МайданМайдан-Західновинистаттізаявифорум пошукконтакти  

Левко Горохівський.: Українська Гельсинкська Спілка на Тернопільщині.

додано: 24-01-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1232830587.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти




У пошуках однодумців

Виникнення правозахисної організації на Тернопільщині, що ставила собі за мету відновлення Української державності, мало свою передісторію і місцеву специфіку. І хоч Тернопільську область, як і всю Західну Україну, русифікація зачепила не так сильно, як східні і південні області, хоч поступ національно-демократичних процесів в Україні не був рівнозначним, усе ж тогочасний розвиток подій, які відбувалися в СРСР, сколихнув цілу Україну.
Імперія розвалювалась.
Тому на свободу слова і переконань, їх публічність, почали впливати, з одного боку, політична ситуація в Україні, а з другого – поступове і дуже повільне звільнення від постійного поневолення страхом, у якому жили всі при комуністично-репресивному режимі. Страх на Західній Україні мав своє коріння – була ще живою і неперервною пам’ять про терор НКВД і репресії КГБ, починаючи з 1939 року . Крім того, широко впроваджувалась і діяла система донощиків та агентів КГБ. До цього також була втягнута і церква, тоді московського православія.
Коли в 1988 році постало питання створення на Тернопільщині громадсько-політич- ної та правозахисної організації типу УГС, яка, фактично, мала стати в опозицію до комуністичної партії і започаткувати процес боротьби за національні права українсь- кого народу, доля спинила свій вибір на мені. З пропозицією очолити створення ініціа- тивної групи УГС письмово звернувся до мене Михайло Горинь, а 20 липня 1988 року те саме запропонував мені Вячеслав Чорновіл, скориставшись посередництвом Лідії Іва- нівни Іванюк. Але, якщо бути відвертим, то в мене тоді промайнула думка: «Чому я?». Певно, Чорновіл звертався і до інших…А може тому, що мені, колишньому політв’яз- неві, звинуваченому за статтею 62 КК УРСР в антирадянській агітації та пропаганді, по- щастило вистояти і залишитись самим собою.
Не довго думаючи, 7 серпня 1988 року я заповнив заяву і записався в УГС. Одно- часно мені були передані «Декларація принципів УГС», бланки заяв, відозва до громад- ськості (для збору підписів) з приводу арешту львівського правозахисника Івана Макара. Потім довозились часописи «Український вісник», брошури та інші документи. І я при- ступив до роботи.
Лідія Іванівна стала активною зв’язковою між Львовом і Тернополем. Вона та її майбутній чоловік Олесь Ангелюк часто зустрічались у Тернополі, хоч їм було вже понад 60 років. Вони були моїми першими слухачами і порадниками, коли гостро постало питання: з чого починати? Адже, насправді я був сам, а справа була дуже відповідальною.
Вячеслав Чорновіл вручив мені список політв’язнів Тернопільщини ( Ігор Герета, Володимир Рокицький, Петро Кукурудза, Методій Чубатий, Микола Невеселий, Василь Халява, Ярослав Омелян, Іван Миколайчук), щоб я спробував залучити їх до УГС. Та з цього нічого не вийшло. Їхні дружини стрічали мене недружелюбно, і я сприймав це дуже вразливо, але не ображався, бо розумів, у якій системі ми живемо. Інший член УГС, 26-річний Леонід Драпак із села Констанція, Борщівського району,Тернопільської області, вступив до УГС на місяць раніше – 9 липня 1988 року. Насправді він приїжджав до Львова, аби вирішити питання поїздки за кордон, але Чорновіл переконав його записатись у Гельсінську спілку. Все ж скоро Леонід Драпак добився виїзду для лікування за рубежем. Але за короткий час перебування в УГС був самовідданим у своїй місії, незважаючи на неймовірний тиск з боку КГБ.
Почалась цікава, відповідальна робота, сильно збільшилась кількість контактів з новими людьми й організаціями. Так, 10 вересня я письмово звернувся до Тернопільської Спілки письменників України через Романа Гром’яка і запропонував створити «Товариство шанувальників української мови», щоб надати письменникам громадську трибуну.
Після довгих шукань 30 жовтня 1988 року в ініціативну групу, нарешті, почали іти люди – вступив Ярослав Гевко, людина, яка була близькою до Тернопільських письменників і добре зналася на писарській роботі. Відтак, 14 листопада, в УГС записався ще й Ярослав Чирський, інженер-конструктор, мій однодумець.
Починаючи з 26 листопада, члени ініціативної групи УГС почали збиратися разом щосереди у моєму помешканні. Задовго до Установчих зборів Тернопільської філії УГС, ми почали збирати підписи проти будівництва атомних електростанцій на Україні – ще була живою рана від Чорнобильської катастрофи. Поетапно всі ці підписи під відозвами передавались у Львівський виконком УГС або надсилались до Верховної Ради СРСР.
Проводилась координація діяльності УГС структурними органами. Так, на запрошен- ня ВКР (Всеукраїнська Координаційна Рада) відвідав Установчі збори Львівської філії УГС, які відбулися 29 жовтня 1988 року, а вже 20 листопада брав участь у першому за- сіданні Виконавчого комітету УГС у Києві (проходили щомісяця) та на Установчі збори Київської філії УГС. Така співпраця ставала імпульсом подальшої діяльності на місцях.

На оборону мови та культури

Перед Установчими зборами «Товариства рідної мови» в Тернополі, які відбулися 23 листопада 1988 року в актовому залі педагогічного інституту, мені трапилась нагода пропагувати принципи і розповсюджувати документи УГС. Але прикметою того часу було переслідування за вияв національної свідомості. Тому після закінчення зборів усіх головуючих на них (доктора філологічних наук і члена Спілки письменників Романа Гром’яка, викладача дизайну в політехнічному інституті Олега Германа, художника Євгена Удіна та інших) почали викликати в КГБ. Членів Ради Товариства звинувачували в тому, що не послухали настанови зверху і «Товариство рідної мови» посміли перейменувати на «Товариство української мови». Але ж так зажадала одноголосно вся громада, для якої, на противагу всяким покручам, установчі збори стали великим святом (до речі назву «Товариство української мови» запропонував доктор медичних наук О.М.Голяченко). Також КГБ вимагало без загальних зборів періодично міняти третю частину Ради Товариства – за деякий час так можна було б замінити всю Раду на аморфну і послушну.
То був час, коли назрівали зміни, і народ, хоч повільно, але пробуджувався. Та поліцейська опіка залишалась незмінною. І, як виявилось, не лише за членами УГС – провадився нагляд за всією українською культурою!
Свідченням цього був глибокий застій у всіх сферах життя. Викладач історії КПРС в медичному інституті професор Чернявський докоряв студентам, що ходять на всякі «зборища», де співають націоналістичних пісень. Комусь не сподобалось, що цілий зал, який вміщав 850 осіб, піднявся і люди зі щемом у серці та сльозами на очах, стоячи співали разом із дітьми Копичинецького драмтеатру безсмертну «Реве та стогне Дніпр широкий».
А вже на 28-й міській партконференції перший секретар міському партії В.П.Рибін назвав прилюдно установчі збори «Товариства української мови» націоналістичним збіговиськом. По-своєму повторила ті шовіністичні висловлювання газета «Вільне життя» - вона надрукувала: «..штучне відмежування української мови від інших слов’янських мов суперечить елементарній культурі міжнаціонального спілкування». І це в той час, коли були створені продумані механізми (політичні, освітні, інформаційні, кадрові) для тотальної русифікації. На жаль, ті механізми збереглися і сьогодні – в незалежній Україні.
Треба згадати і Установчі збори «Товариства української мови» 24 лютого 1989 року в медичному інституті, куди ми були запрошені разом з Богданом Лехняком, як члени УГС. Там викладач інституту Юрій Федорович Вікалюк запропонував звертатися не «товаришу», а «пане», аргументуючи цю пропозицію словами: «ми всі пани, а не раби». Крім того звернувся до викладачів, щоб готували підручники українською мовою. А студент Ігор Рудь зачитав звернення осередку, в якому, зокрема, зазначено, що в Тер-нопільському медичному інституті із 40 кафедр лише п’ять послуговуються українсь- кою мовою. Після цього збори одноголосно проголосували за те, щоб інститут повніс- тю перейшов на викладання дисциплін українською мовою.
Щодо колоніального стану української мови, то цей стан був яскраво виражений у висловах викладача педінституту Володимира Колінця в запитаннях кандидатові у депутати до Верховної Ради СРСР Світлані Гурар’є. Колінець запитав, чому вона діловодство на бавовняному комбінаті веде російською мовою, а також чому за 14 років перебування в Тернополі не вивчила української мови і чому всі гуртки в палаці культури «Текстильник» ведуться російською мовою, ще й викладачі підібрані російськомовні? На це зреагувала газета «Правда», звинувативши довірених осіб Романа Гром’яка в приниженні жіночої гідності Світлани Гурар’є.
Але, незважаючи на утиски влади, поволі структуризувалося громадянське суспіль- ство. Були проведені установчі збори культурно-просвітницького товариства «Вертеп», на яких головою товариства був обраний Богдан Гордасевич. Членом товариства «Вер- теп» став і Юрій Тима, який невдовзі записався в УГС. А вже на зборах місцевої адмі- ністрації в педагогічному інституті 18 квітня 1989 року другий секретар міському пар- тії Остапчук, критикуючи товариство «Вертеп», яке тоді виросло вже до 29 членів, за- стеріг їх від декламації «Розритої могили» Тараса Шевченка і від виконання деяких українських пісень. На запитання із залу, чи є такий документ, який би вказував, що дозволяється співати, Остапчук не міг дати відповіді.
Крім того товариство «Вертеп» 2 травня в Тернополі провело свято «Гаївки», оскіль- ки на Великдень 30 квітня влада їм цього не дозволила. Гаївки вирішили виводити біля недіючої тоді церкви Воздвиження Чесного Хреста (збудована у XVIII ст.), але тодішній начальник обласного управління культури О.Бачинський заборонив там цей старовинний український обряд. Довелося виводити гаївок у Гідропарку разом із запро- шеними зі Львова представниками товариства Лева. Місцевим властям дуже не сподо- балось, що львів’яни носили жовто-блакитні значки. Та нічого не могли зробити. Поза тим товариство «Вертеп» підготувало до друку зібрані по цілій області записи гаївок, але головний цензор області Степан Лисий не дозволив товариству видати ті шедеври з нотами, мотивуючи тим, що ноти є елементом таємних шифрів, якими можуть ско- ристатися ЦРУ і НАТО.

Наперекір перешкодам: творення ініціативної групи УГС

Хоч як сутужно було поширювати «Декларацію принципів УГС» на Тернопільщині, все ж інформація просочувалась серед небайдужих кіл. Так до мене після роботи прийшли четверо студентів Тернопільського педінституту (Лисак І., Гевко С., Швидецький, Барабаш) для ознайомлення з «Декларацією принципів УГС», щоб потім прийняти рішення щодо вступу до Спілки. Розмовляли близько чотирьох годин. А вже на другий день їх викликав співробітник КГБ, який приходив в інститут, і попередив, що в разі вступу в УГС їх усіх відчислять з інституту.
Мої потуги щодо ширшого залучення інтелектуального потенціалу Тернопільщини здавались нездійсненними – КГБ пильно слідкувало за моєю діяльністю і знало як пе- решкодити. Попри все, 8 грудня Олег Герман, тодішній викладач політехнічного інсти- туту, признався мені, що їх разом із професором Романом Гром’яком виклика́ли в КГБ і робили певні застереження. Признавалася мені про шалений натиск з боку КГБ і решта симпатиків УГС.
Це був психологічний тиск.
А коли 10 грудня 1988 року на запрошення Львівської УГС я поїхав у Львів на мітинг,
присвячений 40-річчю «Загальної Декларації прав людини», то мене кагебісти просто витягнули з кав’ярні, відвезли на залізничний вокзал і відправили назад в Тернопіль. Такі «зусилля» могли означати лише одне – не допустити вільнодумства поза межами Львова…
Незважаючи на різноманітні перепони, Тернопільська ініціативна група розросталася. Заповнив вступну заяву 7 грудня Остап Жмуд, батько котрого був сотником УПА. А вже 24 грудня 1988 року в Києві, куди я прибув на запрошення Євгена Пронюка з приводу створення «Товариства за громадянську реабілітацію», записався в УГС Володимир Мармус, колишній політв’язень, засуджений в 1973 році на 11 років неволі за вивішу- вання національних прапорів у Чорткові.
Влада також почала робити вигляд, що проявляє цікавість. Так, 14 грудня взяв у мене інтерв’ю кореспондент обласної газети «Вільне життя» Михайло Іващук. Розпитував про Гельсінкську спілку. Все шукав якихось компрометуючих моментів, а не знайшовши, ущипливо спитав, чи я прихильник спорудження пам’ятника Степану Бандері? Або чи мене часом не насильно затягнули в УГС? На його прохання наступного дня я подарував йому «Декларацію принципів УГС». Його просто спантеличили два пункти «Декларації» - про службу в армії на своїй території і про вибори, які вважати недійсними з одним кандидатом. І ще йому пояснив, що сама «Декларація..» – це не якась догма, вона обговорюється. Називав нас «зеками». Але ж те, чого ми добиваємось, є конституційним правом усіх громадян. Однак обіцяна стаття про УГС у «Вільному житті» так і не з’явилась.
18 грудня я був запрошений в Київ на засідання Всеукраїнської Ради УГС, яка від- булася на квартирі Дмитра Федоріва. На Раді обговорювалось питання щодо ставлення УГС до виборів Верховної Ради СРСР. Було вирішено ці вибори бойкотувати.Лише, як виняток, підтримати тих кандидатів, які пропагуватимуть наші ідеї.
Масовані залякування продовжувались. Ще до Установчих зборів викликав міський прокурор Василь Бавопяк і звинуватив мене в націоналізмі. Виявляється, КГБ змусило студента Ю.Климчука написати донос на мене в прокуратуру про те, що студентів Тернопільського педагогічного інституту І.Лисака, Барабаша і Швидецького я «обробляв» у націоналістичному дусі. А під час чергового зібрання у моїй квартирі Ярослав Гевко розказав, як його сина Сергія переслідували в інституті. Викликав декан, а потім завів в окремий кабінет до двох кагебістів. Також на роботі викликали його дружину Галю і вимагали, щоб її чоловік покинув УГС.
Про переслідування студентів я зразу повідомив по телефону Чорноволові, який ке- рував інформаційною службою УГС. Він запропонував мені приїхати до Львова, щоб на місці все уточнити, і я 31 грудня 1988 року спеціально їздив до нього, аби пере- дати цей матеріал.
На комбайновому заводі, де я працював, шантаж КГБ викликав зворотну реакцію – мене почали більше поважати. Так, 3 січня вже 1989 року викликали до секретаря партійної організації комбайнового заводу Вячеслава Переяславця. Заступники, які були присутні, спитали, чи користуюсь «Голосом Америки»? Я відповів, що ні – інформацію передаю на радіо «Свобода». Ще спитали про націоналізм, а потім визнали, що не під- готовлені і попросили пробачення. А перед тим було засідання парткому заводу, на якому секретар Переяславець назвав мене керівником Тернопільської УГС і звідкись дізнався, що наші Установчі збори мають відбутися 14 січня 1989 року. Взяли в мене «Декларацію принципів УГС» і почали наполягати, щоб я на 14 січня поїхав у відряд- ження.

Установчі збори Тернопільської філії УГС

Перед самими Установчими зборами КГБ «подарувало» мені ще один спектакль. 12 січня на комбайновий завод, куди впускали тільки за перепустками, прийшли зі своїми дружинами завідуючий кафедрою музики та образотворчого мистецтва педагогічного інституту Борис Івасів і директор галантерейної бази Олег Островський (чоловік дочки Йосипа Титора). Вимагали, а потім просили, щоб я повернув їм заяви Чирського і Ти- тора. Я сказав, що заяв не віддам, хіба що Чирський або Титор самі до мене звернуть- ся… Того ж дня зустрічався з Леонідом Драпаком. Він розповів, що до нього прихо- див начальник Борщівського КГБ капітан Володимир Ільчук і обіцяв посприяти при вступі в медичний інститут, а також допомогти виїхати лікуватись за кордон, щоб тіль- ки не слухав львівських і тернопільських баламутів від УГС.
Заплановані на 14 січня 1989 року Установчі збори були зірвані спланованими прово- каціями. Ми вирішили змінити адресу Установчих зборів, оскільки, за нашими даними, мою квартиру прослуховували. На збори зі мною прийшов Ярослав Перчишин, також колишній політв’язень – хотів долучитись до УГС. Але з іншими сталися дивні мета- морфози: Йосипа Титора, на квартирі якого мали відбутися Установчі збори, терміново викликали на роботу, хоч це був суботній неробочий день. Вже на заводі «Ватра», де він працював, начальник відділу Петро Славінський попередив Титора, що той мусить працювати цілий день. В разі непослуху доведеться написати заяву на розрахунок, бо так, мовляв, веліло КГБ. Навіть батька Йосипа Титора, якому вже було 80 років і який просидів у сталінських концтаборах 10 років, лякали тим, що сина відправлять туди само, якщо не залишить УГС. Ярослава Чикурлія також у вихідний викликали на робо- ту, а в Ярослава Чорномаза провели інвентаризацію на пасіці. Леоніда Драпака викли- кали в міліцію і сільраду, але він не пішов.
А стосовно Остапа Жмуда була проведена тотальна психологічна профілактика. 13 січня, в переддень Установчих зборів, приїхали автом до його квартири секретар цехової партійної організації Степан Цюкало, начальник електроцеху цього ж бавов- няного комбінату Зіновій Ткач і забрали Жмуда до директора комбінату Світлани Гурар’є. До них прилучилась ще й секретар парткому комбінату Ганна Яцюк. Щойно зайшли, як Гурар’є почала кричати на Жмуда: «Не смей никакие неформалы здесь разводить!» і додала, що ним особисто займається обком і КГБ. А вкінці додала: «Слухайте жінку та й сина і виходіть зі Cпілки». Виявляється, що і їх вже залякали… Це та сама Гурар’є, яка в передвиборній агітації до Верховної Ради СРСР говорила: «здешними людьми легко руководить – они всего боятся». Коли не вийшло розмови з Гурар’є, секретар парткому Ганна Яцюк запросила Жмуда в свій кабінет і запропонувала подати заяву на вступ до «Товариства української мови», яке, до речі, ще не було зареє- строване. А в кінці заяви веліла дописати, що він виходить з УГС. Коли не вдалося умо- вити, просила не розголошувати про цю розмову, бо може позбутися роботи. На що Жмуд відказав: «Не підпишу, і не тратьте часу! І слова не даю, що не розголошу». Але після нічної зміни, 14 січня, в цех зайшов міліціонер і заявив, що обікрали склад. Коли Жмуд уже був вдома, до нього зайшов слідчий ОБХС Обаринчук з міліціо- нером. Вони завимагали прийти за вказаною ними адресою. Коли Остап Жмуд прий-шов на домовлене місце зустрічі о 12-й годині біля Палацу одружень, щоб звідти піти на Установчі збори, під’їхав той самий слідчий, забрав Жмуда в своє авто і протримав у кабінеті до 15-ї години, щоб не пустити на збори. Коли Жмуд спитав, що ж було вкрадено, слідчий відповів: «Нічого…».
Спеціально на 14 січня, ще й на 12 годину, викликав Володимира Мармуса в прокура- туру Чортківський прокурор Василь Гринів. І, хоч Мармус зробив спробу виїхати вно- чі, та його затримали на залізничному вокзалі сержант дорожньої міліції Петро Бед-нарський і старший сержант Євген Буюк, мотивуючи затримку якоюсь крадіжкою і тим, що Мармус дуже схожий до злодія. Після цієї клоунади довелось іти до проку- рора, якого не було на місці. Чекаючи його, Мармус почув за дверима слова: «затри- мати на довше»…А раніше начальник Чортківського КГБ Степан Черниш не радив Мармусу зв’язуватися з УГС. Те саме говорили і його дружині Ірині.
Але яка все обізнаність у прізвищах, адресах, даті і часі! Зразу відчувається робота спецслужб і ганебні засоби реалізації своєї ідеології караючою рукою партії.
Тому будинок, де мали відбутися Установчі збори, був мов фортеця, оточений полі- цейськими і кагебістськими автомобілями. А на квартиру Йосипа Титора відправили трьох міліціонерів на чолі з капітаном міліції Олегом Данилюком, які запропонували всім присутнім пред’явити паспорти або назвати свої прізвища. Коли всі відмовились, оскільки не зобов’язані, непрохані гості зіслались на уповноваженого КГБ, почали вигадувати всякі сміхотворні мотиви свого завдання, але побачивши, що все марно, попросили пробачення і пішли. Михайло Горинь і Зіновій Красівський, які мали бути на зборах, затримались по дорозі зі Львова, але все-таки приїхали і привезли деяку літературу. Дехто із охочих записатись до УГС після цього втратив таке бажання. А втім вісті про події 14 січня було передано у Львівський «Інформатор», а потім на радіо «Свобода».
Після цього інциденту я вирішив нікому нічого не казати, а провести Установчі збори в котрусь середу, коли ми і так збирались. Вибрав 26 січня і повідомив лише секретаря Всеукраїнської координаційної Ради УГС Михайла Гориня, який безпере- шкодно провів Установчі збори Тернопільської філії УГС в моєму помешканні. Присутні Леонід Драпак (вступив 9.07.1988 р.), Левко Горохівський (7.08.1988 р.), Ярослав Гевко (30.10.1988 р.), Йосип Титор (5.12.1988 р.), Остап Жмуд (7.12.1988 р.), Володимир Скакун (16.12.1988 р.), Володимир Мармус (21.12.1988 р.), Роман Шкробут (2.01.1989 р.), Ярослав Чикурлій (9.01.1989 р.), Ярослав Вовк (18.01.1989 р.) стали першими повноправними членами і фундаторами Тернопільської філії УГС. Головою філії було обрано мене, Левка Горохівського. Відразу з присутніх членів Тернопіль- ської філії УГС було утворену координаційну Раду.
Так закінчився перший, найважчий етап формування і набуття правового статусу Української Гельсінкської спілки в Тернопільській області – громадсько-політичної орга- нізації, яка публічно виступила на захист національних і громадянських прав україн- ців. Після тривалої кампанії залякування членів ініціативної групи УГС, а також їх ро- дин, Тернопільська філія УГС почала формувати засади своєї діяльності на очевидно- му: місцеве керівництво не бажає, а то й зовсім боїться перебудови, боїться правди і гласності, а значить боїться втратити свої незаслужено здобуті керівні місця та приві- леї. Тому діалог з народом вони ведуть випробуваними сталінськими засобами: заляку- ванням, цькуванням і шантажем. Для компартійної «еліти» народ і надалі лишився сі- рою масою, яку вигідно тримати в страху, щоб прищеплювати рабську покору.



Перші кроки діяльності на тлі переслідувань

Почались пошуки шляхів активізації нашої діяльності для вирішення актуальних про- блем боротьби проти репресивної і лицемірної політики комуністичного панування. На своїх щотижневих координаційних радах ми утвердились у парламентському способі боротьби і для нас стало аксіомою: досягати мирним, ненасильницьким шляхом цілей, проголошених у «Декларації принципів УГС», у такий спосіб:
1) активізацією громадської думки;
2) різноманітними протестами;
3) участю у виборах всіх рівнів.
Але перші спроби взяти активну участь у мітингах були невдалими. Так, 9 березня 1989 року на Співочому полі, в парку, мав відбутися мітинг під гаслом «Вся влада радам!». Та мітинг заборонили. Ініціаторів мітингу Ігоря Пушкаря і колишніх членів соціологічного клубу «Ноосфера» доставили до прокурора міста Баволяка Василя Ілліча для профілактики. Ще перед тим секретар міському партії О.М.Сохацька поставила вимогу перед Пушкарем, щоб мітингом не скористалася УГС. А в середній школі Тернополя №23 на запитання: «чому не відбувся мітинг?» інструктор міськкому партії Н.Б.Чайківська відповіла, що його зірвали члени Тернопільського відділення УГС, яким керує Горохівський, раніше судимий…Нас безцеремонно звинувачували у двох несанкціонованих мітингах. А щодо першого мітингу, то він мав відбутися 18 грудня 1988 року, як екологічний, у палаці культури «Ватра». В цей день я перебував в Києві на всеукраїнській раді УГС, хоча газета «Вільне життя» і без цього повідомила, що мітингу взагалі не буде.
Попри всі заборони владою перших мітингів, було дуже вигідно звинуватити УГС (одним казали, що саме ми зірвали мітинги, а нам в очі брехали про відповідальність за проведення мітингів, яких не було). Адже юридичних підстав притягнути нас до відповідальності не вистарчало, тому діяли випробуваним способом – дезінформацією, провокаціями і шантажем.
У свою діяльність Тернопільська УГС включила, як виняток, підтримку кандидатури професора Романа Гром’яка на виборах до Верховної Ради СРСР 26 березня 1989 року.
Він погодився добиватись трьох наших вимог: утвердження державного статусу української мови тоді ще на території Української РСР, домагатись ширшого суверенітету України, а також згортання атомної енергетики в Україні. Щоправда, на засіданні Ради Народного Руху 29 березня запитали секретаря обкому компартії з ідеології М.Ю.Бабія, який там виступав, чому місцева газета «Вільне життя» за 15 березня 1989 року підробила фотографію Гром’яка і на вишитій сорочці намалювала краватку. А з його статті «Чи потрібна державна мова?» викинули згадку про працю Леніна «До питання про національності або про автономізацію». Правдивої відповіді не прозвучало, та й і не могло бути, хоч газета принизила національну гідність не лише Гром’яка, а й усіх українців. Хіба це не було розпалюванням міжнаціональної ворожнечі, у чому міський прокурор Василь Баволяк звинувачував нас на кожному кроці?
Щодо інших кандидатів, які не підтримали наших вимог, УГС вирішила їх бойкотувати. Скажімо, під час зустрічі з виборцями кандидатів у депутати до Верховної Ради СРСР Гурар’є і Тислицької на комбайновому заводі директор Тернопільського бавовняного комбінату Світлана Гурар’є заявила, що їй українська мова вже не потрібна, бо скоро йде на пенсію. Обидві кандидатки перед аудиторією ратували за двомовність. І Тернопільська УГС, як могла, зверталась до виборців, щоб за таких не голосувати.
Для примноження засобів гласності та поширення інформації про національно-демократичні процеси Тернопільська координаційна Рада УГС прийняла рішення періодично випускати «Інформатор», як хроніку суспільних подій на Тернопільщині. Перший номер «Інформатора» вийшов 29 березня 1989 року, насамперед, для передачі інформації на радіо «Свобода».А вже 1 січня 1990 року Тернопільська філія УГС організувала випуск першого номера газети «Тернистий шлях», яку друкували в місті Ризі. Газету готувала редколегія у складі Ярослава Стоцького, Левка Горохівського, Романа Сидяги, Юрія Тими та Володимира Хамчука. Згодом «Тернистий шлях» включили у республіканську передплату. Крім того, Тернопільська УГС для захисту громадянських та національних прав українців використовувала письмові протести, звернення, заяви, листи. Так, Рада УГС 9 травня 1989 року доручила мені написати звернення до Президії Верховної Ради СРСР щодо скасування її указу «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 8.04.1989 року, який надавав законні підстави для нових репресій щодо громадських утворень. Під цим зверненням був організований збір підписів. Окрім того, УГС, у тому числі й Тернопільська філія, збирала підписи під вимогою щодо статусу української мови як державної мови Республіки (п.6 «Декларації принципів УГС»), які потім надсилались у Москву. Від Тернопільської УГС також була надіслана телеграма протесту до з’їзду народних депутатів СРСР з приводу репресивного акту щодо Михайла Гориня, якого зсадили з поїзда в Зборові, щоб не допустити на мітинг у Тернополі. Ще й звинуватили його в крадіжці. Цей підступний акт здійснили прокурор Зборівського району Степан Вайда та майор міліції Володимир Нижников. Коли стало відомо, що мітингу в Тернополі не буде, Гориня відправили назад до Львова.
Також направлялися протести від УГС до Верховної Ради СРСР на захист Греко-католицької церкви від переслідування місцевою владою. Друкувалися і передруковувались (спочатку однією дукарською машинкою) «Українські вісники», прес-листки, місцеві «Інформатори», заяви і звернення. Цією роботою займався Ярослав Гевко – відповідальний за інформаційний сектор роботи Тернопільської філії УГС.
А 3 липня 1989 року на запрошення Львівської філії УГС восьмеро членів Тернопільської УГС їздили на велелюдний мітинг у Львові щодо проблем міжнаціональних відносин. Основним виступаючим на мітингу був голова Львівської філії УГС Богдан Горинь. Учасники мітингу ухвалили резолюцію щодо осуду цілеспрямованої русифікації, визнали антинауковим поняття «єдиний радянський народ», постановили домогтися впровадження української мови у всі сфери життя.

І Рух, і «Меморіал»

В ту пору, 24 березня 1989 року, була створена Тернопільська обласна організація Народного Руху України – перша в Україні. Головою Тернопільської обласної організації НРУ обрали поета Михайла Левицького. Я також увійшов до складу Ради Руху, як голова Тернопільської філії УГС. Нам доля подарувала шанс разом боротися за відродження української державності. Зрештою, Тернопільська УГС постійно долучалась до творення Руху – нас єднало cпільне вболівання за долю України. Тому після утворення Руху стало ширше коло людей, особливо інтеліґеції, з якими можна було б популяризувати і впроваджувати в життя національно-демократичні ідеї. Але ще не розвіялись враження від досягнутого, як міський прокурор почав викликати учасників установчих зборів на 13 квітня для погроз. Мене особисто звинуватив в тому, що я у своїх виступах сприяв міжнаціональному розбрату (стаття 66 КК) і брав участь у несанкціонованих мітингах (мітингом він назвав засідання Руху в залі Спілки письменників), на одному з яких хтось нібито закликав до зброї. Це була провокація…Під документом, який він мені підсунув, щоб підписати, я написав: «Не відповідає дійсності». Та, незважаючи на це, прокурор розкричався: «Ще раз викличу вас, то звідси вийдете під конвоєм». Михайлу Левицькому та Марії Куземко, які також були викликані в прокуратуру, пред’явили аналогічні звинувачення.
А 10 травня, під час засідання Ради Народного Руху, Михайло Левицький повідомив, що обком випустив інструкцію, як боротись з УГС та Рухом, а також із їхніми членами. На цьому ж засіданні я поділився враженнями від мітингу 7 травня в Биківні під Києвом, в якому брав участь. Виступаючими там зверталась увага на те, що цей мітинг не для того, щоб пом’янути невинно розстріляних жертв (за словами Леся Танюка – 120 тисяч страчених), а для того, щоб звільнитись від байдужості і страху та очистити суспільство від цинізму і донощиків. На закінчення я запропонував присутнім на Раді Руху проголосувати за резолюцію про скасування антидемократичного указу від 8 квітня 1989 року, щоб вислати її в Президію Верховної Ради СРСР.
Зростала кількість обласних громадських організацій: «Товариство української мови», «Вертеп», «Народний рух України», «Меморіал». 28 квітня 1989 року в актовому залі Спілки письменників України відбулися Установчі збори історико-просвітницького товариства «Меморіал», проведення яких було заборонено 15 квітня. Не обійшлося без пригод і 28-го. Перед початком зборів місцеві органи відгородили шнурком з червоними бантами і постами міліції цілий будинок обласної Спілки письменників, як небезпечну зону, інсценувавши розкопування снаряду. Та видовище було примітивним і смішним. Збори обрали головою обласного товариства «Меморіал» письменницю Марію Куземко. На Установчих зборах з прекрасною промовою виступив співголова республіканського товариства «Меморіал» Лесь Танюк. Мене, як представника від УГС, обрали в Раду «Меморіалу». А перед тим 24 квітня, щоб зірвати створення народного «Меморіалу», у будинку політосвіти відбулися установчі збори альтернативного «Меморіалу», фундаторами якого стали ідеологічний відділ обкому партії, обласний краєзнавчий музей, товариство Червоного хреста, товариство «Милосердя», клуб «Ветеран». Головою цього «Меморіалу» обрали директора обласного краєзнавчого музею В.А.Лавренюка. Член УГС Ярослав Гевко, який був на цих зборах без права голосування, намагався зачитати присутнім резолюцію республіканської конференції «Меморіалу», але йому не дозволили.
Життя ішло. Громадські організації створювалися і по районних центрах. Так, 19 серпня 1989 року в місті Чорткові було cтворене товариство «Меморіал». На установчі збори осередку, окрім мене, прибув і член обласної Ради «Меморіалу» Богдан Ткачик, член УГС Ярослав Чикурлій. Членами місцевого осередку стали усі представники Чортківської ініціативної групи УГС – Володимир Мармус, Роман Шкробут, Ярослав Вовк, Микола Дзюба та Іван Іваськів.
Чортківське Товариство одразу поринуло в роботу – відшукали свідків звірств Чортківської трагедії 1941 року, вирішили упорядковувати запущені могили жертв комуністичного терору і могили Січових стрільців та освятити їх.

Гоніння не припиняються

26 квітня 1989 року мене викликали в обласну прокуратуру, куди на авті мене підвіз директор проектного бюро комбайнового заводу Ю.З.Вуйчик, мотивуючи тим, що хотів би на все це подивитись. Там в його присутності обласний прокурор В.С.Іванов, начальник обласного КГБ О.І.Шапаренко і заступник обласного прокурора М.І.Яценко звинуватили мене в скликанні установчих зборах УГС, у проведенні несанкціонованих мітингів, у випуску «Інформаторів» і передачі інформації на радіо «Свобода», у поширенні антирадянських ідей, у реабілітації УПА, в пропагуванні націоналізму серед студентів, у розповсюдженні шкідливих документів. На питання, чим пояснити виклик і звинувачення, прокурор мотивував статтею 23 АК УРСР, листами донощиків і тим, що, мовляв, УГС не зареєстрована. Коли я сказав, що не відступлюся, хоч би що зі мною робили, виникла пауза. Тоді я спитав, чи можна йти? Мене не затримували, лише Іванов побагровів, а Шапаренко зупинив мене біля порога і подав руку, що дуже мене здивувало. Ще й промовив: « Не будемо ж ворогами…». Тоді я відчув, що в системі відбувається справжній перелом. І ще мені видалось, що, можливо, не всі запопадливо виконують інструкції Москви.
Переслідувались усі члени УГС. Так, 3 травня 1989 року Володимира Мармуса викликали в Чорткові до старшого помічника прокурора Петрушевського. Подібні виклики були і раніше: до прокурора району Гриніва, до старшого слідчого прокуратури Козака, до помічника прокурора Чорнія. Але цей виклик відрізнявся від попередніх тим, що в руках прокурора був указ від 8 квітня «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». Мармуса звинуватили в поширенні відозви УГС щодо збору підписів проти будівництва АЕС в Україні, в розклеюванні листівок під час передвиборної кампанії, оскільки вони закликали голосувати проти першого секретаря обкому партії Острожинського, а також в негативному впливі на учнів місцевого педучилища, в чому поскаржилась на ім’я прокурора заступник директора педучилища Войтович.
А вже 11 травня на Тернопільському хлібозаводі №2 члена УГС електромонтера Богдана Лехняка викликали на «бесіду» представники КГБ, які відрекомендувались Михайлюком та Сидоровим. За нібито коректною розмовою вчувались елементи шантажу і залякування, натяки на нібито незаконний зв’язок із закордоном. Органі- зацію УГС назвали «болотом», а їхніх керівників аморальними людьми. Незаконно втручалися у сімейні справи, перетворившись з державної безпеки на пліткарів та моралізаторів. А насправді це був підступний маневр, щоб відштовхнути Богдана Лехняка від Української Гельсінкської Спілки. Та він не піддався.
Застерігання членів УГС перетворювалось на явне знущання. Ярослава Вовка, члена УГС із села Стара Ягільниця Чортківського району, змусили 25 травня зібрати свої пожитки і шукати іншого помешкання через психологічний тиск на батьків і дружину з боку начальника Чортківського КГБ Степана Черниша та завідуючого ідеологічним відділом райкому партії Юрія Філяка. Вони спеціально приїжджали в село, щоб наць- ковувати місцеве начальство, селян і окремих членів церковної десятки на Ярослава Вовка, аби той покинув УГС.

Повернення національної символіки

Життя пливло. Тернопільська УГС зростала і міцніла. Вже 18 липня на черговому засіданні місцевої Ради УГС були присутні, крім мене, Ярослав Гевко, Остап Жмуд, Володимир Мармус, Ярослав Чикурлій, Роман Шкробут, Богдан Лехняк, Юрій Тима, Микола Савгіра, Євстахій Жизномірський, Петро Бусько. У цей день записались в УГС Василь Турецький і Євген Жидоник. Наступної середи на Раді Тернопільської УГС 25 липня було ухвалено рішення про те, що панахида, яка мала відбутися 30 липня 1989 року на могилах Січових стрільців і жертв сталінського терору 1941 року, не буде повноцінною без національної символіки. Для УГС мова, тризуб та синьо-жовтий прапор були визначальними атрибутами і символами України, за які треба було боротися.
Тому слід додати, що 29 липня без будь-якої санкції на обшук у квартиру члена УГС Богдана Лехняка вдерлися два міліціянти: лейтенант Шалапа і старший лейтенант Сіянчук і шукали прапори – звідкись просочилась інформація про те, що Богдан Лехняк зголосився організувати пошиття національних знамен. Та, незважаючи на те, вперше в Тернополі в день Панахиди пронесли синьо-жовті знамена, крім мене, члени УГС Микола Савгіра, Євстахій Жизномірський та Богдан Лехняк. Перед тим на мою ініціативу пронести національні прапори Рада Руху більшістю голосів утрималась. Після панахиди відбувся мітинг, у якому взяли участь усі громадські організації. Були присутні делегації зі Львова, Рівного і навіть з Литви. А вже 4 серпня суд міста Тернополя оштрафував мене на 250 крб.(cуддя Магдич), Миколу Савгіру на 200 крб., Євстахія Жизномірського на 90 крб.(суддя обидвох - Козак) і Богдана Лехняка на 50 крб.(суддя Шульгач). Санкціонував ці репресивні акції начальник міської міліції Станіслав Головко, наказавши скласти протоколи про порушення вуличного руху майору міліції Ноздріну, капітану Стулі, капітану Ковпаку, старшому лейтенантові Карому і лейтенантові Шалапі. Крім того, 7 серпня суд оштрафував на 100 крб. члена УГС Юрія Тиму та по 50 крб. членів Народного Руху України Василя Квасновського, Мирослава Мокрія, Олександра Левченка з «Оріону» та Ірину Брешковську лише за участь у вуличній процесії.
Тернопільська філія УГС висловила протест проти свавілля місцевої влади, грубого порушення прав людини і доручили мені оформити і направити протест обласному прокурору, Верховній Раді СРСР та міжнародній громадськості. В текст протесту я долучив і подію, яка сталася 6 серпня на Тернопільському цвинтарі. В присутності віруючих греко-католиків Романа Хомина, Миколи Слободюка і Павла Каратова мілі- ція по варварськи розтрощила престол, який готовили до служби Божої, побила і кину- ла в автомашину, жителя села Біла Тернопільського району Степана Козуба лише за те, що він осмілився нагадати про свободу совісті.
Також варто згадати, що перед тим 21 травня, відповідно до рішення обласної орга- нізації Народного Руху, в центрі Тернополя був встановлений пам’ятний знак на омрі- яному місці розміщення пам’ятника Тарасові Шевченкові. Сотні людей, які зібралися, покладали квіти, співали народні пісні, декламували вірші. Перед громадськістю висту- пили письменники Михайло Левицький та Георгій Петрук-Попик. Від місцевої УГС ми з Богданом Лехняком поклали біля знаку букет квітів із жовто-синіми стрічками та чотири жовто-блакитні прапорці. Це були перші кроки повернення національної символіки в українську дійсність. Після третьої години ночі від знаку і прапорців не залишилось і сліду. На другий день на це місце художники принесли чорні транспа- ранти з написами: «Ганьба злочинцям, які познущались над іменем Тараса Шевченка». А 23 травня в міліцію до полковника Віталія Рейми викликали Г.Петрука-Попика, М.Ле- вицького, М.Куземко і мене із звинуваченням у проведенні несанкціонованого мітингу.
Після 30 липня національні прапори замайоріли під час кожної протестної акції. А вже 20 січня 1990 року активісти УГС у скверику, перед музично-драматичним теат- ром на металевому флагштоці в присутності багатьох мешканців Тернополя урочисто встановили синьо-жовтий прапор під спів гімну «Ще не вмерла Україна».
Але найвеличніша подія відбулася в Монастириську, підчас моєї передвибоної кам- панії. Вперше в Україні, під величезним впливом УГС та передвиборної агітації, коли в кожному селі ми дарували і урочисто вивішували національний прапор, Монасти- риський райвиконком 20 лютого 1990 року ухвалив рішення про узаконення синьо-жовтого прапора національним прапором України.

Активізація діяльності

Усвідомлюючи спільну мету і відповідальність, Тернопільські організації УГС, Руху та «Меморіалу» координували роботу щодо участі в спільних акціях. Такій позиції до певної міри слугувало і моє перебування в радах Руху та Меморіалу.
Можливо, скоординовані наші дії призвели до найбільшого вибуху протесту і револю- ційного здвигу, що сколихнули Тернопіль 23 серпня 1989 року в день 50-річчя підпи- сання пакту Ріббентропа-Молотова. Від НРУ була подана заявка на проведення мітин- гу. Однак мітинг не дозволили. Члени Ради Руху опротестували рішення міськвикон- кому в облвиконкомі. Та від голови облвиконкому О.Товстановського мені прийшла письмова відповідь про заборону мітингу, позаяк перед тим я звернувся до нього і наполягав на проведенні мітингу. Це звернення до Товстановського підписали також Петро Касінчук, Андрій Зарудний та Василь Квасновський. Все ж на 19 годину люди зійшлися на Співоче поле, хоч кругом були виставлені міліцейські пости. Влада не знала, що робити. Тому перед самим мітингом начальник міліції Колесник викликав голову міськвиконкому Анатолія Кучеренка та першого секретаря міськкому партії Віктора Рибіна. Після переговорів із Радою Руху Анатолій Кучеренко оголосив по мікрофону, що мітинг, не відбудеться і забрав мікрофон. Члени Ради Народного Руху, куди я також входив як голова УГС, на знак протесту проти утисків свободи слова і заборони мітингу наклали на роти червоні пов’язки з написом «Гласність». Публіка почала скандувати: «Ганьба!».І сталося неймовірне – всі присутні і ті, кого не впускали на мітинг, рушили колоною по вулицях Тернополя до обкому компартії. По дорозі приєднувалось безліч людей. Перед центральною вулицею (тоді вулиця Леніна) вже стояв заслін зі спецзагону в шоломах, зі щитами і ґумовими кийками та кастетами. Але народу йшло так багато, що цей заслін розкидали, хоч багатьох було побито і покалічено. Було грубо порушено всі міжнародні угоди про права людини, коли проти мирної процесії кинули озброєну поліцію. Так працівнику заводу «Оріон» Ігорю Гав- лічу скривавили усе лице і переламали ключицю, Володимирі Підгурській переламали палець, а її дочку Оксану вдарили по спині кийком, Миколі Зелінському потовкли но- ги на старість, побили Марію Баб’як, яка несла синьо-жовтий прапор, набили ґулю на чолі 15-річній школярці (жила по вулиці Комбінатній,4), батьки якої навіть побоялись сказати своє прізвище, щоб потім їх не переслідували. Мені також перепало по голові. Проте найбільше дісталося Богдану Липовецькому, якого Тернопільський суд засудив на 2,5 роки тюремного ув’язнення за нібито побиття міліціонера, а як свідчили свідки – було якраз навпаки. Вдалося розізнати серед забіяк-поліцаїв Володимира Водяника і Богдана Данильчука.
Тоді мені випало йти попереду 100-тисячної колони демонстрантів, що впритул підійшли до обкому партії. Поруч зі мною запам’ятався активіст Руху художник Богдан Ткачик. Біля самого обкому вишикувались в кілька рядів спецзагони в броне- жилетах, шоломах, зі щитами. Начальник обласної міліції Колесник та інші розгубилися – спочатку спробували залякати, мовляв, далі стоять танки, але, побачивши, що це не спрацювало, спитали про наші вимоги. По мегафону для переговорів я вирішив покли- кати голову Руху і голову «Меморіалу». Але відгукнулась лише Марія Куземко. Разом з нею нашвидкуруч підготовили умови переговорів. Начальник міліції попросив, аби переговори із владою вести біля драмтеатру. Коли напруга спала і всі повернулись до драмтеатру, ми почали вимагати приходу першого секретаря міському партії Віктора Рибіна і голови міськвиконкому Анатолія Кучеренка. Був встановлений термін – 30 хвилин, якщо за цей час вони не прийдуть, то народ знову піде до обкому. Коли представники влади прийшли, тоді Марія Куземко, яку ми підняли на руках, зачитала наші вимоги: скасувати рішення міськкому про заборону мітингів, надати постійне місце для проведення зібрань, заборонити репресивні акції щодо демонстрантів. Пред- ставники влади погодились виконувати всі вимоги. То вже були значні зрушення національно-демократичних сил. Після цих подій збільшилась кількість бажаючих записатись в УГС.
Все ж на засіданні міськвиконкому 24 серпня УГС та НРУ змусили порушити питан- ня розправи над демонстрантами 23 серпня. Перше слово на засіданні мав начальник міської міліції Станіслав Головко, який лише константував факти, обминаючи причини і наслідки. Отож виходить, замість того, щоб міліція мала захищати своїх громадян – во- на захищає комуністичних бюрократів. На цьому засіданні міськвиконкому Тернопіль- ську організацію Народного Руху представляли: голова Руху Михайло Левицький, ру- хівець Андрій Зарудний, голова «Меморіалу» Марія Куземко, член УГС Петро Касінчук і я, як голова Тернопільської філії УГС. Від Народного Руху була зачитана відозва, в якій прямо звинувачувались в кривавих подіях 23 серпня перший секретар міськкому компартії Віктор Рибін та голова міськвиконкому Анатолій Кучеренко. Вони спрово- кували ті криваві події, заборонивши мітинг, а потім дали розпорядження кинути про- ти мирних громадян озброєні загони міліції. Міськвиконком не погодився з таким звинуваченням і проголосував розділити вину нарівно. Але то було явне знущання. Попри те ми вcе таки вимагали, щоб міськвиконком повідомив нас, хто дав наказ міліції бити людей кийками.
Атмосфера невпевненості і розгубленості серед партійного апарату і в політичному житті імперії вимагала від нас активізації діяльності. Агітація і протести проти не- справедливості почастішали. 2 вересня відбувся мітинг, присвячений проекту Закону про вибори, в якому УГС взяла активну участь. У цей день ми перший раз вийшли з написами «УГС» на пов’язках з більш як двадцяти синьо-жовтими прапорами. А вже п’ятого вересня активісти УГС та Руху організували пікет навпроти Тернопільського педінституту з вимогою поновити відрахованого з інституту члена УГС Юрія Тиму та керівника товариства «Вертеп» Анатолія Пасічника. Кілька десятків пікетувальників, стоячи з гаслами протесту, збирали підписи на захист Ю.Тими і А.Пасічника. Було створено комісію на чолі з депутатом Романом Гром’яком щодо розслідування справи 86-и студентів відрахованих з цього інституту.
Влада погрожувала, але це нікого не злякало. 14 вересня перед педінститутом знову було проведено пікетування, в якому взяло участь понад 40 осіб.
Обурлива подія сталася 15 вересня в селі Буданові Теребовлянського району, коли в сільраду був викликаний дезинфектор місцевої психлікарні Юрчишин Михайло Степа- нович. Там на нього вже чекали голова сільради Володимир Хом’як, прокурор району Іван Костюк і начальник районної міліції Григорій Скрип’юк. Вони залякували Юрчи- шина виселенням із села, а також шантажували якимсь міфічним минулим, лише за те, що він будучи делегатом з’їзду Народного Руху України 12 вересня, виступив на політінформації і розказав про з’їзд, зачитав звернення народних депутатів до Верхов- ної Ради СРСР, а також закликав до впорядкування Стрілецьких могил. Начальник мі- ліції, прокурор і голова сільради назвали Народний Рух націоналістичним і бандерів- ським, а делегатів Руху бандерівцями. З цієї ілюстрації видно, як запопадливо перед вищим компартійним начальством здійснювались безпрецедентні погрози при най- менших проявах громадянської активності.
Проте наперекір компартійному спротиву УГС і Рух продовжували боротьбу. Дату 17 вересня 1989 року – 50-річчя приєднання західноукраїнських земель до СРСР – ми на- звали Днем трауру з огляду на початок масових репресій проти національно свідомих українців. О 10-й ранку в Тернополі греко-католики організували процесію зі свічками від Домініканського собору, який тоді влада передала московській православній церкві, аж до могили замордованих органами НКВД. Процесію організував і провів впродовж 3-х кілометрів Михайло Брилик. У ній взяли участь і члени УГС. На цвинтарі біля могили репресованих о 15-й годині зібралось близько п’яти тисяч чоловік, де засвітили свічки. Члени УГС прийшли із синьо-жовтими стягами, перев’язаними чорними траур- ними стрічками. Після спільної молитви з осудом подій 1939-го року виступили голо- ва Народного Руху Михайло Левицький і я, як голова Тернопільської філії УГС. Член УГС Іван Іванищук звернувся до молоді з закликом вступати в ряди Гельсінкської спілки. Виступали живі свідки тих кривавих подій, звучали сумні церковні мелодії і на завершення проспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Не дочекавшись священика, який мав відправити службу Божу, люди мали намір розійтись. Але після повідомлення про затримку міліцією бережанських хлопців (Івана Здирка, Зіновія Поповича, Олексія Кузь- ми, Йосипа Лішка) я закликав громаду йти разом до міського відділу міліції з вимо- гою звільнити затриманих. По дорозі до колони підійшов начальник міліції Станіслав Головко і звернувся до мене із питанням: «Що вимагає громада?». Коли були висунуті вимоги, начальник міліції відповів, що трьох хлопців вже випустили, а четвертого, Йо- сипа Лішка за 15 хвилин він привезе особисто. Слова дотримав, але люди ще вимагали відповіді щодо затримання священика і побиття 15-річного учня 9-го класу із села Червонозбаразьке, Збаразького району. Щодо священика, то сказав, що його не затриму- вали. Навіть переконував демонстрантів, мовляв, коли це неправда, то хай назвуть його брехуном і ставлять пікет біля міліції. Довелось повірити, хоч чимало присутніх засум- нівались. А з приводу побиття Сергія Ясінського начальник міліції пообіцяв зняти з роботи тих міліціянтів, які причетні до побиття. А, як зазначив у своїй заяві Ясінсь- кий, то були оперуповноважений карного розшуку Кройко і міліціонери Дужок та Мостовий.
Такий здвиг громадянської непокори долучив до УГС нових членів з Бережан: Івана Здирка та Йосипа Лішка.
Після цих подій зразу 21 вересня мене викликали в міліцію, а потім у міську проку- ратуру як організатора мітингу 17 вересня і як свідка подій 23 серпня. Розпитував про ті події слідчий прокуратури Іван Васильович Горбуляк. Відтак 26 вересня відбувся суд у моїй справі, а вже 28 вересня зранку о 9-ій годині майор міліції Володимир Леськів ще з двома міліціонерами відвезли мене до суду, де суддя Василь Пшик ош- трафував мене на 1000 крб., бо виявилось, що я заклика́в людей не боятись і гуртува- тись! Михайла Левицького, як голову Народного Руху, також оштрафували на 1000 крб.
Вдавались і до інших способів залякування – 25 вересня серед дня, просто на вулиці, невідомий вдарив твердою палкою, загорнутою в газету, дочку Петрука-Попика.
Але, незважаючи на це, ми разом з Рухом провели 1 жовтня на Співочому полі мітинг, присвячений Законові про мови та з національного питання. Член Ради Руху Володимир Колінець у своєму виступі, зокрема, підкреслив, що недавно в газеті «Шляхом Ілліча» начальник Тернопільського відділення КГБ Ступак назвав ново-утворене «Товариство української мови» в селі Гаї необандерівським.
Не всі могли виступити через те, що ініціативу перехопив голова міськвиконкому Кучеренко – він разом з членом Ради Руху Ярославом Гевком вели мітинг. Проте наприкінці, коли вже мали оголошувати про завершення мітингу, мені вдалось миттю підійти до мікрофона і категорично відмовитись від сплати штрафу в 1000 крб. Те саме проголосив і Михайло Левицький. Ми виставили вперед обидві руки і зверну- лись до органів міліції, щоб нам замінили штраф на 15 діб арешту. Крім того, я закликав до походу на обком партії для пікетування, якщо не буде припинено слідство по демонстрації 23 серпня і не буде знятий штраф із нас обох.
Ще не вляглись пристрасті, як 3 жовтня о 9-й годині ранку три міліціонери (старшим був майор Володимир Леськів) відвезли мене в обласну прокуратуру, по дорозі пере-давши майору Дворському. Заступник обласного прокурора М.Яценко та начальник УВД Нагаєв шантажували мене тим, що в разі пікету мене посадять на 15 діб і оштра- фують на 3000 крб. На другий день я відіслав письмове оскарження незаконного штра- фу обласному прокуророві В.С.Іванову, а копію надіслав у Всесоюзне товариство «Ме- моріал». Там я підкреслив, що категорично відмежовуюсь від цього штрафу, оскільки вважаю його, виходячи з цієї кривавої дати, наругою над і так опльованою нашою на- ціональною гідністю. Та цього було не досить, і 7 жовтня в центрі міста за ініціати- вою УГС відбулося пікетування як протест проти присудження штрафів по 1000 крб. за організацію траурного походу 17 вересня мені і Михайлові Левицькому.В пікетуван- ні взяли участь понад 200 осіб. За 2 години до початку пікетування мене міліція за- брала з дому і відвезла в обласну прокуратуру, де прокурор області Іванов зі своїм за ступником Яценком шантажували мене, вмовляючи умовити людей не починати піке тування. Звичайно, я категорично відмовився. Іванов і Яценко змушені були вийти до людей. Лише після обіцянки заново розглянути справу і справедливо вирішити її, лю- ди розійшлися.

Боротьба УГС за відродження
Української Греко-Католицької церкви

Всеукраїнська координаційна рада УГС у Львові вирішила приєднатися до боротьби за реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви, незаконно репресованої в 1946 році. Тернопільська Рада УГС обговорила цю насущну проблему і впродовж травня – червня здійснювала координацію поїздок на пікет у Москву по вулиці Арбат, щоб добиватись відновлення Греко-Католицької Церкви. Першими протестувати проти несправедливості від Тернопільської філії УГС зголосилися їхати Ольга Ліско та Іван Дмитрик.
Греко-Католицька Церква, яка фактично діяла у підпіллі, почала поступово легалізуватися, і Тернопільська УГС підключилась до цього процесу. За пропозицією Ради Тернопільського «Меморіалу» мені доручили звернутися з протестом до Верховної Ради СРСР, до Всесоюзного товариства «Меморіал» і до Міжнародної християнської громадськості щодо незаконних дій місцевих властей, спрямованих проти справедливих домагань греко-католицької громади міста Тернополя. Моє звернення було одноголосно підтримане на відкритому засіданні «Меморіалу». А йшлося про те, що 2 липня 1989 року о 9-й годині греко-католицька громада міста Тернополя організувала відправу служби Божої з нагоди святкування Святої Євхаристії біля недіючого храму Воздвиження Чесного Хреста. Після закінчення богослужіння отець Михайло і віруючі мали розмову з начальником міського відділу міліції Станіславом Головком, який запевнив, що релігійні відправи в церкві їм дозволять, якщо громада звернеться із заявою у вищі органи влади. Віруючі, зібравши 200 підписів під вимогою повернути їм церкву, віднесли заяву у міськвиконком. Було таких три заяви. Та, незважаючи на законні вимоги греко-католиків, священик московської православної церкви Водяний 6 липня, без будь-якого погодження з греко-католицькою громадою міста, освятив вищезгадану церкву під московську православну, залишивши на вулиці тисячі віруючих. Такий крок не те, що порушив право на свободу совісті, а й навіть був нехристиянським і був спрямований до розпалювання ворожнечі, можливо, кимось добре спланованої.
Але ходу́ до відродження національної церкви вже незмога було зупинити. 3 вересня в Теребовлі греко-католицький священик отець Віталій відправив службу Божу з нагоди 1000-річчя хрещення України-Руси. Присутні з Тернополя члени УГС та представники Товариства «Вертеп» пройшли по місту із синьо-жовтими стягами, а на закінчення заспівали «Церковний гімн» та «Ще не вмерла Україна». Відтак рушили до пам’ятника Шевченка, де проспівали «Заповіт».
А вже за ініціативою отця Віталія Дуткевича ми від УГС подали зявку на проведення обласного молебеня за реабілітацію Української Греко-Католицької Церкви та за відродження України на Театральному майдані в Тернополі 15 жовтня 1989 року. В цій акції Народний Рух чомусь нас не підтримав. Правда, голова міськвиконкому Кучеренко вмовляв мене погодитись провести молебень на цвинтарі. Але я затявся і наполягав на своєму. Мене тоді підтримав лише отець Віталій. Навіть віруючі, які були присутні, просили мене поступитися, але я вважав, що ця акція має відбутись у центрі міста. Нашим, тоді ще небагаточисельним членам УГС, віддав розпорядження щодо організації молебеня. Найбільш заповзятливо організовували це дійство члени УГС Роман Сидяча та Петро Петровський.
А зранку до мене під’їхало авто з двома чи то міліціонерами, чи кагебістами і повезли до мого давнього знайомого міського прокурора Василя Баволяка. В чому він тільки мене не звинувачував, що мені важко було запам’ятати. А події в центрі Тернополя розгорталися надто інтригуюче. Люди зібралися на Театральному майдані, хоч міська влада Тернополя вимагала від людей проводити молебень на цвинтарі. Але Іван Гель, відповідальний у справах релігії при Львівській обласній раді і колишній політв’язень, якого я запросив на цей молебень, виступив перед громадою на Театральній площі і закликав не розходитись доти, поки мене не випустять з прокуратури. Не було іншого виходу, як мене відпустити. Але я не дуже квапився. Тому знову приїхали до мене на авті, щоб я появився і виступив перед громадою, засвідчивши тим самим, що мене відпустили і щоб процесія нарешті рушила на цвинтар. Але більша частина акції все-таки відбулася в центрі міста.
До того ж, Тернопільська УГС взяла активну участь в організації панахид з національним забарвленням по всій Тернопільській області. Вже 22 жовтня 1989 року в селі Волощині Бережанського району була відправлена панахида і мітинг на могилі жертв замордованих енкаведистами у бережанській тюрмі 1941 року. Біля могили зібралося багато людей. Чимало прийшло із синьо-жовтими прапорами. На мітингу виступили члени УГС Іван Іванищук, Ярослав Хмарний, Іван Здирко, а також вчителька місцевої школи Надія Головко. Присутні співали патріотичні пісні. Міліціонери, яких було немало, не втручалися в хід панахиди.
Цього самого дня в селі Іванкові Борщівського району також відправили панахиду, але вже на могилі Січових стрільців. Відправу провели греко-католицькі священики: отець Сеньків із села Росохача, о.Подущак з Бучацького району, отці Володимир та Кисіль із села Ланівці Борщівського району в присутності більше 4-х тисяч осіб. Майоріли синьо-жовті прапори, а діти тримали маленькі прапорці. Після відправи велику проповідь про Січових стрільців та УГКЦ виголосив отець Сеньків. Від УГС виступили з промовами Ярослав Демидась, Роман Шкробут та Петро Касінчук. Були спроби перебивати виступаючих під час їх виступів, але люди не дозволили. На завершення заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Панахиду організував активіст УГС Володимир Ситник та односельці – члени ініціативної групи УГС. У село було направлено велику кількість міліції, до того ж стояла напоготові пожежна машина з п’ятьма пожежниками.
А вже 28 жовтня в місті Борщові відбувся суд над Володимиром Ситником у кабінеті судді Ореста Чепесюка в присутності прокурора Володимира Власенка. На суді були також жителі села Іванкова. Прокурор зачитав доноси, які написали секретар парторганізації, голова профкому та помічник бригадира місцевого колгоспу. Слова нікому більше не дали, навіть виганяли з кабінету. Суддя оштрафував Ситника на 300 крб. без оскарження.
У Тернополі на могилах Січових стрільців 1 листопада 1989 року була відправлена панахида греко-католицькими священиками отцями Віталієм та Іваном. Із синьо-жовтими прапорами УГС несла почесну вахту впродовж панахиди. На завершення заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».
Згодом, 12 листопада, в селі Саранчуки Бережанського району Тернопільська філія УГС організувала панахиду на могилі жертв сталінського терору (закатованих в Бережанській тюрмі перед приходом німців у 1941-му році), а також на могилі воїна УПА. Усі вони поховані біля церкви Чесного Хреста. 30 членів УГС разом з місцевими жителями пройшли 3 км колоною з терновим вінком, синьо-жовтими прапорами, увінчаними траурними стрічками і транспарантом «Вічна ганьба катам українського народу!» від станції Потутори до села Саранчуки. Люди голосно плакали,
побачивши рідні кольори. Після служби Божої відправили панахиду і церковний хор заспівав «Вічная пам’ять». Зі свідченнями мордувань у бережанській тюрмі та осудом політики геноциду виступили місцеві жителі, члени Товариства української мови та Народного Руху України. Від УГС, крім мене, виступили члени бережанського осередку Ярослав Хмарний та Іван Здирко, а також тернополяни Іван Іванищук та Ярослав Демидась. Усі наголошували, що нинішні проблеми зможуть вирішитись лише при повній свободі та незалежності України. Члени УГС, а потім усі решта, заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». Місцеві жителі зі стрілецькими піснями проводжали колону прапороносців аж до поїзда. З боку властей не було ніяких перешкод – всі стояли збоку і спостерігали. Лише наступного ранку три невідомі молодики побили на вулиці активіста УГС 60-річного Мирослава Білика із села Котова Бережанського району лише за те, що він активно взявся за організацію панахиди.
У той самий день, 12 листопада, в місті Чорткові п’ятьма греко-католицькими священиками на чолі з Владикою Павлом Василиком була відправлена літургія перед старовинною дерев’яною церквою. Після літургії процесія організованою колоною з хоругвами і національними прапорами пройшла через усе місто до могил січових стрільців і жертв сталінських репресій. До процесії пристало майже все населення міста. Солдати з вікон казарм кричали «Слава Україні!». Після панахиди відбувся мітинг, на якому виступили члени УГС Роман Шкробут, Євстахій Жизномірський, Петро Касінчук, а також очевидці тих подій. На закінчення заспівали наш національний гімн.
Щодо ставлення до Греко-Католицької Церкви та релігійних взаємин в Україні, то УГС прийняла окрему відозву на своїй конференції 17 березня 1990 року в Києві.
У ній мовилося, що перейменування Російської православної церкви в Україні на «Українську» не міняє її імперської спрямованості внаслідок її адміністративної залежності від Московського патріархату. Підкреслювалося, що проімперські сили в Західній Україні намагаються роз’єднати греко-католиків і православних, щоб всіляко загострити взаємини між ними, аби створювати ґрунт для своєї Церкви. А за її допомогою гальмувати пробудження національної свідомості українців. Доказом такої спрямованості може служити інформація, озвучена 19 грудня 1989 року головою Кременецького осередку УГС Борисом Скороплясом про те, що в Почаївській лаврі церковні обряди проводяться виключно російською мовою.

Молодіжний здвиг і структуризація

Рада УГС вирішила провести загальні збори Тернопільської філії УГС для аналізу власної діяльності і зміцнення позицій в подальшій реалізації «Декларації принципів УГС». Збори були проведені 8 жовтня 1989 року біля Тернополя в селі Великі Бірки на квартирі члена УГС Петра Петровського. Присутніх членів УГС вже нараховувалось 49 осіб. На зборах, насамперед, йшлося про внутрішню організацію спілки (cтворення дійової структури) і розбудови УГС по цілій області. Були обрані: заступник голови (ним став Іван Іванищук), координатор і члени Ради. Всю роботу було розподілено по секціях. Керівники секцій автоматично ставали членами Ради. Керівником молодіжної секції збори обрали Юрія Моргуна.
А вже 27 жовтня в Тернополі відбулися установчі збори Спілки Незалежної Української Молоді (СНУМ), на яких було проголошено створення обласної організації, обговорено і прийнято програму та статут Спілки, а також були обрані керівні органи. Головою Тернопільського СНУМу став Юрій Моргун, а його заступником Юрій Тима – обидва члени УГС. Крім мене, як голови Тернопільської філії УГС, на збори запросили члена Ради Львівської філії УГС Олега Вітовича. Серед 20 запрошених учасників переважали 14 новообраних членів СНУМу. Вони, разом з іншими планами, поставили собі завдання шукати і виявляти могили Січових стрільців.
Другий день установчих зборів, за спільною ухвалою, було вирішено провести на історичній святині українського народу, горі Лисоні, біля могили Січових стрільців, що на Бережанщині. Коли перебували вже на Лисоні, то представники органів влади вимагали від них паспортів та члени СНУМу відмовились і на горі підняли синьо-жовті прапори, помолились і склали урочисту присягу. Наостанку заспівали гімн «Ще не вмерла Україна». На зворотному шляху в селі Посухові їх зустрічали схвильовані люди, які плакали і благословили національний прапор – чоловіки знімали шапки. В центрі села, де зібралося багато людей, снумівці ще раз заспівали «Ще не вмерла Україна» і тільки в Бережанах їх перестрінув прокурор, який попередив про заборону використання символіки у місті.
Згодом, починаючи з 5 грудня члени УГС і СНУМу започаткували в центрі міста Тернополя, в тодішньому сквері Карла Маркса, «стометрівку гласності». Там збиралися люди, що обмінювалися інформацією, збирали підписи з вимогою звільнення українських політв’язнів.
Стимулом до творення районних організацій УГС і внутрішньої структуризації обласної Спілки стали непередбачені події у Раді Тернопільської організації Народного Руху. Заступнику голови Тернопільської УГС Івану Іванищуку, коли він був в Бережанах, люди поскаржились, що член Крайової Ради Руху Дмитро П’ясецький, під час свого виступу, назвав вояків ОУН-УПА бандитами. У зв’язку із авантюрною поведінкою і скандальними висловлюваннями з боку П’ясецького, голова Руху Михайло Левицький та член Ради Руху Георгій Петрук-Попик погодили зі мною, що на засіданні Ради Руху я підніму питання про виведення П’ясецького із Ради. Коли на засіданні Ради Руху, а це було в другій половині жовтня, я підняв питання про звільнення П’ясецького, то мене підтримав лише Володимир Колінець, а решта утримались. Тоді П’ясецький просто визвірився на мене і показав рукою туди, куди мене треба відправити. Подібні явища серед поборників відродження України були недопустимі. Після цього випадку я відчув, що дехто намагається вже мене усунути з Ради Руху. Та й взагалі виявилось, що тут щось не так. Тому я звернувся до Голови республіканського секретаріату Народного Руху України Михайла Гориня, щоб приїхав в Тернопіль і виступив перед місцевими рухівцями щодо головних завдань, які стоять перед Народним Рухом України. Промова Михайла Гориня справила добре враження, але не надовго. Подальша ситуація в Раді Руху не сприяла консолідації і порозумінню.
В той час Крайову Раду Руху представляли два тернопільських підприємства: «Оріон» і текстильний комбінат. Після проведеної співбесіди з членами осередків Руху провідних підприємств Тернополя, я дізнався, що вони також прагнули і домагались мати своїх представників в Раді Руху. До того ж не було ні одного представника в Раді від районів, оскільки районних організацій ще не існувало. Тому я знову звернувся до Києва, щоб помогли реорганізувати Крайову Раду Руху. З Києва прибув Володимир Мулява – заступник Голови республіканського секретаріату Народного Руху України. Впродовж нетривалого часу було проведено три засідання щодо реорганізації Крайової Ради НРУ. Одне із засідань на приватній квартирі 28 жовтня 1989 року відбулося у присутності представників багатьох осередків Народного Руху великих підприємств міста Тернополя. У засіданні взяли участь, крім мене, заступник Голови Республіканського секретаріату НРУ Володимир Мулява та республіканський секретар Руху Марія Куземко. Була прийнята резолюція щодо необхідності скликання позачергової конференції Руху в Тернополі.
Такий поворот подій дратував керівництво Тернопільського Руху і вони навіть називали ті засідання, за участю Володимира Муляви, «Чорною радою». Але вже на засіданні Ради Руху 6 листопада було розподілено обов’язки щодо підготовки до обласної конференції НРУ. Мене «покарали» тим, що я в місячний термін мав створити осередки Руху по всіх районах області. Зразу, на другий день, 7 листопада на Раді УГС для поїздок у райони ми створили ударну групу, куди ввійшов також представник Руху Василь Квасновський. Для утворення осередків Руху була створена Кординаційна Рада. Відтак Тернопільська філія УГС разом із членами Руху почали засновувати осередки Руху по районах. Для УГС випала добра нагода започатковувати і свої осередки, чим ми і скористалися.
Спершу Установчі збори по створенню районної організації УГС відбулися в місті Монастириську 12 жовтня 1989 року. Головою було обрано Андрія Парація. Першими членами були також Ярослав Чекалюк та Іван Пшенишняк. А потім, в хронологічному порядку, cтали: Бережани – 21 жовтня 1989 р., голова Ярослав Хмарний (перші члени: Іван Здирко та Йосип Лішко); Бучач – 2 листопада 1989 р., голова Володимир Бучковський (один з перших – Володимир Сторожко); Ланівці – 24 листопада 1989 р., голова Василь Романюк (перші члени: Олександр Дрозд, Володимир Волошин, Юрій Коваль і Анатолій Шумило); Зборів – 25 листопада 1989 р., голова Ярослав Чорномаз (перші члени: Степан Андрусишин, Ярослав Ласкевич, Августин Романишин та Олег Футорський); Теребовля – 28 листопада 1989 р., голова Василь Конон (також з перших – Оксана Мулик); Кременець – 2 грудня 1989 р., голова Борис Скоропляс (перші члени: Ангеліна Зелінська, Володимир Голота та Сергій Чайківський); Борщів – 1 січня1990р., голова Євген Поважний (перші члени: Володимир Ситник, Микола Осадчук, Василь Крисько); Чортків – 28 січня 1990 р., голова Володимир Мармус (перші члени: Роман Шкробут, Ярослав Вовк, Микола Дзюба); Підволочиськ – 1 березня 1990 р., голова Борис Діденко; Заліщики – 31 березня 1990 р., голова Петро Миронюк (серед перших Іван Мандзюк та Володимир Довганюк); Збараж – 24 квітня 1990 р., голова Володимир Вовкун. В інших районах (Шумському, Гусятинському, Козівському і Тернопільському) Установчі збори відбулись вже у статусі Української Республіканської партії (УРП).
На засіданні координаційної Ради УГС, 12 грудня 1989 року, для прискорення структуризації Тернопільської філії УГС були обрані куратори для всіх районів області.

Вплив УГС посилюється

Тернопільська філія УГС брала активну участь у всеукраїнських акціях. Так, 22 жовтня 1989 року члени УГС Юрій Моргун, Петро Маленький, Оксана Назарко, Микола Зелінський та інші, очолювані Юрієм Моргуном, виїжджали до Києва на Всеукраїнський мітинг, який відбувся біля Республіканського стадіону. Цього самого дня в Тернополі теж пройшов мітинг щодо підтримки альтернативного проекту про вибори і проекту про мови. Мені доручили виступити там від обласної філії УГС зі зверненням до громадян України . Мітинг завершився виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна».
Щоб відродити історичну пам’ять і активізувати громадську думку, обласна філія УГС і надалі продовжувала організовувати панахиди на могилах Січових стрільців та могилах невинно замордованих українців органами НКВД в 1941-му році. Так, 29 жовтня 1989 року в селі Кам’янки Підволочиського району була відправлена панахида двома православними священиками на могилі Січових стрільців. Відбувся невеликий мітинг, на якому виступили члени УГС Іван Іванищук та Ярослав Демидась, а інші члени УГС прийшли із синьо-жовтими прапорами. Люди були зворушені і співали стрілецьких пісень, а також заспівали гімн «Ще не вмерла Україна».
Того самого дня в селі Білоголови Зборівського району також відбулася панахида на могилі Січового стрільця Степана Чорного. Перед початком панахиди членами УГС було розгорнуто 12 синьо-жовтих прапорів. Ця обставина була дуже тепло сприйнята місцевими жителями. Після панахиди виступили члени УГС Юрій Моргун та Ярослав Чорномаз. Завершилось дійство імпровізованим концертом, в якому прозвучали стрілецькі пісні у виконанні учнів місцевої школи. За цей вияв патріотизму був знятий з посади голови сільради села Білоголови Володимир Корінь.
А в селі Горошова Борщівського району 8 листопада відбулась громадянська пана- хида на символічній могилі 31-го невинно замордованого українця в 1941 році орга- нами НКВД. При в’їзді у село чергували міліцейські автомашини, а біля пам’ятника вартувало 12 міліціонерів. Всі вони з капітаном Бойком та головою райвиконкому Миколою Яблонькою відчайдушно переконували не розгортати синьо-жовтих прапорів. Та незважаючи на це, УГС і СНУМ засвідчили пробудження патріотизму, розгорнув- ши понад 20 синьо-жовтих прапорів, увінчаних чорними стрічками. Від УГС з промо- вами виступили Іван Іванищук, Петро Касінчук, Ярослав Демидась. А на завершення заспівали «Ще не вмерла Україна». Влада більше не втручалась, лише фотографували.
Згодом, 19 листопада 1989 року, Тернопільська делегація у складі 45-и членів УГС під керівництвом Івана Іванищука брали участь в перезахоронені політв’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого. Службу Божу над їхніми могилами разом з іншими священиками відправив і священик Ярослав Лесів, колишній політв’язень.
Також не припинявся, відповідно домовленостей з Народним Рухом, процес утво- рення районних організацій Руху. Володимир Мармус, тоді ще голова ініціативної групи УГС Чортківського району, розповів про події, які там розгорталися. А там, незважаючи на те, що вже певний час у педучилищі існувало Товариство української мови, а лікарі районної лікарні на своїх зборах висловились за підтримку Народного Руху, справа далі не посувалась, поки не втрутилась УГС. На квартирі вчительки Марії Кузик, лікар Дарія Максимів і Володимир Мармус – утрьох склали список май- бутніх членів Руху. І вже, 24 листопада 1989 року о 21-й годині в залі Станції юних техніків, в оформленій лозунгом «Народному Руху – Рух!», тризубом та синьо-жовтим прапором, відбулися установчі збори Чортківської організації НРУ. Виступали В.Мар- мус, О.Степаненко, М.Кіт, Р.Басараба, Р.Горячий, Я.Сов’як, а також представник райкому партії А.Шуляк. Мені також було надано слово. Згодом, 28 листопада на засіданні ради, було обрано голову районної організації Народного Руху О.Степаненка і заступників В.Мармуса та Р.Басарабу.
УГС разом з іншими громадськими організаціями пропагували по цілій області замовчуване радянським режимом національно-культурне та духовне надбання українців. Так, 26 листопада були відправлені панахиди зразу аж у трьох селах. У село Завалів, тоді ще Бережанського району, Тернопільська філія УГС замовила автобус і прийняла активну участь у панахиді на могилі 28-и Січових стрільців. Було біля 5-и тисяч осіб і майоріло 30 синьо-жовтих прапорів з чорними стрічками. Від УГС, крім мене, виступили Роман Сидяча, Петро Маленький і Ярослав Демидась. Виступало дуже багато дітей. В кінці усі виконали національний гімн.
Того ж дня також відбулась панахида на могилі замордованих українців органами НКВД 1941-го року в селі Лапшині Бережанського району. Колона із 150 осіб на чолі Тернопільської та Бережанської УГС пройшла 5 км із синьо-жовтими прапорами з Бережан до Лапшина, по дорозі вклонившись майбутньому пам’ятнику Тарасові Шевченкові. На панахиді виступали члени УГС і СНУМу: Іван Здирко та Юрій Моргун. Завершили дійство національним гімном.
Заразом, в той самий день, в селі Буданові Теребовлянського району відбулася панахида на могилах Січових стрільців та репресованих українців органами НКВД в 1939- 41 роках, які були розстріляні в Буданівській тюрмі. Тернопільська організація Народного Руху замовила два автобуси, на яких приїхали рухівці, члени УГС, СНУМу і «Вертепу». Від УГС і СНУМу перед присутніми виступили Іван Дмитрик та Юрій Тима. Було близько 7-и тисяч учасників, а також 50 синьо-жовтих прапорів. Наприкінці виконали гімн «Ще не вмерла Україна». З боку властей не було ніяких перешкод.
Також в селі Шумлянах, тоді ще Бережанського району, 3 грудня 1989 року була відправлена панахида на могилі Січових стрільців. Від УГС виступали Петро Буряк і Василь Деревляний. Група членів УГС прибула колоною із синьо-жовтими прапорами.
Серед обласних органів влади активізація діяльності і поширення впливу громад- ських організацій викликало певну розгубленість і занепокоєння. Приміром, в Гусятині, де ще не було навіть ініціативної групи УГС, 8 грудня відбулась нарада партактиву, на якій виступив перший секретар райкому партії Антон Коріневич. Він висловив своє ставлення до неформальних демократичних організацій у такій формі: «Давити всіх, хто проти компартії, всяких демагогів брати за барки і виводити з приміщення».
Однак УГС не переймалася компартійними залякуваннями і зосереджувалась на конкретних заходах, зокрема на вшануванні національно-визвольних змагань ОУН-УПА. За ініціативою члена УГС Володимира Сторожка 17 грудня в селі Бариш Бучацького району відбулось перезахоронення останків десятьох воїнів УПА, замор- дованих у 1946-му році в застінках НКВД в місті Бучачі. За вияв патріотизму Воло- димир Сторожко був оштрафований.
Але боротьба розгорталася і по іншому напрямку. Після місячних засідань, нарад і творення районних осередків Руху, 2 грудня 1989 року розпочалась позачергова кон- ференція Тернопільського обласного Руху. Ведучим конференцією запропонували Георгія Петрука-Попика. Перший день був заповнений виступами. Але, коли засіла президія, люди із залу почали вимагати, щоб і мене до неї долучили. На другий день, 3 грудня, вже йшлося про переобрання керівництва Тернопільської обласної організації Народного Руху України. Скориставшись нагодою, що мене обрали в президію, я запропонував процедуру обрання голови на альтернативній основі. Тобто із чотирьох кандидатів, яких я порекомендував, обрати одного, котрий набере найбільше голосів. А запропонував я кандидатури Михайла Левицького, Георгія Петрука-Попика, Марії Куземко і вперше Богдана Бойка. Тоді Бойка мені порекомендував Богдан Тернопіль- ський, який разом з Головою Народного Руху України Іваном Драчем приїхали спе-ціально з Києва. Богдан Тернопільський підбіг до мене і переконував про великі здіб- ності Богдана Бойка. Це все відбувалося прожогом, лише потім я подумав: «звідки він так добре знає Богдана Бойка?». Але Петрук-Попик наполягав лише на одній кандида- турі Михайла Левицького і без всякої альтернативи. Тоді я зробив рішучий крок, ви- ступив і сказав: «Якщо ви не будете проводити вибори на альтернативній основі, то я складаю свої повноваження і виходжу із Руху!». Здійнявся ґвалт – зал мене підтримав, оскільки більшість складалась із представників районних осередків, які я утворював. На мою підтримку першим вийшов В’ячеслав Негода, потім Юрій Моргун, які також заявили про складання повноважень. Проте Петрук-Попик не здавався. І серед того га- ласу вийшов Іван Драч і запропонував компромісне рішення: обрати головами Терно- пільського Руху чотири кандидатури, які я запропонував – Михайла Левицького, Георгія Петрука-Попика, Марію Куземко і Богдана Бойка. І зал за них проголосував. Але ста- лася дивна несподіванка, оскільки зал одноголосно вимагав обрати і мене п’ятим спів- головою. І за це проголосували, хоч я і в думках ніколи такого собі не уявляв.
Перші кроки п’яти співголів Руху заявили про себе у спільному зверненні під назвою «Народний будинок – народу!» першому секретареві Тернопільського обкому компартії Острожинському В.Є., а копії були надіслані обласному прокуророві та на радіо «Свобода». У зверненні говорилось, що Тернопільська Крайова Рада Руху, облас- на Рада товариства «Меморіал», обласна філія УГС, Рада СНУМу і товариство «Вер- теп» виходять з клопотанням про повернення громадським організаціям Народного бу- динку, в якому знаходиться обласна філармонія. Мотивувалась така вимога тим, що громада Тернополя напочатку 20-го століття зібрала гроші і збудувала цей будинок для гуртування українського народу і захисту від національного поневолення та аси- міляції. А вищезгадані громадські організації є продовжувачами започаткованих народ- них рухів у 1890 році. Тому у зверненні ставилась вимога і про повернення первинної назви «Будинок міщанського братства».
Попри те трохи згодом до мене підійшов член Крайової Ради Руху Олександр Левченко і запропонував, щоб я зняв свою кандидатуру на користь Богдана Бойка. Але я тоді відповів, що не треба квапитись з такими питаннями – їх треба вирішувати за погодженням республіканського НРУ.

Передвиборна кампанія і вибори до Рад усіх рівнів
Наближались вибори до Верховної Ради УРСР. Тернопільська філія УГС та Народний Рух України створили виборчий штаб, співголовами якого стали від УГС Роман Сидяга, а від Руху Василь Турецький. Нарешті, почалась передвиборна кампанія, яка започаткувала новий розклад сил і непередбачувані обставини. Для національно-демократичних сил, які ніколи не були при владі і не мали досвіду боротьби за владу, настав час випробувань. Тому, можливо, не все було враховано щодо висунення своїх кандидатів по всіх десятьох, тоді ще мажоритарних, виборчих округах. Від національно-демократичних сил, в основному від Народного Руху України, були зареєстровані кандидатами у депутати до Верховної Ради Марія Куземко, Богдан Бойко, Левко Крупа, Володимир Колінець, Катерина Завадська і Мирослав Мотюк.
Мені запропонували балотуватися по Бережанському виборчому округу активісти Бережанського осередку УГС. Член УГС Іван Головацький, який працював на заводі «Мікрон», проявив ініціативу щодо висунення мене кандидатом у народні депутати на їхньому заводі. Коли я приїхав в Бережани на збори трудового колективу 21 грудня 1989 року, то мене спершу навіть не допускали на зустріч із працівниками заводу. Все ж на зборах по висуненню кандидатів у депутати до Верховної Ради було запропоновано третього секретаря райкому компартії Степана Токарського, мою кандидатуру і директора цього заводу Степана Корнєва (він зняв свою кандидатуру на користь Токарського). Після виступів і пред’явлення своїх програм за мене проголосувало 261 учасників зборів, а за секретаря райкому – 115. Моя програма мала назву «За самостійну Україну» і крім порушених багатьох злободенних на той час проблем, була вимога усунути з Конституції СРСР статтю шосту про керівну роль партії у всіх сферах суспільства. Також наголошувалось на пріоритеті загальнолюдських цінностей, оскільки однією із причин тодішньої духовної кризи була монополія у всіх сферах життя марксизму-ленінізму, який впродовж десятиріч виховував своїх громадян на принципах класової людиноненависницької моралі, замість любові до людей і своєї Батьківщини.
Мене не хотіли реєструвати. Окружна виборча комісія повідомила (не без втручання зовні), що на зборах підчас голосування, нібито не було кворуму, бо люди починали розходитися. У противагу цьому, 24 грудня в Бережанах відбувся мітинг, на якому з осудом передвиборної кампанії в Бережанському районі, виступив член УГС Іван Головацький. Він, зокрема, наголосив, що чим менше комуністів буде у Радах, тим швидше можна надіятись на реальну владу. Крім того він зазначив, що на вимогу виборців Бережанського району, у зв’язку з грубими порушеннями Закону «Про вибори», група підтримки кандидата виявляє недовіру окружній виборчій комісії (голова Корнійчук В.Д., секретар – Токарський С.В.) і надсилає скаргу в Центральну виборчу комісію. Учасники мітингу одноголосно підтримали пропозицію Головацького. З Тернополя, крім мене, у мітингу взяли участь Марія Куземко, Юрій Хмелівський, Іван Дмитрик. Учасники мітингу, в кількості біля десяти тисяч осіб, одностайно підтримали мою кандидатуру в народні депутати.
Проте окружна виборча комісія громадською думкою зіґнорувала. Тому 24 січня 1990 року до Бережанського райкому компартії пройшла багаточисельна колона людей і провела там пікетування з вимогою реєстрації моєї кандидатури. Але і цього було замало для «слуг народу». Тому 25 і 26 січня силами УГС був влаштований пікет біля обкому компартії з плакатами «Ганьба Тернопільській партократії!», «Острожинський у відставку!», «Вимагаємо реєстрації Левка Горохівського!». Аж на третій день, коли зібралось чимало пікетуючих, вийшов перший секретар Тернопільського обкому Валентин Острожинський, підійшов до мене і так по панібратськи звернувся (а я ж ніколи з ним не зустрічався): «Левку, скажи тим людям, щоб вони розійшлися – ми тебе вже зареєстрували». На що я відповів: «Ці люди прийшли не до мене, а до вас, тож їм і відповідайте». Йому вже нікуди було діватися і він по мегафону сказав: «Ми просимо всіх розійтися – Горохівського зареєстрували». У цей час не хотіли реєструвати і Володимира Колінця, то і його зареєстрували – він якраз попав під активні протестні акції УГС.
З цього приводу голова окружної виборчої комісії В.Корнійчук у Бережанській газеті «Нове життя» за 30 січня 1990 року повідомив таке: «…при повторному обговоренні питання висунення кандидатів у народні депутати членами комісії враховано звернення робітників заводу «Мікрон» до членів виборчої комісії (підписало 282 особи) і те, що порушення при веденні зборів були допущені внаслідок відсутності відповідних навиків у членів президії зборів, що складалася з робітників. Виходячи з цього, окружна виборча комісія на черговому засіданні 26 січня 1990 року більшістю голосів визнала збори правочинними. Виборчою комісією зареєстровано кандидатом в народні депутати Левка Горохівського та його довірених осіб Івана Іванищука, Івана Здирка, Юрія Моргуна, Ярослава Демидася, Івана Головацького».
Сценарії подібних протидій впроваджувались не лише щодо мене – передвиборна кампанія з висунення кандидатів у народні депутати і до місцевих Рад перетворилась у намагання будь-що зберегти, так звану, радянську владу. Партійний апарат всіма антидемократичними шляхами, використовуючи свавільно привласнені усі засоби масової інформації, намагався просунути в український парламент і місцеве самоврядування комуністів, через яких можна було б продовжити своє панування. Але вони нічого не могли протиставити зростаючій політичній і національній свідомості населення. Адже вперше за 72 роки Радянської влади на Україні, народ отримав право обирати, а не тільки голосувати.
В Монастириському районі, де я ніколи не бував, люди мене зустрічали дуже тепло. Це був національно свідомий район – там я вперше дарував, після кожного свого виступу у селі, синьо-жовтий прапор, який зразу вивішували на будівлі сільради. Але були і доноси. Так, газета «Ленінський промінь» Монастирського району за 20 лютого 1990 року писала: «Комісія розглянула ряд скарг, зокрема, протокол (за підписами С.О.Лесіва, Я.М.Куриляка та інших) щодо виступів довірених осіб Л.Т.Горохівського – Я.Р.Демидася, І.М.Іванищука 7 лютого в Коропці і протест у прокуратуру на цей протокол довірених осіб згаданого кандидата у депутати І.М.Іванищука та І.М.Гончара,
а також заяву голови Трудолюбівського сільвиконкому про порушення при проведенні передвиборної зустрічі в Трудолюбівці. Рішень з даних питань не прийнято із-за відсутності обох сторін для остаточного вияснення».
Моя передвиборна кампанія складалася із суцільних пригод. Коли 20 лютого ми подали заяву щодо проведення мітингу на 26 число у селищі Коропець, то голова сільради Лесів мітинг не дозволив. На знак протесту активісти УГС Монастириського району виставили пікет навпроти райкому партії, оскільки заборона здійснювалась за вказівкою першого секретаря райкому Малишевої, яка балотувалася по Коропецькому округу до Тернопільської обласної Ради. До того ж я, разом із довіреними особами, 24 лютого звернувся з протестом до прокурорів області і району щодо заборони мітингу і попередив, що при наступній забороні 2 березня, день на який ми перенесли дату мітингу, щоб вкластись у десятиденний термін з дня подачі заяви, будем продовжувати пікетування райкому.
Зрештою, 4 березня 1990 року відбулися вибори до Рад усіх рівнів. Мене було обрано депутатом до Верховної Ради УРСР від Тернопільської філії УГС. А в Тернопільську обласну Раду (за першим і другим туром) – членів УГС Володимира Мармуса (одночасно у Чортківську районну Раду) та Олега Футорського (одночасно у Зборівську районну Раду). Щодо Тернопільської міської Ради, то уперше за півстоліття були обрані справді народні представники, в тому числі від УГС Юрій Моргун, Богдан Лехняк і Микола Новосільський. І хоча вибори були далеко не демократичними, все ж у міську Раду ввійшло 90 відсотків від демократичного блоку. Насамперед, Народна Рада ухвалила, щоб на будинку Тернопільської міської Ради було вивішено синьо-жовтий національний прапор. Також до Верховної Ради було висунуто вимогу про визнання синьо-жовтого прапора державним прапором України, а тризуб – державним гербом. Водночас, партійним органам було заборонено втручатися в роботу міської Ради, а депутатом міськради рухівцем Дітчуком було запропоновано звільнити від обов’язків міського прокурора Василя Баволяка.
Членів УГС підтримали і по багатьох районах області. Скажімо, в Бережанах до районної Ради був обраний член УГС Іван Головацький, а до сільської Ради села Лапшин Бережанського району член УГС Іван Прокопів. В Борщові до міської Ради – голова районного осередку УГС Євген Поважний, а також Тарас Юречко до сільської Ради в селі Худиківці Борщівського району. У Чорткові від УГС, крім Володимира Мармуса, були обрані: Роман Шкробут до районної Ради, Павло Бандура до міської Ради і Василь Пастух до сільської Ради села Улашківці Чортківського району. В Монастириську до міської Ради обрали голову місцевого осередку УГС Андрія Парація, а в Теребовлі – до міської Ради також голову місцевого осередку УГС Василя Конона. В Козові – члена УГС Ярослава Олійника до районної і міської Рад. У Зборові від УГС, крім Олега Футорського, були обрані до міської Ради Степан Андрусишин і Ярослав Ласкевич. І, нарешті, були обранці від УГС і по Тернопільському районі, зокрема, Микола Нестеров до районної Ради, Іван Сута та Ігор-Юрій Онуферко до сільської Ради села Великі Гаї.

Боротьба продовжується
Незважаючи на передвиборну кампанію, УГС продовжила боротьбу за формування громадянського суспільства та відродження національної культури. Так, 24 грудня 1989 року відбувся мітинг біля обкому компартії, організований оргкомітетом Тернопільської філії УГС, на якому були висунуті нагальні вимоги: 1)надати приміщення для зборів УГС і Руху; 2) повернути храми Українській Греко-Католицькій Церкві; 3) припинити репресії і втручання комуністів у передвиборчу кампанію.
Щодо наболілих проблем національно-демократичних сил, то мені, як голові Тернопільської філії УГС та співголові Крайової організації Руху, доручили ще й письмово оформити «Звернення» до керівництва області і міста. У зверненні, яке я написав 9 січня 1990 року, наголошувалось на таких вимогах: 1) Розпочати діалог з представниками Руху та УГС; 2) Припинити зловживання репресивними санкціями (у вигляді штрафів), спрямованими проти свободи слова; 3) Негайно звільнити з тюремного ув’язнення експедитора молокозаводу Богдана Липовецького, несправедливо засудженого за участь у демонстрації 23 серпня 1989 року, оскільки підчас тієї демонстрації начальник обласної міліції полковник Колесник запевнив громаду, що ніяких репресивних заходів щодо учасників демонстрації застосовуватись не буде; 4) Надати в повне розпорядження Рухові та УГС колишній Народний будинок; 5) Узаконити дискусійний майдан і стенди для оголошень на тодішньому бульварі Карла Маркса – напроти драмтеатру; 6) Не втручатись у хід виборчої кампанії.
Тимчасом у Борщові, 30 грудня, на цвинтарі біля могил Січових стрільців, громада міста і навколишніх сіл зібралась на панахиду, яку відправив владика Павло Василик. Він виголосив хвилюючу промову про героїзм Січових стрільців, як оборонців нашого народу. Вшанували пам’ять героїв УСС патріотичними виступами і члени УГС. А вже 2 і 3 січня 1990 року через промови, виголошені на панахиді у Борщові, були покарані Євген Поважний, Іван Скороход та Ярослав Демидась. Тоді, разом із Василем Турецьким, ми зверyнулися до прокурора області В. Іванова з вимогою негайного звільнення Євгена Поважного та Ярослава Демидася. А після моєї розмови 6 січня, з обласними прокурором та начальником КГБ, Борщівський суд переглянув своє рішення, замінивши ув’язнення штрафом у розмірі 1000 крб. кожному. І, нарешті, після пікетування під балконом районного прокурора Володимира Власенка, в якому взяли участь також жителі навколишніх сіл, мешканці міста Чорткова і Тернополя, прокурор змушений був пообіцяти, що штраф скасують. Проте 4 січня капітаном міліції Соколом М.І. та начальником відділу охорони громадського порядку Головатим Т.В. в присутності свідків Оксани Назарко, Івана Вільхи та Івана Скорохода було зроблено спробу арештувати члена УГС Петра Касінчука за участь у панахиді 30 грудня у Борщові, хоч санкції прокурора на арешт в них не було.
Того самого дня ми, разом з керівником Тернопільського СНУМу Юрієм Моргуном, відвідали медичний інститут і мали розмову з проректором цього інституту Файфурою В.В. та секретарем парткому Паламарчуком щодо незаконного звільнення з медичного інституту члена СНУМу Яна Вікалюка начебто за пропуски занять, хоча довідки про причину пропусків були напередодні представлені адміністрації. Керівники інституту, які безпосередньо були винуватими у його звільненні, заявили, що не в змозі поновити Яна Вікалюка. З цього приводу ректору інституту від УГС і СНУМу було надіслано письмовий протест. Варто додати, що це той самий Ян Вікалюк, батько котрого доктор медичних наук Юрій Вікалюк у той час відважився підняти питання в медичному інституті про ліквідацію предмета марксизму-ленінізму. Всі викладачі інституту, запопадливо, проголосували «проти», а особливо секретар парторганізації інституту Паламарчук.
Тоді ж, 4 січня, ніби в нагороду за наші протестні акції, члена УГС Богдана Вавріва обрали головою страйкового комітету міста Тернополя. Національно-демократичні сили могли вже боротись у всеозброєнні.
Перший попереджувальний страйк у ряді підприємств Тернополя відбувся 2 березня 1990 року. Це була відповідь робітників на події, які мали місце у смт. Ланівцях 25 лютого цього ж року. В цей день співочі колективи заводу «Оріон» і науково-виробничого об’єднання «Ватра» приїхали в Ланівці з національною символікою і творчою програмою, присвяченою дню закриття галицьких «Фестин». Замість доброзичливої зустрічі, місцевими органами влади була проведена відкрита провокація проти творчих колективів, основну частину яких становили жінки. Заздалегідь підготовлені молодчики накинулись на людей із символікою. Гостей били, нівечили символи, пускаючи в хід кулаки і ноги. А міліція спокійно спостерігала за тим, що відбувалось. Не хотіли захистити людей присутні там впливові спостерігачі: перший секретар райкому Гладун, заступник начальника міліції І.Г.Адамчук, голова колгоспу ім.. Матросова Стухляк, голова Лановецької селищної ради Я.І.Опер.
У відповідь на цю провокацію, комітети захисту прав людини, які були утворені на протестуючих підприємствах, висунули вимоги до керівників області і обласної прокуратури дати політичну оцінку цим подіям.
В попереджувальному страйку, крім НВО «Ватра» і заводу «Оріон», брали участь завод «Сатурн», цукровий та асфальтний заводи, а також м’ясокомбінат – ще й на комбайновому заводі відбувся мітинг протесту. На базі згаданих підприємств і утворився міський комітет захисту прав людини.
У свою чергу молодіжний вплив також ставав відчутнішим у суспільному житті Тернопільщини. Молодіжні об’єднання мали потребу у самовдосконаленні, щоб згодом ефективніше діяти. Тому на зборах Тернопільської крайової організації СНУМу, які відбулись 12 січня 1990 року, було прийнято новий статут Спілки, а координаційну Раду перейменували в Крайовий провід. Також було окреслено основні напрями діяльності, зокрема, вирішено звернутись до облвиконкому з клопотанням про реєстрацію Спілки.
А вже, 14 лютого Крайовий провід СНУМу та Комітет матерів організували в Тернополі на Співочому полі 50-тисячний мітинг щодо подій у Вірменії та Азербайджані. В резолюції мітингу було зазначено, що введення військ у Баку є ганебним окупаційним актом, а тому висунено вимогу про виведення військ з Вірменії та Азербайджану. Крім того в резолюції висунули вимогу щодо скасування примусового призову до армії та вимогу створення республіканських військових формувань.
За ініціативою місцевих членів УГС та Руху в місті Чорткові 20 січня був проведений мітинг присвячений Акту Злуки. На мітингу перед 10-тисячною громадою виступили члени УГС Петро Маленький, поет Павло Мамалига, Ольга Ліско.
Проте найвеличніше дійство відбулося 21 січня 1990 року – від Києва до Львова протягнувся живий ланцюг, присвячений актові Злуки 1919 року між УНР та ЗУНР. Всі члени УГС Тернопільської філії УГС взяли активну участь у ланцюгу єднання. Тернополяни зайняли трасу від центру свого міста аж до Рівного. Тисячі мешканців міст і сіл області, від дванадцятої до першої години за московським часом, вишикувавшись вздовж дороги з національною символікою та лозунгами, засвідчили прагнення до єдності нації. В цей день в усіх містах та містечках області, а також в Тернополі пройшли мітинги, приурочені знаменній даті.
На ту пору у містечку Хоросткові Гусятинського району на центральній площі з нагоди 71-ої річниці підписання акту Злуки замайорів національний прапор. Але його поспіхом зняв голова міської ради Кобилянський, що викликало широкий осуд жителів міста.
До того ж час збігав і вже 26 січня 1990 року в приміщенні Крайової Ради Руху відбулося вшанування першої річниці утворення УГС на Тернопільщині. На урочинах, крім мене, виступили члени УГС: Іван Іванищук, Роман Сидяга, Юрій Моргун, Петро Маленький, Василь Турецький, Володимир Ситник, Петро Касінчук, Ярослав Демидась, Ярослав Хмарний, Борис Скоропляс, Ярослав Чорномаз, Михайло Шнуровський, голова Тернопільського товариства «Меморіал» Марія Куземко та інші. Ведучим урочистостей
був Василь Турецький.
Тернопільська філія УГС розросталася і діяла. На засіданні координаційної Ради УГС 30 січня було ухвалено рішення започаткувати звіти про діяльність УГС в районах. Але навіть на тій Раді Володимир Мармус повідомив, що у Чорткові налічується 19 членів УГС, Ярослав Чорномаз сповістив про п’ятьох членів УГС в Зборові, в Теребовлі – 2 члени УГС (Оксана Мулик), а в Ланівцях – 5 членів УГС (Юрій Моргун).
А перед тим, для участі в місцевому символічному «ланцюгу» єднання 28 січня 1990 року, в місто Хмельницький виїхало 300 тернополян, очолених членом УГС Петром Маленьким. Після проведення акції «єднання», на центральній площі міста біля обкому КПУ відбувся 10-тисячний мітинг. Від тернопільської делегації виступив член УГС Петро Маленький та голова комітету солдатських матерів Людмила Дуда.

Післявиборчі передпартійні обрії

Після виборів вперше в СРСР склалися загрозливі для імперії обставини. На політичну арену почали виходити національно свідомі сили поневолених народів. Україна також делегувала у представницькі органи, хоч і некритичний відсоток, але чимало патріотично налаштованих обранців. Події, що відбувалися на Кавказі і в Прибалтиці, віщували наближення докорінних перемін у політичному житті імперії.
На тлі тих подій у Києві, 17 березня, в приміщенні Політехнічного інституту відбулася науково-теоретична конференція УГС. Тема конференції: «Оцінка політичної ситуації на Україні та перспективи УГС. Оцінка релігійної ситуації на Україні». Конференція спрямувала телеграму на ім’я М.Горбачова, щоб не втручався у внутрішні справи Литви, а також прийняла «Звернення до народу Литви», «Відозву УГС у справі релігійних взаємин в Україні» і «Резолюцію теоретичної конференції УГС». У резолюції конференції говорилося: «Конференція, обговоривши політичне становище в СРСР і на Україні, стан УГС та її завдання, вважає за необхідне активізувати боротьбу за демократію та вихід України зі складу Союзу РСР, для чого зобов’язати керівництво УГС провести у квітні 1990 року з’їзд і розпочати активну діяльність по залученню нових людей для перетворення УГС у масову партію, що буде спроможна привести в дію широкі верстви українського населення для боротьби за самостійну Українську демократичну республіку».
У свою чергу в Тернополі 31 березня на Співочому полі відбувся 50-тисячний мітинг на підтримку незалежності Литви. Виступаючі різко засудили політику кремлівських неоколонізаторів, закликали новообраних депутатів парламенту України своїм першим декретом визнати незалежність Литви. А з-поміж народних депутатів, крім мене, як голови обласної філії УГС, виступив і голова Крайової Ради Руху Богдан Бойко. Мітинг, усупереч забороні реакційного уряду республіки, санкціонувала Тернопільська міська Рада нового скликання, оскільки 29 березня 1990 року відбулася перша сесія міської Ради народних депутатів. Цього ж дня на будинку міськради замайорів синьо-жовтий прапор. По всіх населених пунктах, де відбувалися мітинги, на виконкомах також були вивішені синьо-жовті прапори.
На підтримку Литви виступив і Кременець. 1 квітня 1990 року тут відбулося позачергове відкрите засідання Кременецького осередку УГС, Руху і Товариства української мови за програмою «Наша солідарність з Литвою». Голова осередку УГС Борис Скоропляс розповів про історико-культурні зв’язки України з Литвою. На фоні лозунгів: «Руки геть від Литви», «Поневолена Україна вітає вільну Литву» були зачитані і направлені відповідні телеграми генеральному секретареві КПРС Горбачову і Президенту Литви Ландсбергісу.
А перед тим, 24-25 березня, в честь вшанування 50-річчя проголошення Карпатської України, на Велике Віче Народного Руху України в місто Хуст на замовленому автобусі відправилась велика група членів УГС від Тернополя. Такі візити збагачували духовно, додавали необхідних знань і надихали до нових звершень.
Тернопільська Координаційна Рада УГС на своїх засіданнях повсякчас зверталася до проблеми поглиблення державотворчих процесів в суспільному житті області і взяла на себе відповідальність за організацію і проведення багатьох мітингів та панахид. В містечку Скалаті Підволочиського району 1 квітня 1990 року була відправлена панахида греко-католицькими священиками у супроводі церковного хору на відновлених могилах Січових стрільців і жертв сталінізму. Над їхніми могилами схилились десятки синьо-жовтих прапорів і на цьому скорботному тлі виступили греко- католицький священик Зеновій Гончар та член УГС Роман Сидяча. А вже 8 квітня в селах Піщане і Вовчківці Зборівського району та 15 квітня в селі Городище Козівського району були також відправлені панахиди на могилах Січових стрільців. На всіх цих мітингах виступав член УГС Петро Маленький. У селі Вовчківці на могилі Січових стрільців виступив очевидець тих подій 85-річний Михайло Корвацький.
Крім того, 17 квітня в селі Волиця Бережанського району була відправлена панахида на могилі воїнів УПА. У панахиді взяли участь чени УГС, а також місцеві жителі чисельністю до 3 тисяч осіб.
А 22 квітня 1990 року в селі Нараєві та в селі Голгоче Бережанського району також були відправлені панахиди. В селі Нараєві – на могилі 12-и замордованих хлопців і дівчат органами НКВД в Бережанській тюрмі, а в селі Гогоче – на могилі воїнів УПА, де, крім інших, похований сотник УПА, батько члена УГС Остапа Жмуда, який застрелився, щоб не здатись в руки чекістів. Виступали родичі потерпілих та члени УГС. Мені також випала нагода виступити там із промовою на захист ОУН-УПА. Від УГС ще виступали Петро Буряк, Остап Жмуд, Микола Нестеров, Ігор Лектей. Усі виступи супроводжувались національно-патріотичними піснями, які виконував хор.
І, нарешті, в цей самий день, 22 квітня, у Тернополі за ініціативою усіх демократичних організацій відбувся п’ятитисячний похід і мітинг, присвячений Дню землі і чорнобильській трагедії. На мітингу засуджено республіканське партійно-державне керівництво, на якому лежить значна частина вини за чорнобильську катастрофу. Засуджено також ієрархів російської православної церкви, зокрема архієпископа Лазаря, за розпалювання міжрелігійних конфліктів на Тернопільщині, а також висловлено солідарність із Литвою.
Наростало велике народне піднесення і невдоволення комуністичним режимом. Люди вірили у зміни на краще. І від того, чи зуміють скористатися цим станом національно-демократичні сили, залежало і майбутнє України. Хоча вибратись з цього прогнилого «комуністичного раю» було не так-то просто адже промосковські сили вели свідому боротьбу зі всім українським світом. Тому Тернопільська філія УГС чисельністю уже 270 членів у переважній своїй більшості відгукнулась схвально щодо ідеї створення першої партії національно-демократичного спрямування на базі УГС.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 24-01-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/lvivmai/1232830587.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  Ваша участь :
Ви теж можете додавати новини на "Майдан"! Читайте як!
Слідкуйте за нами
на Twitter
Найкраще з Майдану
на Facebook
ПРЯМА ДІЯ:
Назви ім'я - нехай свіча не згасне
Захисти Україну! Зупини законопроект про мови
Збираємо докази спотворення волевиявлення!
  Опитування :
“Чим є для Вас право знати?”

Переглянути результати >>>

  ОСТАННІ НОВИНИ :
[19-08-2011 14:48]
Ювілей Незалежності: чиє це свято?
[19-08-2011 14:46]
Варто почитати Золоті ворота в Києві
[18-08-2011 14:48]
До 70-річчя від дня смерті Ніла Хасевича
[18-08-2011 14:47]
Соціальна культура громадян – основа нової України
[17-08-2011 15:33]
До 100-річчя Григорія Кука
[17-08-2011 14:02]
Стабілізєц Кому потрібна «Омріяна Україна»?
[16-08-2011 14:44]
Бабин Яр: Критичні питання та коментарі
  Цікавинки від RedTram:
Завантаження ...
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua