Олександр Крамаренко: Так жити не можна

додано: 10-12-2009 19:46 // // URL: http://maidan.org.ua/static/maivostok/1260467209.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Для Майдану

• Суспільство •

Пройшла остання субота листопада, і наші політики забули про Голодомор до цієї ж дати наступного року. Але наслідки цього геноциду українців не забувають про нас і міцно тримають все наше суспільство у своїх міцних обіймах щодня і невідомо скільки ще будуть тримати.

Видатний українець американського походження Джеймс Мейс на вищому науковому рівні поставив йому (суспільству) діагноз — постгеноцидне, і навіть ретельно виписав всі його симптоми.

Але в Україні ніхто не звернув на це увагу. Більшість — представники зденаціоналізованої титульної нації — тому, що психічно хвора людина майже ніколи не визнає себе хворою. Меншість — пануючий в нашій країні внаслідок тяжкої хвороби українців інтернаціонал — тому, що це б загрожувало його подальшому пануванню.

Мейс ні до кого так і не докричався і врешті решт помер за загадкових обставин, здається, на 54-му році життя. Але справа його живе й донині і багато в чому пояснює майже всі «дива» нашого сьогодення.

Наприклад, чому чехи з такою шаною ставилися до української еміграції 20-х років минулого сторіччя і чому ті ж самі чехи так зневажають наших мігрантів сьогодні? Відповідь на це питання проста: бо тоді вони мали справу з українцями, а сьогодні — зі зденаціоналізованими нащадками перероблених на радянських людей Голодомором селян.

Українці мали європейську ментальність і не були чужорідним тілом у Празі. Наші ж совки, як і росіяни, мають вже ментальність євразійську, і чехи, інтуїтивно відчуваючи всю її небезпеку для себе, тому так нетерпимо й ставляться до них.

До речі, так само, якщо не гірше, совки ставляться до українців (європейців), що живуть в абсолютній меншості серед них у південно-східній Україні. Певен, що зі мною погодиться будь-який українець із Донецька, Луганська, Харкова, Одеси чи Сімферополя. Так, у моєму багатоповерхову будинку живе кілька корумпованих правоохоронців (це добре видно з їхніх автівок), кілька скоробагатьків із кримінальним минулим та зовнішністю. Всі вони в пошані серед сусідів.

Ті ж кілька українців, що не стидаються розмовляти державною мовою та не поділяють суцільного захоплення Януковичем, добряче відчувають на собі всю «любов» оточуючих. Совки регулярно ставлять їм під двері своє сміття, їхні діти розписують фарбою авто ментально чужих їм людей, а під час чергових перегонів буває й так, що б’ють шибки у вікнах…

Ось таке воно, «двуязычие» в реальному житті. Показово, що більшість тих совків зовсім не росіяни, а вихідці з постгеноцидного села. До тих же крутіїв-сусідів вони ставляться з повагою саме завдяки своїй рабській психології, селекція якої й була головною метою компартійних ідеологів Голодомору.

Що ж до нашої двомовності, то про неї дуже влучно сказав ще у ХІХ сторіччі англійський філософ Джон С. Міль: «Серед людей, яким бракує почуття солідарності, особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську думку — і, отже, визначають прийняття політичних рішень, — будуть різними в різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії лідерів, ніж в іншій».

Хіба не про наше сьогодення сказав із глибини віків цей мудрий англієць? І хіба не зрозуміло, куди штовхають Україну ті наші політики, які сьогодні виборюють конституційну двомовність?

Стосовно нашого села, то після Голодомору воно зазнало ще більших ментально-психологічних зламів, ніж місто. Достатньо сказати про те, що постгеноцидний український селянин тужить за колгоспами та радгоспами, тоді як до Голодомору Сталін не міг навіть силою загнати туди його дідів-прадідів.

Ту ж землю, що отримали селяни від держави, вони за копійки здають в оренду новим баронам на кшталт Лозинського. Такі скоробагатьки сьогодні на селі у великій пошані, чого не скажеш про фермерів, які здебільшого з’явилися з тих самих селян і які, на відміну від баронів, власноруч тяжко працюють на своїй землі. Цей парадокс пояснюється тією ж постгеноцидною рабською психологією селян, які добре бачать, що фермери такі ж безправні, як і вони самі, а от у баронів уся місцева влада, як то кажуть, в кишені.

До речі, коли всі наші політики, включно з комуністами, кричать про те, що уряд у черговий раз нажився на селянах або не захистив їх від свавілля на ринку палива, то під поняттям «селяни» маються на увазі саме кілька тисяч тих самих баронів-лозинських, а зовсім не мільйони кинутих державою напризволяще мешканців села, які сьогодні нічого не вирощують, окрім овочів і фруктів та картоплі в себе на садибі.

Голодомор майже вщент зруйнував українську націю як таку, що також входило в першочергові завдання ідеологів цього геноциду. Замість повноцінної європейської нації ми маємо сьогодні зденаціоналізоване населення, представники якого виживають поодинці, не пам’ятаючи при цьому ні своєї історії, ні свого роду-племені. З таким населенням політикани у своїх корисних цілях роблять що завгодно. Саме це, за спостереженнями видатного російського соціолога Сергія Кара-Мурзи, й пояснює багато в чому наше ганебне сьогодення: «У періоди суспільних криз руйнування історичної пам’яті виконується як цілеспрямована програма політичних сил. Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціуму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляції. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, звільнена від історичного свого і інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоденням».

Ну хіба це не про нас сказане? Хіба не тому так послідовно наші комуністи та «регіонали» так вперто не визнають Голодомор геноцидом українців і радять нам якомога швидше забути про нього? Бо з тими, хто забув, вони почуваються значно впевненіше на електоральному полі України.

Але справа тут не тільки в партійному шахрайстві. Хіба може бути національна ідея у народу без власної історичної пам’яті? А хіба можлива без тієї ідеї державна ідеологія як така? Звісно, що з цим усім у нас сьогодні великі проблеми. Кожен із нас у цій ситуації намагається вибудувати свій добробут та благополуччя, виходячи з власних, а зовсім не державних інтересів. А це своєю чергою вже дає пояснення багатьом українським парадоксам. Щоби краще зрозуміти це, наведу кілька прикладів.

Скажіть, чому сьогодні ніхто з наших політиків, правоохоронців та журналістів не наважується не то щоб звинуватити Володимира Литвина в замовленні вбивства Георгія Гонгадзе, а навіть натякнути на це? Та саме тому, що кожний при цьому керується не державними інтересами, а своїми власними і ретельно прораховує, що таке звинувачення дасть йому особисто та його родині, а не суспільству в цілому.

Саме завдяки такій печерній «ідеології» Литвин сьогодні очолює Верховну Раду, а серед усіх кандидатів у Президенти він найчесніший і найпорядніший. Для постгеноцидної нації, звичайно. А от чому його так послідовно та наполегливо звинувачує колишній майор Мельниченко, більшості українців незрозуміло. І якщо хто-небудь у країні без ідеології звинуватить Литвина, він буде так само незрозумілим для суспільства, як і Мельниченко. Хіба таке суспільство може мати хоч якусь історичну перспективу?

Про те, що це все саме так, а не інакше, свідчить наступне. Спробуйте переконати пересічного прихильника Володимира Литвина на наступних президентських виборах, і ви почуєте приблизно таке: «Не знаю, не знаю — мені особисто він нічого поганого не зробив».

Приклад другий. Пам’ятаєте, як свого часу вчорашній компартійний функціонер Леонід Кравчук упевнено переміг у другому турі президентських виборів В’ячеслава Чорновола? Коли я питав деяких жінок, чому вони зробили свій вибір на користь Кравчука, мені відповідали, що він їм більше імпонує як цікавий чоловік. Хіба це не вибір постгеноцидного зомбі жіночої статті? І чого ж тоді дивуватися з того, що цей «цікавий чоловік» після свого правління залишив Україну без найбільшого у світі Чорноморського пароплавства, обеззброїв її без будь-яких реальних гарантій безпеки та на всяк випадок побудував собі «хатинку» у Швейцарії.

Найстрашніше те, що Леонід Макарович і сьогодні є авторитетом в українському політикумі і суспільстві взагалі. Хіба таке було б можливим у будь-якій європейській країні зі здоровою титульною нацією та чіткою державною ідеологією?

Нещодавно колишній командувач військами стратегічної авіації України генерал-лейтенант Михайло Башкіров назвав у прямому телеефірі політику Кравчука у військовій сфері державною зрадою, і, здається, у студії, де було повно українських політиків та громадян, цей мужній вчинок Башкірова зрозумів лише ведучий, який, між тим, не є навіть громадянином України! Це пряме свідчення того, що для українських політиків державні інтереси не є пріоритетом.

До речі, щодо Башкірова. Ця людина сам-на-сам не тільки певний час протистояла істеричним наказам із Москви — перегнати стратегічні бомбардувальники до Росії, але й перемогла в цьому протистоянні. Ось де справжній герой України! Але наш Президент такого геройства просто не розуміє і роздає це високе звання направо та наліво прихильним до нього особисто бізнесменам. Але дивуватись тут нема чого — хвора ментально нація просто апріорі не може мати іншого президента.

І, нарешті, приклад третій та останній. Свого часу я закінчив московський ГІТІС ім. Луначарського. При вступних іспитах туди абітурієнти спочатку проходять три тури зі спеціальності (акторської майстерності). Так от, запевняю вас, що такий абітурієнт, як Михайло Поплавський, не пройшов би в жодному театральному вузі Москви й першого туру, а ті з абітурієнтів, хто підгледів його «виступ» на комісію, напевне, дивувалися б з того, як такий незаперечний нездара взагалі наважився прийти на іспит.

Але сьогодні «великий актор і співак» Поплавський заполонив своїм «високим мистецтвом» і палац «Україна», і Перший національний канал. І ніхто (!) з представників нашої творчої інтелігенції не має мужності сказати йому публічно у вічі: «Михайле, ти — нездара, не лізь на сцену». А ті з наших митців (серед яких так багато штатних патріотів), хто натякає на це йому поза очі, майже певен, в очі сиплять йому компліменти як «яскравій творчій особистості». А що поробиш — зв’язки Поплавського такі високі та міцні, що не скористатися ними просто гріх для тих штатних патріотів.

Можливо, вони навіть не розуміють, яку небезпеку несе поплавщина як явище Україні. Це образ-доказ знахабнілого-нездари хохла, який такий популярний сьогодні в одній сусідній державі для роздмухування істерії українофобії. Дивіться на цього співака, уважно дивіться, шановні телеглядачі! Цей чоловік майже найпопулярніший співак в Україні. Такі ж «талановиті» в них і вчені, і можновладці, а головне — й військові!..

Що з цього виходить, сподіваюсь, пояснювати не треба. Як і те, що таке явище, як поплавщина, можливе лише в наскрізь корумпованій державі. В державі без своєї ідеології, де боротьба з корупцією може тільки декларуватися. Бо неможливо подолати корупцію в державі з печерною («моя хата з краю») ідеологією, де кожен тільки сам за себе, а таке поняття, як нація, — не більше, ніж пустопорожній звук.

Див, як відомо, на світі не буває. І поки українці не пройдуть довгий шлях свого національного відродження та подолання постгеноцидного синдрому за рецептом геніального Фукуями, нічого путнього в нашій країні не буде, якщо буде ще сама країна...

Олександр КРАМАРЕНКО,

Луганськ

додано: 10-12-2009 19:46 // URL: http://maidan.org.ua/static/maivostok/1260467209.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти

Увага!!! Сайт "Майдан" надає всім, хто згадується у розділі "Статті", можливість розмістити свій коментар чи спростування, за умови належного підтвердження особи. Будь ласка, пишіть нам на news@maidanua.org і вказуйте гіперлінк (URL) статті, на яку ви посилаєтся.