Галина Яворська: Позаблоковий статус: Політичний продукт другої свіжості

додано: 23-04-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1145794745.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Україна • Політика •

Останнім часом деякі політики намагаються довести необхідність закріпити за Україною статус «позаблокової держави», тобто відмовитися від курсу на євроатлантичну інтеграцію і вступ до НАТО. Ця вимога зовні має цілком пристойний вигляд. Хай що там у світі робиться, а ми за своєю позаблоковістю, як за кам’яною стіною, будемо жити-поживати добра наживати. Звичайно, при цьому не говорять, які ресурси та зусилля були б потрібні Україні для того, щоб самій впоратися із забезпеченням своєї безпеки та оборони і тим більше не ставлять питання про те, чи реально зберегти «позаблокову незайманість» у сучасному світі взагалі і у випадку України зокрема.

Такі коливання серед української політичної еліти не уникають уваги західних спостерігачів, які вбачають у ньому важливе свідчення невизначеності зовнішньої політики України. Результати виборів у Верховну Раду підкріплюють це враження. Як пише французька газета Le Figaro(3 квітня 2006 р.), Україна – це країна з хибкою ідентичністю, яка досі не визначилася у своїх коливаннях між Москвою і Брюсселем. Беручи до уваги, що невизначеність, а отже непередбачуваність зовнішньої політики у сучасних умовах розцінюється як потенційний виклик міжнародній безпеці, таке становище значно погіршує позицію України на світовій арені, ризикуючи звести нанівець позитивні зрушення у сприйнятті нашої країни в світі.

Водночас деякі представники Росії недвозначно висловлюються проти майбутнього членства України в НАТО. За словами С. Маркова, заступника керівника російської Громадської палати, що їх наводить американська газета Christian Science Monitor, Росія вже зробила досить поступок західним вимогам, а вступ України до НАТО означав би просування західного військового альянсу «до історичного центру Росії», і це може стати для Москви граничною «червоною лінією», за яку вона не дозволить заступати.

У цій ситуації частина українських політиків озвучує ідею про необхідність відмови від мети вступу до НАТО, вони вимагають юридичного (або фактичного) закріплення положення про нейтральний чи позаблоковий статус України, який, на їхню думку, здатний закріпити суверенітет України, зміцнити її становище на світовій арені і покращити відносини з РФ. Водночас позаблоковий статус нібито не заважатиме євроінтеграційним цілям України, оскільки членство в ЄС та членство в НАТО формально не пов’язані.

Зважаючи на важливість цього питання, яке зачіпає підстави національної безпеки, починаючи від забезпечення державного суверенітету і територіальної цілісності і закінчуючи спокоєм громадян, варто докладніше придивитися до концепції позаблоковості і до аргументів, які висувають на її користь. Історія цього поняття є досить цікавою, хоча б тому, що нинішні українські прибічники цієї ідеї за допомогою нового у політичному лексиконі слова «позаблоковість» намагаються приховати її зв’язок із старою концепцією неприєднання, добре знайомою тим, хто ще не зовсім призабув радянські часи, а, точніше, часи холодної війни і протистояння двох супердержав – СРСР та США. Рух неприєднання сформувався на початку 60-х років минулого століття як альтернатива названому силовому та ідеологічному протистоянню і складався на той час переважно з так званих країн «третього світу» або країн, що розвивалися. Із закінченням холодної війни цей рух, пов’язаний з біполярним світовим устроєм, втратив свій основний імпульс. Світ став набагато складнішим і разом з цим втратила самостійну цінність концепція неприєднання, не участі у військово-політичних союзах. Показово, наприклад, що Словенія – спадкоємиця Югославії, яка була однією з країн-засновниць руху неприєднання – вийшла з нього з моменту свого вступу до Європейського Союзу у 2004 р., так само вчинили Кіпр та Мальта. Зауважимо - ці країни припинили своє членство у русі неприєднання одночасно із вступом до ЄС, і це невипадково. Адже членство у сучасному ЄС з його принципами безпекової і оборонної політики погано узгоджується з вимогами неприєднання або позаблоковості.

Говорячи про переваги нейтрального чи позаблокового статусу для України, сучасні українські прибічники позаблоковості воліють не згадувати ці факти і посилаються на «світовий досвід», маючи на увазі насамперед такі європейські країни, які, будучи членами ЄС, не є членами НАТО - Австрію, Швецію, Фінляндію, Ірландію. Кожна з цих країн має власну історію нейтралітету, однак залишається фактом, що протягом останніх 15 років усі ці держави зіткнулися з проблемою доцільності збереження нейтрального статусу і з необхідністю введення тих або інших обмежень до цього поняття. Ця тенденція продовжує діяти і нині, оскільки глобалізаційні процеси і характер новітніх загроз – регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення – збільшують ступінь взаємної залежності країн і вимагають для протистояння таким загрозам спільних та узгоджених зусиль міжнародної спільноти. Безпекове середовище у Європі та світі значно змінилося, і для країн Європейського Союзу є неактуальною загроза безпосереднього воєнного нападу, який загрожував би їхній територіальній цілісності (не в останню чергу через те, що більшість країн членів ЄС є водночас членами НАТО). Тому поняття нейтралітету, пов’язане з неучастю у війнах, втрачає практичний зміст, а нейтральний статус названих країн значною мірою залишається даниною підтримці історичних традицій. Зрештою від нейтралітету зостається лише вимога неприєднання до військових альянсів, тому такі країни позначають як пост-нейтральні або позаблокові (буквально – не-приєднані, non-aligned).

Підтримка позиції нейтралітету/позаблоковості такими країнами як Австрія, Швеція, Фінляндія, Ірландія у сучасних умовах, коли формується нова архітектура європейської безпеки, породжує нові виклики, створює для урядів цих країн суттєві проблеми як юридичного, так і етичного плану. Показовим у цьому відношенні є приклад Австрії, яка у 1955 р. прийняла Акт про нейтралітет зі статусом конституційного закону, у якому було сформульовано положення про постійний (довічний) нейтралітет. Правові колізії почалися зі вступом Австрії до ООН, оскільки ООН становить собою систему колективної безпеки. Українським прибічникам нейтралітету та позаблоковості варто звернути на це особливу увагу, оскільки Україна є членом ООН з 1949 року. Зокрема, членство в ООН передбачає участь у миротворчих операціях. Що ж до нейтральної Австрії, то загалом з початку 60-х років у миротворчих операціях ООН взяли участь близько 50 000 австрійських вояків.

Для Австрії несумісність Акту про нейтралітет із членством в ООН зробилася вповні очевидною після закінчення холодної війни. Міжнародна відповідь на агресію Іраку проти Кувейту полягала у проведенні військової акції згідно з рішенням Ради Безпеки ООН, Австрія прийняла рішення надати свій повітряний простір військам союзників і, таким чином, визнала, що Хартія ООН має перевагу над австрійським Актом про нейтралітет. З набуттям членства в ЄС (1995) – основним мотивом для цього було приєднання до Європейського простору миру та стабільності - Австрія бере активну участь у формуванні Спільної політики безпеки і оборони ЄС. Внаслідок вступу до ЄС Австрія була змушена прийняти спеціальне доповнення до конституції (стаття 23f), яка обумовлює, що Акт про нейтралітет не перешкоджатиме участі Австрії у Спільній зовнішній та безпековій політиці ЄС. Надалі розвиток Європейської політики безпеки та оборони та прийняття проекту Конституції ЄС поставили Австрію, так само як інші позаблокові країни у межах ЄС (Швецію, Фінляндію, Ірландію) перед необхідністю визначитися щодо таких питань як колективна оборона, участь у силах швидкого реагування та у військових операціях ЄС. На ці питання було дано позитивну відповідь. Таким чином, сутність австрійського нейтралітету протягом останніх років було значно видозмінено і юридично обмежено внаслідок прийняття статті 23f, участі Австрії у формуванні та функціонуванні Європейської політики безпеки та оборони (з положенням про колективну оборону) та визнання, що Хартія ООН має перевагу перед нейтральним статусом Австрії.

Схожі процеси відбуваються і в інших країнах – членах ЄС, що не є членами НАТО. Наприклад, Фінляндія, попри свій позаблоковий статус, не відкидає можливість приєднання до Північноатлантичного альянсу коли-небудь у майбутньому ( “Finnish Security and Defence Policy 2004”), оскільки свідомо зважає на зміни, що відбуваються у безпековому середовищі і відповідно змінює власну оборонну доктрину. Фінляндія, так само як Швеція, активно співпрацює з НАТО, зокрема у межах програми Партнерство заради миру. Попри позаблоковість, ці країни беруть участь у військових операціях з кризового урегулювання, організованих ЄС, а також братимуть участь у створенні військових підрозділів ЄС (наприклад, Швеція до 1 січня 2008 року має намір надати до спільного з Фінляндією військового угруповання 1100 чоловік).

Однак розбудова Європейської політики безпеки і оборони та проект Конституції ЄС створюють для нейтральних та позаблокових країн не тільки юридичні, але й моральні проблеми. Так, Стаття І-41 (7) Конституційної угоди, підписаної у Римі 29 жовтня 2004 р., містить зобов’язання про колективну оборону, однак із застереженням про обмеження його застосуванні щодо нейтральних країн-членів. На практиці це означає, що Тобто усі країни ЄС зобов’язані допомогти нейтральним країнам у випадку воєнного нападу на них, але не навпаки. Яким чином мають сприймати такий асиметричний режим інші країни – це вже питання з площини етики. Зазначимо, що попри невизначену долю Конституції ЄС, плани розбудови спільної оборонної політики ЄС залишаються в силі.

Згідно з рішенням Ради ЄС, прийнятим після терористичної атаки на Мадрид у березні 2004 р., усі країни-члени ЄС (також нейтральні та позаблокові) та країни-вступники (Румунія та Болгарія) беруть на себе зобов’язання діяти разом у випадку терористичного нападу, а окрема Декларація про солідарність проти тероризму підкреслює спільні зобов’язання усіх країн ЄС в діях проти тероризму. У цих умовах поняття нейтралітету та позаблоковості дедалі більше втрачає конкретне наповнення. Показовими з цього погляду є пошуки нових формул, намагання доповнити ідею нейтралітету та неучасті ідеєю солідарності. Так, у відповідь на розвиток системи колективної оборони ЄС наприкінці 2003 р. один з австрійських високопосадовців у зв’язку із новими зобов’язаннями Австрії запропонував замінити формулу «довічного нейтралітету» формулою «солідарність всередині Європи, нейтралітет у війнах поза межами Європи».

Ми приділяємо так багато уваги Австрії, оскільки до її прикладу особливо полюбляють звертатися вітчизняні політики. Скажімо, багато говориться про «активний нейтралітет» і висуваються пропозиції, щоб цим принципом керувалася Україна - так, ніби це сучасний та ефективний засіб міжнародної політики. Однак ще наприкінці 80-х років минулого століття, після закінчення холодної війни австрійський принцип «активного нейтралітету» втратив актуальність і був переглянутий. Тоді як Австрія, беручи до уваги зміни у міжнародній геополітичній ситуації, змушена модифікувати свій нейтралітет, нам пропонують цей статус набути і створити собі додаткові проблеми, з яких невідомо як далі виходити.

Отже, міжнародний досвід країн-членів ЄС свідчить про стійку тенденцію до зменшення ролі нейтралітету та позаблокового статусу як інструменту зовнішньої політики держави. Слід зважити, що безпека усіх країн-членів ЄС, також і нейтральних, гарантується діяльністю Північноатлантичного альянсу. Безпекова політика ЄС формується як принципово доповнювальна до політики НАТО. У цьому контексті закріплення позаблокового статусу за Україною йшло б проти загальної тенденції розвитку міжнародного та європейського безпекового середовища.

Україна, не будучи членом ЄС, на жаль досі не належить до «європейського простору миру та безпеки», крім того її геополітичне становище є вельми відмінним від становища таких країн як Австрія або Швеція. Наявність поблизу українських кордонів зон регіональних конфліктів та нестабільності (Кавказ, Придністров‘я) зумовлюють цілковитий брак перспективи для України самостійно забезпечити власну безпеку. Натомість членство України в НАТО, перспектива якого є нині цілком реальною, остаточно зняло б з порядку денного питання загрози територіальній цілісності нашої держави внаслідок військової агресії, як було знято це питання для країн ЦСЄ та Балтії.

У підсумку слід констатувати, що нейтральний та позаблоковий статус поступово втрачає свою вагу у ролі ефективного інструменту підтримки національної безпеки на Європейському континенті. Зберігаючи нейтралітет та позаблоковий статус de jure, de facto нейтральні країни-члени ЄС значною мірою відмовляються від нього. Процеси формування Європейської політики безпеки і оборони та функціонування Спільної європейської зовнішньої та безпекової політики створюють в рамках ЄС додаткові виклики та юридичні й етичні проблеми для країн з нейтральним та позаблоковим статусом, вимагаючи підвищеного рівня толерантності з боку більшості інших країн-членів ЄС, які є водночас членами НАТО. Зрозуміло, що Україні не варто, проголосивши курс на ЄС, водночас створювати для себе статус, який вимагає підвищеної терплячості з боку інших країн. І нарешті, слід цілковито усвідомлювати, що гіпотетичне закріплення позаблокового статусу, тобто відмова від стратегічної мети євроатлантичної інтеграції, у випадку України тягне за собою фактичну відмову від європейської інтеграції, унеможливлює приєднання в майбутньому до європейського «простору миру та безпеки».

Один з аргументів на користь позаблокового статусу полягає в тому, що він сприятиме поліпшенню відносин з Росією. Насправді жодні поступки у питанні членства України в НАТО – чи то у вигляді позаблокового статусу, чи то просто у відмові від євроатлантичної інтеграції –не тільки не в змозі зняти напруження в українсько-російських відносинах, але навпаки, можуть лише поглибити і подовжити в часі існуючі суперечності, що не піде на користь ані тій, ані іншій стороні. Основне протиріччя у відносинах з РФ, яке полягає у неможливості для України одночасно інтегруватися до європейського та євразійського просторів – в економічному, політичному чи ціннісному вимірах - неможливо зняти з порядку денного шляхом відмови від вступу до НАТО.

То чому ж частина українських політиків все ж таки вперто відстоює ідею позаблоковості, намагаючись упакувати цей застарілий товар в умовно привабливу обгортку, на якій недолуго змішуються місцевий популістський пацифізм із уявним «європейським досвідом»? Можливо, головний камінь спотикання полягає в тому, що членство в НАТО накладає зобов’язання, вимагає дотримуватися певних стандартів, певних правил гри. Воно потребує реальної, а не декларативної відданості демократичним цінностям. Варто заглянути до щойно затвердженого Цільового плану Україна – НАТО і ми одразу побачимо, що він передбачає зобов’язання з боку України щодо розвитку демократичних інституцій, проведення політичних реформ, забезпечення прав і свобод громадян, розвитку громадянського суспільства, боротьби з корупцією тощо. Цікаво було б дізнатися, що саме не влаштовує тут прибічників позаблоковості? За словами екс-комісара ЄС Сандри Калніете, «проблема України полягає в тому, що в політичної еліти немає спільного бачення майбутнього. Всередині цієї еліти є група, яка бажає привести Україну в НАТО та ЄС і яка готова на необхідні жорсткі рішення. Але таких людей меншість. У мене є враження, що більшість еліти хотіла б мати Україну для себе як приватну імперію, у якій можна робити що завгодно». Не виключено, що за пафосними промовами про позаблоковість і окремішність українського шляху стоять саме такі прозаїчні речі. Залишається тільки сподіватися, що на політичні ідеї «другої свіжості» попиту в Україні вже не буде.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 23-04-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1145794745.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.