МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Українська Подонь

05/11/2005 | Таня
Українська Подонь

Професор Кембріджського Університету М.Едуард Даніель Кларке, відомий англійський мандрівник початку 18-го століття, подорожуючи Вороніжчиною, переважно населеною українцями, залишив цікаві враження, поділитися якими варто з читачами статті.
“Вони більш шляхетної раси; повніше й ліпше виглядають аніж росіяни, а також перевищують їх у всьому, чим може один вид людей бути поставлений над другим. Вони чистіші, працьовитіші, чесніші, чемніші, хоробріші, гостинніші, релігійніші, і, звичайно, менш мають забобонів.”
Проводячи паралелі між двома народами на побутовому рівні, професор Кларке підкреслює: “Відміну між цими двома народами можна встановити без найменшого розпитування за вражаючим контрастом між брудом і чистотою”.
Інший відомий науковець, український географ Степан Рудницький, складаючи мапу територій, суцільно заселених українцями, проводить кордон територією Вороніжчини через Городище, Шаталівку, Розсош, Репіївку до устя Потудоня в Дін і т.д., охоплючи таким чином третину земель Донщини.
“Після розподілу Московії на початку XVII ст. Польсько-Білоруською конфедерацією і Швецією, українці ще більше укорінилися у Подонні. 1632 року, на момент відновлення московської державності де-юре (відмова польського короля Владислава від титула “Московський князь”) сучасне Чорнозем`я зовсім не було дикою пусткою. І масовий рух туди підданих чигиринської булави у чaсі Гетьмана всія України-Руси Богдана не був рухом “первопроходців”. Це був акт конечного ствердження українського етносу у басейні Дону. Як старозавітний хан Аспарух, український орач встромив меча у хазарський степ: “Тут буде Україна!”, - підсумовує сучасний український історик Рой Могилко (до речі, в недавньому минулому – студент Воронезького Університету).
Згідно проекту адміністративного поділу Української Народної Республіки, поданого Центральною Радою в січні 1918 року, ця територія була виокремлена в Подонь. Як зазначає науковець Аркадій Животко, “межі цієї землі визначено було Центральною Радою так, що вони майже покриваються з українською етнографічною границею, що проходить вздовж російської території”.
В кінці 19-го століття цей край майже всуціль є заселений українцями, про що свідчить результат перепису 1897 року: Острогозький повіт – 90,3% українців, Богучарський – 81,8, Бирюченський – 70,2% українського населення. Решта відсотків припадала на росіян, білорусів, німців, болгар та євреїв.
Навіть в 20-х роках минулого століття не виникало сумнівів в етнічній приналежності цього краю, яскравим прикладом чого є відкриття в 1924-25 учбовому році в чотирьох повітах 32 шкіл з українською мовою викладання, на 1 серпня 1926 року таких шкіл стало 90, а вже в листопаді лише в Россошанському повіті їх було 70…
Тож не випадково на початку 90-х років минулого століття, на зорі становлення незалежності України, нащадки українських козаків Східної Слобожанщини щирим серцем і чистими помислами потягнулися до матірної України. У 1989 році в Кантемирівському районі місцеві жителі домоглися навіть того, щоб їм замість ІІ програми мсковського центрального телебачення транслювали програми УТ. Для цього вони за тиждень зібрали понад 52 тисячі рублів, які були необхідні для прийому телепрограм з матірної України.
Хочу навести й уривок з листа вороніжця Альберта Терехова, одного з українських подвижників цього краю, який надійшов до нас у 1990-му році: “Східна Слобожанщина – це терени переважно української колонізації ХVII-XIX століть, на яких українські козаки створили в XVII столітті перший з Слобідсько-Українських Острогозький козачий полк на 95% з українців. Захищали Московію з півдня. Створили 182 поселення. Згодом хвиля за хвилею нові переселенці з різних частин України осідали тут. Входили в склад Слобідсько-Української губернії з центром в Харкові. В 1918 році на нашім терені точилася російсько-українська війна.
У 1924 році заяву Харківського уряду за приєднання Слобідсько-Українських повітів Воронізької губернії до України було відхилено урядом РСФСР”. (Детальніше про це у працях доктора Володимира Сергійчука “Українська соборність”, ”Українізація” Росії” та “Етнічні межі і державний кордон України”).
З великим ентузіазмом на початку 90-х ми, тоді активісти Спілки Української Молоді “Сумщина”, відряджали до Воронежа експедиції, пакували українську літературу, організовували спільні молодіжні таборування, налагоджуючи зв`язки і співпрацю з братами-українцями Вороніжчини. Але лише на ентузіазмі довго не протримаєшся, тим більше, коли і в Україні, зокрема на Сумщині, було безліч проблем. Проте робота наша марно не пропала.
В березні 2001 року на запрошення українського товариства “Перевесло” (Вороніж) ми, група українських патріотів, відвідали українську громаду Вороніжчини.
Учасники делегації взяли участь в урочистих заходах з нагоди ювілею Кобзаря, зустрілись з активом товариства “Перевесло” та представниками місцевої влади, відвідали батьківщину Миколи Костомарова село Юрасівку, де відбулись зустрічі у місцевій школі. Варто зазначити, що місцеві козаки передали через нас лист-звернення до Гетьмана українського козацтва з проханнням прийняти їх до лав українських козаків, але генералу І.Біласу було, очевидно, не до того, оскільки наближалися вибори і треба було влаштовувати своє депутатське майбутнє.
Особливо був здивований світлої пам`яті друг Іван Гавдида, який вперше побував в тих краях. В Юрасівці, після запашного українського борщу та чарки місцевої горілки, місцеві жителі затягнули пісню, яку, за словами друга Івана, співають в їхньому Тернопільському краї споконвіку. За словами жителів Юрасівки, в них також ці пісні співають з діда-прадіда. Багато говорили, радилися, прощалися зі сльозами.
Ми були вражені тим, як спрагло і з яким хвилюванням наші єдинокровні брати з-поза меж сучасної України ловили кожну звістку з Батьківщини. Виявляється, ніхто, окрім молодих націоналістів з Сумщини, практично ніколи не цікавився проблемами і потребами українців Східної Слобожанщини.
Всілякий тиск і перепони з боку владних чинників, абсолютна відсутність мінімальних можливостей задоволення національно-культурних потреб, неабияка активність в регіоні ультрашовіністичних та ортодоксально комуністичних сил ставлять під загрозу збереження іскри українства в краї, який є батьківщиною Миколи Костомарова, М.Дикаріва, Г.Вашкевича, І.Крамського, О.Коваленка, Євгена Плужника та багатьох інших діячів української науки та культури. Та й генеалогічна гілка видатного ідеолога українського націоналізму доктора Дмитра Донцова також походить з донців.
Тож хоч як не старалися русифікатори; і царські, й комуністичні, й сучасні “демократичні” шовіністи, але зламати й викорінити козацький український дух на цих землях не вдається. Місцеві жителі добре усвідомлюють: “Отут ми – а он там вже кацапи”. Тож і з`являється цікава “теорія”, про “новий етнографічний різновид”, як сказано в анотації до книги Юрія Петренка “Страна Хохляндия” (Воронеж, 2000): “Материал, изложенный в этом издании, охватывает вопросы образования на Руси народа – хохлов”. В книжці детально описуються традиції, мова, історія і обряди місцевих українців, вільно-невільно констатуючи незаперечний факт приналежності цих територій і корінного населення до українського історично-культурного і ментального світу.
Сподіваюся повернутися до теми в наступних статтях, оскільки обсяг публікації ставить певні рамки, а тема, на мою думку, актуальна й цікава.
Наголошу лише, що сьогодні проблема українців Східної діаспори набуває особливої гостроти. Що зроблено, аби вони не відчували себе “обрубаною гілкою” з українського дерева?
І нова державна влада, і народний Президент Віктор Ющенко, який покликаний стати “батьком всіх українців”, навіть “маленьких”, і Товариство “Україна-Світ”, і УВКР, і СКУ, і всі ми мусимо звернути уважний погляд на українців Східної діаспори, підтримати їх, допомогти їм, дати відчути себе членами великої української родини, відчути опіку і захист Української Держави, яка з любов`ю має пригорнути до себе єдинокровних діточок, які не з своєї волі опинилися сьогодні за межами її державних кордонів.
Дай, Боже!

Віктор Рог


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".