МАЙДАН

Микола Ляхович: Десять років потому: давайте не дотягувати коли антиукраїнський режим знову хапатиме патріотичну молодь! - 3

Продовження. Перша частина та Друга частина

XIV

Прокинувся я відразу, щойно наглядач спробував відкрити кормушку. А коли він вставив в її отвір свою невиспану фізіономію, я вже стояв на ногах.

- Одєвайся і заправляй постєль. – Сказав він і закрив кормушку.

Прибравши постіль, додав звуку в радіо над дверима, і вмившись сів на нару розглядаючи камеру. В ній крім нари, був лише стільчик і невелика тумбочка. Парашу розташували біля самих дверей, унітаз якої прикривався дерев’яною кришкою. Щоб скористатися туалетом, потрібно було викликати наглядача, який на коридорі включав воду, щоб вона подавалась в унітаз для зливу, а потім по сигналу відключав. Сигнал подавався лампочкою розташованою над дверима камери на коридорі. Для цього потрібно було вмикати і виключати вимикач розташований біля дверей.


Це камера №31 СІЗО СБУ, на поверх вище, в якій мене утримували дещо пізніше... але крім наявності телевізора, все інше було подібне... Мал. 2001р, СІЗО СБУ.

Стіни камери були покрашені в сірі тони, але естетичне враження було краще, ніж я до цього мав уявлення про тюремну камеру. Підлога встелена без візерунковим лінолеумом. Якби не та параша біля дверей «відкритого типу», грати і короб на вікні, то ця камера нічим не відрізнялась від дешевого совєцького готельного номера, у якомусь пересічному райцентрі. Доречі, короб за вікном був розташований так, що з вікна можна було бачити лише небо, і голубів які на ньому розсідалися. З часом я зрозумів, що голуби прилітають за графіком харчування в’язнів, які з ними ділилися своєю пайкою. В той день мені не було чим пригостити своїх пернатих гостей, бо я відмовився від харчів. Кухарка довго намагалась мене вмовити крізь кормушку, але з цього нічого не вийшло. Перш за все я вимагав зустрічі адвокатом, а взагалі в мене й апетит якось пропав через цей екстрім.

На 16 березня (перший мій день у СІЗО СБУ), припал п’ятниця. Саме в цей день традиційно відбувався обхід в’язнів, особисто начальником СІЗО, яким тут був поковник Петруня Віталій Федорович. Він там працював ще тоді, коли це СІЗО приймало членів УГС та інших відомих дисидентів. Між нами з першої секунди виник конфлікт, коли він близько восьмої ранку переступив поріг камери. А коли цей старий енкеведист почав непорядно висловлюватись щодо головнокомандувача УПА Романа Шухевича (між іншим називаючи його «жидівським прислужником»!), моя ослаблена рука сама потягнулася до стільця, які в цій тюрмі не прикручувались до підлоги. Вже з коридору Петруня кричав, що доки я вийду з його казематів, то з мене вилетить вся «бандерівська дурня», і вийду я «іншою людиною». На що я йому не вагаючись зарікся, що «іншим» мене хіба винесуть звідси трупом. З того часу спілкування з Петрунею було м’яко кажучи напруженим. Він вважав мене «відбитим фанатиком», і розпускав брехливі чутки, що я на стінах камери власною кров’ю пишу націоналістичні і антикучмівські гасла. Зрозуміло, що такі написи я робити не міг, бо й так багато залишив своєї крові в Московському РВВС м.Києва. Але на вас Віталій Федорович за ці «кроваві навєти», я зла не маю. Мені було приємно дивитись як тремтить начальник слідчої групи полковник Микола Герасименко, залишаючись в кабінеті зі мною на одинці, наслухавшись цих Петруніних жахів про мене.

День тягнувся неймовірно довго. Ще нещодавно я мав проблему з великим простором на який не вистачало часу, а зараз навпаки – не вистачає простору, на таку велику кількість часу. А ще страшні болі в голові і по всьому тілу, і не менш болючі думки, які розривали мою травмовану голову. Думок було багато, але відсутність інформації зводила роздуми нанівець. Кількість цигарок в пачці неухильно зменшувалась, а час наче стояв на місці. Навіть годинна прогулянка у дворику 3 х 6 метрів, не внесла ніяких барв. А той сніг який падав з темно синього, холодного неба, через дрібну сітку натягнуту вгорі, наче кричав мені, що весни в цьому році не буде…


"Плин часу". СІЗО СБУ 2001р. Цей primitivus звісно не пензель Ніко Піросмані, але поки що і не Мартін Рамірес...:))

Повернувшись в камеру, я відчув як мою внутрішню виснаженість і порожнечу, заповнює порожнеча сірої камери. Я був в суцільній порожнечі, духовній, розумовій, фізичній тощо. Ця порожнеча тиснула на мене таким тягарем, що аж здавалось я от-от втрачу свідомість. Врешті цей вакуум розірвала думка, як блискавка: «Що таке «порожнеча», для такого віруючого як я, який вірить в те, що ніколи не бачив?» Так, я вірив в те, що я ніколи не бачив, і не чув. Я вірив в «порожнечу», яка завжди була моєю твердю. І зараз ця «твердь-порожнечі», наче матеріалізувалась, поглинувши мене із середини із зовні. Я був наче в обіймах Бога, якому раніше просто беззаперечно вірив, і про якого нічого по суті не знав окрім «Отче наш…». Тому, як ніколи в житті, я прочитав «Отче наш», і помолився так пристрасно, що здавалось зараз почую відповідь… Попросив в своїй молитві не багато. Про себе сказав: «Господи, не прошу в Тебе не полегшення страждань, ні скорочення терміну. Прошу лише одне: дай мені сили з гідністю пройти всі ті випробування, які Ти попустиш на мою грішну душу під час цього увязнення… Амінь».

І тут зненацька сталось диво! Порожнеча, раптово, знову ожила твердинею в моїй душі. А за стіною почув як хтось співає марш УНСО. Ще напевне ніколи слова цього маршу не були для мене так зворушливі. Чути було, що співає людина далека від музикального слуху і голосу але, що то один із наших, я сумніву не мав. Тому спробував докричатися, але залишився не почутий. Та той заряд енергії від маршу УНСО, який я отримав, надзвичайно підсилив мою віру і впевненість.

"... В бою загину, не на базарі,

Сьогодні я, завтра він, післязавтра ти.

Кому – на лаврах, кому – на нарах,

Кому – в УНСО, кому – в мєнти!..."

XV

За вікном вже давно стемніло, в камері стало прохолодно, і тому накинувши куфайку, я ходив туди-сюди, від вікна до дверей. В обід мене водили до лікаря, але його медична допомога обмежилась підрахунком десятків гематом на моєму тілі, і вимірюванням тиску. Стало очевидно, що сподіватись на якесь лікування марна справа. Головне щоб післяопераційні шви не довелось знімати самому. Не вірилось, що як і обіцяли, мене вивезуть з цієї могили в лікарню для їх зняття.

В той час коли в черговий раз повертався від вікна до дверей камери, відкрилась кормушка і байдужий голос повідомив:
- Собіраємся к слєдоватєлю. – і кормушка закрилась. Я було заметушився, та потім відразу завмер як вкопаний – що ж «збирати», коли все що маю й так на мені!? Але хвилювання наповнювало мене, і присівши на нару я закурив. Знову хотілось все обміркувати, та обдумувати не було чого. Адже я толком і нерозумів в чому мене обвинувачують. І взагалі, що крім бруду на антикучмівську опозицію, хочуть вибити з мене. Тому мовчки сидів, і вслухався у звуки поза межами камери. Було чути як гримають металеві двері сусідніх камер. Як по коридору когось водять, але що там відбувається я не розумів. Час тягнувся неймовірно довго, а мене все не забирали. Так я просидів майже годину в тривожній напрузі перед невідомим, тим, що відбувається за дверима. Якби після того очікування мене вивели на страту, я б не здивувався, бо очікував найгіршого. Особливо як впродовж дня пригадав дещо з того, що знав про подібні гебіські заклади.

Коли мене нарешті повели ледь освітленими коридорами, попередньо обшукавши прямо біля дверей камери, я вже остаточно був готовий навіть до нових тортур. Та в кабінеті слідчих дій мене чекав молодий слідчий (Попович Павла Іванович) і мій адвокат (Макар Іван Іванович), якого я бачив вперше в житті. Що це був саме той адвокат в мене сумніву не було, бо в нього як то кажуть на лобі було написано, що він теж сидів у Львівському СІЗО СБУ, як обвинувачений по такій же статті. Та то були такі бурхливі часи, що він ледь не з камери потрапив до Верховної Ради нардепом.

Познайомившись зі слідчим і адвокатом, почав відразу розпитувати останнього, що власне відбувається. Але крім записки від мами зі словами: «Микола тримайся, ми з тобою», більше нічого не дізнався про те, що відбувається на волі. Та одну неприємну новину адвокат все таки приніс. З’ясувалось, що в цей день, прямо з лікарняного ліжка, мого молодшого брата Григорія теж доправили в це СІЗО. Від почутого я був геть приголомшений. І якби слідчий в той момент спробував на мене натиснути – я б його пошматував голими руками. Слідчий певно відчув мій настрій, і саме тому майже не перечив коли я сказав, що погано себе почуваю, і давати покази сьогодні не буду. Слідчий повідомив, що прийде на слідуючий день.

Було дуже пізно, тому поговорити з адвокатом, не вистачало часу. Крім того, це був такий адвокат, що від нього щось дізнатись було не можливо. Та я був радий цій кумедній людині, як дитина бутафорському Санта Клаусу. Який не який це був адвокат, та присланий рідною мамою і побратимами.

Під кінець нашої короткої розмови, адвокат порадив мені не відмовлятись від харчів, із завтрашнього дня почати їсти. І взагалі берегти сили і здоров’я для для боротьби з гебіським пресом.

Перед камерою мене знову обшукали, але крім викупленого адвокатом у слідчого пачки цигарок «marlboro», в мене більше нічого не було.

В цю ніч я засинав довго. Тисячі думок не давали мені спокою. І найстрашніші з них стосувалися подальшої долі молодшого брата, якого, як і обіцяв Платонов, будуть використовувати як засіб тиску і шантажу. Про те, що відбувалось в той час на серці в моєї мами, яку поглинуло велике і незнайоме місто, я навіть боявся подумати.


XVI

В суботу 13 березня 2001 року, взявши до уваги пораду адвоката, я почав їсти. Сніданком мене приємно здивували. Хіба я міг припустити до ув’язнення, що ранкова баланда в тюрмі (в СІЗО СБУ, і тільки в ньому!), може складатися з картоплі пюре, великого куска риби, білого хліба і міцного чаю з цукром! В перші дні, я ледь з’їдав все те, що видавала три рази в день куховарка. Живучи за неписаним правилом, що справжній революціонер має бути «голодний і злий», я на волі особливо не розбещував свій шлунок.

Ще з ранку того дня від матері зайшла передача. Хай вона була не великою, та моїй радості не було меж. А ту насолоду з якою я поміняв кирзяки на свої домашні капці, описати взагалі не можливо. Присутність в дачці конспекта, ручки і олівця автоматично вирішила питання «чим зайнятись щоб вбивати час». Віднині я міг писати і малювати, хоча одне й інше в мене було, м’яко кажучи, не вишуканим - такий собі Art Brut. Але я вирішив вести щоденник розуміючи, що без якогось обов’язкового щоденного зайняття можна деградувати або стати меланхоліком. В той час, через операційні шви, займатись спортом я не міг. І взагалі мені забороняли робити фізичні навантаження побоюючись, що доведеться вивозити мене в лікарню, а таке суворо заборонено в гебістів. В тому СІЗО СБУ, навіть був випадок коли людину в присмерті тримали під капельницею прямо в камері, а вивезти в реанімацію забороняло керівництво. От і змушений був Петруня викручувати гроші з тюремного бюджету, на неймовірно дорогі ліки, для в’язня-бізнесмена, якого звільнили на першому ж судовому засіданні і більше не закривали. Гебістам до лампочки доживеш ти до суду чи ні. Головне повністю тебе ізолювати на період фабрикації справи. А в разі смерті, ніхто із тих хто оформив санкцію на арешт відповідати за твою смерть не буде. А такого легендарного чекіста як Петруня, в крайньому випадку вигнали б на пенсію, що для нього найстрашніше. Тому й рятує в’язнів як може.

Під вечір мене знову повели до слідчого. Там він мені пред’явив санкцію на двохмісячний арешт, в присутності адвоката. А потім запропонував дати «які небуть» покази, бо в іншому випадку буде видана санкція і на двохмісячний арешт мого брата (в кучмівські часи таку санкцію міг видати любий прокурор без суду!). Ще на волі я чув від своїх побратимів, яким доводилось пройти крізь репресії режиму, золоте правило: «Не давай ніяких показів бо все, що доводить твою невинність, буде повністю зруйновано підлою репресивною машиною ще в процесі досудового слідства». Власне, головне чим займаються слідчі під час попереднього слідства, так це руйнуванням доказів твоєї непричетності до інкримінованого злочину, а вже потім підтасовкою фактів твоєї «вини».

Все це я знав, але на карту була поставлена доля рідного брата. І оскільки слідчий не вимагав від мене підписати заготовлений протокол, то я погодився розказати те, що зможу пригадати після черепно-москових травм. Зауваживши, що не буду згадувати ніяких прізвищ інших громадян. Слідчий радо погодився, бо планував для початку хоч якось мене «розговорити». Оскільки я не відчував за собою жодної провини, то й давати ті покази мені було легко. І я розповів майже все що тоді зміг пригадати, звинувачуючи кучмівський режим у провокації сутичок і організації масових безпорядків в колонах мирної демонстрації. А також розповів про вечірній ментовський бєспрєдєл у райвідділках. Не все, що я говорив подобалось слідчому, але те як він «відкорегував» мої свідчення у протоколі – не сподобалось і мені. Прочитавши протокол, і побачивши багато викручень (замін «демонстранти» на «натовп» і т.д.), я було відмовився підписувати його. Та слідчий нагадав про брата і пообіцяв, що в наступному протоколі я вписуватиму свої відповіді власноручно, і зможу внести зауваження. Тому я й погодився підписати той протокол. Та він не приніс слідчим жодної користі, адже не зважаючи на всі виверти слідчого, головною темою моїх свідчень було звинувачення кучмівського режиму, і не згадано жодного прізвища, бо я офіційно відмовився говорити будь про кого хто мав відношення до опозиції. Тому цей протокол ніде не фігурував у обвинувачувальному висновку, адже був дуже не вигідний для нього.

Повернувшись в камеру, я знову почув як за стіною хтось співає «марш УНСО» і «Оксану»:
"...Ти не чекай, моя Оксано.
Додому з лісу партизана
Бо завтра знову Буде бій
І не вернеться сотник твій..."

Але допит мене дуже виснажив, тому я відразу завалився спати. Кров у скронях так пульсувала, що відбивалась болем у всій голові. По коробу за вікном тарабанив дощ і в камері було сиро, холодно і порожньо. Але слова знайомих пісень, які співає схожий на мене в’язень, якось зігрівали душу і вселяли надію, що не все так погано і дасть Бог брата не закриють на два місяці, як вже закрили мене і мабуть того, що співав за стіною.


XVII

Перші дні перебування в гебіському ізоляторі тягнулись неймовірно довго. Все було незвичним і чужим. Через тотальну «узкомовність» персоналу, і їх совковий менталітет, я почувався як військовополонений іноземним військом.

В неділю 18 березня 2001 року, я нарешті дізнався, що «марш УНСО» і «Оксану» співав Олег. В цей день нам вдалося поговорити через вікно. Бо зазвичай він мене не чув, певно через напрямок протягів. Від нього дізнався ще про декого з тих хто був заарештований по «справі №74». Він радісно повідомив, що в цей день в нього ювілей – виповнилось рівно місяць, як він подав заяву на вступ в УНА. Оскільки випробовувальний термін в УНА три місяці, я, жартуючи, повідомив йому, що по завершенні двохмісячної санкції на арешт, він може вважати себе повноцінним унсовцем. Під кінець розмови ми домовились на прогулянці кожен раз співати марш УНСО. Та кожен раз коли я починав співати, мене відразу повертали в камеру, де я далі продовжував співати. Я співав всі патріотичні пісні які знав, а тих яких не знав повністю – співав ті окремі куплети які збереглися в пам’яті. Мій фольклор дуже бісив деяких гебіських вертухаїв, а деякі тільки просили щоб співав тихіше, і самі зачаровано слухали. Співав я краще, ніж писав і малював.

В понеділок 19.03.2001р., ще до обіду, мене повезли в якусь лікарню, яка, судячи по часу їзди автозака, знаходилась десь не далеко від СІЗО СБУ. Вперше в житті, мене в тюремній робі, куфайці і кирзових чоботах, прикутого наручником до конвоїра, вели по звичайній лікарні. Цікаво було спостерігати, як розглядали мене громадяни, що сиділи на лавах біля кабінетів лікарів, певно очікуючи черги на прийом. Спостерігаючи за їхніми поглядами, мені подумалось, що невже й я так само ще нещодавно дивився на людей прикутих наручниками? Погляди були різні. Старші жінки здебільшого дивились зі співчуттям. Молоді дівчата з якоюсь інтригою в погляді. А оскільки мені вже не було чого втрачати, я високо задер голову, примружив лукаво очі, і дивився на все з верху, з певною не злою насмішкою. Конвоїри в той час налякано нишпорили очами по закутках, наче на них планувався напад. Навіть коли мені робили рентген-знімок, старого прапорщика від мене не відчепили, а лише наділи на нього захисний жилет. При цьому кепкуючи, що в його віці йому вже й так нічого втрачати від випромінювання.

В середу 21 березня 2001 року, близько сьомої вечора заходила прямо в камеру Карпачова. Її запитання чи є «претензії», було як мінімум дивне, коли тебе після катувань і реанімації, з порізаним животом, кидають у в’язницю, і фабрикують кримінальну справу. Єдине, за що я їй був щиро вдячний, так це за те, що саме від неї дізнався про брата. Точніше, що Григорій був вже на волі, хоча й на підписці про невиїзд. Адже весь цей час адвоката не було, і я не мав від кого це дізнатися.

Всі ці дні по державному радіо обговорювали «подій 9 березня». Якщо вірити тому, що говорилось з «брехунця», то виходило, що я один з тих хто ледь не розпалив третю світову війну. Від тої офіційної брехні аж нудило. Та з іншого боку я розумів, що кучмівський режим дуже наляканий, раз іде на таке тотальне зомбування в ЗМІ. А ще чим більше вони розповідали які ми «кровожерливі екстремісти», тим більше пересічні розумні люди усвідомлювали чого найбільше боїться кучмодром. В одній з передач, згадували про генерала міліції Анатолія Француза, як одного із найпрофесійніших керівників міліції. Мені просто дико було це слухати знаючи, що саме по наказу цього корумпованого кучмофіла 23 січня 2001 року, в м.Рівне, мені поломали ребра і пробили голову. Не кажучи про те, як за його наказом підкидались набої опозиційним політичним діячам, щоб фабрикувати кримінальні справи, і як знищувалось майно політичних опонентів кучмізму. Такого мєнтовського терору як у Рівному, під чутким керівництвом Француза, напевне не було ніде по Україні.

Час спливав, але ні адвоката ні слідчого не було. Власне слідчий мені і не був потрібний, але з адвокатом хотілось поговорити.


XVIII

В четвер 22 березня 2001р., опівночі, виповнювалося рівно тиждень як мене кинуто за грати, але здавалось, що минув цілий місяць. Я почав писати вірші і намалював стільки малюнків за цей тиждень, скільки не намалював за останні роки. Різні мої талани, наче прорвали дамбу, не зважаючи на те, що я був ще хворий і головний біль після струсу моску ще не припинився. Не кажучи про те, як боліли поломані ребра, та інші травмовані органи в Московському РВВС м.Києва.

Як і в попередні дні, в четвер я боровся із надлишком часу, що в умовах тюрми не так просто. Біля п’ятої години вечора мене «заказали»(через «кормушку» завчасно оголосили «Бєз вєщєй!») до слідчого і адвоката. Вже коли відчинялись двері, я почув по радіо, яке висіло над ними, що заарештовано Шкіля і доправлено в СІЗО СБУ. Це так мене розгнівало, що й пропала вся радість від очікуваної можливості побачити нарешті адвоката.

В цей день слідчий пред’явив постанову про притягнення мене як обвинувачуваного. Відверто кажучи, таким «народним героєм», до цього, мене ще ніхто не зображав, як це описали слідчі у своїй постанові. Виявляється я мав таку страшну зброю як «авторитет», який «використовував» для «опору правопорядку». Вся постанова була переповнена м’яко кажучи нелогічними словосполученнями, і певно не один філолог попрів би, щоб зрозуміти в чому суть мого вчинку. Особливо коли звинувачують, що ти «авторитетом» повалив «деревяний паркан» і т.д. Постанова претендувала на номінацію «лексичний маразм». Але в цілому, постанова мені сподобалась. Адже не кожен день з мене робили ватажка «антикучмівського повстання», який «роздавав зброю» і «заохочував до насильства над працівниками правоохоронних органів» і «органів (кучмівської!) влади», а також «приймав в цьому активну участь». Мені просто не вірилось, що це все про мене. Читалось наче історична довідка про організаційну роль певного повстанського отамана. Хоча задум автора передбачав, напевне, сльози розкаяння, в мене навпаки - від гордості аж груди розпинало. Дякувати Богові, гординя не завалоділа мною грішним, і я хоч із розпачем, але зрозумів, що ці лаври, з рук оцих осіб, прийняти не можу.

Прочитавши «постанову», на звороті останнього листа (екземпляру що повертався Генеральному Прокурору), я написав політичну заяву, з приводу арешту Шкіля. Там вказав, що розцінюю все розслідування, як широкомасштабну політичну репресію на замовлення кучмівського режиму, направлену на знищення політичної опозиції в Україні. В зв’язку з чим відмовляюсь давати будь-які свідчення, до усунення від влади кучмівського кримінального режиму.


"Протокол". СІЗО СБУ 2001р.

Поки я писав свою заяву корявим почерком і з купою граматичних, орфографічних та лексичних помилок, адвокат Іван Макар утримував слідчого капітана Павла Поповича, який всіляко намагався вирвати в мене постанову. А коли пан капітан, слідчий СБУ відряджений зі славного міста Львів (який певно мріяв повернутись майором!?), прочитав мою писанину, на примірнику який мав повернутись в генпрокуратуру, то ледь не заплакав, з розпачу. Відверто кажучи, мені його тоді стало по людські дуже жаль, але революція вимагала не лише моїх жертв, а й жертви ворога, та його сатрапів.

Слідчий спробував знову шантажувати долею брата, та це вже мене не лякало, бо знав, що вдруге його не закриють на тих же підставах. Тим більше, що справу проти брата фабрикували ну дуже «тупо і глупо», як казав один "касетний" класик. Тому найгірше, що загрожувало братові, так це «гачок» в ролі одного з обвинувачених на підписці про невиїзд, аби виправдати побиття його в Московському райвідділі. З часом все сталось саме так як я й передбачав по цій справі (Але я не передбачав, що проти нього вчинять іншу провокацію, і закриють по іншій інспірованій «справі» у вересні 2002 року. Гебня не пробачає, і не зупиняється ні перед чим – прим. 2011р). На той час, я щоправда не знав, що брата мого звільнили не тому, що слідчий не готовив запит на арешт, а тому, що Прокуратура під тиском громадськості, зокрема й Карпачової, не підписала постанову. А поки що, зі звільненням брата, я почувався вільним у своїх діях під час слідства. Термін власного ув’язнення мене не лякав, бо за свої переконання, я готовий був хоч на довічне.

(Кінець, написаного у Лукянівському СІЗО на початку 2002 року. По переду було ще два роки і шість місяців ув’язнення, які майже щоденно були насичені різними неординарними подіями, які я навіть не записував у щоденники, котрі вів з 16.03.2001р. по 18.03.2003р. Їх щодня могли відшмонати, і використати для лихих справ, тому й писав я там загальні речі, лише інколи натякаючи на якісь події, які важко й самому пригадати. Прим 2011р.)




Поділитися:
http://maidan.org.ua/static/mai/1301896002.html

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) новини, на яку ви посилаєтся.

REDTRAM

Завантаження ...

(Copyleft) maidan.org.ua, 2001-2012
!!! Копілефт передбачає вільне розповсюдження із збереженням автури !!!
сайт розповсюджується згідно з ліцензією GNU для документації - переклад ліцензії українською