першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Леонід Шульман: Стара пісня сучасного кантора: Україна – полюс антисемітизму

додано: 02-10-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1159777491.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

УкраїнаСуспільство

Більшу частину свого життя я прожив у Радянському Союзі. Там антисемітизму не було. Була ленінська, а перед тим – ленінсько-сталінська національна політика. Час від часу в СРСР спалахувала антисемітська кампанія, для якої вигадували різні неантисемітські назви і гасла. Поборювали троцькістів (це не провина щирих сталінців, що і Троцький і значна частина троцькістів були євреями), безрідних космополітів (які чомусь виявлялися євреями), зрештою сіоністів. Боронь боже, партійно-державний апарат не залишив жодного відкритого документа з наказом про дискримінацію євреїв. Тільки кожен керівник установи в містах мусив двічі на рік подавати статистичний звіт, де серед іншої інформації треба було вказати, скільки працює українців, скільки росіян, скільки євреїв та скільки інших. Бути “іншим” було добре. Партійні органи навіть пишалися, якщо серед працюючих є аварець чи кара-калпак. Це демонструвало пролетарський інтернаціоналізм. Контролювали, щоб росіян не було замало, а євреїв було бажано не мати і, принаймі, не збільшувати їх кількість. Смерть Сталіна стала на заваді остаточного вирішення єврейського питання в СРСР. Сфабрикований судовий процес проти кремлівських лікарів мав стати приводом для виселення всіх євреїв до Магаданської області. Депортація мала бути ініційована листом-проханням від знаних московських євреїв. Відомо, як І.Еренбург зумів отримати персональний дозвіл Сталіна ухилитися від підписання того листа.

Довелося мені відчути “пролетарський інтернаціоналізм” власною шкірою. Я закінчив школу зі срібною медаллю. Не буду розповідати, як мені вдалося без зв’язків, без блату та без хабарів поступити до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Це – окрема історія. У 1959 р. мені вручили диплом із відзнакою (одному з п’яти кращих випускників курсу) і чи не найгірше призначення на роботу сільським вчителем у теперішній Чорнобильській зоні. Тоді це означало незворотну втрату права повернутися до рідної оселі. Щасливий випадок урятував мене від кар’єри сільського вчителя, але й далі на кожному важливому життєвому повороті я відчував на собі цю ленінську національну політику.

Ще в радянські часи я зустрівся з поширеним серед єврейства, особливо московського, міфом, ніби Україна – кубло антисемітизму, а “старший російській брат” – інтернаціоналіст і рятівник євреїв від українських націоналістів. Мене дивувала єврейська наївність і не бажання бачити, що СРСР був країною суворої компартійної дисципліни. Не було і не могло бути самостійної національної політики київського керівництва. Воно мусило сліпо виконувати вказівки Москви. Найменше відхилення каралося. Ні, євреї бачили, що у Москві антисемітський пресінґ у деяких аспектах життя послаблений, і трактували це як посилений антисемітизм за межами Москви. Зокрема, в Україні, де з довоєнних часів мешкало чимало євреїв. Насправді, скільки антисемітизму має бути в Москві, а скільки у Києві, вирішувало керівництво компартії.

Відмінностей московського життя від периферійного було багато. Я возив з відряджень до Москви майонез, зелений сир, шпроти, каву в зернах. Коли я у розмові з московським колегою обурився з цього приводу, він відрубав: “Как ты не понимаешь! В Москве же иностранцы!” На жаль, євреї не розуміли, що деякі незначні відхилення від російської політики антисемітизму у Москві мали ту ж саму причину – присутність іноземних журналістів і туристів, яким треба було запорошити очі “ідеалами комунізму”. Хто там знав, що в структурі Держкомвидаву було створено спеціальний орган, який слідкував, щоб серед авторів книг не було забагато єврейських прізвищ. Саме так! Не євреїв, а єврейських прізвищ. Байдуже, наприклад, якщо автор Іванов єврей, а ось автор-естонець на прізвище Розенбуш – дуже погано. Будь ласка, обміркуйте цей маленький факт. Виходить, що єврейське прізвище на палітурці дратувало пересічного росіянина. Тому боротьба проти єврейських прізвищ – крок назустріч народним побажанням. Чи зник в Росії цей споконвічний антисемітизм? Мало хто знає, що перший Голокост в Московії стався у 1561 р., коли московські вояки вигнали на кригу Псковського озера все єврейське населення цього міста, за літописами приблизно 5 тис. чол. Далі стрільці підрубали кригу біля берегів. Євреї, включно дітей та стариків, були знищені.

Варто було розпастися СРСР, як в Україні зник і антисемітизм. Я став виїзним. Ніхто не підраховує євреїв під час прийому на роботу чи навчання. Але антисеміти в нас є. Тільки вони зараз підраховують, скільки євреїв у науці, освіті, техніці, культурі, на вищих державних посадах і у представницьких органах влади. Антисеміти повторюють успадковану від СРСР сентенцію про те, що євреїв в Україні мало, а на престижних посадах, які вимагають високої кваліфікації, євреїв значно більша частка, ніж у населенні. Тобто з погляду антисемітів було б добре, якби серед євреїв було забагато кишенькових злодіїв, бандитів, гвалтівників та серійних вбивць. Ця “статистика” антисемітів – яскравий доказ відсутності антисемітизму в Україні. Є в нас єврейський університет, де навчаються багато неєвреїв. Отже антисемітизм як політика в Україні відсутній. Ми маємо антисемітів на побутовому рівні, як залишок від багаторічного російського виховання. Ніякої дискримінації євреїв немає, але декому дуже хочеться, щоб вона була. Треба, щоб світ вважав Україну полюсом антисемітизму. Спроби дискредитації України в очах світової громадськості шляхом розиграшу єврейської карти були й раніше.

Коли у 1989 р. виник Народний рух, КДБ впровадив туди чимало агентури. На зборах РУХу можна було почути виступи кількох “штатних” антисемітів. Виступав із антисемітськими закликами голова Національної партії чисельністю аж 19 членів, другий антисеміт, який мені запам’ятався, – представник Німецького культурного товариства. Як потім мені розповіли, вся верхівка цього товариства контролювалася КДБ. Звичайно, виступав з антисемітських позицій Мусієнко, який наразі є одним із співробітників МАУП. КДБ поширив зокрема за кордоном чутку, що РУХ – антисемітська организація, до складу якої входить російська антисемітська (як відомо, організована КДБ) організація “Пам’ять” Такі тексти писалися англійською мовою. Пам’ять анґлійською мовою “memory”. Насправді колективним членом РУХу був “Меморіал” – антисталіністська організація. Анґлійською мовою “memorial”. Дотепна брехня, чи не так? Це – не перше застосування співзвучностей у російській пропаганді. Дуже поширене ототожнення націоналізму – законного прагнення української нації мати свою національну державу, з нацизмом – усім відомою гітлерівською ідеологіею.

У перші роки незалежності спроба паплюжити українську незалежність і державність звинуваченням в антисемітизмі робилися. Якщо антисемітзму немає, його треба імітувати, І ось з’являються дрібні організації з дрібними газетками, які проштовхують думку, ніби всі нещастя України від тих 100000 євреїв, які ще не емігрували. Те, що це – інспірована ззовні діяльність, було видно з того, що до складу різних антисемітських організацій входили (одночасно!) ті самі люди. Очевидно, що невдовзі діяльність імітаторів антисемітизму була визнана неефективною, і справу вирішили поставити на широку ногу.

Виникає соціально-національна партія на чолі з О.Тягнибоком. І назва і емблеми схожі на гітлерівські. У Гітлера була національно-соціалістична робітнича партія, а в Тягнибока – навпаки, соціально-національна. У Гітлера – свастика, а у Тягнибока – схожий на неї руничний знак, гібрид свастики і тризуба. За чутками фінансує Тягнибока українська діаспора. Як відомо, українська діаспора давно в полі зору російських спецслужб. Ще в радянські часи там створено необхідний прошарок агентури Кремля. Таким чином, діаспора – дуже слушне прикриття для фінансування псевдонаціоналізму в Україні. Чому я кажу “псевдо-“? Тому, що справжній націоналіст дбає про Україну, її культуру, її економічний потенціал, її міжнародний авторитет. Справжній націоналіст повинен ретельно відмежовуватися від гітлеризму, сталінізму та будь-яких інших варіантів тоталітаризму, а не демонструвати ґенетичну єдність з одним із них. На жаль, мені відомі українці, які вхопилися на гачок Тягнибока і вважають його справжнім націоналістом.

На доказ своєї думки наведу ще одне міркування. Після протестів громадськості п. Ющенко зрозумів, що діяльність Тягнибока завдає йому шкоди. Під тиском Ющенка Тягнибок міняє назву партії на ВО “Свобода” та змінює символіку. Чому він на це погодився? Моя гіпотеза така: щоб у складі блоку Ющенка дотягнути до моменту своєї знаменитої промови на горі Яворина, де “випадково” опинилися Петро Ющенко та оператори потрібного телевізійного каналу. Відеозапис промови Тягнибока з антисемітським випадом багаторазово транслювався, ніби говорячи телеглядачеві: “Дивіться, хто такі ці Ющенки та їх нашоукраїнці. Це ж справжні антисеміти!”

Під час президентських перегонів ми бачили щодня на телеекранах ще одного псевдонаціоналіста Р.Козака, який швидко і без перешкод зареєстрував партію ОУН в Україні. Цей лідер виступав із антисемітськими заявами. Мета очевидна. Треба було продемонструвати громадськості, що націоналісти на чолі із Ющенком – антисеміти. А проросійських антисемітів водночас відвернути від Ющенка тим, що дружина Віктора Андрійовича – американка. Про Козака теж казали, що його фінансує діаспора. Хоча тут напевне долучився місцевий капітал.

Ані Тягнибок, ані Корчинський, ані Козак не можуть рівнятися з поставленою на індустріальні рейки антисемітською риторикою МАУП на чолі із Щокіним. Обсяги антисемітського потоку газет та книжок настільки великі, що виникає законне питання. Невже п. Щокін фінансує цю діяльність собі на збиток, тобто за рахунок коштів, отриманих від студентів? Думаю, що це не так. Антисемітська пропаганда під дахом МАУП велася не завжди. Мабуть не було завдання та фінансування. Думаю, що антисемітська продукція Щокіна дає йому неабиякий прибуток. І не від продажу та передплати, а від таємних спонсорів. До того ж слід особливо відмітити важливу деталь. Щокіну успішно вдається забруднити антисемітською фарбою чимало українських політичних, військових та громадських діячів верхніх поверхів політикуму, культури, літератури, освіти...

Повернемося до питання про джерело фінансування. Серед євреїв поширена думка, ніби гроші на антисемітську пропаганду дають араби. Я в таку гіпотезу не вірю. Араби зацікавлені в українському антисемітизмі не більше, ніж у непальскому чи болівійському. Адже Україна не надає жодної допомого Ізраїлю. Таким чином поява “новонавернених” українців-антисемітів навіть у найвищих ешелонах влади ніякої користі арабам не дає. Залишається одна зацікавлена сторона. Та сама, яка перед розападом СРСР впроваджувала антисемітську агентуру в РУХ. Це – Кремль, який наразі має величезні гроші за газ та нафту. Звичайно, араби можуть допомогати Кремлю у доставці грошової готівки дипломатичною поштою, наприклад, через посольство Палестини. І мотив для такої допомоги є. “Хезбола” у Лівані воює проти Ізраїлю російськими ракетами. А ракетна техніка Ірану створюється за участю і допомогою російських інженерів.

Крім МАУП існують і інші псевдонаціоналістичні організації, єдина мета існування яких є дискредитація України за допомогою антисемітизму. Журнал “Перехід IV” веде расистську пропаганду в дусі третього райху. Украінці, мовляв, вища раса, Вони – арійці, й т.п. нісенітницю. У Гітлера була газета Фьолькишер Беобахтер (Народний оглядач), а в Україні існує нацистський сайт із свастикою, який теж називається “Народний оглядач”.

Для дискредитації України антисемітизмом одних антисемітських ЗМІ замало. Необхідний галас навколо українського антисемітизму, тобто потрібні “партнери”, які з найкращих бажань будуть таврувати наших антисемітів, вести з ними непримиренну боротьбу, підтверджуючи таким чином, що Україна – дійсно антисемітська держава. Такий галас зчиняють не тільки євреї та їх організації, але й агентура впливу Росії. Продається в нас за ціною значно нижче собівартості тижневик “2000”. Редагує його колишній киянин, а нині житель Канади, полковник Головного розвідуправління МО Росії Сергій Кічигін. В СРСР він був доцентом Київського університету (викладав китайську мову) і кореспондентом газети “Вечірній Київ”. Яке чудове прикриття для розвідника! Які можливості мандрувати світом в якості журналіста! Газета Кічигіна систематично виступає проти МАУП, проти Щокіна, проти антисемітизму в Україні. Такий собі політичний волейбол.

Нещодавно на цьому “волейбольному майданчику” з’явився новий гравець. З нагоди роковин трагедії Бабиного яру один із організаторів цього поминального заходу, російський бізнесмен В.Кантор (мовою ідиш кантор – співак у синагозі) відзначився інтерв’ю виданню “Экономические известия” статтею: "Уровень антисемитизма в Украине самый высокий в Европе". Ось такого! Мабуть у п. Кантора є унікальний вимірювальний прилад – “антисемітометр”, який він приклав до кожної європейської країни, порівняв відліки приладу й вийшло, що Україна – найбільш антисемітська держава. Про що і як співає п. Кантор?

Вже у перших рядках він демонструє неабияку “обізнаність” із китайською історією. Читаємо: «После очень длительных размышлений и консультаций с коллегами в Европе, России и Украине мы пришли к мнению, что нам нужно построить еврейскую китайскую стену. Каково назначение Великой китайской стены, которую строили четыре тысячи лет? Для чего китайские руководители столько времени строили это бессмысленное с военной точки зрения сооружение, которое никогда не было использовано по назначению? Для объединения нации!»

Я цитую ці рядки, щоб продемонструвати рівень грамотності цього, як пише Н.Зайцева, що брала інтерв’ю, “оборонщика” (до оборонки Зайцева зарахувала бізнес п. Кантора у галузі виробництва мінеральних добрив). Даю маленьку довідку. Велика китайська стіна будувалася не для об’єднання нації, а для захисту від нападу кінноти кочових племен. Стіну неможливо перестрибнути на коні. Вона мала висоту 5-8 м і була завширшки від одного до 5-ти метрів. Зробити місток через неї заважали китайські блок-пости у вежах, розташованих вздовж всієї стіни. Там були солдати і зброя. Блок пости з’єднувала система сигналізації: вдень – димові шашки, вночі – вогнища. Отже древні китайці епохи династії Мін– не заідеологізовані дурні, а грамотні військові прагматики. А стіна із самого початку використовувалася за призначенням.

Далі п. Кантор формулює причини антисемітизму та ксенофобії взагалі. Він заявляє: “Я убежден, что корни любой ксенофобии – стремление выиграть войну под названием конкуренция с «чужими» за ресурсы и за власть. Такие же корни и у антисемитизма.” З цим неможна не погодитися, але зверніть увагу: названо лише один корінь антисемітизму. Дійсно, дехто відчуває заздрість та неприязнь до євреїв, через їх кмітливість, розум, знання, енергійність і талановитість. Так, дійсно, тривала дискримінація та різні утиски провели селекцію серед єврейства, навчили євреїв виживати за допомогою розуму, бо протиставити силі силу євреї не могли. Таким чином (євреї це активно заперечують) європейські, надто російські та українські євреї, – штучно виведена порода людей. І створили її саме антисеміти. На землі живе інша штучна порода – американські негри, які відселектовані за фізичними даними та духовними здібностями. Чи можна уявити собі американський спорт та американський джаз без негрів?

Цікаво, що в Ізраїлі євреї швидко перетворюються на звичайну націю і втрачають свої підвищені здібності. Цьому сприяє політика стосовно освіти. Понад 30 років у школах Ізраїлю дітей не навчають, а розважають. Фізика, хімія, біологія вивчаються тільки за бажанням, тільки факультативно і коли назбирається контингент бажаючих. Високі технології в Ізраїлю – справа рук репатріантів-фахівців з колишнього СРСР.

Крім соціальної конкурентоздатності та соціального успіху, які викликають заздрість антисемітів, є ще один корінь антисемітизму, про який п. Кантор мовчить. Євреї не винні в тому, що вони в середньому розумніші за оточення. Хоча мені і зустрічалися прихильники “єврейського соціального мазохизму”. “Не треба висовуватися і всюди лізти.”– кажуть вони. Тоді, мовляв, антисемітизму не буде. Отже, йдіть панове євреї не у фізики, а в двірники, і вас ніхто не буде ненавидіти.

Другий корінь антисемітизму – єврейський опортунізм та сервілізм. Де б не опинилися євреї, вони завжди не на боці правди, а на боці сили. В усіх без винятку колоніальних імперіях євреї – сумлінні та завзяті поплічники колонізаторів. Цим вони викликають ненависть до себе з боку поневолених народів. Вона, ця ненависть вихлюпується в суспільство, коли колонія звільняється і євреї залишаються сам-на-сам із нацією, яку вони віками допомогали гнобити і визискувати. Третій корінь – аморальність деяких євреїв стосовно іновірців. Єврея цілком влаштовує формальна правота. Коли російські окупанти спробували роздавати афганським селянам поміщицьку землю, її ніхто не брав, бо пророк Магомет заборонив брати чуже. Євреї б взяли.

Юдаїзм забороняє лихву, тобто позичати гроші під процент лише євреям, а людям іншої віри – можна. А іслам забороняє лихву взагалі. Так само юдаїзм забороняє обдурювати тільки євреїв, а іновірців – ні. Відомо, що перший погром на Руси відбувся за часів Володимира Мономаха. Чому? А тому що євреї-лихварі встановили неймовірно високу ставку за кредит – 50%.

Коли після польсько-литовської унії Україна втратила незалежність і державність і з Королівства Руського перетворилася на провінцію під польською окупацією, євреї пішли на службу до поляків. Вони з презирством і ненавистю ставилися до українців, брали на откуп все, що було можна взяти. Зокрема, євреї збирали податки для польскої скарбниці. Чи варто після цього дивуватися, що Богдан Хмельницький під час війни із Польщею, винищував євреїв, які були вірними слугами польських окупантів. Так само чинили гайдамаки, яких кинула проти польської фронди Катерина друга. Гайдамаки отримали від цариці “Золоту грамоту”, яка відверто закликала бити поляків і євреїв.

Коли після третього розділу Польщі, її центральна частина була окупована Росією і перейменована на Привіслинський край, євреї перейшли на службу до російських окупантів. А далі в Росії відбувалося те саме. Попри погроми, організовані в межах смуги осідлості міністерством внутрішніх справ Росії, попри справу Бейліса та всі утиски, євреї в Росії були (й досі є) на боці російських колонізаторів. Під час існування Української народної республіки Україна надала євреям національно-персональну автономію. Був спеціальний секретаріат у єврейських справах.

У СРСР євреї були вірними активістами більшовицької влади. Розпад СРСР та так звані ринкові реформи дали можливість деяким євреям отримати великі гроші. Багатіїв завжди не люблять, але якби євреї у своїй більшості усвідомили, що вони живуть вже в іншій державі і стали б поводити себе, як патріоти України, жодного приводу до неприязні не було б. На жаль після унезалежнення України чимало євреїв зберігає проросійську орієнтацію. Вони жахаються думки, що колись постане українська Україна. Це не викликає захоплення в українців, але критика єврейського русофільства не може розглядатися як антисемітизм.

Пан Кантор визнає, що політики антисемітизму в нас немає. Дійсно, не було випадку, коли б єврея не прийняли на роботу чи звільнили з роботи, чи не випустили у закордонное відрядження тому, що він єврей. Так було в СРСР і такого більше нема. Але п. Кантор вважає критерієм антисемітизму кількість антисемітських публікацій та нереагування влади на них. Звідси проценти. На скільки процентів зросла кількість антисемітських публікацій – це і є “антисемітометр” Кантора. Оскільки швидкість зростання кількості публікацій МАУП перевищує російські темпи, Кантор і робить свій висновок, ніби Україна найбільш антисемітська країна в Європі. Дозволю собі не погодитися з такою логікою, як і з тим твердженням, що видавнича діяльність МАУП – побутовий антисемітизм.

Побутовий антисемітизм – це антисемітська налаштованість деяких громадян. Він існує в багатьох країнах. Може навіть і в Ізраїлі. Під час війни наша квартирна хазяйка, в якої ми жили в евакууації, іноді казала: «Явреи вы явреи и есть. Вот Гитлер прийдёть, он вам покажеть.» Це –зразок побутового антисемітизму. Хазяйка ця раніше ніколи не бачила євреїв. МАУПівська антисемітська кампанія – не побутовий антисемітизм. Я б назвав його антисемітизмом імпортним. Вище вказано, хто експортер. Вирахувати його дуже просто. Варто спитати себе, кому це вигідно. Хто зацікавлений, щоб Україну не прийняли ані до НАТО, ані до ЄС, ані до СОТ? Відповідь однозначна. Зацікавлена Москва. Я теж невдоволений тим, що чинне українське законодавство досить недосконале. Воно не вважає підбурення до скоєння злочину за злочин. Тому МАУП легко виграє всі судові процеси. Тим більше, що в суддівських кріслах часто сидять не патріоти України, а люди радянського гарту, яких виховали в дусі антисемітизму компартія та комсомол. До речі така сама ситуація в Росії.

Пан Кантор виступив у “Репортері” як пропагандист потрібної Росії дискредитації України. Це зрозуміло. Але якщо він такий супротивник ксенофобії, чому він не виступає проти інших фобій, поширених в Росії: ненависті до “осіб кавказької національності”, ґеноциду чеченського та інших північнокавказьких народів? Вибірковий ваш “інтернаціоналізм”, пане Канторе.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 02-10-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1159777491.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  Новини з Обозу :
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua