першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

Володимир Косик: Підсовєтська Україна між двома Світовими війнами

додано: 17-06-2007 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1182081366.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

УкраїнаОсвіта і наука

Підсовєтська Україна

між двома Світовими війнами

(З нагоди 75-річчя Голодомору)


Вступ


На вступі до нашої теми потрібно пригадати основні факти з історії України після Російської революції 1917 р. П'ять днів після упадку царату українці створили у Києві тимчасовий парлямент Українську Центральну Раду (17.3.1917). Вкоротці був сформований уряд під назвою Генеральний Секретаріят. Відроджена Україна проголосила автономію (23.6.1917), а в листопаді цього ж року Українська Центральна Рада взяла в свої руки всю державну владу в Україні (16.11.) і проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) (20.11.). 16 грудня уряд совєтської Росії визнав УНР, але вже 20 грудня, у наслідок ультиматуму українському урядові, він розпочав першу аґресію проти України.

На початку січня 1918 р. Франція, яка була на чолі Антанти (союзників у боротьбі проти Німеччини й Австрії), визнала Україну де факто (4.1.1918) і призначила ген. Табуї своїм представником у Києві. Дещо пізніше, у наслідок наступу російсько-совєтських військ у напрямі Києва, український уряд почував себе примушеним приступити до переговорів з Німеччиною і Австрією, з якими уже вела переговори совєтська Росія в Берестю Литовському, покидаючи тим самим табір Антанти. Однак безрезультатні переговори України з Антантою продовжувались. Щоб боронити суверенність України, 22-го січня 1918 р. українська влада проголосила формально незалежність України.

9-го лютого український уряд підписав мир із Центральними державами в Берестю.

Того ж дня Київ зайняла армія совєтської Росії під командою Муравйова. Негайно вулиці столиці вкрилися трупами розстріляних українців, членів адміністрації незалежної України, офіцерів української армії і людьми, які говорили по-українськи, а також членів старої царської адміністрації. Кривава розправа тривала два-три дні, розстрілювали без суду. За істориком Д. Дорошенком, тоді убито від 2 до 5 тисяч осіб (Історія України, т. 1, Ужгород, 1932, стор. 294).

Муравйов повідомив Москву, що принесену з далекої півночі на вістрях багнетів його армії владу Совєтів він передав Совєтові України. Це і є офіційне потвердження того, що совєтська влада в Україні була накинена російськими багнетами (М. Стахів, Перша совєтська республіка в Україні, Філядельфія, 1956, стор. 118, 188).

Поведінка армії совєтської Росії на окупованих українських землях була ворожою. В міру наступу більшовицьких військ нова російсько-совєтська влада забирала силою харчові продукти, збіжжя, вугілля і т.д., та відправляла на північ, до Петрограда, Москви.

Тим часом німці і австрійці, з метою примусити Росію підписати мир у Берестю, розпочали загальний наступ на східньому фронті і на початку березня 1918 р. Київ був звільнений від російсько-совєтської влади. Влада УНР була вдруге визнана совєтською Росією, а большевицький "уряд" з осідком у Харкові був розв'язаний Москвою у Таганрозі 18 квітня 1918 р.

Не отримавши сподіваної допомоги харчуванням від українського уряду, німці погодилися на державний переворот і допомогли скинути владу Української Народної Республіки. До влади прийшов гетьман П. Скоропадський; державу перезвано на Українська Держава. Але у грудні 1918 р., у наслідок повстання республіканців, влада гетьмана П. Скоропадського була усунена. Відновлено владу УНР під керівництвом Директорії, до якої ввійшли В. Винниченко, С. Петлюра, А. Макаренко, Ф Швець, і на чолі якої в половині лютого 1919 р. став Симон Петлюра. Дуже неприхильно, навіть дуже вороже ставився до С. Петлюри В. Винниченко, який, у наслідок вимоги Антанти усунути з Директорії усіх соціял-демократів, покинув Директорію та Україну.

Та вже в грудні 1918 р. совєтська Росія розпочала другу аґресію проти незалежної України. Створивши у Харкові новий ніби-то "український уряд", Москва включила до своїх військ декілька підрозділів, зложених з мешканців України, намагаючися в такий спосіб приховати свою аґресію нібито "допомогою" Українській совєтській республіці.

Директорія УНР продовжувала обороняти незалежність України. 22 січня 1919 р. було проголошено в Києві Акт злуки УНР і Західно-Української Народної Республіки. Не маючи жодної допомоги, потрібного озброєння, ліків (Антанта оголосила блокаду України, хоч у той же час підтримувала армію Денікіна, яка намагалася зайняти Україну, щоб потім звільнити Росію від большевиків), об'єднана українська армія зазнала невдач і восені 1919 р. мусіла перейти на партизанський спосіб війни. Договір з Польщею у квітні 1920 р. і спільний польсько-український похід на Київ не врятували ситуації, і 22 листопада 1920 р. українські національні війська покинули Україну і були розброєні та інтерновані на території Польської держави.

Після закінчення визвольної війни у 1920 р. українська територія опинилася під владою чотирьох держав: совєтської Росії, Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини.

Українську територію під пануванням Москви оформлено в Українську Соціялістичну Совєтську Республіку, яку наприкінці 1922 р. прилучено до створеного тоді Совєтського Союзу (СССР). Створенням СССР зайнялася Російська соціял-демократична робітнича партія (большевиків), яка пізніше переіменувала себе на Всесоюну комуністичну партію (большевиків). У 1922 р. національний склад цієї партії був наступний: 82% росіян, 15% інших національностей і заледви 3% українців (cf. Ukrainian Quarterly, vol. XV, n° 1, New York 1959, p.p. 42-45; V. Hryshko, Experience with Russia, New York, 1956, p. 81-82).

Державну і національну політику українського національного уряду, який стояв у боротьбі за врятування незалежності, найкраще зображують писання останнього голови цього уряду, Симона Петлюри, речника волі українського народу, довголітнього керівника збройної боротьби за незалежність і суверенність України. Його становще і погляди важливі, вони не підлягають змінам політичної моди, вони перманентні, як перманентні інтереси української нації.

Він писав:

"Між царською Росією і сучасною комуністичною для нас немає ріжниці, бо обидві вони уявляють собою тільки різні форми московської деспотії та імперіялізму. Ідеал державности української не може бути втиснутий у вузькі межі федерації, конфедерації, тим більше автономії ні з Росією ні з ким би то не було"

Щодо питання прилучення УССР до Совєтського Союзу, Симон Петлюра писав:

"Справу переведення федерації УССР і РСФСР, а потім вступу УССР до СССР було тим легше перевести, що "суверенний орган", який ухвалював відповідні постанови складався на 9/10 з зайшлої російської чи русифікованої людности. Після шести років перебування у влади цей орган залишився в цілому... таким са­мим, яким він був у році 1918, себто російським. Називати цей орган "українським і національним"... – свідома брехня...". (Симон Петлюра, Статті, листи, документи, том І, Ню Йорк, 1956, стор. 344, 382).

Такий був і залишився погляд також українських істориків на західних землях України та у західному світі.

Економіст К. Кононенко писав: "Большевики завжди стверджували, що Укра­їна в царській імперії була на становищі ко­лонії, підкреслюючи при цьому ту ролю, яку вона відогравала в економіці метрополії – Росії. Але таж сама доля була приречена їй і на­далі, мимо всіх розмов про звільнення її від колоніяльної залежности. Зміна "білого" ко­льору імперії на "червоний" становища не змі­нила, лише поглибила його. Російський філо­соф Н. Бердяєв приходить до правильного ви­сновку з аналізу суті большевизму: "... большевизм є третім явищем російської великодержавности, російського імперіялізма, − першим явищем було Московське царство, другим − Петровська імперія" (Н. Бердяєв, История и смисл русского комунизма, Париж, 1955, стор. 99; К. Кононенко, Колоніяльний визиск – основа совєтської індустріялізації, Видавництво Пролог, Суспільно-політична Бібліотека ч. ІХ, (Мюнхен), 1960, стор. 9).

Залишається фактом те, що широкі українські маси не підтримали совєтської влади, хоч сьогодні деякі автори в Україні намагаються видвигати протилежні тези.

Щоби зрозуміти певні події, які відбувалися в Україні під російсько-совєтською окупацією в 20-их і 30-тих роках, та щоби збагнути суть і зна­чення тих подій, треба розглядати їх в контексті усіх подій від упад­ку української незалежности аж до Другої світової війни, бо всі вони із собою щільно пов'язані і творять одну нерозривну цілість. Що більше, всі ці події разом, чи навіть окремо, не можна розглядати без узгляднення політичних відносин між Україною і Росією, тобто без узгляднення факту окупації України Росією та плянів окупанта по відношенні до приборкання і, говорім відверто, прихованої чи явної колонізації України.

Коли ана­лізувати якусь одну подію окремо, ізолювавши її повністю від інших і факту окупації України, автоматично прийдеться до фальшивих висновків і фальшивого насвітлення даної події. Тоді, наприклад, "розкулачення", як це так спритно доводять большевики, стається тільки соціяльною боротьбою, боротьбою кляс, бо­ротьбою бідних проти багатих. У дійсності, воно так не було.

Жодні події в Україні між двома Світовими війнами не мали лише чисто соціяльне підложжя, ні чисто соціяльний характер, і в інших політичних обставинах вони не мусіли б статися.

Від 1920 року Україна (без західних земель) опинилася під російсько-більшовицькою окупацією. Під час реалізації окупації були використані деякі українські кола, щоб викликати враження, що Україна стала совєтською, а Росія лише їй допомагала звільнитися від буржуазної влади Директорії, тобто українського національного уряду ("допомога старшого брата").

Дійсна причина окупації України совєтською Росією виходила поза рамки реалізації "соціялізму" і "пролетарської революції". Російський комуністичний уряд був настільки реальний, що знав, що без України з її багатствами, він не втримається. Вже у жовтні 1920 року Сталін висловив у "Правді" загальну думку керівників у Москві, що "Центральна Росія", це вогнище "світової революції", не зможе довго втриматися без допомоги "окраїнних територій, багатих на сировину, пальне, сільсько-господарські продукти" ("Правда", 20 жовтня 1920 р.; Й. Сталін, Марксизм і національне та колоніяльне питання (французькою мовою), Париж, 1953, стор. 98).

У 1922 р., публікуючи загальну документацію про тодішний (перший) голод в Україні, Іван Герасимович писав: "Та скоро тільки російська Червона армія встигла заняти цілу Україну, зараз, як шило з мішка, вилізла властива причина цієї большевицької інвазії, Вже приблизно в половині лютого 1920 року на засіданні московського виконавчого Комітету вказав Лєнін на конечну потребу забрати з України якнайбільше харчових запасів для центра. Рівночасно російські большевицькі газети зачали трубити в один голос: "Там на Україні несчисленні запаси хліба... Весь хліб належить центру!..." (Іван Герасимович: Голод на Україні, Бібліотека Українського Слова ч. 31, Берлін, 1922, стор. 37).

"Большевики реквірують коней, худобу, сало, яйця, кури, свині, вівці, убрання, сукна, полотно, сорочки, простині (простирала) і т.п...

"Як подають „Моск. Изв.", до 1. жовтня 1920 року зібрана в деяких українських ґуберніях хлібна розкладка представляється так: На Поділлю зібрано 6 міліонів пудів, у Херсонщині 7 міліонів, у Київщині 3 міліони, в Полтавщині 4 міліони. Крім того вивезено з України денно "тільки" по 10 ваґонів цукру, так що за вищезга­даний час перевезено в Московщину „лише" 4 і пів міліонів пудів українського цукру.

В той спосіб грабіж України йшов далі. Всеж таки, з огляду на „внутрішній фронт" та на „банди", можна було в 1920 році зібрати з України тільки 19.69% назначених розкладок..." (там же, стор. 52, 53).


У наступній серії:

Україна чинила опір


Комуністичний історик М. Попов писав, що після упадку Директорії, тобто українського національного уряду, заіснував певний "національний відрив" комуністичної партії й совєтського апарату від українського селянства (див. Іван Майстренко, Історія Комуністичної Партії України, Сучасність, Мюнхен, 1979, стор. 62) і тому совєтська влада попала у прямий конфлікт з українськими селянськими масами. А що сільське населення становило понад 80% усього насе­лення України, то можна твердити, що був це конфлікт з українським народом. Почалися селянські повстання, яких не знала Росія.

За совєтськими даними на початку НЕП-у діяло в Україні не менше 40 тисяч організованих повстанців...



Обговорити цю статтю у форумі

додано: 17-06-2007 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1182081366.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

Шукати слова в статтях:
++ Розширений пошук


Google Custom Search
  Ваша участь :
Ви теж можете додавати новини на "Майдан"! Читайте як!
Слідкуйте за нами
на Twitter
Найкраще з Майдану
на Facebook
  ПРЯМА ДІЯ :
Назви ім'я - нехай свіча не згасне
Захисти Україну! Зупини законопроект про мови
Збираємо докази спотворення волевиявлення!
  Опитування :
“Чим є для Вас право знати?”

Переглянути результати >>>

  ОСТАННІ НОВИНИ :
[18-08-2011 15:22]
Жителям Шевченківського мікрорайону нема чим дихати. СЕСи потурають.
[16-08-2011 14:50]
Возле университета внутренних дел горит свалка
[15-08-2011 15:59]
Ю.Оршанский: земли, на которых был создан Старосалтовский питомник, были взяты в аренду абсолютно законно
[14-08-2011 20:55]
Український католицький університет: Звернення щодо політичної ситуації в Україні
[14-08-2011 13:36]
14 серпня - свято Маковія або медово-маковий Спас
[14-08-2011 11:14]
Крок до дитячої книжкової мрії
[13-08-2011 16:24]
Жодного Пшонки не постраждало
  Цікавинки від RedTram:
Завантаження ...
  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...


Українська банерна мережа

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2010
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації
(поки не зовсім повний) переклад ліцензії українською