першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Йосиф Зісельс: «Антисемітські» нариси, або Нові пісні про старе

додано: 03-01-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1136302650.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

КиївСуспільство

Люди з радянським досвідом ще добре пам’ятають державні й адміністративні форми прояву антисемітизму й особливо його домінуючий образ, який сором’язливо йменувався «антисіоністською контрпропагандою». Коли б не були такими драматичними численні системні й конкретні прояви цього ганебного явища в колишньому СРСР, можна було б дружно посміятися над тим, як старанно роздувалася «загроза світового сіонізму», що начебто нависала над беззахисним радянським народом, який нестримно крокував до світлого комуністичного майбутнього.
Після розпаду СРСР і отримання Україною незалежності варто було сподіватися, що країна, звільнившись від комуністичного і колоніального минулого, звільниться і від обов’язкового для багатьох авторитарних держав опудала у вигляді «чергового набору» зовнішніх і внутрішніх ворогів. Повною мірою цього не сталося.
«Новий антисемітизм» у пострадянській Україні почав проявлятися не одразу. Народ країни, за відомим виразом Мирослава Мариновича, добровільно і цілком усвідомлено вибрав іншу модель побудови свого майбутнього, нероздільно пов’язаного з незалежністю, демократією, дотриманням прав людини, включаючи права національних і релігійних меншин. У такій моделі державного будівництва реанімація старих ксенофобських міфів здавалася неможливою, і вже напевно новій Україні не потрібні були старі «страсті за сіонізмом».
Так, Україні в цілому не потрібні, але деякі її громадяни не лише не мали бажання розлучатися з антисіоністською параноєю, а й вирішили (або прийняли пропозицію) відродити «ужастики» з антисіоністською (а насправді, антисемітською) начинкою.
Перші помітні прояви нових форм антисемітизму фіксуються з 1993 р. Це був здебільшого передрук адаптованих до українських умов, відомих не менш як сто років антисемітських вигадок. У тогочасних марґінальних колах користувалися попитом відповідні публікації з газет «Вечірній Київ», «За вільну Україну», «Нескорена нація», «Незборима нація», «Голос нації» й інших подібних видань. Цікаво простежити динаміку цього процесу: кількість «творів» подібного штибу, з’явившись, як було зауважено, 1993 р., досягла максимуму в 1998–1999 рр., коли експерти зафіксували понад 250 публікацій у згаданих виданнях. Заради справедливості скажемо, що в ті самі роки в Україні щорічно виходило друком, як мінімум, близько тисячі позитивних і нейтральних публікацій про єврейське життя в Україні, про Ізраїль, про стан україно-єврейських відносин. Зростання ж кількості антисемітських публікацій впродовж 1993–1999 рр. було досить рівномірним, деякі сплески фіксувались лише у передвиборні періоди.
Не знайшовши масового, а головне, освіченого читача, ці видання зіштовхнулися з матеріальними проблемами, почали згасати і закриватися. Кількість ксенофобських публікацій зменшувалася, і 2001 р. експерти зафіксували лише 160. Не отримали широкої громадської підтримки непевні і невиразно організовані спроби створення політичних партій на базі антисемітизму і антисіонізму («За державну самостійність України» і «ОУН в Україні») Не здобувши навіть 0,1% голосів на парламентських виборах 1998 р., вони пішли у небуття. Така обставина, на наше переконання, підтвердила той факт, що українське суспільство орієнтувалося на нову модель розвитку і вже мало певний імунітет до подібних ксенофобських провокацій.
Відомо, що навіть у найцивілізованішому, правовому і демократичному суспільстві провокації виникають (спонтанно або приносяться ззовні). Проблема не в їхній появі, а тому, як суспільство реагує на подібну провокацію? У цивілізованому світі громадянське суспільство «гасить» провокацію самостійно, без допомоги держави, вдаючись до неї лише у виняткових випадках. Авторитарне ж суспільство, як правило (особливо якщо в цьому зацікавлена влада), підхоплює і активізує провокативні дії, що призводить до «ланцюгової реакції», яка може закінчитися погромом. У 90-ті рр. українське суспільство продемонструвало свій імунітет, свою несприйнятливість до подібного роду провокацій і самостійно, без допомоги держави, яка практично не реагувало на антисемітські прояви, убезпечило багато в чому спонтанну першу спробу реставрувати старий міф. Наслідком стало загальне зниження в 1999–2001 рр. річної кількості антисемітських публікацій.
Але Україну чекало нове випробування на стійкість до ксенофобії. Цього разу ґенератором і поширювачем ганебних міфів виступили не марґінальні групи на заході і в центрі України, як в 90-ті рр., а цілком, на перший погляд, респектабельна квазінаукова установа – «Міжреґіональна академія управління персоналом» (МАУП) під керівництвом Георгія Щокіна.
Постала за сприяння і безпосередньої участі влади на початку 90-х рр., як один з перших приватних вищих навчальних закладів України, «Академія» освоювала нові для себе й України форми «торгового бізнесу». В цей час вона жодним рухом не реаґувала на уповільнену боротьбу нових антисемітів з «сіоністською загрозою», не втручалася в неї і не прийшла на допомогу, коли наприкінці 90-х антисеміти почали відступати і здавати позиції. Підтвердженням повної тодішньої байдужості МАУП до цього питання є десятки номерів її друкованого видання – журналу «Персонал».
Журнал, що видається з 1991 р., був від самого початку відомим лише у вузьких кругах викладачів і студентів, яким керівництво вузу нав’язувало його як навантаження до можливості працювати і вчитися в приватному вузі. Відтак, за десять років з моменту створення вузу, «Персонал» жодного рядка не присвятив підтримці «священної боротьби» антисемітів і антисіоністів 90-х рр. Залишилася без освітлення ситуація на Близькому Сході, і навіть «справедливу боротьбу палестинського народу проти сіоністських аґресорів» журнал не підтримав добрим словом. На загал воно й зрозуміло: яким може бути зв’язок між проблемами управління персоналом в Україні і малозрозумілим, заплутаним і обридлому всьому світові близькосхідним конфліктом? Зрозуміло, що ніякого, цілком справедливо вирішить більшість нормальних людей, і навіть тих із них, хто володіє фантазією вищою за середній рівень.
Але вже у 90-ті рр. керівництво МАУП продемонструвало, що йому не є чужими проблеми, не пов’язані з питаннями організації навчального процесу. «Академія», з подачі тієї ж влади, стала своєрідним «відстійником» для відставних політиків. Відомо, що в країнах з розвиненою демократією політики високого рівня, йдучи у відставку, повертаються до своїх звичайних справ і продовжують бути юристами, економістами або викладачами (часто отримуючи доходи набагато більші, ніж під час перебування на державних посадах). На жаль, у посткомуністичній Україні подібні механізми ще не відпрацьовано. Наші політики, йдучи з влади, втрачали не лише керівні посади, а й рівень комфорту, до якого призвичаїлися за час перебування у владних коридорах. Ну, як не допомогти! До того ж і в опозицію, що важливо, не одразу підуть, якщо підтримати їх морально і, головне, матеріально. От і МАУП став таким утішником і годувальником. Хто лишень не відсиджувався на «скромній допомозі» у стінах МАУП, перечікуючи політичну негоду і мріючи повернутися у владу... Колишній міністр оборони Костянтин Морозов, нині покійний міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, Віктор Пінзеник, Борис Тарасюк, колишній заступник спікера українського парламенту Володимир Гриньов і ще багато інших відомих політиків.
Одночасно не можна не звернути уваги на явну амбітність, і навіть певний снобізм керівництва МАУП, що додали у другої половини 90-х рр. видимість значущості й респектабельності цілком рядовому за якістю освіти вузу. До всіляких рад керівництво МАУП рекрутувало як «весільних генералів» відомих політиків, іноді навіть без їхнього відома і згоди. Так, напередодні 2001 р. у віртуальних лавах опікунів, охоронців і почесних директорів інститутів МАУП опинилися окрім вищезазначених, Леонід Кравчук, Геннадій Удовенко, Віктор Медведчук, Віктор Ющенко, колишній Президент Киргизстану Аскар Акаєв, депутат парламенту комуніст Борис Олійник, колишній прем’єр-міністр Анатолій Кінах й інші відомі в Україні і за її межами особи. Почесними докторами МАУП стали колишній посол Держави Ізраїль в Україні Анна Азарі, Юлія Тимошенко і багато інших. А амбіцій ставали дедалі крутішими: МАУП веде переговори з керівництвом СБУ про сприяння у створенні військової кафедри. При МАУП створюється Інститут права імені князя Володимира. На фасаді будівлі прикріплено щит із написом «створено за участі Національної академії СБУ». Директор – колишній голова Верховного Суду України Віталій Бойко.
Так, очевидно, тривало б і надалі, аж ось настав «доленосний» 2001 р., що різко змінив долю МАУП, несподівано відродивши вже згаслі надії нечисленних на той час антисемітів.
Восени 2001 р. у Києві відкрилося посольство Палестинської автономії. Цій події, природно, передувала майже піврічна підготовча робота в Києві групи палестинських дипломатів. Саме у цей період встановилися перші активні контакти з ними президента МАУП Георгія Щокіна. Потім контакти стали щільнішими, і у «сфери інтересів Щокіна» опиняється (або він опиняється у сфері чиїхось інтересів) низка дипломатів Лівії, Ірану й інших арабських країн.
На початку вересня 2001 р. президент МАУП Георгій Щокін і перший віце-президент журналіст Ігор Слісаренко несподівано з’являються у Південній Африці (Дурбан) на Всесвітній конференції з питань боротьби з расизмом, яка перетворилася на антиізраїльський шабаш зусиллями групи арабських делегацій і європейських по-лівацьки налаштованих правозахисників, що підтримали їх.
Не вирізняючись раніше жодною активністю із зазначеної тематики, Георгій Щокін виступив на конференції з першою у своєму житті антисіоністською і антисемітською доповіддю, чим викликав конкретний інтерес до своєї персони з боку ряду учасників конференції, що активно шукали в країнах колишнього СРСР контакти і союзників для боротьби з Ізраїлем і євреями. Суть виступу через півроку було викладено у статті «Сіонізм: ідеологія “UBERMENSCHEN”» (Ubermensch – надлюдина).
«Перевірений у справі» радикальними палестинцями та їхніми однодумцями Георгій Щокін повернувся до Києва, окрилений новими перспективами. Тої ж осені тривали перемовини Щокіна з посольствами Палестинської автономії й деяких інших арабських держав, які завершилися підписанням договорів про спільну діяльність. Нам не відомо, чи існують секретні підписані протоколи до згаданих договорів, чи додаткові умови було обумовлено усно, але з лютого 2002 р. в журналі «Персонал» починають серіями (від 5 до 15 у кожному номері) публікуватися антисіоністські, антиізраїльські й антисемітські статті. Їх аналіз свідчить, що 2002 р. це були переважно матеріали зовнішнього, тобто неукраїнського, походження. Проте незабаром з’являється й «місцева творчість»: на запах великих, і не лише арабських, грошей «під дахом» МАУП збираються українські «фахівці-антисіоністи», які за неповні чотири роки довели питому вагу антисемітських публікацій МАУП у загальноукраїнському річному потоці з нуля до 84% минулого року.
Якщо прибрати продукцію МАУП із загального списку антисемітських публікацій, то Україна нічим би не відрізнятиметься від будь-якої з східноєвропейських країн, де річна кількість таких публікацій не перевищує цифри 70–80.
Зауважимо, що коли у великій країні 84% антисемітській продукції видається в одному місці, то виникає розуміння штучного походження такого феномену. Історія і географія антисемітизму не знають подібних дивних явищ. Досвід МАУП у своєму роді унікальний.
Тепер поставимо запитання: хто і навіщо організував таку ситуацію?
Хто зацікавлений в тому, щоб Україна виглядала антисемітською державою, і в цьому сенсі стояла б поруч із Росією?
Хто прагне того, щоб Конгрес США не відміняв щодо України поправку Джексона–Веніка?
Хто намагається зашкодити прийняттю України у СОТ, НАТО і ЄС?
Хто 2004 р. був зацікавлений в тому, щоб українська опозиція виглядала антисемітською? Чиє замовлення виконувала МАУП, ударно збільшивши за рік виборів кількість антисемітських публікацій в 1,5 раза, одночасно на словах нібито підтримуючи Віктора Ющенка? Провокаційний ефект від такої «підтримки» був «не гіршим», ніж при використанні «технічних кандидатів» у президенти.
І ще кілька запитань:
– хто вивів Георгія Щокіна на екстремістські арабські і палестинські круги? Хто і за чиї гроші привіз його і Слісаренка до Дурбана? Чи не ті, хто продовжує в пострадянському просторі живити мало виправдані сантименти до радикальних кіл арабського миру і культивувати на Близькому Сході ситуацію «ані війни – ані миру»?
– за які заслуги УПЦ МП (Московський патріархат) нагородила Георгія Щокіна?
– чому з усіх конфесій України лише УПЦ МП відрядила священика – протоієрея Діонісія Мартишина благословити горезвісну антисіоністську конференцію, яку проводила МАУП у травні 2005 р. у Києві?
– чому незабаром після відомого російського «листа 500», народженого в надрах путінської адміністрації з метою залякати Захід, саме Георгій Щокін запропонував українському суспільству аналоґічний лист (щоправда, зміг назбирати не більш як два десятки підписів під ним)?
А МАУП і далі продовжує нагнітати атмосферу ненависті. 2005 р. зростає число антисемітських публікацій у сформованому видавничому концерні. За три роки до журналу «Персонал» долучилися газети «Персонал+», «Українська газета+», «За вільну Украину+», «Інформаційний бюлетень», «Український консерватор» і листок з аж надто провокаційною назвою «За українську Україну».
Дехто у суспільстві намагається створити враження, що до 2005 р. антисемітських публікацій в Україні не було, і вся відповідальність за потік публікацій падає на нову владу, що ця хвиля ксенофобії відповідає позиції нинішньої української адміністрації. І тут знову виникає питання: хто це ніяк не угамується і наполегливо продовжує спроби дискредитувати в очах світової спільноти «український проект», що переміг в революції?
Ніхто не знімає відповідальність з нової влади за необхідність протистояння розповсюдженню пропаганди ненависті, що виливається з надр МАУП. Влада зобов’язана боротися з ксенофобією у суспільстві. Необхідно визнати, що в поточному році Віктор Ющенко присвятив антисемітським проявам більше уваги і висловів, чим попередній президент за всі десять років свого правління. Але говорити мало, треба ще і діяти. На жаль, цю, як і багато інших проблем, нова влада намагається вирішити тільки в «розмовному жанрі». Але все ж таки проти МАУП було застосовано певні санкції: журнал «Персонал» було позбавлено статусу наукового журналу, публікації в якому враховуються ВАКом, що призвело до різкого скорочення в портфелі редакції і без того нечисленних суто наукових статей.
Міністр освіти і науки Станіслав Николаєнко, як не складно йому це було, звинуватив МАУП в неякісній освіті, і виникли проблеми з подовженням ліцензії і перереєстрацією. І ось тут хвиля злості і ненависті із сторінок видань «Академії» обрушилася і на зухвалого міністра, і на нову владу взагалі. Нове одкровення від МАУП: і Помаранчева революція у нас була сіоністською.
А тим часом сотні викладачів і десятки тисяч студентів, наша майбутня управлінська еліта, продовжують дихати атмосферою брехні і ненависті, породжуваною керівництвом «Міжреґіональній академії управління персоналом». Їх «заганяють» в ряди Української консервативної партії, народженої в надрах МАУП невгомонним Щокіним. Тільки ця партія виявила-таки «найсерйознішу і реальнішу» проблему для народу України і помістила відповідне гасло на своїх прапорах. Ви сміятиметеся, але це знову «сіоністська загроза». Скоро парламентські вибори, і Українська консервативна партія України намагатиметься повести за собою електорат проти сіоністів та їхніх посібників. Подивимося, чи багатьох вдасться обдурити Щокіну і К˚.

---
Про автора: Йосиф Зісельс - багаторічний політв'язень брежнєвських таборів, член Української Гельсінкської Групи. Голова координаційної ради Асоціація єврейських організацій і общин (Ваад) України. Лауреат премії Свободи - HIAS (США, 1992 р.)

додано: 03-01-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1136302650.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua