МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Запорожец за Кубанью (+)

11/15/2002 | Step
Ja kogda to stolknulsja s Kubancami. Boljshih russkih shovinistov nje vstrechal:) No vot ih ljubjat pomussirovatj v svoih celjajh nekotoryje ukrainskije fantasty.


Запорожец за Кубанью
А.Баташев
Редко какое событие в украинской истории преподносится с таким пафосом как роспуск Екатериной II Новой Запорожской Сечи в 1775 году. Тут и утверждение про биологическую ненависть русского правительства к украинцам. Мол, взяли мерзавцы и разрушили главный оплот украинства того времени. После чего украинцам осталось только что горько вздыхать и сочинять грустные думы.
Начнем с того, что Сечь вряд ли можно назвать украинской организацией, в основу ее формирования был положен как раз принцип космополитизма, для того чтобы стать казаком нужно было быть только мужчиной и православным. Национальность не играла никакой роли. Зачастую атаманами и полковниками на Сечи становились далеко не украинцы. Так же не надо забывать и отношение казаков к крестьянам, а именно они составляли подавляющую часть населения тогдашней Украины. Для казаков селяне были свинопасами и гречкосеями проводящим свою жизнь возле женской юбки. Бывали случаи когда казаки вместе с татарами совершали набеги на Украину жертвами которых как правило становились те же крестьяне. Потому считать что на момент разгона Новой Сечи, она что то особенное означала для украинских крестьян и была носителем неких национальных устоев было бы явной натяжкой.
К тому же многие украинские историки сильно лукавят называя "национальные" причины разгона Сечи. Ну не это было причиной. Украинцы на тот момент в России назывались малороссами (себя же сами называли русскими, руськими реже русинами) и входили в состав как тогда говорили "природных русских" (украинцы, русские, белорусы). Собственно украинской идеология на тот момент отсутствовала напрочь, и какие национальные права ущемлялись с разгоном Сечи понять трудно.
И вот теперь можно без идеологической зашоренности взглянуть на события 1775 года.
Во-первых начнем с причин разгона сечи. Первой и безусловно основной причиной разгона сечи было восстание Пугачева, поставившее государство на грань развала. В 1773-1774 годах сечевики толпами шли к Пугачеву. Когда проводивший дознание по делу Пугачева граф Никита Панин доложил Екатерине II, что самозванец намеревался из заволжских степей идти на Сечь, чтобы подымать казаков, императрица решила, что с приднепровской вольницей надо что то делать, пока какой-нибудь новый самозванец не взбунтовал Сечь. Второй причиной было заключение Кучук-Кайнарджийского мира 1774 года с турками, после которого надобность в казачьей защите южной границы от татарских набегов отпадала: крымский хан принял российское подданство. Третей причиной было само поведение казаков и их старшины. Земли Войска Запорожского были чрезвычайно обширны и плодородны, не освоив эти земли нельзя было заселить приазовские и причерноморские земли. Тому на запорожских землях стали селить сербских колонистов, что вызвало гнев казаков: многих колонистов просто убили, других обкладывали данью. Что безусловно не радовало русское правительство. Кроме того старшина обнаглела в край, воровство казенных денег высылаемых на содержание войска становилось систематическим. Это приводило к восстаниям сечевой бедноты. Кошевой атаман Калинишевский два раза вынужден был бежать из Сечи и подавлять восстания с помощью регулярных войск. Одного из зачинщиков восстания Калинешевский лично запорол насмерть. Многие из старшины сумели сколотить гигантские состояния, только лишь у писаря Глобы (далеко не самое главное лицо на Сечи) имелось 14 тыс. голов скота. Старшина жирела, боеспособность казаков падала, тут еще атаман Калинишевский вступил в тайные переговоры с турецким султаном. О чем не замедлил сообщить в Петербург полковой старшина Савицкий. Ясно что все это в конце концов переполнило чашу терпения русского правительства.
Кстати приказ о ликвидации Новой Сечи отдал… запорожский казак Грыцько Нечеса, более известный как светлейший князь Григорий Потемкин-Таврический (незадолго до этого запорожцы приняли светлейшего в свои ряды) В начале мая 1775 года генерал-поручик Петр Текелли, исполнявший обязанности командующего войсками в Новороссии, получил приказ занять войсками Запорожскую Новую Сечь и ликвидировать ее. Не мешкая, Текелли со всей пехотой и кавалерией выступил из крепости Св. Елизаветы и 5 июня подошел к Сечи которая располагалась на острове Чертомлык у современного села Покровское Никопольского района Днепропетровской области. Внезапное появление русских полков с артиллерией, быстро обложивших Чертомлык, ошеломило казаков. Текелли сумел сохранить в тайне приготовления к выступлению в поход и свалился на сечевиков как снег на голову. Из-за позиции старшины Сечь как военная организация сильно деградировала, тому казаки полностью прозевали подход целой армии. Внезапность и организованность действий регулярных войск, сразу же лишили запорожцев воли к сопротивлению.
Заняв ключевые пункты и выкатив на позиции пушки, к которым встали канониры с уже зажженными фитилями, Текелли потребовал к себе старшину. Верхушка казачества прибыла, и генерал без долгих предисловий зачитал манифест императрицы об уничтожении Сечи и упразднении запорожского войска. Текелли не стал форсировать события, дав казакам неделю на размышление. После чего он ласково принял явившегося с хлебом-солью кошевого Петра Калнишевского, и даже сам поехал к нему с ответным визитом. Проведя несколько дней в пьянке с казачьей старшиной. Среди которой был полковой старшина некто Лях, по происхождению польский шляхтич. Ничем особенным ни в военных действиях, ни по службе войску он не выделялся, но был настроен очень антироссийски и он сумел сгруппировать вокруг себя часть казаков. Поскольку Сечь была окружена войсками, к Текелли явились 50 казаков и просили выдать "пропускной билет" для ловли рыбы на реке Ингул, впадающей в Черное море недалеко от устья Буга в турецких владениях. Получив его, казаки сели на суденышки-чайки, усадили еще несколько сот "безбилетных" сотоварищей и провозгласивши походным атаманом Ляха отправились к Ингулу, где и осели, испросив разрешения султана. Так возникла Задунайская Сечь.
Когда Текелли окончательно протрезвел он заметил что количество казаков на Сечи резко уменьшилось, и Текелли в ярости за то что его обманули, применил репрессии. Правда касались они только нескольких представителей старшины, в том числе и кошевого Калнишевского, которых Текелли обвинил в расхищении казенных средств.



Сейчас многие историки пытаются выставить сосланного на Соловки Калнишевского, как некоего мученика за идею. Национальную конечно. Забывая при этом какую роль в дискредитации и деградации Сечи он сыграл. Кроме того его мученичество тоже вызывает немало вопросов. Когда он отправился в ссылку за ним отправилось шесть (!) возов с имуществом. В этом обозе ехало немало ценных вещей на подобие Евангелия в тридцать четыре фунта серебра, что в наше время составило бы полмиллиона долларов. Ежедневный паек атамана Кальнишевского составлял рубль из его же привезенной казны, что в пятьдесят раз превышало пайку обычного зэка (две копейки). Потому ничего удивительного нет в том что атаман дожил на Соловках до 112(!) лет и отказался их покинуть даже тогда когда его амнистировали.
Что же ждало остальных казаков? Оставшуюся старшину приравняли к российскому дворянству, наделили армейскими чинами и землей. Причем, землю оставляли ту, которой те владели до ликвидации Сечи. А кому не доставало до положенных для дворянского достоинства полутора тысяч десятин, еще и прирезали! Чтоб не обидно было. Некоторые "по знакомству" не остановились даже на полутора тысячах. Атаман Вершацкий, например, оттяпал себе на Днепре около восьми тысячь десятин. Атаман Кирпан приватизировал себе около двенадцати тысяч десятин, а есаул Пишмич около тринадцати тысяч! Простые же казаки по мысли правительства должны были добровольно вступить в пикенерские и гусарские полки. Однако сечевики не спешили это делать, ведь разница между гусаром и казаком состояла в том что риск конечно один и тот же а вот привилегии разные. Когда правительство заметило, что идея о добровольном вливании казаков в ряды доблестной регулярной армии терпит крах, стали искать другие способы привлечь казаков на службу, ибо каждый понимал какую опасность для окружающих таят в себе крепкие мужики с военным опытом, незанятые ни каким общественно полезным трудом. После долгих размышлений ничего другого не нашли как … снова возродить казачество. И снова за это принялся Григорий Потемкин, которому что разгонять что собирать казаков было без разницы лишь бы без дела не сидеть. И уже в 1783 году, Потемкин в особой "прокламации", высказал свои намерения собрать снова запорожцев. "Объявляю, говорилось в этой прокламации от 1 июля 1783 года, чрез сие из пребывающих в Азовской губернии. Славянской и Елизаветской провинции жителей, кои в бывшем войске Запорожском служили, что полковому старшине и армии капитану Головатому Антону препоручено от меня приглашать из них охотников к служению в казачьем звании под моим предводительством." Для тех кто ни понял, через восемь лет после упразднения, запорожское казачество стараниями русского правительства было возрождено. Правда без какого либо определенного центра наподобие Сечи. Но это только пока.
В 1787 году, во время путешествия Екатерины II по Новороссии казачьи старшины, можно полагать, при несомненном участии самого Потемкина, подали в Кременчуге в адрес Государыни прошение, в котором выразили свое желание по прежнему служить на военном поле казаками. Екатерина согласилась и в ближайшие годы казаки вернули себе все видимые атрибуты бывшей сечевой волницы: знамена, печати, булаву кошевого атамана, перначи, деление войска на курени которые назывались точно так же как на Сечи, правительственные документы направляемые казакам начинались с обращения, аналогичного обращению к запорожцам.
13 августа 1787 г. начинается война с Турцией, и правительство предоставило запорожцам место в урочище Васильково у Бугского лимана для основания войскового коша. В это время казаки приняли название Войска верных казаков (запорожских), а в конце 1788 г. Войско верных казаков получило иное наименование Войска верных черноморских казаков. Активное участие черноморцев в русско-турецкой войне, снова вернуло им благосклонность русского правительства. И когда черноморцы стесненные небольшим пространством выделенным им для проживания обратились к Екатерине ?? с просьбой предоставить им для поселения обширные и незаселенные берега Кубань-реки. Ответ не заставил себя долго ждать. 30 июня 1792 г. Екатерина II подписала указ о переселении Черноморского войска на прикубанские земли и жалованную грамоту на вечное владение ими. Первая партия черноморцев в количестве 3247 человек прибыла морем на Тамань 25 августа 1792 г. Бывшие запорожцы получили гигантский кусок целинной земли, удивительно похожий на тот, которого их некогда лишили. Всего на Кубань переселилось около 25 тыс. человек. С мая 1793 г. начала создаваться Черноморская кордонная линия. По старому запорожскому обычаю был брошен жребий, распределивший месторасположение 40 куренных селений. 38 из них получили старые запорожские названия.
В 1828 году и казаки Задунайской Сечи перешли на сторону русской армии принеся покаяние и присягу русскому императору Николаю I и так же поселились на Кубани. Что очередной раз доказывало что Россия это единственная страна дававшая запорожским казакам возможность, для нормального существования и развития. И даже временные конфликты с русским правительством не могли нарушить общую тенденцию.
Черноморские а с 1861 года переименованные в Кубанских казаки , верой и правдой служили России. После гражданской войны Войско Кубанское, как впрочем и другие казачьи войска были ликвидированы. В начале девяностых в этих землях началось казачье возрождение.
В Украине же особенно в 19 веке сложился своеобразный "Запорожский миф" существующий до сего дня и канонизированный учебниками истории, по которому в 1775 году "клятые москали по врожденной ненависти к украинцам разрушили последний светлый луч в темном царстве- Запорожскую Сечь." И все и точка. И ни слова про возрождение казачества, через несколько лет. Про его славную историю. Про то что современные кубанцы и есть те самые запорожцы. Ясно, что правда разрушает миф про "клятых москалив". Умалчивание связи между запорожцами и кубанцами позволяло, всевозможным демократам 19 века, как правило шляхтичам, сидя в теплых усадьбах рассуждать про то "что нема козакив, нема воли". Хотя стоило лишь только съездить на Кубань, и там увидеть и запорожцев и волю сколько хочешь, но для этого нужно было бросить теплую усадьбу, а этого не хотелось, тому паны демократы продолжали как в ничем небывало "нема козакив, нема воли". Сейчас о кубанцах помалкивают потому что в последнее время у нас своих "потомков запорожцев" развелось видимо невидимо которые монополизируют историческую память про Сечь и зачем им еще какие-то конкуренты. Кроме того многие современные кубанцы стоят на русских патриотических позициях, вспомнить хотя бы краснодарского губернатора Кондратенко, и говорят о необходимости восточнославянского единства. Что невероятно нервирует наших слишком "свидомых украинцев", многие из которых любят пощеголять в неких псевдоказачьих мунирах, позвякивая неизвестно за что полученными медальками. Тому и создают украинские историки мифы про окончательный разгон запорожской Сечи в 1775 году. Так спокойнее. http://www.mrezha.ru/ua/zapor.htm

Відповіді

  • 2002.11.15 | Габелок

    Спасибічки сусідам, пояснили хто ми насправді є (-)

  • 2002.11.15 | Габелок

    Re: Запорожец за Кубанью (+)

    Пане Степе, давайте спробуємо бути об*єктивними в історії. Я приходжу сюди поділитися новою історичною інформацією, так само й дізнатися про щось нове. Якщо у Вас є якісь інші наміри, будь ласка, скажіть про це і, можливо, Ви збережете мій час, за що я був би вдячний Вам.

    Нижче я подаю інші два трактування на ту історію, яку Ви процитували. Я певен, що те що я приводжу не є ідеальною й цілком об*єктивною історією (не говорячи вже про термін "москалі", який є антипатичним для мене). Але у всякому разі нижче приведена історія НАМАГАЄТЬСЯ бути об*єктивною й спиратися на факти.

    Перше:
    http://www.slovnyk.org/txt/grushevs/istukr/Part596.html#113.%20%D0%F3%E9%ED%EE%E2%E0%ED%ED%E5%20%D1%BF%F7%E8.

    112. Останнє скасованне гетьманства. Скасованнє гетьманського і всього українського устрою було рішене новим правительством Катерини II від самого початку. Вступаючи на царство по короткім панованню свого чоловіка (1762 р.) вона в своїй інструкції сенатови поставила своїм завданнем заведеннє одного устрою і права у всїх краях, які мали ще свої закони і свій устрій— на Україні, в балтийських провінціях і Фінляндії. Вважала потрібним вести до того „аби вік і їмя гетьманів счезало, а не тільки щоб яка небудь персона була визначсіа на сей уряд".

    Одначе Кирило Розумовський був одним з найбллзших і найвірнійших прихильників нової цариці, вона богато завдячувала йому і політичні пляни мусіли до певної міри стримувати ся перед такими зідносинами. Та стала ся пригода, що подвигнула Катерину підняти руку на сього свого вірного приятеля. При кінці 1763 року донесено їй з Київа, що між українською старшиною збирають підписи на прошеннє до цариці, аби гетьманство зіставлено в роді Розумовського, особливо вірнім царству росийському, а для прикладу вказувало ся іа Хмельницького, як він по собі передав булаву синови. На Українї оповідали, що всю сю справу пустив Теплов—намовив Розумовського, аби призвів старшину до сього прошення, а потім против нього цілу сю історію обернув. Розумовський заохочував старшину до підписування сього прошення, і на нїм ся справа окошила ся. Правда, прошеннє се навіть не було подане цариці, бо генеральна старшина побояла ся підписати: підписали тільки полковники, і тому справу залишено. Але цариця взяла се за привід покінчити з гетьманством. До того наспіла ще під той час ота записка Теплова, про непорядки українські. Дуже можливо, що правительство самопоручило йому скласти таку записку, як пізнійше теж зроблено було і при скасованню Запорожа. В Тепловській записці зібрано було великий матеріал про всякі старшинські непорядки і зловжитки, а заразом доводило ся що Українці такі ж „Россіяне" як і Великороси, тільки через недбальство київських князїв відокремили ся, і їх без церемонії можна назад в усім обєднати з Великоросами.

    Киристаючи з сього всього цариця заявила Розумовському, що не вважає можливим далї бачити його на гетьманстві і радить йому, аби сам тікав від біди і зрік ся гетьманства—попросив його увільнити. Розумовському одначе сього зовсім не хотіло ся і він відтягав ся. Тоді цариця погрозила йому бідою—що як сам не піде, то таки булаву від нього відберуть, а попаде ще і в неласку царську. Розумовський покорив ся, подав цариці прощенне, що просить увільнити його „від такого тяжкого і небезпечного уряду", а за те благає ласки до своєї „многолюдної сїмї". Се прошеннє його зараз сповнено. 10 падолиста 1764 р. видано маніфест до „малоросийського народу" про увільненнє Резумовського від гетьманства, і вже про вибір нового гетьмана нїчого не споминало ся, тільки цариця згадувала, що вона задумує якісь переміни на краще, а поки шо заводить малоросийську колегію, а її президентом і генерал-губернатором Малої Росії призначає Графа Румяниева. Розумовському за його покірність дано незвичайну пенсію, по 60 тис. рублів річно, і величезні маєтности, що були призначені на утриманнє гетьмана: Гадяцький ключ і Биківську волость Се подало Одвірок тоїж церкви, з написом про збудованнє її Гонтою. надїю й генеральним старшинам та полковникам, що мабуть і їм при скасованню гетьманського правлїння роздані будуть на власність так звані рангові маєтности—призначені на їх уряди, як дані були Розумовському гетьманські. Тому вони не дуже споминали про вибір нового гетьмана (так завважає автор Історії Русов)—тільки їх надії не справдили ся. А Розумовський жив потім довго, те цілих сорок літ після сього. Хоч сам по собі гетьман був досить негодящий, про те приходить ся пожалувати, що не удало ся йому задержати булаву аж до смерти—бо се продовжило б українську автономію.

    Нова малоросийська колегія мала складатися з чотирох членів українських і чотирох великоросийських, а при тім президент і прокурор з Великоросиян. Засїдати їм веєено в суміш по старшинству, а не так як було за цариці Анни, що Великороси сиділи по праву руку, а Українці по лїву— бо се „утверждало вь Малороссіанахь развратное мнЬніе, по коему постановляють себя народомь оть здешнего совсемті отличньiмь." Ціла одначе та колегія не багато значила, зроблечо її тільки для форми, а властивим правителем був Румянцев і йому цариця поручила сповняти свою программу: вести Україну до повного скасовання українських порядків і заміни Їх законами і порядками росийськими.

    В своїй інструкції цариця вказувала на ріжні сторони українського житя, на котрі Румянцев мав звернути особливу увагу. Поручало ся йому зробити перепись України, щоб вияснити її заможність і привести до того, аби з неї росийська казна (скарб) мала безпосередні доходи. Показували ся ріжні неприємні правительству прикмети українського устрою, і особливо—що повного закріпощення селян на Українї не було, а селяне могли переходити від одного пана до другого; таку свободу, незнану вже давно в Московщинї, цариця не вважала можливим терпіти на Українї, тому наказувала Румянцеву зробити їй край. Найбільше ж уважати веліла на українську „внутрішню ненависть" против великоросийського народу, особливо серед старшини— наказувала дуже стежити за нею та всякими способами розвивати довірє і прихильність до росийського правительства серед простого народу, щоб старшина не могла на нїм оперти ся. Для сього наказувала вести дїло так, щоб народови представляти користь від нових порядків—що вони визволяють нарід від кривд старшинських та панських і під московським правліннем йому буде краще як під гетьманським.

    Стара се була політика— підіймати нарід на старшину, та трудно було народови показати користь від нових порядків, коли між ними мало бути й скасованнє останків селянської свободи, які ще зістали ся на Українї, признаннє за старшиною дворянських прав росийських і пересадженнє на Україну московських порядків з Їх лютим кріпацтвом і повною безправністю народньою. „Генеральна перепись" України, вчинена Румянцевим, зістала ся важним джерелом для пізнання старого житя Гетьманщини, але не полекшила долї народньої. Румянцев, сам одержавши великі маєтности на Українї, став дивити ся на селянські справи очима українського пана і нїякої полекші нївід нього ні від иньших великоруських начальників українське селянство не мало. Навпаки, всї ті кріпацькі порядки, які старшина досі помалу заводила в своїх маєтках (знов таки при ласкавій помочи росийських властей), тепер поширено, скріплено і припечатано властю правительства і царським законам, і становище українського селянства дуже погіршило ся під новими росийськими порядками і правлїннєм росийських начальників, вихованих в кріпацьких порядках Московщини.

    Лекше було Румянцеву сповняти накази цариці в справі стеження за старшиною та всякою „внутрішнею ненавистею", або як пізнїйше се називало ся—українським сепаратизмом. Тут Румянцев показував такий запал, що навіть самій цариці приходило ся його стримувати та заспокоювати, щоб не горячив ся непотрібно. Особливо роздражнили його вибори в росийську комісію уложенія в 1767 р., коли цариця наказала з усїх сторін, а в тім і з України вислати виборних депутатів від усякого стану людей і дати їм писаний наказ, чого люди хочуть: яких законів і порядків їм треба при укладанню „уложенія"—нових законів для Росії. При тім уся українська людність—не тільки старшина, але також козаки, міщани, духовні—всї заявляли бажання, щоб вернено Україні її давні права і порядки, по статям Богдана Хмельницького, вибрано знову гетьмана, і таке иньше. Се луже гнівало Румянцева. Він і сам і через розісланих на місця офіцерів силкував ся вплинути на громадянство, щоб не виступало з такими бажаннями, вибирало людей „уміркованих"; навіть цензурував і касував інструкції, де такі автономні жадання виявляли ся найбільш сильно, і віддавав під суд тих, що найбільш проявили себе такими жаданнами. В ніжинськім полку тутешнє „шляхецтво" (старшина) вибрало депутатом „уміркованого" чоловіка (Селецького на імя) і він не схотїв прийняти інструкції, написаній в автономнім напрямі, з відновленнєм гетьманства і українських порядків. Тоді старшина вибрала иньшого депутата; за се Румянцев віддав під воєнний суд усіх, що складали наказ і скидали Селецького, а суд засудив не більше не меньше як 33 особи на кару смерти за се! При конфірмації кару зменьшено—на восьмимісячну вязницю.

    Не вважаючи на всї такі заходи і суворі кари Румянцева, українське громадянство, як я сказав, все таки однодушне у всіх наказах провело сю лїнїю—жаданнє української автономії. Вважало хвилю рішучою і за обовязок собі ставило подати свої жадання, не оглядаючи ся на гнїв і кари всесильного намістника. Правда, з проекту нового уложенія нічого не вийшло і сї вибори в комісію уложенія і дані їй накази зістали ся тільки незвичайно виразнимим проявом тодїшнїх бажань і змагань Українців, а заразом характеристичним малюнком відносин українських під правлїннєм нового намістника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сї прояви українських настроїв і бажань ніж її намісник. На гнївні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство" вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сї погляди старих часів"—що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском прави тельственної політики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помила ся справді.

    Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідшині. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763—4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено губернію Слобідську на взірець иньших росийських губерній, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщині—та й виступали далеко слабше нїж там.

    113. Руйнованне Сїчи. Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної політики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.

    Правда, остання Січ, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотіло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина, бачучи що з ним не спорити ся, старала ся чинити його волю. Запорожці зносили тяжкі походи, складали свої голови в війнах з Туреччиною і Кримом, сповняли ріжні служби, які на нього покладало росийське правительство. Як у першій турецькій війні, в 1730-х роках, так і в другій, що почала ся 1768 року, Запорозьке військо брало неустанну участь, висилало по кілька тисяч Січовиків в походи з росийською армією, вело партизанську, підїздову війну, воювало на своїх чайках з турецькою фльотою, несло сторожову і всяку иньшу службу й діставало похвальні грамоти від цариці. Але все се не ратувало Запороже від нарікань і жалів правительства. Одна причина була— зачіпки запорозького юнацтва з Туреччиною, Кримом і Польщею в часах, коли Росія була з сими державами в згодї; з сього все виходили жалі й скарги, а запорозька старшина при всїй охоті не могла запобігти таким зачіпкам запорозьких ватаг. Друга те більша—се суперечки за землї. Вже „лїнїя"—ті укріплення, що будували ся на українськім пограничу з степом в 1720 і 1730-х роках, захопила старі „запорозькі вільпости"—землї запорозькі. Почавши з 1730-х років росийське правительство заселяло сю лїнїю селами і городами, між иньшим оселило тут чимало виходнів Сербів. Перше поселеннє їх зроблено в 1732 р., а потім знову в 1751—2 рр.

    Ся „Нова Сербія", як її названо, заняла весь північний край запорозьких земель; організована вона була по воєнному—в полки і роти, піші і конні, гусарські, і дуже потиснула Запорожців. Потім, в 1750х рр. правительство почало селити козачі і пікінерські слободи з ріжного прихожого люду зачавши від околиці новозбудованої тоді кріпости св Єлисавети (Єлисаветграда) далї на схід, і забирало для тих слобід запорозькі землї. Розумієть ся, се дуже гнівало Запорожців, що в їх предковічні степи влазять непрошені гості, відбирають у них старі їх займанщини і уходи, рибні і звірині лови, і знать не хочуть знати нї Січи нї її власти. Вони пробували і документами доходити свого права у росийського правительства, і руйнували ненавистні слободи оружною рукою. Се одначе нїчого не помагало, тільки росийське правительство все більше починало кривим оком дивити ся на Запороже, як неприємну перешкоду в заселенню тої степової „Нової Росії", якії названо потім. Особливо ся справа загостри ся, як за цариці Катерини разом з скасованнєм гетьманства і заведеннєм губернії Слобідської велено утворити також осібну Новоросийську губернію з тої пограничної лїнїї, примежувавши до неї сусідні части Гетьманщини і поблизькі землї запорозькі. Запорожцї не позволяли вести границї нової губернії в свої землї, не давали осаджувати слобід, розганяли їх та переманювали людей до себе. Все се дуже гнївало росийське правительство, що тодї дуже носило ся з плянами заселення степів, опановання берегів Чорного моря, приєднання до Росийської держави земель Балканських і самого Царгорода.

    Правда, Запороже в останніх десятилітях перед своїм скасованнєм значно зминіло свій вигляд. Останній кошовий запорозький Петро Калнишевський, що ще від р. 1762, а від 1765 таки без перерви до кінця Січи був її кошовим, був чоловік дуже розважний і обережний. Вважаючи на обставини, всякими способами стримував Запорожців від яких небудь зачіпок з росийськими властями, дбав про заселеннє запорозьких земель оселою хліборобською людністю, завів всяке хозяйство, осадив богато селян-хлїборобів. В запорозьких степах зявили ся великі слободи запорозькі, церкви не тільки в самій Сїчи, а й по ріжних оселях. Таким чином нарікання, що в руках Сїчовиків чорноморські простори зістають ся диким яловим степом, нїкому не користним- ставали неправдиві. Господарство Калнишевського саме показувало, що в руках Сїчовиків сї простори можуть заселити ся і загосподарити ся. Колиж бо правительству хотіло ся взяти сї краї в свої руки! А при тім, касуючи старий козацький устрій на Украінї, не хотїло воно терпіти таке гнїздо свобідного духу, як автономна сїчова громада—хоч як вона поскромнїла і похилила ся в порівнянню з Січею часів Гордієнка!

    Всі сї справи дуже загострили відносини правительства до Запорожа з кінцем 1760-х років. До того пришла ще війна з Туреччиною, що вийшла, мовляв, з своєвільного нападу Запорожцїв на пограничне турецьке містечко Балту. В Колїївщинї Запорозцї теж були сильно замішані; правительство росийське помогало польським панам задавити се повстанпє і годило ся йому приборкипі й Сїч, з котрої йшло гайдамацтво на польську Україну.

    З другого боку. Запорожці—як доносили росийські власти, особливо докучали Новоросийській губернії, зганяючи осаджені там села та осаджуючи против них свої. Росийське правительство рішило знищити Січ. Але бояло ся якогось воєнного розруху, і через те повело діло по малу, потайки, щоб захопити Запорожцїв зовсім неприготованими. По скінченню турецької війни, в 1775 році секретно розіслані були воєнні команди росийські в запорозькі степи -відбирати зброю від Запорозцїв, що були на промислах, а літом генерал Текелї з великим військом росийським війшов в запорозькі землі як добрий приятель, зайняв запорозькі паланки (округи) своїми військами і разом з тим несподівано обложив саму Сїч. Виставивши перед нею свою артилерією, дня 5 червня післав оповістити Сїчовиків, що Січи більше не має бути, Запорожці мусять піддати ся, покинути Січу й розійти ся, коли не хочуть, щоб росийське військо їх воювало. Страшенно се збентежило Запорозців; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотіли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит січовий стали іх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожці послухали і піддали ся Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козків". Широко оповідали ся причини такого несподіваного вчинку, і тут дуже цікаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Загіорожцї, ухиляючи ся від господарського і семейногожитя, затримують в дикім стані свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торіовлі, з другого боку —що Запорожці останніми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хліборобської людности.

    Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нічого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітній келії, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидці прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келії вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але огорожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсох ся від старости, був весь сивий, а вбраний по козацьки в сіінїй жупан китайчатий, з двома рядами ґудзиків. Вмер 1803 року, маючи 11.2 лїт. Перед тим 1790 р. вмер військовий писар Глоба, засланий також в оден північний монастир, і судя Павло Головатий, в Сибири, в монастирі тобольськім.

    Та встань батьку, ой встань Петре, кличуть тебе люде—

    Ой як підеш на Вкраїну, по прежньому буде.

    Ой піди ж ти до столиці прохати цариці,

    Чи не вступить царство землі по перші границі?"

    Чи не верне степи й поля, всі к.чейноди наші?

    „Ой царице, наша мати, змилуй ся над нами,

    Оддай же нам наші землі з темними лугами!"

    „Не на те ж я, Запорожці, Москаля заслала,

    Ой щоб твої луги й землі назад повертала!

    Не на те я, Запорожці, Січ розруйновала,

    Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"

    Текла річка із-під саду та й упала в кручі—

    Заплакав же пан кошовий від цариці йдучи.

    Текла річка невеличка, заросла лозами—

    Заплакав же Піін кошовий дрібними сльозами.

    „Ой великніі спіт, цариця, і всім ти владаєш,

    А вже ж ти нас Запорожців з місця споміщаєш.

    Та вже ж ти тих вражих панів та все награждаєш"

    Та летить крячок та на той бочок та .іетячи кряче—

    Та усе військо запорожське та на Кальниша п;іаче.

    Та летить крячок та на той бочок—де взяв ся шуліка!

    —Ой не буде в Січи города отнині й до віка!

    З запорозьких земель справдї великі маєтности роздано ріжним московським панам. Счовики ж мали бути поверстані в пікінери або вміщанетаселяне. 1776 р. Потьомкін доносив царицї, що з Запорожцями вже приведено все до порядку: одні разселили ся по містах і селах, иньші вписали ся в пікінери і з них набрано два полки; з забраного старшинського майна зроблено капітал для підмоги мешканцям, і т. д. Але в дїйсности було що иньше.Переважна більшість Запорожців не хотіла ставати гречкосіями і порішила піти тою ж стежкою як по першім зруйнованню Січи—під Турком жити. Старий Запорожець Микита Корж оповідав, як тоді Сїчовики умудрили ся „Москаля в шори убрать". Тому що Запороже, всї дороги і границі були зоставлені московським військом, Запорожці стали відпрошувати ся у Текелія на заробітки на рибні лови на Тилигул. Діставали пашпорти на 50 душ, а набирали з собою по кілька сот тай виходили за границю. От-так незадовго більша половина їх вийшла в Туреччину, так шо лїтом 1776 р. тих Запорозцївмандрівцїв на Тилигулї та під Хаджибеєм зібрало ся до 7000 і тут під Очаковим почали собі селити ся.

    Коли про се довідали ся в Петербурзї, дуже з того занепокоїли ся, стали підсилати до Запорожцїв ріжних людей та намовлять їх вертати ся, а заразом від турецького правительства допевняли ся, щоб видало

    Запорожцїв. Але нї Запорозцї не хотіли вертати ся, анї Турки не хотіли Їх видавати

    Ей оступили прокляті драгуни усї степи й усі плавні,

    А вже ж уступили та дві дивізії та в покровські базари—

    А вже ж славні Запорожці пяти показали:

    „Ой ходімо, братя, Турчина просити,

    Чи не дасть нам землі віка дожити"

    Пішли наші славні Запорожці не з добра, а з печали—•

    Ой як утікали, то все забирали—і з церков ікони,

    Тільки покидали золотую зброю та вороні коні.

    Ой пустили ся наші Запорожці через море дубами.

    Ой як оглянуть ся до славної Січи—умивають ся сльозами.

    Прийшли до Турка та й вклонили ся низько:

    „Ой дай же нам землю тай коло границі близько".

    „Ой рад же ж я, Запорожц, вашу волю вчинити,

    Коли ж все будете, славні Запорожцї, мині зміну (зраду) робити!"

    „Ми не будемо, турецький царю, тобі зміни робити,

    Бо нас присягає усіх сорок тисяч тобі вірно служити!"

    „Дарую вам землю, ще й обидва лимани (Дніпровий і Дністровий).

    Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани!"

    Щоб Росія не чіпала ся Запорожців, султан дав їм землі на Дунайських гірлах; але Запорожці не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами". 1778 року їх формально прийнято під вдасть турецьку, позволено заложити Січу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби іх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити іх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Січовиків і иньших охочих від втікачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська" і в 1783 р. поручив Антопови Головатому, Чепізі й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожці з тих що вийшли за границю.

    Иньші звернули ся до цїсаря німецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Січу в австрійських землях, в Банатї, над долішньою Тисою, і в 1785 р. вісім тисяч Запорожців перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди -не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччині оселено їх з початку в Сейменах, потім нарешті позволено заложити кіш на гірлі Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сиділи великоросийські виселенці козаки-Некрасовцї, котрих Запорозці відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся,—в 1792 р. визначено на мешканнє устє Кубани і землі між Кубанею й Азовським морем. Позволено відновити давній сїчовий устрій—військову старшину, кіш і старі курінї, числом сорок; нанадано нові клейноди, позволено судити ся своїм судом і свобідно, безданно промишляти всякими промислами. Всього зібрало ся козаків в тім Чорноморськім війську 17 тисяч, і вони положили початок українському заселенню Кубанщини. Першим кошовим чорноморським був Харько (Захар) Чепіга.

    Задунайська Січ держала ся до р. 1828. Жило ся під Турком добре, тільки мучило сумлінне Запорожців, що приходить ся помагати бісурменови воювати християн:

    Ой наробили та славні Запорозці та великого жалю:

    Що не знали, кому поклониться—та которому царю.

    Ой поклонили ся турецькому— під ним добре жити,

    А за все добре, заодно недобре що брат на брата бити.

    Росийське начальство не переставало підманювати сих дунайських Запорожцїв, щоб вертали ся до Росії—через ріжних свояків, знайомих, то що. Від часу до часу більші або меньші ватаги сих дунайських Запорожцїв переходили—але се були дрібницї. Аж 1828 р., як розпочала ся знову війна з Росією, тодїшнїй кошовий задунайський Осип Гладкий задумав перевести Задунайців до Росії; він пустив поголоску, що Турки хочуть переселити Запорозців як найдальше від росийської границї—в Єгипет. Заразом намовляв вертати ся під Росію, але що не всі хотіли вертати ся, то він, не відкриваючи свого заміру, вийшов з військом ніби в похід на Москалїв, і тільки на росийській границї сказав своїм Запорозцям, що йде передати ся під Росію.

    Вороття не було. Прибувши до росийського війська, Гладкий явився перед царем і заявив, що піддасть ся йому. З своїм полком потім брав участь в війні, а після війни вибрав для оселення свого війська місця на Азовськім побережу, між Бердянском і Маріуполем і тут се невеличке „Азовське військо" жило аж до 1860-х років, коли їх переселено на Кубань.

    Але ся зрада Гладкого стягнула велику біду на тих Запорожцїв, що зістали ся на Дунаї. Турецьке правительство скасувало військо, знищило кіш і розселило Задунайців по ріжних місцях. Кажуть, що богато їх навіть побито при тім. Гірко проклинали ті Запорозцї Гладкого.

    Друге:

    http://www.geocities.com/ukrexlibris/greathistory/r27.html


    Скасування гетьманства

    На прикінці 1763 р. Катерина викликала Розумовського до Петербурга й «порадила» йому зректися гетьманства добровільно. Безпосередною причиною тої «поради» були заходи української старшини перемінити гетьманство в династичне наслідство, звязане з родом Розумовських. Та й без того Катерина думала про цілковиту ліквідацію гетьманства, «щоб навіть сама назва гетьманів зникла, не то щоб вибірати на цей уряд якусь особу». Розумовський, що в своїй адміністративно-політичній діяльности, постійно кермувався інструкціями з Петербурга й тепер, коли йому запропонували скласти булаву, не осмілився запротестувати. Рік згодом проголошено на Україні царський указ, що ним, нібито для добра України, на місце гетьмана установляється тимчасову Малоросійську Колєгію з чотирьох українців і чотирьох москалів, під проводом президента, а на ділі генерал-губернатора Румянцева. Йому то доручила цариця, спрямувати велитенські багацтва України у всеросійське русло, як теж поволі, але постійно, затирати сліди правно-державної, устроєвої, звичаєвої й культурної окремішности України від Московщини.

    Румянцев мав подбати про усправнення українського судівництва й адміністрації, щоб новими порядками прихилити українські симпатії до Росії, а рівночасно, щоб запевнити дохідність з поміщицьких маєтків у користь царського скарбу, мав остаточно прикріпити селян до землі й припинити їх вільний перехід від одного поміщика до другого. Виграючи селянство проти поміщиків і навпаки, Румянцев мав стежити за настроями населення й не допускати до зросту хвилювань проти нового порядку й московської влади. Завдання його було нелегке; багато залежало від його особистого хисту й такту в поступованні.

    Коли в 1765 р. зїхав Румянцев до Глухова, він не був уже тут новиком. Маючи здавна великі маєтности на Україні, що славилися своєю зразковою господаркою, Румянцев знав місцеві умови, знав людей і вмів ними покористуватися. Протягом своєї 20-літньої управи Україною зумів він майже вповні виконати ту точку інструкції цариці, що в ній доручувано йому «старатися викорінити серед українців погляд на себе, як на нарід цілком відмінний від москалів».

    Йдучи слідами гетьмана Апостола, що для усталення норм землеволодіння перевів у 1729—31 рр. «генеральне слідство про маєтности», Румянцев перевів у 1765—67 рр. нову ревізію землеволодіння, а її висліди створили цілий статистичний архів у поверх 1000 фоліянтів зібраних протоколів, що хоч і не були використані Румянцевом, залишилися неоціненим історичним матеріалом для пізнання економічного стану України в пол. XVIII ст.

    З черги перевів Румянцев реформу гарнізонового податку, який з оплат в натурі перемінив на грошеві, по рублеві й дві копійки від хати. Сам великий землевласник, він боровся з безплатними, військовими реквізиціями, а це, підчас турецько-московської війни в 1768—1774 рр. відчула Україна, як велику полегчу. До заслуг Румянцева на Україні слід теж причислити заведення правильної пошти, що єднала Київ та Глухів з визначнішими полковими містами.

    Селянство, з одного боку ніби забезпечене перед зловживаннями суду й адміністрації, з другогож боку чимраз більше закріпощуване, нарікало на свою долю, виливаючи свій жаль у піснях, а тільки раз попробувало вийти з стану покірливої резигнації. Турбаївські селяни на Полтавщині, що їх з козаків переведено у кріпаків, зняли повстання, повбивали своїх дідичів й були приборкані щойно військовою силою.

    Не виявила теж ділом свого незадоволення новими порядками козацька старшина. Упевнена в свойому упривілейованому становищі, дбаючи про побільшення прибутків з своїх маєтностей і робучої, селянської сили, вона тільки про те й думала, щоби дорівняти в правах російському дворянству а то й поповнити його ряди.

    Правда, коли в 1767 р. цариця Катерина скликала до Петербурга представників усіх вільних станів (кромі селян-кріпаків) для складення нового кодексу державних законів, українські депутати використали нагоду для виявлення своїх автономістичних побажань. Їх речником був представник лубенського полку Григорій Полетика, відомий з своїх автономістично-республиканських поглядів, що йому дехто з учених приписує авторство знаменитої «Історії Русів». Та діяльність законодатних зборів не продовжилася довго. Катерина злякалася висловлюваних на них думок, що могли сколихнути підставами російського централізму й припинила їх, ніби через нову турецько-московську війну.

    В тій війні станув Румянцев на чолі російської армії, що при помочі гетьманських і запоріжських козаків здобула Крим, Молдавію та Волощину. Колиж акція перенеслася за Дунай, на болгарську територію, Туреччина мусіла рятуватися миром, заключеним 1774 р. в Кучук-Кайнарджі. Тепер признано Росії частину чорноморського поберіжжя, а унезалежнений від Туреччини Крим опинився під російським протекторатом, заміненим в 1783 р. на остаточне прилучення Криму до Росії. Україна відзискала доступ до Чорного Моря й остаточну забезпеку перед татарським хижацтвом, але разом з тим втратило змисл свого існування Запоріжжя — останнє забороло козацьких вольностей.

    В многоважному році прилучення Криму до Росії, вийшов один царський указ про прикріплення селян до місць, на яких застала їх остання ревізія землеволодіння й другий, про скасування козацького устрою; десять козацьких полків і три компанійські перемінено на десять полків правильної кінноти, з обовязковою, шестилітньою службою...

    Два роки згодом (1785) оповіщено «Грамоту про вільність дворянства», що створювала з колишньої козацької старшини особливо упривілейовану верству, якій віддано на поталу вже цілком закріпощене селянство. Була це не тільки нагорода за дотеперішну льояльність верхів українського громадянства, що виреклися мрій про українську державність і автономію, але й забезпека для царського уряду, що тій верстві вже ніколи не присняться такі небезпечні для московського царату сни. Ще перед тим (1781) перемінено всю територію Гетьманщини на «Малоросійське генерал-губернаторство» з трьома губерніями або намісництвами (київське, чернигівське й новгород-сіверське), що в свою чергу поділені на повіти, були підведені в усьому під загально-російський адміністративний штрихулець. З установ старої Гетьманщини залишився тільки Литовський Статут і Магдебурське Право. Все інше знищено й потоптано; бувало, що нищено таки українськими руками й топтано українськими ногами...


    Запоріжжя під московською рукою

    Вік Запоріжжя, як автономної одиниці в лоні Гетьманщини, від його повороту під московську руку в 1734-5 рр. був уже недовгий. Територія віддана Запоріжському Війську по його повороті з Олешок, була доволі широка — обіймала всю нинішну Катеринославщину, три повіти Херсонщини й окраїни Таврії та Харківщини. Відступлена Росії миром з 1740 р. вона була дотепер справжнім «диким полем», але з того часу вона швидко заселюється й починає жити осілим, хліборобським життям. Зразу кольонізують запоріжці «дикі поля» власними силами: козаки, що їм надоїло воєнне життя й вічне парубоцтво, виходили з складу запоріжського війська, женилися й поселювалися хуторами. Тїж козаки, що не хотіли кидати війська, не женилися, але відходили з коша й закладали собі господарства звані зимовиками. Та найбільше заселювалися запоріжські землі селянами, що тікали від панщизняного ярма на Правоберіжжю й від кріпацтва на Гетьманщині. До часу зруйнування Січі в 1775 р. повстало на запоріжських землях безліч хуторів і зимовиків, у чому до 150 більших сіл; а населення зросло до 200.000. Формально узалежнена від влади начальника московського гарнізону на Україні, а якийсь час від гетьмана (за Розумовського) в свойому нутрі творить «Область Війська Запоріжського» автономну республику з дуже своєрідним демократичним устроєм.

    На чолі запоріжської адміністрації, суду й військової сили стояв вибираний кожного Нового Року кошовий отаман, окружений діловим, старшинським штабом. Ніби президент республики в часі мира, він ставав диктатором з правом життя й смерти підчас війни. По скінченні служби він ставав ніби сеніором, що разом з іншими запоріжськими «дідами» не тратив свого дорадчого голосу й впливу на хід запоріжської політики.

    До штабу кошового отамана належали — суддя, що був рівночасно й скарбником, осаул тобто адютант кошового, та писар, тобто свого роду канцлер отаманської міністерії. Крім прибічного штабу запоріжських старшин були ще й інші. Полковниками звалися начальники поодиноких відділів підчас воєнних походів або адміністратори поодиноких частин запоріжської території, званих «паланками». Було тих запоріжських «паланок» — 8: самарська, кодацька, інгульська, бугогардова, орельська, протовченська, кальміюська й прогноївська. Крім полковників були ще й курінні отамани, теж виборні начальники курінів, більш-менш нинішних баталіонів, що їх було на Запоріжжі — 38. Кошовий з своїм штабом, полковниками й курінними отаманами це й була та фактична влада Запоріжжя дарма, що по формі влада належала до всього запоріжського «товариства». За останні десятиліття свого існування запоріжське «брацтво» почало вже дуже виразно різничкуватися під єрархічним і суспільним оглядом. Теперішні отамани, полковники та старшини, не були вже тими «голими очайдушами», що жили й пишалися тільки боротьбою з «бісурменом», не розуміючи матеріяльних вартостей, нехтуючи почестями й життєвими вигодами. Тай ціле «брацтво» перестало вже бути лицарським орденом ідеалістів. Упадок особистої й збірної моралі помітний у життю Гетьманщини, поширився й на Запоріжжя. Кошовий і курінні отамани, що їм колись при виборі, мазали голову болотом, на знак безоглядної рівности з рештою брацтва, тепер уже дбають про платні за службу й прибутки з господарства, яке давно вже не обмежується до полювання й риболовлі, як колись.

    Вся територія запоріжських земель, на якій поруч бжільництва, звіро- й риболовлі та випасу худоби розвинулося хліборобство, ділилася що року поміж куріні. Вони вибірали з паланок податкові прибутки в грошах і натурі, що йшли на утримання запоріжського війська. Податки й повинности некозацького населення запоріжських земель були невеличкі, а сугі'роти панщизняних тягарів у Гетьманщині просто ніякі. Запоріжці й не налягали на них занадто. Дороблялися власним «промислом», але вже зовсім неподібним до первісного, з XVI і першої половини XVII ст. Риба й футра, шкіри й вовна, мід і віск, коні, рогата худоба й вівці, вкінці збіжжя, управлюване по хуторах й зимовиках, оце були продукти, якими привчилися запоріжці торгувати з близшими й дальшими сусідами. Чималу вагу для запоріжської торговлі мала й кримська сіль, що її до самої Польщі перевозили запоріжці до 1000 возів річно.

    Поволи, але послідовно й уперто, колишній орден лицарів-очайдухів, перетворювався в упривілейовану клясу в громадянстві створеної тим орденом, автономної республики. На півдні України почала стабілізуватися ніби якась незалежна держава, якої демократичному устроєві не було пари в сусідів. Якраз цей устрій і примара стабілізації незалежности Запоріжжя стали сіллю в оці царського уряду. Винищуючи залишки автономії Гетьманщини, царат не міг спокійно дивитися на буйний розквіт «Вольностей Війська Запоріжського».

    Почалося будування морських фортець на південньому заході запоріжських земель, понад Богом, і Свинюхою. З черги москалі, заступаючися за донськими козаками, що натискали на запоріжців від півн. сходу, примусили запоріжців зліквідувати їх оселі на поберіжжі Озівського моря. Відтак, в 1754 р. царський уряд, не питаючись запоріжців, викроїв з їхніх північно-західніх земель широку смугу, де довкола Єлисаветської фортеці (пізн. Єлисаветграду) поселив сербських утікачів з південніх провінцій Австро-Угорщини. Два роки згодом зробив те саме на східніх окраїнах запоріжської території, де довкола Бахмуту створив т. зв. Словяно-сербську провінцію. Серби непокоїли запоріжців, а в 1764 р. дійшло до кривавої сутички з ними під Ташликом, але симпатії царату були по стороні сербських зайд.

    Московсько-турецька війна 1768—1774 рр. покінчилася перемогою Росії тільки завдяки блескучій участи в ній запоріжців. Перемога полковника Третяка над турецькою фльотою в 1770 р., участь запоріжців у боях під Очаковом й нарешті здобуття Кафи, це були лаврові листки слави, про які московська армія не могла й мріяти. Всеж таки добута запоріжцями перемога Росії, була смертю для їх власного існування.


    Зруйнування Січі

    Як тільки підписано турецько-московський мир у Кучук-Кайнарджі, московська армія, звільнена з турецького фронту, дістала наказ — зруйнувати Запоріжську Січ. Один московський генерал Текелій, з 65 тисячами салдатів і 50 гарматами, окружив несподівано Січ, а другий, Прозоровський, з 20-тисячною армією пішов походом на запоріжські паланки.

    Запоріжцям проводив тоді, старий, досвідчений отаман Петро Кальнишевський, що був кошовим уже в 1762 р., а від 1765 р. ні разу не змінявся на свойому уряді. Бачучи, якою сіллю запала Запоріжська Січ в око московського уряду, він старався якомога, не дразнити москалів і йти їм під лад. Стримував запоріжське юнацтво від зачіпок з Польщею, Кримом та чужинецькими поселенцями земель, що їх відібрано запоріжцям, та старався кольонізувати й загосподарювати запоріжську територію. Сам він був добрий господар, що дбав про культурні потреби Запоріжжя. В самій Січі утримував школу, а на Україні побудував чотири величаві церкви. Коли його, по зруйнуванні Очі арештували москалі, то забрали в нього 50.000 рублів і кількасот червінців, 639 коней, до 1.000 рогатої худоби та 14.000 овець і кіз. Мало що менше сконфіскували москалі в його писаря Глоби, бо 30.000 рублів, 336 коней, 389 штук рогатої худоби та понад 12.000 овець. Розмірно багатими були й рядові запоріжці. Ці цифри свідчать вимовно про те, що Запоріжжя, за часів Кальнишевського, жило з осілої господарки, з хліборобства, випасного промислу й торгівлі, що поширилася на всю територю запоріжських земель. Тому не мали основи нарікання московського уряду, ніби то запоріжці стоять на перепоні заселенню й загосподаренню чорноморського поберіжжя.

    Дня 4 червня 1775 р. обскочило Січ військо москалів. На Січ повернено гирла 50 гармат. Жахлива несподіванка збентежила січовиків. Обурення на московську нікчемність спалахнуло постановою боронитися до останнього. Але розвага Кальнишевського й усоріщування січового духовника Володимира Сокальського, щоб не допустити до зайвого кровопролиття — перемогли. Хто здався, а хто втік з Січі, за Дунай. Кіш зруйнували москалі, а тих, що промовляли за добровільною капітуляцією... арештували. Кошового Кальнишевського, суддю Головатого й писаря Глобу, погнали, в кайданах, на північ. Кальнишевського запроторили на... Соловки, других до Тобольська. Дня 3 серпня 1775 р. проголошено маніфест Катерини II з «виправданням» за зруйнування Січі й рівночасним обвинуваченням Запоріжжя в шкідливому для московської держави своєвіллю.

    Повних двацять пять літ промучився останній кошовий Кальнишевський у соловецькому манастирі. Тричі в рік, на Різдво, Великдень і на Спаса, випускали його з келії-одиночки в манастирську трапезу. Тоді то він розмовляв з прочанами й допитувався, що діється на Україні. Помер у 1803 р., маючи 112 літ від роду. Товариші його недолі померли скоріше.

    Решту запоріжців, що піддалися москалям, переведено в свобідних («казьонних») селян, або затягнуто в полки «пікінєрів». Землі запоріжської старшини поконфісковано й обдаровано нею царських підлизнів. Князі Вяземський та Патьомкін стали тоді панами велитенських лятифундій, в сотні тисячів десятин. Перепало тоді 35.000 десятин і бувшому гетьманові Розумовському. До 1784 р. роздано поміщиками біля пяти міліонів десятин землі, разом з поселеними на них хліборобами. Хто не відрікся землі, попав у кріпацьке ярмо, що перед ним тікав на Запоріжжя. Решту вільних земель заселено чужинцями — сербами, болгарами, вірменами, а головно німцями. В 1789 р. примандрувала сюди м. і. секта пруських менонітів, що діставши грошеву допомогу, довічне звільнення від військової служби й трицятилітнє звільнення від податків, дістали по 65 десятин на душу, найкращого чорнозему на Хортиці та на Дніпрових берегах. В половині XIX ст. було вже на давньому Запоріжжі до 100.000 німецьких, добре загосподарених кольоністів. «А на Січі мудрий німець картопельку садить»... співав потім Шевченко. Вільні колись землі Війська Запоріжськогр перейменували на «Новоросію» й віддали в управу генералові Патьомкіну, що мав їх загосподарити. Озброєний широкими повновластями; й величезними капіталами, він почав закладати нові міста (Херсон, Миколаїв, Катеринослав) та села, деколи переборщуючи в усильности, з чого й пішла приповідка про «патьомкінські села», тобто такі, що існували тільки в уяві князя, або на папері. Протягом десятиліть до решти заселено й загосподарено вільні запоріжські землі, при чому чужинецькі зайди утворили тут доволі помітний відсоток населення.


    Нова Січ

    Біля 5.000 запоріжців, що вспіли продертися крізь перстень військ Текелія, помандрувало човнами й суходолом на південь, до турецької границі. Опинившись у Білгороді (тепер Акермані) над Дністровим лиманом, вони вислали послів до турецького султана з просьбою приняти їх у турецьке підданство. Султан погодився й відступив запоріжцям лиман Дунаю на поселення. Тут і повстала Нова Січ... за Дунаєм.

    Нова Січ, розкинута на просторих островах дунайської дельти, зорганізована по давним, запоріжським зразкам, зразу розросталася. За рік було вже в ній 7.000 запоріжців, а їх число збільшувалося з дня на день новими втікачами з Запоріжжя, Гетьманщини та Правоберіжжя.. Злякався того царський уряд і почав робити заходи над розбиттям нової, січової організації. Оголосив амнестію для запоріжців, а рівночасно натискав на турецький уряд, щоб цей не дозволив козакам турбувати московського пограниччя. Та коли запоріжці ввійшли в збройний конфлікт з т. зв. «некрасівцями», тобто донськими козаками, що ще на початку XVIII ст. виемігрували з над Дону й поселилися над Дунаєм, то частина запоріжців покинула в 1785 р. гирло Дунаю й переселилася до Банату на австрійській території. Тут промучилися вони, під тиском австрійської урядовщини до 1812-13 рр., коли то вернули на Дунай, в Добруджу. Остаточно розправившися з «некрасівцями» якийсь час жили вони своїм життям у тій Новій Січі. Як колись, над Дніпром, було в них 38 курінів, були слободи й хутори для жонатих запоріжців, була своя церква й манастирський захист на... Атоні. Але і життя було ненормальне. Часті турецько-московські війни примушували їх боротися ііо турецькому боці, проти своїх земляків і одновірців. А що московська агітація за поворотом запоріжців до дому не вгавала, то випадки переходу більших і менших груп поза кордони гетьманщини ставали чимраз частіші. Колиж у 1828 р. почалася турецько-московська війна й запоріжці дістали від турецької влади мобілізаційний наказ, прихильно до москалів настроєний кошовий Осип Гладкий, зібрав біля 500 своїх однодумців і разом з запоріжськими клейнодами перейшов на московський бік. Він допоміг москалям переправитися через Дунай, за що був щедро нагороджений, але загнав у біду запоріжців, які залишилися на турецькому боці. Тих, що зявилися на мобілізаційний приказ, турки арештували, Січ зруйнували, а кого в ній захопили, повбивали. Розлючені турки вирізали й українське, хліборобське населення Добруджі. По скінченні війни, арештованих запоріжців випустили з тюрми, але про відновлення Запоріжжя не могло бути й мови. Хто міг, вернув потайки додому, а хто залишився в Добруджі, на ріллі чи при рибальському неводі. Запоріжці, що під проводом Гладкого піддалися москалям, дістали по скінченні турецько-московської війни землі над Північним берегом Озівського моря й під назвою «Озівського Війська» проіснували до 1865 р. як погранична сторожа.


    Кубанська козаччина

    Царський уряд, зруйнувавши Запоріжську Січ у 1775 р., дуже скоро пожалував свого нерозважного кроку. Потреба в військовій організації, якою було Запоріжжя, не дала заступити себе регулярним військом у безустанних воєнних сутичках з Туреччиною. Колиж за Дунаєм станула Нова Січ, москалі рішили протиставити їй якусь противагу. Тому вже в 1776 р. проголошено формування двох «пікінєрських» полків, у які, в першу чергу, створено доступ колишнім запоріжцям. Колиж організація пікінєрів не йшла, колишній, запоріжський старшина Сидір Білий дістав доручення зформувати чисто козацький відділ. В 1784 р. оформилося нарешті Божське Козацьке Військо, якому відведено землі поміж Богом і Дністром. В 1791 р. боролися божські козаки, під проводом полковника Антона Головатого з турками. На усті Дніпра здобули вони фортецю Березень, чим причинилися до здобуття Очакова. За хоробрість дістали від москалів щедрі нагороди й нову назву «Війська вірних чорноморських козаків». В 1792 р. переведено чорноморців на Кубань, де вони заснували місто Катеринодар. Було їх тоді до 7.000, а коли до них почали приставати втікачі з Задунайської Січі, сила їх помітно зросла. Якийсь час звали себе кубанці «Буджацьким, або Усть-Дунайським Козацьким Військом».

    В основу організації нової козаччини лягли старі традиції й звичаї Запоріжжя, але вже в новій формі. В першу чергу кубанські козаки закинули запоріжську безженність і замісць жити по курінях, почали жити хуторами і слободами, що їх звали «станицями». В 1813 і 1832 рр. переведено тут козаків з козацьких полків колишньої Гетьманщини, а в 1832 р. на те, щоби приспішити заселення Кубані, набрано на Україні дівчат і послано чорноморцям. На Кубань тікали й селяне; їх хоч і не записувано в козацькі реєстри, всеж таки залишувано вільними хліборобами. В 1864 р. перейменовано чорноморців на Кубанське Козацьке Військо, але рівночасно влито в них багато неукраїнського елєменту з так званих «лінейних», московських козаків. Зчасом обмежено їх автономію, а давні клейноди й деякі залишки в устрою й організації перемінилися тільки в зовнішну, декоративну форму, насправді вже регулярної частини московської армії. Зате, коли вибила для України Велика Година, серед кубанців віджили старі запоріжські традиції й їм довелося ще раз в історії блиснути семибарвною веселкою слави в змаганню за Національне Визволення.


    Місія Капніста

    Безпримірний в історії України занепад державно-творчої думки й національної свідомости, розяснює на момент характеристична для свого часу, політична місія графа Василя Капніста на пруському дворі. В 1791 р. при нагоді напружених московсько-пруських взаємин, зявився в кабінеті пруського міністра Герцберга, як висланник старшинської аристократії, син миргородського полковника — Василь Капніст. Прийшовши до останнього відчаю «від тиранії російського уряду й князя Патьомкіна», мандатарі Капніста висловлювали готовість повстати проти Росії, якщо Прусія, війшовши у воєнний конфлікт з Росією, допоможе Україні відвоювати собі колишнє державно-правне становище.

    Нажаль війна з Росією не усміхнулася тоді Прусії й відповідь Герцберга Капністові була виминаюча. Правда, звязків з Прусією тоді не порвано; піддержував їх брат Капніста, що подорожував тоді по Европі, як неофіціяльний емісар українських сепаратистів, але нічого з його заходів не вийшло.

    Зорієнтувалася в тогочасних українських намірах московська влада й ще раз дещо «попустила». По смерти Катерини (1796), за короткого володіння її сина Павла (до 1801 р.) повернуто Україні дещо з її старого, гетьманського устрою. Між іншими привернено типову для української автономії установу — Генеральний Суд. Цар Павло, відступив був від політичної лінії своєї матері під впливом свого міністра Олександра Безбородька, що був колись київським полковником, а на царському дворі не переставав турбуватися справами своєї батьківщини. Говорилося навіть про віднову гетьманства, але в 1801 р. царя Павла вбито, а його наслідник Олександер І. завернув рішуче до політики Катерини II. В XIX сторічча вступила Гетьманщина вже як засвоєна й «освоєна» московська провінція...
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2002.11.15 | Габелок

      Re: Запорожец за Кубанью (+)

      Як Ви бачите Грушевський не говорить про кінцеве скасування козацтва у 1775 році. Якщо Ви хочете друкувати антиукраїнські пропагандиські листівки, то може пошукати, іншого місця для цього? Може загальний форум? Може форум іншого вебсайту? Як здається мені, остання Ваша публікація про козаччину має дуже мало спільного з історією й є політичною антиукраїнською пропагандою.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2002.11.15 | Step

        Re: Запорожец за Кубанью (+)

        Shanovnyj Gabelok, antyukrainsjki lystivki drukujutj u shkiljnyh pidruchnykah, de Askoljd i Dir je "ukraincjami", ta shje j z dinastii 'Kyjevichej". Abo trypiljciov prytjagujutj do ukrainciv.
        Jakshjio vy istoryk, to ce material dlja dyskusii pro dolju zaporozhciv pislja likvidacii Sichi. Mozhemo dyskutuvaty. Ale vy pochynajete povodytysja biljshe jak ideolog.

        MOja dumka, shjo Sich isnuvala koly bula potreba. Tobto zagroza z usih bokiv vyklykala neobhidnistj u zemlerobiv kydaty svoi sela i jakosj sebe boronyty vid ljahiv ta tatar. Tomu koly Sich opynylasja ne na kordoni, cej instytut vtratyv svoje znachenja. Rosijsjki kozaky tak samo vtrachaly svoje pochatkove znachenja na terenah, shjo vyjshly z kategorii "prykordonnyh" i zalyshyly jogo tam, de buly kordony.
    • 2002.11.15 | Step

      Re: Запорожец за Кубанью (+)

      Pane Gabelok, ja dumaju, shjo u demokratychnomu suspiljstvi ne mozhe buty monopolii na istorychnu dumku? Dumku kozhnyj maje svoju. Tomu ja iz vdjachnistju stavljusja do materialiv, jaki vy dodaly. Chym biljshe materialiv, tym krashje. Chy ne tak? Navitj Grushevskij pomer radjansjkym akademikom, nevzhe vy biljsh totalitarni nizh komunisty?
      Shjodo kubanciv....z kubancjamy z jakymy ja spilkuvavsja... ce zhah, desj pivroku pislja togo ja shje dumav nu ni, nam z cymy "rosijsjkimy ljatymy shovinistamy" razom ne mozhna. Bo takogo negatyvnogo stavlenja do "pravyh/ne pravoslavnyh ukrainsjkyh politykiv" i "zrady obshjemu delu" ja nikoly ne vidchuvav vid inshyh rosijan. Tak shjo i tuit, jak kazhutj, povnyj pluralizm.
    • 2002.11.15 | Len

      Re: Замечательно !

      Шановне панство ! В тексте замечательные строки! " Вступаючи на царство по короткім панованню свого чоловіка (1762 р.) вона в своїй інструкції сенатови поставила своїм завданнем заведеннє одного устрою і права у всїх краях, які мали ще свої закони і свій устрій— на Україні, в балтийських провінціях і Фінляндії. ! Конец цитаты! Обратите внимание на последнее слово " Финляндия". Замечательно! Оказывается в 1762 году Финляндия была в составе России!! Приведенные паном Габелком источники рисуют картину в отличие от приведенных панос Степом по принципу: у пана Степа "разведчики" а у пана Габелка "шпионы". Особых разночтений там нет. Авторы приведенных паном Габелком во всем видят причиной национальную ненависть. Авторы даже немку Екатерину присобачивают к сонму "российских шовинистов", где расположились такие "националисты" как Петр Первый, Сталин, Александр Второй. Это заболевание распространено на Украине. Недавно слышал откровения пана Головатого, бывшего депутата , министра юстиции. Он описывал как он приехал в юности в Москву а с ним по той причине что он украинец не стали принимать документы в вузе. Чушь несусветная, особенно если упомянуть в какой вуз хотел поступить пан Головатый. Это был - Институт международный отношений в Москве, где в советские годы не было приемной коммисии и студенты зачислялись по направлению партийных органов(обкомов и Цк компартий). Можно подумать что, если бы он был русский, то для него специально создали бы приемную коммисию. Пан Степ совершенно правильно замечает, что составители "украинской историй" во всех исторических событиях видят национальную ненависть. Кроме нелепого упоминания Финляндии, в которой Екатерина якобы пыталась ввести русские порядки, авторы проявляют незнание истории земельного законодательства и поэтому введение крепостного права приписывают Екатерине. В действительности Финляндия приняла подданство всероссийского императора в качестве князя Финляндского уже после смерти Екатерины и никогда российские законы на Финляндию не распространялись. Финляндия имела свое отдельное подданство, валюту, армию, конституцию., парламент. Кроме того авторы не понимают настояшего этногенезиса казаков, которые в действительности имеют золото-ордынское и тюркское происхождение. Для авторов принадлежность казаков к украинцам является аксиомой. Авторы придерживаются карамзинско-грушевских (царско-коммунистическо-националистических) мифов о казаках как о сбежавших в степь крестьянах. С уважением Len.
      згорнути/розгорнути гілку відповідей
      • 2002.11.16 | Vitaliy

        Фінляндія в складі Російської імперії.



        После Ништадтского мира 1721, по которому Россия вернула себе Ижорскую и Водскую пятины, шведы взяли обязательство, что на оставшейся за ними территории "греческая вера впредь свободно и без помешания в оных (церквах и школах) также отправлена быть может". Несмотря на это обязательство, совращение православных в лютеранство продолжалось и в русской части Финляндии, отчего Императрице Анне Иоанновне пришлось выпустить запретительный указ. Но он не помог. Лишь Императрица Елизавета Петровна сумела| решительными мерами пресечь лютеранский прозелитизм. Хотя в 1742 была образована Санкт-Петербургская епархия, т.н. Старая Финляндия и Карелия до 1764 оставались в подчинении Новгородского Владыки, управляясь викарными епископами Корельскими (позже Кексгольмскими) и Ладожскими. К началу XIX века в "русской Финляндии" насчитывалось 19 храмов и 27 454 прихожан, большую часть которых составляли воинские чины из русских гарнизонов. В 1809 по Фридрихсгамскому договору вся Финляндия вошла в состав Российской Империи, получив автономию и статус Великого Княжества.

        (Куркимиес И.Н. Православные храмы в Финляндии // Невский архив. Историко-краеведческий сборник. Вып. 5. - СПб.: "Лики России". - 2001. - С. 472-507. http://chss.irex.ru/db/zarub/view_bib.asp?id=1179)


        Як видно з наведеної цитати мова йшла про Стару Фінляндію. Звідси висновок: Грушевський з повним правом міг говорити про "... заведеннє одного устрою і права у всїх краях, які мали ще свої закони і свій устрій — на Україні, в балтийських провінціях і Фінляндії".


        Про порядки які заводила Російська імперія на нових землях можна подивитись наприклад тут - http://www.priozersk.ru/1/text/0039.shtml (История Карельского народа).
        згорнути/розгорнути гілку відповідей
        • 2002.11.18 | Step

          Rosijsko-kuljturni u skladi Ukrainy

          A pro porjadki kotoruje zavelisj v uslovijah etnokraticheskogo stroja Ukrainy mozhno uznatj s"jezdiv na Donbass, s jego gumanitarnoj katastrofoj. I princip "velikoderzhavnogo" galickogo shovinizma - gdje stupala noga galychanina - "cja zemlja prujednujetjsja do Galychyny i maje izzhyvaty vse moskaljsjke" russkim nje podhodit, tak kak oni nje ljubjat bystroj jezdy, kogda jezdjat na nih.
  • 2002.11.18 | Step

    Re: http://cossackdom.com:10008/indexr.html

    Vot sajt, kotoryj mnje pokazalsja interesnym i nje isterichnym http://cossackdom.com:10008/indexr.html


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".