МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Великі українці

09/12/2008 | igorg
НМД є сенс розпочати таку гілку. Можливо назва вже й неоднозначна, з огляду на ганебну передачу, але є деякі міркування. Назва як і ще багато чого у нас вкрадена з метою спаплюження, надання протилежного змісту.
Певно не варто цьому сприяти, нехай цей зміст залишиться чистим.
Тож запрошую сюди ставити дописи про людей що любили Україну й свій народ понад усе. Й тут не мають значення ні титули ні досягнення ні визнання. Любов і жертовність над усе: душу - Богу, життя -Україні, честь - собі. Гарний критерій.
Прошу панове!

Відповіді

  • 2008.09.12 | igorg

    САРАНЧУК Петро Степанович

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1221152630
  • 2008.10.19 | igorg

    Доктор Володимир Горбовий

    http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1224340787
  • 2009.02.03 | igorg

    Павло Загребельний

    Народився 25 серпня 1924 р. в с. Солошине на Полтавщині.
    Помер 3 лютого 2009 р. в Києві.

    1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

    У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

    Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

    В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

    В 1964-1979 - секретар, 1979-1986 - 1-й секретар правління Спілки письменників України. Голова Комітетту з Державних премій ім. Т.Шевченка (1979-1987). Депутат ВР СРСР 10-11 скликання (1979-1989), ВР УРСР 9 скликання (1974-1979). Член КПРС (1960-1990), канд. в члени ЦК КПУ (1974-1979), чл. ЦК КПУ (1979-1989). Член Комітету Національних премій України ім. Т.Шевченка (09.1996-11.2005).

    Літературна робота

    В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957). Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:

    * «День для прийдешнього» (1964);
    * «Шепіт» (1966);
    * «Добрий диявол» (1967);
    * «Диво» (1968);
    * трилогія «З погляду вічності» (1970);
    * «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — романну будову з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»;
    * «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985));
    * «Переходимо до любові» (1971);
    * «Намилена трава» (1974);
    * «Євпраксія»(1975);
    * «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984).

    Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

    Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

    За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

    Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем. У 2004 році нагороджений званням Героя України


    Кінематографічна діяльність

    За його сценаріями поставлені фільми:

    * «Ракети не повинні злетіти» (1963),
    * «Перевірено — мін немає» (1965, у співавт.),
    * «Лаври» (1974, т/ф),
    * «І земля стрибала мені назустріч» (1975),
    * «Хто за? Хто проти?» (1977, т/ф),
    * «Ярослав Мудрий» (1981, у співавт.),
    * «Розгін» (1986, т/ф).

    Про нього знято фільм «Сонет 29» (2000).

    Нагороджений орденами Трудового Червоного прапора, Дружби народів, двома орденами «Знак Пошани» та медалями. Член Національних спілок письменників і кінематографістів України.

    Твори:

    * Європа 45 (1959)
    * Спека (1960)
    * Європа.Захід (1961)
    * День для прийдешнього (1964) - перевидано у 2008 році під назвою «Зло»
    * Шепіт (1966)
    * Добрий диявол (1967)
    * Диво (1968)
    * трилогія «З погляду вічності» (1970)
    * Розгін (Державна премія СРСР, 1980) — романна будова з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»
    * Левине серце
    * Переходимо до любові (1971)
    * Намилена трава (1974)
    * Євпраксія (1975) - історичний роман про Євпраксію Всеволодівну
    * Роксолана (1980)
    * Південний комфорт («Вітчизна», 1984)
    * Вигнання з раю (1985) (продовження «Левиного серця»)
    * Юлія, або запрошення до самовбивства (1994)
    * Брухт (2002)
    * Стовпотворіння (2004)

    http://www.dovidka.com.ua/fcontent.php?parm=h.c5R2mR36kXXEeT9.wZ
    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%BE_%D0%97%D0%B0%D0%B3%D1%80%D0%B5%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9
    згорнути/розгорнути гілку відповідей
    • 2010.07.24 | Євген Захаров

      Re: Павло Загребельний

      Почитали б Ви, пане Ігорю, недавню працю Леоніда Плюща "Мародери" - може, і не ставили би сюди цього письменника
  • 2009.02.05 | Сергій Кабуд

    Анатолій Голіцин, відзначений вищіми військовими нагородами США,

    Англії, Франції

    http://en.wikipedia.org/wiki/Anatoliy_Golitsyn

    Народився в Пирятині.


    польською мовою:

    http://pl.wikipedia.org/wiki/Anatolij_Golicyn
    ----------------------

    Його свідчення вимусили СССР/КПСС змінити намічене призначення ШЕЛЄПІНА генсеком і диктатором СССР -
    на призначення Хрущова

    Але це лише невеличкий штрішок з досягненнь,
    які здійснила ця велика постать в історії Світу
  • 2009.04.22 | igorg

    отець Омэлян Ковча, Перемишляни-Люблін

    http://maidan.org.ua/static/mai/1240392683.html
    Отдал жизнь за евреев
    Люся Пустыльник, Варшава

    По случаю 65-й годовщины со дня смерти Блаженного отца Омэляна Ковча в Люблине, на месте бывшего нацистского концлагеря Майданек, 25 марта был открыт обелиск с его посланием.

    В своем приветственном послании участникам церемонии президент Польши Лех Качиньски отметил, что "почтение памяти отца О. Ковча говорит о победе добра над злом, любви над ненавистью". По мнению главы польского государства, это событие является свидетельством духовной общности и близости между конфессиями и народами. "Трогательным является то, что сегодня, во время общей молитвы, представители многих народов мира отдают дань уважения этой личности", - говорится в послании президента Польши. Он сравнил фигуру о.Омэляна Ковча с такими сподвижниками как Эдита Штайн и Максимилиан Кольбе.

    ....
    http://maidan.org.ua/static/mai/1240392683.html
  • 2009.04.23 | igorg

    Максим Чайка

    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1240464457
    Михайло АКСАНЮК

    У середу біля будинку №6 на Сегедській вулиці Одеси відбулася багатотисячна громадянська панахида пам’яті студента відділення журналістики Одеського Національного університету імені Мечникова Максима Чайки, загиблого 17 квітня від рук представників проросійської організації «Антифа». Найбільше серед тих, хто вчора проводжав в останню дорогу неформального лідера громадської організації «Січ», зібралося представників студентської молоді міста, зокрема друзів із філологічного факультету «вишу». На знак трауру за загиблим кафедра журналістики університету ухвалила перенести торжества з приводу десятиліття свого заснування.

    Завідувач кафедри Олександр Александров заявив журналістам: «Максим був непростим хлопцем, не дуже хорошим студентом. Водночас студенти його поважали, у нього був авторитет». Один із друзів Максима наголосив: «Ми втратили людину, кращу за яку більшість із нас, студентів, не зустрічала. Він умів підтримати у скрутну хвилину. Ті, хто його знав, не може сказати про нього щось таке, що могло б осквернити його славне, добре ім’я». Як мовив на панахиді отець Іоан, «Максим був яскравою особистістю, він мав значний потенціал для того, щоб почати змінювати наше суспільство, наш духовний стан на краще. Але злобні люди завжди намагаються знищувати зі свого шляху таких лідерів, що можуть стати окрасою і гордістю нації і суспільства».

    Максима Чайку поховали на Новотаїровсь­кому цвинтарі. А тим часом керівництво одеської «Антифи» оприлюднило в середу заяву, в якій спробувало відмежуватися від будь–яких «зв’язків чи то з Кремлем, чи з Моссадом». У документі, зокрема, говориться: «Ми боремося і в подальшому будемо боротися з нацизмом і расизмом, гнилим змієм, що оповив наше місто! Одеса завжди була і буде містом багатьох національностей і культур. Ніякі нацисти і фашисти різних мастей не зможуть диктувати тут свої порядки, оскверняти пам’ять наших предків, сувати свої слизькі щупальця в громадське життя».

    У середу, як повідомила прес–секретар Президента України Ірина Ванникова, Віктор Ющенко «звернувся до Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки України з вимогою ретельно розслідувати резонансне вбивство Максима Чайки, скоєне минулого тижня в Одесі». Глава держави також вимагає від силовиків надати звіт про розслідування аналогічних інцидентів, скоєних в Одесі протягом 2008 року. Крім того, Ірина Ванникова зазначила, що СБУ має перевірити інформацію про координацію діяльності організації «Антифа» з боку іноземних організацій антиукраїнського спрямування. «Президент висловив глибоке співчуття родині та близьким Максима Чайки і пообіцяв зробити все, щоб винні в цьому злочині не уникли покарання», — запевнила вона.

    Нагадаємо, студент Одеського Національного університету імені І. Мечникова, активіст українського патріотичного молодіжного руху «Січ» М.Чайка (1988 р. н.) загинув 17 квітня внаслідок нападу, за даними обласного об’єднання «Просвіта», групи проросійських екстремістів. Тоді ж ножові поранення також отримав друг загиблого — Андрій Дзебан, який наразі перебуває в лікарні. Як заявила громадська організація «Вільна Одеса», «вбивство сталося під час сутички між молодими українськими патріотами з «Січі» та учасниками так званого руху «Антифа», яким протегує екс–депутат міськради, лідер партії «Родіна» Ігор Марков».

    Українець Чайка http://www2.maidan.org.ua/n/hist/1256050104
  • 2009.05.02 | igorg

    хірург Ярослав Туркало

    У США, у штаті Нью-Джерзі, 24 квітня 2009 року на 84-му році життя упокоївся в Бозі світлої пам’яті

    д-р Ярослав Костянтинович ТУРКАЛО

    - відомий український лікар-хірург, член Українського Лікарського Товариства Північної Америки, дослідник історії. Покійник є автором книжки «Нарис історії Вселенських соборів. 325-787» (Нью-Гейвен-Брюссель, 1974), підготував український «Курс загальної хірургії» у 10 томах - унікальний в українській медичній літературі, який чекає свого видання.
    ....
    http://maidan.org.ua/static/news/2009/1241207494.html
  • 2009.09.05 | igorg

    Юрій Литвин (1934 – 1984)

    http://maidan.org.ua/static/mai/1252092226.html
  • 2009.09.10 | kotygoroshko

    В`ячеслав Хурсенко

    на Волині з невідомих наразі причин помер український співак та автор пісень В`ячеслав Хурсенко. Про це УНІАН стало відомо від його близьких знайомих, які на час розмови не знали деталей. Музикантові було 42 роки.

    В`ячеслав Хурсенко - автор і виконавець пісень "Соколята", "На острові чекання", "Сповідь", "Панує ніч", "Я тебе розлюбив", "Віра, Надія, Любов", "Шалений час", "До рідного дому", "Ковток вина".


    постiйна адреса статтi:
    http://www.unian.net/ukr/news/news-335131.html
  • 2009.09.19 | igorg

    Алла Горська 1929-1970

    http://maidan.org.ua/static/mai/1253296823.html
    http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=282
    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%90%D0%BB%D0%BB%D0%B0_%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

    А́лла Олекса́ндрівна Го́рська (*18 вересня 1929, Ялта — †28 листопада 1970, Васильків) — художниця-шістидесятник — українська художниця і відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Народилася в місті Ялті. Підчас війни пережила блокаду Ленінграда. Навчалась в художньому інституті в Києві. В 1961-65 разом з Василем Стусом, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді у Києві, який був тоді центром українського національного життя. Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят та ін. Плідно займалась мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. В 1964 році за виконання Шевченківського вітражу до вестибюлю Київського університету (був знищений), була виключена зі Спілки художників, однак згодом поновлена. Належачи до групи «шестидесятників», брала активну участь в українському правозахисному русі. За участь в акціях протесту в 1965-68 роках проти розправ над українськими правозахисниками — Богданом і Михайлом Горинями, П. Заливахою, Святославом Караванським, В. Морозом, В. Чорноволом та ін. Горська була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. В квітні 1968 поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами і закритими судами над дисидентами. 28.11.1970 трагічно загинула при нез'ясованих обставинах у Василькові біля Києва. Це вбивство за деякими версіями приписують КДБ, який мстив Горській ще за оприлюднення разом з В. Симоненком фактів масових розстрілів киян у Биківнянському лісі. (Скоріш за все, саме це стало причиною побиття міліціонерами у м. Смілі Симоненка, внаслідок чого він і помер у лікарні через кілька місяців.) Похорон Горської перетворився в демонстрацію протесту проти існуючого комуністичного режиму в Україні. Автор численних художніх творів: «Автопортрет з сином» (1960), «Портрет батька» (1960), «Абетка» (1960), «Біля річки» (1962-63), «Портрет В. Симоненка» (1963) та ін.

    Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року у Ялті. Її батько, Олександр Валентинович Горський, був одним з організаторів радянського кіновиробництва: після демобілізації він деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кіностудії. Через рік, 1932 року, Олександр Валентинович з сім'єю переїжджає до Москви, де обіймає посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм». Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадів, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, де спочатку був заступником директора, а потім — директором ленінградської кіностудії.

    Мати Алли Олександрівни — Олена, ніколи, на відміну від чоловіка, кар'єри не робила. В Ялті вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, а в Ленінграді художником костюмів і потім уже весь час цим і займалася.

    З вересня 1939-го року по квітень 1940 року батько Алли, Олександр Валентинович, був на фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звали Сухе-Батор». То ж війна застала у Ленінграді 11-11-річну Аллу разом з матір'ю та старшим на 10 років братом Арсеном (він був сином Аллиної матері від першого чоловіка, який загинув у першій світовій війні). Арсен улітку 1941-го року вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на Ленінградському фронті, і навесні 1943 року загинув. Алла ж із мамою, переживши дві блокадні Ленінградські зими, влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об'єднаній кіностудії Олександр Валентинович. Проте в Алма-Аті родина була недовго і наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії.
    Меморіальна дошка

    З 1946 року навчалася у Київській художній школі імені Шевченка, яку закінчила 1948 року зі золотою медаллю. У виборі фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту. Влітку 1952 року вийшла заміж за студента цього ж вузу Віктора Зарецького, а через два роки закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографії.

    Горська була одним із організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959—1964). Разом із В. Симоненком і Л. Танюком відкрила місця поховання розстріляних в НКВС на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у Биківні (1962 — 1963), про що вони заявили в Київську міськраду («Меморандум № 2»). Після цього В. Симоненко бул жорстоко побитий, унаслідок чого помер від швидкоплинної хвороби нирок у 1963.

    1964 Г. в співавторстві з П.Заливахою, Л.Семикіною, Г.Севрук та Г.Зубченко створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий. Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.

    1965 було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 Горська надіслала заяву прокуророві УРСР з приводу арештів.

    Горську викликали в КДБ на допити як свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з попередженнями й погрозами.

    Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, систематично — з П.Заливахою. У квітні 1966 подала клопотання на його захист. Правозахисники, які поверталися з ув'язнення, зверталися до неї за допомогою.

    Горська була на процесі В. Чорновола 15 вересня 1967 у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного веденння суду. 1968 Горська підписала «Лист-протест 139» на ім'я керівників КПРС і радянської держави з вимогою припинити незаконні процеси. Почалися адміністративні репресії проти «підписанців», кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із керівників цієї організації називали Горську.

    За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого В. Мороза, але вона відмовилася давати покази. За декілька днів до смерти склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

    28 листопада 1970 Горська вбита у м. Василькові Київської області. Похорон Горської 7 грудня 1970 на Мінському (Берковецькому) кладовищі в Києві перетворився в мітинг протесту. Слідство, яке вела прокуратура Київської області, дійшло висновку, що Горську вбив її свекор з мотивів особистої неприязні, а потім покінчив самогубством. В Україні поширювалися жахливі чутки про ці смерті, зарубіжне радіо подавало свої версії. Розмови про смерть Горської й обставини її загибелі присікалися владою.

    Трохи більше, ніж через рік, у січні 1972, здійнялася найбільша хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську духовну та інтеллектуальну еліту.

    Після розпаду СРСР органи прокуратури й безпеки України, гребуючи вимогами громадськості, не оприлюднили ніякої інформації про загибель Горської. Відкрита тільки слідча справа. Аналіз справи показує, що розслідування було неповним, воно суперечливе, велося з порушеннями слідчих норм, тобто було сфабриковане. Прослідковуються також загальні риси вбивства з іншими політичними вбивствами в СРСР.
  • 2009.11.27 | igorg

    Джеймс Ернест Мейс (James Earnest Mace) (1952—2004)

    http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%B5%D0%B9%D0%BC%D1%81_%D0%9C%D0%B5%D0%B9%D1%81#.D0.94.D0.BE.D1.81.D0.BB.D1.96.D0.B4.D0.B6.D0.B5.D0.BD.D0.BD.D1.8F_.D0.93.D0.BE.D0.BB.D0.BE.D0.B4.D0.BE.D0.BC.D0.BE.D1.80.D1.83


    Джеймс Ернест Мейс (англ. James Earnest Mace) (*18 лютого 1952 — †3 травня 2004) — історик, політолог, дослідник голодомору в Україні. Саме завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.

    Народився 18 лютого 1952 р. у Маскогі (штат Оклахома, США). У 1973 р. закінчив Університет штату Оклахома. Пізніше отримав ступені магістра та доктора історичних наук в Університеті Мічигану (тема дисертації — «Національний комунізм у Радянській Україні 1919—1933 рр.»).

    Ще у 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і геноцид він заявив:
    «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем».

    У 1986—1987 роках Джеймс Мейс був виконавчим директором комісії дослідників (юристів та істориків) при Конгресі США, які взялися дати оцінку Голодомору 1932—1933 років.

    Дослідив архівні документи, зібрав свідчення людей, які в різні часи виїхали із України до Канади і Сполучених Штатів, опитав багатьох свідків, яким дивом пізніше вдалося вислизнути з обіймів Совєтів. Уже у 90-х роках, за незалежної України, він подарував 200 годин аудіозаписів безцінних свідчень Парламентській бібліотеці у Києві. За якийсь час виявилося, що дослідники не мають можливості ними користуватися, а плівки розкидані по підлозі, деякі з них безнадійно зіпсуті…

    Мейс з обуренням згадував позицію декого з західних славістів, «совєтологів» й інших знавців радянського тоталітаризму, які відмовлялися визнати, по-перше, жахливу чисельність жертв цього комуністичного експерименту, а, по-друге, відповідальність за свою злочинну сліпоту — бо саме 1933-го офіційний Вашингтон визнав СРСР і встановив із кремлівськими людоїдами дипломатичні зносини.

    Починаючи з 1980-х років працював разом із Робертом Конквестом, автором книги «Жнива скорботи».

    В 1993 переїхав із Сполучених Штатів в Київ (Україна), де жив і працював до самої смерті. Викладав на кафедрі політології у Києво-Могилянській академії. Помер 3 травня 2004, похований у Києві на Байковому кладовищі.

    26 листопада 2005 року президент України Віктор Ющенко нагородив Джеймса Мейса орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно), а 2 грудня 2005 року підписав розпорядження про вшанування пам'яті Джеймса Мейса.

    * Україномовні джерела
    o http://maidan.org.ua/holodomor/mace_1year/day_bio.htm
    o Джеймс МЕЙС "Ваші мертві вибрали мене..." http://maidan.org.ua/holodomor/mace_1year/day_vashi_mertvi.htm
    o Акрадій СИДОРУК «АМЕРИКАНСЬКА ДЕМОКРАТІЯ ІНОДІ КІНЧАЄТЬСЯ ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ» http://www.zn.kiev.ua/nn/show/547/50070/
    o Микола Рябчук ДЖИМ БУЛАВЕНКО, IN MEMORIAM http://www.cn.com.ua/N308/culture/loss/loss.html
    o ЛИЦАР УКРАЇНИ http://www.zn.kiev.ua/nn/show/493/46446/
    o Помер історик Джеймс Мейс http://main.pravda.com.ua/news/2004/5/5/9080.htm
    o Вахтанг Кіпіані Американське серце, віддане Україні http://main.pravda.com.ua/news/2004/5/5/9071.htm
    o http://www.golodomor.org.ua/news.php?id=1003
    o Феномен Джеймса Мейса http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/05/06/4988/
    o УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №1655/2005 "Про нагородження Д. Мейса орденом князя Ярослава Мудрого"
    o РОЗПОРЯДЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №1260/2005-рп "Про вшанування пам'яті Джеймса Мейса"
    * Англомовні джерела
    o http://www.faminegenocide.com/
    o James Mace Memorial Panel http://www.colley.co.uk/garethjones/james_mace.htm
    o http://www.ukrweekly.com/Archive/1983/128317.shtml
    o http://www.artukraine.com/buildukraine/mace30.htm
    o http://www.ukrweekly.com/Archive/2004/190407.shtml
    o http://www.orangerevolution.us/blog/_archives/2005/9/18/1237369.html
    o http://www.orangerevolution.us/blog/_archives/2005/5/2/643214.html
    o http://www.brama.com/travel/messages/60798.html
  • 2010.02.27 | igorg

    Ярослав Дашкевич

    http://www2.maidan.org.ua/n/free/1267212252

    Помер Ярослав Дашкевич. Хочеться дописати: «великий український історик». Але такий допис применшив би його значущість. Він був українським – і то до мозку костей, щиро і твердо. Але про нього, як Франка, хочеться сказати: він світив на всю Україну, а його світло променіло набагато далі.

    Він був одним з небагатьох українських істориків, про котрих знають у світі – таких як Омелян Пріцак, Роман Роздольський, Ігор Шевченко. Вони мали світовий успіх, тому що були фахівцями в інших галузях – сходознавстві, візантології та ін. Оскільки була довіра до того, що вони робили у своїй ділянці, то їм вірили у тому, що вони писали про Україну. І навпаки: в Україні їм вірили і їх слухали тому, що вони знали і писали набагато більше, аніж про Україну. Одне слово, їхнє українство не було провінційне – воно було світове. Таке, як і має бути якісному українству.

    Серед цього ряду імен Ярослав Дашкевич стоїть окремо. Більшість із перерахованих стали великими завдяки тому, що після війни їм вдалося емігрувати на Захід і творити там в умовах інтелектуальної свободи. Ярослав Дашкевич ніколи не виїхав. Навіть у 1970-х, коли Омелян Пріцак робив активні спроби перетягнути його до Гарварду як світового класу сходознавця. Він залишився, і за це мусів платити ув’язненням на Сибіру і довгими роками примусового безробіття. Але цією ціною він створив острівець власної інтелектуальної свободи, якого ніхто не міг його позбавити – і який слугував предметом заздрощів тих численних інших, котрі робили таку-сяку кар’єру за радянських умов, але ніколи не були вільними.

    Мені до голови приходить інша низка імен: блискучих інтелектуалів центральноєвропейського походження але світового рангу – Лєшека Колаковського, Яна Павла ІІ, Яна Паточки. Це була порода людей, замішаних з іншого тіста. У підстав їхньої ерудиції стоїть добра гімназійна освіта, яка давала знання кількох живих і мертвих мов, навчала європейству біля самих його корінь, античної Греції й Риму. Їх погляд на світ був ширшим, бо сягав своїм корінням набагато глибше – глибше, аніж це могла дати звичайна середня чи вища школа. Їм розум вигострювала та життєва небезпека, яку несли Центральній Європі нацизм і комунізм. І це був ще один університет – а навіть докторат, який їм доводилося здавати на пробу бути по-справжньому великими.

    Цю породу називають центральноєвропейськими джентльменами. І Ярослав Дашкевич був чи не єдиним її у нас представником. Титул джентльмена пасував йому якнайбільше. Завжди підкреслено акуратно вдягнутий, з аристократичними манерами та нешвидким способом мовлення, довгим волоссям – символом незалежності – та загостреним почуттям власної гідності. Таким я вперше побачив десь наприкінці 1970-х, коли стояв у черзі за ним у гардеробі Бібліотеки імені Стефаника – і, ще не знаючи хто це такий, захотів бути на нього схожим. Мені пощастило знати його ближче з кінця 1980-х, коли відновлювалося Наукове Товариство Шевченка, а до кінця 1990-х навіть досить близько з ним співпрацювати.

    Той, хто знав його ближче, може підтвердити: при своїй зовнішній гостроті до опонентів – бідний був той, хто попадався на зуб його критики! - він був людиною надзвичайно м'якою, делікатною та великодушною. Найбільше це виявлялося у ставленні до людей молодших, які тулилися до нього. І, треба рішуче підкреслити, Ярослав Дашкевич був одним з небагатьох великих, хто по-справжньому і щоденно займався молодняком. Тому він залишив по собі цілу школу людей, які зараз доходять середнього віку і, треба думати, переймуть на себе тягар керівництва і відповідальності щодо стану львівської історичної школи.

    Особисто я дуже – майже безоглядно – його любив. А раз навіть привселюдно у цьому зізнався. Від певного часу ми не сходилися політичними поглядами, і він мене не раз і не два критикував – думаю, що не завжди заслужено. Але перед лицем його смерті та його власної величі за життя я не маю до нього жодних претензій. Навпаки: був і буду йому завжди вдячний – як і тому життєвому шансу, який мене колись допровадив в орбіту цієї великої і шляхетної людини.

    Від часу Ярослава Мудрого нам щастило на Ярославів. Час його правління – це єдиний час, коли Київ входив до число десяти найбільших міст світу, а історія шлюбу його дітей показує, як з ним рахувалися у всій Європі. Від середини ХІХ ст. серед освічених галичан з’явилися мода називати своїх дітей нехристиянськими іменами з Нового завіту, а іменами київських князів – Володимира, Ольги та Ярослава. Від 1930-х років ця мода перейшла навіть на села – тому і я, народжений у селі, теж став Ярославом. Подивіться у «Хто є хто в Україні», і побачите, що більшість Ярославів є галицького походження. Ця сама тенденція, до речі, помітна й в американській та канадській діяспорі у Північній Америці. Але особливо вона помітна серед українських істориків в Україні. Називати дитину Ярославом було певним викликом та запереченням традиції: це ім'я нехристиянське, сягає індоєвропейських, поганських часів. Його найближчим та найбільш знаним відповідником є грецьким «Геркулес», символ великої і непогамованої («ярої») сили. Даючи своїй дитині це ім'я, батьки ніби хотіли сказати: «ми бунтуємо проти своєї долі. Ми хочемо, щоб ми і наші діти були більшими, аніж про нас думають чи з нас роблять наші вороги».

    У нашій сучасній історії не було кращого втілення цієї мрії аніж Ярослав Дашкевич. Як і про Геркулеса, я відмовляюся думати і писати про нього у минулому числі. Я щасливий з того, що є його сучасником. І хочу подякувати йому за це від імені всього нашого покоління.



    26.02.2010 15:47 -- Блог Ярослава Грицака (zaxid.net)
  • 2010.07.21 | igorg

    Концевич Євген Васильович

    КОНЦЕВИЧ ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ народився 5 червня 1935 року в с. Млинище Житомирського р-ну Житомирської обл.
    Рятуючись від голоду, в 1947 році родина Концевичів перебралася в Житомир. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як “приватного підприємця” — син запам’ятав обшук 1949 року. На собі відчув і презирство “городських” російськомовних ровесників до своєї “сільської” мови. Це і був ґрунт для формування національної свідомости.
    1952 року 9-класник Євген, пірнувши в річку, зламав хребет. З тих пір (58 років!) він не ходив, інвалід першої групи. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов у ньому своє місце.
    Він не мріяв стати письменником. Але доля звела його з Васильком Хомичевським — сином блискучого перекладача античної літератури Бориса Тена, з братами Валерієм і Анатолієм Шевчуками, — і перед ним відкрився неозорий світ словесности. Євген пробує писати. Його оповідання публікувалися в ґазеті “Літературна Україна”, у журналах “Вітчизна”, “Дніпро”, “Україна” та ін.
    1963-65 навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 збірки оповідань “Дві криниці” прийнятий до Спілки письменників України.
    Місцеві партчиновники хотіли було створити з Концевича такого собі місцевого “Павку Корчагіна”. До нього почали ходити піонери й пенсіонери. Сама секретар обкому КПУ з ідеології О.Чорнобривцева аґітувала його вступати в партію. Він відмовився, бо жива його душа тягнулася до людей іншого спрямування.
    До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, приїздили люди, яких пізніше назвали шістдесятниками. На його 30-річчя, 5 червня 1965, приїхали Алла Горська, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ірина Жиленко, Михайло Гуць, Галина Возна-Кушнір, Вікторія Цимбал, Борис Мамайсур. Розмовляли, співали, жартували. Євген був щасливий. Колишній сусід Оксентій Мельничук, який вибивався в номенклатуру, приніс показати альбом, у якому Концевич після від’їзду друзів виявив підслушку і знешкодив її — КГБ вже готувався до серпневих арештів шістдесятників. Нагрянув обшук... Сам начальник обласного КГБ полковник І.І.Юдін з групою своїх підлеглих вимагав видати підслушку і зберігати таємницю, умовляв Концевича працювати на їхню установу. Він рішуче відмовився — і ганебна історія стала відомою всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. Той же Юдін запропонував Концевичу виступити в пресі проти зарубіжних публікацій про “подарунок” на день народження. Він знову відкинув пропозицію... Через 7 років майор КГБ Медвецький цинічно повчав на допиті: “Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули з кручі в річку, а тоді, коли не послухалися доброї поради Івана Івановича і не допомогли нам”.
    18 квітня 1972 року в Концевича знову був обшук у зв’язку з новою хвилею арештів шістдесятників: вилучили 17 документів самвидаву, багато рукописів, листів, друкарську машинку та інше. “Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би...”, — відверто сказав один житомирський кагебіст.
    Житомирська письменницька організація на чолі з Володимиром Канівцем двічі намагалася виключити Євгена Концевича з членів Спілки письменників, але партійні боси згори осмикнули: “Не робіть із нього великомученика”. Концевича перестали публікувати. Він був щільно обставлений стукачами.
    Обструкція тривала до середини 80-х. 1985 вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича “Ідучи вулицею”. Виходили книги перекладів з польської та російської мов.
    Є.Концевич з оптимізмом вітав національне відродження кінця 80-х — початку 90-х. Будучи поза політичними організаціями, він, то більше, мав великий вплив на національно-культурне, літературне, політичне життя в Житомирі, на духовне відродження України. Він користувався величезною повагою і любов’ю в колах української інтеліґенції.
    „Євген Концевич — людина величезної притягальної сили”. (В.Чорновіл).
    „У нашому нестабільному, усе більш несправжньому світі, є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою”. (Є.Сверстюк).
    „Євген Концевич свого роду символ і легенда для цього покоління — покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б, — він усіх підтримував і підживлював енергією...” (І.Дзюба).
    „Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера — приймати гостей лежачи”. (В.Шевчук).
    Концевич — лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу „Косень”.
    Указом Президента України від 26.11.2005 Є.Концевич нагороджений орденом „За мужність” ІІІ ступеня.

    Див. більше про Євгена Концевича на сайті Харківської правозахисної групи http://archive.khpg.org (Музей дисидентського руху).
  • 2010.10.19 | igorg

    Дмитро Соколовський та родина Соколовських

    http://maidan.org.ua/static/news/2010/1287419996.html

    Волинський отаман Дмитро Тимофійович Соколовський народився 23 жовтня 1894 р. в с. Горбулів Радомишльського повіту, нині Черняхівський району Житомирської області. В повстанському русі брали участь його брати – Олекса, Василь, Степан, сестра Олександра (отаманша Маруся) та батько Тимофій. 1919 року Дмитро командував повстанською бригадою, склад якої у час розквіту становив 8000 козацтва. Загинув отаман в час наступу українського війська на Київ – коли московська комуна тікала у свою Совдепію. Загинув з руки зрадника. Трагедія сталася 8 серпня 1919 р. в рідному селі. Похований на кладовищі села Корчівка.

    Місце вічного спочинку Дмитра Соколовського зберігалося в таємниці 90 літ – на ній не було ні хреста, ні горбика. І ось 17 жовтня на кладовищі с. Корчівка Черняхівського району Житомирської області урочисто відкрито ошатний пам’ятник.

    Меморіальний мітинг відкрив Аркадій Янович, сільський голова с. Сліпчинці, до сільради якої належить Корчівка. У вшануваннях отамана взяли участь герой України Левко Лук’яненко, голова Радомишльської районної ради Олександр Ткачук, борець за волю України Василь Овсієнко, заступник голови Національної спілки письменників України Василя Шкляр; автор книжки про Марусю Соколовську Кость Завальнюк, бандурист Олександр Гончаренко, отаман Вінницького полку ім. Івана Богуна Володимир Воловодюк, заступник голови СОУ Євген Лупаков, представник Чорних запорожців Олександр Стець, Орест Стець, Василь Ільчишин, поет Володимир Кобилинський, учень Горбулівської школи Максим Войтенко, онучки отамана Василя Соколовського Ліза і Ніна Соколовські, онук повстанського священика Степана Соколовського Леонід Сколовський із дружиною Іриною, Олексій і Яна, правнуки отамана Василя Соколовського, правнуки отамана Василя Соколовського Валерій Соколовський та Андрій Соколовський, який прибув на вшанування з Парижа.
    Освятив пам’ятник отець Василь (УПЦ КП).
    Вів меморіальний мітинг Роман Коваль.

    Основні організаційні турботи лягли на плечі краєзнавця Якова Грищука, голову Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35. Саме йому належить головна заслуга відкриття пам’ятників – родині Соколовських у Горбулеві 5 вересня і Дмитрові Соколовському 17 жовтня в Корчівці.

    Спонсорами монументів стали старовіри з м. Хмельницького та баптисти Закарпаття. Пожертви на побудову пам’ятника в Корчівці склали також Олександр Ткачук, голова Черняхівської районної організації УНП Наталія Ковшевна, голова Житомирської обласної організації партії “За Україну” Валерій Колосівський, письменник Василь Шкляр та скульптор Петро Лантух, а Левко Лук’яненко та Василь Овсієнко подарували бібліотеці с. Сліпчинці, горбулівській школі та козацьким організаціям книги патріотичного змісту. Віктор Уколов, народний депутат України від партії “Батьківщина”, подарував футбольній команді горбулівської школи комплект футболок, трусів, гетрів, футбольних м’ячів та рукавички для воротаря.

    У відкритті пам’ятника взяли участь делегації Історичного клубу “Холодний Яр”, Пошукового загону Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, УНП, партії “За Україну”, Вінницького козацького полку ім. Івана Богуна, Черняхівської паланки МГО “Козацтво Запорозьке” на чолі з Олегом Шевцовим, Житомирської організації Українського козацтва на чолі зі Святославом Василенком, Овруцького гайдамацького полку та Коростенського гайдамацького полку, що входять до організації “Древлянське військо”.

    Після урочистостей Ліза Соколовська запросила всіх учасників на поминальний обід в Горбулів – родинне село отамана, у школу, де він колись працював учителем.

    Організатори вшанувань – Пошуковий загін Овруцького сільськогосподарського професійного училища №35, Історичний клуб “Холодний Яр” та родина отаманів Соколовських.


    Пропонуємо Вашій увазі нарис Романа Коваля про Дмитра Соколовського
    з книги “Багряні жнива Української революції” ( Київ: Діокор, 2006)


    Життя і смерть отамана Соколовського

    Зрадницький постріл пролунав уночі 8 серпня 1919 року. Це козак Матей, що спокусився на обіцяні більшовиками 7 мільйонів рублів, через вікно стріляв у свого отамана – відомого повстанського ватажка Дмитра Соколовського...

    Матей був хоробрий і вірний козак. Не одну червону душу спрямував до пекла. Походив він із сусіднього до Горбулева села Пилиповичі, наполовину спаленого більшовицькими карателями. Здавалось, після того, що зробили більшовики з його рідним селом, він до смерті мститиметься їм. Та ні, спокусився на 7 мільйонів. Важко таке зрозуміти... 1

    За свідченням інженера Миколи Фещенка-Чопівського, 1919 року під проводом Дмитра Соколовського було близько 8000 повстанців. Може, це й перебільшення, але отаман справді був енергійний і талановитий організатор. Чи не в кожному селі повіту сформував він козацькі сотні. Але всіх не мобілізовував – давав можливість селянам поратися на власному господарстві. Функціонував лише організаційний апарат, який у разі потреби міг за короткий час зібрати велику силу озброєного козацтва.

    Від березня 1919 р. Дмитро Соколовський уперто бився проти більшовиків, розбивав червоні полки, “рвав зв’язки між ворожими військами”, руйнував залізничні колії… У боях повстанці здобули зброю, в тому числі гармати й кулемети. Ведучи бойові дії, Дмитро продовжував опікуватися горбулівською українською гімназією, яку заснувала його родина 1917 року.
    Біля Дмитра Соколовського згуртувалися свідомі українці – вчителі, випускники духовних семінарій та нижчих агрономічних шкіл, а також чи не всі провідники повіту часів Директорії, зокрема комісар повіту Максим Середенко-Теліщенко; колишній український комендант Радомишля, пізніше командир повстанського відділу ім. Івана Мазепи Юліан Мордалевич, отаман Петро Філоненко, агрономи брати Кривоноси.

    Штаб повстанців очолив батько братів-отаманів Тимофій, якому на той час виповнилося 67 років. Його найменша дочка, гімназистка Олександра (майбутня отаманша Маруся) виконувала роль зв’язкової. Серед повстанців перебував і старший син Тимофія Соколовського – Степан. Будучи священиком, він благословляв козаків на боротьбу за свободу рідного краю. Соколовські мали надзвичайний авторитет серед українського населення східної Волині та Полісся...

    Трагедія сталася в горбулівській гімназії. Отаман у колі рідних, старшин та вчителів вечеряв. Перед одинадцятою вечора, коли ніхто не чекав, через відкрите вікно пролунав постріл. Отаман помер миттєво: куля влучила в голову. За хвилю зрадник – для гарантії – кинув гранату. Її вибухом було поранено в ногу брата отамана – Василя.
    Якби Матей з’явився на алярмову збірку, то, напевно, ніхто б не запідозрив його в зраді – адже він був довіреним козаком отамана. Та Матей утік і тим виказав себе...

    Звістка про смерть отамана миттєво розлетілася по Київщині. Ніхто не хотів вірити, що Дмитра Соколовського вже немає, адже щойно перед тим прийшла вістка про його перемогу під Макаровом над трьома більшовицькими полками, що були кинуті на придушення селянського повстання. Народ святкував перемогу. І раптом...

    Ось уривок із некролога, який опублікувала газета “Трудова громада”: “Втрата за втратою!.. Знову одержана сумна звістка. В ніч із 7-го на 8 серпня біжучого року... забито чесного борця за “Землю і Волю”, оборонця селянських прав, славнозвісного отамана повстанців Соколовського. Не в бою, а потайки – з-за угла – настигла нагла смерть отамана... Родина Соколовських понесла великі жертви на вівтар визволення України. Ще весною загинув у бою з комуністами менший брат отамана (Олекса. – Ред.). Тепер настав його час!.. Отаман Соколовський належав до… українських соціалістів-революціонерів і до самої смерті чесно боровся з ворогом... Він ніколи не зраджував Батьківщині! Тяжка втрата для селянства...”

    У листі до житомирського ватажка повстанців Колесника старшини штабу отамана Соколовського писали: “Немає вже батька!.. Ми тяжко сумуємо... Приходьте зі своїми козаками на похорон. Зробимо споминки любому... Перевернемо землю, знайдемо тих, що вбили, і тих, що послали на вбивство. Приходьте, душить наше тяжке лихо!”
    Розпочався – за участю величезної кількості населення та багатьох священиків – величний похорон. Тіло отаманове лежало на лафеті гармати. Але позбавлені елементарних людських почуттів більшовики обстріляли скорботну процесію з гармат і кулеметів (із боку с. Чайківки). Вони хотіли відбити тіло, щоб потім поглумитися над ним. І козаки розвернулися в бойову лаву. Ворога відкинули. Тіло ж отамана таємно поховали на кладовищі села Корчівки.

    Отамана заступив брат Василь. Уже за тиждень він здобув Радомишль. Люто помстилися повстанці за смерть Дмитра Соколовського. Свідок Сергієнко зазначав, що до ноги було винищено більшовицьку залогу міста і московську частину, що прибула для придушення повстання: “Ні одного москаля не лишилося живого, кожний дістав те, що заслужив, вулиці (Радомишля) були вкриті московським трупом. Отак повстанці вміли воювати”. Й більшовицькі історики не оминули цієї події. Ось як вони писали: “В Радомышле зверствовала банда Соколовского, на счету которой убитых и замученых свыше тысячи человек”. Може, хто й уцілів під час цих кривавих жнив, все ж, очевидно, в Радомишлі в серпні 1919 р. достобіса загинуло москалів та їхніх попихачів.

    Соколовські подарували Батьківщині четверо отаманів: Олексу, Дмитра, Василя і Олександру (Марусю). Хоч родина Соколовських винятково багато зробила для нашої Батьківщини, все ж навіть у Горбулеві немає вулиці їхнього імені. Та головне, що народна пам’ять про них не вивітрилась: й досі жителі навколишніх сіл вперто називають Горбулів Соколівщиною, а його селян – соколовцями. Радіє серце, що живуть у Горбулеві нащадки славного українського роду. Нехай цей соколиний рід не переривається. Нехай Соколовські подарують Україні нових героїв – будівничих Української держави!


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2024. Цей сайт підтримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг".