МайданМайдан-Західновинистаттізаявифорум пошукконтакти  

Сергій Коломоєць, Володимир Гонтаренко: Так де ж Богдан Хмельницький розгромив Стефана Потоцького?

додано: 09-12-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1165688000.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

Освіта і наука

КНЯЖІ БАЙРАКИ: ДО ПРОБЛЕМИ МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ
(ГІПОТЕЗИ, ВЕРСІЇ, ПРИПУЩЕННЯ)


Жовтоводська битва українського війська Богдана Хмельницького та татарських загонів Тугай-бея проти польського війська Стефана Потоцького у травні 1648 року стала початком піднесення Національно-визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. проти панування Речі Посполитої в Україні. Жодна історична праця, яка висвітлює цей історичний період, або ж розповідає про життєвий шлях видатного гетьмана українського козацтва та національного вождя, не оминає цієї славетної події.

Але при цьому, мабуть жодна битва Б.Хмельницького не викликає скільки суперечок та диспутів у середовищі дослідників цього періоду історії України, як битва при Жовтих Водах. До сьогоднішнього дня тривають диспути як щодо датування цієї події, так і місця, де вона відбулася.
Щодо датування битви на Жовтих Водах, то в багатьох джерелах знаходимо дату 5-6 травня 1648 року, як дні вирішальних боїв на Жовтих Водах та Княжих Байраках. Подібні свідчення містять “Історія Української РСР” [11, с. 26], монографія Замлинського В.О. [8, с. 104], “Ілюстрована історія України” Грушевського М.С. [6, с. 299] та ряд інших праць та досліджень.
Водночас з цим, інша група дослідників, серед яких присутній і Мірошниченко М.П., схиляється до того, що розгром польського війська відбувся 15-16 травня [14].Цікава інформація наведена у графіку руху війська Хмельницького від Жовтих Вод до Корсуня, який за своїми розрахунками склали Мицик Ю.А. та Стороженко І.С. Оскільки рух від Княжих Байраків козаки, згідно розрахунків цих дослідників, розпочали 19 травня, то логічно зробити висновок, що Мицик Ю.А. та Стороженко І.С. схиляються до 16 травня, як дати остаточного розгрому поляків на Княжих Байраках. [7]

У Бантиш-Каменського Д.М. бій на Жовтих Водах датовано 5 квітням, що безумовно є очевидною помилкою.

Але окрім датування Жовтоводської битви багато запитань викликає визначення місцевості де вона відбувалася, і, особливо, місцезнаходження відомих Княжих Байраків.

Щодо основних подій кінця квітня – початку травня 1648 року на жовтих Водах, то більшість дослідників, на сучасному етапі, схиляються до аргументів Яворницького Д.І., який на підставі ряду документів і, зокрема, листа Богдана Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича, довів, що битва між козаками та тарами проти поляків відбулася саме на річці Жовті Води, “яку називають тепер власне річкою Жовтою”. [18, с. 182]
Особливої нашої уваги заслуговує опис місцевості, де, імовірно, відбувалася битва на Жовтих Водах, який нам надає Яворницький Д.І.: “Річка Жовті Води, приток Інгульця, або Малого Інгулу, утворює у верхів’ях своїх дві гілки, західну, більш значну, яку називають тепер власне річкою Жовтою, та східну, менш значну, яку зараз називають Очеретяною балкою. Поміж цими двома гілками утворюється щось на зразок півострова, який в XVII столітті був покритий лісом, який утворював продовження Чути та Чорного і який називався “суперником з Чорним”. Цей півострів був доступний лише з одного, північного боку, зате з трьох інших сторін, східної, західної та південної, був абсолютно неприступним. В оцій-то хрущобі, біля лівого берега річки Жовтих Вод, і засіли козаки Богдана Хмельницького, негайно ошанцювавшись земляним чотирикутником та зміцнившись табором”. [18, с. 182]

Добре вивчивши, безпосередньо на місцевості, верхів’я річки Жовтої та її приток, автори даного дослідження можуть зробити наступні висновки: західна “гілка”, це безпосередньо річка Жовта, яка бере свій початок на території сучасного с. Михайлівка Олександрійського району Кіровоградської області. За 10 км від свого витоку, вже на території с. Жовте П’ятихатського району Дніпропетровської області, вона приймає до себе води своєї малої притоки Курячанки (Очеретяної балки). (Назва “Курячанка” походить від місцевої назви урочища Олексіївка, де вона бере свій початок. – Коломоєць, Гонтаренко (надалі – К.Г.) .) Перш ніж приєднатися до Жовтої, Курячанка протікає степовим балками майже з півночі на південь на протязі близько 11-12 км, якщо рахувати з болотом, з якого вона і бере свій початок.

В місці злиття Жовтої та Курячанки дійсно утворюється своєрідний півострів, який і міг бути використаний Б.Хмельницьким для облаштування укріпленої позиції. На жаль, на сьогодні на цій території знаходяться жилі масиви с. Жовтого, що суттєво затрудняє дослідження на місцевості щодо пошуку залишків козацького та польського таборів.

Думку щодо місцезнаходження козаків на лівому березі Жовтої, а поляків на правому, поділяють і автори “Історії Української РСР”, які помістили у своєму виданні карту-схему із зазначенням саме такої диспозиції супротивників. [11, с. 27] З Яворницьким погоджується і Замлинський В.О. [8, с. 97] Детально описує саме таку диспозицію козаків та поляків і славетний Самійло Величко у своєму літописі. [4, с. 66-67] Голобуцький В. пише, що “С.Потоцький, довідавшись про повстання реєстровців, повернувся на правий берег річки і став тут табором, окопавшись шанцями”. [5]
Таким чином, козацький табір, на початковому етапі битви, знаходився в угловині між Жовтою та Курячанкою, поляки ж стояли на правому березі Жовтої, маючи в тилу (на захід) ще одну притоку Інгульця – річку Зелену. Відповідно основні бої відбувалися саме на правобережжі Жовтої.
Після того, як Хмельницький отримав значне за кількістю, а головне, відмінне за військовим вишколом, поповнення у вигляді повсталих реєстровців, перевага остаточно схилилася на бік козаків.

Стефан Потоцький, не маючи більше змоги триматися у своєму таборі біля Жовтої, приймає рішення про відступ у напрямку Княжих Байраків.
Ось тут і виникає питання: до Княжих байраків – це куди? Здавалося б постановка подібного питання є недоречною; “Жовтоводська битву у результаті оточення та знищення противника піхотою та артилерією Богдана Хмельницького та кіннотою Тугай-бея було закінчено у першій половині дня 16 травня 1648 року у районі обмеженому селами (назви сучасні) Попельнасте (Кіровоградської області – К.Г.), Громівка, Холодіївка, Григорівка Дніпропетровської області.

Командний пункт Богдана Хмельницького на кінцевому етапі битви перебував у Княжих Байраках (біля села Григорівка)”. [14] “Ці події (розгром поляків у Княжих Байраках – К.Г.) відбувалися вже на самому терені теперішнього села Попельнасте Олександрійського району Кіровоградської області”. [7] “На території села (Попельнасте – К.Г.) у балці Княжих Байраках, 6 травня 1648 року відбувся бій між відступаючими польсько-шляхетськими військами і селянсько-козацьким військом Б.Хмельницького. Польсько-шляхетське військо було повністю розгромлене”. [9, с. 644] “Біля Княжих Байраків (поблизу сіл Попельнасте, Григорівка) у полон до козаків потрапили рештки польських військ”. [13, с. 221] Наведення подібних цитат можна було б суттєво продовжити, але разом з тим, автори запропонованого дослідження в жодному з історичних джерел не знаходять переконливих аргументів на користь того, що урочище Княжі Байраки – це та місцевість, де зараз знаходиться село Попельнасте. Окрім того, що “село Попельнасте, та прилегла до нього околиця являє собою глибокі балки густо порослі гаями та перелісками”. Але подібний опис можна віднести до цілої низки степових балок східної частини Олександрійського району кіровоградської області.

Натомість, на думку авторів даного дослідження, при більш детальному вивченні та аналізі місцевості, де відбувалася Жовтоводська битва, та ряду історичних досліджень щодо цього питання, формується значна кількість аргументів, які суперечать поширеній версії щодо того, що с. Попельнасте та його околиці є місцезнаходженням Княжих Байраків.

Зокрема, у тритомній “Історії запорозьких козаків” Дмитра Яворницького чітко вказується на те, що польський табір, а відповідно і основні бойові події відбувалися на правому березі річки Жовтої. [18, с. 182] Костомаров М.І. теж пише, що поляки “перенесли табір за Жовті Води”. [12, с. 206] дослідник біографії Богдана Хмельницького Володимир Замлинський теж вказує на те, що “підійшовши до річки Жовтих Вод та переправившись на лівий берег, побачили вже укріплений табір козаків ... Порадившись, вирішили спішно повернутися назад за річку”. [8, с. 97-98] Славетний літописець доби Хмельниччини Самійло Величко теж говорить про те, що “поляки, втративши двох своїх “язиків”, злякалися й посунули назад. Вони переправилися через Жовту Воду і там за вечір ошанцювалися, а за ніч викопали вздовж і вшир на версту значні й глибокі окопи довкола себе”. [4, с. 66-67]

Важливість визначення місцезнаходження табору Стефана Потоцького на Жовтих Водах обумовлюється вже тою обставиною, що на основі цього визначення можна стверджувати, що після прийняття рішення про відступ, поляки рушили саме правим берегом Жовтої.

Річка Жовта, від місця козацько-польського бойовища до своїх витоків (близько 10 км) протікає майже ідеальною прямою з півночі на південь по степовій балці, яка має круті високі схили. Вести мову про організацію переправи через Жовту на цій дільниці (тим більше переправи обозу) було б просто несерйозно. Тому, якщо відступаючі поляки і планували рушити у напрямку сучасного Попельнастого, то могли вони це зробити лише обійшовши її витоки (сучасне с. Михайлівка Олександрійського району, Кіровоградської області). Опісля цього, вони мали б звернути в східному напрямку і просунутися ще близько 20 км.

Спробуємо задатися декількома питаннями: перше – чому загін Стефана Потоцького, який витримав перед цим кількаденні бої з козацько-татарським військом, обрав для свого відступу такий дивний маршрут? І це при тому, що за логікою речей, поляки мали б поспішати на з’єднання з основними силами польського війська (тобто, на північ), яке було сконцентроване в районі Корсуня. Малоймовірно, щоб Стефан Потоцький, замість того, щоб вивести своїх вояків з Дикого Поля у більш залюднені райони тогочасної України, розпочав рух у напрямку Дніпра, найближча течія якого, завдяки переходу реєстровців, з їхніми байдаками та човнами на бік повсталих, перебувала під контролем Б.Хмельницького. Без плавзасобів, без можливості поповнити запаси продовольства, годі й було сподіватися на успіх подібного багатокілометрового маршу.

Більше того, такий поворот, майже на 90° щодо північного напрямку руху, поставив би загін Потоцького під загрозу флангового удару козаків Богдана Хмельницького та чамбулів Тугай-бея, які б наздоганяли відступаючих навперейми, значно коротшим шляхом.

Друге – Костомаров М.І., Замлинський В.О., Мірошниченко М.П. та ряд інших дослідників, схиляються до думки, що бій на Княжих Байраках відбувся в першій половині дня, а дехто вважає, що розгром польського війська було вже й завершено до цього часу. [12, с. 210; 8, с. 104;] Як ми вже вказали, загальна відстань від місця бою на Жовтих Водах до району сіл Попельнасте – Григорівка – Громівка становить близько 30 км. Яким чином військовий загін, знесилений багатоденними боями, на зморених конях та ще й з обозом зі значною кількістю поранених (а вони безсумнівно були) зміг за 5-8 годин пройти таку відстань? Навіть без врахування того, що на шляху до Попельнастого полякам довелося б перетинати декілька достатньо глибоких степових балок (зокрема, урочище Терни), середня швидкість польського обозу мала б становити понад 5 км/год. На нашу думку, подібний графік руху, тим більше по степовому бездоріжжі, є нереальним.

Мицик А.Ю. та Стороженко І.С., у своїй праці “Засвіт встали козаченьки”, подали свої розрахунки щодо швидкості пересування війська Богдана Хмельницького від Княжих байраків до Корсуня, аналіз яких дає підстави говорити про те, що козаки, після кількаденного перепочинку, без необхідності рухатися бойовим “табірним” шикуванням (як це було у випадку із загоном Стефана Потоцького), за повний світловий день проходили, в середньому, 38 км. [7] Яким чином поляки могли за неповних пів дня пройти таку значну відстань, якщо це дійсно відбулося, залишається питанням без відповіді.

Третє – не слід забувати того, що Тугай-бей, зі своїм військом, стояв осібно від Богдана хмельницького, імовірно, що у верхів’ях річки Жовтої (коні потребували водопоїв та доброї паші), про що можна зробити висновок вже з тих фактів, що саме татари, встановивши контроль за тилами загону С.Потоцького, перехопили його посланця до регмінтарів основного польського війська та завдали удару полякам, під час битви на Жовтих Водах, саме із “затилля”. [12, с. 207] Костомаров М.І. прямо говорить про те, що Тугай-бей, перейшовши верхів’я Жовтої, контролював і частину її правого берега. [12, с. 206]. Таким чином, відступаючі поляки або ж мали йти пробоєм через татарський заслін (про що немає жодних документальних згадок), або ж обходити їх степом, щоб потім … пройти мимо татар у східному напрямку до сучасного Попельнастого. Це не тільки б збільшило відстань пройденого поляками шляху, але й було б повним безглуздям з військово-тактичної точки зору.

Мабуть, саме тому Яворницький Д.І. зробив висновок, що “під кінець поляки змушені були відступати від Жовтих Вод на захід (виділено авторами – К.Г.) у напрямку до балки Княжі Байраки”. [18, с. 183] Подібний, точніше північно-західний, напрямок відступу польських військ вказано і на карті-схемі вміщеній в “Історії Української РСР”. [11, с. 27] А це є майже діаметрально протилежним напрямком щодо місця розташування сучасного села Попельнасте.

Північно-західний напрямок руху загону Стефана Потоцького і авторам запропонованої до уваги читача праці видається найбільш вірогідним. Рухаючись саме в цьому напрямку, поляки мали змогу якнайшвидше вийти до Крилова та Табурища, де вони могли не лише подати певну звістку гетьманам Потоцькому та Калиновському, але й зайняти вигідну позицію для оборони, в очікуванні підходу основних військ. Окрім того, просуваючись у напрямку Попельнастого, польський обоз мав пройти близько 10 км по відкритому степу (і то мало не на очах у татарської кінноти), без жодних природних укриттів від можливих ворожих нападів.

Рух же в північно-західному напрямку давав полякам можливість скористатися розгалуженою системою великих степових балок (теж, до речі, зі значними заростями чагарників та перелісків, як і околиці Попельнастого), які розпочиналися в районі сіл Улянівка та михайлівка Олександрійського району і виходять у сучасне місце розташування села Червона Кам’янка цього ж району.

Додатковим аргументом проти “попельнастівського” походження Княжих Байраків є і наступне: “Спроба Я.Шемберга організувати відступ також закінчився невдачею. В урочищі Княжі Байраки (7-8 км від Жовтих Вод) військо Б.Хмельницького оточило противника і завдало йому нищівної поразки”. [11, с. 26] “Так пройшли вони три милі й 8 травня перед обідом сягнули вкритого лісом яру. Це було урочище Княжі Байраки”. [12, с. 210] Ці розрахунки авторів “Історії Української РСР” та Миколи Костомарова прямо суперечать можливості останнього бою Жовтоводської битви в околицях села Попельнасте, оскільки воно знаходиться на значно більшій відстані навіть від витоків річки Жовтої, не говорячи вже про місце її злиття з Курячанкою де й відбулися основні бої.

Окремо хотілося б розглянути думки дослідника воєнної стратегії Богдана Хмельницького Мірошниченка М.П.: “Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки … С.Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки”. [14] Не цілком зрозуміло, що саме мав на увазі дослідник; чи то поляки пройшли 8-12 км від бойовища на Жовтих Водах до Княжих Байраків, чи то ці 8-12 км поляки пройшли вже безпосередньо по самих Княжих Байраках. Якщо погодитися з останнім припущенням, то загальна відстань маршруту, пройденого загоном Стефана Потоцького збільшилася б до 40-42 км, які поляки не змогли б подолати за першу половину дня.

Якщо ж погодитися з тим, що Попельнасте, Григорівка, Грамівка, Холодіївка це не Княжі Байраки, то виникає питання – де ж тоді шукати це історичне урочище?

На північний захід від злиття річки Жовтої та її притоки Курячанки (Очеретяної балки) розташовані дві степові балки, які підпадають під літописний опис Княжих Байраків: балка “Берізки”, яка знаходиться на північ (близько 2-х км) від с. Михайлівка, та балка “Велика” на західній околиці с. Улянівка Олександрійського району Кіровоградської області.

Щодо балки “Берізки”, то не дивлячись на те, що вона має круті схили та значну глибину (близько 100 м, що відповідає “60 сажням глибини при початку” в описі Яворницького Д.І. [18, с. 182]), достатньо густо поросла чагарниками та перелісками, ми не розглядаємо цю балку як імовірні Княжі Байраки. Обумовлюється це тією обставиною, що вхід у балку наскільки крутий, що навіть піша людина відчуває значні труднощі під час спуску в долину, а щодо значного обозу, то навіть без загрози ворожого нападу, спуск з поля у балку “Берізки” є майже неможливим.

Значно більше зацікавленості викликає балка “Велика”, яка знаходиться саме у північно-західному напрямку від місця основних боїв на Жовтих Водах. Вхід у неї порівняно пологий, хоча її схили підносяться над долиною на 100-120 м. Балка має чисельні відгалуження, теж значного розміру та глибини. По самій балці багато чагарникових масивів, дрібних перелісків, глибоких ярів, порослих деревами, тереном та дерезою, нараховується значна кількість заболочених місцевостей.

Порівняна близькість до Жовтих Вод (11 км від прогнозованого місця бою на річці Жовтій) ще більше підвищує імовірність того, що саме балка Велика і є урочищем Княжі Байраки. Адже саме вона є найближчим природнім укриттям від можливих атак ворожого війська для відступаючого обозу. Окрім того, рухаючись саме цією балкою в північному напрямку, маючи при цьому постійний запас води та добру пашу для коней, поляки, вийшовши у місце розташування сучасного села Червона Кам’янка Олександрійського району кіровоградської області, отримали б змогу рухатися степовими балками, прикриваючись їхніми високими схилами, гаями та перелісками від стрімких атак татарської кінноти, в район Крилова та Табурища.

Слід зазначити, що Дмитро Яворницький, у своїй «Історії запорозьких козаків», надає нам наступну інформацію, щодо завершальних подій битви на Жовтих Водах та напередодні відступу загону Стефана Потоцького до Княжих Байраків: «Скоро з’ясувалося, що Потоцький опинився в становищі більше ніж критичному: попереду стояли козаки, справа йшла річка Зелена, притока Інгульця, паралельна Жовтим Водам, зліва тягнулася балка Княжі Байраки, покрита суцільним лісом і яка мала до 60 сажнів (1 сажень дорівнює 2,13 м. – К.Г.) глибини (при вході), яка замикалася Великим Омельником». [18, с. 182] Тут у Яворницького можемо спостерігати певну невідповідність опису місцевості: якщо врахувати, що козацький табір Богдана Хмельницького знаходився на лівому березі Жовтої, то виходить, що поляки стояли фронтом на схід. Відповідно, річка Зелена мала б бути для них не праворуч, а позаду. Річка ж Великий Омельник, витоки якої знаходяться в селі Шевському (Братському) Пролетарської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області, знаходиться більше як за 25 км від бойовища на Жовтих Водах у північно-східному напрямку. Натомість, у балці Великій бере свій початок одна з приток річки Кам’янки (окремі старожили називають цю притоку Красною (Червоною), звідки і походить назва населеного пункту Червона Кам’янка), а вже на території сучасного села Червона Кам’янка, серед розгалуженої системи степових балок, знаходиться витік річки Кам’янки (неподалік урочища Водянського). Існує значна імовірність того, що Яворницький Д.І. недостатньо вивчив місце розташування гідрографічних об’єктів східної Олександрійщини, або ж в його дослідження вкралася певна неточність (які в його тритомній праці присутні і відзначені більш авторитетними істориками ніж автори даного дослідження).

Але навіть ці аргументи дослідників, авторів даної праці були б неповними, без наведення ще одного припущення, яке стосується місця поховання загиблих при Жовтих Водах та біля Княжих Байраків козаків та татар. Твердження Самійла Величка про те, що Богдан Хмельницький у Жовтоводській битві втратив «сімдесят козаків і дев’яносто п’ять було поранено» [4, с. 71], або Володимира Голобуцького про 150 загиблих запорожців, при 3 тисячах полонених поляків [5], на нашу думку, подані без достатньої наукової критичності. Видається неможливим, щоб козаки, за час кількаденних штурмів польського табору на Жовтих Водах, при значній перевазі польської артилерії, втратили таку мізерну кількість загиблими, при тому, що, як правило, атакуюча сторона втрачає значно більшу кількість вояків, ніж та, яка тримає оборону на укріплених позиціях. Та і під час останнього бою в Княжих байраках, опір оточених поляків, як говорить переважна більшість дослідників, був надзвичайно запеклим, навіть відчайдушним. Тому кількість загиблих козаків та татар слід обраховувати у значно більшій кількості ніж півтораста чоловік.

Якщо були бої, були загиблі, виникає цілком логічне питання, де саме було здійснене їх поховання?

Намагаючись відповісти на дане питання, автори даного дослідження хотіли б звернути увагу дослідників на курганний комплекс «Могили», який знаходиться за 800 метрів від західної околиці села Улянівка, та в безпосередній близькості від балки Великої.

Курганний комплекс «Могили» складається з чотирьох курганів, розташованих майже правильним прямокутником, орієнтованим за віссю «північний схід – південний захід». На сьогоднішній день стан курганів неоднаковий, як і їхня висота: «північний» та «західний» збереглися майже в цілісному вигляді і добре помітні зі значної відстані. «Південний» та «схдний» вже давно розорані і на сьогодні лише два підвищення правильної округлої форми свідчать про те, що кількість кургані слід таки обраховувати в межах чотирьох. «Західний» курган має висоту близько 7,5 метрів, при окружності 160 метрів, «північний» курган має висоту близько 4,8 метра та окружність – 130 метрів. Окружність «східного» та «південного» курганів, навіть у зруйнованому стані, досить значна і становить 120 та 125 метрів відповідно, що вказує на їх значні розміри під час їх створення.

Розглядати курганний комплекс «Могили», як сторожові кургани немає ніякого сенсу, адже ставити чотири оглядові вежі на відстані близько 100 метрів одна від одної було б нераціонально.

Розташування курганів прямокутником, а не звичною для групи курганів лінією (як це можна спостерігати на схід від міста Знам’янка, Кіровоградської області, або ж навіть неподалік від північно-східної околиці села Улянівка, де три кургани розташовані в одну умовну лінію) теж викликає певну цікавість.

Автори даного дослідження висловлюють припущення, що кургани комплексу «Могили» і є місцем поховання загиблих у Жовтоводській битві козаків та татарських воїнів. Остаточну ясність щодо обґрунтованості цієї гіпотези могло б внести археологічне дослідження хоча б одного з курганів комплексу. Якщо в результаті такого дослідження буде виявлено «військове» поховання (кістяки з перерубаними кістками, простріленими черепами тощо) здійснені за християнськими чи мусульманськими обрядовими ритуальними звичаями, то це б суттєво підсилило гіпотезу щодо того, що саме балка Велика і є тою місцевістю, яка ввійшла в історію України, як урочище Княжі Байраки.

Тож на підставі вище сказаного, ми схиляємося до думки, що околиці села Попельнастого не слід вважати тою місцевістю, в якій відбувся остаточний розгром польського війська Стефана Потоцького в травні 1648 року і урочище Княжі Байраки не може знаходитися на цій території. Натомість ми висловлюємо припущення, що ця історична подія відбулася в районі сіл Улянівка – Червона Кам’янка Олександрійського району кіровоградської області.

В цілому ж автори цієї праці хочуть зазначити, що їхнє дослідження є все-таки гіпотезою, а не безапеляційним твердженням. Без ґрунтовних археологічних досліджень того ж курганного комплексу «Могили» буде досить складно її спростувати або ж остаточно підтвердити. Щиро сподіваємося на те, що ця публікація активізує зацікавленість істориків та дослідників-аматорів щодо проблеми Жовтоводської битви зокрема та історії рідного краю в цілому.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.Апанович О.М. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. – 335 с. – с. 165
2.Аркас М.М. Історія України-Русі. – Одеса: Маяк, 1994. – 389 с. – с. 193 – 194
3.Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетьманства. – К.: Час, 1993. – 656 с. – с. 135
4.Величко С.В. Літопис. В 2 т. – К.: Дніпро, 1991. – Т. І. – 1991. – 371 с. – с. 66-67
5.Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К.: 1994. – http://litopys.org.ua/holob/holl3.htm
6.Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: Райдуга – Золоті ворота, 1992. – 524 с. – с. 299
7.Жовтоводська битва: переддень, перебіг, наслідки. До 350-ліття Великої української національно-визвольної революції. // Початок. Іграшки. Тріумф. – http://www.unitest.com/uahist/kirov/batte.html
8.Замлинский В.А. Богдан Хмельницький. – М.: Молодая гвардия, 1989, - 336 с. – с. 97 - 104
9.Історія міст та сіл України. Кіровоградська область. – К.: 1972. – 816 с. – с. 644
10. История Украинской ССР: В 2 т. – К.: Наукова думка, 1969. – Т. 1. – 830 с. – с. 214
11. История Украинской ССР: В 10 томах. – К.: Наукова думка, 1983. – Т. 3. – 1983. – Освободительная война и воссоединение Украины с Россией. Начало разложения феодализма и зарождение капиталистических отношений (вторая половина XVII - XVIII в.). – 719 с. – с. 26 -27
12. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький: Історична монографія. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 843 с. – с. 206 – 210
13. Кузик Б.М., Біло шапка В.В. Кіровоградщина: історія та сучасність центру України: В 2 т. – Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. – Т. 2. – 452 с. – с. 221
14. Мірошниченко М.П. Воєнна стратегія Богдана Хмельницького. – http://warhistory.ukrlife.org/2_02_5.htm
15. Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі / Вст. ст., упор. та примітки П.М. Саса, В.О. Щербака. – К.: Либідь, 1994. – 768 с. – с. 145-146
16. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVII століття. – К.: Україна, 1991. – 253 с. – с. 148-149
17. Старицкий М.П. Богдан Хмельницький. Трилогія. Книга вторая. Буря. Роман. – К.: Дніпро, 1987. – 571 с. – Комментарии: с. 565-567
18. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1990. – Т. 2. – 1990. – 560 с. – с. 182-183

Коломоєць Сергій Дмитрович, Улянівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Олександрійського району Кіровоградської області, заступник директора школи з навчально-виховної роботи.

Гонтаренко Володимир Анатолійович, Улянівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Олександрійського району Кіровоградської області, вчитель історії.



Обговорити цю статтю у форумі

додано: 09-12-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1165688000.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

Шукати слова в статтях:
++ Розширений пошук


Google Custom Search
  Ваша участь :
Ви теж можете додавати новини на "Майдан"! Читайте як!
Слідкуйте за нами
на Twitter
Найкраще з Майдану
на Facebook
ПРЯМА ДІЯ:
Назви ім'я - нехай свіча не згасне
Захисти Україну! Зупини законопроект про мови
Збираємо докази спотворення волевиявлення!
  Опитування :
“Чим є для Вас право знати?”

Переглянути результати >>>

  ОСТАННІ НОВИНИ :
[19-08-2011 14:48]
Ювілей Незалежності: чиє це свято?
[19-08-2011 14:46]
Варто почитати Золоті ворота в Києві
[18-08-2011 14:48]
До 70-річчя від дня смерті Ніла Хасевича
[18-08-2011 14:47]
Соціальна культура громадян – основа нової України
[17-08-2011 15:33]
До 100-річчя Григорія Кука
[17-08-2011 14:02]
Стабілізєц Кому потрібна «Омріяна Україна»?
[16-08-2011 14:44]
Бабин Яр: Критичні питання та коментарі
  Цікавинки від RedTram:
Завантаження ...
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...


Українська банерна мережа

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2010
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації
(поки не зовсім повний) переклад ліцензії українською