Олександр Северин: Війна з симулякрами

додано: 20-11-2009 // // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1258696437.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для "Майдану"

• Україна • Політика •

<sup>Симулякр – дійсність, яка приховує те, що її немає.

Жан Бодріяр</sup>



Я зрозумів що таке матерія. У сенсі актуально-філософському, а не галантерейному. Пам'ятаючи ще з останнього шкільного класу, як Лєнін у своєму безмежно нудному творі (назвою якого я не тортуруватиму тут читачів) визначив, що "матерія – це об'єктивна реальність, дана нам у відчуттях", я впевнено скажу те, що скажу пізніше.

Відчуття, певна справа, у кожного свої.

За тих самих безпросвітно совєцьких часів побутував жарт, що до перемоги розвиненого соціалізму у представників відповідних північних народностей були лише два відчуття: відчуття холоду і відчуття голоду. Натомість після оної перемоги додалося третє – відчуття глибокого задоволення, чи то пак, глубокого удовлєтворєнія. І у тому, слід вважати, був якісний стрибок, тодішній аналог теперішнього "покращення життя вже сьогодні", а може навіть і "прориву". Жартували переважно ті, хто тихо і обережно посміюючись на кухнях, того глубокого удовлєтворєнія, на відміну від колективного персонажу анекдоту, геть не мали, маючи натомість відчуття перебування в глибокій розвиненосоціалістичній, назвемо це так, дірі.

Осінь-2004 та помаранчевий Майдан, "революція свідомости" і надто – "революція емоцій", революція масового "проти" і революція індивідуального, підчас слабкоусвідомленого і малоідентифікованого "за", дали різним причетним різні відчуття, труд фіксації, узагальнення та опису яких я залишу людям, вправнішим за мене у психології та "людознавстві", бо ж надто великим є ймовірність впасти у гріх приписування іншим свого персонального. Свого – аж до мимоволі стиснутих п'ястуків напочатку, до холодної затятости згодом, до якогось навіженого драйву "буде що буде" потім, до мало не сліз навіть не нашої перемоги, а перемоги справедливости у підсумку. Що, курви, за лохів нас мали? А от вам… Впевнений, тут нема необхідности пояснювати. Хто пережив – знає.

Відчуття, котре дав емоційним громадянам період відтоді і дотепер, добре характеризується гарним українським словом "гаплик", до котрого правовірний прихильник Партії Регіонів з-під банеру, даруйте, прапору Януковича, або ж читач газети "2000" мабуть не полінуються додати прикметник "помаранчевий" (хоча і будуть в тому неправі, бо на теперішній бардак добре, міцним єдиним колгоспом попрацювали і білосердечні і ті ж самі біло-блакитні).
Тобто отаке от відчуття, і приблизно такою ж є об'єктивна реальність самоупослідження "політикуму" і послідовного псування та демонтажу останнім державного механізму – хто з недбальства, хто з корисливости, хто і за службовим обов'язком. У цьому контексті за лєнінским розумінням матерії, наразі матерія - це є гаплик.

Водночас громадяни менш емоційні, а більш раціональні і при тому самокритичні, відчувають не тотальний гаплик, спричинений підлими ворожими силами (пойменний чи то категоріальний перелік додати за смаком), і не конче кричущу неспроможність та невігластво революційних "масовиків-затійників" в іпостасі політиків та управлінців. І не шкідництво "контри" – поготів. Вони відчувають насамперед власне недопрацювання у комплекті з тимчасовістю і неостаточністю його, недопрацювання, наслідків та вислідів. "Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими". У цьому контексті об'єктивна реальність – виклик і загрози, а не капут. Погодьтеся, "пропало всьо" – то не з нашого репертуару. Більш того, принцип "ви звали – я прийшов" – це також об'єктивний закон. Прикликаєш гаплик – він прийде, "з своєю посмішкою хижою". То не варто.

Проте і справді: як громадяни держави з ущент роздовбаним і розцупленим державним механізмом ми маємо великі неприємности. Щоби це не лише відчути на рівні порожньої кишені, змарнованих сподівань чи майже фізіологічної нудоти від них, невтомно "працюючих", а грунтовно діагностувати, достатньо пошукати собі відповідь на запитання, які з внутрішніх (економічна, підтримка правопорядку та захист прав і свобод, культурна, соціальна, екологічна) та зовнішніх (захист суверенітету і національних інтересів, забезпечення міжнародного співробітництва, підримка миру) функцій держави, які визначають її соціальне значення, належно сьогодні нею виконуються. Пошукати відповідь і знайти – таку, яка знайдеться.

Україна переживає вірусну атаку псевдосутностей, симулякрів.

Симулякром, настояним на ситуативній доцільности можновладців, у нашій "правовій і демократичній" (за Конституцією) державі є право. До речі, за таких умов багатостраждальне правознавство стає чимось на взірець окультних наук, коли численні спеціалісти вправляються у мистецтві того, чого нема, або вподоблюючись астрологам та іже з ними, або збочуючи на стежину малоправового комерційного посередництва між клієнтом і відповідним держорганом або посадовцем.

Симулякром заміщено основу громадянської свободи – право власности, адже його непорушність і можливости захисту для посполитих обумовлюються відсутністю апетиту з боку "більш рівноправних", а для тутешнього "вельможного свинства" залежать від здатности до набуття і збереження власного владного ресурсу або принаймні мірою наближености до відповідних кіл.

Симулякром, верховнорадянським і цілком совковим, заміщено парламент - без конституційного регламенту, без конституційної процедури голосування, без публічного кошторису, без правового руля і без інтелектуальних вітрил.

Симулякром є правосуддя, свідченням чого є ганебний (може краще сказати "соромицький"?) рівень довіри громадян до судів і симптоматична рідкісність свідчень cамовидців про напівлегендарні зустрічі з чесними і небагатими суддями. Правосуддя як явище і результат навіть у політичній та навіть фаховій термінології все більше заміщується формальним судочинством як великою мірою процесом заради процесу. Для характеристики його, правосуддя, гідної жалю (тобто жалюгідної) долі мені якнайкраще надається російське "отправление правосудия". Воно "отправляєтся". Куди – умовчимо.

Симулякром величезною мірою є політична діяльність, адже суттю і результатом пропонованих псевдополітиками псевдополітик є не так розв'язання суспільно-значущих проблем в тій чи іншій сфері, скільки задоволення, реалізація, охорона приватного та групового ситуативного інтересу (втім, маючи достатній цинізм, можна сказати "от така хрінова політична діяльність", подібно до дитини з анекдоту, котра, що стоячи на морозі по коліно в снігу, казала про "таке хрінове літо".

Симулякром, сильно підозрюю, є сектор національної безпеки, помічений і вбогим стан війська, і хронічним невиконанням рішень РНБОУ, і руйнацією інститутів, і тріумфом дилетантизму, і відсутністю чіткої та зрозумілої політики та волі до її реалізації взагалі.

Симулякром є сам конституційний лад, адже конституційні положення про Україну як правову і демократичну державу, про народний суверенітет, про рівність перед законом, про відповідальність держави et cetera, et cetera важко сприймати не те що буквально, але і серйозно за умов тотального правового нігілізму, безсумнівного нехтування законом і все більшого розходження Конституції писаної з конституцією фактичною – з правом спритного.

Та і засоби масової інформації переважно є симулякрами. Чи часто нам випадає щастячко чути від них власне інформацію, а не "перебалакування балаканини балакунів" чи маніпулятивний агітпроп кондово-совкового гатунку, де, як багато хто мабуть пам'ятає, "Ізвєстія" і "Труд" всьо пєрєврут".

Звідси, на такому немажорному ландшафті, зовсім недовго (особливо якщо, поквапившись, по багнюці навпростець) до висновку, що і сама держава України є симулякром. Фікцією. Об'єктом чи то навіть кількома об'єктами політик достойних і успішних. Або великих нахабних і волохатих - як ведмідь-шатун з віддалених північно-східних земель, де, як кажуть, благочєстівий двоголовий цар, володар газів і ракет, у розстібнутій до пуза чорній рубашці пірнає у Байкал прямо на літаку-винищувачі, встигаючи при тому і приборкувати усурійського тигра і вести особистого блога…

Саме до такого висновку нас полюбляють підштовхувати різноманітні невсипущі дбайливці про благо українського народу (чи то, в їхній звичайній інтерпретації, "народу України", "населення" тощо) – від вищезгаданого двоголового царя там і до царських мандатоносних підніжків та любителів подудіти у клаксона (як на мій слух, подудіти щось схоже на середнє між "Боже, Царя храні" та "Яблучком") тут.
З іншого боку, саме боротьбою з перманетнтою кризою і необхідністю захистити "знедолений народ" ("маленького українця", всіх гамузом тощо) пояснюють свою ніби незамінність інші тутешні достойники і достоту достойниці, ті кого насправді до влади не можна підпускати на гарматний постріл – кого через хапальний рефлекс, кого через войовничий або тихий ідіотизм, а кого – саме через те, що прагнення влади є їхнім основним інстинктом.

Невже ми дамо їм таке задоволення? На мій погляд - дзуськи. Традиційну українську дулю з маком. Той, хто не відчуває себе достатньо ідейним борцем чи просто егоїстом, той хай згадає, зрештою, про дух протиріччя. Самий час.

Теорія назагал знає три ознаки держави: влада (суверенітет), територія, громадяни. Перша натхненно займається саморуйнацією, друга, внаслідок основного зайняття першої, є і найближчим часом буде об'єктом прямих чи то опосередкованих зазіхань, але залишається третя – громадяни, тобто ми, українці. Якщо дозволити собі трохи пафосу, то нам нема куди відступати – це наша земля, наша країна, наша остання барикада і наша єдина держава, яку дозволити різним гадам занапастити ми не маємо права. Хто вважає що мають – не мають совісти.

І тут я ризикну ствердити – ми не здамо позицій. "Невсипущі дбайливці" програють. Два джерела мого оптимізму розташовані обабіч Дніпра. Одне в Києві, інше – у Донецьку.

Перше – спочатку на помаранчевому Майдані, серед сотень тисяч українців, котрі навчилися казати сволоті своє тверде "ні". Потім - у середовищах (різних) людей, дехто з яких є перфектними фахівцями і зараз, без галасу і пилу закладає підмурок майбутнього зміцнення держави, дехто не дає свавільним можновладцям знищити громадянські та людські права і свободи, дехто, зрештою, за нагоди хоч завтра готовий творити аналог естонського кайтселійта, а за необхідности – то хоч сьогодні новітню УПА. Без "понтів" і без жартів. Все серйозно і по-справжньому.

Друге – серед моїх численних донецьких знайомців, з котрими ми залишилися друзями і добрими приятелями і у "буремні часи" 2004-го і по тому. Так, я за НАТО. Так, вони більш ніж сумніваються. Але яке все те має значення, коли збірна України грає проти Росії? Коли кольорові уряди рівно "розводять" і киян, і донеччан. Може хто і здивується, але – жодного. І ще трохи і так саме не матиме значення порода, себто партійна чи то кланова приналежність свині, котра напаскудить у нашому спільному городі. До різника і на спільний стіл.

Захопившись танцями під балалайку з приводу помаранчевого гаплика, ворог загрався і замулив очі сам собі. Ми давно не помаранчеві, ми синьо-жовті.

І ми давно маємо спільну національну ідею.

Колись я був висловився у тому дусі, що терміном "національна ідея" насправді сором'язливо йменуть те слово, що бояться вимовити – націоналізм. Позаяк націоналізмів існує стільки ж, скільки існує націоналістів (включно з тими, хто з тих чи інших причин уникає такої самоідентифікації, але вболіває за своїх і за своє), варто продовжити.
Подібно до того, як національні інтереси – це не що інше, як "кумулятив" виявлених, узгоджених і збалансованих за правовими процедурами та концентрованих у відповідну державну політику інтересів всіх членів нації, так і національна ідея – суть усвідомлене прагнення достатньої кількости належних до нації індивідів до певного здобутку чи певного стану тощо.

Коли ніби поважні і серйозні пани і пані гнізняться у посадових кабінетах, або ж рясно обсідають "круглі столи", приймаючи позу роденівського мислителя та/чи мудро покручуючи традиційно обвислі вуса, у професійному чи то аматорському пошуці якоїсь трансцедентної Ідеї, мені, щиро кажучи, сумно за їхній психологічний стан, шкода бюджетних або донорських коштів і, бува, трохи смішно. Сам я припинив ламати собі голову над змістом "національної ідеї" десь 1991 року, прочитавши у лініях нашого тризуба "ВОЛЯ". Попустило одразу. А далі – все просто: немає свободи без добробуту (такого, якого мінімально прагне особа), а значить захищеного права власности (хоч на торбину зі шматком хліба, але разом з тим) і нема першого і другого без безпеки. Назву це мета-ідеєю.

Питання не у багатотрудному формулюванні (до речі, хто кому дав тут право на істину в останній інстанції?) національної деї, вона у сучасному світі є вельми універсальною: вільно жити, добре жити, безпечно жити. Питання у національному чині, а радше у спроможности до оного. Між прагненням українців жити добре, безпечно і вільно та відповідним життям – прірва шириною у відстань між найвіддаленішим від Києва карпатським селом чи то найглибшою донецькою копальнею та печерськими пагорбами, де якісь люди чомусь приймають (за легендою, уявіть собі, для нас з вами) якісь рішення. Між відмінністю ефектів різнокольорових пігулок в руках героїв "Матриці".

Віднайдення способу подолати ту прірву (подолати жлобократію і врешті, створити, а хоч би і назло і тутешнім мудакам і тому двоголовому, сучасну вільну правову державу) і мало б стати національною ідеєю у практичному розумінні (ідеєю-чином), якщо в українців знайдеться воля перейти від зомбічного стану, посттравматичної фрустрації чи то просто традиційного куняння до такого чину. А також – позбутися шкідливої звички шукати винних і перекладати провину за власні проблеми на інородців, агентів, масонів та марсіан замість врешті прочухатися і відчути рішучість "не ридать, а добувати". Хто сказав, що буде легко? Ніхто. Але ніхто, крім однієї, і не казав що "пропало всьо". It depends.

"Єдине, що потрібно для тріумфу зла, це щоб хороші люди нічого не робили" – казав батько британського консерватизму Едмунд Берк. Хтось буде сперечатися?

І на доречне запитання "що робити?" у мене є аж кілька пропозицій.

Перше – уникати симулякрів.

Якщо політик є неспроможним чітко сформулювати свою програму (себто пропоновані суспільству політики з різних питань) у форматі: "проблема – мета – заходи – необхідні ресурси - результат", то це не політик, а або "лох", або шахрай і маніпулятор, тобто симулякр справжнього (правдивого) політика.

Якщо ніби український інформаційний сайт блимає рекламою медіа-породжень всім відомих московських "інститутів" – то симулякр українського сайту, а насправді засіб поширення дезінформації та компостування мізків.

Якщо хороші люди зібралися творити партію хороших людей, не подумавши навіть про ідеологію*, то попри хорошість людей, партія, навіть якщо її буде створено, хорошою не буде, а буде симулякром.

Якщо вас наполегливо агітують (а не ви самі дуже хочете, виходячи з власних інтересів – то зовсім інша справа) вступати до "громадського руху" після вироблення програми, з вами про те не порадившись, знайте – перед вами симулякр. Громадський рух, трохи пошумівши, рано чи пізно стане політичним і два-три персонажі, можливо, якщо карта ляже, сядуть у Раді, а вам буде велика подяка, чия вартість традиційно дорівнює, знов-таки, дулі. Навіть без маку. От дуля симулякром не буде.

Друге – робити своє. Спокійно і послідовно, прагнучи до максимальної автономізації та добробуту своєї родини (у першу чергу від держави, їй і так важко), до позбавлення необов'язкових залежностей (починаючи від застосування енергозберігаючих технологій і закінчуючи перемиканням каналів з "шустеріад" на щось більш змістовне і цивілізоване).

Третє – робити спільне. Cпільне, якщо не йдеться звісно про КПСС (навіть у варіанті з тризубом на фані), твориться у два природні способи – від загального до окремого і від окремого до загального. Паралельно.

Якщо простіше, то коли кілька чоловік збираються разом, всі вони можуть легко зійтися на тому, що вони за те, щоб добре жити і проти того щоб жити погано. Але якщо вони зупиняться на цьому, то їм краще випити пива і розійтися, але намагатися на базі виявленого спільного народити нову сутність, котра буде у цьому випадку абсолютно зайвою, якщо звісно не йдеться про заснування пивного клубу. І нікому не стане краще жити (гірше – можливо, через похмілля, розчарування та пропиті гроші).

Але якщо ті самі люди дадуть собі клопіт послідовно викласти свої "за" (про "проти" можна забути, бо у запереченні небагато конструктиву а багато вторинности), починаючи від найзагальнішого "за вільне, безпечне, добре життя", поступово конкретизуючи через питання "як саме?", "у який спосіб?", "на яких засадах?" тощо, при тому уважно слухаючи інших і шукаючи спільне, а не відмінне, компроміси, а не сварки, то врешті решт вони зможуть дійти згоди. Тобто – просуваючись від загального до окремого, конкретного.
А узгодивши у вільній дискусії підходи з іншими ініціативними групами вони зможуть створити рух або партію. Від окремого до спільного.
Або – не зможуть, але розійдуться, збагачені думками опонентів, а не витираючи взаємні плювки. Та якщо вже зможуть – то буде не симулякр, то буде справжнє.

Мають рацію ті, хто каже, що рімейку Майдану-2004 більше не буде, і не тільки тому, що в одну воду не ввійти двічі. Просто нація дорослішає. Більш того, рімейк прекрасної, прекраснодушної і до дитячого щирої "помаранчевої революції" навряд чи потрібен, адже вона, створивши легенду, не повалила систему і не створила нової та не навчилася захищатися – насамперед від своїх власних дитячих хвороб. Карнавал закрутив "воріженьків" у своєму вихорі, але не викинув відцентровою силою до калюжі, а залишив на подіумі, випустивши туди і нових клоунів. У розкритих обіймах братання "помаранчева революція" пригорнула і всіх тих, кого мала б відсунути (я намірно не кажу "усунути", уникаючи сенсових непевностей; почати "усувати" легко, важко потім зупинитися), претендуючи бути революцією без лапок. Карнавалу не вистачило серйозности. Напевно це притаманно всім карнавалам, але для інших це щастя, а не вада.

Праві і ті, хто каже, що новий Майдан може (ба навіть має) бути і що взагалі все тільки починається. Зокрема (а може і насамперед) починається процес практичного відшукування підстав, принципів і механізмів виявлення і узгодження спільних інтересів, єднання сил державників. Професіоналів, бізнесменів, науковців, громадських діячів тощо, для яких метою є вільна Україна на засадах, котрі я умовно, зі своєї дзвінниці, пойменую: "свобода, безпека, власність". Для яких, пріоритетом є міцна і компактна правова процедурна держава, а не неоковирний балаган з перманентним скандал-шоу на позір і перманентним ж крадійством за лаштунками. Тих, чий modus operandi – спокійна системна праця, а не шоденна штурмовщина, істерики та клікушество або ж, навпаки, медитація на артефакти сакрального чи побутового мистецтва у робочий час. До речі, читаючи цього текста, ви до тих процесів долучаєтеся, вітаю*.

Тому новий Майдан буде не стільки емоційним, скільки раціональним. Він буде не тимчасовим ситуативним (і знов-таки емоційним, базованим на запереченні прямого і відвертого паскудства тут і зараз) "союзом ліберала з радикалом", а раціональним і свідомим союзом українців-однодумців, об'єднаних спільним уявленням про майбутнє.

Ймовірно він буде не стільки на вулицях (якщо не буде крайньої необхідности, а що не буде – не факт, бо владолюбство може не гірше за мухомори перетворити декого на дурного політберсеркера**), скільки на віртуальних і друкованих шпальтах, у публічних дискусіях і – зрештою – у виборі, котрий знову треба буде захистити.

Він різнитиметься від Майдану-2004 ще й тим, що його результати не рознесуть по домівках з одного боку ідеалісти у вигляді прапорів, шаликів та значків, а з другого - негідники у вигляді посад, грошей, акцій, нерухомости (перші і другі в пропорції 1:1000…), його результати стануть матеріальною, об'єктивною реальністю, даною українцям – вільним людям у вільній країні - у відчутті нашої захищеної свободи.

Знаю – новий Майдан, яким би він не був за формою, буде не помаранчевим, біло-блакитним чи ще яким. Він буде синьо-жовтим. Ми повертатимемо державу собі.

В грунті речей – нічого нового: свій до свого по своє. По Україну. Слава їй.


<sup>Олександр Северин, к.ю.н.


*Також за темою: Однодумці.ua http://maidanua.org/static/mai/1247634548.html
**Див.Помилка, гірша за злочин https://maidanua.org/static/mai/1257249963.html</sup>

Обговорити цю статтю у форумі

додано: 20-11-2009 // URL: http://maidan.org.ua/static/mai/1258696437.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.