«Мир для нашого часу» це не варіант для Європи та світу

Перемикач мов

В цій статті Олексій Свід моделює умови сталого миру для України і що для того має статися в росії.

Російська війна в Україні триває. Незважаючи на успіхи 2022 року, Україна все ще далеко від перемоги та миру, та й, як показує досвід Сумської та Харківської областей, вихід на кордони з рф не дарує автоматичну безпеку для звільнених від окупації людей та територій. Росія продовжує обстрілювати прикордонні населені пункти чим може дотягнутись, паралельно закидуючи дронами та ракетами міста, які розташовані у більш ніж 20 кілометрах від кордону. 

росія, несучи втрати, мобілізує все нових і нових рекрутів, розширюючи число тих, хто пройшов через горнила цієї війни. А російські політики тна пропагандисти продовжують агітувати населення бути готовими доєднатись до війни у будьякий момент. Та намагаються нівелювати ефект від здобутків Українського війська, а також від підтримки союзників України по всьому світу.

Такий стан речей ми маємо на сьогодні, і він породжує питання, як має завершитись війна та що необхідно врахувати, аби мир в Україні, та що головніше, на європейському континенті був стабільним. Бо за умови збереження військового потенціалу в росії майбутнього завжди будуть сили, які вимагатимуть повторного вторгнення в Україну, а можливо готуватимуться і до більш масштабної війни (аби врахувати помилки цієї війни та мати ширше поле для торгів під час мирних переговорів), від якої постраждають як мінімум країни Балто-чорноморського регіону. 

Саме тому вже зараз треба розуміти, до чого саме ми йдемо, а головне якими кроками, та хто для України та підтримуючих її держав є союзником, а хто ні.

Умови сталого миру

Тож для початку нам потрібно зрозуміти, які наші критерії, що ми маємо досягти, аби бути впевненими, що війна є неможливою та не загрожує Європі, частиною якої є Україна.

Одразу обмовлюсь, що перемогу рф ми тут не розглядаємо, оскільки, якщо росія здобуде можливість зберегти себе політично і військово, питання миру на європейському континенті буде не актуальним ще дуже довго.

Тож найпростіше рішення, яке може здатись дієвим та відносно простим, це обмежити військові сили росії, та її військово-промисловий комплекс. 

Такий шлях майже неможливо виконати у реальних умовах, але про це трішки згодом. 

Водночас є й інші шляхи. Перше, це фактична деконструкція нинішньої системи управління російської федерації та перетворення її на конфедеративну державу, яка пройде через повну бюджетну децентралізацію, яка має суттєво скоротити об’єм ресурсів, які передаються на конфедеративний рівень, а прийняття рішень на кшталт початку війни має бути максимально ускладнене вимогою до консенсусу всіх суб’єктів, та зменшення ресурсів, які вони зберігають за собою.

Другий варіант, це деконструкція російської федерації без збереження монолітної структури, тобто фактичний розділ рф на зони окупації із суттєвими обмеженнями місцевого населення в правах, в цьому випадку ми маємо бути готовими, за потреби, замінити місцеві поліцейські сили, або ж поставити їх під тотальний контроль.

«Прогноз погоди показує ймовірності» (с) Діти Інженерів

Тож зробимо короткий критичний огляд наших варіантів, аби зрозуміти, що дасть нам впровадження варіантів існування росії після війни з Україною. Перший варіант може виглядати спокусливо, через те, що від європейських та світових держав він потребуватиме відносно легкого втручання. Достатньо просто грамотно і жорстко прописати умови договорів після поразки рф і можна буде «відпочивати».

Однак світова спільнота має досвід імплементації подібних рішень та їх обходу. Після першої світової збройні сили Німеччини обмежили 100-тисячною сухопутною армією, військово-морський флот частково розділили переможці, було також накладено жорсткі обмеження на побудову нових бойових кораблів. Німеччині заборонялося мати багато сучасних видів озброєння — бойову авіацію, бронетехніку (за винятком невеликої кількості застарілих машин — броньованих автомобілів для потреб поліції).

Однак вже за 15 років виявилось, що Німецький уряд порушив майже всі заборони, у той час як всі запобіжники, які були закладені у Версальську систему міжнародних відносин, виявились безсилими.

І основною причиною було не те, що Гітлер бажав реваншу та шукав варіантів обійти заборони, а тому, що вся німецька нація, на той момент, вбачала абсолютно логічним бажання реваншу. Бо неможливо зібрати маси людей у військові формування під закликами до відродження «Великої Німеччини», якщо вони цього не бажають, принаймні у переважній більшості.

Аналогічну ситуацію ми наразі бачимо і у рф, більшість населення не чинить спротиву війні, та не вважає започаткування цього конфлікту несправедливим. Анексію українського півострову Крим підтримало 70% населення, повномасштабне вторгнення в Україну в березні 2022 року росіяни зустріли схваленням: 74% за даними «Левада-центру». Відсутність системного, а головне масового спротиву вказує на те, що війна проти України досі має те, що політичні вчені називають «мовчазна згода більшості».
Додайте до цього постійне нехтування росією договорами, які вона підписала й ратифікувала від свого імені, в такому випадку перспективи видаватимуться зовсім не позитивними.

Все це призведе до того, що у випадку поразки, така позиція соціуму не матиме змоги розчинитись, а просто трансформується у політичний запит для наступної влади.

Нежиттєздатна утопія

Тож, навіть якщо ми уявимо ситуацію, що до влади у росії прийшли сучасні політичні емігранти, перед ними стоятиме виклик протидії цим запитам, який навіть може увійти у суперечність із бажанням зберегти владу. І вже вчорашні «опозиціонери» почнуть заявляти про несправедливість миру та умов, які він несе з собою.

Ще однією проблемою для опозиціонерів є якість кадрового ресурсу, у якого майже немає досвіду управління, особливо на державних посадах. І навіть це другорядна проблема порівняно із кількістю людей, які підтримують російську опозицію. У 2017-2018 роках, Навальний на правах головного опозиційного політика міг заявити 199 836 активістів, які приймали участь у роботі його штабів. Навіть якщо уявити, що всі ці люди будуть готові вписатись у роботу державного апарату, а інші опозиційні сили разом дадуть ще таку ж кількість активістів, ми отримаємо цифру менше півмільйона осіб, які мають мотивацію та готові працювати у державних органах, у той час, як тільки федеральних державних службовців у російській федерації було 603 тисячі у 2019 році, за офіційними даними (252 тис. чиновників регіонального рівня та 395 тис. чиновників рівня міст).

Тобто наявних у опозиції ресурсів, навіть при оптимістичній ситуації, не вистачатиме аби замінити навіть керівний склад бюрократичної машини, не кажучи вже про окрему страту представників силових структур, судів та державних корпорацій, які разом, за різними оцінками, можуть вимагати від 3,5 до 10 мільйонів людей. Ще необхідно додати до цього необхідність створити нові антикорупційні структури та контролюючі органи, які є необхідною частиною системи стримувань і противаг.

Все це спонукатиме їх до пошуку або некваліфікованих, але лояльних кадрів, або ж до домовленостей із людьми, які були вбудовані в путінську модель управління.

Паралельно з цим, високий ризик полягатиме у збільшені популярності популістів, які пропонуватимуть прості рішення та відповіді на складні питання. Приклад України після 2014 року показує, що навіть артикульована вимога змін може призводити до росту популярності популістів та тих, хто пропонує швидкі рішення. В росії ми навряд зустрінемо цей запит зараз, а нерозуміння природи процесів та їх кінцевої мети збільшуватиме рівень корумпованості державного апарату, перетворюючи його на неконтрольовану ракову пухлину. Яку можна втримувати лише на збільшенні популістичних лозунгів, серед яких будуть в тому числі реваншиські, які закликатимуть до нових воєн, аби збагатитись та повернути собі відчуття національної гордості.

Тобто, з високою вірогідністю, вже у наступному електроальному циклі соціальне бажання реставрації перемістить політичний маятник в інший бік, допустивши до влади тих, хто заявлятиме, що війна і її результати мають бути переглянуті. Що перетворить росію у нову неконтрольовану системну загрозу для цивілізованих країн.

«Побризкати духами із Парижу і помити милом із собаки» (с) Шоу Довгоносиків

Саме тут ми переходимо до другого можливого сценарію для росії на післявоєнний період. В цьому варіанті основним запобіжником проти загарбницьких амбіцій російської конфедерації мають стати більш прозорий та чіткий розподіл ресурсів всередині держави, яким менше мають керувати на загальнодержавному рівні.

В такому варіанті основою змін має стати докорінна зміна конституції рф та бюджетної політики. В першу чергу має бути чітко проведена межа повноважень центрального уряду. Конституційні принципи мають впроваджувати фактичну конфедерацію суб’єктів. Із чіткою процедурою можливості виходу без погодження із центральною владою. Однак навіть під час участі у союзі має надаватись максимально можлива економічна та політична децентралізація. Це необхідно аби створити систему противаг, яка зробить надзвичайно складним захоплення влади в усій країні одночасно, а головне, створить умови для обмеження військових витрат центрального бюджету. Крім цього, окремі суб’єкти повинні мати право на самостійну організацію правоохоронних органів та обмеженого військового контингенту для підтримання безпеки всередині конфедеративного утворення. А також важливо, аби вони мали змогу доповнювати несуперечливими статтями окремі положення кримінального та адміністративного кодексів. При цьому локальні війська заборонено буде використовувати у будь-який спосіб, окрім як для оборони на території регіону. Єдине, що в цій моделі залишається під контролем центру, це управління ядерним арсеналом. Однак контроль над ним буде покладено на міжнародні інституції, створені коаліцією у складі України, США, Британії та інших союзників. Для того, аби унеможливити нарощування ядерного потенціалу, для збільшення  політичної ваги на міжнародній арені.

Це покладе на Україну та її союзників низку зобов’язань, в першу чергу з контролю за виконанням та дотриманням обмежень. Що буде не просто, оскільки ми і зараз бачимо, що російська держава не вважає необхідним дотримуватись конвенцій, які сама ратифікувала, а головне, як зазначалось вище, слід буде постійно стежити за суспільною динамікою та запитами, які стоятимуть перед політичним керівництвом росії та будуть формувати політичний ландшафт.

Ці соціальні запити та умови будуть здатні впливати на процес та результат виконання домовленостей. Які можуть бути порушені через бажання нової російської влади утримати свій вплив, а отже загравати із найбільш сильними соціальними емоціями, серед яких буде відчуття несправедливості та поразки у війні. На що теж треба зважати.

«І не рий другому яму, бо може в нього вже така є» (с) Шоу Довгоносиків

Ну і нарешті третій варіант, який передбачає роздрібнення російської федерації, може розглядатись у контексті розділу нинішньої території цієї держави на окремі державні утворення, які мають формуватись на базі карти етнічних земель та розселення різних народів. Такий варіант розділу не буде виглядати штучно і буде стимулювати місцеве населення більш активно включатись у розбудову власної нової держави, навіть, якщо на це буде потрібен різний час, як ми можемо побачити на прикладі країн, які були під окупацією совєцької держави.

При цьому, слід зауважити, що умовно російським регіонам при такому розділі залишиться досить великий шмат території, який також доведеться ділити на окремі суб’єкти, аби серед новоутворених держав не було дисбалансу, й колишня метрополія не почала нове «собирание земель русских». Ці регіони мають бути поділені, наприклад, на умовні:
1. Північну республіку, яка б включала у себе повністю або частково: Московську, Ленінградську, Тульську, Новгородську, Псковську, Вологодську та Ярославську області;
2. Південну республіку, яка включатиме: Смоленську, Калужську, Брянську, Орловську, Курську, Білгородську, Воронежську та Липецьку області;
3. Причорномор’я: у складі з Ростовською, Волгоградською областями, Краснодарський та Ставропольский край.

Далі список можна продовжувати, але основне, що дані утворення мають бути достатньо автономними у своїх економічних та етно-культурних сферах, аби вони не мали в результаті свого розвитку повернутись до централізаційної залежності від найбільш масивного центру економічного тяжіння, на кшталт Москви зараз.

Це, звичайно, потребуватиме також значної фінансової допомоги на перших етапах становлення, оскільки, як показав досвід розвалу СССР, через максимальну централізацію прийняття рішень, а також керування економічними ресурсами, на перших етапах дуже важко перебудувати економіку та принципи взаємодії. І хоча зараз у росії ми маємо вже більш ринкову економіку, необхідно буде допомогти перебудувати економічні та політичні ролі у нових республіках на більш локальний та децентралізований патерн.

Головною задачею при цьому буде зберігати постійний політичний тиск, який стимулюватиме політичний плюралізм в середині нових держав, а також обмежуватиме розквіт корупції, яка здатна підживлювати авторитаріїв.

Відповідно всі суб’єкти матимуть власні збройні сили, однак жодна з них не має права мати ядерну програму та ядерний арсенал. Вся ядерна зброя в такому випадку має бути або передана на утилізацію, або ж повернута Україні (в обмеженому арсеналі, для можливості стримування уламків росії до нападів на  території України). Аби мир в Україні був стабільним.

Висновки, які нам всім треба засвоїти

Як ми бачимо, всі три варіанти мають свої переваги та недоліки. Однак загальна картина ризиків у кожного з варіантів різна.

Головне, що ми маємо чітко розуміти: російська опозиція не здатна не тільки захопити владу, а й утримати її у короткостроковій перспективі. І це питання лежить не у площині якості їх кадрів, а у площині кількості. Ця проблема робить неможливим варіант із простою зміною влади, не кажучи вже про те, що ресурси, які потрібні на утримання у владі, будуть рости геометрично через національну та всеохоплюючу корупцію, які неможливо контролювати через відсутність людей для цієї роботи.

Саме тому два інші варіанти є більш пріоритетними та в теорії менш ресурсозатратними, оскільки в такому випадку влада перестає бути монополією столиці і стає диверсифікованим ресурсом, а центр тяжіння впливу зміщується до локальних столиць. Відповідно зникає можливість наскрізною корупційної вертикалі, яка була б здатна функціонувати, обмінюючи ресурси на лояльність регіонів.

Крім цього дуже важливо, аби локальні проблеми мали пріоритет на порядку денному, що буде нереально зробити в умовах максимальної централізації влади та економіки.

Це не прості задачі, і на перший погляд масштаб необхідних дій може видатись неймовірно великим настільки, що це може видаватись неможливим. Однак це умови, які диктує нам наша реальність.

Якщо світ поставиться до вирішення цієї проблеми легковажно та поверхнево, з мапи світу можуть зникнути такі країни як Литва, Латвія, Естонія, Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина і так далі. А це не тільки політичне існування, це буде і удар по світовій економіці, в якій знизиться купівельна спроможність, бо розвиток бізнесу перестане буде світовим пріоритетом. А отже світ стане гіршим місцем для всіх.

Саме тому важливо чітко розуміти, що держава росія на нинішньому етапі це загроза не тільки Європі, а й світу. А відповідно і рішення має бути світового масштабу.

Олексій Свід, ілюстрації вигадав автор і згенерував Bing