першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

О. В. Білецький: Верховній Раді закон не писаний?

додано: 29-01-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1138545234.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

УкраїнаПраво

На тлі гучних політичних скандалів, що пов’язані з україно-російським „газоватом” та відправкою у відставку Верховною Радою уряду Ю.Єханурова, практично непомітною для широкого загалу залишилася ще одна важлива подія, яка становить собою значну загрозу для національної безпеки України. Адже тут, фактично, має місце нехтування парламентом нормами нашої Конституції, якими, зокрема, не допускається при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод людини й громадянина (cтаття 22).

Суть справи полягає у тім, що 12 січня 2006 року Верховна Рада України голосами 267 своїх депутатів повторно прийняла Закон “Про житловий фонд соціального призначення”. Лише за тиждень до того цей Закон, – а його авторами є народні депутати Пустовойтенко В.П. і Костинюк Б.І., – був відхилений та повернений Президентом України В.А.Ющенко до парламенту для доопрацювання.

У пропозиціях Президента від 05 січня 2006 року вказується на те, що даний Закон, прийнятий Верховною Радою 15 грудня 2005 року, не може бути підписаний через невідповідність Конституції України його окремих положень, які мають концептуальний характер.

Зокрема, у пропозиціях Президента йдеться про те, що згідно Закону житловий фонд соціального призначення формується та утримується органами місцевого самоврядування, але їх діяльність у зазначеній сфері координується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Крім того, на Кабінет Міністрів Законом покладаються повноваження з установлення норм надання громадянам квартир, садибних (одноквартирних) жилих будинків із житлового фонду соціального призначення та жилих приміщень у соціальних гуртожитках, вичерпного переліку документів для взяття громадян на соціальний квартирний облік, затвердження положення про тимчасовий притулок для дорослих.

Друге. За Законом передбачена можливість зняття з соціального обліку громадянина, розірвання з ним договору найму соціального житла та виселення, якщо його середньомісячний сукупний дохід зріс та перевищує встановлену Законом межу. Таким чином, констатується, що відповідні особи можуть бути неправомірно позбавлені єдиного місця проживання, можливості одержання відповідного соціального житла.

За статтею 2 Закону користування соціальним житлом є платним. При цьому плата складається, зокрема, із плати, яка вноситься безпосередньо наймачем. Отже, на думку Президента, зазначене положення Закону виключає можливість безоплатного користування соціальним житлом, що не відповідає частині другій статті 47 Конституції України щодо можливості надання житла громадянам, які потребують соціального захисту, як за доступну для них плату, так і безоплатно.

У своєму виступі від 12.01.2006 року, котрий передував повторному прийняттю цього Закону Верховною Радою, голова її профільного Комітету Пустовойтенко В.П. заявив, що “як людина, як громадянин, як народний депутат” він не погоджується ні з одним із пунктів зауважень, які подав Президент України. Проте, він сказав, що із семи зауважень, наданих Президентом, автори Закону врахували шість. Неврахованим же, за його словами, залишилося одне. Й саме те, в якому говориться про порушення Верховною Радою при попередньому прийнятті Закону частини 2 статті 47 Конституції.

Далі п. Пустовойтенко В.П. висловив думку, що нібито у частині 2 статті 47 Конституції України мова йде лише про безоплатне або доступне за платою надання житла державою та органами місцевого самоврядування для соціально незахищених громадян (тобто, по суті, про одноразовий акт), а не про таке ж наступне користування ними вже наданим соціальним житлом. А оскільки статтею 2 цього Закону передбачено, що соціально незахищеним громадянам соціальне житло надається безоплатно, то, за словами п. Пустовойтенка В.П., зазначена його норма повністю відповідає статті 47 Конституції України.

Для тих, хто ще не зрозумів, про що саме йдеться, треба пояснити. Якраз у вищенаведених президентських зауваженнях надається вірне, з правової точки зору, тлумачення змісту частини 2 статті 47 Конституції. Адже в ній визначаються принципи реалізації громадянами їхнього конституційного права на житло, що включає отримання ними, разом із “стінами”, певних житлово-комунальних послуг. Закладений тут і принцип рівнодоступності житла та послуг для всіх громадян. Тому висловлення п. Пустовойтенко В.П., яке відображає цілком зрозумілу позицію авторів Закону, не можe сприйматися інакше як деяка свідома софістична процедура (така собі “підміна тези”, за філософською термінологією), що фактично призводить до спотворення дійсного смислу цієї статті Конституції, а також до звуження змісту й обсягів гарантованого громадянам державою права на житло. Але, нажаль, така позиція авторів Закону, яку аж ніяк не можна вважати правомірною, якраз і була підтримана тією частиною депутатів Верховної Ради, котра повторно проголосувала за нього.

Однак, необхідно зауважити, що недоліки цього Закону, котрі дійсно мають концептуальний характер, не обмежуються лише тими, про які було сказано у вищенаведених пропозиціях Президента. Тому зараз звернемо увагу на найбільш суттєві з них.

У “Листі до Українського народу”, який був написаний у зв’язку з прийняттям Верховною Радою 07 липня 2005 р. нового Житлового кодексу, мною вже вказувалося на те, що у ньому ясно проглядається цілком певна мета – усупереч Конституції і чинному законодавству суттєво обмежити зміст і обсяги існуючого права громадян на житло.

Мова тоді йшла, зокрема, про те, що у частині 1 статті 1 нового Житлового кодексу його авторами протиправно закріплювалася нова норма: надання державою або органами місцевого самоврядування (у межах установленої норми) соціального житла громадянам безоплатно або за доступну для них плату здійснюється на підставі договору найму на певний строк. Тоді як у статті 9 чинного Житлового кодексу сказано: “Громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення…”. Отже, цим значно погіршувалися права громадян у порівнянні з чинним кодексом. Хоча б тому, що після закінчення строку договору найму житла наймодавець був би вправі виселити наймача без надання йому іншого житла.

Більше того, із зауважень народного депутата О.Стояна до проекту цього кодексу випливає, що основна його мета – виселення із житла без надання іншого, причому не тільки в судовому порядку, а й у порядку, встановленому цим Кодексом (стаття 91 проекту), що суперечить статті 47 Конституції України”.

Отож, слідує нагадати, що тоді лише принципова позиція у даному питанні Президента України В.А.Ющенко, який відмовився підписувати той кодекс, фактично, врятувала переважну більшість українських громадян від цього брутального зазіхання нинішнього парламенту на їх конституційні права.
Проте, як можна пересвідчитися, саме оті протиправні положення, що були відхилені разом із новим Житловим кодексом Президентом, тепер знову настійливо “протягуються” Верховною Радою у повторно прийнятому нею Законі “Про житловий фонд соціального призначення”.

Так, наприклад, у його статті 1 говориться: “соціальне житло – житло всіх форм власності (крім соціальних гуртожитків) із житлового фонду соціального призначення, що безоплатно надається громадянам України, які потребують соціального захисту, на підставі договору найму на певний строк”. А це, знову ж таки, суперечить нормам статті 22 Конституції, статті 9 чинного Житлового кодексу та є суттєвим звуженням змісту й обсягу існуючих конституційних прав і свобод громадян.

Або ж візьмемо статтю 2 цього Закону, в якій ідеться про право на соціальне житло. У її частині 2 сказано: “Користування соціальним житлом є платним. Плата за соціальне житло, визначена статтею 28 цього Закону, складається з плати, яка вноситься безпосередньо наймачем, та державної допомоги, що надається відповідно до закону”. Це, щоб там не казав п. Пустовойтенко В.П., все ж таки об’єктивно суперечить дійсному змісту частини 2 статті 47 Конституції України.

Якщо ми тепер звернемося до статті 28 цього Закону, то побачимо, що вона за своїм змістом фактично є калькою зі статті 90 нового Житлового кодексу, заветованого раніше Президентом. Різницю між ними, хіба що, складає конкретна вказівка на те, що “плата за житло, яка вноситься безпосередньо наймачем соціального житла, не повинна перевищувати 20 відсотків сукупного доходу наймача та членів його сім’ї, які проживають разом із ним”.

Прошу звернути на цю норму Закону особливу увагу. Адже, по суті, таким чином цим Законом не лише протиправно обмежується конституційне право громадян на житло, але також значно звужується зміст і обсяг цілої низки інших прав, що гарантовані Конституцією України. Зокрема, право на життя (стаття 27), право на належне соціальне забезпечення (стаття 46) та право на достатній життєвий рівень (стаття 48). Отже, цей Закон фактично продовжує підступну справу поступового та послідовного закладення законодавчого фундаменту під оту антинародну і протиправну соціальну політику, в тому числі у житлово-комунальній сфері, яку розпочали у нас здійснювати ще за часів президентства п. Кучми Л.Д. та прем’єрства п. Пустовойтенка В.П.

Утім, якраз з цього приводу надамо тепер слово Уповноваженому Верховної Ради України по правах людини Н.І.Карпачовій. У її Третій доповіді “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні ”, зокрема, констатується наступне:

“Статті 46 і 48 Конституції України наголошують, що держава гарантує кожному рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, до якого входять і витрати на утримання житла. Аналогічні вимоги передбачені й у ст. 25 Загальної декларації прав людини. Законом України “Про прожитковий мінімум” встановлений перелік товарів та послуг, в якому закладено, що рівень витрат на житлово-комунальні послуги не може перевищувати 12%. Проте на практиці це не відповідає законодавству. Проте в Україні за цей вид послуг… нараховується в середньому 97 грн. на одного громадянина, що становить майже 30% прожиткового мінімуму…” ( http://www.ombudsman.kiev.ua/Dop_3/R5_3.htm ).

Саме цe питання, котре є напряму пов’язаним з животрепетною проблемою системного, систематичного й масового порушення конституційних прав і свобод українських громадян у житлово-комунальній сфері органами державної влади, місцевого самоврядування та житлово-комунальними службами, більш докладно розглядається в інших моїх статтях, які були раніше опубліковані на “Майдані”. Їх можна знайти в Інтернеті за такими адресами:

“Правова оцінка відключень теплопостачання” –
http://maidan.org.ua/static/mai/1102791487.html

“Житлово-комунальна проблема – загроза національній безпеці України” –http://maidan.org.ua/static/mai/1117889251.html

“История одного обращения” (написана у співавторстві з В.М.Лебедем) –
http://maidan.org.ua/static/mai/1120246294.html

А тепер, об’єктивності заради, треба зауважити, що є таки у вищезгаданому виступі п. Пустовойтенка В.П. одне заперечення, із яким необхідно погодитися. Й саме те, в якому мова йде про неправомірність і недоцільність скасування координаційних функцій центральних органів державної виконавчої влади у питаннях житлово-комунального господарства та передачі їх органам місцевого самоврядування.

У висновках Головного науково-експертного управління Верховної Ради щодо пропозицій Президента цілком слушно вказується на те, що “централізоване встановлення норм надання соціального житла необхідно розглядати в рамках категорії державних стандартів, принаймні, мінімальний розмір яких повинен діяти на всій території країни для забезпечення принципу соціальної справедливості. При цьому необхідно взяти до уваги вимоги чинного Житлового кодексу Української РСР щодо забезпечення громадян житлом, згідно якої жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України й Федерацією професійних спілок України (частина 1 статті 48)”.

“Крім того, – указується далі в цих висновках, – статтею 9 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" визначено, що соціальна норма житла та нормативи користування житлово-комунальними послугами, щодо оплати яких держава надає пільги та встановлює субсидії малозабезпеченим громадянам, відноситься до державних соціальних нормативів у сфері житлово-комунального обслуговування, що встановлюються з метою забезпечення державних гарантій реалізації конституційного права громадянина на житло”.

Тут необхідно зробити відступ щоб зауважити, що якраз таким несподіваним чином саме Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради фактично підтверджується позиція Президента у питанні про тлумачення частини 2 статті 47 Конституції України і, в той же час, посередньо вказується на неправомірність змісту статті 2 повторно прийнятого Закону про соціальне житло.

Окрім того, слідує зауважити, що, посилаючись на статтю 9 Закону про державні соціальні нормативи й гарантії, Головне управління Верховної Ради чомусь забуло назвати серед них і згадані у цій же статті розміри плати за житло і житлово-комунальні послуги” та “граничну норму оплати послуг з утримання житла, житлово-комунальних послуг залежно від отримуваного доходу”, які також забезпечують реалізацію конституційного права громадянина на житло.

“Згідно статті 5 цього Закону, – вказується нарешті управлінням, – державні соціальні стандарти й нормативи формуються, встановлюються та затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України за участю та погодженням з іншими сторонами соціального партнерства, якщо інше не передбачено Конституцією України та законами України”.

Зі свого боку, хочу додати й декілька інших правових аргументів на підтримку цієї позиції.

В першу чергу, слідує вказати на те, що відповідно до статті 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, та що утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно частини 1 статті 27 Конституції, захист життя людини також є обов’язком держави.

Відповідно до частини 1 статті 47 Конституції, саме держава повинна створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.

У статті 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що є частиною українського законодавства, сказано: “1. Держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя. Держави-учасниці вживуть належних заходів щодо забезпечення здійснення цього права…”.

Згідно статті 66 чинного Житлового кодексу, розмір плати за користування житлом (квартирної плати) установлюється Кабінетом Міністрів України.

У частині 4 статті 3 Закону України “Про прожитковий мінімум”, сказано, що набір послуг, включаючи й житлово-комунальні, формується спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у сферах надання відповідних послуг.

У статті 4 цього ж Закону говориться про те, що прожитковий мінімум установлюється Кабінетом Міністрів України і за його поданням щорічно затверджується Верховною Радою України.

Тепер, враховуючи вищенаведені норми чинного законодавства, необхідно привернути увагу і до частини 4 статті 9 повторно прийнятого Верховною Радою Закону “Про житловий фонд соціального призначення”. Адже саме цією статтею на органи місцевого самоврядування неправомірно покладається державне, за самою своєю суттю, повноваження встановлювати плату за соціальне житло.

Зараз я не буду докладно зупинятися на цьому питанні. Лише зауважу, що саме на місцевому рівні відбувається найбільш брутальне й масове порушення конституційних прав громадян на житло та достатній життєвий рівень. Насамперед, через те, що органи місцевого самоврядування, як правило, перевищують свої повноваження, поширюючи власні рішення щодо підвищення тарифів абсолютно на всі обсяги житлово-комунальних послуг. У тому числі й на ту їх частину, що входить до гарантованого кожному громадянинові прожиткового мінімуму, перегляд та затвердження норм якого знаходиться у виключній компетенції Кабінету Міністрів і Верховної Ради України. Крім того, законодавство забороняє підвищувати тарифи і ціни на послуги, якщо не існує помітного поліпшення їх якості.

Говорячи про неправомірність передачі повноважень по встановленню тарифів на житлово-комунальні послуги місцевим органам влади (окрім, звичайно, наднормативних та додаткових видів послуг), вже як ідеолог, не можу не привернути увагу до політичної сторони цього питання. І особливо – до потенційної загрози, яку таїть у собі здійснюваний цілеспрямований відхід від загальнодержавного регулювання цих тарифів для державного суверенітету, унітарного устрою, цілісності та недоторканості України, що як принципи визначені статтею 2 нашої Конституції.

Вважаю, що відсутність належного державного тарифоутворення у житлово-комунальній сфері, – принаймні, у межах обов’язкового загальнодержавного прожиткового мінімуму, – може призвести як до суттєвого збільшення числа брутальних протиправних утисків громадян із боку місцевої бюрократії, так і до посилення певних негативних соціально-політичних процесів, котрі пов’язані з так званою “федералізацією” України. Бо, по суті, єдині державні тарифи на житло і житлово-комунальні послуги (що в основі своїй мають бути однаковими і загальнообов'язковими для всіх регіонів, міст і селищ), – якраз і є одним із тих “арматурних стрижнів”, якими кріпиться державний суверенітет, соборність, єдність та цілісність країни…

Отже, можна прийти до висновку, що при повторному прийнятті Закону “Про житловий фонд соціального призначення” нинішньою Верховною Радою вже в котрий раз були грубо порушені статті 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 24, 27, 46, 47, 48, 64, 68 Конституції України. Тому, на мою думку, цей факт конче потребує не лише уваги, але й відповідного реагування з боку Президента України та суверенного Українського народу.

Витяг із стенограми 63-го засідання Верховної Ради України від 12 січня 2006 р.
( http://www.rada.gov.ua/zakon/new/STENOGR/12_01.htm )

“ГОЛОВА. Комітет пропонує прийняти закон у новій редакції з урахуванням пропозицій Президента України.
Я ставлю на голосування цю пропозицію. Про прийняття Закону України "Про житловий фонд соціального призначення" у новій редакції з пропозиціями Президента України. Реєстраційний номер 3386-2. Прошу голосувати.
13:36:29
За – 267
Рішення прийнято.
По фракціях, будь ласка. "Регіони України"... Я прошу заспокоїтися, шановні колеги. "Регіони України" – 53, комуністів – 0, "Наша Україна" – 26, Народна партія – 37, блок Тимошенко – 31, СПУ – 0, Народний блок – 22, СДПУ(о) – 18, Українська народна партія – 9, "Відродження" – 13, Народний Рух України – 16, "Реформи і порядок" – 11, Партія промисловців і підприємців України – 10, "Єдина Україна" – 10, позафракційні – 11”.

При написанні статті використані матеріали, що розміщені на веб-сайті Верховної Ради України – www.rada.gov.ua


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 29-01-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1138545234.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua