Віктор Ющенко своїм указом встановив “День Свободи” 22 листопада.

Офіційно – “враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року”.

Фактично – щоб нагадати, чиє ім’я скандували на Майдані, і за який колір має проголосувати “пересічний”, “маленький”, “простий” виборець.

30 грудня 2011 року президент Віктор Янукович новим указом “упорядкував” святкування пам’ятних дат: указ про День Свободи був визнаний недійсним, натомість було встановлено нове дивне “свято” – “День Соборності та Свободи” 22 січня.

Те, що глава держави не відчуває пієтету перед “помаранчевою революцією” – загальновідомо. Тут його погляди цілком відображають думку його виборців, східноукраїнського електорату.

Проте, гадаю, вирішальною причиною ревізії свят стали масові протести громадян проти фальсифікації виборів у Росії.

На парламентських виборах 28 жовтня Партія регіонів, напевно, захоче підтвердити свою парламентську більшість за рахунок лояльних мажоритарників, а опозиція буде цьому всіляко перешкоджати.

Перекресливши “День Свободи”, влада заздалегідь оголосила нелегітимними масові акції опозиції, що ставитимуть під сумнів результати майбутніх виборів.

Але, крім політичних мотивів, які досить прозорі, історія із Днем Свободи має і юридичну сторону.

Справа в тому, що в пункті 7 частини другої 92-ї статті Конституції чітко сказано, щовиключно законами України встановлюються державні свята.

Перелік державних свят наводиться у 73-й статті Кодексу законів про працю: це Новий рік, Різдво Христове, Міжнародний жіночий день, День міжнародної солідарності трудящих, День Перемоги, День Конституції, День незалежності.

На яких законних підставах усі наші президенти багато років видають різні укази про пам’ятні дати – незрозуміло.

Адже 19-та стаття Конституції приписує органам державної влади та їх керівникам діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження президента виписані в статті 106 Основного закону. Серед них установлення пам’ятних дат не значиться.

На мою думку, президентські укази про встановлення свят можуть оцінюватися з юридичної точки зору або як перевищення влади – тобто, злочин, передбачений статтею 365 Кримінального кодексу – або як такі, що мають чисто рекомендаційний характер.

“Виправдання” щодо рекомендаційного характеру таких указів ґрунтується на пункті 2 частини першої статті 106 Конституції, відповідно до якої президент наділений правом звертатися з посланнями до народу. Темою послання може бути й пропозиція святкувати певні пам’ятні дати.

Проте подібне виправдання є непереконливим. Оскільки частина третя тієї ж статті приписує обов’язкове виконання указів і розпоряджень президента.

Для святкування “пам’ятних дат” задіється вся вертикаль виконавчої влади й чималі бюджетні кошти. А це вже можна кваліфікувати як збитки, завдані державі внаслідок злочинного перевищення влади. Тому про декларативний характер указів щодо “пам’ятних дат” можна казати лише з великою натяжкою.

Крім того, якщо б такі укази вичерпувалися оприлюдненням послання до народу й не тягли за собою жодних правових наслідків, їх – як доконаний факт – просто не можна було б постфактум “визнати недійсними”. А саме так учинив Янукович з указом Ющенка про встановлення Дня Свободи. Це просто нонсенс з юридичної точки зору.

Президентська недоторканність, звичайно, не дозволить притягти до кримінальної відповідальності ані Кучму, ані Ющенка, ані Януковича за незаконні маніпуляції з “пам’ятними датами”. Важко собі уявити, щоб генпрокуратура зробила бодай крок у цьому напрямку.

Однак усім громадянам, що стурбовані скасуванням “Дня Свободи”, варто мати на увазі: цей день ніколи не був легальним державним святом в Україні.

Як не будуть такими й нові “пам’ятні дати”, що вигадуються чиновниками президентської адміністрації в порядку загравання з лояльною “громадськістю”, або ж як привід, щоб завішати всі автобани “бігмордами” свого шефа.

Інша справа, що 22 листопада та 22 січня – це важливі дні нашої історії, які пам’ятає та шанує кожна грамотна людина. Дні пам’яті про великі надії на праведну свободу та єдність нації.

Надії, які справдилися лише частково, і залишаються для нас дороговказами на майбутнє.

Попри всі болючі розчарування в конкретних персоналіях, що низько спекулювали на нашій соборності й нашій свободі.

Юрій Шеляженко, спеціально для УП

Агония копирайта

Лютий 1st, 2012

В Украине закрыли EX.UA, популярнейший файлообменник. За нарушение авторских прав. Его организаторы и участники подвергаются уголовному преследованию.

Сервисом EX.UA пользовались миллионы украинцев. Если обмен файлами – это преступление, то все мы – преступники. Практически поголовно.

Разгром популярного ресурса милицией рядовые пользователи ужерассматривают как очередные происки антинародного режима Януковича. Хотя в данном случае режим просто стал на сторону отмирающей идеологии карательного внедрения копирайта. Идеологии, которая насаждается повсюду стараниями американских продюсеров и вызывает бурю протестов по всему миру.

графік користування інтернетом в Україні, за вчора,31.01.2012, до моменту закриття ех.уа і після

В США и Европе файлообменники закрываются постоянно еще с конца XX века. На борьбу с ними брошены все силы медиа-индустрии. Особенно сейчас, когда банкротство компании Kodak показало, что технический прогресс невозможно остановить, и те, кто делал ставки на сдерживание технологий, в конечном счете проигрывают.

Можно понять гигантов киномузыкальной индустрии и рынка программного обеспечения. Они привыкли вбухивать миллиарды в производство хитов, а затем дорого и поштучно продавать копии предметов массовой культуры. Файлообменники снижают их доходы, потому что стоимость отдельно взятой копии множится на ноль.

Законопроект SOPA (Stop Online Piracy Act), внесённый в Палату представителей США 26 октября 2011 года, является финальным рывком “правообладателей” к нашим кошелькам. Авторские права в изложении этого шедевра консервативной мысли выписаны весьма радикально: предлагается блокировать доступ к любому ресурсу, где были отмечены случаи нарушения копирайта.

По сути, идеологи SOPA ставят под сомнение свободный обмен информацией между людьми. Ведь свобода подразумевает возможность выбора, и обязательно найдутся те, кто этим выбором злоупотребляет.

Конечно, свободный обмен информацией не означает возможность пользоваться результатами творчества автора без оплаты его труда, без удовлетворения нормальных мотиваций творить объекты интеллектуальной собственности ради прибыли.

Вопрос только в способе оплаты и в цене.

Чтобы все было по-честному, как того требует рыночная экономика, цену на авторское произведение должен диктовать рынок. И сервис доступа к информации, включающий в себя способ оплаты, должен быть удобным.

Рынок уже выбрал современные технологии доступа к информации, которые делают процесс копирования бесплатным. Выбор потребителей де-факто исключает чью-то монополию на распространение копий ПО или произведений искусства.

Физически невозможно заставить потребителя смотреть телевизор, ходить в кино, покупать CD и DVD-диски, если потребителю удобнее без этого обойтись.

Правообладатели должны научиться получать прибыль в новых условиях.

Нормальный путь к этому – легализация файлообмена на взаимовыгодных условиях для рядовых пользователей, правообладателей и владельцев файлообменников. Сторонам следовало бы сесть за стол переговоров, а не опускаться до разборок – кто халявщик, кто уголовник, кто занимается цензурой и гонится за сверхприбылями в ущерб интересам общества.

Взаимовыгодных решений может быть много, и владельцы файлообменников их озвучивают.

Можно брать абонентскую плату за доступ к секторам платных файлов на файлообменниках, за рекламу, распределяя прибыль между владельцем сервиса и правообладателями.

В идеале, поскольку весь интернет является источником бесплатных копий разнообразной информации, администраторы крупнейших сегментов сети могли бы ввести специальные отчисления в пользу авторов за доступ в интернет.

Каждый, кто пользуется всемирной сетью, мог бы ежемесячно платить копеечную доплату за “доступные копирайты”, которую можно включить в сумму абонентской платы. Если умно поставить это дело, аппетиты голливудских звезд были бы удовлетворены не хуже, чем сейчас. И при этом доступ небогатых людей из стран второго и третьего мира к западной культуре сохранился бы.

Проблема в том, что правообладатели не хотят работать по-новому.

Они хотят сохранить традиционные схемы ведения бизнеса, принеся в жертву новые технологии. Поэтому они идут против рынка.

И поэтому – проиграют.

Вспомним, по аналогии, что появление и расцвет цензуры явились ответом на развитие технологий книгопечатания.

Когда-то считалось, что всякий текст должен быть одобрен властями – как сейчас считается, что всякая копия произведения должна быть изготовлена с одобрения автора. Долгое время “еретические книги” жгли вместе с их авторами.

Печатный станок победил цензуру. И теперь она считается дурным тоном во всех цивилизованных странах. Так и файлообменники – побеждают копирайт, потому что они технологически сильнее, доступнее для всего человечества и лучше отвечают на запросы рынка.

“Борцы с пиратством”, охранители информационного монополизма получают все больше концептуальных ответов общества на свои претензии, хотя упорно не желают понимать: правда – не на их стороне.

Растет популярность бесплатного ПО. Все больше интеллектуальных продуктов распространяется со свободными лицензиями.

Множество людей пользуются одноранговыми сетями (P2P) для непосредственного обмена файлами между собой.

Плодятся идеологии “анти-копирайта”: от набившей оскомину левизны до “пиратских партий” и “религии копимизма“.

Можно, конечно, называть миллионы сторонников этих простых идей анархистами, преступниками, клеить ярлыки “совок” и “юношеский максимализм”.

Можно декларировать усиление цензуры, законодательно ограничивать удобства обмена информацией, показательно расправляться над самыми успешными файлообменниками.

Но законы рынка непобедимы. Их нельзя переписать с помощью продажных политиков и держиморд.

В конечном счете, медиа-индустрии придется посмотреть в глаза будущему.

Сесть за стол переговоров с интернет-сообществом. Легализовать за какие-то отступные фактическую доступность своих продуктов. Отказаться от заоблачных цен и устаревшего сервиса.

Если этого не сделает Голливуд и Силиконовая долина – фильмы и программы будут делать другие люди в других местах.

Юрий Шеляженко, редактор газеты “Правдоискатель”, специально для “Украинской правды”.

Свята “за указом”: Конституція відпочиває

Січень 20th, 2012

Що таке свобода з точки зору політика? Це торжество політичної доцільності над правдою, здоровим глуздом та нормами права.

Згадаймо, як один із найодіозніших диктаторів минулого століття, що розв’язали другу світову війну – Йосип Сталін – пропагандистським “Днем Перемоги” на десятки років затулив пам’ять про мільйони жертв його імперських амбіцій.

Це “свято” й досі відмиває репутацію Сталіна в очах мільйонів людей. Брехня перемагає історичну правду в ім’я політичної доцільності.

Кожного року 9 травня від радикалів-сталіністів лунають заклики до нових “перемог”, розв’язуються бійки. “Святкування” із військовими парадами та агресивною риторикою, як правило, набуває рис відвертої пропаганди війни. Нагадаю, що пропаганда війни заборонена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН та статтею 436 Кримінального кодексу України.

В Європі, яка пам’ятає багато кривавих війн, спричинених інтригами коронованих дурнів і “святійших” тиранів, жодна річниця військових перемог не входить до числа загальновизнаних свят. У США – також.

Ну не може цивілізований народ черпати натхнення у військових перемогах. Зрештою, імперський тріумф – це щось подібне до публічної страти. Теж, між іншим, свого роду “день перемоги” над злочинцем.

Подібним атавізмам жорстокості місце в минулому.

Повагу до ветеранів слід виявляти мудро. Я б перейменував 9 травня на День Ветеранів, щоб, за американським зразком, у такий день пригадувати зі скорботою про безумство війни та шанувати всіх жертв і героїв усіх наших воєн – і другої світової, і афганської…

Дата може бути традиційною. Але “легенда” свята неодмінно підлягає десталінізації.

Торжество політичної доцільності над Конституцією яскраво демонструє й історія з річницею “помаранчевої революції”.

19 листопада 2005 року, напередодні парламентських виборів, президент Віктор Ющенко своїм указом встановив “День Свободи” 22 листопада.

Офіційно – “враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року”.

Фактично – щоб нагадати, чиє ім’я скандували на Майдані, і за який колір має проголосувати “пересічний”, “маленький”, “простий” виборець.

30 грудня 2011 року президент Віктор Янукович новим указом “упорядкував” святкування пам’ятних дат: указ про День Свободи був визнаний недійсним, натомість було встановлено нове дивне “свято” – “День Соборності та Свободи” 22 січня.

Те, що глава держави не відчуває пієтету перед “помаранчевою революцією” – загальновідомо. Тут його погляди цілком відображають думку його виборців, східноукраїнського електорату.

Проте, гадаю, вирішальною причиною ревізії свят стали масові протести громадян проти фальсифікації виборів у Росії.

На парламентських виборах 28 жовтня Партія регіонів, напевно, захоче підтвердити свою парламентську більшість за рахунок лояльних мажоритарників, а опозиція буде цьому всіляко перешкоджати.

Перекресливши “День Свободи”, влада заздалегідь оголосила нелегітимними масові акції опозиції, що ставитимуть під сумнів результати майбутніх виборів.

Але, крім політичних мотивів, які досить прозорі, історія із Днем Свободи має і юридичну сторону.

Справа в тому, що в пункті 7 частини другої 92-ї статті Конституції чітко сказано, щовиключно законами України встановлюються державні свята.

Перелік державних свят наводиться у 73-й статті Кодексу законів про працю: це Новий рік, Різдво Христове, Міжнародний жіночий день, День міжнародної солідарності трудящих, День Перемоги, День Конституції, День незалежності.

На яких законних підставах усі наші президенти багато років видають різні укази про пам’ятні дати – незрозуміло.

Адже 19-та стаття Конституції приписує органам державної влади та їх керівникам діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження президента виписані в статті 106 Основного закону. Серед них установлення пам’ятних дат не значиться.

На мою думку, президентські укази про встановлення свят можуть оцінюватися з юридичної точки зору або як перевищення влади – тобто, злочин, передбачений статтею 365 Кримінального кодексу – або як такі, що мають чисто рекомендаційний характер.

“Виправдання” щодо рекомендаційного характеру таких указів ґрунтується на пункті 2 частини першої статті 106 Конституції, відповідно до якої президент наділений правом звертатися з посланнями до народу. Темою послання може бути й пропозиція святкувати певні пам’ятні дати.

Проте подібне виправдання є непереконливим. Оскільки частина третя тієї ж статті приписує обов’язкове виконання указів і розпоряджень президента.

Для святкування “пам’ятних дат” задіється вся вертикаль виконавчої влади й чималі бюджетні кошти. А це вже можна кваліфікувати як збитки, завдані державі внаслідок злочинного перевищення влади. Тому про декларативний характер указів щодо “пам’ятних дат” можна казати лише з великою натяжкою.

Крім того, якщо б такі укази вичерпувалися оприлюдненням послання до народу й не тягли за собою жодних правових наслідків, їх – як доконаний факт – просто не можна було б постфактум “визнати недійсними”. А саме так учинив Янукович з указом Ющенка про встановлення Дня Свободи. Це просто нонсенс з юридичної точки зору.

Президентська недоторканність, звичайно, не дозволить притягти до кримінальної відповідальності ані Кучму, ані Ющенка, ані Януковича за незаконні маніпуляції з “пам’ятними датами”. Важко собі уявити, щоб генпрокуратура зробила бодай крок у цьому напрямку.

Однак усім громадянам, що стурбовані скасуванням “Дня Свободи”, варто мати на увазі: цей день ніколи не був легальним державним святом в Україні.

Як не будуть такими й нові “пам’ятні дати”, що вигадуються чиновниками президентської адміністрації в порядку загравання з лояльною “громадськістю”, або ж як привід, щоб завішати всі автобани “бігмордами” свого шефа.

Інша справа, що 22 листопада та 22 січня – це важливі дні нашої історії, які пам’ятає та шанує кожна грамотна людина. Дні пам’яті про великі надії на праведну свободу та єдність нації.

Надії, які справдилися лише частково, і залишаються для нас дороговказами на майбутнє.

Попри всі болючі розчарування в конкретних персоналіях, що низько спекулювали на нашій соборності й нашій свободі.

Юрій Шеляженко, для УП

ЧАС ДАРУВАТИ ПРОЗРІННЯ

Грудень 25th, 2011

Оповідання.

Урок етики був останнім у цей день і в цьому році. Пластикові вікна класної кімнати скрипіли від дмухання вітру; біля дошки затишно потріскував розжарений електрокамін. Вчитель у ошатній рясі приємним і лагідним голосом закінчував розповідь з власного життя про любов та про дружбу. От-от він скаже записати у зошити кілька речень про те, що треба бути слухняними та не гордими, запропонує висловитись, відповість на два-три питання… І можна буде розбігатися, летіти куди хочеш на крилах святкового настрою. Адже скоро новий рік. Може, в новому році життя й не стане іншим, але подарунки, вільний час та законні пустощі роблять перетин часової межі приємною подією.

Розповідь була цікава. Більшість учнів переживали її, затамувавши подих. Вони навіть не пригадували, що ту ж саму розповідь з таким самим захопленням слухали рік тому і два роки тому. Віка встигла добре запам’яти сюжет і тепер, слухаючи впівуха, знайшла собі нове заняття. Взяла маленький блокнотик, у якому зазвичай писала й малювала всілякі фантазії. Потихеньку витягла з пухнастого рюкзака зелений маркер. Замислилася. Швидкими рухами накреслила якийсь символ розміром у всю сторінку.

– Що це таке? – прошепотів їй на вушко сусід по парті, підглядаючи, як Віка малює.

– Це я. Або ти,– пояснила дівчина.

– Знущаєшся?!

– Це людина.

– Зовсім не схоже на мене. І на тебе не схоже,– сказав сусід,– Знаєш, що я бачу? Якась колона, а над нею літає кулька.

– У тебе нема жодної уяви! – обурилася Віка трохи гучніше від дозволеного.

Вчитель припинив диктувати етичні догми і підійшов до них.

– Вам допомогти вирішити конфлікт? – жартома запропонував він.

– Не варто… – почала казати Віка. Але сусід вирішив скористатися авторитетом вчителя, аби незрозумілий малюнок був остаточно розвінчаний. Він схопив і тицьнув вчителю блокнот:

– Вона каже, що це людина.

Вчитель простягнув руку за блокнотом і мало не взяв його, але погляд дівчини зупинив його. Несподівано прийшла думка, що, зрештою, це чужа річ. Ця думка його дуже здивувала, але він не міг її зтерти у свідомості. «Що мене зупиняє? Це ж дитина! Мабуть, я занадто добрий педагог, бо іноді сприймаю дітей, наче рівних» – заспокоював він себе потім, знову й знову аналізуючи несподівану думку, відчуваючи тривогу, подібну до тієї, коли вперше став перед класом…

– Можна подивитись? – спитав він.

Дівчина замислилася.

Власне, якщо б вона відповіла автоматично, цей випадок забувся б.

Але вона замислилася і сказала:

– Дивіться. Це мій новорічний подарунок для вас. Сподіваюся, ви розділите зі мною радість прозріння.

«Радість прозріння… Я такому їх не вчив» – подумав вчитель і став роздивлятися малюнок. Він побачив обезголовлену людину в довгому плащі… чи сутані? Чомусь спало на думку, що дівчина бажає його стратити.

– Поясни, будь ласка, свій примітивний малюнок! – сказав він, підвищуючи голос. Навіщо приховувати невдоволення тим, чого не розумієш? Все незрозуміле – дурниці. Той, хто поширює дурниці, має нести відповідальність принаймні за те, що гає час дарма.

– Ви теж не зрозуміли! – посміхнулася Віка,– А це простенька загадка. Тут зображена людина.

– У твоєї людини нема голови на плечах. Самокритичний малюнок,– поглузував вчитель.

– Ця колона дійсно схожа на людське тіло. Так і задумано. Неоднозначність прекрасна! – весело пояснила дівчина,– Я спеціально накрила голову каптуром, щоб підкреслити: найважливіше – душа.

– Якийсь безглуздий малюнок. Не бачу тут душі,– зовсім роздратувався вчитель.

– Ви дарма сердитесь, це справді складна загадка. Я думаю, складніша, ніж у книжці про маленького принца. Душа – це те, що ви сприйняли як голову. Душа вище голови і керує головою. Треба ж розуміти, що голова має бути на плечах. Тобто, під каптуром,– продовжувала пояснювати дівчина.

– Віка, ну що ти таке кажеш! Душа у серці! Бог – це любов! Хіба не цьому я вас вчив? – спитав остаточно спантеличений вчитель.

– Ви навчаєте тому, що кожен може розуміти по-своєму. Це ж не математика, де двічі по два завжди чотири. У мене інші погляди,– пояснила дівчина.

– Викладай.

– Я вважаю, що серце – частина тіла. Відчуття, почуття, бажання, любов – це все йде від тіла. Почуття до людей та до всяких предметів – це реакція тіла, частина природи. А людину відрізняє від тварин та неживих штук добра воля в душі, фантазія і бажання змінювати життя на краще. Душа – це головний дар Божий, а любов може допомагати душі чи, навпаки, руйнувати душу, як і всі інші рефлекси тіла. Колона, або людина, тіло якої сховано на малюнку під каптуром – це лише носій душі. І душа важливіша за тіло зі всіма його почуттями та бажаннями,– серйозно заявила дівчина.

Було очевидно, що це її слова, продумані, сказані з вірою. Не спадало навіть на думку, що можна переконати її у чомусь іншому.

– Чому твоя колона є… людиною?

– Це найпростіший скульптурний образ. І водночас – архітектурний. Людина є опорою будівлі Всесвіту! Таке бачення не нове. Згадайте міф про Атланта, який тримав на плечах небосхил…

– Ти кажеш дивні речі. Я відчуваю, що це все неправильно.

– От бачите, любов до себе заважає вам зрозуміти інакомислячих. Ви занадто любите власні переконання, щоб зрозуміти будь-які інші.

– Ти вважаєш мене егоїстом?! Сама подивись, як захопилася своїми дурницями!

– Ви праві, мені теж часто заважає бути мудрою любов до себе. Це недолік кожного тіла. Однак я знаю: не треба любити себе, треба вірити в себе. Любов до себе віддаляє тіло від душі, а віра в себе наближає душу до тіла і допомагає творити добро, жити по-доброму, бачити душу в інших людях. Я вірую, що мої погляди і ваші погляди рівноцінні. Я завжди намагаюся вас зрозуміти, і ваші розповіді з вашого багатого життєвого досвіду люблю слухати. Я розумію, що ви кажете «любов», а маєте на увазі мудру любов чи Божу любов. Просто мені простіше казати і розуміти по-своєму, а не по-вашому, але я вас розумію. Питання в тому, чи розумієте ви мене і мій малюнок, де зображена душа.

– Чому для тебе це так важливо?

– Нема нічого важливішого за душу. І нема нічого важливішого за людину. Бо людина – понад усе. Людина дорівнює душі. Душа – це людина, людина – це душа. Неважливо, хто схований під цим каптуром – дівчина чи хлопець, дорослий чи дитина, землянин, інопланетянин чи розумний робот. Якщо Бог подарував душу цьому тілу, це людина. І нема нічого важливішого за душу, бо душа – дар Божий. А знаєте, що найбільш цікаво? У формі душі Бог дарує себе кожній людині! Бог всередині мене, і Бог всередині вас! Бог в душі кожної людини!

– Ясно. Чергова єресь,– втомлено сказав вчитель,– Вийди з класу, пізніше я спілкуватимусь з твоїми батьками.

– Я подарувала вам прозріння. Вам не потрібна істина? Що ж, світ недосконалий – Віка посміхнулася, взяла з рук вчителя свій малюнок і спокійно вийшла з класу.

Вона йшла коридорами школи і посміхалася, дивлячись в очі майбутньому. Десь далеко пролунав дзвоник. Школа почала наповнюватись тупотінням та галасом.

Вона йшла і думала, що настав час дарувати прозріння людям.

Вона знала: багато людей – якщо чесно, практично всі – не захочуть розуміти її ідею. Однак багато людей люблять загадки. І у неї обов’язково спитають відгадку. Яка здивує. І може запам’ятатися.

Вона все пояснить, щоб люди зрозуміли і прозріли. Її можуть не зрозуміти. Якщо чесно, такі ідеї дехто з дорослих забороняє собі та іншим розуміти, бо для них існують тільки матеріальні речі, тіло, серце, мізки, труд, гроші, їжа, задоволення, змагання, друзі, сім’я, любов, домівка, колектив, наука, культура, суспільство, держава, нація, церква, закон, догма, авторитет… Вважається, що про душу турбуються лише діти та наївні фантазери. Вважається, що дорослий має розуміти, що він не належить собі та не може мати якусь егоїстичну індивідуальну душу. Але це – забобони. Душа уособлює добру волю, людина з людиною краще живуть, ніж бездушні тіла, керовані одними почуттями та інстинктами. Бо душа важливіша за все.

«Душа – це я! Це моя добра воля! Треба вірити в себе і творити добро, я так і поясню кожному! Не повірять? Ну то й що! Головне, що я вірю! Вони все одно в глибині душі думають так само, тільки кажуть про це іншими словами. Просто я кажу більш просто, відверто і чесно. Я прагну досконалості, і це добре» – думала Віка.

Сніг сипав і сипав у обличчя, як холодні слова зневаги сиплються у відповідь на будь-які мрії. Але її зігрівало внутрішнє тепло.

Наступний рік вона розмножувала малюнок на ксероксі і розповідала всім про свою загадку. Більшість людей вважали її схибнутою, але дехто прозрів.

Вона вигадала десятки, сотні різних способів розповідати про свою загадку. І швидко вчилася зацікавлювати людей дивним, ненормальним малюнком.

Вона казала, що душа робить людину власною господаркою, дає можливість володіти собою, відмежовує свідомість від зла. Вона називала це суверенітетом особистості. Всі злі бажання та вчинки, казала вона – від недосконалості світу, від поганого ритму серця та плутанини у нейронах мозку, від безумних почуттів та бажань, від поганого володіння мовою та невміння сказати, почути, усвідомити найважливіше. Від нерозумної любові, коли начебто й живеш поряд з людьми, любиш їх, але розуміти їх та допомагати їм по-справжньому не вмієш і ліньки вчитися; коли приречено підкоряєшся злій волі любої, але тимчасово безумної особи чи групи, а по правді треба гучно заперечити і привести безумців до тями, повернути їх тілам зв’язок з душами. Все зло – від послаблення зв’язку між тілом та душею, який робить людину творцем добра, який спрямовує тіло до творення добрих справ з вірою у себе, прагненням подолати всі недосконалості тіла, інших тіл та решти природи, зробити світ кращим для себе та інших людей.

Вона казала: коли кожен стане господарем собі, тоді й про світ навколо легше буде турбуватись, бо замість претензій на володіння іншими людьми кожен допоможе собі та іншим бути справжніми господарями власної планети. І тоді у співпраці між людьми будуватиметься прекрасне навколишнє середовище, комфортне, безпечне та різноманітне. Жива природа.

Вона казала: коли кожен стане повноправним і добропорядним співвласником планети, тоді настане черга стати господарями Всесвіту. Рано чи пізно людина побудує зореліт та зустріне в далекому космосі інші душі, з якими можна буде розділити радість життя та володіння нескінченністю.

Через десять років про загадку Віки знали всі люди на планеті.

Через сто років не можна було знайти хоч одну людину на Землі, яка б не вірила у себе.

І перший контакт між землянами та інакшими людьми, коли філологи знайшли спільну мову, почався з простого діалогу:

– Ви вірите в себе?

– Звичайно.

– Ласкаво просимо до людства!

ГАЗОВЫЙ КАЛЕНДАРЬ

Грудень 18th, 2011

ЯНВАРЬ. Нам кажется, что нас обвели вокруг пальца. Говорят, в следующем году наш гарант сдаст в аренду России наше космическое пространство, и газ будет стоить вдвое меньше. А пока мы будем платить за квартиру по двойным тарифам, чтобы «Газпром» поверил в дружеские намерения нашего гаранта.

ФЕВРАЛЬ. Ведутся консультации о снижении цены на газ. Успех не за горами. Об этом заявил наш гарант после окончания двухминутной встречи с ихним гарантом. Встреча проходила за закрытыми дверями. Комментируя раздавшийся из-за дверей звук щелбана, наш гарант отметил, что усилия правительства по снижению цены на газ в «Газпроме» заметили и оценили.

МАРТ. «Газпром» вынужден будет снизить цену на газ, заявляет наш гарант. Ведь, в сущности, их газ нам нафиг не нужен. У нас и так самые красивые женщины в Европе, чего еще для счастья надо?

АПРЕЛЬ. 1 апреля на сайте «Газпрома» появилось сообщение, что цена на газ будет снижена. К сожалению, сообщение было размещено в разделе «первоапрельские шутки». Если честно, мы не понимаем таких шуток.

МАЙ. Поздравляя нас с днем труда, гарант заявил: если, мол, все мы положим зубы на полку и будем много трудиться на пашне вокруг Межигорья, нам не страшны никакие цены на газ! В ответ мы засвистели и накричали на него всякими обидными словами, которые рифмуются со словом «газ».

ИЮНЬ. С целью потепления украинско-российских отношений наше правительство отправилось в отпуск на те же средиземноморские пляжи, что и менеджмент «Газпрома». Нам туда ездить было не по карману, но, говорят, переговоры были без галстуков. Ходят слухи о каких-то переговорах раком. Это что же, они вместе пиво пили с раками?

ИЮЛЬ. С целью снижения цены на газ правительство решило ликвидировать «Нефтегаз Украины». Мы удивляемся хитрожопости нашего правительства.

АВГУСТ. «Газпром» популярно объяснил, что рад будет помочь кое-кого ликвидировать. Физически. Наш гарант очень испугался, а ведь мы в него даже яйцами не кидались.

СЕНТЯБРЬ. Суд решил, что половину цены на газ заплатит бывшая премьерка, которую вновь назначили виноватой за все-все-все. Правда, пока судебные исполнители не смогли взыскать с нее ни копейки. Ходят слухи, что у людей будут отнимать по тысяче гривен из тех, которые она выплатила, для покрытия долгов за газ перед «Газпромом».

ОКТЯБРЬ. Наш гарант сказал, что переговоры о снижении цены на газ продолжаются успешно. Больше ничего он не говорит. Молчание становится печальным и угрожающим. Мы очень расстроены, потому что прочитали на сайте «Газпрома», что они готовы дать 10% скидку в обмен на нашу трубу. Ну ладно, отдаст он им трубу, а что будет отдавать в обмен на скидку еще через год?

НОЯБРЬ. На нашем главном майдане выросла ёлка. Наш гарант пообещал, что добрый дедушка «Газпром» положит под ёлку на новый год контракты о скидке на газ. Мы спрашивали москвичей, правда ли это, но там отмораживаются: мол, они пока не видят нашей трубы под ихней елкой.

ДЕКАБРЬ. Ура! Мы получили скидку! «Газпром» не повысит цену на газ вдвое, а только в полтора раза! Ради вековой дружбы славянских народов! Это очень щедро с их стороны, говорит наш гарант. В следующем году он обещает сдать в аренду России наше космическое пространство, чтобы газ стоил вдвое меньше, а пока мы будем платить за квартиру по тройным тарифам, чтобы «Газпром» поверил в дружеские намерения нашего гаранта. Нам кажется, что нас обвели вокруг пальца… Поэтому мы снова засвистели и накричали на гаранта всякими обидными словами, которые рифмуются со словом «газ», и в душе стало тепло без всякого газа. Так и греемся.

Кроспост з “Дурдому”.

Лунає пісня над майданом

Листопад 17th, 2011

Перед світанком, у ранкових сутінках, неба торкнувся Бог. Ніхто не бачив цього благословення, як вже сотні років мешканці міст не помічають росу на траві. Але Бог знав, що робив. Так, люди переважно дивляться під ноги у пошуках каменюки, а потім – один на одного у пошуках мішені. Однак той, хто наважиться знехтувати звичками, гляне вгору у пошуках одкровення і має знайти істину, неповторну, божественну, суто індивідуальну.

«Сьогодні ми вийдемо на майдан» – подумав Політик, щойно розплющивши очі,– «Опозицію вже давно не пускають до влади, тому ми зібрали тисячі й тисячі людей, щоб пред’явити владі одну велику претензію. Влада змушена буде поступитися».

«Радикальні екстремісти знову підбурюють людей до бунту проти реформ» – прочитав Правитель у оперативному зведенні, першому документі, з якого починався кожен робочий день. І золотим пером, червоними чорнилами накреслив резолюцію: «Закликати до порядку. У разі необхідності застосувати силу».

«Я піду на майдан, бо там будуть усі. Ціни ростуть. Чиновники знахабніли. Нові заборони щодня. І перспективи ніякої. Одні розмови про реформи, брехня і лайно. Набридло так жити» – думав Городянин. Цих думок він набрався у розмовах з сусідами, на роботі під час перекуру, з листівок, якими обклеєні всі стіни… Деякі з них він сам потайки клеїв, як то кажуть, «для екстріму».

Бойовик роздавав товаришам травматичну зброю та електрошокери, засоби охорони порядку під час мітингу. Виконував свій обов’язок машинально, з чистою головою. Якщо б його спитали, що він думає про мітинг, він би сказав: влада не піде на поступки мирно. Однак ніхто нічого не питав, бо всі бойові товариші думали так само й були готові до рішучих дій.

Генерал міліції, прочитавши резолюцію на оперативному зведенні, дістав із старого іржавого сейфа заздалегідь затверджений секретний план масових арештів та придушення збройного повстання.

«Звичайно, я піду на майдан. Завжди треба бути десь присутнім: на лекціях, бо так треба професорам, на вечірках, бо так треба друзям, і на цьому мітингу, бо туди піде моя дівчина. Я б сьогодні працював і працював, є натхнення, душа співає. Але нема часу. Треба йти на мітинг» – думав Студент.

У модному бутіку Студентка купила спортивну кофту з вишитим обличчям легендарного революціонера: «Всі подружки запрошують хлопців на майдан. Чим я гірша? У мене такий прикид, такий хлопець, хай вони обзаздряться!». Приміряла: прикольненько…

Люди збиралися на майдані, від їх шуму і тупоту повітря гуділо. Народ вимагав змін, а зустрів тільки незліченні міліцейські кордони.

«Демократія переможе» – казав Промовець з мегафоном, і його слова відгукувалися скандуванням його прізвища. «Майте совість, можновладці!» – закликав він, і майдан вибухав оплесками та шумом, у якому, прислухавшись, можна було почути брутальну лайку на адресу влади. «Ми законно зібралися тут, щоб відстояти свої права» – пояснював Промовець, а люди приходили і приходили, розмахували руками, кричали гнівні слова та витискали міліцію з майдану своєю масою.

Активіст, вливаючись у протестне море, розштовхував ліктями мітингуючих та волав про необхідність рішучих дій. І негайно став улюбленцем публіки, за яким готові були йти сотні людей. Він не знав, куди їх вести, однак із задоволенням куражився власною популярністю.

«Ганьба!» – кричали всі, не приховуючи бажання рушити за ким завгодно та розтоптати ворогів.

Лише Людина почула свій голос, здивувалася, звідки накопичилося стільки ворожості, і глянула у небо. Відчула доторк Бога. «Сьогодні проллється кров, але потім, можливо, ми будемо вільні!» – прошепотів хтось ззаду їй на вухо. Людина обернулася, щоб побачити, хто це сказав, і не знайшла нікого конкретного. Лише помітила автомати Калашникова на плечах міліціонерів та зустріла погляд тисячі очей, в якому читалося: «Хто не з нами, той проти нас». Один тільки дивився собі під ноги.

– Чому ти не трясеш кулаком і не кричиш «Ганьба!» разом з усіма?

– Я хочу співати, але тут дуже шумно.

– Хіба ти прийшов сюди не за свободою? Не зважай на шум, співай! Я слухатиму.

І той наважився заспівати. Прислухаючись до співу, чимало людей припинили кричати та замислились. Слова пісні були несподіваними, немислимими, але мотив викликав віру і любов. Притихнувши, люди почули слова, які досі тонули в шумі та криках:

– Є добра пропозиція.

– Потрібен відповідальний підхід.

– Якщо влада нас не чує, вирішимо всі питання самостійно.

Промовець почав оголошувати проект резолюції мітингу з порадами фахівців, як творити добро і нормально жити без допомоги влади та захистити своє життя і майно від злочинних посягань.

Ввечорі, коли народ і міліція розійшлися, по телевізору транслювалися злобні коментарі міністрів порядку та режиму. Міністри були дуже розчаровані таким розвитком подій, адже у разі придушення масових заворушень Правитель обіцяв кожному з них Орден Героя. Вони навіть змовилися наступного разу винайняти скаженого провокатора на гроші, вкрадені під час імітації реформ. Але, поки міністри торгувалися з жадібним провокатором, люди перестали мітингувати і почали робити добро без примусу влади. Жорстокий Правитель виявився не потрібним народові, і опозиція швидко змінила політичний устрій.

Донині лунає над майданом пісня про те, що кожна людина – вільна, кожен сам собі господар, що не може бути нічого гірше, ніж стати рабом страху, гніву, брехні чи зневіри у власних силах.

Про душевність Бога

Вересень 26th, 2011

http://temple.org.ua/133

Не думай, що Всесвіт байдужий. Сонця – його очі, що дивляться на тебе з любов’ю. Планети – його плече, підставлене тобі. Космічний простір – його запрошення до ближчого знайомства.