першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

О.Толочко, Н.Яковенко: Потрапили в історію

додано: 19-10-2006 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1161205462.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

часопис "Критика"

УкраїнаВлада


Васілій Тімм. Двірник і крадій (1840-і роки)

Так вы и пишете?
Как это должно быть приятно сочинителю!
Микола Гоголь, «Ревізор»

Знаменитого історика, голову Центральної Ради Михайла Грушевського не раз бачили під час засідань за правленням коректур. Знуджений політиканством університетський професор використовував коштовні хвилини для головного: писання та редаґування власних праць. На відміну від Грушевського, колишнього голову українського парламенту Володимира Литвина за таким порушенням реґламенту не помічали, а тим часом Грушевський міг би позаздрити його науковій плідності.

Литвин опублікував трохи більше ніж за десять років лавину книжок. Отже, спершу дещо про цифри. Електронний каталог Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського на запит «Литвин, Володимир Михайлович» видає список із 57 книжок, що їх пан Литвин написав, проредаґував, «пропередмовив» або «опіслясловив», починаючи від 1994 року. Усе це солідні за обсягом видання: 672 с., 944 с., 943 с., 560 с., 603 с. тощо. Вони засвідчують надзвичайно різнопланове коло наукових інтересів автора: від документування поточних подій української політики до роздумів про модернізацію освіти; приватизацію, інвестиції та фондовий ринок; долю греків на «українських теренах»; проблеми «українського державотворення» і навіть про управління телекомунікаціями «в Україні». За іронією, яка стане зрозумілою читачеві через декілька абзаців, комп'ютер зараховує до доробку п. Литвина книжки інших авторів, у тому числі знаменитий трактат середини XVI ст. Михалона Литвина «Про звичаї татар, литвинів та московитів». Утім, як швидко переконуєшся, навіть цей список не вичерпний, інші електронні каталоги його доповнюють. Бібліографи Гарвардського університету стриманіші в колекціонуванні праць п. Литвина й строгіші у відборі: їхня електронна система HOLLIS знає лише 40 книжок (від 1994 року). Зате це переважно особисті, не у співавторстві опубліковані праці. Переважно «історії» різного роду, жанру й періоду: усього XX століття (у двох томах), і окремих десятиліть (по тому на кожне), і навіть одного 2004 року (в трьох томах); серйозно закроєні нариси й популярні ілюстровані видання. Користувач каталогу одразу ж помічає своєрідну динаміку творчої активности п. Литвина: 1994 року йому вдалося опублікувати лише одну книжку, 1996-го - 1; 1997-го - 1; 2000-го - 3; 2001-го - 8; 2002-го - 6; 2003-го - 6; 2004-го - 8; а от 2005-го - лише дві, й дві ж 2006 року. Допитливі можуть зіставити зі злетами і падіннями державної кар'єри автора.

Одночасно Литвин як професор катедри новітньої історії Київського національного університету встигав читати лекції студентам (мабуть, в обідніх перервах між засіданнями Верховної Ради), а ще - оцінювати дисертації у двох спеціялізованих радах: Інституту історії України НАНУ й історичного факультету того-таки університету (оскільки ця щомісячна процедура займає по пів дня, вписати її у графік парламентських засідань нам не вдалося). Нагороди за таке наукове подвижництво знайшли свого героя: 1998 року Литвин отримав звання заслуженого діяча науки й техніки України, 1999 року став лавреатом Державної премії України в галузі науки й техніки, 2003 року - академіком НАН України, а 6 травня 2006 року його обрано віце-президентом тієї-таки Академії наук.

Даремно пускатися в роздуми, вимушеним чи бажаним стало перевтілення політика на керманича науки. У добу перемін, та ще й у нашій країні, і не таке трапляється. Зважимо на очевидне: Володимир Литвин, що у своє буття політиком не раз позиціонував себе як професійний історик, відтепер став «головним істориком» України. А відтак час обговорити нудніші матерії, ніж бої за владу, а саме: яку історію та як пише новопоставлений начальник нашого цеху.

Інші свої турботи відклавши, п. Литвин знайшов час написати й опублікувати (видавництво «Альтернативи») протягом 2003-2005 років об'ємну «Історію України» у трьох томах, чотирьох книгах: т. 1, «З найдавніших часів до кінця XVIII ст.»; т. 2, «Кінець XVIII - початок XX ст.»; т. 3, кн. 1-2 «Новітній час (1914-2004)». Ці монументальні книжки виглядатимуть імпозантно на полиці, але навряд чи зацікавлять фахових істориків без особливої на те причини.

Й треба зізнатися, наш інтерес до цього видання також не вповні альтруїстичний. Ми не заторкуватимемо монографій п. Литвина про державотворення в Україні - тут у нас більше практичного досвіду виживання, аніж теоретичних знань. Натомість рівно половина (432 с.) 860-сторінкового першого тому «Історії України» має до нас обох на подив тісний стосунок, і, власне, про це піде мова.

В анотації книжку названо «найповнішим авторським викладом історії України», а в передньому слові відповідального редактора, директора Інституту історії України НАНУ В. А. Смолія - авторським баченням, що спирається «на найновіші досягнення сучасної української історичної науки». Згадано тут і «нові прийоми та методи організації наукової роботи», завдяки яким можуть з'являтися такі новаторські праці (с. 6-7). До авторського бачення ми ще повернемося, а «нових прийомів та методів» вичленовується аж два: сказати б, технічний і концептуальний. Порадившися, ми присвоїли технічному робоче означення «метод сканера», а концептуальному - «метод щільного конспекту» (Колінґвуд, щоправда, називав одне й друге «методом ножиць і клею», але ж то було ще в досканерну епоху).

Застосоване в книжці know how може стати в пригоді кожному, хто полюбляє на політичному дозвіллі описувати історію: добираєш уподобані чужі праці, скануєш потрібні уривки, далі монтуєш їх у відповідній послідовності й злегенька редаґуєш, аби текст не завжди збігався дослівно. Додатковий клопіт полягає в потребі вичитувати зіскановані фраґменти, але не варто цим легковажити, бо вийде те, що вийшло в Литвиновій книжці. Адже це несумлінний сканер винен, що замість «ліньяжів» стоїть лініджів [30], замість «Приуральського реґіону» – Приурмійського [48], замість Ромейської імперії – Роменська [102], замість «номінування» на сенаторські пости – домінування [344], замість «Чаплич-Шпановський» – Чаплин-Шпановський [354], замість школи «в Панівцях» – школа в Манівцях [354], замість Яна Бадовського – Ян Садовський [389], замість Дем’яна Гулевича – Д. Гуревич [410] тощо. Не тямить сканер і в географії: давньоруське місто Полкстінь перетворилося на Поліксен [112], Лутава стала Лукавою [147], укріплення на Трубежі – укріпленнями на Рубежі [182], а Жемайтія впевнено перейменувала себе на Жамайтію [278, 284, 285]. Урешті, сканер не вшанував навіть поважних сенаторів і церковних ієрархів: троцькі (тракайські) воєводи перемістилися з Литви в побожніший простір, ставши троїцькими [278, 285], Йосиф Рутський постав як Й. Рутковський [411], Ісайя Копинський – як Косинський [411], Іпатій Потій, замість написати трактат «Герезія», написав догматичний твір «Терезія» [374], а київська «Тератургема» змінила назву на Туратургему [432].

До інтелектуальних обмежень сканера належить і те, що він не вміє перекладати з російської. Компенсуючи недосконалість техніки, перекладач на добрих півтисячоліття розминувся з історією, переклавши проаналізовані в праці московського історика Іґоря Данілєвського давньоруські «прозвания/именования» як прізвища [210]. А з ким/чим він розминувся, переклавши Усікновення глави Йоана Предтечі як Утинання голови [212] - судити богобоязному читачеві. Трапляється й таке, що перекладач ловить ґав, і тоді недисципліновані персонажі книжки переходять із давньоруської на добірну російську. Наприклад, герой «Слова о полку Ігоревім» князь Ігор Святославич підбадьорював своїх союзників так: «Ігор скликав своїх васалів такими словами: “А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем”» [147].

Не знається сканер і на граматиці. Утім, користувач сканера - теж, бо інакше не з'явився би на мапі замок Городель, від якого походить, за люб'язним роз'ясненням автора, назва Городельської унії [273]: її підписали в містечку Городло. Та й деревлянського міста Вруча [108] не існувало, був таки Вручій, і сталося те, що сталося, не у Вручі [108], а у Вручому.

Погано впорався сканер і з витягами з ориґінальних джерел, якими вирішили (очевидно, в останню мить, бо у «Змісті» їх годі шукати) опорядити книжку. Переважно сканер уважає, що літописи було написано сучасною українською мовою (бо ніде не зазначає ні обставин перекладу, ні імені перекладача, а так прямо й пише: «Літопис по (sic!) Лаврентіївському/Іпатіївському списку»). Але часом може несподівано перейти на давньоруську [245-248]. Часом сканер проголошує уривки з Київського літопису - «Галицько-Волинським літописом» [158-163], часом же навпаки - з якоїсь примхи уривки з Галицько-Волинського приховує під назвою «Літопис по Іпатіївському списку» [166-167, 192]. Не знає сканер [190-192] і того, що тексти «Правди руської» в академічному виданні надруковано не в другому томі і не 1947 року (тут якраз подано коментарі), а в першому томі й 1940 року. Лише примхою сканера можна пояснити те, що, попри заголовок, з усіх статтей Поширеної редакції Правди вміщені виявилися лише статті 36 (з якої чомусь було вирішено розпочати текст), 37, 53, 54, 110, 114-117 і 121.

Але годі про сканер, чого вимагати від безсловесної машини. Цікавіше звернутися до методу щільного конспектування - добре, що прикладів не треба шукати далеко. Де з невеликими редакційними змінами, а де й дослівно - цілими реченнями, півреченнями чи окремими висловами - «щільно законспектовано» оповідь про ранню Київську державу з тексту Олексія Толочка: О. П. Толочко, П. П. Толочко. Київська Русь / Україна крізь віки. - Київ: Альтернативи, 1998 (у Толочка с. 66-217, у Литвина с. 98-132), а про передмонгольську та післямонгольську Русь - і з тексту Петра Толочка в цій же книжці (у Толочка с. 220-284, у Литвина с. 140-151, 197-202) та з його ж тексту в «Історії Української РСР», т. 1 (у Толочка с. 368-406, у Литвина с. 178-185). Дещо про Галицько-Волинську Русь припало до вподоби конспектувальникові й у Наталі Яковенко (Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Київ: Генеза, 1997, с. 66-68; у Литвина с. 226-229), ба, навіть із повторенням друкарської помилки «Нарису», де написано, що Ядвіґу коронували польською короною у віці 15 років (треба 13) - у Литвина юна королева подорослішала рівно настільки ж. Утім, набагато більшу увагу «Нарис» привернув у сюжетах литовсько-польської доби. Під різними назвами на переструктурований текст «Нарису» натрапляємо на с. 266-293 (Яковенко, с. 91-104), с. 310-328 (Яковенко, с. 78-81, 101-114), с. 341-342, 353-374 (Яковенко, с. 121, 125-137, 131-133, 139-141), с. 431-432 (Яковенко, с. 169-170), с. 819-820 (Яковенко, с. 255-256).

Ми звірили pro domo sua, решту залишаємо колеґам - археологам, знавцям античного Причорномор'я, етнологам, козакознавцям. Можна припускати, їх теж не обмине втіха від поцінування власних текстів. А ми тим часом повернемося до методу щільного конспектування, що передбачає, як уже згадувалося, не тільки дослівне переписування, а й творче опрацювання, головно спрямоване на кореґування скептичного вільнодумства, притаманного текстам обох авторів цих рядків. Потребі в такому «переосмисленні» не відмовиш у резонах. Видавнича анотація обіцяє зосередитися на серйозних матеріях: «соціяльних трансформаціях, політичному розвитку, економічному та культурно-духовному поступі». То для чого «викладачам», «вчителям історії» та «студентам», на яких розраховано підручник (саме так вона кваліфікує книжку Литвина), забивати голову сумнівами, релятивізмом чи ще якимись «ізмами» - нехай споживають стовідсотково упевнений, до того ж вивірений за патріотичними рецептами продукт. Ось лише два з багатьох можливих прикладів творчого вдосконалення чужих текстів:



Ідея князівського конвенту [Любецького з'їзду князів 1097 р.], як можемо здогадуватися, виношувалася тривалий час. Святополк і Володимир неодноразово закликали Олега (і взагалі Святославичів) «снятися» в Києві й вирішити, як жити далі. Очевидно, вони ж підготувалий й «порядок денний», який грунтувався на їхньому невеселому досвіді відродження Ярославового заповіту. Несподіваними (але радше для нас, ніж для учасників) виявилися лише два моменти: місце з'їзду і кількість депутатів. Початкова ідея передбачала скликання з'їзду в Києві. Логіка тут очевидна: крім того, що Святополк міг виконувати роль господаря (і глави зібрання), за ним стояв би і авторитет самого міста... З'їзд, одначе, відбувся в Любечі, місці, вибраному також не без прихованого значення. Для князівського вуха сама назва містечка мала нагадувати про головну засаду співжиття - «братерську любов». Невідомо, чи зрозуміли натяк князі, але літописець, схоже, грався можливістю подвійних інтерпретацій... [199]. Ідея укладення князівської конвенції виношувалася доволі довго. Головними її апологетами виступали Володимир і Святополк. Спочатку планувалося, що з'їзд відбудеться в Києві. Такий вибір місця проведення зборів для організаторів був виграшний з декількох причин, найголовніші з них полягали в наступному: вже сам авторитет Києва освячував би ухвалені постанови. Окрім того, на з'їзді господарював би київський князь Святополк, що дозволяло краще впливати ініціаторам зібрання на його перебіг. Але проти Києва рішуче виступав Олег і довелося вдовольнитися Любечем. Хоча і цей вибір був далеко не випадковим і дозволяв давньоруським книжникам неодноразово акцентувати увагу на прихованому змісті назви місця проведення князівського з'їзду, який засвідчив їхні наміри жити в «любові братерській» [127].

Як бачимо, вухо редактора не почуло іронії у вислові «порядок денний». Відтак, казус зі словом «конвент» (себто зібрання), яке під пером редактора перетворилося на конвенцію, набуває промовистого сенсу. Туманний для істориків княжий з'їзд упевнено обернувся на «збори» - з «ініціяторами» та «організаторами», котрі інтриґують, достоту мов депутати Верховної Ради, прагнучи «впливати» на «перебіг» акції, що «планувалася» дещо інакше, ніж звершилася. Відчуває відповідальність перед нащадками й літописець. Він уже не грається легковажно подвійними інтерпретаціями, як у Толочка, а статечно «акцентує увагу».

А ось приклад «уточнення акцентів» у подіях, що відбувалися 500 літ по тому:


До церковного собору, призначеного на 16 жовтня [1596 р.] в Бересті, обидві сторони готувалися не як до екуменічної акції, а як до вирішальної сутички. Уніатська партія в очікуванні полемічних дебатів була зміцнена чотирма єзуїтськими теологами на чолі з самим Петром Скаргою, а також підкріплена двома сенаторами, представниками двору, і трьома католицькими єпископами <...>. Православну сторону, окрім ієрархів <...>, представляли <...> близько двохсот осіб із середньої ланки духівництва: архімандрити, ігумени, протопопи. Поза тим, шляхта кожного з руських воєводств вислала до Берестя світських депутатів, а міщанство великих міст - власні делегації. Зрозуміло, що учасниками собору були й князь Костянтин Острозький та його син Олександр: Острозькі привели з собою чималий збройний загін, у тому числі татарський ескорт з гарматою [130]. Як прибічники, так і противники унії до Берестя прибували як не до місця пошуку компромісу, а для вирішальної битви. Так, на визначений митрополитом день сюди з'їхалися не лише православні ієрархи, а й ряд католицьких біскупів і теологів, зокрема добре вже знаний Петро Скарга, а також представники світської еліти українських, меншою мірою білоруських повітів і воєводств, делегації міщан і православних братств. Прибув на собор і князь Костянтин Острозький зі своїм сином Олександром. Кожна зі сторін подбала не лише про ідеологічне обгрунтування своєї правоти, а й про певну збройну підтримку своїх прихильників. Чималі збройні загони привели і князь Острозький, і шляхтичі католики та уніати [367].

Тут, як бачимо, стилістичного редаґування небагато, хіба що до імені Петра Скарги - єзуїт усе-таки - додано недоброзичливий натяк. Натомість редактор сприйняв як дискредитацію нашого славного минулого те, що православні подбали про збройну підтримку в церковній справі, а їхні опоненти ні. Тож, відновлюючи історичну справедливість, він урівноважив військо Острозьких «чималими збройними загонами» шляхтичів-католиків (які насправді не мали жодного стосунку до собору) та шляхтичів-уніятів (яких тоді ще просто не було, бо не було унії). Ясно, щез і татарський ескорт - бо що робити в такій епохальній акції хижим татарам.

На «авторські уточнення» такого роду можемо натрапити по всьому тексту книжки Литвина, коли конспектоване першоджерело здалося «ідейно невитриманим». Скажімо, там, де Олексій Толочко кваліфікує «Повчання...» Володимира Мономаха як свідчення «про досить тонку душевну організацію й непростий внутрішній світ цієї людини», натомість літературну вартість пам'ятки оцінює вельми скептично [212], редактор встає на рішучий захист давньоруської літературної чести, доповнюючи Толочка так:

Мономах став єдиним давньоруським князем, котрий залишив по собі зразки високопрофесійних літературних творів, насамперед - «Повчання дітям», в якому не лише представив безпрецедентну спробу написання автобіографії, але й відобразив свою тонку душевну організацію та складний внутрішній світ, виклав бачення багатьох моральних проблем [131].

Або інший приклад: у «Нарисі» Наталі Яковенко Литовський Статут 1529 року охарактеризовано як «кодекс законів, що містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права», а джерелами для нього були «юридичні поняття римського права, відгуки положень Руської Правди, норми звичаєвого руського <...> і литовського права, ряд пунктів з чеських, польських і німецьких судебників», а також «ряд ренесансних політико-правових ідей» [107]. Пильне редакторське око зауважило прикре недооцінення Руської Правди та применшення ролі передових ренесансних ідей. Відтак пасаж набув такого вигляду:

Адже кодекс законів 1528 р. містив і конституційні положення державного устрою, і зводи цивільного та карного права (загалом 282 артикули, об'єднані в 13 розділів), систематизував насамперед положення Руської Правди, що перед цим отримали апробацію на давньоукраїнських та давньобілоруських землях впродовж декількох століть, норми звичаєвого руського та литовського права, а також юридичні поняття римського права, низку положень чеських, німецьких і польських судебників. <...> Статут був пройнятий духом новаторських ренесансних політико-правових ідей... [325].

Гірша для книжки ситуація складається тоді, коли «авторські уточнення» є надто самостійними, себто мають на меті доповнити першоджерело. Так, компенсуючи неувагу в тексті Олексія Толочка до церковних проблем, книжка Литвина розгортає перед читачем цілу епопею подвижництва софійської чернечої братії, котра не тільки переписувала книги, а й займалася «їхнім обслуговуванням і видачею для читання» [204]. На цій же сторінці читачеві колоритно пояснено, що до чого переписувалося:

...для громадського богослужіння писалися служебники (які містили переважно літургії) та часослови (містили так звані «часи», тобто денні богослужіння). Для приватного богослужіння виготовлялись требники. Основою богослужіння були служебні псалтирі, що складались <...> з біблійних пісень і псалмів.

До стислого конспекту того розділу з «Нарису» Яковенко, де йдеться про Литовський Статут 1566 року [107–108], внесено доповнення щодо компетенцій новостворених судів, серед іншого й таке: «Майнові суперечки – справи межові та земляні – розглядалися в суді підкоморському, де судочинство здійснювали підкоморій і коморій» [327]. Для непосвячених пояснимо, що, по-перше, підкоморські суди насправді виникли пізніше; по-друге, вони не розглядали майнових суперечок; по-третє, не існувало жодних коморіїв, бо помічники підкоморія звалися «коморниками». Утім, такого роду «коморіями», які засвідчують елементарну необізнаність із термінами та поняттями описуваного часу, наповнені й самотужки укладені примітки до джерел, що завершують роз­діли книжки. Тут справді усього побачиш: прізвисько Анастаса Деся­тинного витлумачено як «збирач податків, які складали десяту частину доходу селянина»; слово «помірне» (митний податок зі збіжжя – за «міру») в примітці пояснено як плата за обмір землі [332]; слово «офіціал» (намісник єпископа у церковних судах) – як службовець [439]; слово «шоти» (так називали купців-шотландців) – як дрібні торговці з мішан [382]; а безневинні «шкіпери» (себто лоцмани) перетворилися на відступників від православної віри [382].

Термінологічна сміливість доповнень і пояснень такого штибу іноді дивує, а іноді просто забиває дух. Коли появу в тексті книжки тридентської сповіді, якій нібито «мусили присягати всі духовні особи та університетські професори» [361], ще можна пояснити секулярним вихованням (бо йдеться про ухвалений Тридентським собором «Символ віри»), то низка інших неологізмів без перебільшення незбагненна. Скажімо, мезальянс, себто нерівний (досл. «непристойний» – mésalliance) шлюб перетворився в книжці на свою повну протилежність. Розвиваючи цю ориґінальну семантику, автор упевнено згадує «чи не найбільш славнозвісний давньоруський мезальянс» – шлюб Анни Ярославни з французьким королем [118]. Здивувався би й князь Всеволод Ярославич: його одруження з порфирородною візантійською цесарівною теж названо «мезальянсом», який «мав надзвичайно важливе ідеологічне значення для київської династії» [117]. Новаторськи переосмислено й слово «інтронізація». Переплутавши сходження на престол (інтронізацію) з позбавленням престолу (детронізацією), автор створює дивовижні історичні колізії то в Чеському королівстві, де 1421 року проголошують інтронізацію (насправді позбавляють престолу) Жиґмонта Люксембурзького [274], то у Великому князівстві Литовському, де придворна знать у середині XV сторіччя ставить «питання щодо інтронізації» (насправді детронізації) великого князя Казимира [282]. Слово «дискредитаційний» ужито замість «дискримінаційний» [289]. На цьому тлі дещо бліднуть, та однак зберігають пізнавальну привабливість такі перлини поняттєтворення, як-от: «Вищий рівень сакральних персонажів слов’яни називали словом Бог» [194]; до богів зверталися з «проханнями про отримання певних благ, матеріальних цінностей чи моральних задоволень» [195]; єдність церкви, як дізнаємося, «грунтувалася на міцній морально-правовій базі» [201]; «Батий був одним з кандидатів на звання великого каана» [225]; Городельська унія «закладала коронування основи для дискримінації» православних [273]; на соборі 1284 року «було проголошено святим князя Володимира Святославича» [237]; про хрестово-купольні храми: «вся споруда була захована в стіни» [208]; про мову: «давньоруські літописи писались рідною мовою, що була досить близькою до розмовної» [205]; про язичництво, основою якого була «віра в духів, які населяли і супроводжували людину» [194]; Вітовт скликав у Луцьку «міжнародний конгрес» [274]; «єзуїти були організовані у військо під командою свого генерала» [361]; «після смерті дружини Потій поступив до чернечого ордену василіан» [369] (якого, до речі, тоді ще не існувало); у Лаврській колеґії, яку заснував Петро Могила, «широко послуговувалися навчально-методичною літературою, визнаною в тогочасній Європі» [431] і так далі.

Утім, читання книжки нудним не назвати. Це рідкісна проза. Ось декілька зразків стилю. В антську добу знайомство з християнством «не виходило за рамки поодинокого засвоєння християнських постулатів окремими представниками східнослов'янської спільноти» [198]; «ініціативи [княгині Ольги. - Авт.], як зауважують фахівці, не виходили за межі приватної справи» [198]; «часто літописна канва свідчить про той факт, що свої релігійні уявлення літописець у всіх деталях отримує ззовні» [199]; «номінально, за своєю формою тюэш [ыўфш. а Авт.] вважались християнами» [199]. Язичництво, як нас запевняють, «переповзає» у християнську культуру, отже, суттєвим запитанням є «Чи було це переповзання чимось унікальним для схожих практик поширення нових релігій у Європі?» [200]. Ось іще про християнство та язичництво: «У побутовому християнстві висока небесна сфера була зайнята християнськими божественними силами та праведниками» [200]. Ось про те, для чого взагалі потрібні церкви: щоб проводити «віруючу людину по житейському морю до тихої пристані в Царстві небесному» [208]; а ось про буденне: «життя давньоруської людини переважною більшістю протікало в сім'ї» [209] тощо.

Але годі нанизувати те, що, послуговуючися вишуканим афоризмом із самої книжки, можна назвати «кризою смислового змісту» [49]. Є набагато загадковіше питання: хто робив цю книжку (бо «писав» якось не пасує до монтажу з підредаґованих цитат)? Реквізити повідомляють, що її редактор зветься «Н. Сурич», а коректор - «М. Кузьмик». Сумнівно, щоби згадані панове (пані?) могли самі здійснити вибірку, сканування та монтаж, а «ідейну» правку тексту - то й поготів, бо про їхні фахові можливості промовисто свідчить неймовірний хаос розділових знаків і маса стилістичних незграбностей та алогічно збудованих речень. Утім, перш ніж запропонувати відповідь, іще декілька слів про те, з «осетриною якої свіжости» маємо справу.

На відміну від інших загальних «історій», ця має своєрідну структуру. Після кожної групи розділів, що охоплюють певну епоху, у ній подано ще й історіографічні огляди. Тобто розказано, хто і як досліджував історію України, крім п. Литвина. Такі екскурси в суто «цехові» матерії, малоцікаві пересічному читачеві, мусять, за задумом, продемонструвати подиву гідну ерудицію автора: прочитано все, що варто читати з української історії. Втім, між рядками прочитується й інше: продемонструвати особливе становище автора, який упевнено оцінює місце істориків у їхній науці, ранжує попередників і сучасників за значенням, сміливо роздає нагороди і ярлики: хто видатний, хто великий, хто зробив вагомий внесок, а кому над внеском іще доведеться попрацювати. Передбачувано, авторам, яким п. Литвин найбільше завдячує, відведено скромні місця в цих оглядах, а книжки, з яких, власне, й запозичено тексти для його «Історії», не згадано взагалі.

Даремно п. Литвин приміряє на себе роль арбітра цеху. Він виглядає в ній непереконливо, і на його слово важко покладатися, навіть якщо він справді прочитав усі книжки, на які покликається. Тому найперше, що його власні уявлення про те, з чого складається професія історика, як досліджують минуле і як пишуть історію, на подив архаїчні. Фактично п. Литвин працює, як середньовічний автор, чиїм завданням було зідентифікувати декілька авторитетних взірців і сплести з їхніх текстів власний. Литвин - колеґа не Грушевського, а Нестора-літописця.

Звичайно, можна було би поспівчувати авторові, який опановував ремесло історика, пишучи кандидатську дисертацію про керівну роль Комуністичної партії у підготуванні викладачів історії партії. Практикуючи таку середньовічну дисципліну, як історія КПРС, багато не навчишся, а згаяні роки годі надолужити. Цілком можливо, що уявлення п. Литвина про писання історії сформувалися тоді й назавжди. Вихованому на дискусіях про те, скільки янголів може поміститися на кінчику голки, важко стати ядерним фізиком. Утім, навіть адепти такої абсурдної дисципліни, як історія КПРС, не вчили привласнювати чужу працю. Бо саме з цим маємо справу в «Історії України» за підписом Володимира Литвина. Називається це - плаґіят.

Пана Литвина неодноразово помічали за цим заняттям. Із приводу одного особливо кричущого випадку - 2002 року в газеті «Факты и комментарии» п. Литвин опублікував під своїм іменем статтю Томаса Карозерса про громадянське суспільство - йому навіть довелося давати публічні роз'яснення. Тоді він назвав свою звичку привласнювати чужі тексти «феноменом Литвина» і зізнавався, що вагається: «радіти з цього чи печалуватися». Всю історію з чужою статтею він тоді пояснив - перестрибуючи від середньовіччя до постмодернізму - як жарт і розіграш. Відтоді жарти почастішали. Пан Литвин і далі розігрує публіку своїми книжками, очевидно, вирішивши дилему на користь «радости», залишивши печаль обібраним авторам.

Було б, однак, помилкою просто звинуватити п. Литвина в банальному плаґіяті. Плаґіят, як тлумачать це поняття словники, - це привласнення з боку одного автора текстів, ідей, відкриттів іншого автора. Тобто, щоб заслужити славне ім'я плаґіятора, треба спершу бути автором, нехай і бездарним. Пан Литвин автором не є. Його «Історія України» - це містифікація з подвійним дном, також фальшивим. Адже є всі підстави припускати, що п. Литвин стосунку до створення тексту своєї «Історії», тобто до сканування, ножиць і клею, не має. Це колективний продукт групи авторів, яка чомусь вирішила дати своєму творчому об'єднанню назву «Володимир Литвин». Такий собі Козьма Прутков української історіографії.

Знаючи персональну стилістику своїх колеґ по цеху, автори цих рядків, обидва фахові текстологи, сформували обґрунтовані гіпотези щодо авторства. Але гіпотези до справи не підшиєш, залишається по-старосвітському апелювати до людської чести й гідности, а також професійної етики науковця. Втім, Володимира Литвина це не стосується. Адже не він цю книжку писав, а за допущений брак нехай спитає - як роботодавець - із менеджерів і найманих працівників свого ТОВ, що спеціялізується на продукуванні наукових праць, застосовуючи «нові прийоми та методи організації наукової роботи».

Наостанок - про часи і звичаї. Ми живемо у щодалі абсурднішому світі, реальність якого перевищує марення хворобливого мозку. Цим світом правлять Хлєстакови. Іван Олександрович, як пам'ятає читач, був не тільки фальшивкою, що видавала себе за важливого чиновника із Санкт-Петербурґа, але й надзвичайно плодовитим автором, який запевнював довірливих провінціялів: «Моих есть много сочинений: “Женитьба Фигаро”, “Роберт Дьявол”, “Норма”. Уж и названий даже не помню. И всё случаем. В один вечер, кажется, всё написал, всех изумил. Всё это, что было под именем барона Брамбеуса, “Фрегат Надежды” и “Московский телеграф”... всё это я написал».

У цьому Задзеркаллі п. Поплавський може видавати себе за популярного співака, п. Зварич - за юриста і професора, а п. Литвин - за історика. У цьому світі поклоняються новозбудованим муляжам як тисячолітнім святиням. Тут підробкою та імітацією є все, від антикварних колекцій можновладців до революцій, що їх вони ж зімітували. Часом здається, що нас уже нічим не здивуєш. Та варто лише придивитися уважніше, і черговий вивих впадає в вічі.

Так і в нашому випадку. Якщо читач гадає, ніби ми вичерпали весь сюрреалізм довкола творчого доробку п. Литвина, він, звичайно ж, помиляється. Бо найпікантнішою подробицею - пристебніть ремені - є те, що Володимир Михайлович є патентованим спеціялістом з авторського права і йому, серед інших, належить книжка зі знущальною назвою: «Охорона інтелектуальної власности в Україні» (Київ: Форум, 2002, 320 с.).

«Так вы и в журналы помещаете?» - спитав би Гоголь.

Олексій Толочко, Наталя Яковенко

Джерело: КРИТИКА. №7–8, 2006 рік
Підбірка додаткових матеріалів про “досягнення” п.Литвина:
Володимир Литвин (глава адміністрації Президента, член-кореспондент НAH України, професор): “ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: МІФИ Й РЕАЛЬНІСТЬ“ (“Дзеркало тижня”, № 3 (378) Субота, 26 Ciчня - 1 Лютого 2002 року);
[25-01-2002]: Плагіат Володимира Литвина
[30-01-2002]: Влад МИХНЕНКО, Михайло ВИННИЦЬКИЙ: Відкритий лист В. Литвину – Главі адміністрації Президента України
[01-02-2002]: Литвин на передньому фронті боротьби з закордоном.
[23-02-2002]: "Лєгко нас..ать поету в душу!" (с)
[26-02-2002]: Каротерс В. Литвина не простив
[27-05-2002]: Козенюк: Курка, що гребе від себе. Перспективи спадкоємця
[24-01-2005]: Юрій БОХАН: Люстрація: якою вона має бути?
[22-03-2006]: Оксана Рудюк: МИ - діти Кучми або Вовчі ікла та лев’ячі пазурі сірих МИшок


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 19-10-2006 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1161205462.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

Шукати слова в статтях:
++ Розширений пошук


Google Custom Search
  Ваша участь :
Ви теж можете додавати новини на "Майдан"! Читайте як!
Слідкуйте за нами
на Twitter
Найкраще з Майдану
на Facebook
  ПРЯМА ДІЯ :
Назви ім'я - нехай свіча не згасне
Захисти Україну! Зупини законопроект про мови
Збираємо докази спотворення волевиявлення!
  Опитування :
“Чим є для Вас право знати?”

Переглянути результати >>>

  ОСТАННІ НОВИНИ :
[18-08-2011 15:22]
Жителям Шевченківського мікрорайону нема чим дихати. СЕСи потурають.
[16-08-2011 14:50]
Возле университета внутренних дел горит свалка
[15-08-2011 15:59]
Ю.Оршанский: земли, на которых был создан Старосалтовский питомник, были взяты в аренду абсолютно законно
[14-08-2011 20:55]
Український католицький університет: Звернення щодо політичної ситуації в Україні
[14-08-2011 13:36]
14 серпня - свято Маковія або медово-маковий Спас
[14-08-2011 11:14]
Крок до дитячої книжкової мрії
[13-08-2011 16:24]
Жодного Пшонки не постраждало
  Цікавинки від RedTram:
Завантаження ...
  Новини з Обозу :
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...


Українська банерна мережа

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2010
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації
(поки не зовсім повний) переклад ліцензії українською