Ярослава Музиченко: Змога терпіти

додано: 19-11-2008 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1227084088.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• • •

Учора опівночі до нас знову приходив дядько Махтей. Тато потім мовчки сиділи, схилившись над столом. А мама, теж мовчки, сіли зашивати малій Насті подрану сорочечку.
Дядько казав те ж, що й минулого разу: треба здавати зерно і олію. Тато, як і тоді, одказували, що в нас того немає. Тоді дядько Махтей встав з лави, пом’яв у руках шапку і вже біля виходу сказав суворо: “Завтра послідній строк. Роби, шо хоч”. А я згадала свою вчительку, Дуньку Павлівну: “Діти, якщо ви знаєте, що ваші родичі, чи сусіди, чи батьки ваших товаришів мають сільгосппродукцію і приховують її від влади – прийдіть і про все розкажіть мені або інспектору. Це буде вчинок, гідний радянського учня”. Я знала, що в нас за коморою закопані картопля, глечик квасолі і бутель олії. Проти неділі мама потемки йдуть туди, відкопують, беруть потрошку і вночі варять борщ і “жарене” – без м’яса, але ж яке добре! Тільки от дядько Махтей... Аби він більше не приходив...
Я заснула і мені, як і в минулі ночі, снилися столи, заставлені всілякими наїдками, а я не могла їх скуштувати, бо далеко сиділа або руки були зв’язані.
А сьогодні вранці мама поїхали возом до лісу за лучиною. У нас мама їздять, бо тато не можуть – у них на правій руці тільки три пальці, а на лівій – чотири. У царську війну покалічило. Усі кажуть, що він – інвалід. Але тато багато чого уміють: сукають мотузки, виплітають сіті для риби.
У хаті пахло борщем. Тато за столом, лівою рукою виписували якісь слова на клапті паперу. Я вмилася над мискою, тоді підкралася до печі й, відхиливши заслінку, зазирнула досередини. Там у чавунці доходив борщ, а поряд, у меншому чавунчику – жарене.
— Тату! Хіба сьогодні неділя?
— Ні, Полюню, четвер.
— А чого мама борщу наварили і жареного?
— Так схотіли... Щоб вас порадувати, – і з тугою відвернулися до вікна. Мені наче сипонуло по плечах холодним дрібом. З печі злізла Галя і почала збиратися до школи. Я залила окропом малинові цурпалки і ми з Галею попили такого чаю з cухарем. Взулися, натягли кожушанки.
— Полюню, – озвалися тато, дописавши. – Сьогодні до школи не підеш. Віднесеш оці листи лікареві Золочку і дядькові Миколаю на хутір. Добре?
— Добре, тату, – я взяла два складені вчетверо папірці й засунула в рукав. Тато обняли мене міцно і довгенько так стояли, уткнувшися обличчям у мою хустку. Потім обняли Галюту і ми пішли. На повороті до школи Галя звернула, а я рушила пряменько – лікар жив далеко, аж за майданом, але я не раз у нього бувала, знала, як іти.
Порипував сніжок і крізь ватяні хмарки проглядало сонце. Так було колись на Водохреще. Тато все вдома сиділи. Своїх рук, мабуть, стидалися. А дядько Клим узяв мене і ще зовсім малу Галюту кататися на санях. Тоді на Водохреще усі каталися на санях. Галя, мабуть, не пам’ятає. А як церкву валили – то вже знає, і навіть Марунька з Настею бачили. Тільки Настя тоді ще й говорити не вміла. А Маруня вміла, і налякалася дуже, й опісля кілька днів лише мугикала.
Марунька трохи дивна, але я її люблю. А найбільше люблю Настю. І мабуть з тих пір, як ледь її не прибила. Дивно, правда? Я в сім’ї найстарша, і няньчила малечу. У той день так гарно було надворі, цвіла акація, і всі подружки гралися на вулиці у крем’яхи, прямо під вікнами нашої хати. А Настя ніяк не засне в колисці. Я вже і так, і сяк, і колискову, і гримала на неї – не спить, та й годі. А дівчата гукають: “Полько! Іди до нас, доки ти будеш з тою дитиною!” У самих тільки ляльки в голові, кинула – і пішла собі. А тут – жива ж людина! Витріщила очі на тебе, ніби дражниться. Я тоді спересердя ну гойдати колиску! Вона й перекинулась. Настя випала, гепнулась на рогожку, а її зверху ще й ганчір’ям з колиски прикидало. Я за те ганчір’я, за Настю – жива, слава Богу! Поскладала все, дитину вклала, гойдаю злегенька. Вже й ні вулиці, ні крем’яхів не треба... Тепер Насті п’ять років. І така ж кумедна дитина! Як скаже щось чи засміється – тато на лиці аж сяють. Марунька не така. Це ж я для неї по лікаря раз по раз бігала. А ось уже і його двір, лікарів.
У хаті в лікаря усе інакше, як у нас. Там сервант, шафа, з якої пахне ліками, на стінах висять картини. У кутку стоїть велика мідна умивальня.
Але зараз хата замкнена. Он, сусідка визирає з-за тину.
— Доброго дня, бабо Олено! А де лікар?
— Забрали його, доцю. Учора вночі приїхали машиною і забрали.
Мабуть, до якогось хворого. Що ж, іншим разом прийду. Тато сказали тільки лікарю до рук записку віддати.
І я попрямувала на хутір, до дядька. На хуторі колись жив мій дід Трохим. Дядько Миколай – то його син. У діда був величезний сад. Між деревами росла трава і так м’яко й прохолодно було ходити по ній босоніж у спекотний день, ласуючи яблуком чи грушею. Ще пам’ятаю незвичайну повінь. Не знаю, як батькам і дідові, а мені було страшенно весело плавати на човні по вулиці (сам дід і веслував) між хатами і по саду – між деревами. У діда тоді попропадали запаси, але він казав, мружачись: “Це щоб цього року попрацювати добре”. Але того року в діда забрали коней, вулики, олійницю і добренний німецький плуг. Хтось попередив його, що назавтра прийдуть, то він трохи підготувався, познімав і заховав залізо з даху... Але не помогло. Згодом у діда забрали і хату, він пожив ще трохи в сина, затужив і помер.
Ось і дядькова хата. Теж замкнена... Я витягла з рукава записку з буквами М.С. і прилаштувала біля дверей, щоб було помітно.
Через якусь часинку була біля дому. Ще здалеку помітила Галю, яка чомусь стояла у воротях. Відчуття нудоти, як вранці, накотилося на мене.
— Галюню, чого ти на вулиці?
— Оце, зі школи прийшла...
— Так ходімо до хати! Ти змерзла!
— Там замкнено.
Ми зайшли у двір. Біля вікон хати тупцяли сусіди. У мене затерпли руки.
— Почаділи, – киваючи на вікно, мовив дядько Василь. – Лежать, не ворушаться.
— Пустіть! Пустіть мене! – Я билася в двері, а вони були замкнені.
— Стій, дочко. Зараз відтойкаєм, – захрипів поряд дядько Василь. Мене схопили чиїсь дужі руки і я вже немов крізь серпанок, бачила, як вибили двері, як першим кинувся в хату дядько Василь, потім тітка Оксана, ще якісь люди. З хати не йшов дим і не смерділо чадом. Галюня стояла у воротях і застигло дивилася у двір, а дядько Василь виніс з хати замащену в червоне сокиру, обтер її об сніг і заніс у комору.
Не пам’ятаю, як опинилася в хаті. У печі горіло, грівся окріп. Чавунці з борщем і жареним стояли на припічку. Мені так хотілося борщику, але було незручно насипати і їсти.
Тато лежали на лаві, із шиї щось звисало. А на столі... лежали Марунька і Настя.
— Живі? – кинулася я.
— Ні, доцю, ні. Не побивайся, ша! – Тітка Оксана притисла мене до себе і гладила по голові. І я побачила, як тітка Анюта ганчіркою вимокує з долівки здоровецьку багряну калюжу.
— А де Галюня? Де мама?
— Галя тут, угрілася й заснула. А по маму твою поїхав дядько Василь. Скоро будуть.
Тітка Оксана насипала мені в миску борщу, дала шматок хліба:
— Їж, доцю. Коли там ще поїси...
І я хапливо їла, примостившись біля печі, аби не дивитись на стіл, на лаву і на долівку.
— Лексія ховатимуть за могилками. Не з усіма. А малих – в одну труну, – перемовлялися жінки.
— Ідуть, – сказала тітка Анюта і побігла до дверей.
— Маріє! Маріє! Горе!
Мама зайшли до хати мовчки. Не голосили і не тужили. Підійшли до тата і відв’язали мотузку.
— Свічки запаліть... Галю погодували?
Тітка Оксана кинулася насипати Галі борщ. А мама сіли, притислися до стіни і беззвучно ворушили губами. Потім пригорнули мене і поцілували. І знову шепотіли…
— Усю дорогу псальми співала, – розказував дядько Василь. – І до Богородиці, і до святої Варвари. Я вже, грішним ділом, подумав, що помішалася. А вона каже: “Я з глузду не з’їхала, не бійся. Просто треба все це витерпіти”.
Я згадала про записку й кинулася її шукати. Знайшла у сінях, де знімали з мене кожушанку.
— Дядьку Василю! Ось, записка…
Дядько розкрив аркуш, прочитав уголос: “Прошу в моїй смерті нікого не винити, а тільки совіцьку власть. Бо далі жити нема змоги. Олексій”.
— Може, для нього так і є, – мовив дядько Василь. – А нам – є змога, чи нема, а жити треба. Еге ж, Маріє?
Мама шепотіли молитви.


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 19-11-2008 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1227084088.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.