ВОЛИНЬ 1943. БОРОТЬБА ЗА ЗЕМЛЮ.
07/28/2003 | Shooter
Слідуючи пораді Майданінформу тут, http://maidan.org.ua/news/view.php3?bn=maidan_about&key=1059412864&first=&last=
продовжуємо займатися просвітництвом.
З самого початку. Щоб, не дай Боже, не втратити "загальну картинку".
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/N28-volyn.htm
Переднє слово
У 1943 році на територіях окупованої нацистськими військами Волині вибухнув кривавий українсько-польський конфлікт, під час якого найбільше постраждало польське населення. Воно просто перестало існувати - частина була знищена, а частина втекла.
З одного боку це конкретний, чітко артикульований науковцями факт - у 1943 році пролилася ріка крови як військових, так і мирного населення Волині. Великих втрат зазнали обидва народи, але найбільше польська меншина, що мешкала у реґіоні, переважно заселеному українцями. З иншого - це був епізод великого, непримиренного українсько-польського протистояння першої половини та середини ХХ століття. Ненависть старанно підживлювалась як внутрішньою політикою ІІ Речі Посполитої, так і гаслами борців за Українську Державу. Відомо: чим більший гніт тим страшніша відсіч. Проте, боронь Боже, сприйняти це як виправдання жахливих подій.
Нема виправдань злочинам, але можливі пояснення людської поведінки у контексті історичних передумов та обставин, про які нехай сперечаються історики. Ми ж через 60 років можемо давати оцінки лише з моральної точки зору.
Волинський конфлікт не зведеш лише до національних порахунків - було й соціяльне підґрунтя. На національно-конфесійний поділ суспільства наклалася соціяльна стратифікація. Кров проливав селянин, що грабував маєток колоніста. Селянин не мислить світу без землі, яка важливіша для нього і за ідею в усіх її формах та проявах, і за інтеґральний націоналізм Дмитра Донцова, творів якого він ніколи не читав, і за побудову самостійної держави. Абсурдно припускати, що люди, які нерідко прагнули заволодіти майном та землею сусіда, керувались бодай якимись високими принципами. За землю селянин часто готовий вести війну з ближнім, і деколи, на жаль, дійти до крайнощів. Так сталося на Волині 1943 року.
Водночас, очевидними є участь членів українських та польських націоналістичних організацій, а також вплив на ситуацію провокацій совєтів та нацистів. Кожен з учасників конфлікту розглядав територію Волині як зону своїх стратегічних та національних інтересів. Звідси і непримиренність сторін та кривавість конфлікту. У ситуації війни достатньо лише іскри, щоб вибухнуло полум'я. Спроби різних політичних структур контролювати стихійні процеси були невдалими і робилися виключно для використання конфлікту у свої цілях. Проблемою залишається і розмежування позицій двох різних організацій-ОУН як політичної організації та УПА - як військової, що нерідко суперечили одна одній на різних етапах розгортання конфлікту.
Навіть така суто інструментальна річ, як можливі розбіжності у науково-історичній термінології („волинська різанина" чи „українсько-польський конфлікт на Волині"), иноді стає причиною не лише банальних непорозумінь поміж фахівцями, а викликає цілу хвилю асоціативних нашарувань і стереотипів. Нам важко прийняти у сучасного польського автора визначення „Східна Малопольща" та „креси" щодо Західної України. (Принагідно хочемо зауважити, що у частині текстів ми зберігаємо автентичну термінологію, з якою можемо не погоджуватися. Водночас, у певних перекладних текстах редакція залишає за собою право оперувати прийнятою нею термінологією).
Не можна зміряти глибин людського горя, безодню людського страждання. Не поясниш, за що вбито десятки людей - поляків і українців, старих і дітей, жінок і чоловіків.
Можливо, основна помилка - це спроба подати цю трагедію по-казенному поверхово. Вибачень Президентів за акцію "Вісла" чи за "Волинську катастрофу" замало. Попросити прощення і вибачити навзаєм один одному мають народи. Досить шукати у жалобних монументах лише привід для втіхи шовіністичних амбіцій. Цим не розрадиш близьких невинно загиблих. Рівно ж як і приниженням національної гідности иншого народу. Мудріше і далекоглядніше спинити тих, хто сіє насіння ненависти в борозну людського горя, роздмухує напівзгаслий вогонь. Поставити крапку можна буде лише тоді, коли кожен політик, діяч, лідер перед тим, як зробити важливий крок, буде завжди ставити перед собою запитання: хто буде відповідати, якщо політичні ігри чи недалекоглядність призведуть до чергових невинних жертв? Тоді кожен політик усвідомить, що він відповідає не лише за минуле і сьогодення, але й за майбутнє. Можливо після цього рішення стануть виваженими і відповідальними.
У першу чергу це стосується тих сучасних польських і українських державних мужів, що мали б віддати шану жертвам Волині, не перетворюючи поминальні урочистості на демонстрацію шовіністичних амбіцій, поверхових псевдоісторичних поглядів чи взаємних порахунків.
Нам годі приховати емоції, та, мабуть, і не треба. Жодна історична справедливість не вартує невинно пролитої крови і етнічна чистка є злочином, ким би і задля чого б вона не здійснювалася.
Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами.
Редакція Незалежного культурологічного часопису "Ї"
продовжуємо займатися просвітництвом.
З самого початку. Щоб, не дай Боже, не втратити "загальну картинку".
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/N28-volyn.htm
Переднє слово
У 1943 році на територіях окупованої нацистськими військами Волині вибухнув кривавий українсько-польський конфлікт, під час якого найбільше постраждало польське населення. Воно просто перестало існувати - частина була знищена, а частина втекла.
З одного боку це конкретний, чітко артикульований науковцями факт - у 1943 році пролилася ріка крови як військових, так і мирного населення Волині. Великих втрат зазнали обидва народи, але найбільше польська меншина, що мешкала у реґіоні, переважно заселеному українцями. З иншого - це був епізод великого, непримиренного українсько-польського протистояння першої половини та середини ХХ століття. Ненависть старанно підживлювалась як внутрішньою політикою ІІ Речі Посполитої, так і гаслами борців за Українську Державу. Відомо: чим більший гніт тим страшніша відсіч. Проте, боронь Боже, сприйняти це як виправдання жахливих подій.
Нема виправдань злочинам, але можливі пояснення людської поведінки у контексті історичних передумов та обставин, про які нехай сперечаються історики. Ми ж через 60 років можемо давати оцінки лише з моральної точки зору.
Волинський конфлікт не зведеш лише до національних порахунків - було й соціяльне підґрунтя. На національно-конфесійний поділ суспільства наклалася соціяльна стратифікація. Кров проливав селянин, що грабував маєток колоніста. Селянин не мислить світу без землі, яка важливіша для нього і за ідею в усіх її формах та проявах, і за інтеґральний націоналізм Дмитра Донцова, творів якого він ніколи не читав, і за побудову самостійної держави. Абсурдно припускати, що люди, які нерідко прагнули заволодіти майном та землею сусіда, керувались бодай якимись високими принципами. За землю селянин часто готовий вести війну з ближнім, і деколи, на жаль, дійти до крайнощів. Так сталося на Волині 1943 року.
Водночас, очевидними є участь членів українських та польських націоналістичних організацій, а також вплив на ситуацію провокацій совєтів та нацистів. Кожен з учасників конфлікту розглядав територію Волині як зону своїх стратегічних та національних інтересів. Звідси і непримиренність сторін та кривавість конфлікту. У ситуації війни достатньо лише іскри, щоб вибухнуло полум'я. Спроби різних політичних структур контролювати стихійні процеси були невдалими і робилися виключно для використання конфлікту у свої цілях. Проблемою залишається і розмежування позицій двох різних організацій-ОУН як політичної організації та УПА - як військової, що нерідко суперечили одна одній на різних етапах розгортання конфлікту.
Навіть така суто інструментальна річ, як можливі розбіжності у науково-історичній термінології („волинська різанина" чи „українсько-польський конфлікт на Волині"), иноді стає причиною не лише банальних непорозумінь поміж фахівцями, а викликає цілу хвилю асоціативних нашарувань і стереотипів. Нам важко прийняти у сучасного польського автора визначення „Східна Малопольща" та „креси" щодо Західної України. (Принагідно хочемо зауважити, що у частині текстів ми зберігаємо автентичну термінологію, з якою можемо не погоджуватися. Водночас, у певних перекладних текстах редакція залишає за собою право оперувати прийнятою нею термінологією).
Не можна зміряти глибин людського горя, безодню людського страждання. Не поясниш, за що вбито десятки людей - поляків і українців, старих і дітей, жінок і чоловіків.
Можливо, основна помилка - це спроба подати цю трагедію по-казенному поверхово. Вибачень Президентів за акцію "Вісла" чи за "Волинську катастрофу" замало. Попросити прощення і вибачити навзаєм один одному мають народи. Досить шукати у жалобних монументах лише привід для втіхи шовіністичних амбіцій. Цим не розрадиш близьких невинно загиблих. Рівно ж як і приниженням національної гідности иншого народу. Мудріше і далекоглядніше спинити тих, хто сіє насіння ненависти в борозну людського горя, роздмухує напівзгаслий вогонь. Поставити крапку можна буде лише тоді, коли кожен політик, діяч, лідер перед тим, як зробити важливий крок, буде завжди ставити перед собою запитання: хто буде відповідати, якщо політичні ігри чи недалекоглядність призведуть до чергових невинних жертв? Тоді кожен політик усвідомить, що він відповідає не лише за минуле і сьогодення, але й за майбутнє. Можливо після цього рішення стануть виваженими і відповідальними.
У першу чергу це стосується тих сучасних польських і українських державних мужів, що мали б віддати шану жертвам Волині, не перетворюючи поминальні урочистості на демонстрацію шовіністичних амбіцій, поверхових псевдоісторичних поглядів чи взаємних порахунків.
Нам годі приховати емоції, та, мабуть, і не треба. Жодна історична справедливість не вартує невинно пролитої крови і етнічна чистка є злочином, ким би і задля чого б вона не здійснювалася.
Редакція журналу не знає однозначних відповідей на поставлені запитання. Однак ми, як українці, не хочемо йти у майбутнє з тягарем колективного гріха перед сусідами.
Редакція Незалежного культурологічного часопису "Ї"
Відповіді
2003.07.28 | Shooter
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ з приводу 60-річниці збройного українсько-пол (/)
http://www.ji.lviv.ua/n28texts/vidkr-lyst.htmВІДКРИТИЙ ЛИСТ
з приводу 60-річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині
Українсько-польські відносини впродовж своєї тисячолітньої історії пережили декілька драматичних і навіть трагічних моментів. Проте, в пам’яті нинішніх поколінь чи не найболючішою травмою залишається братовбивчий польсько-український збройний конфлікт 1943 року на Волині, коли здетонували міни сповільненої дії українсько-польської історії.
Затиснуті в ідеологічних лещатах комунізму, обидва наші народи були позбавлені можливості вести чесний і відвертий діалог щодо згаданих подій, який спирався б на конкретні факти історії. Огульне засудження комуністичною пропагандою національно-визвольних змагань українців, зокрема діяльності ОУН і УПА, було лише інструментом тотальної совєтизації українського народу, а не іспитом його сумління. Поляки можуть це зрозуміти, оскільки самі, хоч і меншою мірою, пережили таке ідеологічне спотворення історії щодо Армії Крайової. Сьогодні, 60 років опісля трагічних подій на Волині, такого іспиту сумління не оминути.
Це була війна, про яку ідеологи знають більше, ніж історики. Однак достовірні факти, документи і свідчення можуть суттєво спростувати викривлені чорно-білі картини минулого. Дух правдивої історії не терпить таких чорно-білих інтерпретацій, коли з одного боку бачать тільки героїв, натомість з іншого – лише злочинців.
Проте, хоч якими ретельними будуть дослідження істориків, фактологічна правда – це лише половина справи. Навіть найнезаперечніші факти, якщо вони ляжуть на ненависницьку основу душі, стануть джерелом нової незгоди й нових історичних порахунків. Тому ми закликаємо обидва наші народи у сповідальному акті сумління знешкодити у своєму серці зерна ворожнечі, визнаючи цим самим нашу віру у вищу правду любові.
Нам близькі слова Президента Польщі Алєксандра Квасьнєвського, що “глибока людська формула ‘вибачаємо і просимо вибачення’ має сенс навіть тоді, коли над кимось не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалося в минулому”. Тому ми, підписані тут українці, зважуємося на те, щоб цим своїм словом промовити водночас і до наших краян, і до польського народу.
Ми схиляємо голови перед тими українцями, які в роки воєнного лихоліття під тиском обставин і з власного вибору взялися за зброю, щоб захищати свою землю і свої родини. Ми визнаємо, що нинішню нашу свободу окуплено, зокрема, ціною їхніх великих жертв, і вважаємо, що українська держава ще не сплатила свій борг перед ними. І складаючи їм свою шану, ми просимо всіх учасників згаданих подій, які сьогодні ще серед нас, а разом з ними і все українське суспільство по-християнськи простити провини тих, хто з польського боку став причиною їхніх понівечених доль.
Водночас ми просимо вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю, а в їхній особі – і в усього польського суспільства. Ми висловлюємо свій жаль, що цю зброю було спрямовано також і проти невинних і мирних польських родин, та визнаємо, що насильницьке усунення польського населення з Волині було трагічною помилкою. Сліпа помста завжди уневажнює лицарство зброї, перетворюючи військову сутичку на різанину. Ми переконані, що принцип колективної відповідальності усієї спільноти за вчинки її окремих членів не мають під собою ні євангельської, ні загальнолюдської леґітимації.
Хай же гріх братовбивства, що лежить на обох сторонах, буде відпущено Господом і відкуплено покаянням та щирим добросусідством обох народів.
Усе сказане не є спробою прикрасити нашу спільну історію: вона є і славною, і гріховною водночас. Ми також проти маніпулювання історичною пам’яттю заради короткотривалих політичних вигод. Поляки та українці й далі по-різному дивитимуться на свою спільну історію, і це нормально. Проте сьогодні нас турбує, як ми дивитимемось на наше майбутнє. Ми переконані: перепусткою до нового й мирного століття нашої історії може бути не сокира месника й не жало зловорожого слова, а людське серце, що вміє прощати і просити прощення.
Андрухович Юрій, письменник (Станіслав)
Богачевська Хомяк Марта, професор, доктор (Київ)
Борковський Антон, філософ (Львів)
Вакарчук Іван, ректор Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів)
Возняк Тарас, філософ, головний редактор Незалежного культурологічного журналу “Ї” (Львів)
Грабовський Сергій, заступник головного редактора журналу „Сучасність” (Київ)
Грицак Ярослав, директор Інституту історичних досліджень (Львів)
Гудь Богдан, директор Інституту Европейської інтеграції (Львів)
Друль Орест, шеф-редактор газети „Поступ” (Львів)
Замятін Віктор, редактор відділу міжнародного життя газети „День” (Київ)
Зубрицька Марія, проректор з навчальної роботи Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів)
Коваленко Леся, науковий працівник Інституту релігії та суспільства (Львів)
Лосєв Ігор, доцент кафедри культурології Національного університету Києво-Могилянська академія (Київ)
Лях Сергій, професор, завідувач кафедри історії України Запорізького державного університету
Макаров Юрій, журналіст каналу „1+1” (Київ)
Максименко Сергій, директор Інституту Схід-Захід (Київ)
Мальський Маркіян, декан факультету міжнародних відносин Львівського національного університету ім. І. Франка (Львів)
Маринович Мирослав, директор Інституту релігії та суспільства (Львів) Українського Католицького університету (Львів)
Матвієнко Анатолій, народний депутат України, голова Української республіканської партії „Собор” (Київ)
Нестеренко Людмила, доцент, завідувач кафедри всесвітньої історії України Запорізького державного університету
Онуфрів Софія, перекладачка (Львів)
Павлишин Андрій, редактор відділу коментарів “Львівської газети”, голова Української Асоціації МА (Львів)
Павліченко Олександр, Директор Бюро інформації Ради Європи в Україні (Київ)
Павлюк Святослав, старший координатор програми ПАУСІ (Київ)
Панкевич Богдан, Почесний Консул Королівства Нідерланди у Львові (Львів)
Парипа Петро, заст. головного редактора газети "Галичина" (Івано-Франківськ
Пограничний Олесь, журналіст, секретар Польсько-Українського “Медіа Товариства”(Львів)
Попович Мирослав, філософ, директор Інституту філософії НАН України, академік, професор Національного університету Києво-Могилянська академія, кавалер Ордену НКЖ “Ї” (Київ)
Потятиник Борис, Львівський національний університет ім. І. Франка (Львів)
Прохасько Юрко, літературознавець, перекладач (Львів)
Расевич Василь, історик (Львів)
Рябчук Микола, письменник, культуролог, літературний критик (Київ)
Старовойт Олесь, керівник відділу новин „Львівської газети” (Львів)
Старух Олександр, доцент кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету
Стріха Максим, письменник, доктор фізико-математичних наук (Київ)
Усатенко Галина, Фонд "Європа XXI" (Київ)
Чабаненко Віктор, професор, завідувач кафедри загального і слов’янського мовознавства Запорізького державного університету
Чорновіл Тарас, народний депутат України (Львів-Київ)
Яковина Микола, художник (Київ)