ЮРІЙ ШЕРЕХ. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ

ЛІТЕРАТУРИ “НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ”[*]

 

         Колись давно, більше аніж півстоліття тому, Юрій Шерех (прибране ім’я Юрія Володимировича Шевельова) написав чудесний есей під назвою «Четвертий Харків». Шерех спробував був окреслити тут духовну історію слобожанської столиці – шлях Харкова від полкового козацького міста до московської провінції, а від неї – до осереддя українського культурного Ренесансу двадцятих років. Оцей “третій Харків” – “символ українського урбанізму”, “здибленої і м’ятежної України”, “Харків Хвильового і ВАПЛІТЕ, Курбасового «Березоля», виставок АРМУ в залах колишнього монастиря, непримиренно-палких диспутів у Будинку літератури ім. Блакитного на Каплунівській, Курсів сходознавства, українського студентства…”[1] – духовна батьківщина й самого Шереха. Він-бо належить до ґенерації української “молодої молоді” (Хвильовий) двадцятих років.

Під ту пору Юрій Шевельов студіював філологію на літературному факультеті Харківського університету. Перегодом буде аспірантура у видатного українського мовознавця Леоніда Булаховського (1936–1939), викладацька робота в alma mater (1939–1943)[2]. А далі, по війні, наукова кар’єра вченого триватиме вже на чужині: спочатку в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (1946–1949), потім – в університеті шведського міста Люнд (1950–1952)[3], нарешті, – за океаном: у Гарвардському (1952–1954) та Колумбійському (від 1954 року до виходу на емеритуру) університетах.

Чільний славіст XX століття, Юрій Шевельов має направду величезний творчий доробок. На 1998 рік неповна Шевельовська бібліографія обіймала 827 позицій[4]. Найповажніше місце посідає тут, звісно, лінґвістика[5]. Перу Шевельова належать численні роботи з царини історичної фонології праслов’янської та української мов, історичної морфології української мови, її синтакси, лексикології, історії українського мовознавства тощо. З-посеред них – такі фундаментальні студії, як «A Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic» (Гайдельберґ, 1964. – XX + 662 с.), «A Historical Phonology of Ukrainian Language» (Гайдельберґ, 1979. – VI + 809 с.)[6] або «The Ukrainian Language in the First Haft of the Twentieth Century (1900–1941): Its State and Status» (Кембрідж, 1989. – 242 с.).

         Окрім того, Юрій Шерех – жвавий публіцист та літературний критик, автор довгої низки блискучих есеїв і розвідок із царини історії української літератури, театру, малярства тощо. Свої роботи цього ґатунку вчений назвав якось статтями “на теми української літератури (й сумежні)”[7]. Вони, так само, як і його лінґвістичні студії, поза всяким сумнівом, належать до “естаблішментових вартостей” української культури XX століття[8].

Тритомовик «Пороги і запоріжжя» за обсягом далеко перевершує все з дотеперішніх Шерехових видань. На його 1400 сторінках зібрані есеї та розвідки вченого, що були оприлюднені в книжках «Не для дітей» (Мюнхен, 1964), «Друга черга» (S. l., 1978), «Третя сторожа» (Балтимор; Торонто, 1991; Київ, 1993), «In and around Kiev: Twenty-two Studies and Essays in Eastern Slavic and Polish Linguistics and Philologie» (Гайдельберґ, 1991), «Поза книжками і з книжок» (Київ, 1998), а також у часописах «Україна», «Нові дні», «Сучасність», «Світо-вид» тощо.

         Це видання можна було б сміло охрестити «Історією української літератури». Щоправда, сам Шерех навряд чи погодився б із таким окресленням. Він-бо завжди прагнув переконати свого “люботщаливого (чи то пак “українотеренного”) читальника” в тому, що вважає за правдиву науку, власне кажучи, тільки свої лінґвістичні розвідки, а література для нього – просто “гобі”[9]. Між іншим, кілька років тому, під час роботи третього Міжнародного конґресу україністів у Харкові, я чув це від Шевельова на власні вуха. Сказавши щось схвальне на адресу моїх книжок, Шевельов одразу ж хитро додав: мовляв, як добре, що ми з Вами працюємо в різних ділянках. А на моє звивоване “чому?” метр посміхнувся: “Так не будемо ж щипати один одного! Для мене література – тільки забавка”. Оце шевельовське слівце “забавка”, напевно, слід розуміти в тому сенсі, що його старожитні греки вкладали були в слово σχολή – “дозвілля”, а заразом “заняття”, “навчання”, власне кажучи, непідлегле жодній прагматиці пізнання природи речей, така собі самостайна напнутість духа, в якій тільки й оприявнюється людське єство. Часом греки вживали за синонім до цього слова інше – διατριβή. Улюбленець Шевельова Григорій Сковорода перекладав його по-нашому як “забавка”. “Мнози глаголют, – писав якось слобожанський філософ-містик до свого учня Михайла Ковалинського, – что ли дѣлает в жизни Сковорода? Чем забавляется? Аз же о Господѣ радуюся. Веселюся о Бозѣ, Спасѣ моем… Забава, римски – oblectatio, еллински – діатрібα… есть корифα*, и верх, и цвѣт и зерно человѣческія жизни. Она есть центр каждыя жизни. Всѣ дѣла коеяждо жизни сюда текут, будьто стебліе, преобразуяся в зерно”[10].

         Перегодом, розмірковуючи над тим, чого це в Україні ніяк не може защепиться по-людському філософія, Іван Мірчук скаже про вкрай несприятливі умовини, що в них упродовж цілих віків мусили були існувати наші інтелектуалісти, затрачуючи мало не всі свої сили на політичні, релігійні, національні чи просто житейські змагання. Тим часом “лиш серед гарнійших, вигіднійших умов життя, коли щонайменше деякі верстви суспільні можуть у вільних хвилях віддаватися свого роду ‘dolce far niente’**, можуть знайти вільний час, щоби віддатися роздумуванню над вічними загадками життя з вищої точки погляду, – щойно тоді витворюється відповідний ґрунт для розвитку фільософії”[11] та, додаймо від себе, всіх інших елітарних “наук і мистецтв”.

         Умовини, що в них понад півстоліття тривало Шерехове “втішання Літературою”, далеко не завше були “гарнійшими” та “вигіднійшими”, – одначе вчений повсякчас прагнув залишатися по змозі “вільним мислеником”, одним із дрібочки тих українських інтелектуалістів, які не боялися розмірковувати про вітчизняну літературу “з вищої точки погляду”. Тож Шереха цікавить, властиво, українська література “не для дітей”.

Найперше, його увагу, неначе той “утрачений рай”, привертає до себе література доби “третього Харкова”***. Учений раз по раз лине думкою до творчості наших письменників та інтелектуалістів двадцятих років, а одна з його найориґінальніших літературних розвідок присвячена «Вертепові» Аркадія Любченка. Для Шереха Любченків «Вертеп» є, власне, мистецькою “сумою” “хвильовізму як осередку світогляду українського культурного ренесансу двадцятих років”[12], щось на взір того, чим була Дантова «Комедія» для західного середньовіччя або «Фавст» Ґете – для новітніх часів. “Любченко, – каже Шерех, – своїм «Вертепом» ніби хотів довести, що буяння романтичної думки Хвильового можна вкласти в чіткі і окреслені береги нової, революційної, але завершеної в собі форми”[13]. Окреслюючи мистецьку “ентелехію” ірраціонально-волюнтаристських настанов Хвильового, Шерех користається і з репертуару філософічних універсалій, і з історії українського письменства від давнини до модерну (бароковий вертеп, Шевченкова «Марія», «Intermezzo» Коцюбинського), і з досвіду структуральної поетики. Шерехівський текст, як на мене, напрочуд точно віддає отой оприявнений у пластичній формі патос українського ренесансу двадцятих років, що ним ще й сьогодні можна пройнятися, якщо соняшної днини поглянути з боку узвозу Пасіонарії на величну панораму Держпрому.

Утім, Юрій Шерех переймається щонайрізноманітнішими питаннями. Учений розмірковує, зокрема, про епістемологічні засади українського літературознавства («На риштованнях історії літератури»), про поезію Лазаря Барановича як свічадо химерних зламів, що відбулися в душі української людини під добу “великої Руїни” («Меч, труби, лютня»), про стосунки нашого письменства до московського впродовж XVII–XVIII століть («Москва, Маросєйка»), про єство сковородинського літературного стилю («Пролегомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди»), про епістолярій Панька Куліша («Кулішеві листи і Куліш у листах»), філософію Франкової поеми «Мойсей» («Другий “Заповіт” української літератури»), драматургію Лесі Українки («Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі?»), про тожсамість підставових ідей «Народного Малахія» Миколи Куліша та «Божевільної з Шайо» Жана Жіроду як свідчення європейськості української літератури («Зустрічі з Заходом»), про лірику Тодося Осьмачки, екзистенціалістську за духом та сюрреалістичну за формою («Незустрічанний друг»), про тонку інтелектуальну гру в романі В. Домонтовича «Доктор Серафікус» («Не для дітей»), про «Щоденник» Аркадія Любченка («Так було, чи так мало бути?»), герметичну поезію Олега Зуєвського («Велика стаття про малий вірш») тощо.

         Тим часом, про які б матерії не йшлося, у писаннях Шереха зазвичай лунають два лейтмотиви. Перший із них можна окреслити імперативом “Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована”. Навіть тоді, коли Шерех не говорить про це прямо, він подумки повторює “Катонову” сентенцію. Приміром, стаття «Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті», за власним зізнанням ученого, має сприйматися як його розважання “про прояви універсалізму в українській культурі й про просвітянський нахил їх не помічати, а культуру обмежити до етнографізму й патріотизму…”[14].         Другий Шерехів лейтмотив – самостайність літератури, її причетність до непроминального, себто засадничість її “горньої” стратегії. З огляду на це, Шерех наполегливо обстоює думку про відрубність літератури від політики: свій огляд епохальної книжки Дмитра Чижевського «Історія української літератури. Від початків до доби реалізму» він подає під характерним титулом «Про літературу без політики» (1956), незадовго перед тим створює розвідку «Хвильовий без політики»; таку саму напрямленість мають його роботи «Людина і люди («Місто» Валеріяна Підмогильного)», «Реабілітація людини» (про Докію Гуменну), «Трунок і трутизна. Про “Палімпсести” Василя Стуса», а драматургія Миколи Куліша розглядається тут крізь призму музики – мистецтва найменше залежного від будь-якої ідеології. Прикінцевий пасус «Шостої симфонії Миколи Куліша» звучить так: “Єдино значущий був Куліш без політики. І тому радянський режим його знищив”[15].  Шерехова апологія літератури “не для дітей” має потужне публіцистичне підложжя. Не дурно ж бо назву тритомовикові дала стаття «Пороги і запоріжжя» – текст, позначений яскравою ідеологічною анґажованістю та неабиякою полемічною напругою.

         Під оглядом стилістичним, Шерех поділяє свої статті на дві групи. “Одні, – каже він, – написані в есеїстично-журналістичному тоні. Другі… тримаються більш академічного або псевдоакадемічного тону, дещо ялового з самої природи”[16]. Певно, оця гадка про “яловість” академічної стилістики призводить до того, що в літературознавчих розвідках Шереха досить нечасто можна подибати тексти на взір сумцовських, а чи перетцівських. Слово Шереха час од часу починає природно існувати в питомо мистецькій площині (сублімація Шереха-поета?), справляючи на читача напрочуд сильне суґестивне враження. Тож не дивуймося, що, приміром, за епіграф до глибокої та ґраційної статті «Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового)» править «Жалобний марш» Белі Бартока. “Читачу, – прохає Шерех, – перше, ніж читати цю статтю, заграй собі платівку з музикою Бартока”[17].

         А ще – Шерех полюбляє формулювати думку так, щоб вона звучала домежно гостро, ба навіть парадоксально (мабуть, тут дається взнаки, сказати б, Шерехів “хвильовізм”: статті та есеї вченого пройняті прагненням донести до читача неповторний “запах слова”, коли хочете, “романтику вітаїзму”). Чого варта хоч би народжена колись у перипетіях напружених змагань за “національно-органічний стиль” гадка про суту “меонічність” українського неокласицизму. “Ми хочемо довести, – декларує Шерех, – що неокласицизму як літературно-мистецької школи в 20-і роки на Україні не було. Що традиційне твердження про Мик. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмару і О. Буркгардта (Ю. Клена) як про “ґроно п’ятірне нездоланих співців”… є леґенда…”[18]. Можна собі уявити, з яким зачудуванням сприйняв би такий намір, скажімо, Агапій Шамрай – блискучий історик української літератури, чиї виклади в Харківському університеті Шерех згадував добрим словом через багато-багато років, називаючи свого професора “харківським відповідником Миколи Зерова”[19]. Шамрай-бо аж ніяк не сумнівався в існуванні вітчизняного неокласицизму, відвівши “п’ятірному ґрону” київських поетів окремий розділ у своєму синоптичному огляді українського письменства від давнини до сьогодні[20].

         Не інакше, як парадоксальними, можна назвати й деякі присуди, висловлені Шерехом у студії, що з’явилася друком оце вже вчетверте, – «Критика поетичним словом: Молодий Шевченко визначає своє місце в історії української літератури та дещо про “білі плями”». Маємо на думці, зокрема, Шерехове твердження про “полемічну загостреність” славетного Шевченкового послання «До Основ’яненка»[21]. Шевченко, на думку Шереха, посутньо заперечує тут Квітчину візію (чи то пак модель) українського письменства.

На позір, то річ просто неймовірна. По-перше, якщо Шевченкові слова:

 

Чи так, батьку отамане?

         Чи правду співаю?

         Ех, якби-то!.. Та що й казать?

         Кебети не маю.

         А до того Московщина,

Кругом чужі люде.

         “Не потурай”, – може, скажеш,

         Та що з того буде?

         Насміються на псалом той,

         Що виллю сльозами;

         Насміються… Тяжко, батьку,

         Жити з ворогами!”[22] –

 

і можна якимось трибом потлумачити як суперечку з Квіткою, то слід визнати, що та суперечка була геть невдала, бо ані сам Квітка[23], ані будь-хто інший  навіть не допетрав, що то була полеміка. Ба більше, Василь Каразин різко нападав на Квітку, силкуючись довести місцевому начальству, що Шевченкове послання «До Основ’яненка» з його ґлоризацією козацької вольності є політично шкідливе й таке, що підлягає забороні[24]. По-друге, від часу оприлюднення «Малоросійських повістей» Квітка “став природним спільником харківської і не-харківської літературної молоді української, загальновизнаним її шефом”[25]. Певно, що Квітка був “шефом” і для молодого Тараса Шевченка. Приміром, Квітка значно краще за Шевченка знав українське життя (чи нехай уже – побут). Саме він пояснював Шевченкові, що та як має вдягти на себе санкт-петербурзька натурниця, аби з неї можна було сяк-так змалювати українську дівчину, а ще надіслав йому до Санкт-Петербурґа по-нашому вбрану ляльку, бо на ній “лучче буде усе видко”. Квітка дуже делікатно дає молодому митцеві поради навіть стосовно того, якою би мала бути композиція картини: “…Що Ви знайшли граціозного, як письменні кажуть, коли дівка Богу молиться? Вона не буде у своїм наряді молитися. Вона усе з себе позніма, гарненько посклада та у одній льолі і стане молитися… Як знаєте, се Ваше діло, а чи не граціозніше було б, якби наша дівка та йшла з відрами з водою вже, чи впам’ятку Вам, як то вона манірно і йде, як вихиляється… Ну та Ви усе лучче знаєте. Мені Вас не учить”[26]. Опріч того, саме Квітка спонукав Шевченка писати “по-людськи” (“Глядіть же, зробіть по-нашому, а не по-кацапському…”[27]).

         Усе то так. Одначе, у ґрунті речі, говорячи про полемічність Шевченкового послання «До Основ’яненка», Шерех таки має рацію: “Шевченків міт України” (як сказала б Оксана Забужко) посутньо не збігається з Квітчиним. Свого часу це запримітив ще Михайло Максимович. На його думку, Шевченко очікував від Квітки “якраз того, чого бракувало у Квітчиних українських повістях, до чого наш старий оповідач геть не мав хисту. Чим відгукнувся Квітка на поетичний поклик молодого Кобзаря – Шевченка, – питався Максимович, – що він написав іще по-українському? Дві чи три віршовані побрехеньки…”[28].

         Тритомовик «Пороги і запоріжжя» виданий ошатно та з любов’ю. Високий художній рівень цього видання став можливий найперше завдяки перейнятим філософічністю й неабиякою експресією, сказати б, бароково-конструктивістським малюнкам Сергія Якутовича, а ще – завдяки підготовленим заходами Іринея Юрчука світлинам Юрія Шевельова.

         Утім, видання, на жаль, не є бездоганним. Принаймні, його науковий апарат мусив би бути куди ґрунтовнішим. Наявні тут куці примітки наприкінці кожного тому навряд чи здатні заступити належний фаховий коментар до шевельовської інтелектуальної прози “не для дітей”. Окрім того, “за порогом” тритомовика опинилася ціла низка вартісних літературознавчих розвідок ученого, скажімо, прецікава студія «З історії українського романтизму», вперше оприлюднена 1966 року в мюнхенському виданні «Orbis Scriptus. Dmitrij Tschižewskij zum 70. Geburtstag» і відома “українотеренному” читачеві під титулом «Інший романтик, інший романтизм»[29]. Помітна також певна непослідовність в опрацюванні текстів. Скажімо, Шерехові цитати з англійської, латинської, німецької, французької та інших мов, іноді доволі складні для розуміння, по-українському не перекладено (якщо тільки цього не зробив сам Шерех), тимчасом як Квітчині пасуси на взір “чистым выговором и приятным тоном” редакція вважає за доконечне перекладати[30]. Змовчмо вже про те, що в одному-однісінькому технічно складному, порівняно з рештою, тексті Шевельова – «Пролегомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди» – читачеві вдасться прочитати, мабуть, не все: нехай він спробує второпати, приміром, гідну подиву грецьку мову пророка Єремії (всього тридцять шість літер, а скільки помилок!)[31]. Прикрість цих помилок побільшує ще й те, що студія Шевельова є взірцевою з погляду фахового, високо поцінована в науковому світі[32], а сам Шевельов уважав її за “найхарактернішу” для себе.

         Одначе назагал, Шерехів тритомовик «Пороги і запоріжжя», поза сумнівом, заслуговує на оцінку “дабл-єсс!” (якщо вжити дрібочку андеґраундового сленґу). Це – чи не найпомітніша з’ява на теренах української гуманістики за останній час, що нею по праву може пишатися інтелектуальний Харків.

 

 



[*] Цей відгук на тритомовик Юрія Шереха (Шевельова): Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи / Упоряд. та прим. Р. Корогодського; іл. С. Якутовича; світлини І. Юрчука. – Харків: Фоліо, 1998. – Т. І–ІІІ, – був надрукований у виданні: Схід – Захід (історико-культурологічний збірник). – Харків, 2001. – Вип. 3. – С. 204–212.

* Гр. κορυφή – маківка, єство.

** “Солодке неробство” (італ.). Шевельов теж користається цим висловом, щоправда, тільки як пейоративом.

*** Вочевидь, у Шевельова це було щось справді екзистенційне. Принаймні у 2002 р., одразу по смерті Шевельова, блискучий мовознавець і мій старий приятель Андрій Даниленко, який мешкає зараз в Америці, писав: “…Ось уже понад годину я сиджу біля лікарняного ліжка Юрія Володимировича. Він неспокійно спить. За великими окулярами з рясно подряпаним склом тремтять вії. До палати зазирає медсестра й нагадує про вечерю, що стоїть на столику. Далі зволікати не можна. Треба будити, але ж старий знов мене сваритиме. Проте цього разу на мене якось по-дитячому подивилися розумні очі Юрія Володимировича: “Андрію, а чи ми маємо вже квиток на поїзд?” “На який, Юрію Володимировичу?” “До Харкова…”. На вулиці стемніло. Бродвеєм снувало багато людей, але спускатися в підземку не хотілося. Десь там, за видноколом, був третій Харків Юрія Шереха… За три тижні Юрія Володимировича не стало” [Юрій Шевельов (17.ХІІ.1908 – 12.IV.2002) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 2002. – Т. 9. – С. 408].



[1] Шерех Ю. Четвертий Харків // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Харків, 1998. – Т. І. – С. 479, 480.

[2] Див. про це: Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я – мене – мені… (і довкруги). Спогади. 1. В Україні. – Харків; Нью-Йорк, 2001.

[3] Див. про це: Шевельов Ю. (Юрій Шерех). Я – мене – мені… (і довкруги). Спогади. 2. В Европі. – Харків; Нью-Йорк, 2001.

[4]Див.: Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріали до бібліографії / Упоряд. А. Даниленко і Л. Чабан. – Нью-Йорк, 1998.

[5] Див.про це: Ріґер Я. Юрій Шевельов – мовознавець // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 2004. – Т. 10. – С. 5–8.

[6] Український переклад див.: Історична фонологія української мови / Пер. з англ. С. Вакуленко, А. Даниленко; ред. Л. Ушкалов. – Харків, 2002.

[7] Шерех Ю. Про збірку, про автора. Передмова // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Харків, 1998. – Т. ІІ. – С. 7.

[8] Див. про це, зокрема: Фізер І. Юрій Шевельов як літературний критик // Сучасність. – 1969. – Ч. 2. – С. 50–53; Павлишин М. За культуру “не для дітей”. Літературна критика Юрія Шереха // Сучасність. – 1995. – Ч. 6. – С. 150–157; Харчук Р. Юрій Шерех: література без політики // Слово і час. – 1993. – Ч. 9. – С. 31–37; Волосова О. Критика як гра: до питання про стиль Ю. Шевельова // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 1998. – Т. 7. – С. 75–94; Даниленко А., Соловей Е. Юрій Шевельов (Шерех): штрихи до портрета науковця // Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріали до бібліографії / Упоряд. А. Даниленко і Л. Чабан. – Нью-Йорк, 1998. – С. 11–37; Корогодський Р. Культурологія наступного тисячоліття // Корогодський Р. І дороги. І правди. І життя. – Київ, 2002. – С. 204–220; Гнатюк О. Юрій Шевельов – патріарх української літературної критики // Збірник Харківського історико-філологічного товариства: Нова серія. – Харків, 2004. – Т. 10. – С. 8–11.

[9] Шерех Ю. Юрій Шевельов в автобіографічному контексті // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. І. – С. 13.

[10] Сковорода Г. Діалог, или Разглагол о древнем мір… // Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2 т. – Київ, 1973. – Т. 1. – С. 307.

[11] Мірчук І. Г. С. Сковорода. Замітки до історії української культури. – Прага, 1925. – С. 5.

[12] Шерех Ю. Колір нестримних палахтінь («Вертеп» Аркадія Любченка) // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. І. – С. 453.

[13] Там само. – С. 476.

[14] Шерех Ю. Микола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. ІІ. – С. 78.

[15] Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. І. – С. 80.

[16] Шерех Ю. Юрій Шерех (1941–1956) (Матеріяли до біографії) // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. І. – С. 41.

[17] Шерех Ю. Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового) // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. ІІ. – С. 136.

[18] Шерех Ю. Леґенда про український неоклясицизм // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. І. – С. 94. – Див. про це: Білик Г. Юрій Шерех. Погляд на український неокласицизм // Слово і час. – 1998. – Ч. 12. – С. 25–30.

[19] Див.: Шерех Ю. Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. ІІІ. – С. 134.

[20] Див.: Шамрай А. Українська література. Стислий огляд. Вид. 2-е, випр. – Харків, 1928. – С. 184–187.

[21]  Див.: Шерех Ю. Критика поетичним словом. Молодий Шевченко визначає своє місце в історії літератури та дещо про “білі плями” // Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. – Т. ІІІ. – С. 15.

[22] Шевченко Т. Кобзар. – Київ, 1984. – С. 60.

[23] Див.: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібрання творів: У 7 т. – Київ, 1981. – Т. 7. – С. 267.

[24] Див.: Там само. – С. 290.

[25] Зеров М. Квітка й пізніша українська проза (З нагоди 150-х роковин народження) // Життя й революція. – 1928. – Кн. XII. – С. 105.

[26] Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібрання творів: У 7 т. – Київ, 1981. – Т. 7. – С. 301–302.

[27] Там само. – С. 328.

[28] Науменко В. Григорий Федорович Квитка, как малорусский писатель, перед судом критики // Киевская старина. – 1893. – Т. XLII. – Авг. – С. 260–261.

[29] Див.: Шерех Ю. Інший романтик, інший романтизм // Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеології. – Київ, 1993. – С. 32–47.

[30] Див.: Шерех Ю. Критика поетичним словом. Молодий Шевченко визначає своє місце в історії літератури та дещо про “білі плями”. – С. 15, 16.

[31] Див.: Там само. – С. 375. – Пор.: Shevelov George Y. Prolegomena to Studies of Skovoroda’s Language and Style // Hryhorij Savyč Skovoroda: An Anthology of Critical Articles / Ed. by Richard H. Marchall, Jr. and Thomas E. Bird. – Edmonton; Toronto, 1994. – Р. 102.

[32] Див., зокрема: Pylypiuk N. In Search of Hryhorii Skovoroda: A Review Article [Рец. на кн.: Hryhorij Savyč Skovoroda: An Anthology of Critical Articles / Ed. by Richard H. Marchall, Jr. and Thomas E. Bird. – Edmonton; Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 1994] // Journal of Ukrainian Studies. – 1997. – Vol. 22. – Nos. 1–2. – Р. 133–135.