А.М.Колодний: Україна і Росія: церковні та світоглядно-ідеологічні проблеми в історії та сьогоденні (+)

додано: 24-07-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1248468247.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

• Україна • •

УПЦ МП – то загін Росії в Україні. Слова ці належать архієпископу Львівському УПЦ МП Августину Для нього «Росія є опорою українського Православ’я». Виступаючи на засіданні Всесвітнього російського народного собору в Москві (дивно, чого це на нього владику з України занесло? –А. К.), Адам Іванович заявив: «Ми (хто то?) очікуємо кроків (яких?) з боку Росії (чому із зарубіжжя?) – як загін (що то?), що чекає команди кинутися в бій (який і з використанням чого, бо ж владика очолює від імені УПЦ МП службу, яка працює серед українських вояків?)».

Спасибі владиці за відвертість в оцінці того, чим є Московсько-Православна Церква в Україні. По-перше, з його слів, це є «загін» (навіть не церковна спільнота), що чекає команди. Відтак тоді постає питання: чому це УПЦ МП гнівається, коли її називають «п’ятою колоною» в Україні? Августин засвідчив без будь-якої дипломатії те, що ця Церква є саме Православною Церквою Московського Патріархату або ж, як казав В.Путін в його бутність Президентом РФ, «Російською Православною Церквою в Україні». По-друге, владика Августин засвідчив, що ця спільнота існує на теренах України не просто як релігійна організація, а як якесь «ми», що чекає «команд кинутися у бій» навіть не з боку Московського Патріархату, а «Росії», зберігаючи віру в неї.

І ось тоді незрозуміло (а якщо подумати, то може й зрозуміло), чому це саме цьому владиці Московсько-Православна Церква України доручила духовно опікуватися українським воїнством і як до цього допускає його Міністерство оборони України. Подумаймо, в якому контексті він буде опікуватися вояками українського війська? Чи не тут (в цьому війську) владика готує той «загін», який очікує команду від Росії? Тим більше, що в московсько-православній газеті «Мир», яка видруковується у Дніпропетровську, а поширюється по всій Україні, було чітко сказано, що «за участие в псевдобогослужениях и принадлежность В.Ющенко к Киевскому Патриархату … не позволяет христианам Украины признавать этого политика». Не визнавати, а відтак – «в бій»!

Українське Православ’я – то специфічний історичний культурно-релігійний феномен, сформований поза Московією ще в Х-ХVІІ століттях, для якого Росія ніколи не була «опорою», як зазначає владика, а могильником. Саме вона перетворила це наше рідне Українське Православ’я в ту «Церкву-домовину», про яку пише Тарас Шевченко. Московія знищила такі його риси як соборноправність, демократизм, відкритість, софійність, національністність та ін. Вона призвела українців до того, що вони забули навіть свою етнічну належність, підмінили таким засвідченням:. ми – православні.

В Московсько-Православній Церкві України говорять в проповідях і пишуть в газетах: 1. що Україна – це «окраина» якоїсь Східнослов’янської спільноти, а чи ж «русской государственности»; 2. що такого народу, як український, не існує, бо ж вони є просто малоросами поруч із великоросами і бєлоросами; 3. що Південь і Схід України не є українськими теренами, а якоюсь там Новоросією чи ж Донеччиною; 4. що мови такої як українська не існує, бо ж нині вживана є просто суржиком російської і польської; 5. що мова ця не сакральна, а побутова, базарна, тому на ній не можуть проводитися богослужіння.

Перелік подібних «перлів мислення» у стані Московсько-Православної Церкви України можна продовжувати. Прочитайте лише газети, які видруковуються нею і її біляцерковними братствами в Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі, Запоріжжі, Донецьку… Інколи доводять українськість УПЦ МП тим, що її Предстоятель митрополит Володимир (Сабодан), дивись, влюблений в українські старожитності, в Кобзаря та ін. Але ще Ісус Христос закликав людину оцінювати за ділами її. А саме діяльність очолюваної цим владикою Церкви на теренах українського національного відродження не дає підстав вважати її «Українською». Українська Православна Церква мала б відродити те Українське Православ’я, яке було зневажене в його особливостях після поглинення у 1686 році Московським Патріархатом матірної щодо себе Київської митрополії. А те, що хтось щось там колекціонує, ще ні про що не говорить. В Києві є науковець, який колекціонує нецке, але ж із-за цього він японцем не стає.

Мені, як українцю до глибин душі, прикро визнавати, що ми не маємо в своєму домі ж о д н о ї власне Української Православної Церкви. Перехід на українську мову в богослужінні ще не робить її такою. За своєю структурою діючі Православні Церкви є віддзеркаленням Московського Патріархату з його жорсткою монархічною формою правління, а відтак зневаженням притаманних Українському Православ’ю рисами соборноправності і демократизму, з його зневагою до всього духовно іншого, всупереч відкритості і народності Українського Православ’я, із слугуванням обрядами і календарем російсько-православної спільноти. Природа дослідника спонукала мене під час відвідин храмів Греції придивитися до обрядодіяння їхніх православних. Я, людина може й далека від тонкощів православної обрядової практики, нарахував до десятка її особливостей. Гадаю, що якби наші православні отці врахували той доробок, який мав митрополит Іларіон (Огієнко) з питань українізації Православ’я, або, як він наголошував, насамперед деоросіянення його, то ми б мали той Український Східний обряд, який за часів Петра Могили слугував взірцем для інших Православних Церков.

Як Президент Л.Кучма, так і В.Ющенко проголошують ідею утворення в нашій країні на основі об’єднання своєї Української Помісної Православної Церкви. Від нетями це розглядається щось на зразок творення блоку партій: зібралися глави Церков, погодили зрештою кандидатуру єдиного патріарха, зібрали на з’їзд представників із різних Церков, проголосували «за» і справа звершилася. Не стану тут обґрунтовувати думку, що справа об’єднання/роз’єднання релігійних спільнот, то не справа держави. Вона очевидна в демократичній державі, де церква відокремлена від неї.

Українське Православ’я – то національний вияв бачення і оформлення цієї християнської конфесії саме українським народом, як то зробили греки, грузини, болгари, серби, росіяни та інші народи, утворивши свої Православні Церкви. Українці мають засвідчене Христовою п’ятидесятницею право на свою Православну Автокефалію. Але ж мають право на свою національну Православну Церкву і ті росіяни (та й зросійщені особи, які подеколи йменують себе малоросами, а то й хохлами), які живуть в Україні. Тут може бути подвійна уступка: якщо українці матимуть свою Автокефальну Православну Церкву, то росіянам можна було б мати на наших теренах свій екзархат Російської Православної Церкви.

Ініціюючи формування в Україні її Помісної Православної Церкви, ті світські владики (так їх називаю, бо останнє пасхальне богослужіння у Володимирському соборі відбулося саме за такої їх функціональної участі), які відтворюють цю мрію українців, не розуміють те, що це має бути не проста організаційна спільнота, утворена за взаємною згодою під час зустрічі в їх присутності (така ініціатива виходила від В. Ющенка) за столом владик Філарета і Володимира. Українське Православ’я, а відтак і його Церква, це специфічний духовно-культурний феномен, сформований на наших теренах в Х-ХVІІ століттях під час автономного існування Київської митрополії в структурі Константинопольського Патріархату. Своє вивершення воно знайшло в світом визнаних трудах Могилянського Атенею «Катехізис» і «Требник».

То ж постання в Україні її Православної Автокефалії – це процес відродження власне Українського Православ’я, а не об’єднання наявних нині у нас православних Церков Московського зразка. Якщо останнє й відбудеться, то матимемо друге видання Російської Православної Церкви, в якому залишаться вишколені і виховані на московський зразок нині сущі в Православних Церквах України і владики, і клір. Ось лише хто буде відроджувати те Православ’я, яке є сутнісно українським, то велике і складне питання. Бо ж нині процес об’єднання і творення Помісної Церкви постає скоріше як боротьба за посаду Патріарха (і не більше, бо ж при цьому творення власне Українського Православ’я навіть не згадується). В церковному житті маємо віддзеркалення того, що спостерігаємо в політиці, а саме – боротьбу за владу, за те, хто збереже або одягне патріарший куколь після цього об’єднання. А може навпаки – в політиці маємо віддзеркалення церковного протистояння...

ПРАВОСЛАВНИМ УКРАЇНИ - ПОМІСНУ ЦЕРКВУ.
Практично всі політичні імперії вже розпалися. На руїнах колишньої російсько-комуністичної імперії Радянського Союзу постала незалежною ще в 1991 році і наша Україна. Але прагненню народів до свободи всіляко протистоять ще діячі і синоди православно-церковних імперій, що засіли в Москві і Бєлграді та їх представники в Україні, Білорусі, Молдові, Македонії, Чорногорії. Але проти їх волі в цих країнах вже постали національні православні спільноти. У нас – це Київський Патріархат і Українська Автокефальна Церква.

В зарубіжній громадській думці з подачі Московсько-Православної Церкви український автокефальний православний рух, зокрема його ієрархи і вірні православно-національних церков, часто постають в негативному вигляді. Їх називають “розкольниками”, “неблагодатними”, “сектантами”, “уніатами”. З ними прагнуть не спілкуватися і не зустрічатися. Проте ці епітети безпідставні, оскільки жодне положення християнського Символу віри, жодний канон Вселенських Соборів Українська Автокефалія не заперечила і не порушила, а навпаки – своєю появою підтвердила, бо ж з’явилася відповідно до канонічного положення, що «будь-якому народу належить мати свою Церкву»..

Складну ситуацію нашого православного життя (і не вперше так) сфабрикувала Російська Церква з чітко визначеними намірами: не допустити відокремлення від себе Православ'я України. Саме вона є тим чинником, який загнав в глухий кут вирішення проблеми православної автокефалії (навіть автономії) в Україні. Причини цього зрозумілі. З наданням Українській Церкві незалежності Московський Патріархат втрачає матеріальні надходження, які йдуть до нього від продажу в Україні виготовленої ним різної церковної утварі й видрукуваної літератури. Але більше, що він втрачає, то це історіософію свого постання й буття в Православному світі. Адже тоді до Московської Церкви ніякого відношення не матимуть приїзд апостола Андрія на Київські гори (відтак тоді Московська Церква не є апостольською), просвітницька діяльність святих Кирила і Мефодія, Володимирове хрещення та ін. Міняється місце Церкви в диптиху Православних Церков: вона вже не п’ята, не найбільша за кількістю парафій. Москва боїться ще й того, що приклад Києва пробудить й інші народи (насамперед білорусів і молдаван) до ідеї утворення своїх Православних Церков.

При своєму “аргументуванні” неможливості надання Українській Церкві автокефалії Московська Церква частіше всього вдається до політичних аргументів. То дивись народу такого як український немає, бо ж він є складовою єдиної “русской национальности с тремя ветвями – великорусской, малорусской и белорусской”, то держави такої немає, бо ж Україна – це «окрина единой русской земли». Посилаються також і на те, що Патріархія – не національне утворення, бо ж християнство є понаднаціональним.
Проте ця шовіністична позиція Московського Патріархату не має якихось вагомих підстав. Київська Церква має одержувати, згідно православної традиції, незалежність від своєї Церкви-Матері, якою для неї є Константинопольський, а не Московський Патріархат. Московська митрополія з 1448 р. є донькою Київської. До того ж, нам одержувати незалежність від Церкви, яка сама поставала на те без дозволу Константинополя протягом 140 років, якось незручно. Не канонічно також одержувати незалежність Києву від Москви ще й тому, що остання підпорядкувала його собі в 1686 році незаконно: не було на те рішення належно зібраного митрополитом Гедеоном Собору Київської митрополії, погодження з Константинопольською Патріархією і рішення її Собору, а також соборового рішення про включення Києва і самої Московської Церкви.

Україні одержувати автокефалію від Москви неканонічно ще й тому, що Російська Православна Церква є суто російським релігійним феноменом. Її Статут зареєстрований Мінюстом Росії, глава РПЦ є громадянином цієї ж країни, в своїй діяльності Церква керується російським законодавством, укладаючи при цьому низку договорів про співпрацю з російськими міністерствами, в тому числі й із силовими структурами Росії.
Нещодавні похорони Патріарха Московського Олексія ІІ є ще одним засвідченням того, що Російська Православна Церква в Російській Федерації по суті є державною. З нагоди смернті Олексія ІІ Президент РФ Д. Медведєв видав спеціальний Указ, яким чітко регламентував організацію похорон, день похорон оголосив всеросійським днем жалоби. Прем’єр-міністр Росії В. Путін назвав Патріарха «большим государственным деятелем».Вся високо державна свита була задіяна в траурних заходах в храмі Христа Спасителя. На похорони приїздили державні делегації.

Власне, саме російська влада сформувала Московський Патріархат як церковну імперію. В зміні назви Церкви з “російської” на “русскую”, яка відбулася з ініціативи Й.В.Сталіна, також проглядається її чітка імперська природа.
Пригадую, як, перебуваючи в грецьких Салоніках на конференції, я сказав, що Константинопольський Патріархат чинить щодо православних України не як Церква-мати, а як Церква-мачуха. Дещо образився тоді на мене керуючий на той час справами цієї Церкви митрополит Мелітон.

Церква-мати вирішила виправити свою історичну помилку. До Києва в березні 2007 року приїздила офіційна делегація Константинопольської Церкви у складі архиєпископа Всеволода і єпископа Іларіона. Патріарх Варфоломій І раніше приймав у Константинополі держсекретаря України О.Зінченка. Ним було засвідчено незаконність підпорядкування Московським Патріарахтом Українського Православ’я в 1686 році.

Наступним очікуваним кроком для Києва мало б бути надання саме Константинополем автокефалії останньому. І це не було б якимсь втручанням в наше релігійне життя, а виявом доброї волі Церкви-матері - Константинопольського Патріархату щодо України. З Москви-колонізаторки ми не можемо очікувати на волю, бо ж ще Шевченко писав, що «вона заснула, цар Микола її приспав». Україну й далі прагнуть присипляти, транспортуючи ікону царя Миколи (правда, вже Другого, прозваного в народі «кривавим») по її теренах переважно малороси і якісь чорноморські козачки з Одеми й Севастополя (зрозуміло, що без фінансування всього цього звідкись «из недалёко», не приходиться).

Але ще Ісус Христос своєю П’ятидесятницею засвідчив право кожного народу на прийняття своєю мовою його вчення, а відтак право на свою християнську духовність. То ж з вдячністю приймемо руку церковної волі, можливо протягнуту Києву Константинополем. Розпалася імперія генсека КП Горбачова – розпадеться і церковна імперія московського патріарха. Україна, всупереч протидії Москви, матиме свою Єдину Помісну Православну Церкву. До цього прагне як її народ, так і нинішня влада.

Інші статті на цю тематику А.М.Колодного можна прочитати тут
Зокрема: "Плекаймо свою незалежність!";
"Колонізація України під опікою Московського патріархату", а також "Іван Мазепа - анафемований патріот України".

Ці та інші статті А.М.Колодного видані також у числах "Релігійної панорами", №21953 в Каталозі видань Журнали України


Обговорити цю статтю у форумі

додано: 24-07-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1248468247.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.