МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Лист Митроп. Львівського Андрея Шептицького до Папи Пія XII (/)

07/27/2003 | Shooter
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/lyst-papy.htm

Лист Митрополита Львівського Андрея Шептицького до Папи Пія XII [29-31 серпня 1942 року]
Найсвятійший Отче,

Не писав до Вашого Святійшества, відколи ми живемо під німецькою владою, оскільки досі не мав достатньої певности, що цей мій лист не потрапить до рук тих, котрі не повинні його читати. Маючи, однак, надію, що в недалекому майбутньому трапиться добра оказія, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що дійде він до Вашого Святійшества.

Після визволення німецькою армією з-під більшовицького ярма ми відчули з цього приводу певну полегшу, котра, однак, не тривала довше, як місяць чи два. Поступово уряд запровадив направду незрозумілий режим терору й корупції, котрий з дня на день стає дедалі важчим і нестерпнішим. Сьогодні уся країна згодна щодо того, що німецька влада погана, справді диявольська, і напевне ще більшою мірою, аніж більшовицька влада.

Уже принаймні рік немає дня, в який би не чинилися найогидніші злочини, убивства, крадіжки і грабунки, конфіскації та примуси. Першими жертвами є гебреї. Кількість гебреїв, убитих у нашій невеликій країні, з певністю уже перевищила двісті тисяч. У міру просування армії на схід кількість жертв зростає. У Києві упродовж кількох днів убито близько ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усі невеликі містечка України були свідками подібних побоїщ, а тривають вони уже понад рік. Спочатку влада соромилася таких несправедливостей і намагалася забезпечити собі документи, котрі могли б засвідчити, що винуватцями цих убивств є масове населення чи члени міліції. З часом гебреїв почали убивати на вулицях, на очах усього населення і без крихти сорому. Вочевидь, значна кількість християн, не тільки охрещених гебреїв, але й “арійців”, як вони кажуть, впала жертвою безпідставних убивств. Сотні тисяч заарештовані, найчастіше несправедливо, юрми молодих людей розстрілюють без жодної сенсовної причини; для сільського населення запроваджено систему невільництва, а поза тим сільська молодь зазнає ув’язнень, і її змушують виїжджати до Німеччини на роботу на заводах чи на ріллі; у селян забирають майже все, що вони виробили, а починаються й вимоги подвоєння цього виробництва. Оголошено кару смерті за продаж чи купівлю будь-чого безпосередньо від виробника. Багаторазово обіцяно повернення приватної власності, але ці обіцянки ніколи не здійснюються. Навпаки, влада необмежено користується усіма конфіскованими більшовиками маєтками та голосить, що уся земля є власністю Держави. Нерідко нишком повторюється, що майно окремих осіб є військовою здобиччю. Німці і далі застосовують, ширять і поглиблюють більшовицьку систему. Певна річ, серед керівництва трапляються також порядні люди. Іноді навіть можна зустріти добрих католиків, але у переважній більшості усі прислані до нас урядовці – то люди без честі і віри, котрі дозволяють собі просто неймовірні зловживання. До селян вони ставляться, як до негрів у колоніях. Їх без жодного приводу б’ють і знущаються над ними, конфіскують їм усякі харчі, які вони несуть, ск. дітям до міста; а усе це чиниться із таким браком людського почуття, що просто важко повірити в існування таких людей. Але вони насправді існують. Знаю від певного свідка, що ск. один з шефів округи має пристрасть конфіскувати і кидати в ріку усе, що знайде у кошиках селян, котрі прямують до міста. А чинить він це в часи справжнісінького голоду, який гострішає у багатьох селах у переднівок. Йому нічого не можна зробити, бо, як кажуть, він має високу протекцію.

Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС здалеку прибіг, аби не втратити нагоди позбиткуватися з конаючого чоловіка, невідомого, убитого поліцією за те, що хотів зробити щось, що їй не сподобалося.

Не буду множити подібні випадки, їм немає ліку.

Виглядає це так, ніби банда шаленців чи скажених вовків накинулася на наш нещасний нарід. І то не лише прості селяни чи простий люд наражені на ляпаси і приниження. Найнижчий урядник, якщо тільки він німець, має у два-три рази вищі повноваження від високого урядника ненімця і дозволяє собі давати ляпаси ск. уповноваженим (прокурентам).

Поліцейські б’ють ґумовими палицями людей на залізничних вокзалах, навіть на вулицях. Трапляється, що вони спускають на людей поліцейських собак. Іноді ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що й ні.

Незважаючи на кількаразові прохання, аби впорядкувати справу малих, сільських парафіяльних господарств, які за більшовицької влади були “де факто” конфісковані, але не “націоналізовані” (як говорилося), ми не добилися нічого, а забезпечення кліру майже виключно обмежується датками убогих людей. З великою вдячністю я тут повинен згадати про допомогу, яку нам уділяють німецькі католики за посередництвом товариства, покликаного допомагати німцям поза кордонами Райху. Українське духовенство отримує, щоправда, від Уряду те, що називається “eine freiwillige Unterstuetzung” – 50 Rm щомісяця, – але це радше політична дія напоказ, аніж справжня допомога. До того ж ми сподівалися, що не муситимемо платити з цього 25% податку. До нас іще не застосовують антикатолицьких законів Райху. Священикам дозволяють навчати дітей катехизму у школах. Влада не надто втручається у проповіді та управління парафіями. Вона має намір урегулювати укладення шлюбів законним шляхом, але не в антиканонічному сенсі. Влада намагається переслідувати духовенство, як і решту громадян, вдаючись до приписів про пашпорти та усіх, які тільки собі можна уявити, приписів, що ними обмежено громадянські свободи. Але вона також дозволила ск. відкрити семінарію. Наша семінарія та теологічна академія діють майже нормально. Однак, як Дамоклів меч, над нашими головами нависає небезпека справжніх переслідувань. Мені дозволяють щомісяця друкувати офіційний дієцезіальний орган, а отже, й публікувати пастирські листи та інструкції. Їх конфіскують під найменшим приводом. Тим не менше, я зумів видати шість доволі повних номерів, по 32 сторінки кожен. Я зумів скликати дієцезіальний синод, який з великими перервами триває уже майже рік і дає мені нагоду тісно спілкуватися із духовенством дієцезії. Монастирі поступово реорганізуються. Усе це, однак, надто мала противага тій неописуваній деморалізації, якій підпали люди прості й слабі. Вони вчаться злодійства і злочинства; вони втрачають почуття справедливості та людяності. У пастирських листах, зазвичай конфісковних, я протестував проти людиновбивства; однак їх зуміли читири чи п’ять разів перечитати зборам духовенства. Я оголосив, що убивство людини підлягає відлученню від Церкви, застережному для Ординарія. Я також протестував у листі до Гіммлера і намагався остерегти молодь від запису до міліції, де можна низько впасти.

Усе це, однак, абсолютно ніщо у порівнянні із розростом морального бруду, який заливає усю країну.

Ми усі передбачаємо, що система терору розростатиметься і обернеться значно більшою мірою проти українських та польських християн. Негідники, призвичаєні до убивства гебреїв, тисяч невинних людей, звикають до вигляду крові і спраглі крові.

Зваживши, що уже зараз німцям усе дозволено, треба передбачати, що більшість з них не буде стримуватися і жодна сила не здатна буде накинути їм будь-яку дисципліну. Отож ми передбачаємо, що уся країна буде затоплена ріками невинної крові, хіба якийсь надзвичайний випадок загальмує хід речей.

Єдина втіха, яку можна мати у ці страхітливі часи, що нічого не може статися без волі Отця нашого Небесного. Думаю, що поміж винищуваними гебреями є багато душ, котрі навертаються до Бога, позаяк ніколи ще, так як зараз, вони не стояли перед лицем найправдоподібнішої смерти, нераз вони чекають місяцями, аж поки це стане дійсністю. Доля християн, сотні тисяч яких померли чи помирають без таїнств, також знаходиться у руці Божій. Як болісно бачити цих нещасних інакодумців, котрі помирають з голоду чи гинуть у концентраційних таборах, а ми нічого не можемо для них зробити. Бо, по суті справи, те, що ми можемо для них зробити, – ніщо. Зазвичай нам не дозволяють обслуговувати шпиталі військовополонених, ані концентраційні табори, у яких щодня помирають сотні, а упродовж кількох останніх місяців –переважна більшість в’язнів. Я маю гнітючу і страхітливу статистику та списки. Нашим священикам не дозволено обслуговувати наших віруючих, дуже численних у великій Україні. Справа об’єднання Церков викликає у них побоювання. Будь-яке порозуміння викликає страх, позаяк коли вже якась система користується широко і ретельно засадою “Divide...”, то з певністю це та система, жертвою якої ми є. Я не доповнюю тут критики системи, яка Вашому Святійшеству добре знана, краще, аніж усім нам. Це система брехні, ошуканства, несправедливости, грабіжництва, що є карикатурою усіх понять про цивілізацію і лад. Це система егоїзму, доведеного до абсурду, цілковито божевільного національного шовінізму, ненависті до всього, що порядне і гарне, вона є чимось таким незвичним, що певно перше враження, яке насувається при вигляді цієї потвори, – остовпіння. До чого допровадить така система німецький народ? Лише до виродження, якого ще не знала історія. Дав би Бог, щоб при падінні вона не потягнула за собою тих частин Католицької Церкви, які, може, ще не відчули відгомону цього пекельного впливу.

Якщо переслідування набудуть форм убивства за релігійні справи, можливо, це стане [духовним] спасінням для тих країн. Існує величезна потреба добровільної жертви крові, яко покути за пролиту злочинцями кров. Ваше Святійшество відмовив мені три роки тому ласки апостольського благословення, яким би у силу своєї апостольської місії визначив би мене і призначив на смерть задля спасіння моєї дієцезії. Я не наполягав у переконанні, що Ваше Святійшество бачить далі, як я; мені видається, що під більшовиками я втратив найкращу і може єдину нагоду. Однак ці три роки навчили мене, що я іще не гідний такої смерті. Я також зрозумів, що жертва мого життя мала би, правдоподібно, меншу вартість перед Богом, аніж молитва, проказана дитиною. Сьогодні я прошу тільки про спеціальне благословення для моїх молитов і моїх самозречень. Значна частина цих самозречень призначена для соборної Католицької Церкви, а малесенька частка хай залишиться для моєї дієцезії і мого народу; однак ці самозречення будуть плідними тільки з благословення Вашого Святійшества і з ласки Божої, котра це благословення нам вимолить.

Тому, припадаючи до ніг Вашого Святійшества, прошу ласкаво уділити апостольське благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної дієцезії і мені нікчемному.

Львів, 29-31 серпня 1942.

Вашому Святійшеству – Найпокірніший слуга у Господі Нашому

+ Андрей Архієпископ Львівський

[Переклад з польської мови (на польську з французької переклали Ян Казимир Шептицький та Анна Шептицька). Опубліковано: Znak. – 1988. – N400. – S. 64-68.]


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".