Майдан / Статті Карта Майдану

додано: 11-07-2005
Леонід Решодько: Михайло Грушевський і Україна: шана і зневага

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1121093826.html

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ І УКРАЇНА: ШАНА І ЗНЕВАГA

Протягом 14 років незалежності і майже півроку після Помаранчевої революції Україна, змінюючи форму, залишається у багатьох аспектах, по-суті, Радянською Україною за змістом. "Помаранчева революція втрачає свій блиск... Нам говорили, що новий український уряд врятує Україну від реакційного минулого... Все залишається таким же поганим, як і до Помаранчевої революції. Замість того, щоб добиватися Фактичної незалежності України від Росії, олігархічний уряд, навпаки, дозволяє залишатися їй фактично колонією Росії”, писала недавно “The Financial Times”, (14.06.2005). Особливо виразно радянський зміст сучасної України проявляється у відношенні до постаті Михайла Грушевського, 140-річчя від дня народження якого Україні належить вшановувати у 2006 році. Сподіваємося, що цього разу Україна, нарешті, створить Музей Грушевського у Києві, та віддасть шану українському Вашингтону - фундатору Української Народної Республіки і сучасної України.

“З метою відродження національної культури і самосвідомості, збереження і розвитку кращих традицій української історичної науки, виходячи з того, що в будинку по вул. Паньківській, 9, де проживав Михайло Грушевський, збереглися унікальні елементи інтер’єрів і меморіальні предмети та враховуючи численні звернення громадськості - створити в Києві Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в будинку №9 по вул. Паньківській, де проживав Грушевський”.

(Рішення Київради № 87 від 3. 03. 1992)

Після розпаду СРСР, у допомаранчевій Україні відношення до постаті Михайла Грушевського - найвидатнішого історика України, фундатора національної ідеї відродження нової Української держави - Київської Русі ХХ-ХХІ століття - залишилося подвійним: шанобливим та зневажливим, а то і ворожим, в якійсь мірі схожим на вибір між прозахідним та проросійським кандидатами у Президенти України на останніх виборах. Відкрита чи прихована зневага у певної частини українців до “Великого Українця” або “Батька нації”, як Грушевського називав український народ під час Української демократичної революції в 1917-1918 роках (“Мати наша - Україна, а Батько – Грушевський” - популярне гасло тих часів) передалася у спадок з генами ще з часів Російської а потім Радянської імперій, де Грушевського цар Микола ІІ зневажливо називав “Першим у Росії Мазепинцем” або “Мазепинцем №1” а Ленін – “головним ідеологом українського буржуазного націоналізму, сепаратистом, самостійником і націоналістом”, що “спить і мріє” про вільну, соборну і незалежну від Росії Україну.

Михайла Грушевського, як і Івана Мазепу, Симона Петлюру, чи Степана Бандеру ця частина українців не любить і не шанує, зневажливо обзиваючи їх шанувальників “мазепинцями”, “петлюрівцями”, “бандерівцями”, тобто зрадниками (кого?) а тепер “нашистами”, а то і “фашистами” за відданість ідеї національного відродження Української держави та боротьбу, по-суті, проти російської окупації, коли Президента незалежної України ще до останніх президентських виборів призначав Кремль. Цю частину українців, що проживають головним чином у зросійщених регіонах сходу і півдня України, і які голосували за русифікаційну програму проросійського кандидата, що програв вибори, інколи називають проросійськими або просто російськими українцями. За певними виключенням, вони є або ж етнічними росіянами, що продовжують не сприймати нашу українську історію і культуру поза імперською російською, або зросійщеними українцями (малоросами), які вірять що Україна була і залишиться в майбутньому частиною Росії - Малоросією, а не є “осібний нарід”, як стерджує парадигма Грушевського, “зі своєю осібною мовою, історією, письменством, що тягнеться ще від Київської Русі”. Осібна, незалежна від Росії Україна, розглядається ними як підступна політика Польщі ослабити Росію, що врятувала український народ від національного поневолення поляків.

Українофобами нав’язливо поширюється міф, що Михайло Грушевський - це політик невдаха, що приніс українцям шкоду, а не користь. То, мовляв, нічого його вам і шанувати. “Я бы поостерегся ставить в Киеве памятник Грушевскому - слишком уж не вдохновляющий идол получается. Представляете, ходит подрастающее поколение мимо монумента деятелю, получившему сие отличе “За выдающуюся неспособность решать глобальные проблемы”. Печально...” З таким висновком повернувся з редакційного завдання кореспондент “Відомостей” Олесь Бузина. А побував він в Будинку учителя на презентації монографії Ярослава Тинченко “Первая украинско-большевистская война”, писала газета 26 жовтня 1996 р., через рік після постанови Кабінету міністрів №73 “Про спорудження в м. Київі пам’ятника М.С. Грушевському”. Після бурхливих і тривалих дебатів між шанувальниками та противниками Грушевського пам’ятник був відкритий через п’ять років, у грудні 1998р, на 7 річницю референдуму про незалежність України.

До Помаранчевої революції в Україні неповагу у відкритій чи завуальованій формі, а часто активні саботажні дії малоросів, українофобів і малосвідомих українців стосовно Михайла Грушевського - лідера Української демократичної революції 1917-1918рр. та його соратників - Винниченка і Петлюри - можна було зустріти на кожному кроці. Почнемо з привиду Музею Грушевського у Києві.

Привид Музею Грушевського

Після розвалу СРСР і проголошення Україною незалежності на хвилі революційного піднесення Київрада прийняла 3 березня 1992 року історичне рішення №87 про створення у Києві у будинку №9 по вулиці Паньківскій Музею Грушевського, де до революції 1917р. та за часів Радянської України проживала сім’я Грушевського. В рішенні Київради зокрема говориться: Відповідно до п.3 ст.24 Закону Української РСР “Про місцеві Ради народних депутатів в УРСР та місцеве самоврядування” та у зв’язку з125-річним ювілеєм видатного вченого та громадського діяча України Михайла Грушевського (1866- 1934), з метою відродження національної культури і самосвідомості, збереження і розвитку кращих традицій української історичної науки, виходячи з того, що в будинку по вул. Паньківській, 9, де проживав Михайло Грушевський, збереглися унікальні елементи інтер’єрів і меморіальні предмети та враховуючи численні звернення громадськості, виконавчий комітет Київради вирішив:

1. Створити в м. Києві Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в будинку № 9 по вул. Паньківській....

2.Управлінню по обліку, розподілу житлової площі відселити мешканців за рахунок міста...

4. Замовником на розробку проектно-кошторисної документації і здійснення ремонту будинку, благоустрою території, створення експозиції Музею Михайла Грушевського визначити головне управління культури виконкому міськради...

9.Фінансовому управлінню виконкому міськради при формуванні бюджету міста на 1992 р. і наступні роки передбачити кошти на розробку проектно-кошторисної документації, проведення ремонту, створення експозиції і утримання Музею Михайла Грушевського".

Рішення № 87 від 3 березня 1992 року Виконкому Київської міської ради народних депутатів підписане тодішнім заступником голови Виконкому Київради, а нині багаторічним Мером Києва, що недавно вчасно перекинувся на бік Помаранчевої революції, О.О.Омельченком.

Але, як показав подальший розвиток подій, Рішення Київради № 87 про створення у будинку Грушевського Музею Грушевського було прийняте “про людське око”, аби всидіти в тепленьких кріслах радянської номенклатури в той тривожний час відродження національного самоусвідомлення українців - хто ми і чиїх батьків діти? Ось уже 13 років минуло з того часу як у Києві щоденно працює привид “Історико-меморіального музею Михайла Грушевського” у його власному будинку по вул. Паньківській, 9. До речі, по неперевіреним даним, на утримання, ремонт і реконструкцію будинку Грушевського по вул. Паньківській, 9, в якому фіктивно знаходиться Музей Грушевського, згідно пункту 9 рішення № 87 у бюджеті Києва щорічно виділялися кошти і немалі. Де ці кошти, що роками використовувалися не за призначенням? Це справа не лише нового Президента України Віктора Ющенка та його уряду але і громадян та засобів масової інформації нової, після-помаранчевої України.

Не можна сказати що преса не звертала уваги на будинок Грушевського. Так, ще в 1997 році автор цієї публікації у статті “Борг перед Грушевським” (“Урядовий кур’єр”, №142), коментуючи вручення Україні Президентом Чехії Вацлавом Гавелом особистого листування між першими Президентами України і Чехії, Грушевським та Масариком, писав про жалюгідний стан історичних будівель у Києві, що пов’язані з родиною Грушевських і мають велику історико-культурну та архітектурну цінність. Одним із них є будинок у стилі українського модерну на Куренівці, зведений на кошти родини Грушевських в 1910-1911 рр. і подарований Києву для міського училища, що до революції носило ім’я Сергія Грушевського - батька Михайла Грушевського - великого українського педагога. Висловлювалася пропозиція: відновити училище і повернути йому назву Сергія Грушевського. Ця думка залишається особливо слушною сьогодні після перемоги Помаранчевої революції.

“Ще в жалюгіднішому стані будинок по вул. Паньківській, 9, - писав тоді автор цієї статті, - де постійно мешкала родина Грушевських і де згідно з рішенням № 87 від 3.02.1992р. виконкому Київміськради “Про створення в м. Києві історико-меморіального музею Грушевського в будинку №9 по вул. Паньківській” мав би бути відкритий музей М. Грушевського. Якби це рішення було виконане, шановному Президентові Чехії Вацлаву Гавелу, замість того щоб вести його до нашої ганьби - Чорнобиля, можна було б показати Музей Грушевського та його листування з першим Президентом Чехії Масариком, а то й урочисто передати фотокопії архівних документів цього листування в Музей Масарика в Празі. Такий культурний обмін був би окрасою нашої сучасної історії”.

В 1998 році, через 6 років після історичного рішення Київради про Музей Грушевського по вул. Паньківській 9, київський журналіст Ігор Петров в статті “Таким ли должен быть дом Михаила Грушевского?” писав: “Сейчас у нас в зените славы имя Президента УНР Михаила Грушевского. Лик этого мудрого человека смотрит с национальной 50-гривневой ассигнации, его имя носит одна из лучших киевских улиц... И как же особенно неприлично на фоне всего этого выглядит дом Грушевского. Приютился он во дворе, образованном довольно престижными зданиями на стыке улиц Паньковской и Никольско-Ботанической. Когда-то добротный и ухоженный, трехэтажный каменный особняк являет собой ныне убогое и запущенное сооружение. Ступни и перила ведущей к нему парадной лестницы разбиты. Жильцов из дома некоторое время назад отселили, поставили новую входую дверь и заколотили. Заглянул я в дверную щель - и увидел там, внутри, мусор и хлам. В соседнем доме по Никольско-Ботанической живет не простой киевский люд. Евро-модерные окна и балконы возвышаются как раз над грушевской развалюхой. Контрасты новой Украины... Киевская городская власть тратит огромные деньги на дорогостоящую реконструкцию площадей и улиц, но почему-то пренебрегает реликвией - домом Грушевского, реставрация которого требует не таких уж больших затрат”.(“Киевские Ведомости”, 10 июня)

Червень 2005 року. Україна. Будинок Грушевського на Паньківскій, 9. Я стою перед тими ж нахрест забитими вхідними дверима на трухлявому дерев’яному ганку, тими ж пустими розбитими вікнами ще більше запущеної, а колись добротної, будівлі, спорудженої особисто Михайлом Грушевським власним коштом ще в 1909 році., в якому ось уже 13 років існує привид Музею Грушевського.

Перший Президент України: Грушевський чи Кравчук?

Зневажливе ставлення до історичної постаті Грушевського у Києві на тлі привиду Музею Михайла Грушевського є контрастом поваги і шанування Грушевського в інших країнах Європи і Кавказу.

Польща, Хелм. Будинок в якому народився Михайло Грушевський Будівля доглянута, у чудовому стані. В 1991році, на відзначення 130-річчя від дня народження Михайла Грушевського рішенням міської влади міста Хелм встановлена меморіальна дошка з текстом двома мовами - українською і польською: “У цьому домі 17.ІХ.1866 року народився найвизначніший український історик і перший президент Української Республіки Михайло Грушевський”.

Першим Президентом України Михайло Грушевський названий на всіх меморіальних дошках у Європі - в Австрії (Відень), Чехії (Прага) та Грузії (Тбілісі) – міста, пов’язані з перебуванням Грушевського за кордоном, чи то в у вигнанні за радянської влади, чи то протягом навчання у гімназії у тодішньому Тифлісі. На меморіальній дошці у Празі, в урочистому відкритті якої брав особисто участь Президент Чехії Вацлав Гавел, українською і чеською мовами написано: "В цьому будинку в 1920 році жив Президент Української Народної Республіки, видатний державний діяч і вчений, почесний член Чеської Академії Наук Михайло Грушевський (1866-1934)". Дошка відкрита по вулиці Добровського, 28, на будинку, де в 1920 році, втікши від комуністів, що окупували Україну, Грушевський проживав разом з сім’єю.


Перша меморіальна дошка Грушевському у Києві напівлегально і неофіційно була відкрита на будинку №35 по вулиці Володимирській, де з поверненням Грушевського з еміграції розміщувалися його історичні установи. Після ліквідації історичних установ Грушевського це приміщення радянська влада передала КДБ України. Сьогодні там СБУ. Відкриття дошки відбулося в червні 1994. Представників міської влади не було. Зібралось осіб 15 ентузіастів. Виступили Олесь Танюк, Сергій Білокінь, Максим Стріха, автор дошки Сергій Пустовійт, та автор цих строчок. Вся процедура закінчилась за годину. Офіцери СБУ, які вийшли на обід, дошки ще не бачили, а коли повернулися з обіду були здивовані побачивши дошку Грушевського із слідуючим скромним текстом: “У цьому будинку у 1927- 1934 рр. були розташовані установи історичної секції ВУАН, де в 1927- 1930 рр. працював видатний український учений академік Грушевський М.С.” Дошку не зняли і вона висить там до цього часу. Пізніше Міжнародний фонд Грушевського звертався з прохання до президента України Леоніда Кравчука повернути це історичне приміщення для Музею Грушевського, але одержав відмову, на тій підставі, що в цьому будинку СБУ має приймальну громадян та складну систему зв’язку і комунікацій. Можливо сьогодні проукраїнський Президент України Віктор Ющенко відновить історичну справедливість і поверне це історичне приміщення для Музею Грушевського.

Другою була також неофіційна, так би мовити для внутрішнього вжитку, меморіальна дошка на червоному корпусі Київського університету, відкрита в 1996 році з нагоди 130-річчя від дня народження Грушевського. Вона була виготовлена коштом Міжнародного фонду Грушевського в обмін на приміщення для фонду Грушевського в червоному корпусі університету. Текст меморіальної дошки, затверджений вченою радою Київського університету мовив: “Тут, в 1886-1894 рр. навчався і працював Михайло Грушевський - видатний український історик, політичний і громадський діяч”. Але у справу втрутився, на прохання Фонду Грушевського, Голова Комісії з питань культури і духовності Верховної Ради Михайло Косів і оживив цей такт, запропонувавши: “Тут, у 1886-1894 роках, навчався Михайло Грушевський - великий український історик, Перший Президент України”. Ректору університету Віктору Скопенку нічого не залишалося, як не заперечувати. Це єдина історична пам’ятка у Києві, на якій Грушевського названо “Першим Президентом України”. На відкритті дошки представників влади не було. Виступили ректор університету, автор цих строчок, студент університету та автор дошки, відомий скульптор Іван Макогон. Сьогодні ця дошка висить на червоному корпусі Університету, хоча Фонд Грушевського з Університету ректор Скопенко, якому Кучма пізніше присвоїв високе звання Героя України, вигнав, використавши приміщення фонду для реконструкції під розкішний туалет.

Пригадую, зовсім іншим було урочисте відкриття меморіальної дошки Михайлу Грушевському у Відні по вулиці Костьолштрассе, 10, на будинку, де М. Грушевський жив під час еміграції. Разом з послом України в Австрії Миколою Макаревичем автору цих строчок, за дорученням Івана Кураса, що був тоді прем’єр-міністром з гуманітарних питань, довелося представляти Україну. На урочистостях з нагоди відкриття дошки виступив мер Відня, заступник голови парламенту Австрії та інші високі достойники. Військовий австрійський оркестр, почесна варта, квіти. Українська діаспора виконала кілька українських пісень. Європейський Відень сповна віддав шану Михайлу Грушевському - літописцю і творцю історії України, ПЕРШОМУ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ, як було викарбувано на дошці.

У Москві меморіальної дошки Грушевському поки що немає, хоча і ведуться такі переговори майже протягом 10 років з урядом Москви про встановлення дошки на одному з будинків Арбату, де Грушевський разом з родиною проживав під час царського заслання (1916-1917). Останні роки свого життя (1931- 1934), Грушевський також провів у Москві куди він був депортований за наказом Сталіна після звинувачень Радянською владою у націоналістичній діяльності в Україні. В 1929р. за великий внесок в історичну науку Грушевський (один із небагатьох українських вчених) був обраний дійсним членом Академії Наук Радянського Союзу.

Пам’ятник Грушевському у Києві офіційно було відкрито у грудні 1998 року на 7 річницю Всеукраїнського референдуму, коли народ України 1 грудня 1991 року підтвердив Акт проголошення незалежності України: Сіро і непевно виглядає текст на ньому: “Пам’ятник видатному державному і громадському діячеві, українському історику Михайлові Грушевському (1866-1934) споруджено коштом міста Києва 1 грудня 1998 року". І все! Це все, що залишилося після викреслення мером Києва слів “Першому Президенту України” та “великому” із тексту запропонованого Інститутом історії України, та Інститутом української мови НАН України. До редагування Омельченком текст мав вигляд: “Пам’ятник ПЕРШОМУ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ, видатному державному і громадському діячеві, ВЕЛИКОМУ українському історику Михайлові Грушевському (1866- 1934) споруджено коштом міста Києва в 1998 році”.

Чому Омельченко, як мер Києва, що затверджував текст надпису на пам’ятнику, викреслив “ПЕРШОМУ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ” і “ВЕЛИКОМУ”? Тому що йому, колишньому комуністу, що за ніч перетворився у демократа, вважалося за неможливе “колишнього буржуазного націоналіста” (як роками вдовбувала радянська пропаганда) Михайла Грушевського назвати Першим Президентом України, яким до того ж дуже-дуже хотів бути колишній колега по компартії, колишній секретар ЦК Компартії України Леонід Кравчук. Коли 10 січня, на день народження Кравчука йому була вручена бронзова Почесна медаль із зображенням Грушевського та надписом “Перший Президент України. Обраний Центральною Радою 29 квітня 1918р.”, то Кравчук недобре посміхнувся і заявив: “Я розумію, що Грушевський перший президент, але ж і я не другий”. Тоді медаль доробили і вигравіювали зображення Кравчука на другому боці із написом “Перший Президент України. Всенародно обраний 1 грудня 1991р.” З одного боку залишився Грушевський, з другого - появився Кравчук, і обидва перші президенти. Ні в кого не виникає сумніву, що в результаті такої політичної боротьби за право називатися ПЕРШИМ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ, істотно страждає міжнародний імідж України, принаймні у тих країнах Європи, де відкриті меморіальні дошки Грушевського і на яких він названий ПЕРШИМ ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ, - за кордоном, але не в Україні.

Напередодні відкриття пам’ятника Грушевському, так званий “любитель старины” Михайло Кальницький, до думки якого, як кажуть, прислуховувався Омельченко, в статті “Что напишут на постаменте памятника Грушевскому?” в ті дні писав: “Но не дай Бог, если на самом памятнике в бронзе или в граните увековечат утверждение о “президенте Грушевском”. После этого кто угодно сможет упрекнуть нас в незнании собственной истории. И будет прав, ибо факт остается фактом: должность Президента Украины Михаил Сергеевич Грушевский никогда не занимал. Я понимаю, что “Київська міська влада” добросовестно заблуждается. Это и не удивительно: за последнее время появилось много печатных изданий, прозвучало множество выступлений на всех уровнях, где Грушевского в один голос называют нашим первым президентом... Откуда же взялась версия о “первом президенте Украины Михаиле Грушевском?” - енергійно запитує горе-любитель старини українофоб Кальницький і відповідає: “Насколько могу судить, ее создали историки из украинской диаспоры. Пока в СССР запрещались любые положительные упоминания о независимом Украинском государстве, они, напротив, всячески подчеркивали полноценность этого государства. И в их интерпретации глава Центральной Рады Михаил Грушевский превратился в президента” (“Киевские ведомости”, 26.11.1998).

Після відкриття пам’ятника Грушевському із сірим, принижуючим текстом, ті ж “Киевские ведомости” 3 грудня переможно писали про свій успіх: “Накануне откытия памятника М. Грушевскому пресса, в частности “Ведомости” поколебала утвердившееся среди “українських гігантоманів” мнение, что после выдающегося мыслителя, историка и политика Михаила Грушевского “президентскую эстафету приняли Леонид Кравчук – “второй” и Леонид Кучма – “третий”. В репортажах с места события телеканалы уже не называли основателя государственного возрождения Украины “ПРЕЗИДЕТОМ УКРАИНЫ”.... Ни с правовой точки зрения, ни с точки зрения элементарной аналогии (Кравчука и Кучму избирал весь народ, а не несколько десятков депутатов) нет разумных оснований называть Грушевского “первым президентом”. Уж лучше назвать его “вторам”, тогда как “Первым президентом Украины” целесообразнее зацикленным патриотам назвать Ярослава Мудрого, “збирача україно-руських земель”.

Одним словом хитрі “любители старины” легко переконали довірливих українців-малоросів в тім, що Першим Президентом України їм слід вважати Леоніда Кравчука, а не Михайла Грушевського. “Михаил Грушевский – предшественник, но не Леонидов - Кравчука и Кучмы, а незабвенного “Ивана Степановича”, писали 3 грудня 1998 року “Киевские ведомости”, добавляючи “Памятник президенту, не бывшему президентом. Увековечение памяти Грушевского может обернуться конфузом. Любитель старины Михаил Кальницкий с фактами в руках доказывает, что ученый-историк и творец украинской государственности Михаил Грушевский ни единого дня не носил президентского звания. Он был главой Центальной Рады, не более”.

Залишимо на совісті “любителей старины” типу інженера Кальницького “глибокодумні” міркування з приводу того, що Михайло Грушевський ніколи не міг бути Президентом УНР, оскільки : 1) в Конституції УНР не було передбачено такої високої посади, 2) не було всенародних виборів Президента, як, наприклад, всенародних президентських виборів Кравчука, а потім двічі - Кучми, і минулого року - Ющенка, 3) немає жодного документа, на якому б Грушевський підписався як Президент УНР ; і звернемося до авторитетного фундаментального видання “Енциклопедії українознавства” (Париж-Нью-Йорк, 1957, т.2, с.454), в якій читаємо: “29 квітня 1918 року Грушевський був обраний Президентом Української Народної Республіки”. До цього лише додамо що Грушевський був обраний Президентом Української Народної Республіки на останньому засіданні Центральної Ради, яка була розпущена в той же день 29 квітня Скоропадським і яка, проголошуючи Президентом України Грушевського, що користувався в українського народу великим авторитетом, надіялась запобігти гетьманському перевороту, що трапився в той же день.

Неправдиво і тенденційно описують цю трагічну сторінку української історії, пов’язану із початком вживання терміну “Президент України чи, точніше, Української Народної Республіки” і інші “любители старины”, всіляко принижуючи, а то і висміюючи, історичну постать Грушевського як Президента. Наприклад, колишній співробітник Інстиитуту математики НАНУ Ігор Мельничеко, в статті “Сине-желтая “Фата-Моргана” или начало и конец Центральной Рады”, (“Правда Украины”, 20.10.1995 г.) писав: “В самом конце апреля 1918 года председатель Центральной Рады М. Грушевский был провозглашен Президентом Украинской Народной Республики (УНР). Для этого правового акта никакого другого определения, кроме - провозглашен, подобрать нельзя. Не было такой должности в УНР. Странное, невероятное и небывалое в истории событие. В этот же день был провозглашен (если точно - самопровозглашен) еще и гетман Украинской державы. Гетман поехал на Софийскую площадь, где его приветствовали и били в колокола, а Президент направился в военные казармы и там провел ночь. Следующую ночь он спал уже на нелегальной квартире. Однако никто его не искал и он осенью перебрался в полуподвал своего собственного дома (на вул. Паньківській, 9). Дом в начале года большевики разбомбили, остались целыми только полуподвальные помешения. Все это время Президентом УНР никто не интересовался, никто о нем не вспоминал, словно его и вовсе не было”.

Це неправда, що Скоропадський не цікавився Грушевським. На прохання Гетьмана Скоропадського, який особисто добре знав Грушевського і високо цінував його, академік Вернадський, що за завданням Скоропадського формував установчий склад академіків-засновників Української Академії Наук, відвідував Грушевського і просив того дату згоду стати академіком-засновником Української Академії Наук, але, Грушевський, обурений самопроголошенням Скоропадським себе Гетьманом України, категорично відмовився і ніяким проханням не уступив. Про ці відвідини і розмови з Грушевським згадує Вернадський у своїх споминах. Як відомо, Академія наук України тоді була створена в лютому місяці 1918 року Указом Гетьмана Скоропадського, першим президентом Академії було призначено Вернадського. В лютому місяці кожного року (після проголошення в 1991 році Незалежності України) Українська Академія Наук вшанує свою чергову річницю від дня заснування. Цього року Академія відсвяткувала 87 річницю. За Радянської Влади засновниками Академії вважалися комуністи і заснування Академії Скоропадським заперечувалося.

Виникає сакраментальне питання: Скільки ж сьогодні років нашій Українській державі: 14 чи 87? На початку цього року, а саме 22 січня, український народ, приспаний радянською історіографією, поки що кволо відзначив знаменну дату в історії України - 87 річницю від дня проголошення Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки, самостійної, “ні від кого не залежної держави”, яку одразу визнали три десятки держав Європи, обмінявшись з Українською Народною Республікою послами та вірчими грамотами, і яку згодом, за наказом Леніна, пам’ятник якому, як сором України, все ще височіє в центрі Києва, окупувала комуністична Росія на довгих 74 роки. Саме окупувала, бо то була “Первая украинско-большевитская война” (Ярослав Тинченко) в якій “московские орды Муравьева” захопили Київ і утопили в крові Українську Народну Республіку.

В 1917-1918рр., крім України, на карті Європи, з’явилося ще кілька незалежних держав - Польща, Фінляндія, Латвія, Естонія, Литва, які нещодавно відзначили 87-річницю своєї історії. Як відомо, всі ці країни втрачали і відновлювали незалежність від Радянського Союзу, але свій вік всі рахують з 1918 року, до речі, як і Українська Академія Наук, - з моменту розвалу Російської імперії. То чому ж після-помаранчева Україна, продовжує рахувати свій вік після розпаду СРСР, а не після розпаду Російської імперії, викреслюючи з пам’яті 74 роки української історії? Чи були ці роки страху та голоду двох братів-“совків” щасливими роками розквіту “єдиної сім’ї”, як переконаний лідер українських комуністів Петро Симоненко (“Голос України”, №53, 1996) та його московський “товарищ” Зюганов? Ні, це були роки російської окупації Української Народної Республіки Михайла Грушевського, уряд якої продовжував існувати 74 роки в екзилі і повернувся в Україну лише 1991року після розвалу “імперії зла”. Останній Президент Української Народної Республіки, що 74 роки продовжувала існувати у вигнанні, Микола Плав’юк, як відомо, офіційно передав канцелярію Української держави, печатку, та інші реліквії української державності, тодішньому Президенту України Леоніду Кравчуку.

Сьогодні кожен школяр України знає що комуністична ідеологія Радянської України була ворожа ідеології Української Народної Республіки Михайла Грушевського, яка була європейською ідеологією відкритого громадського суспільства. Цю ідеологію сьогодні прийняла Помаранчева Україна Народного Президента Віктора Ющенка, взявши, нарешті, так званий Європейський або прозахідний вибір. Всі ті країни Європи, що, як і Українська Народна Республіка, були окуповані колишнім Радянським Союзом – “імперією зла”, давно уже демонтували пам’ятники Леніну і стали членами Європейського Союзу. З пам’ятниками Леніна в Європу не приймають!

Починаючи історію України від 1991року, а не від Української демократичної революції 1917-1918 років, ми тим самим опосередковано підтримуємо проросійських горе-істориків таких як Тинченко, та “любителів старовини”, таких як Кальницький, чи лідера комуністів-малоросів Петра Симоненка, що на кожному кроці у засобах масової інформації зневажають Першого Президента України і Першого спікера Українського парламенту Михайла Грушевського та його соратників по Українській Народній Республіці, обзиваючи їх політиками-невдахами. Мовляв, не “вилізли” з-під більшовицької Росії - значить невдахи! Чому ж не “вилізли”? “Вилізли”! Президента України самі обрали у Києві, а не Москва призначила нам маріонетку в Кремлі. Помаранчева революція Віктора Ющенка в 2004 році - це генетичний спадок Української демократичної революції Михайла Грушевського 1917-1918 рр. Єднання їх в одне ціле - це національна ідея відродження сучасної європейської Української держави. Тому в офісі № 1, кабінеті Президента України Віктора Ющенко, має бути портрет Михайла Грушевського - Першого Президента України, першого спікера Українського парламенту, фундатора національної ідеї відродження Української держави, як естафета поколінь.

Післяпомаранчева Україна, що намагається змінити примусовий проросійський курс на вільну, ринкову інтеграцію в європейські структури - Євросоюз та НАТО, повинна починати свою славну сторінку історії від Української демократичної революції 1917-1918рр. та її лідера Михайла Грушевського. Відлік від 1991 року примушує вважати Першим Президентом України колишнього секретаря ЦК Компартії України Леоніда Кравчука. Рахуючи свій вік від 1991року після-помаранчева Україна фактично, як і колишня Радянська Україна, цурається Української Народної Республіки, проголошеної Михайлом Грушевським, ставить себе поза європейськими цінностями демократії. Така позиція є на руку русофілам, малоросам та проросійськи орієнтованим українцям. Чи не дивно, що 24 серпня ц.р. Україна святкуватиме лише 14 річницю своєї незалежності, натомість Національна академія наук України, створена в ті ж дні на початку минулого століття, нині відзначила уже 87 річницю. Цікаво було б почути, що думають з цього приводу, про подвійні стандарти віку Української держави і Української академії наук Президент України Віктор Ющенко та президент НАНУ, перший Герой України Борис Патон.

Привиди стипендій Грушевського

Привиди, пов’язані з ім’ям Михайла Грушевського, легко можна зустріти в до-помаранчевій Україні не лише на рівні міської влади Києва, але і на найвищих рівнях влади. На рівні Президента України і Кабінету міністрів таких привидів - не менше. Так, наприклад, Указом Президента України Леоніда Кучми № 1085/95 від 22.11.1995 “Про відзначення 130-річчя від дня народження М.С. Грушевського” передбачено крім “створення у місті Києві музею М.С. Грушевського” (п.2), ще і заснування стипендій М.С.Грушевського. Пункт 3 Указу Президента чітко указує: “Заснувати 100 щомісячних стипендій імені М.С.Грушевського для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів України”, а пунктом 4 цього Указу дано розпорядження Кабінету міністрів “затвердити Положення про стипендію імені М.С. Грушевського, визначити її розмір і передбачити, починаючи з вересня 1996 року, у Державному бюджеті України видатки на виплату стипендій”.

Через рік 23 грудня 1996 року Кабінет міністрів України видав Постанову № 1542 “Про впорядкування виплати стипендій аспірантам, а також стипендій Президента України, іменних стипендій студентам, учням навчальних закладів та аспірантам”, в якій в п.3 написано: “Установити, що стипендії імені М.С. Грушевського виплачуються виходячи з розмірів стипендій, передбачених для студентів вищих навчальних закладів, які навчаються на 5 (відмінно), збільшених на коефіцієнт 3. Стипендії імені М.С. Грушевського виплачуються аспірантам у розмірі посадового окладу викладача-стажиста, збільшеного на 15 відсотків.... п.6. Установити, що стипендії Президента України учням професійно-технічних закладів та стипендії імені М.С. Грушевського студентам вищих навчальних закладів та аспірантам призначаються у порядку, передбаченому постановою Кабміну України від 28 жовтня 1994р. № 744 “Про затвердження Положення про порядок призначення стипендій Президента України студентам вищих навчальних закладів та аспірантам”. Постанова підписана колишнім прем’єр-міністром Павлом Лазаренком.

Стипендії М.С. Грушевського - це черговий привид або блеф найвищого рівня державної влади допомаранчевої України. Ніколи ні один студент чи аспірант України, що вчаться на відмінно не отримували, не отримують і не відомо, чи колись отримають стипендії М.С. Грушевського. Стипендій М.С.Грушевського ніколи не існувало в природі. Стипендії Президента, про які йде мова в цій же постанові Кабміну, студенти отримали і продовжують отримувати і сьогодні. Стипендії М.С. Грушевського - ні. Хто, яким чином, і на якому рівні саботував чи торпедував Указ Президента і Постанову Кабміну про 100 щомісячних стипендій імені М.С. Грушевського автору цієї публікації встановити не вдалось. Міносвіти посилається на Кабмін, Кабмін на колишню Адміністрацію Президента, а вона на Міносвіти і так по замкнутому колу.

Таким же привидом як Музей Михайла Грушевського на Паньківській, 9 у Києві та стипендії імені М.С. Грушевського студентам і аспірантам України є привид меморіальної дошки на будівлі Київської філармонії, також тісно пов’язаної з іменем Грушевського. Тринадцять років минуло відтоді, відколи Президія Верховної Ради України прийняла 5 квітня 1992р. постанову №2255-ХІІ “Про відзначення 75-річчя Української демократичної революції 1917-1918 років” в якій зокрема передбачалося “...встановити меморіальну дошку на будівлі Київської філармонії, де 5-7 (18 квітня) 1917 року відбувся Перший Всеукраїнський Національний Конгрес, високо оцінений його керівниками Грушевським і Винниченком”. Встановлення меморіальної дошки з невідомих причин не відбулося. Через п’ять років після постанови в 1997 році парламентська газета “Голос України” з цього приводу (про відсутність меморіальної дошки на філармонії) риторично запитувала “Філармонія -готова, ми - ще ні?”

Відзначаючи цього року 14 річницю державної незалежності, Україна наближається до 89-ї річниці Української демократичної революції 1917-1918рр., що поклала початок дороги України до омріяної століттями незалежності. Основний пункт постанови Верховної Ради від 5 квітня 1992р. про меморіальну дошку залишається не виконаним: меморіальної дошки як не було так і немає. Історичне значення Всеукраїнського Національного Конгресу, на якому таємним голосуванням було обрано 150 членів Центральної Ради і Головою Центральної Ради Михайла Грушевського полягає в тому, що на ньому Центральна Рада одержала всенародне повноваження бути краєвою радою для всієї України - першим Українським парламентом, тобто прототипом сучасної Верховної Ради, а Грушевський - першим спікером українського парламенту. Тож мабуть усе-таки доцільно хоч на наступний рік, коли Україна буде вшановувати 140 річницю від народження Михайла Грушевського, зробити все, щоб виконати постанову Верховної Ради України, датовану 1992 роком, і, нарешті, встановити дошку на будівлі, де Михайло Грушевський закладав підвалини майбутнього парламенту України.

Портрети Грушевського, поштові листівки, поштові марки, ювілейні монети Національного банку України із зображенням Михайла Грушевського, книги Михайла Грушевського і зокрема відома всім, колись заборонена на території України 11-томна “Історія України- Руси”, також відносяться до категорії привидів, яких днем з вогнем не розшукати в Україні. Якби чинний Президент України Віктор Ющенко вирішив оздобити свій кабінет портретом Першого Президента України, скажімо, так як це прийнято в інших країнах, наприклад, у США - Джордж Вашингтон, то кого вибрати: Михайла Грушевського чи Леоніда Кравчука? Кожен “маленький українець” чи патріот України без сумніву підкаже Віктору Ющенку вибрати Михайла Грушевського, тому що це історична правда, а не пристосування історії під свою персону, як це започаткував “всенародно обраний” Президент України Кравчук, якому достроково довелось іти у відставку, і який, як і суперник Віктора Ющенка, був спійманий на фальсифікації виборів. Але портретів Грушевського у продажу немає, а Кравчука є.

До 140-річчя від дня народження Грушевського

Нова ідеологія, що почала формуватися в Україні на Майдані Незалежності під час Помаранчевої української революції не може терпіти політичного лицемірства і брехні, свідомого торпедування історичної постаті Михайла Грушевського. Перш за все це брутальний багаторічний саботаж відкриття Музею Грушевського у Києві на Паньківській,9 (де він жив), чи у будинку на Володимирській, 35 (де він працював), саботаж виплати державних стипендій Грушевського студентам і аспірантам України, багаторічне зволікання відкриття меморіальної дошки на будинку філармонії, де Грушевський в квітні 1917 року започаткував Український парламент. Помаранчева Україна повинна достойно відзначити 140-річчя від дня народження М.С.Грушевського, яке виповнюється 29 вересня 2006 року, не тільки як найвидатнішого історика України, але як творця і фундатора “національної ідеї відродження Української держави”, першого спікера Українського парламенту, Першого Президента України або просто, нашого Вашингтона, про появу якого писав Тарас Шевченко.

З цією метою, на наш погляд, було б доцільно видати Указ Президента України “Про відзначення 140-річчя від дня народження Михайла Грушевського, в якому, зокрема передбачити створення Організаційного комітету з підготовки та відзначення 140-річчя від дня народження М.С.Грушевського” та створення, вірніше відновлення “Ради при Президентові України з питань вивчення наукової спадщини та політичної діяльності М. Грушевського”, - консультативно-дорадчого органу при Президентові України з наступними основними завданнями:

- визначення основних напрямів вивчення наукової спадщини та політичної діяльності М. Грушевського і її зв’язок з сучасністю;

- сприяння наданню державної підтримки науковим установам, архівам, музеям та бібліотекам у вивченні і пропаганді наукової спадщини та політичної діяльності М. Грушевського;

- видання повного зібрання наукових, публіцистичних та епістолярних творів Грушевського в 50 томах; перевидання “Історії України-Руси” в 11 томах українською мовою, та сприяння завершенню англомовного видання Фундацією Петра Яцика в Канаді;

- здійснення заходів для повернення в Україну документальних матеріалів, друкованих видань, пов’язаних з науковою та політичною діяльністю М. Грушевського, що перебувають за межами держави;

- створення умов для ознайомлення громадян України з творчою спадщиною М. Грушевського шляхом організації виставок, кінофільмів, публічних лекцій по радіо і телебаченню та використання інших засобів масової інформації для висвітлення подій пов’язаних з Українською демократичною революцією 1917-1918 рр.;

- сприяння реалізації заходів щодо увічнення пам’яті М. Грушевського, зокрема спорудження пам’ятників, відкриття історико-меморіальних музеїв та створення історико-меморіальних композицій, пов’язаннях з життям і діяльністю М. Грушевського;

- Раду очолює голова, якого призначає Президент України. Персональний склад Ради затверджує Президент України за поданням Голови Ради. Голова і члени Ради беруть участь у її роботі на громадських засадах.

До речі, в свій час Рада з питань вивчення наукової спадщини та політичної діяльності М. Грушевського, очолювана віце-прем’єр міністром з гуманітарних питань істориком Валерієм Смолієм, багато зробила для організації і достойного відзначення 130-річчя від дня народження Грушевського. Пізніше Рада була ліквідована з подачі наступного віце-прем’єр міністра (з Партії регіонів), що змінив Смолія у новому уряді.

2. Відповідним контрольно-ревізійним органам держави провести фінансовий контроль нецільового використання коштів, які щорічно закладалися в бюджет міста Києва для реконструкції, проведення ремонту, розробку проектно-кошторисної документації, створення експозиції та утримання Музею Михайла Грушевського у Києві та нецільового використання коштів виділених Кабінетом міністрів України на стипендії Грушевського для студентів вузів і технікумів України.

3. Будинок учителя, де колись був Педагогічний музей, а потім Музей Леніна і де сьогодні висить меморіальна дошка зі словами 4-го Універсалу: “Народе України! Твоєю волею і силою зродилася Українська Народна Республіка”, і де проводив засідання Перший Президент України, перший спікер Українського парламенту Михайло Грушевський, назвати Будинком Центральної Ради, та розгорнути там постійно діючі музейні експозиції Української демократичної революції 1917-1918рр. та Помаранчевої революції 2004 року що, без сумніву, буде сприяти відродженню національної ідеї, зв’язку між історією сучасної Помаранчевої України і Української Народної Республіки.

Кожного року 29 вересня, ось уже протягом 13 років незалежності України, коли політична еліта на чолі з Президентом України вшановує пам’ять тих, що поховані у Бабиному Яру, ми з друзями ідемо на Байковий цвинтар і кладемо квіти до могили Михайла Грушевського. У цей день у Михайла Грушевського день народження. До могили Грушевського з квітами приходять також і інші щирі українці. Проте ми ніколи не бачили тут у цей день вінків від влади міста, Кабінету Міністрів, Верховної Ради і Президента України. Мудрі і мужні очі Грушевського дивляться на нас, ніби хочуть сказати свої пророчі слова: “Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна”.

Проф. Решодько Леонід Васильович,
Директор Міжнародного фонду Михайла Грушевського

Версія до друку // Відповісти // Редагувати // Стерти // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1121093826.html




Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2016. Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail news@maidan.org.ua