першановинистаттізахідцентрвостокпівденькримфорум пошукконтакти  

О.Зінкевич, С.Караванський: Докія Гуменна - письменниця і не тільки

додано: 08-03-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1236512323.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

УкраїнаКультура

Осип Зінкевич,
Святослав Караванський

ДОКІЯ ГУМЕННА - ПИСЬМЕННИЦЯ І НЕ ТІЛЬКИ*
(До 105-ліття з дня народження)

І. Письменниця
Докія Гуменна (9-ІІІ-1904 – 4-IV-1996) посідає чільне місце в українській літературі ХХ століття. Її творчість ніхто не викреслить з історії української літератури та із сердець тисяч читачів у 20-их роках в Україні та читачів її творів на Заході після Другої світової війни

Д. Гуменна – автор низки творів, три з яких побачили світ в Україні та 18 – на Заході, де п. Докія опинилася 1943 р. Завершили її тяжкий творчий шлях спогади “Дар Евдотеї”, видані в-ом “Смолоскип” 1990 р. у США.

У своїх творах письменниця відбила дві сторони українського життя під кремлівською окупацією:
1. Погром українського села включно з голодом 1933 року,
2. Літературне життя України 20-40-их років ХХ ст. до ІІ світової війни.

Абсолютну історичну цінність являють її спогади, бо тут виведено і названо реальними іменами сучасників п. Докії, тоді, як у її творах ці особи виступають під вигаданими, часом узагальненими іменами.

Дотепер з’явилося мало спогадів письменників та публіцистів, активних учасників літературного процесу 20-30-х років ХХ ст. На Україні, серед небагатьох, вирізняються спогади Юрія Смолича, хоч і в них є багато чого недоговореного, багато викреслено цензорами. На Заході теж побачило світ Божий небагато – лише спогади І. Майстренка, І. Кошелівця, а також два томи спогадів Григорія Костюка

Кожен з авторів цих спогадів посідав у згаданих роках різну позицію. Єдиний серед них Г. Костюк був за тих часів автор багатьох літературознавчих статей. Інші в 20—30-х роках лише починали свій творчий шлях. Але ніхто з них не зазнав такого розголосу і стількох нападів партійної критики, як Д. Гуменна.

Бажання вчитися, пізнавати світ і духовно рости привело Явдоню Гуменну з містечка Жашкова до Києва. Без жодної політичної підготовки, без жодної допомоги вона пробивається в житті і попадає в крутіж літературного життя Києва початку 20-х років, а пізніше й Харкова. Вона стає членом письменницької організації “Плуг”, де продовжує свої літературні спроби, початі в педагогічному училищі. Молода дівчина, початківка, спостерігає майже всіх письменників Києва того часу. Вона бачить їхню творчість, їхнє життя, їхні творчі проблеми цілком іншими від офіційних очима. Вона дивиться на літературний процес не через призму тодішньої патрійної критики, а очима молодої, часом дуже наївної дівчини, яка раптом опинилася в столиці України.

Серед труднощів, у першу чергу побутового характеру, часто в постійному недоїданні, вона виявляє подивугідну силу волі, йдучи до своєї мети – осягання освіти. Вправляється в удосконаленні мистецької прози, веде щоденник, який поміг їй потім відтворити в повній щирості й точності події тих часів, зокрема літературне життя.

Опинившись пізніше в Харкові, вона у своїх спогадах згадує: «Я попала у велику розгру, у якій нічогісінько не тямлю, і не розуміла, чому я в ній опинилася». Ці слова так само можна віднести й до Києва. Згадана нею розгра, як ми тепер бачимо, була ніщо інше, як заковтування України кремлівським удавом та винищення усього, що мислило, що сподівалося на українське відродження.

На цей час об’єднання “Плуг” уможливлює письменниці творчу подорож з умовою, щоб з того вийшов репортаж про життя і побут у перших сільсько-господарських комунах на повдні України та на Кубані. Прийшов час – з’явилися ці нариси. Що ж побачила письменниця в цих комунах?

Після появи нарисів - “Листи із степової України”, “Ех Кубань, ти Кубань хлібородная”, “Стрілка коливається”, повість «Кампанія» - на Д. Гуменну посипалися громи партійної критики у пресі, на письменницьких та партійних зборах та всяких високих трибунах. Про цей час вона пише: «Я тоді була така розтрощена, що перестала щось відчувати, Затупіла, одубіла. Розпад особистости. Нема того мого постійного бажання рости інтелектуально. Читати, бачити, сприймати нові вражіння, Лише жити трав’янисто-тваринним первісним відчуттям...».

Про одні письменицькі збори, де їй просто влаштували погром, вона пише: «...Дивляться на мене, як на звіра в зоопарку. Я сиджу, зціпивши зуби – де подітися? Встати й вийти? Ні, слухати треба! Я прилипла до стільця, не можу поворухнутися. Головне ж, я не почуваю себе винною ні в чому, за що мене тут судять. Що за дивна лявіна наклепів суне на мене й заливає!».

Що ж перелякало партійну критику в цих правдивих нарисах-відбитках того, що побачила письменниця на півдні України? Що викликало цькування й несамовиту лють наглядачів за виконанням обов’язкової нав’язаної ідеології? Чому це письменниця – “рупор дрібної буржуазії”? Чому – відверта “куркульська агентка?”, “куркульська провокаторка?”, “агент дрібної буржуазії”? (Див. “Глитайський агент в літературі”, “Літераурна газета” ч. 6, 1932). Чому її книжка – “Кампанія ворожих поглядів” (“Літературна газета” ч. 1-2, 1932)? Чому вона – “наклепниця на радянську дійсність” (Журнал “Критика” ч. 40, 1940)? В “Литературной энциклопедии” (том 8, 1934, Москва, гасло “Плуг”) забито кілка в ім’я Д. Гуменної обвинуваченням її в страшному злочині; вона “протестує проти ліквідації куркульні, проти хлібозаготівель, проти соціялістичної реконструкції сільського господарства і виступає в обороні куркулів як кляси›.

A ось і «Історія української літератури» (том 6, 1970 і том 7, 1971): авторці начеплено цілий ряд ярликів – «спотворено зображала радянську дійсність», її твори були «ідейно шкідливі», вона виводила у своїх творах «куркулів, непманів, міщан і людей соціяльного дна», а за сучасною темою в її творах ховалися «чужі, а то й ворожі ідеолоічні настанови».

Навіть за часів “перебудови” в журн. “Вітчизна” (ч. 4, 1988) названо її “найнебезпечнішим ворогом”, що “заплямувала себе зрадою” (??!). А тепер у згоді з усіма цими несусвітніми наклепами у найновішій “Енциклопедії української літератури” (1989) викинуто її з української літератури.

Яка ж її провина, що аж така кара?

А ось яка: у своєму нарисі 1928 року (“Листи із степової України”, журн. “Плуг” ч.10, ст. 41) письменниця побачила привид голоду, що висить над Україною. Її слова: «Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами?... Нічогісінько не розумію. Не розбираю... Селянське господарство руйнується, занепадає... Яка кому користь із цього? А тут ще й привид голоду» - були вихідною точкою в усіх дальших напастях.

А ще друга провина: пані Докія сзказала дещо в обороні українського слова і проти наступу русифукації (журн, “Критика”, ч. 5, 1928, ст. 11). Імперія того не забуває.

Так з невідомої і “політично неписьменної” початківки 20-30-х років, Д. Гуменна, перейшовши жорна радянської системи, випростується на повний письменницький зріст в українській літературі. Її моттом стає: “Я нічого не боюся”. Воно помогло їй витримати всю нагінку навіть і на еміграції. Докія Гуменна вже на Заході заговорила відважним словом своїх творів, як уже свідома і “політично письменна” (її іронічний вислів) українська письменниця. З цим “Я нічого не боюся, бо ніде не схибила” вона переборола не одні бар’єри емігрантського нелегкого життя, будучи рівночасно письменником, видавцем і книгоширом своїх творів. Читач зрозумів її, підтримував її, захоплювався нею, шанував і цінував її і заохочував до появи нових і нових творів.


ІІ. Польова дослідниця стосунків та кохання людських душ
Крім мотто “Я нічого не боюся” пані Докія з дитячих літ дотримувала ще одного правила: “Я не для замужу!”. Її не вабило життя куховарки - рабині тодішнього родинного устрою, її вабив шлях письменниці, вона відчувала над собою опіку якихось неземних сил, які поклали на неї певні обов’язки. І цього другого, чисто жіночого правила наша авторка дотримала. Вона так і не була одружена і не бачила в цьому для себе шкоди. Сказати, що вона була черницею не можна. Пані Докія закохувалась і мала романи. Але її романи здебільшого були платонічного характеру. Такі стосунки давали їй більше щасливих хвилин, ніж традиційні. Свої пригоди на цій ниві наша розвідниця описує в автобіографічних романах “Скарга майбутньому”, “Велике цабе” і “Мана“.

Щоб зрозуміти всі нюанси міжгендерних стосунків п. Докії треба ці романи прочитати. Автор цих рядків спробує цитатою з її роману “Скарга майбутньому” дещо пояснити читачам і читачкам. Цитата описує розмову Гуменної з дружиною її платонічного коханця - Левка. Дружина – Ніна - прийшла до Гуменної на київську квартиру – малюсіньку кімнатку - сподіваючись спіймати свого чоловіка і пані Докію “на гарячому”. Між ними стався такий діялог:
Ніна:Я дружина Левка Берегового.
Докія: Прошу, заходьте!
Н.: Я прийшла довідатися, чи нема у Вас мого чоловіка.
Д.: Прошу, дивіться!
Н.: Чи був він, може, перед тим?
Д.: Ні, він сказав, що Ви заборонили йому до мене приходити.
Н.: Я заборонила? (Злобно) Заберіть його собі! Навіщо він мені, така ганчірка?
Д.: Він і мені непотрібен, і саме тому, що ганчірка. Оця його тонкість, нерішучість... гарна за певною межею, але... не в співжитті.
Н.: Співжитті? Ви вже до таких слів договорилися! Так, Левко казав – Ви вимагаєте, щоб він переходив до Вас жити.
Д.: (Собі) Навпаки! Левко казав: “Ніна сама до мене лізе, я до неї байдужий. Я хотів би від тебе відійти – і не можу”. (Уголос) Так, я вважаю, що дуже принизливо для нього - вагатися між двома. Що він мусить мати силу волі й не приходити до мене. От він і слухає мене.
Н.: Я не знаю кому вірити. Він каже навпаки: “Вона плаче, категорично ставить питання, щоб я переходив до неї, закохалася в мене...”
Д.: (З притиском) Так! Так! Я хотіла бути пречистою. Але тепер – ні. Ваша правда, Левко – ганчірка, я могла б переважити Вашу долю. Але я не хочу. Я була б затруєна однією тільки думкою, що може користаю з філантропії.
Н.: (Регоче) Левко мені кожен раз розповідає про Ваші дивацтва, все-все, що Ви з ним говорите (регоче).
Д.: (Переждавши сміх Ніни) Скажіть мені правду. От Ви одружені. Чи то правда, що Ви щасливі? Я, дивлячись у Ваші очі, що блискають сухою озлобленістю, не сказала б цього. Чи не краще бути пречистою і мати дар від духа, а не від того, з ким тільки очі злобнішають?
Н.: Коли б не було грабіжниць...
Д.: Гаразд, я грабіжниця. Але чому грабіжниця я, а не Ви? Чи він Ваша власність?
Н.: Коли вийдете нарешті заміж, то зрозумієте...
Д.: Ви так сказали це... “нарешті..., нарешті заміж”...
Н.: Вибачте, я не хотіла вас образити. Навпаки, я хочу дати вам кілька порад. “Вільне кохання” – це вже не модно. Партія будує міцну родину, а отакі, як ви...
Д.: Себто які?
Н.: Ну... збочені... Я вам дам одну пораду. Як ви будете отак чіплятися до чоловіків, то ніхто вас не захоче і всі з вас будуть сміятися. Хіба можна отак екстраваґантно кидатися одруженому чоловікові на шию?... Я так думаю. що у вас із статевою сферою не все гаразд...
Д.: (Перебиває) Скільки років ви замужем? Чотири? Ага, то у вас повинно бути вже четверо дітей. За прямим законом біології заміжня жінка з нормальною статевою сферою повинна вродити стільки дітей, скільки вона може виносити за життя. Оце й не є збочення. Як уже хочете нормального... Чи все у вас гаразд із сттевою сферою?
Н.: (Блідне) Але ж... але ж ми не кролики... Я вчуся... Є ще ж якісь людські закони, крім біологічних... Є такі обствини...
Д.: Ага! То ви вже прикрилися людськими законами! Для вас є обставини, а для мене нема! Ви згори вниз дивитися на таких “збочених”, котрі крихіткою тішаться, котрим та крихітка приносить більше щастя, ніж уся ваша узаконена шлюбом розпуста без дітей. Шлюб – для дітонародження, а не для розпусти! Ви забезпечилися “законним” спільником вашої розпусти і ще смієте давати поради тим, для яких погляд, слово, присутність – цілий світ... І для яких - якщо ви мене зможете зрозуміти – це така ж людська норма, як для вас супружне ложе. А покірний послух нерозпусниці – бути готовою прийняти разом із коханням подвиг матері – ви називаєте грабіжництвом!»

Цей діялог розкриває Докіїни погляди на гендерні стосунки.

Сучасним видавцям літератури треба б зацікавитися творчістю Гуменної й видати її твори. Українські читачі й читачки мають великий вибір прози, націленої на секс. Для повноти палітри такої літератури треба видати й погляди дисидентів (на цей раз дисидентки) у цій сфері. А читачі (читачки!) будуть!


ІІІ. Популяризатор трипільського періоду історії України
Окрему гілку творчости Гуменної становлять науково-популярні твори про малознану загалові сторінку історії Україну: часи, що зайшли до цієї історїї під назвою трипільскої епохи. Цій темі письменниця присвятила цілу низку своїх творів, творчо обробивши усю доступну їй на той час літературу українською, російською, польською, англійською та іншими мовами. До цього пласту її творів належать: “Благослови Мати”, “Золотий плуг”, “Минуле пливе в майбутнє”, “Небесний змій”, “Родинний альбом” і “Прогулянка алеями мільйоноліть”, написані і видані у США продовж 60-70х рр. ХХ століття.


IV. Новатор на ниві української словотворчости
Мова творів Д. Гуменної - це українська мова першої половини ХХ століття, зі сповитку засвоєна сільською дівчиною і збагачена, а також спотворена, літературною мовою тих часів та бутафорним язичієм, виробленим “пролетарською” владою для розбудови псевдо-соціялістичної України та для створення єдиного соловецького народу. Мета й методи створення цього язичія були глибоко чужі Докії Гуменній, яка бачила хибність зачісування української мови під московський канцелярський гребінець.

Твори письменниці відкривають читачеві нові й нові “секрети” української мови, а заразом і мови авторки. Вона не ховає їх, а щедро розсипає у своїх творах, і ми не маємо іншої ради, як збирати й поширювати їх.

Чим саме дорога нам мова Гуменної?

Більшість тих, хто писав українською мовою, засвоювали нашу мову не “з середини“, як учасники української мовної стихії, а “зісторонь”. Більшість ця, хоч і знала (часом – тільки чула) і навіть послуговувалась українською мовою, заразом володіла й іншою мовою, мовою освіти. Часто-густо перші проби пера писала не по-українськи. Аж після певного перелому у свідомості ця більшість переходила на українську мову, часом до кінця життя лишаючись двомовною у своїх писаннях. Ця більшість непогано володіла нашою мовою, засвідченою у творах класиків. Але більшість класиків так само засвоювала нашу мову зісторонь. Володіючи найпоширенішим її лексичним масивом, більшість класиків, коли йшлося про маловживану українську лексику, вдавалась до запозичень з другої відомої їм мови.

Щодо пані Докії, то мала Явдоня з колиски засвоїла українську мову, обертаючись перед вступом до школи виключно в україномовному середовищі містечка Жашків на Київщині.

Мовний заповіт письменниці сучасникам на підставі мови її творів можна розбити на ряд пунктів:


1. Не нехтуймо лексики, що не потрапила до словників!
Думка, що мову багатомільйонного народу можна зафіксувати у кількох укладених ентузіястами словниках, аж ніяк не близька до істини. І твори Гуменної є зайвий тому доказ. Уживаючи у спогадах те чи те слово, авторка зауважує “цього слова нема у Грінченка”. Таких слів, хоч і без згаданої примітки, у її творах дуже багато.

Читаючи дальші приклади, треба пам’ятати, що це лише 1% відродженої у творах Гуменної лексики:

хлопчурка, - дівчина хлоп’ячої вдачі та поведінки,
прилататися, - примазатися, зайти в довіру
заміж, - прислівник, ужитий як іменник:
я не для замужу”.


Кореневе І в родовому відмінку переходить в У.

Авторка не обходитиься без народніх афоризмів. Прислів’я

важко нести, та шкода кидать,

годі знайти у збірках фолклору або словниках. А вислів живий. Сюди ж належать і народні мовні звороти;

поза тим - сучасне в усьому іншому,
виглядало /виглядає/ - сучасне схоже,
намазати ‘туманцем’ – сучасне намазати тоненьким шаром.


Всупереч совєтському “Українському правопису”, який твердить, що числівник сорок в орудному відмінку має закінчення –а - сорока, письменниця вживає правильну фрому

сорокма.




2. Дослухаймось до мови народу!
Пані Докія бачила, що великі шари лексики, відомі їй з колиски, сучасники оминали, зате в їхній мові пишним цвітом розцвітали незграбно мавповані форми. Гуменна ж тримається народнього вжитку у своїх творах:

Замість можливо народ може сказати гляди:
Він ходить до школи... і гляди ще доучиться до ,,чиновника”.

Замість нерухомо тут кажуть як колода:
Він може... лежати, як колода...

Замість На що ти розраховуєш?” тут спитають

Що ти собі думаєш?

- вислів, поширений по всій – навіть зрусифікованій - Україні, хоч його не наводить жоден “академічний” словник. Йдучи за народньою традицією, базованою на логіці мовлення, пані Докія творить потрібні їй форми:

мімозистий - діткливий, ранимий (запозичене)
здійснитися (як хто) - відбутися як хто


Форма здійснитися дуже влучно передає те, що сучасники воліють віддавати калькою з російської мови відбутися: відбувся як поет. Пані Докія сказала б здійснився як поет.

Сьогодні в літературному обігу подибуємо незафіксоване у словниках слово

цікавинка,

що відповідає запозиченому родзинка (окраса якогось виступу, презентації, справи тощо). Так от, біля колиски слова цікавинка стояла Д. Гуменна. Цитую:
«В Дніпропетровську чекала мене ще одна ц і к а в и н а. (Як можна сказати новина, то можна й - цікавина)» (Див.: Докія Гуменна “Дар Евдотеї”, том 2-ий, “Смолоскип”, 1990, стор. 16.).

Наша авторка уперто не хоче послуговуватися штампами і винаходить власні ідіоми:
Розмова бесідників у неї не тягнеться, не точиться і не триває, а тече:

Любили... чарку, а бесіда сама текла”.


Зразків для новотворів пані Докія шукає у криниці живої мови. Існує в народі негативно забарвлене слово
гоп-компанія, а письменниця вживає слово

душа-компанія:


неологізм Гуменної. Коли треба, вона переробляє і вдосконалює відомі слова й ідоми. Слово окошитися наводять усі словники. Але це доконана форма. Недоконаної ж форми згідно із словниками нібито нема. Як нема, то буде! І авторка вкладає таку форму в уста героїні свого твору:

...все на себе приймали, все на них сокошалося”.


Форму

окошатися,

може, й не вигадано письменницею, а підслухано в мовному океані, як і слово викрутасіший:

Кожне хотіло щось викрутасішого пригадати...


Як бачимо, форма

викрутасіший

– це вищий ступінь порівняння прикметника. Але матірньої форми – слова викрутасий – нема. А викрутасіший – є. Отакі коники викидає мовна стихія! Який лінгвіст запише таку форму? Вона ж безбатькова! А втім – ні: батькова! Батько викрутасішого не прикметник, а іменник викрутас. Модель творення ніби-безбатченка (відсутня у словниках) така:

викрутас - викрутасіший
професор - професоріший
бухгалтер - бухгалтеріший.


У досить “культурному” виданні автор цих рядків якось прочитав пару більш замислуватий. Оце ж і є викрутасіший! Чи ж не варто авторам таких ляпів та їхнім редакторам повчитися у пані Докії?

Словотворчість для п. Докії – її поклик. Вона вдається до найрізніших моделей:

ділячка (дільба),
уштучнювати (робити штучним),
відклик (відбій тривоги),


Ці приклади – лише 1% новотворів Гуменної. Мовознавці мусять взяти на озброєння це лексичне багатство.


3. Взоруймось на народні моделі!
Всупереч настановам соловецького мовознавства, яке де тільки могло: у школах усіх рівнів, у підручниках та словниках, зводило мовну палітру української мови до мінімуму, Докія Гуменна вживає українську мову в повному обсязі, відомому їй з дитячих років.

Тому, мішанину фронтових позицій “наших” та німців у “Хрещатому Яру” порівнювано з

перекладеним пирогом, події в романі женуться навзаводи,
газетка окупантів. смердюха (“вонючка”, як учить словник).


Форми, які вживає авторка – живі, образні, не книжні:

«...не сидіти ж отак грибом».


“Украінскіє пісатєлі” написали б нерухомо, непорушно. А от ще один приклад:

розіпханий живіт (= набитий),


Д. Гуменна часом додає словам нових значень. Ми знаємо слово напуск у трьох значеннях:

1. напускання, 2. напуст, 3. напуск у штанах над чобітьми.


А п. Докія додає ще одне:
«Як швидко злетів з неї напуск радянської льояльности!».

Тут напуск заступає слова накладена на себе маска.


4. Творім самобутні форми дієприкметників!
Дієприкметник – часом у формі прикметника або іменника - необхідна частина мови:
умирущий, завидющий, минущий тощо.

Письменниця дослухається до живих моделей і творить свої власні варіянти:
нерозминущий з чаркою, забируща пісня (яка бере за душу).

Нема такої моделі, щоб її вона не вжила:
пильноватий = що пильнує, подорожанин = що подорожує, розгуляний = що розгулявся.

Пані Докія не цурається традиційних форм, але вибірково. Натомість вона шукає природніх українських.
оточуючих у неї заступають усі навколо,
інтригуючий у неї гостро цікавий,
що плазує -плазучий (а не плазуючий),
що має успіхи /рос. преуспевающий/ всеуспішний.
той, що панікує у неї розпанікований
або й просто
панічний: /“панічна дама”/.

Де треба, письменниця може вжити і просто прикметника:
той, що виклика нудьгу - нудьговитий -
або іменника:
той, що поганя - поганяйло.


5. Пересипаймо мову живими й літературними зворотами!
Твори Гуменної легко читати. Авторка оминає книжну лексику. Її твори рясніють крилатими виразами:

наше зверху,
аж курить,
марно-дармо,
пройти вогонь, воду, мідні труби.


Ефекту живої розповіді письменниця досягає, насичуючи текст короткими живомовними зворотами:

От тобі й маєш!,
ото тільки
ті й бачили...,
Оце ж воно й те, що здивувало Геродота.


Де тільки можна, словолюб-новаторка відходить від штампів. Передусім не говорять штампами її герої:

...мама як померли, наче половини світу не стало...”.


А як це скаже, письменник з вищою літературною освітою?:

...смерть матері огорнула смутком всю істоту”.


Ніби й передано тяжку хвилину скорботи, але якось сухо, без серця.

З цих двох стилів пані Докія вибирає перший:

...як раптом затяглося все тугою!”,
“...громи сипалися на голову...”,
“...чужа причеплена усмішка
...”,

схрещувати мечі романістка міняє на братися на ножі.

От іще кілька ідіом Гуменної:

прясти думки (снувати),
нанизати чутки (зібрати)
курячий страх (панічний страх),
прибути в силі (зміцніти),
кип’ячий мороз (тріскучий).



6. Пожвавлюймо мову емоційними зворотами!
Дуже пожвавлюють тексти Гуменної розмовні емоційні словосполуки:

Я ж так і знала!.


Сучасниці в такому разі напишуть Я не сумнівалась або Я не мала жодного сумніву.

До емоційних форм належить і розмовна - можливо й запозичена - форма

Я думаю!

вигук після почутої вістки, наприклад, що від вибуху всі шибки повилітали. Ще одна конструкція:

От і розказуй комусь!


Зворот висловлює досаду від невдалої розповіді. Наші словники таких висловів не карбують.

У наслідок своєї праці над мовою Гуменна виробила стиль емоційного оповідача, де розповідь пересипано емоційними зворотами. Такий текст читається легко. А що зворотів тих наша авторка знає, то знає:

А, бий тебе коцюба!,
Еге-ге!,
Отаке дурне!
.


Хай який складний зміст викладає письменниця, вона пожвавлює свою розповідь емоційними зворотами, вигуками, короткими живомовними формами:
«Подумати: пошти нема, світла теж, ані шкіл, поїзди не ходять».
«Що то воно буде?».
«Ага!».
«І на тобі, трах-бах,... усе перевернулося».
«Плач, не плач, звідси не випускають».
«А от як треба було, то йому заорало».

Заорало кому – образний відповідник книжного виразу випало з чиєї пам’яті. Зворот аж ніяк не діялектний, а просто забутий через віддаленість наших словникарів від живої мови. Лише словник Желехівського цей вираз наводить. Пані ж Докія вжила це слово, бо, десь, чула його у Жашкові на Київщині.


7. Не відкидаймо обґрунтованих запозичень!
Не цурається пані Явдоха й запозичень. Передусім діялектизмів тих місцевостей, де наша авторка бувала:
Щодо вживаних у неї форм

читати до місяця


або

до каганця”,

тобто “при світлі місяця /каганця/”, то вони зовсім не діялектні, а просто непомічені класиками. Галицький же автор О. Авдикович одне зі своїх оповідань називає «До місяця», де йдеться про молотьбу при світлі місяця. Цю пару не зафіксовано у жодному словнику. А вислів же всеукраїнський! Де Жашків, а де Галичина! А там і там знають пару до місяця, якої не знає літературна мова, запозичивши в сусідів при світлі місяця. Коментуючи мову Жашкова, Гуменна зазначає, що читаючи В. Стефаника, вона подибувала звороти й форми, відомі їй з дитячих років у Жашкові, що їх мовознавці мають за галицькі.

Треба відзначити, що авторка знаходить вдалі паралелі до суржикових форм:
палії сердець замість покорителі сердець,
але подеколи і вона не може дати ради із старшобратніми формами. Тому вона без перекладу наводить пару прожигательница жизни, яку, на мою думку, можна віддати, як

проциндрювачка життя.

Трапляються у пані Докії і полонізми, засвоєні населенням України під польською окупацією: відзіґорний - чепуристий, учинний – чулий до чужого горя. Можна зауважити і вплив діяспори:

без надуми, бомбастика.

Спинюсь на запозиченнях з російської мови, заразом дуже близької до нашої й дуже далекої від неї. Не треба забувати, що при колисці російської мови стояли й розвивали її київські “вчені люди”. Чимало російських форм є пряма позика з української. Вторинність російської мови щодо української дає підставу припускати, що у вторинній мові могли зберегтися окремі лексичні одиниці, забуті з якихось причин у мові первинній. І це дає нам право деякі форми російської мови запозичати, що пані Докія й робить. Наприклад, вираз

водити компанію.

Чий він?

І там і там почуєш і прочитаєш. А нам же відомий і прототип цього звороту

водити хліб-сіль,

Тим-то письменниця не цурається цього виразу.

Обґрунтованих запозичень – заповідає вона - не відкидайте.


8. Практикуймо звороти із часткою аж!
Лаконічність народніх форм дуже виразно прозирає у зворотах із слівцем аж. Наша авторка знає ці форми та вживає їх на диво влучно. Слівце аж заступає десятки різних слів.
аж = поки не: «...вона плакала доти, аж затялася вирватися з... запілля...».
аж = навіть: «Якась бідолаха аж із двома [дітьми] їде...».
аж = коли ж: «...К. хотів би подякувати, та не вміє..., аж той ...заговорив по-нашому...».
аж = вже: «...була певна, що війна буде аж після мене».
аж = щойно: «...поезії її ніхто... не чув, аж у п‘ятдесят років... талант відкрився!».
аж = не раніше, як: «Шнапс пити аж по всіх смачних стравах».
аж = так що: «...вона тоді не пускала Мар’яну, аж ця втекла».

Це – лише п’ята частина звортів із часткою аж, вживаних Гуменною.

* * *

Описані чотири творчі й життьові риси Докії Гуменної забезпечують їй чільне місце в пантеоні діячів української культури - провісників незалежности рідної України. З думкою про цю подію все своє життя перла плуга маленька жашківська дівчинка Явдоня, вносячи до скарбниці української культури вічні духовні цінності - ПРАВДУ й ЧЕСНІСТЬ.
*) Зберігаємо правопис авторів


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 08-03-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1236512323.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.

  ЦІКАВИНКИ :
Завантаження ...



Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2017. Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua