"Слобожанщина" Дмитра Багалія
09/01/2002 | Габелок (Habelok)
http://kharkov.vbelous.net/ukrain/slobukrn.htm
Слобожанщина
Дмитро Багалій
Славних прадідів великих...
Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди була народньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх дарів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і т. п. Але вже українські історики 60-х років (XIX сторіччя, прим.автора сайту), як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з свідомості про те, що творили його діди та прадіди,— з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.
У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й шануватимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже корисне і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної просвіти.
Д. Багалій
Передмова до книги "Історія Слобідської України", 1918 рік
Дике поле - Слобідська Україна
Слобідська Україна є однією з частин України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, "Малоросію", своєю матір'ю, а Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини (так колись йменували Лівобережну Україну, прим.Багалія) і Слобідської України, назвисько «Україна» відносилося саме до так званого "Дикого поля". І справді, ця країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіальнім значенні цього слова, бо це була «україна», цебто окраїна, російсько-української землі. Колись російський літописець називав Україною Руських земель пограниччя Переяславської землі з половецькими степами; і там і тут відчувається, окрім етнографічного, і географічне значення цього слова. Для кожного мешканця дніпровського Правобережжя, і навіть Лівобережжя, тодішнє "дике поле", котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольську добу, у XI—XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча й було дідизною українців XVII ст., але далекою україною. Слобідська Україна напочатку ХХ сторіччя займала майже всю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній.
Це була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях. А вже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів.
На заселення "дикого поля" мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з них не судоходна, але колись було інакше. По Донцеві Сіверському сплавлялося чимало байдаків з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли до його гірла з усім припасом для будування міста Цареборисова. Дніпровськи вітки - Псьол, Сула, Ворскла - зв'язували Слобідську Україну з Полтавщиною; річкою Вир, яка вливається у Сейм, а той у Десну - надавала можливість спілкуватися з Чернигівщиною. На території Слобожанщини дніпровськи річки зближалися з донськими. Слобожане перш починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густише й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Але з XVIII ст. слобожанські річки починають щороку міліти, бо ліси дуже зменшилися і порідшали.
Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках:
Суми - на Пслі;
Лебедин - на Ольшані;
Охтирка - на Охтирці;
Вільний - на Ворсклі;
Краснокутськ і Богодухів - на Мерлі;
Золочів - на Удах;
Валки - на Мжі;
Харків - на Харкові і Лопані;
Цареборисів - на Осколі;
Вовчанськ - на Вовчій;
Тор (Слов'янськ) - на Торці;
Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир - на Донцеві.
"Дике поле" тому й мало свою назву, що було вкрито степами, яки переміжалися з лісами. Не дивно, що степи спокон віку вабили до себе таборища кочових племен (гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів, татар). Пам'ять про це зберіглася у географічних назвах: селище Печеніги, річка Торка та ін. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти половчанина, або татарина в його кочовищах: шукай вітра в полі. А татарин навпаки - раптом наїздив на села й хутори, убивав і уводив в неволю слобожан, грабував скотину і добро. Слобожани повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками... Виходить, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але разом з тим не захищав його від татарина. Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав переселенця від ворожих нападів. Лісу тоді було незмірно бульше, ніж тепер. Ліси й поляни чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола до Змієва, по вітках Донця теж йшли густі ліси, іноді по обох берегах: Ізюмський, Теплинський, Черкаський и.т.п. Ліс був найсправжнім скарбом для слобожан, бо з нього робили як кріпості й замки, так і все, що потрібно було у хазяйстві, зокрема буди, гути, бурти, вітряки, млини й вінниці. На останні переводилося більш усього лісу, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку.
Природа щедро наділила Слобожанщину плодовими деревами та кущами, садки з пасіками були найчастіше першими оселями - хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовки, лосі, вепрі, багато пушного звіру (соболі, лисиці, куниці, бобри, видри, тощо); у степах - сайгаки й дикі коні. Дикого птацтва теж було дуже багацько - куріпок, перепелів, бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, вуток, лебедів, журавлів, стрепетів, соколів, кречетів, яструбів, орлів. Не дивно, що в цьому краю було розповсюджено ловецтво, навіть саме тут знаходилися "цареві лови". У річках була страшенна сила риби. Мінералів було обмаль, тільки солі було дуже багато, її здобували на торських та маяцьких озерах, а тоді чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували ще й камінь для жорнів, крейду, яка йшла на хати-мазанки, гончарську глину. Отже ця країна здатна була забезпечити слобожанам культурне й достатнье життя. Грунт був більш усього чорнозем, земля-цілина була дуже родючою. У Чугуєві, окрім баштанів з кавунами та динями були заведені навіть виноградники для московських царів. У широких степах легко було розводити табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був несуворий - повітря весною, влітку і восені тепле.
Все це вабило до себе людність, але після татаро-монгольського нападу ся країна довго була вільна, гуляща. Татари сюди часто навідувалися й навіть давали свої назвиська деяким бродам. Вони добре знали шляхи у заселену Московщину і вибирали такі, щоб не переплавлятися через глубокі та широкі річки. Древня "Книга великого Чертежа" перелічує одиннадцять таких бродів (перелазів) - Каганський, Абашкин, Шебелинський, Їзюмський, Татарський та ін. Багато звісних у Дикому полю шляхів також було прокладено татарами. Славетний Муравський Шлях простував від Кримського Перекопу аж до Тули (а це тільки 160 верст від Москви!) по межіріччю Дніпровського й Донського водозборів. Сама назва шляху - татарська, бо в древньому документі згадується татарин за прізвищем Муравський. Від Муравського відокремлювалися Ізюмський й Калміуський шляхи, першій цілком, а другий значною мірою проходили територією Харківщини. Були також шляхи Кончаковський та інші менші. Окрім цих були ще шляхи московські й українські: Старий та Новий Посольські, Ромодан (на честь боярина Ромодановського), Сагайдачний (на честь гетьмана).
Заселення Слобожанщини
Московське заселення України
Московська держава нешвидко, потроху просувала свої пограниччя на південь. Там не було ніякої сусідньої держави, але орди татар, які самі жили в Криму, мали таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійських і без упину робили наїзди на московські україни. Московський уряд для захисту своїх рубежів будував кріпості.
Так, у XVI сторіччі при Іванові IV південна границя Московської держави досягала тільки Чернигівщини. Це була Сіверська Україна з містом Путивлем на чолі; існувало путивльське пограниччя із Литвою.
У кінці XVI сторіччя при Федорі Іоаничу збудовані були Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Ливни - границя посувається на південь, на так звану "польскую", цебто степову, украйну.
Годунов будує дуже далеко на півдні, недалеко від Святих гір по Донцеві місто-кріпость Цареборисів (нині - Червоний Оскол на Харківщині). Під час розрухи у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі інші міста по московських українах.
Але в царювання першого Романова, Михайла, було побудовано багато нових міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Бєлгородська лінія, за якою вже починався дикий степ. до прибуття українців на це дике поле тамечка їздили тільки московські вартові та путівльськи станичники.
Було тільки кілька міст та менших осель на Слобідській Україні, котрі були осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, у першій половині XVII сторіччя. Дуже старим московським острожком були Валки (Можський острожок), назва яких походить від того, що були колись там вал та рів. У 1650 році у Валках були вже й гармати, і воєвода. Але є свідчення, що навкруги Валок, до їх збудування, вже жили українці - пасішники.
Слобожанщина
Дмитро Багалій
Славних прадідів великих...
Нарід завжди творить свою історію і державний устрій і його національні форми. І про се треба добре пам'ятати, бо усяка інша ненародня історія буде однобока. Щодо історії України, то вона у основі своїй завжди була народньою. І справді: рівняючи історію великоросійського народа у московську добу і історію українського народа під Литвою та Польщею, ми бачимо, що у першій головне місце зайняло складання Московської держави, котре утворювали більш усього московські царі, а український нарід тоді зовсім не мав своєї власної держави і своїх дарів і боровся з польською державою. На сю боротьбу він стратив усі свої сили, усе своє завзяття, усе своє життя, пролив ціле море своєї крові. Раніше українські історики особливу увагу звертали не на внутрішнє життя, а на події, бо вони справді були дуже цікаві, поетичні, драматичні, торкалися й народнього життя, бо їх творив нарід під проводом своїх проводарів — гетьманів, кошових отаманів і т. п. Але вже українські історики 60-х років (XIX сторіччя, прим.автора сайту), як Вл. Антонович, Ол. Лазаревський, стали на інший шлях: вони викинули прапор внутрішньої історії України. Я 35 років іду під сим же прапором, бо почав розробляти історію українського народа з 1882 року і більш усього працював по історії Слобожанщини, бо сам тут пробував. Тепер, коли український нарід скинув кайдани, у нього збільшилася потреба знати свою історію. Історію Слободської України треба знати і нашій інтелігенції, котра працюватиме серед слободсько-українського населення, і самому народові, котрий своєю кровію обороняв сю країну од ворогів. Обробляючи землю, він поливав її своїм потом, творив історію, а тепер захоче й повинен буде її знати, бо сам нині коватиме свою долю, своє щастя, свою волю. Історія Слободської України є частина загальної історії України. І через те її захоче знати і увесь відроджений у своїй національній самосвідомості український нарід. А у населення Слобожанщини нехай його національна самосвідомість починається з того, що найближче до нього — з свідомості про те, що творили його діди та прадіди,— з історії Слобожанщини. І хай ся історія буде справжньою історією народа — його подій, його життя, його горя, його радощів, його думок, мрій та надій і знову-таки усього народу — усіх його колишніх станів: і козацтва, і його старшини, і поспільства, і міщанства, і духовенства з їх матеріальними здобутками, просвітою і культурою, з усім національним обличчям.
У народів Західної Європи, наприклад, у швейцарців ми бачимо велику прихильність до їх місцевої історії, археології, ми бачимо у них навіть місцеві музеї. Європейські педагоги завжди вимагають, щоб іще з нижчої школи починалася знайомість учнів перш усього з тим, що вони бачуть біля і навкруги себе, щоб вони це зрозуміли, бо коли зрозуміють, то й шануватимуть, й цінуватимуть, і любитимуть. А коли се буде, то се буде дуже корисне і для науки, бо тоді не гинитимуть так, як нині, пам'ятки нашої старовини. Повинні і ми свою місцеву історію ввести у програми нижчої народньої школи, у програми шкіл для дорослих і задля позашкільної просвіти.
Д. Багалій
Передмова до книги "Історія Слобідської України", 1918 рік
Дике поле - Слобідська Україна
Слобідська Україна є однією з частин України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, "Малоросію", своєю матір'ю, а Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини (так колись йменували Лівобережну Україну, прим.Багалія) і Слобідської України, назвисько «Україна» відносилося саме до так званого "Дикого поля". І справді, ця країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіальнім значенні цього слова, бо це була «україна», цебто окраїна, російсько-української землі. Колись російський літописець називав Україною Руських земель пограниччя Переяславської землі з половецькими степами; і там і тут відчувається, окрім етнографічного, і географічне значення цього слова. Для кожного мешканця дніпровського Правобережжя, і навіть Лівобережжя, тодішнє "дике поле", котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольську добу, у XI—XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча й було дідизною українців XVII ст., але далекою україною. Слобідська Україна напочатку ХХ сторіччя займала майже всю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній.
Це була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях. А вже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів.
На заселення "дикого поля" мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з них не судоходна, але колись було інакше. По Донцеві Сіверському сплавлялося чимало байдаків з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли до його гірла з усім припасом для будування міста Цареборисова. Дніпровськи вітки - Псьол, Сула, Ворскла - зв'язували Слобідську Україну з Полтавщиною; річкою Вир, яка вливається у Сейм, а той у Десну - надавала можливість спілкуватися з Чернигівщиною. На території Слобожанщини дніпровськи річки зближалися з донськими. Слобожане перш починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густише й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Але з XVIII ст. слобожанські річки починають щороку міліти, бо ліси дуже зменшилися і порідшали.
Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках:
Суми - на Пслі;
Лебедин - на Ольшані;
Охтирка - на Охтирці;
Вільний - на Ворсклі;
Краснокутськ і Богодухів - на Мерлі;
Золочів - на Удах;
Валки - на Мжі;
Харків - на Харкові і Лопані;
Цареборисів - на Осколі;
Вовчанськ - на Вовчій;
Тор (Слов'янськ) - на Торці;
Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир - на Донцеві.
"Дике поле" тому й мало свою назву, що було вкрито степами, яки переміжалися з лісами. Не дивно, що степи спокон віку вабили до себе таборища кочових племен (гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів, татар). Пам'ять про це зберіглася у географічних назвах: селище Печеніги, річка Торка та ін. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти половчанина, або татарина в його кочовищах: шукай вітра в полі. А татарин навпаки - раптом наїздив на села й хутори, убивав і уводив в неволю слобожан, грабував скотину і добро. Слобожани повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками... Виходить, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але разом з тим не захищав його від татарина. Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав переселенця від ворожих нападів. Лісу тоді було незмірно бульше, ніж тепер. Ліси й поляни чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола до Змієва, по вітках Донця теж йшли густі ліси, іноді по обох берегах: Ізюмський, Теплинський, Черкаський и.т.п. Ліс був найсправжнім скарбом для слобожан, бо з нього робили як кріпості й замки, так і все, що потрібно було у хазяйстві, зокрема буди, гути, бурти, вітряки, млини й вінниці. На останні переводилося більш усього лісу, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку.
Природа щедро наділила Слобожанщину плодовими деревами та кущами, садки з пасіками були найчастіше першими оселями - хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовки, лосі, вепрі, багато пушного звіру (соболі, лисиці, куниці, бобри, видри, тощо); у степах - сайгаки й дикі коні. Дикого птацтва теж було дуже багацько - куріпок, перепелів, бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, вуток, лебедів, журавлів, стрепетів, соколів, кречетів, яструбів, орлів. Не дивно, що в цьому краю було розповсюджено ловецтво, навіть саме тут знаходилися "цареві лови". У річках була страшенна сила риби. Мінералів було обмаль, тільки солі було дуже багато, її здобували на торських та маяцьких озерах, а тоді чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували ще й камінь для жорнів, крейду, яка йшла на хати-мазанки, гончарську глину. Отже ця країна здатна була забезпечити слобожанам культурне й достатнье життя. Грунт був більш усього чорнозем, земля-цілина була дуже родючою. У Чугуєві, окрім баштанів з кавунами та динями були заведені навіть виноградники для московських царів. У широких степах легко було розводити табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був несуворий - повітря весною, влітку і восені тепле.
Все це вабило до себе людність, але після татаро-монгольського нападу ся країна довго була вільна, гуляща. Татари сюди часто навідувалися й навіть давали свої назвиська деяким бродам. Вони добре знали шляхи у заселену Московщину і вибирали такі, щоб не переплавлятися через глубокі та широкі річки. Древня "Книга великого Чертежа" перелічує одиннадцять таких бродів (перелазів) - Каганський, Абашкин, Шебелинський, Їзюмський, Татарський та ін. Багато звісних у Дикому полю шляхів також було прокладено татарами. Славетний Муравський Шлях простував від Кримського Перекопу аж до Тули (а це тільки 160 верст від Москви!) по межіріччю Дніпровського й Донського водозборів. Сама назва шляху - татарська, бо в древньому документі згадується татарин за прізвищем Муравський. Від Муравського відокремлювалися Ізюмський й Калміуський шляхи, першій цілком, а другий значною мірою проходили територією Харківщини. Були також шляхи Кончаковський та інші менші. Окрім цих були ще шляхи московські й українські: Старий та Новий Посольські, Ромодан (на честь боярина Ромодановського), Сагайдачний (на честь гетьмана).
Заселення Слобожанщини
Московське заселення України
Московська держава нешвидко, потроху просувала свої пограниччя на південь. Там не було ніякої сусідньої держави, але орди татар, які самі жили в Криму, мали таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійських і без упину робили наїзди на московські україни. Московський уряд для захисту своїх рубежів будував кріпості.
Так, у XVI сторіччі при Іванові IV південна границя Московської держави досягала тільки Чернигівщини. Це була Сіверська Україна з містом Путивлем на чолі; існувало путивльське пограниччя із Литвою.
У кінці XVI сторіччя при Федорі Іоаничу збудовані були Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Ливни - границя посувається на південь, на так звану "польскую", цебто степову, украйну.
Годунов будує дуже далеко на півдні, недалеко від Святих гір по Донцеві місто-кріпость Цареборисів (нині - Червоний Оскол на Харківщині). Під час розрухи у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі інші міста по московських українах.
Але в царювання першого Романова, Михайла, було побудовано багато нових міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Бєлгородська лінія, за якою вже починався дикий степ. до прибуття українців на це дике поле тамечка їздили тільки московські вартові та путівльськи станичники.
Було тільки кілька міст та менших осель на Слобідській Україні, котрі були осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, у першій половині XVII сторіччя. Дуже старим московським острожком були Валки (Можський острожок), назва яких походить від того, що були колись там вал та рів. У 1650 році у Валках були вже й гармати, і воєвода. Але є свідчення, що навкруги Валок, до їх збудування, вже жили українці - пасішники.
Відповіді
2002.09.01 | Габелок (Habelok)
Re: "Слобожанщина" Дмитра Багалія
http://www.geocities.com/ukretno/lib/loza.htmlЮрій Лоза
УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКА ЕТНІЧНА МЕЖА
І СУЧАСНІ КОРДОНИ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНІ ПРЕТЕНЗІЇ
В. Маяковский
ДОЛГ УКРАИНЕ
Знаете ли вы украинскую ночь?
Нет, вы не знаете украинской ночи!
Здесь небо от дыма становится черно,
И герб звездой пятиконечной вточен.
Где горилкой, удалью и кровью
Запорожская бурлила Сечь,
Проводов уздой смирив Днепровье,
Днепр заставят на турбины течь.
И Днипро по проволокам-усам
Электричеством течет по корпусам.
Небось, рафинада и Гоголю надо!
Мы знаем, курит ли, пьет ли Чаплин;
Мы знаем Италии безрукие руины;
Мы знаем, как Дугласа галстук краплен...
А что мы знаем о лице Украини?
Знаний груз у русского тощ -
Тем, кто рядом, почета мало.
Знают вот украинский борщ,
Знают вот украинское сало.
И с культуры поснимали пенку:
Кроме двух прославленных Тарасов -
Бульбы и известного Шевченка, -
Ничего не выжмешь, сколько ни старайся.
А если прижмут - зардеется розой
И выдвинет аргумент новый:
Возьмет й расскажет пару курьезов -
Анекдотов украинской мовы.
Говорю себе: товарищ москаль,
На Украину шуток не скаль.
Разучите зту мову на знаменах-лексиконах алых,
- Эта мова величава и проста:
„Чуеш, сурмы загралы, час расплаты настав..."
Разве может быть затрепанней да тише
Слова поистасканного „Слышишь"?!
Я немало слов придумал вам,
Ввзвешивая их, одно хочу лишь, -
Чтобы стали всех моих стихов слова
Полновесными, как слово „чуешь".
Трудно людей в одно истолочь,
Собой кичись не очень.
Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет, мы не знаем украинской ночи.
Слідом за проголошенням 24 серпня 1991 року незалежності України найвищі керівники РРФСР заявили про можливість перегляду кордонів Росії з суміжними республіками в разі виходу їх зі складу СРСР (певно, що мається на увазі перегляд кордонів на користь РРФСР, передусім з Україною). Називалися та й тепер називаються території й міста на сході й півдні України, що мусили б відійти до Росії, як „ісконно русскіє".
А як же насправді? Чи є Харків або Донбас українськими? Певна річ, невелика стаття не може дати повної відповіді, але на деякі моменти цієї проблеми хотілося б звернути увагу читача. Спробуємо простежити основні етапи формування українсько-російської етнічної межі, почавши від крайньої її точки на півночі (Сіверщина) й закінчуючи на півдні Чорним морем.
Сіверщина
Відомо, що етнічна територія українців сформувалася на землях, які заселяли такі літописні східнослов'янські племена - поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати, а також сіверяни. Зі сходу до території розселення сіверян прилягали землі в'ятичів - племені, що взяло участь в етногенезі сучасних росіян. Саме в цьому регіоні, на сході Сіверської землі, й почала формуватися межа між двома етносами - українцями і росіянами. Ймовірно, початок її становлення припадає десь на середину XII сторіччя - після відгалуження російської етнічної спільноти від загальноруської. (Загальноруська своєю чергою залишалася генетичною базою формування українського народу). Процес становлення українсько-російської етнічної межі розтягнувся на довгі століття. Зумовлено це було і монголо-татарською навалою, і тим, що Чернігово-Сіверщина стала на тривалий час ареною суперництва за право володіння нею Литовської, потім Польсько-Литовської держави з Московською. Раз у раз на цю землю вторгалися кримські татари.
Наприкінці XVI сторіччя на Лівобережжі (куди входила й Сіверська земля) почали формуватися сприятливі умови для інтенсивнішого, ніж на Поділлі чи Волині, розвитку продуктивних сил. Посилення кріпацтва в Галичині й на Волині спричинило масову втечу селян на Наддніпрянщину, де за короткий час дуже побільшала чисельність населення. Зростання міст як осередків торгівлі сприяло утворенню єдиного ринку в усій Наддніпрянщині. Отже, традиційні економічні зв'язки, спільна боротьба проти Польщі й утворення Української держави, до складу якої ввійшла більшість колишніх сіверських земель, стали вирішальним соціально-економічним чинником етнічних процесів на Сіверщині в XVII - на початку XVIII сторіччя.
Варто зазначити також, що в той час на терені колишньої Чернігово-Сіверщини зіткнулися два колонізаційні рухи: з півдня, від Правобережжя Дніпра та Південної Наддніп-рянщини, і з півночі, з різних місцевостей Московської держави, що значною мірою вплинуло на формування тут етнічної межі.
На початок XIX сторіччя етнічні межі в цьому краї чітко визначилися і дотепер суттєво не змінилися.
Слобожанщина та середнє Наддіння
Формування українсько-російської етнічної межі тривало в сусідній із Сіверщиною Слобожанщині.
Довгий час, аж до кінця XVI сторіччя, територія розселення українців, збігаючись на сході з державними кордонами Речі Посполитої, межувала з т.зв. Диким Полем - землями між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Дніпра й Десни. Через часті набіги кримських татар ця територія фактично була не залюднена, хоч Московська держава вважала її своєю. (До речі, Д.Багалій - один із найвідоміших істориків Слобожжанщини, - доводячи історичну належність Слобожанщини до України, не раз наголошував, що Дике Поле до його заселення не належало Російській державі).
На зламі ХVІ-ХVП сторіч в Україні відбувалися драматичні події. Козацькі війни з поляками не дали сподіваної незалежності, спричинивши відплатні дії польського уряду. Саме тоді й почалося масове переселення українців на вільні землі Дикого Поля.
„Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні Наддніпрянській, в котрій український робочий нарід XVI і початків XVII в. сподівався утворити царство свободи і безпанського життя, - він береться утворити нову Україну за границями польської держави, за межами шляхетського досягання. „Непослушна" людність, котру приборкували над Дніпром, Сулою або Ворсклою, шукає захисту над Дінцем або Тихою Сосною; своєвільники, котрим Польща загороджувала „козацьку дорогу" Дніпрову, шукають і знаходять собі дороги через степи, через Донець і Дін „в мордовські і черемиські місця", в басейн середньої й нижньої Волги, вказуючи дороги пізнішій хліборобській українській колонізації", - писав М.Грушевський.
Початки переселення українців на ці терени збіглися в часі з розгортанням Російською державою оборонного будівництва на її південних рубежах. Протягом ЗО-40 років XVII сторіччя тут було споруджено т.зв. Білгородську лінію - систему укріплень, що включала низку міст-фортець і йшла від Охтирки на заході, далі на схід через Білгород (звідси й назва) в напрямку Острогозька, Воронежа й Тамбова. Одночасно пересельцями з України, яких російський уряд радо брав на свою службу, залюднювалися великі простори краю. Та була ще й російська державна колонізація цих земель, але її стримував передусім брак коштів на будівництво нових міст. Перевагу надавали саме пересельцям з України - „черкасам", як називали їх у Московщині, тим більш, що „черкаси" вимагали від уряду менше субсидій, ніж російські „служилі люди", особливо на спорудження міст (те саме стосувалося й озброєння, грошового та хлібного утримання). Уряд пильнував також, щоб укріплення поселенці будували в найнебезпечніших місцях - поблизу татарських сакм (шляхів) та біля переправ.
До половини XVII сторіччя переселення українців у цей край не були масові, хоч Філарет (Гумілевський) - автор „Історико-статистичного опису Харківської єпархії" і відзначає, що більш чи менш значне переселення з Наддніпрянщини велося і в 1617, 1638, 1645-1647 роках.
З 1637 року українців оселяли переважно в містах Білгородської лінії (Короча, Усерд) та в інших місцях (Путивль, Ливни, Єлець). Тоді поза межами Білгородської лінії із значних поселень наші земляки заснували тільки Чугуїв (1638 р.).
Після поразки українського війська в битві під Берестечком 1651 року почався масовий переселенський рух на Слобожанщину - Слобідську Україну (від „слобода" - свобода; слободами українці називали поселення, що їх засновували).
Д.Багалій визначив три періоди масової української колонізації Слобожанщини - 1651-1659, 1659-1663, 1663-1680 роки.. На перший період припадає заселення прикордонних із Гетьманщиною (Лівобережною Україною) місцевостей, а також тих, з яких сформувалася потім більша частина теренів Сумського, Охтирського й Харківського слобідських полків (полк - військово-адміністративна одиниця Слобідської України й Гетьманщини). 1651 року українцями заселено Краснокутськ, Городнє, Хухру та Колонтаїв. 1652 року засновано Острогозьк, Малинівку (поблизу Чугуєва). 1653 року відбулося нове заселення Охтирки (місто було засновано 1641 року в складі Речі Посполитої, але, згідно з Полянівським мирним договором 1647 року, воно відійшло до Російської держави, а всіх мешканців Охтирки примусово виселено до Речі Посполитої). Заселявся весь район Білгородської лінії від Охтирки до міста Вільного, яке заклали московські „служилі люди" 1640 року (тепер - село Вільне Великописарівського району Сумської області). На 1654 рік припадає нове заселення слободи Терни (заснованої 1643 року і 1647 покинутої жителями) і заснування Ворожби (Лебединської). Між 1652 і 1654 роками засновано Харків, тоді ж виникли й навколишні слободи - Вільшана, Липці, Хорошеве та поселенння на Змійовому городищі (тепер - Зміїв)". 1655 року (згідно з іншими даними - 1652 року) закладено місто Суми. Майже одночасно поблизу Сум постали інші поселення - Боромля, Лебедин, Нижня Сироватка, Стецьківка, Тростянець. Близько 1657 року українці збудували фортецю і заселили місто Цареборисів - на місці збудованого 1600 року росіянами і спаленого татарами 1612 року міста (тепер - село Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області).
Нова хвиля переселень прокотилася на початку б0-х років XVII сторіччя. У той період залюднено велику територію між Дінцем і Осколом. Через ці землі пролягав один з головних шляхів, яким татари ходили на Московську державу - Ізюмський. Тоді було засновано Салтів, Богодухів.
1663 року почався третій період української колонізації Слобожанщини, особливо потужний у 1674 - 1675 та 1679 -1680 роках (в українській історії ця доба відома під назвою „Руїна"). Українці далі освоювали межиріччя Дінця й Осколу, заснували Балаклію, Савинці, Бишкин, Андрієві Лози (тепер містечко Андріївка Балаклійського району Харківської області). Лиман, Дворічну, Горохуватку, Вовчу (тепер - Вовчанськ), Бурлук, Хотімлю, Куп'янку (тепер - Куп'янськ) тощо.
У межах Сумського полку постали слободи Білопілля, Суджа (тепер місто Курської області РФ), Грайворон (тепер місто Білгородської області РФ), Ямна (поблизу Вільного). 1676 року „черкаси" заселили місто Тор (тепер Слов'янськ Донецької області), 1677 року заклали Золочів".
Від 80-х років XVII сторіччя залюднюються землі між річкою Осколом (на заході), Білгородською лінією (на півночі), Дінцем (на півдні) й Доном (на сході), де був татарський Кальміуський шлях. Тут виникають слободи: Стара Біла (тепер - місто Старобільськ на Луганщині), Біловодськ. Початком 80-х років датується виникнення міста Ізюма й поселень поблизу Муравського шляху - Коломака, Перекопа, Високопілля. На початку 90-х років харківський полковник Г.Донець збудував Маяцьке (тепер - село Маяки), Райгородок і Черкаське (усі Слов'янського району на Донеччині) - укріплення нової оборонної лінії.
На початку наступного сторіччя пожвавлюється колонізaційний рух у межиріччі Осколу й Дону. Виникають Мілуватка, Сватова Лучка (тепер - місто Сватове Луганської області), Кремінна, Нижня Дуванка, Ямпіль та інші поселення, що зго-дом увійшли до новоутвореного Ізюмського полку. Відбувалося також активне заселення земель Острогозького полку. Україн-ські поселенці заснували слободи Підгірну, Стару Калитву, Нову Калитву, Попівку, Красний Острів, Лосеву, Богучар, Петрівську (тепер - місто Бутурлинівка) - усі вони входять тепер до складу Воронезької області Російської Федерації. Та перші українські поселення постали тут значно раніше. Так, ще в 1641-1642 роках козаки Гвоздеве-Єндовищенського козацького війська для захисту правобережжя Дону заснували поселення Гвоздівку, Єндовище, Вознесенівку, Ведужинську, Касторне, Перлівку та інші поблизу Воронежа.
На 1711 рік припадає останнє переселення в Слобожанщину українців із Правобережної України. Далі освоєння українцями Східної Слобожанщини (Наддіння та басейну річки Айдар) відбувалося переважно завдяки внутрішнім міграціям.
Існували на Слобожанщині й поселення росіян, здебільшого незначні, вкраплені в ареал українського розселення. Відомі два найбільші масиви. Перший - Чугуїв з околицею, що його заселили росіяни 1647 року після того, як Чугуїв покинули українські козаки, які заснували це місто 1638 року. Другий масив російських поселень виник значно пізніше, коли споруджувалася Українська лінія укріплень задля дальшого просування на південь володінь Російської держави (ЗО - 60 рр. XVIII ст.). Тягнеться він вузькою смугою вздовж річки Берека, від гирла її до села Старовірівки (тепер Нововодолазького району Харківської області). Росіяни заселили також міста Білгородської лінії.
Окремо слід сказати про колонізацію українцями межиріччя Дону й Дінця (басейн річки Білої Калитви). Заселяли цей край у XVIII сторіччі селяни, переважно вихідці із Слобожанщини й Гетьманщини, на землях, відведених військовими отаманами, старшинами та іншими чинами військового управління Землі Дінського війська. Не займаючись хліборобством, дінські козаки віддали найродючіші землі для освоєння українським селянам. Тут виникали поселення переважно хутірського типу. Але згодом постали слободи - найбільші зпоміж них Криворізька, Мальчівсько-Повненська.
Бaсейн річки Міус та Нижнє Наддіння
Терен басейну Міусу довгий час перебував на пограниччі земель Запорозького й Дінського військ. Протягом значної частини XVIII сторіччя ці землі були ареною протиборства між Росією і Туреччиною за володіння Озівським узбережжям. На схилку того сторіччя, коли військові дії закінчились, склались сприятливі умови для колонізації північно-східного та східного берегів Озівського моря, гирла Дону. Як і в деяких інших випадках, залюднювали ці терени із заходу українці, зі сходу - росіяни. У висліді ще в одному регіоні між ними пролягла етнічна межа.
Спершу тут виникали поселення виключно хутірського типу з незначною кількістю людності. Але кількість хуторів швидко зростала. Так, якщо до 1775 року в басейні Міусу існувало всього чотири хутори, то до 1800 року тут було засновано ще 103 хутори. Багато з них поступово перетворювалися на великі селянські слободи. Серед перших поселень українці заснували слободи Миколаївку, Покровське й Троїцьке (біля Таганрога) та Кагальник - біля гирла Дону. До різкого збільшення українських пересельців у цьому краї спричинився вчинений Катериною II розгром Запорозької Січі. Так, якщо за даними четвертої ревізії (1782 р.) на Дону і в Надозів'ї було 26758 вихідців з України, то під час п'ятої ревізії (1795 р.) їх стало вже 58500. Між 1778 і 1796 роками тільки поблизу Таганрога виникло більш як 55 слобід і хуторів.
Після указу 1796 року, що заборонив самовільні переходи поселенців на південних і південно-східних окраїнах Росії, колонізаційний потік із суміжних з Нижнім Наддінням українських губерній посилився. Поселенці сподівалися перейти до козаків і здобути свободу. За XIX сторіччя чисельність українців на Дону (Середнє й Нижнє Наддіння в межах області Дінського війська) та Надозів'ї зросла в кілька разів (1795 р. українців чоловічої статі тут було 61322, а 1897 р. -1294320 осіб).
Одночасно з цим залюднювалося східне узбережжя Озівського моря, між гирлами Дону та Єї. Але простори, що лежали далі на схід від Озівського моря (на захід і схід від річки Манич), заселялися повільніше, колонізація їх закінчилася переважно в перші десятиліття XX сторіччя.
Кубань
1775 року з наказу Катерини II зруйновано Запорозьку Січ. Західну частину запорозьких земель приєднано до т.зв. Новоросії, східну - до Озівської губернії. Запорозькі козаки, які не захотіли бути підданцями Росії, заснували Задунайську Січ. Решту війська було покріпачено або розсіяно по причорноморських степах, а військову старшину ув'язнено. Та російський уряд невдовзі побачив свою помилку: під час наскоків татар і воєн з Туреччиною не було кому боронити південні рубежі імперії від її ворогів. Тому вже 1787 року із розсіяних по степах запорожців сформували козацьке військо, згодом назване Чорноморським (на честь подвигів, якими уславилися козаки під Очаковом, на Чорному морі під час тодішньої російсько-турецької війни) . Це військо уряд Катерини II ухвалив оселити на правобережжі річки Кубані, від гирла до місця, де в неї впадала Лаба (цей край почали називати Чорноморією). Тоді ті, щойно приєднані до Російської імперії у висліді війни з Туреччиною землі були майже безлюдні. Мешканці краю - ногайці, татари - після 1783 року остаточно його залишили. Коли-неколи татарська орда, незважаючи на проведені Росією державні кордони, з'являлася на правому боці Кубані, випасала свої табуни в багатих степах, добувала сіль з озер і поверталася назад, у Закубання. Російський уряд, поселивши тут чорноморців, сподівався забезпечити надійну охорону своїх південних рубежів.
25 серпня (за новим стилем 7 вересня) 1792 року перша група чорноморців чисельністю 3847 стройових козаків під командою військового полковника Сави Білого висадилася в Тамані. Цю дату звичайно вважають за початок заселення українцями Кубані, власне частини її - Чорноморії. Протягом наступного року було засновано 8 тимчасових поселень у районі Таманського півострова, а також адміністративний центр Чорноморії, а згодом усієї Кубані - місто Катеринодар. Якийсь час уживаною була й українська назва цього міста - Карасунський Кут (так називався мис на річці Кубані, біля якого воно постало). У Катеринодарі створили військову резиденцію, спорудили фортецю й церкву Св.Трійці. Як колись у Запорожжі, при фортеці збудували також курені та приміщення для курінних отаманів і „бездомних" козаків.
Від 1794 року почалося залюднення всього терену Чорноморії. Було знайдено 40 місць для „курінних поселень" (щоправда, спершу деякі місця вибрали невдало й чимало куренів потім перебралися на інші, придатніші місця, де ці поселення існують і тепер). Тоді закладено 40 „курінних поселень" (так називали їх за аналогією із Запорожжям, проте недовго, до 1842 року, коли після скасування залишків козацького самоврядування цю назву замінили на загальноросійську „станіца"). Поселення дістали назви куренів Запорозького війська - за іменами їхніх отаманів-засновників, найменуваннями міст-метрополій, звідки вийшли перші запорожці, або козаків, з яких складався той чи той курінь. Виняток становили лише два курінні поселення: Катеринівське, назване на честь російської імператриці, та Березанське, найменоване так на згадку про здобуття Березанської фортеці на Чорному морі. Решта 38 новозаснованих куренів були такі: Кисляківський, Іванівський, Конелівський, Сергіївський, Дінський, Крилівський, Канівський, Батуринський, Поповичівський (тепер станиця Калінінська), Васюринський, Незамайківський, Іркліївський, Щербинівський (тепер станиця Старо-Щербинівська),Тимошівський (нині місто Тимошівськ), Шкуринський, Коренівський (нині місто Коренівськ), Рогівський, Корсунський (тепер станиця Старо-Корсунська), Кальниболотський, Уманський (правильніше, мабуть, Гуманський; тепер станиця Ленінградська), Дерев'янківський (тепер станиця Старо-Дерев'янківська), Нижче-Стебліївський (тепер станиця Старо-Нижчестебліївська), Вище-Стебліївський, Джереліївський (тепер станиця Старо-Джереліївська), Переяславський, Полтавський (тепер станиця Красноармійська), Мишастівський (тепер станиця Старо-Мишастівська), Менський, або Мінський (певно, за назвою містечка Мена, або Міна на Чернігівщині; тепер станиця Старо-Мінська), Титарівський (тепер станиця Старо-Титарівська), Левушківський (тепер станиця Старо-Левушківська), Величківський (тепер станиця Старо-Величківська), Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнирівський, Кущівський та Пашківський.
Одночасно з курінними поселеннями, а то й раніше, виникали дрібні форми залюднених пунктів - хутори, зимівники, коші. Курені були поселеннями адміністративними й господарськими, а хутори - тільки господарськими.
У перші роки перебування на нових землях Чорноморське військо було нечисленне. Так, 1795 року в Чорноморії було 25 тисяч мешканців, з-поміж них 17 тисяч - чоловічої статі. Цього було замало, щщоб відбувати військову службу й освоювати край. Саме тому протягом наступних 40 років переселилося сюди ще більш як 100 тисяч чоловіків і жінок із Полтавської, Чернігівської і Харківської губерній (1808,1820, 1848 рр.). З прибуттям їх закладалися нові поселення. На середину XIX сторіччя в Чорноморії було вже три міста (до Катеринодара додалися Тамань і Єйськ, утворений 1848 року із селища), а кількість станиць - колишніх курінних поселень - збільшилася на 21 (серед них такі, як Ново-Щербинівська, Ново-Корсунська, Павлівська, Довжанська, Комишуватська та інші). У 1850 році населення Чорноморії становило 150684 осіб (81514 - чоловічої й 69173 - жіночої статі).
Одночасно із залюдненням козаками-чорноморцями земель між долішньою течією Кубані й річки Єї та Куго-ЄЇ, дінські козаки заселяли т.зв. область Кавказького лінійного війська, що межувала безпосередньо з Чорноморією. Саме на кордоні Чорноморії і Кавказької лінії почала формуватися українсько-російська етнічна межа. Чорноморію заселяли переважно українці, а Кавказьку лінію - росіяни (хоч і тут почали виникати уккраїнські поселення). Наприклад, 1803 року було закладено й заселено вихідцями із Слобідської України станиці Теміжбецьку, Казанську, Ладозьку й Тифліську (за назвами розміщених поряд редутів Кавказької лінії), а 1804 року - станицю Воронезьку.
Наприкінці 1860 року Чорноморію було ліквідовано як військово-адміністративну одиницю й об'єднано з частиною земель Кавказького лінійного війська. Так утворилася Кубанська область. Із заснуванням 1866 року на колишніх землях Чорноморії станиць Анастасіївської, Слов'янської (нині місто Слов'янськ-на-Кубані), Курчанської та 1873 року Ясенської і Копанської процес колонізації українцями північно-західної частини Кубанської області в основному закінчився.
1829 року Російська імперія розширила свої володіння за рахунок лівого берега Кубані (т.зв. Закубання). Цей гірський край був здавна заселений адигечеркеськими та абхазькими (азеґа) племенами, що не скорилися Росії і вели проти неї довголітню боротьбу. 1864 року війна на Західному Кавказі скінчилася поразкою корінних жителів Закубання, відтак більша частина їх покинула батьківський край і переселилася до Туреччини. Позосталі горяни розселилися в аулах уздовж лівого берега Кубані (нині територія Адигейської республіки). Землі, покинуті корінними жителями Закубання, від 1861 року почали заселяти українці - переважно мешканці сусідньої Чорноморії, а також росіяни. До 1870 року Закубання в основному було залюднене: Західне - переважно українцями. Східне - росіянами, а проте чіткої етнічної межі, як на правобережжі Кубані, тут не було.
Варто також сказати, що на зламі ХІХ-ХХ століть у межах української суцільної етнічної території в Кубанській області існували окремі острови (невеликі компактні групи) розселення вірменів, німців, греків, молдаван тощо.
Така назагал історія української східної колонізації і формування українсько-російської етнічної межі.
Східна Слобожанщина, Наддіння та Кубань у XX сторіччі
Із усього вищезазначеного можна зробити висновок, що упродовж ХУІІ-ХІХ сторіч на сході й південному сході українського етнічного терену сформувався досить великий масив, який охоплював повністю землі Харківської, частково Курської, Воронезької, Чорноморської, Ставропольської губерній, а також Кубанської і Дінської областей.
Третім універсалом Центральної Ради 20 листопада 1917 року було проголошено Українську Народну Республіку, до складу її ввійшла, зокрема й Харківська губернія. Щодо інших земель, заселених українцями, то законом від 29 листопада того ж року було передбачено провести вибори до Українських Установчих Зборів, між іншим, у повітах Путивльському, Грайворонському й НовоОскільському Курської губернії та Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському й Богучарському Воронезької губернії.
Уряд П.Скоропадського, що 29 квітня 1918 року прийшов на зміну Центральній Раді, прилучив до Української Держави, крім вищезазначених повітів, ще й Рильський, Суджанський, Білгородський та Корочанський повіти Курщини. Але цей кордон проіснував недовго.
Справа приєднання до України Кубані, як і Криму та Бессарабії, розбиралася гетьманським урядом, але не була реалізована.
Українська Соціалістична Радянська Республіка також не змогла поширити свою юрисдикцію на східні та південно-східні землі, заселені українцями. Навпаки, внаслідок перегляду кордонів у 1923-1924 роках Україна втратила Таганрізьку округу та суміжні з нею землі, діставши навзамін частину Путивльського повіту та ще деякі невеликі території. Протягом 1919-1924 років до Росії відійшли території з населенням 478 тисяч, а до УСРР перейшла територія з населенням 278 тисяч чоловік. Загалом поза межами України залишилися терени, де жили компактним ареалом поруч зі східними кордонами УСРР більш як 3 мільйони української людності.
У першій чверті XX століття окреслилася тенденція до скорочення питомої ваги українців на заселених переважно українською людністю суміжних з УСРР землях, що входили до складу РСФРР (тепер це території Білгородської. Воронезької, Курської, Ростовської областей та Краснодарського й Ставропольського країв РРФСР). Так, перепис 1926 року відзначив невелике зростання абсолютного числа українців Воронезької й Курської губерній порівняно з переписом 1897 року, але частка їх у загальній кількості населення знизилась відповідно на 3% і 3,4 %29.
У наступні роки спадала питома вага українців у загальній чисельності населення прилеглих до України регіонів РРФСР, хоч доти вони були тут переважною більшістю.
Переписи 1959 й 1970 років показали, що процес винародовлення української людності сягнув у цих краях дуже глибоко й практично став необоротним. Так, у Воронезькій області, за даними перепису 1959 року, росіяни становили 90,9% усього сільського населення, а українці - тільки 8,7%. За ЗО років, з 1926 по 1959 рік, питома вага українців тут знизилася майже в 4 рази. Тенденція до зниження частки української людності серед усього населення особливо проявилася на Білгородщині й Курщині. У районах, де раніш були цілі українські поселення, українцями тепер називають себе лише по кількадесят чоловік.
Не менш сумну картину можна спостерігати на Дону та Кубані. За переписом 1926 року на Північному Кавказі, головно на Кубані, налічувалося 3 мільйони 107 тисяч українців, а в 1959 році їх було всього 170 тисяч. За переписом 1979 року частка українців становила: у Краснодарському краї - 3,6%, в Ростовській області - 3,8% (для порівняння: 1897 року найнижчий відсоток українців на Кубані був у Лабинському відділі - 19,8%, найвищий - у Єйському й Темрюцькому - відповідно 80,1% і 79,1%; території всіх трьох відділів тепер входять до Краснодарського краю).
Рівень національної свідомості нащадків українських пересельців на Білгородщині наочно демонструють такі їхні висловлювання, що їх наводить етнограф Л.Чижикова: „Мы хохлами азывались, а фактически мы русские, потому что живем на территории РСФСР. По-украински читать мы не можем, так как в школе учили русский язык. Когда по телевизору идет харьковская программа на украинском языке (Харків зовсім поряд, за кілька десятків кілометрів. - Ю.Л.), мы многих слов не понимаем" (мешканець с.Березівки, 1890 р.н.). Або ж: „Теперь все называют себя русскими, и я считаю себя русским. Родился в Курской губернии, через 15 км - хутор Козачок Харьковской области, там - украинцы. Точнее мы - переверты, не знаєм хорошо ни русского, ни украинского языка" (мешканець того самого села, 1910 р.н.).
Такі сумні реалії примушують зробити певні висновки. Регіони, заселені й освоєні українцями, залишилися практично ізольованими від України і стали ніби полігоном для витворення „новой общности - советского народа", де впродовж історично короткого часу позбавлено національних рис мільйони українців. На території, що дорівнює майже 1/5 площі теперішньої Української держави, після брутальної ліквідації там на початку 30-х років зародків української преси та шкільництва практично завмерло українське життя. Нині здебільшого тільки українські прізвища й назви поселень нагадують, що там колись теж була Україна. І хто знає, чи висували б територіальні вимоги до нас наші сусіди, намагаючись, скажімо, відірвати од України Харківщину чи Донбас, якби на суміжних теренах Білгородщини чи Кубані жив свідомий свого українського походження люд.
За даними перепису 1897 року, чисельність українців у цьому масиві становила:
Назва адміністративної одиниці ( у дужках вказано адм. центр у разі, коли він різнойменший з назвою адм. одиниці )
I. Харківська губ. (всі повіти і м.Харків)
всього мешкан. українців укр. всього у сілск місц
2.492.316 2.009.411 80.6% 85.3%
2. Воронезька губ., зокрема повіти:
Острогозький
1.967.054273.837 854.093 - 247.241 - 43.4 - -90.3 - - 46.9 - -93.5 -
Богучарський 309.965 253.619 81.8% 82.2%
Бирюцький 200.668 140.700 70.5 69.3
Валуйський 188.113 96.134 51.1 52.9
Павлівський 157.365 66.061 38.4 43.0
Бобровський 286.745 47.339 16.5 15.6
3. Курська губ. зокрема повіти: Грайворовський 1.604.515 177.479 523.277 - 104.506 - 32.6 - -59.4 - - 33.7 - -60.4 -
Путивльський 164.133 86.209 52.6 55.3
Ново-Оскільський 157.849 80.514 51.1 51.8
Суджанський 150.263 72.011 47.0 43.3
Корочанський 159.024 54.558 34.3 34.4
Рильський 164.368 50.925 31.5 33.2
Білгородський 174.299 37.002 21.3 24.1
4. Кубанська обл. (м.Катеринодар), зокрема відділи: 1.918.881 908.818 47.4 49.2
Єйський 177.300 205.063 73.9 80.1
Темрюцький 342.976 257.918 75.2 79.1
Катеринодарський 245.173 126.941 51.8 56.7
Кавказький (ст-ця Тихоріцька) 249.182 114.037 45.8 47.0
Майкопський 283.117 88.588 31.3 31.3
5. Дінська обл. (м.Новочеркаськ), зокрема округи: 2.564.238 719.655 28.1 31.1
Таганрізька 412.995 254.810 61.7 69.2
Донецька (ст-ця Кам'янська) 455.819 177.376 38.9 39.8
Ростовська 369.732 124.183 33.6 52.3
Сальська 76.297 22.378 29.3 31.0
Черкаська (м.Новоченкаськ) 240.222 45.350 18.9 22.7
6. Ставропільська губ., зокрема: Ведмеженський повіт 873.301 - 232.929 319.817 - 105.942 - 36.6 - -45.5 - - 39.9 - -47.9 -
7. Чорноморська губ., (м.Новоросійськ), зокрема: 57.418 9.252 16.0 17.7
Туапсинська окр. 9.051 2.170 23.9 26.8
Новоросійський пов. 34.908 5.842 16.8 20.3
Дані наведено тільки по тих повітах, округах і відділах, що повністю або частково перебували в межах суцільного українського етнічного терену.