першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Сергій Грабовський: Похвала телетрансльованій глупоті

додано: 20-04-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1145563905.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

telekritika.kiev.ua

КиївПолітика

Похвала телетрансльованій глупоті

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу “Сучасність”, для "Телекритики" / 20.04.2006


Скільки б телевізійники не ставили запитань, які б мусили розкрити менеджерські якості Леоніда Черновецького та його знання столичних проблеми, а певна частина глядачів готова ще раз проголосувати за свого обранця.

Давня філософська істина, що ми бачимо світ не очима, а поняттями, набула у ці дні нового сенсу. Скільки б телевізійники не “роздягали” нам – свідомо чи мимоволі – деяких знаних персонажів поточної української історії, від того ці персонажі не стали менш привабливими для значної частини публіки, званої ще електоратом. Власне, мова йде навіть не про стабільність симпатій, а про певне нарощування їх, про залучення нових і нових адептів до гурту поклонників тих чи інших політичних діячів. Із заповзятістю християн-неофітів ці поклонники відбивають атаки скептиків. А телефакти вперто мовчать. Здається, навіть у разі, коли телебачення дасть прямий репортаж із канібальського бенкету і покаже улюбленця зазначеної частини публіки із засмаженою гомілкою свого ближнього в зубах, настрої не зміняться. Принаймні, на найближчі роки.

Отож: скільки вже не показували новообраного київського мера телевізійники у різних ракурсах, скільки не надавали йому слова в прямому ефірі, скільки не ставили запитань, які б мусили розкрити менеджерські якості Леоніда Черновецького та його знання столичних проблеми, а певна частина глядачів і нині там. Тобто – готова ще раз проголосувати за свого обранця. Скільки б не писали Тетяна Коробова та Георгій Бурсов про зазначеного персонажа, які б дошкульні слова вони не вишукували, які б спіймані на телеекрані факти не наводили – а рейтинг новообраного столичного міського голови не падає. Втім, чому “не падає”? Він зростає, і зростає помітно!

Відома незалежна фірма “Юкрейніан соціолоджі сервіс” провела з 3 по 6 квітня дослідження “Київ після виборів”, яке, зокрема, підтвердило електоральні рейтинги Віталія Кличка та Олександра Омельченка (відхилення – на межі статистичної похибки), але водночас засвідчило й істотне зростання рейтингу Леоніда Черновецького. На початку квітня за нього готові були голосувати вже не 31%, як 26 березня, а 38% киян. І якщо соціологи 2-4% скидають на рахунок того, що певна частина електорату завжди “перебігає” до табору переможця (хоча насправді голосувала за когось із аутсайдерів), то ще кілька відсотків (від 4 до 6%) – це чистий післявиборчий приріст, коли Черновецький почав часто “світитися” на телебаченні і виголошувати свої, скажімо так, нерідко екзотичні за формою та змістом промови. Важко сказати, чи збережеться тенденція такого швидкого зростання до кінця квітня, але можна припустити, що приблизно 40% електоральної підтримки новий мер Києва ближчим часом матиме за будь-яких обставин. А то й більше – хоча навряд чи йтиметься про переважну більшість мешканців української столиці. Проте вже такої електоральної підтримки (якщо зважати на її активність, на здатність виставити в разі потреби щонайменше 10 тисяч учасників публічних акцій) достатньо, щоб почуватися впевнено.

І навіть у разі, якщо Томенко з Кличком матимуть підтримку кількох провідних телеканалів, їм не під силу на повторних виборах, якщо уявити їхнє проведення, переграти Черновецького. Принаймні, ближчим часом. Не допоможуть ані пікантні факти, ані відповідні виступи Юлії Тимошенко, ані кваліфіковані коментарі, навіть психіатрів чи психоаналітиків.

У чому причини? Можна, звичайно, дорікати “помаранчевому Києву”, що він перетворився на такий собі великий, але звичайний “жовтий дім”. Можна вираховувати, яка кількість виборців одержала гречку і “добре слово” від мера. Можна просто матюкатися і говорити, що з охотою поїхав би геть до іншої країни, але європейської не за назвою, бо тільки в тропічній Африці столичним міським головою здатні обрати людину, котра сама і члени сім‘ї котрої їздять на розкішних “мерсах”, “майбахах” й іже з ними. А можна спробувати замислитися над тим, що ще на нас чекає, бодай у ближчому майбутньому.

Ні, звичайно, ми не тягнемо на булгаковських героїв, і Воланд тут ні при чім. А от на персонажів Іздрика чи Жадана – тягнемо. А ще більше – на гоголівську класику. Воно й справді: Хлестаков та Ноздрьов, перемножені на персонажа “Носа”, – чи не цю постать ті, хто не втратив скептичного погляду на світ, бачать щодня на екранах? Чи не він їм розповідає, що саме з ним Бог, а відтак – і тільки тому – тепер Бог із кожним киянином? І чи не приторговує одночасно хтось за лаштунками не мертвими, а цілком живими людськими душами?

Але головний гоголівський персонаж – це маса, це німотна публіка, яка здатна лише скаржитися черговому керівному і спрямовуючому “батькові рідному” чи “ревізору з Санкт-Петербургу”, яка втратила здатність жити нормальним реальним життям, мріючи тільки про шинель чи про подарунок від мерії до свята, а тому сприймає ірреальність буття “еліти” як щось самозрозуміле і правильне. Чи перетворилися нинішні кияни на таку публіку? Ні, звичайно. Крім кількох відсотків. Але, видається, не без того, щоб часом, втомившись від “великої” політики з її мізерністю (а вона, ясна річ, сконцентрована у столиці), не захотіти кудись утекти від світу, де щодня доводиться напружувати “м‘яз самостійності” – не державної, особистої – і водночас терпіти неподобство з боку тих лідерів, яким ще так недавно беззастережно вірили. Образно кажучи, обмежити свої інтереси новою шинеллю (чи “Шанеллю”, як для кого), віддати “великий світ” на відкуп “великим людям”, і знову повірити у чиїсь чудодійні властивості – чи то градоначальника, чи то пророка, чи благодійника. Щоб у небі над Києвом з‘явилося якесь дивне видіння, у всі кінці землі, і щоб перестали, нарешті, забудовувати дитячі майданчики та сквери...

Через призму таких понять, схоже, дивиться виступи нового мера на телебаченні значна частина столичної громади. Навіть ті, хто Гоголя ніколи не читав. Адже Гоголь – таки український письменник, і його персонажі ментально вписані саме в українське буття, в його інваріанти. І не просто українське, а зіпсуте Імперією та її духовними метастазами, що ми й маємо.

Звичайно, свою роль тут відіграє і “комплекс неофітів”. Дуже важко визнати свою помилку, навіть якщо ти її вже десь відчуваєш. Особливо це стосується інтелігенції (адже не таємниця, що практично цілі інститути дружно голосували за Черновецького, в той час як інші інститути, не менш дружно – проти). До того, жевріє надія: може, ще все якось повернеться на краще? Може, мудрі люди, котрих вистачає у Київській міськраді, зберуться гуртом та допоможуть своєму голові робити розумні речі? Бо ж зумів же він якось той банк створити і вивести у групу кращих. А ексцентричність поведінки – чого не буває у світі...

Воно й справді, чого тільки не буває. У Буркіна-Фасо чи Гондурасі. Там, де провідні банкіри можуть дозволити собі витрачати шалені гроші на особисте споживання, відбуваючись дешевою (у порівнянні з цим) благодійністю й не переймаючись розвитком “високої” культури та справжньої науки. Не може цивілізований банкір у цивілізованій країні стільки коштів витрачати на невиробниче, себто своє і своєї “команди” споживання. Так роблять нувориші чи плейбої, які розтринькують капітал, а не примножують його. Або банкіри у країнах, де капітал створюється якось інакше, аніж тяжкою розумовою працею і напруженням організаторських здібностей. Проблема не в тому, що банкір (чи підприємець) не має права робити так, як хоче, що закони йому це забороняють. Може. Закон йому це дозволяє – і в Німеччині, і в США, і в Габоні. А от норми, неписані правила людського співжиття (те, що зветься давнім українським словом “обичайність”) у нормальній країні, не зіпсутій імперськими наїздами чи фантасмагоріями невикшталтованої цивілізованості, не дозволяють. Як і вільні медіа, й інші структури громадянського суспільства, здатні відстежити життя кожної публічної особи і винести його на суд загалу. Футболіст чи боксер – вони можуть бути дикунами і плейбоями. А банкам належить не стільки бомжів годувати, скільки дбати про вершини – підтримувати високу культуру і науку. А тоді й бомжів менше буде.

Утім, тут є ще одна грань проблеми. Зветься вона соціальною справедливістю. Йдеться не про те, щоб усе взяти й поділити, а про щось значно більше. Якщо хочете – про солідарне суспільство, про нормальну, стабільну комунікацію між “значними людьми” і “малими світу сього” (ну от, знову гоголівська “Шинель” звідкись виринула!). На гребені чого з‘явилися такі різні персонажі, як Ленін, Керенський, Муссоліні, Кемаль, Рузвельт і так далі? Що виштовхнуло нагору Олександра Лукашенка? Не в останню чергу – проповідувана (дуже по-різному) цими людьми ідея національної (чи то суспільної) солідарності. Майдан свого часу став реальним уособленням такої солідарності. А Черновецький виявився уособленням фантомним. Бо хтось же був потрібен. Спершу вектор настрою мас спрямовувався на Кличка. Але команда останнього зробила все, щоб угробити цей настрій, щоб вибудувати бар’єр між особисто надзвичайно здатним на живе спілкування і на співпереживання Віталієм Кличком і киянами. Порожнє місце було заповнене. Адже ми бачимо не очима, а нашими поняттями...

Я свідомий того, що хтось із читачів спробує перехопити ініціативу і, у свою чергу, звину

додано: 20-04-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1145563905.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua