МайданМайдан-Західновинистаттізаявифорум пошукконтакти  

Петро Франко, Голова Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих: Василь Макух – політв’язень, патріот... ГЕРОЙ!

додано: 27-11-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1196183982.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

Суспільство

Василь Макух, палкий патріот, який вище власного життя ставив всенародну справу і честь Української Нації, народився 14 листопада 1927 р. в селі Карів колишнього Рава-Руського повіту (тепер – Сокальського району на Львівщині) в багатодітній родині Омеляна Макуха та Єви Леуш. Ще з юних років його світогляд, як українського патріота-націоналіста, формувався під впливом побожних, національно-свідомих, працьовитих батьків та сусідів, чільних учасників національно-визвольної боротьби першої половини минулого століття, якими були брати Микола та Петро Дужі. Його світогляд формувався також в читальні товариства “Просвіта”, яку очолював Іван Дужий, де мав доступ до патріотичної літератури та під час спілкування зі своїми старшими друзями, членами ОУН, від яких перейняв практичні методи боротьби із окупантами краю.
Власне тому, коли у 1944 р. наші землі повторно захопили більшовики, він знав своє місце в нових обставинах – добровільно став на шлях боротьби з поневолювачами. Доля його склалась так, що уже в листопаді 1944 р. потрапив до рук енкаведистів. На допитах видав себе за Миколу Христославенка і, скориставшись слушним моментом, здійснив сміливу втечу з пересильного пункту.

У кінці цього ж 1944 р. добровільно вступив у ряди УПА. Ставши повстанцем, боровся хоробро, проявляючи героїзм і відвагу, за що неодноразово відзначався подяками своїх зверхників. Його призначили у військову розвідку, в якій діяв під псевдом “Микола”. Безпосереднім його командиром був повстанець “Завірюха” (прізвище не встановлено). До половини лютого 1946 р. тривав його двобій з окупантами. Захищаючи своїх земляків від грабунків, насильства та різних провокацій, “Микола” не раз вступав у нерівні сутички з енкаведистами. Не один раз був віч-на-віч зі смертю, але Господь Бог оберігав його. Довелось йому декілька разів із боями переходити совєтсько-польський кордон з метою встановлення зв’язку з повстанцями Закерзоння. 14 лютого 1946 р. відділ “Завірюхи” отримав наказ перейти кордон. У часі виконання завдання відділ зупинився на хуторі Соснина (біля села Бутини) Великомостівського району. “Микола” разом із повстанцем “Білим” розвідували навколишню обстановку, щоб встановити місце дислокації загону МВД, однак наштовхнулися на совєтських прикордонників і вступили з ними в перестрілку. В часі цієї збройної сутички Василя Макуха було поранено – одна із куль спричинила перелом правої ноги вище коліна...

Непритомним опинився 15 лютого 1946 р. у стінах Великомостівського районного відділу МВД. Перейшов важке слідство у Львівській тюрмі № 4 (сумнозвісні “Бригідки”), і 11 липня 1946 р. Військовим Трибуналом Львівського гарнізону за ст. 54-1“б” та 54-11 Карного Кодексу УРСР був засуджений на 10 років каторжних робіт із обмеженням у правах на 5 років та з конфіскацією належного йому майна (кримінальна справа П-27504). Термін ув’язнення відбував у Дубровлазі (станція Потьма Мордовської АРСР) та в концтаборах Сибіру. 18 липня 1955 р. був звільнений з ув’язнення і висланий на спецпоселення.
На засланні Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, родом із Дніпропетровська, жінкою складної долі. Ще коли була дитиною, померла її мама. Батько, службовець, переслідуваний більшовиками, згодом оженився вдруге. В часі, коли німці відступали з Дніпропетровська, захопили із собою багато цивільних осіб, переважно жінок та підлітків, і відправили до свого рейху на примусові роботи. Серед цих бранців опинилася Лідія разом зі своєю мачухою. Дорогою вони познайомилися з професійними артистами, які були зорганізовані в так звану “агітбригаду” , яка зі своєю програмою виступала перед німецькими військовиками. Завдячуючи неабияким вокальним здібностям, у цю бригаду потрапила і мачуха, а заодно й Лідія. З того часу і до кінця війни Лідія перебувала в цій “агітбригаді”, з концертною програмою якої об’їздила Німеччину, Францію, Голландію, тобто побувала у тих місцевостях, в яких дислокувалися німецькі військові частини та підрозділи їх союзників.
Після закінчення війни Лідія повернулася до рідного Дніпропетровська, але її відразу ж заарештували і за “зраду батьківщини” засудили на 10 років каторжних робіт у віддалених концтаборах Сибіру та 5 років заслання.

Перебуваючи уже на засланні, Лідія познайомилася з Василем Макухом, вони поступово зблизилися і покохали одне одного. Їхнє кохання перетерпіло перше велике випробування – Лідія захворіла сепсисом (зараження крові), і Василь, щоб врятувати її, в зимову хуртовину на руках поніс Лідію до лікаря. Вчасно надана лікарем допомога врятувала Лідію – вона вижила.

Першою отримала волю Лідія. Вона подалась до Дніпропетровська і поселилась у бабусиному будинку на вул. Пожежній. А Василь ще два довгі роки змушений був перебувати на засланні, і тільки після остаточного звільнення 6 квітня 1956 р. переїхав до неї. Повернутися в Західну Україну не мав права. Згодом Василь і Лідія розписалися, й у шлюбі в них народилося двоє дітей – дочка Ольга та син Володимир. Тут варто зауважити, що він довший час не хотів одружуватися з Лідією, говорячи: “Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю ”.

У Дніпропетровську Василь працював у цеху вогнетривів (шкідливе виробництво) заводу “Промцинк”, згодом, за станом здоров’я, влаштувався слюсарем з ремонту побутової електротехніки, а Лідія працювала кухарем. Працюючи, Василь увесь час вчився: закінчив дев’ятий та десятий класи вечірньої школи й зробив спробу поступити на навчання до Дніпропетровського університету. Але, довідавшись про судимість за політичними статтями, в прийомі йому відмовили. Він не сприймав совєтської влади, боляче вражала його русифікація України, приниження української мови, обурювався з приводу існуючої несправедливості. Вражало його й те, що коли син Володимир у школі розмовляв українською мовою, однокласники називали його “бакланом” або “бандерою”. Постійно стверджував: “Усе це мине, Лідочко! Колись настане такий час, що Україна буде самостійною!”

Проживаючи в умовах національного безправ’я, Василь Макух багато часу віддавав політичній діяльності. Часто їздив до Львова та Києва для налагодження потрібних зв’язків із однодумцями. В Карові, на базі націоналістичних поглядів, зійшовся з тодішнім директором місцевої школи Григорієм Дзіком. Вів велике листування зі своїми побратимами по неволі, кожен свій лист закінчував словами: “Слава Україні!”. В Дніпропетровську, у його домі на вулиці Пожежній, збиралися друзі, з якими обговорював вибір методів боротьби за самостійну Україну в нових умовах, умовах “розвинутого соціалізму”. Він ніколи й ні перед ким не приховував своїх націоналістичних поглядів. Звичайно, все це не могло залишатися поза увагою органів МГБ. За ним і його родиною було встановлене постійне стеження, так званий “негласний нагляд”. Саме в цей час Василь Макух скаржився своєму сусідові в Карові на те, що “вороги не спускають з мене ока, підсилають агентів-запроданців, які намагаються “переконати” мене у безперспективності нашої боротьби. Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду”.

У кінці жовтня 1968 р. Василь Макух приїхав до Карова, щоби відвідати хвору сестру. З батьками поділився своїми думками про антиукраїнську політику тоталітарного режиму, про русифікацію, про колоніальне становище України. Писав тоді багато листів своїм друзям із Києва, Нікополя, Дніпропетровська. 3 листопада несподівано виїхав із села до Львова. Із собою взяв сітку-авоську з трьохлітровою банкою, загорненою в газету, та декілька яблук. Казав, що у банці яблучний сік, але як з’ясувалося згодом, у банці був бензин. У Львові з головного вокзалу десь опівночі від’їхав луганським поїздом. 5 листопада був уже в Києві.

А Київ, як і уся “необ’ятная родіна”, в цей час готувався до зустрічі найбільшого більшовицького свята – річниці так званої жовтневої революції. Місто прикрашали портретами “вождів”, гаслами та червоними прапорами. Міліція та переодягнені в цивільне кагебісти несли патрульну службу, забезпечуючи громадський порядок. Хрещатик був переповнений людьми. І раптом перехожі побачили, як із під’їзду будинку 27 (біля Басарабського ринку) вибігла охоплена вогнем постать і проспектом залунали слова: “Геть окупантів!”, “Хай живе вільна Україна!”. Живий факел, а був це Василь Макух, привернув увагу всіх, хто тоді опинився на Хрещатику. Міліціонери намагалися погасити вогонь, але це їм не вдалося. Грубо почали розганяти людей, щоби було якнайменше свідків цієї безпрецедентної події. Врешті, знесилена від болю, постать упала. Хтось прикрив її шинеллю. Примчала карета швидкої допомоги. В лікарні медики отримали наказ від каґебістів – за всяку ціну врятувати життя жертви самоспалення. Не тому, що для них життя цієї людини мало якусь вагу, а для того, щоби вивідати, чи належала вона до якоїсь націоналістичної організації.

Але лікарям не вдалося нічого зробити. Василь Макух, так і не прийшовши до тями, 10 листопада 1968 р. помер. Свідком цієї події був Микола Мазур, уродженець Карова, який саме в цей час як сержант строкової служби військ КҐБ ніс патрульну службу на Хрещатику.

А тоді, 5 листопада ввечері зарубіжні “ворожі” радіостанції на весь світ повідомили приблизно наступне: “Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії СРСР проти Чехо-Словаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед мужнім вчинком українця-патріота схиляє голову вся прогресивна світова спільнота... ”.

Уже на другий день після самоспалення Василя Макуха до домівки його рідної сестри Параски Осьмиловської в Карові грубо увірвалися співробітники КҐБ і розпочали допит. Хотіли будь-якою ціною виявити підпільну націоналістичну організацію, членом якої міг би бути Василь Макух, адже припускали, що на такий мужній вчинок здатний піти лише член організації, а не окремо взятий справжній патріот України. Параску катували в приміщенні сільської ради, а відтак – в райцентрі. Після цих допитів, як згадував Юрій Осьмиловський (чоловік Параски), їй “відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою... ”.

У цей же час каґебісти вдерлися й до домівки Макухів на вулиці Пожежній у Дніпропетровську. Повели себе зовсім інакше, ніж у Карові. Сказали, що Василь Макух дуже захворів, лежить в одній із київських лікарень, і бажано рідним його провідати. Водночас професійно провели обшук. Після почутого й побаченого Лідія Макух разом із кумом Іваном Ципухом подалися до Києва. В столиці їх відразу ж оточив конвой, цілу ніч протримали в якійсь холодній кімнаті, а зранку повезли до моргу. Тоді ж, 6 листопада 1968 р., прокуратурою Ленінського району м. Києва було порушено кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Чим закінчилося слідство – невідомо.

Тіло Василя Макуха привезли до Дніпропетровська. В останню дорогу його проводжали з дому на вулиці Пожежній. Зійшлося багато знайомих і сусідів. Були й переодягнені в цивільне каґебісти – вони фотографували присутніх. Поховали Героя на цвинтарі житлового масиву Клочко. Після похорону Лідію Макух знов і знов викликали на допити, запитували, чи знає вона, що її колишній чоловік – “бандерівець”, вперто намагалися довідатися про його зв’язки, його друзів, випитували, хто і коли заходив у домівку на вулиці Пожежній. Особливо слідчих цікавило, чи їй часом не надають матеріальної допомоги українські буржуазні націоналісти. Лідію буквально вигнали з роботи кухаря, вона з дітьми залишилася без засобів до існування. Що змогла – продала, дуже бідувала. І тільки згодом дістала змогу сяк-так влаштуватися кухарем у ресторані на вокзалі.

Пройде багато років з часу описаних подій і Мирон Слука, автор статті “Право на пам’ять”, яку опублікував у 1992 р. в часописі “За вільну Україну” відзначить: “Він (Василь Макух) пішов у свій останній бій, використавши зброю, якої найбільше боялися супротивники, став факелом свободи. Василь Макух заслуговує стояти поруч з іншими національними Героями України. Він не мав права на щастя, але має велике право на пам’ять нащадків”.

Акт самоспалення, вчинений Василем Макухом, як вияв протесту проти русифікації України тоталітарною комуністичною системою, одержав відгомін серед українців. Так, Євген Пронюк анонімно в самвидаві написав статтю “Пам’яті героя”, яка нелегально розповсюджувалася серед населення України. А це призвело до нових репресій. За поширення вказаної листівки були арештовані Богдан Чабан (тепер священик, парох церкви Св. Володимира і Ольги у Львові) та Стефан Бедрило (відбув два роки в Мордовських концтаборах). Цей подвиг 21 січня 1978 р. повторив Олекса Гірник, батько депутата Верховної Ради України п’ятого скликання Євгена Гірника. Самоспалення здійснив на Чернечій Горі у Каневі на могилі Тараса Шевченка в день 60-ої річниці проголошення Української Народної Республіки, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації України та згубної для народу русифікації. Своєю жертовністю і Василь Макух, і Олекса Гірник закликали нас, українців, продовжувати боротьбу за повну незалежність нашої Матері-України.

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 27-11-2007 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1196183982.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

Шукати слова в статтях:
++ Розширений пошук


Google Custom Search
  Ваша участь :
Ви теж можете додавати новини на "Майдан"! Читайте як!
Слідкуйте за нами
на Twitter
Найкраще з Майдану
на Facebook
ПРЯМА ДІЯ:
Назви ім'я - нехай свіча не згасне
Захисти Україну! Зупини законопроект про мови
Збираємо докази спотворення волевиявлення!
  Опитування :
“Чим є для Вас право знати?”

Переглянути результати >>>

  ОСТАННІ НОВИНИ :
[19-08-2011 14:48]
Ювілей Незалежності: чиє це свято?
[19-08-2011 14:46]
Варто почитати Золоті ворота в Києві
[18-08-2011 14:48]
До 70-річчя від дня смерті Ніла Хасевича
[18-08-2011 14:47]
Соціальна культура громадян – основа нової України
[17-08-2011 15:33]
До 100-річчя Григорія Кука
[17-08-2011 14:02]
Стабілізєц Кому потрібна «Омріяна Україна»?
[16-08-2011 14:44]
Бабин Яр: Критичні питання та коментарі
  Цікавинки від RedTram:
Завантаження ...
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...


Українська банерна мережа

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2010
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації
(поки не зовсім повний) переклад ліцензії українською