МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

ЧИ БУЛА ОУН В КРИМУ?

11/29/2002 | Микола В.
ЧИ БУЛА ОУН В КРИМУ?
Реабілітація дійових осіб цієї історії завершилась тільки в 1995 році Леоніда Ларжевського було заарештовано у Києві у вересні 1945 року і звинувачено у причетності до ОУН. Зважаючи на те, що основні факти його націоналістичної діяльності відбувалися в Криму, арештанта було етаповано до Сімферополя. Вже на перших допитах було з'ясовано, що походить Ларжевський з сім'ї розкуркуленого. І хоча до революції його батько Феодосій Ларжевський працював машиністом на залізниці і тільки в часи НЕПу узявся за сільське господарство, він був висланий в Архангельську область. Двоюрідні брат і сестра, як члени націоналістичних організацій, були засуджені в кінці 30-х років до 10 років позбавлення волі. Тому не дивним для слідчих виглядав той факт, що у 1941 році Леонід ухилився від призову до Червоної Армії (йому тоді виповнилось 23 роки), а з приходом німців у Дніпропетровськ, де він тоді навчався, Ларжевский вступив у лави ОУН.
Юнак розповсюджував антирадянську літературу, вів пропаганду серед українського населення, у тому числі серед студентів Дніпропетровського університету. Він займався з грудня 1941 року і до лютого 1942 року на курсах ідеологічного навчання по підготовці керівних кадрів ОУН. По закінченні курсів Ларжевський сам вербував людей в організацію, працював в загоні самооборони. У вересні 1942-го його було призначено членом Південного крайового проводу ОУН, де він займався перекладом на російську мову українських листівок із закликом до козаків Дону підніматися на боротьбу з більшовиками. Як члена Південного крайового проводу, Ларжевського було призначено заступником керівника служби безпеки. Він мав забезпечувати нелегальну роботу крайового проводу ОУН, виявлення серед членів організації неблагонадійних осіб та їх фізичне знищення, звільнення з-за ґрат заарештованих учасників ОУН.
В середині 1943 року Ларжевського направили в Сімферополь керівником Кримського обласного проводу ОУН. Тут вкрай потрібно було посилити роботу, бо справи в Криму йшли дуже погано. Це стверджують й історики. Зокрема, відомий фахівець з історії ОУН Володимир Косик у своїй фундаментальній праці "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" зазначає, що "шість похідних груп ОУН Бандери, кожна з яких складалась з шести осіб, з'явилися в Криму, де вони намагалися створити підпільну мережу" (с. 221). Більше ніяких відомостей добре поінформований автор не наводить. Відомо про створення лише двох осередків - в Сімферополі та Джанкої (останній незабаром був ліквідований німцями). Врешті вся діяльність свідомих українців не виходила за межі Сімферополя.
Володимир Сергійчук, упорядник солідної збірки документів "ОУН-УПА в роки війни", наводить інформацію про діяльність ОУН в Криму, датовану 1942 роком. Цей документ також свідчить про труднощі в діяльності активістів національного руху на теренах Криму. В ньому стверджується, що "українці в Криму представляються не найкраще... Вони в загальному перестрашені, без ініціативи..." (с. 268). Для підтвердження цієї тези можна навести такий приклад. 28 червня 1942 року в окупаційній газеті "Голос Криму" було надруковане розпорядження коменданта Сімферополя: "Всі українці, які мешкають у приміських селах 2, 4, 5 і 6 відділень поліції м. Сімферополя і які чомусь зареєструвалися як росіяни та мають на руках відповідно до цього паспорти, при бажанні і наявності до того доказів, можуть звернутися із заявою до комісії того сільського управління, в районі якого вони проживають, з проханням про встановлення їм правильної національності, в термін з 29 червня по 4 липня 1942 року. Після 4 липня комісія свою роботу припиняє і ніякі заяви розглядатися більше не будуть. Особам, українську національність яких буде доведено, відповідні відділення поліції зроблять в паспортах виправлення національності". Нам невідомо, яка кількість людей скористалася з цієї можливості. Але якби таких випадків було багато, то про них обов'язково б повідомлялося, як це робилося з тими, хто зумів довести своє німецьке походження і отримав привілейований статус "фольксдойче". Українці таких привілеїв не мали, а фаворитами німців у Криму були татари.
Незважаючи на такі несприятливі обставини, нечисленний, але сповнений запалу український актив почав боротися за відродження національного життя в Сімферополі. Як подію великого значення вважали першу виставу - оперу "Запорожець за Дунаєм", поставлену 2 червня 1942 року українським музично-драматичним театром. Щоправда, проіснував він недовго і був закритий.
Газета "Голос Криму" 7 липня 1942 року повідомляла про відкриття при міський управі Сімферополя Бюро допомоги українському населенню. В 1942 році в Сімферополі упродовж певного часу працювала українська початкова школа. Було бажання відкрити автокефальну церкву, але бракувало священика. До того ж це викликало супротив у інших віруючих.
Отже, не дивно, що керівництво ОУН шукало шляхи посилення роботи, яка в Криму виглядала вкрай незадовільно. Тому і відрядили сюди молодого, енергійного Леоніда Ларжевського із завданням посилити політичну складову в роботі.
Одним з найважливіших завдань Кримської організації ОУН було налагодження зв'язків з націоналістичними партіями та організаціями Криму, насамперед, з татарами, грузинами та вірменами. Центральний провід чомусь вважав, що саме представники цих національностей складають більшість населення Криму і що серед них було найбільше число невдоволених радянською владою ще з років громадянської війни. Треба було допомогти їм у створенні націоналістичних організацій та об'єднатися в боротьбі з радянською владою за умов, що в Криму буде встановлена автономія в складі Української незалежної держави. ОУН мала завдання за допомогою татарських націоналістичних організацій налагодити контакти с представниками турецької держави, які в червні 1942 року приїжджали до Криму дивитися місця бойових дій в районах Севастополя та Керчі, а також цікавились мусульманським комітетом Криму. Інтерес Організації українських націоналістів до Криму легко пояснити не стільки з точки зору проживання там великої, як вважалось, діаспори етнічних українців, скільки, перш за все, з військово-стратегічної - як до плацдарму майбутньої Української самостійної держави. Адже кому належить Крим, тому й належить Чорне море.
Слідство, тим часом, цікавили факти особистої діяльності Леоніда Ларжевського. Він показав, що активно займався зміцненням організації, вербував нових членів, збирав зброю, випустив більше 500 примірників листівок націоналістичного змісту.
1945 рік був часом масштабної боротьби радянської влади з ОУН. Всі повинні були зробити свій внесок в цю справу, в тому числі і кримські чекісти. Проте з Ларжевським їх спіткала невдача - солідного ОУНівского підпілля тут не існувало і викривати фактично не було що. Тому, як вони це вміли, було вирішено додати справі розмаху. В цьому гебісти не без підстав розраховували на "допомогу" самого Ларжевського. Справа в тому, що ще у вересні 1944 року при невідомих авторам статті обставинах він дав згоду працювати на НКВС. Деякі припущення дозволяє робити зміст солідного дослідження Івана Біласа "Репресивно-каральна система в Україні 1917 - 1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз". Автор, спираючись на архівні документи спецслужб, стверджує, що НКВС сам інспірував створення підпільної мережі ОУН у центральних та східних областях України. Це робилося для того, щоб мати можливість проникнути до керівництва організації та знешкодити її (частина перша, с. 357 - 358). Одна з таких підконтрольних організацій діяла в Кривому Розі, де певний час працював Ларжевський. Отже, можна припустити, що його діяльність для чекістів не була таємницею. Не виключено, що він пішов на співробітництво з органами, щоб уникнути арешту. Проте Леонід Феодосійович не виконав своїх обов'язків, а використовував свій зв'язок з органами у інтересах ОУН. Він розповів керівному робітнику крайового проводу ОУН Є. Макаренку про свою співпрацю з органами НКВС та разом з ним підготував теракт на оперативника, з яким він мав зв'язок.
Слідчі мали рацію, коли розраховували на те, що Ларжевський, аби пом'якшити вирок, допоможе їм, хоча б на словах, створити ОУНівське підпілля, що нібито існувало в Криму. Так в справі з'явилось ще чотири особи. Заарештовані в січні - березні 1946 року, вони повинні були підтвердити існування в Сімферополі націоналістичної організації. Проте аналізуючи хід слідства, неважко помітити, що переважна більшість висунутих проти них звинувачень стосувалась співробітництва з німецькими окупантами. Ці люди і були як раз тими гвинтиками, без яких окупаційний режим взагалі не зміг би існувати. Сергій Курдибанський завідував торговельним відділом Сімферопольської міської управи. Іван Тихонович працював кореспондентом газети "Голос Криму", а згодом став директором української школи. Саме робота на цій посаді, а також співробітництво з працівником СД, який "курирував" молодь, стала головним пунктом його звинувачення. Леонтій Чепелевський був призначений німцями на посаду інспектора господарської організації ВІКО - в його обов'язки входив контроль за випічкою хліба в місті. Він був серед тих, хто намагався відкрити автокефальну церкву. Михайло Коробань в тій же ВІКО був старшим інженером МТС (як бачимо, німці зберегли і тут радянську структуру).
Розкручуючи реальні факти колабораціонізму, слідство не змогло добути вагомих доказів саме ОУНівської діяльності. В протоколах допитів, а згодом і у звинувачувальному вироку читаємо таке: "Як учасник ОУН приймав участь в роботі українського комітету, брав участь у його засіданнях", "переховував націоналістичну літературу". Більше ніяких доказів причетності до організації, за винятком свідчень Ларжевського, отримано не було. Чепелевський своє членство в ОУН так і не визнав. "Націоналістична література", про яку йшлось - це перш за все газети "Краківські вісті", "Львівські вісті", які дійсно завозились в Крим. Листівки ж було випущено лише у 1943 році за участю Ларжевского.
Як бачимо, доказів не густо. Проте в ті часи, як відомо, їх і не потрібно було багато. Людей часто засуджували не тільки до позбавлення волі, а й до страти після одного - двох коротеньких допитів (часто й без визнання провини). Досвіду перенесення центру ваги обвинувачення з одних епізодів на інші у слідчих теж не бракувало. Так було і в нашому випадку. Слідство найбільше цікавили факти колабораціонізму, а центральним пунктом звинувачення була участь в Організації українських націоналістів в Криму. Дивним можна вважати те, що слідство не намагалося штучно розширювати організацію, "викрити" всіх її учасників, а обмежилось тільки "керівництвом". Зауважимо, що була ще одна справа, по якій проходило троє осіб. Двох молодих жінок було звинувачено, що вони, "проживаючи в окупованому Сімферополі, у листопаді 1941 року були ознайомлені з цілями та задачами ОУН, розділяли антирадянські погляди українських націоналістів...". Вироки: 8 і 10 років ув'язнення. А для Володимира Шарафаня, який був засуджений до розстрілу, центральним пунктом стало звинувачення у добровільній здачі в полон в листопаді 1941 року під Судаком. Вже потім йому в провину ставилася участь у створенні українського комітету в Сімферополі і участь в ОУН. Цікава і така деталь. Після звільнення Криму від окупантів Шарафана було знову призвано до Червоної Армії і вже там його знайшли і заарештували. В цих двох справах взагалі згадуються прізвища трохи більше десятка осіб. Можна припустити, що слідчим більше і не треба було. Роботи по викриттю тих, хто співпрацював з фашистами в період окупації, було більше ніж достатньо. Загалом по різних справах в Криму в перші повоєнні роки проходило більше тисячі осіб. А ця справа давала можливість керівництву відзвітувати нагору про успішну боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом". А що обвинувачуваних так небагато? Так, даруйте, це ж Крим, а не Волинь чи Тернопільщина. До того ж півострів взагалі в ті роки ще був територією Російської Федерації.
Слідство тривало до липня 1946 року і велося вельми інтенсивно. Якщо Курдибанського на допити викликали сім разів, Коробаня - 12, то Тихоновича - 16, Ларжевського - 25, а Чепелевського аж 31, не рахуючи зведення віч-на-віч.
12 липня 1946 року трибунал військ НКВС Криму розглянув справу членів ОУНівської організації в Криму. Леоніда Чепелевського було засуджено на вісім років ув'язнення, решту учасників - до десяти років.
Звільнившись, Михайло Коробань звернувся з проханням про реабілітацію до Генерального прокурора країни, мотивуючи тим, що його слідчі піддавали тортурам і він був змушений підписати зізнання. І хоча подібні факти перевірити повністю не вдалося, Михайла Андрійовича рішенням Верховного Суду СРСР було реабілітовано у грудні 1958 року. Незабаром справу знову довелося діставати з архівних полиць. На цей раз на запит прокуратури Магаданської області. Там після закінчення терміну ув'язнення залишився жити Леонід Ларжевський. Судимість з нього було знято у 1960 році. Про інших осіб, хто проходив по справі, дотепер нічого не відомо. З проханням про перегляд справи ні вони самі, ні їхні родичі нікуди не зверталися. Тільки в 1995 році на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні" їх було реабілітовано, і напевно, посмертно, бо наймолодшому з них, Леонтію Чепелевському, виповнилося б понад дев'яносто років.
На цьому можна було б поставити крапку. Сьогодні ми будуємо демократичну державу. Проте чи можна із впевненістю стверджувати, що назавжди ми позбулися рецидивів беззаконня і насильства? На жаль, ні. Матеріали преси час від часу висвітлюють подібні факти. Досвід минулого переконливо показує, що здорового суспільства таким чином не збудувати.
Дмитро ОМЕЛЬЧУК, кандидат історичних наук,
керівник науково-редакційної групи "Реабілітовані історією".
Наталя ШЕВЦОВА, науковий консультант науково-редакційної групи "Реабілітовані історією".

газета "Кримська Світлиця"
http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=252


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".