Ісламські леви у кримській саванні

На 2011 рік на Кримському півострові найбільш помітними є чотири мусульманські напрями, які в тій чи іншій мірі контролюють або встановлюють прямо зараз контроль над регіональними та місцевими громадами.

Ханафіти та Муфтіят ДУМК

Найбільшою та найтрадиційнішою течією кримського ісламу є ханафітиський мазхаб. Він належить до групи сунітських мазхабів, напрямів морально-правової думки, в один ряд із шафіїтами, ханбалітами і малікітами. Ханафіти вважаються найбільш толерантними до місцевих звичаїв та змін у суспільстві, тому їх традиційна сфера авторитету – це периферія ісламського світу, північ та схід мусульманської цивілізації.

Щоб зрозуміти, чому ми кажемо про мазхаби, а не просто зауважуємо, що кримські мусульмани – суніти, треба звернутись до особливостей правових шкіл ісламу. Насамперед, поділ на мазхаби несе вкрай прагматичну мету – застосування шаріату і інших норм «морального права» релігії Мухаммада за певним підходом.

Так, ханафітські кадиї (судді, які виносять ухвали у спірних ситуаціях) виносять свої судження, керуючись наступними пріоритетами – перерахуємо їх у порядку убування. Насамперед, за виникнення якогось питання кадий дивиться, чи є пряме вирішення його у Корані. Враховуючи місцеві особливості та швидкий плин змін у суспільстві, таких згадок, окрім найпростіших випадків, стає все менше.
Отже, другим кроком кадиї, як правило, звертаються до Сунни – збірки хадисів, або спогадів тисяч співвітчизників та одновірців Мухаммада, його сучасників, що та як той казав у різних, часто дуже побутових ситуаціях. Але з плином часу і цього обсягу інформації (хоча він і величезний) не вистачає для рішення якихось питань, наприклад, пов’язаних із сучасною технікою чи новітніми соціальними явищами.
Третім джерелом використовують Іджма – це збірка трудів та вироків сахабів і табіїнів, себто людей, які першими визнали іслам та жили у перше сторіччя мусульманства, бачили Мухаммада або його найближчих соратників. Погляди останніх можна кваліфікувати як цілком ліберальні, відтак часто у корпусі Іджма знаходиться якийсь прецедент, що легко і як правило нерадикально вирішує складні питання.
Коли ж немає прецедентів у всіх трьох корпусах джерел, то тоді й тільки тоді кадий ханафітів може дозволити собі Кияс – власне судження, яке побудовано у логіці Корану і намагається інтерпретувати дійсність методом аналогії. Віднесення Киясу на четверте, передостаннє місце в практиці ханафітів і робить їх мазхаб захищеним від сваволі богословів. Та й тут традиції всередині мазхабу часто призводять до того, що кадий не бере на себе смілості вільно трактувати Коран.

Тоді переходять до п’ятого і завершального етапу – Істихсан, себто судження здорового глузду, яке може входити у протиріччя з Киясом, але явно більш адекватне ситуації. В останньому випадку до уваги часто беруться народні звичаї (Орф або Адат), національні традиції і просто діюче цивільне законодавство. Наприклад, виходячи саме з цього принципу кадий ніколи не винесе ухвали, яка б виправдовувала або підбурювала на скоєння кримінального злочину.

Таким чином, ханафіти – найбільш ліберальна та поміркована течія у сунітському ісламі, і в Криму найбільш пристосована до безконфліктного співіснування величезної громади мусульман із державою та немусульманами.

Традиції ханафізму у Криму доволі давні, щонайменше з часів Кримського ханства він був офіційним напрямом на всій території держави. Також ханафізм сповідувався більшостю населення Туреччини, що полегшувало взаємний обмін досвідом та пристосування мусульманської практики до місцевих реалій.

Сучасний ханафізм представлений найдавнішою інституцією відродженого кримського ісламу – Кримським Муфтіятом, або Духовним управлінням мусульман Криму (ДУМК). ДУМК утворений і існує з моменту початку репатріації кримських татар на батьківщину після їх півсторічної депортації. Вплив ханафізму від початку не мав конкурентів, тому що у місцях, де кримські татари перебували у довічному засланні – Середній Азії – також домінували приходи ханафітів.

Муфтій Криму – виборна особа, яка має не так власний авторитет, як уособлює авторитет всієї громади, по суті є президентом управління, найманим працівником всіх мусульман краю. Хоча за бажання Муфтій може займати особливу позицію, спираючись на свій власний авторитет, але й тоді його висловлювання та думки не матимуть більшого впливу, ніж колективна ухвала всього Муфтіяту.

Так, перший муфтій Криму, Сеїт Джаліл Ібрагімов, всередині 1990-х спробував постати самостійною фігурою, увійшовши до конфлікту з Меджлісом і намагаючись всіляко вивести ДУМК з-під політичної опіки цього «тіньового уряду» кримських татар. Побачивши ключові обмеження, що накладалися на нього кримськими традиціями та ханіфізмом і запобігали волюнтаризму Муфтія, Ібрагімов запланував скликати з’їзд мусульман європейської частини колишнього СРСР – так, щоби очолити посаду духовного лідера мусульман Східної Європи. Ці плани зійшли нанівець через події 1995 року, внаслідок яких ДУМК просто скинув свого лідера та переобрав нового.

Нурі Мустафаєв, що був обраний другим Муфтієм Криму, був людиною палкою і творчою, цілком підтримував Меджліс і як міг, втілив фактичне зростання обох структур – Меджлісу та Муфтіяту – у два крила кримськотатарського національного руху, цивільне та духовне. Після завершення такої «місії», а перебував він на посаді один термін, другий муфтій вчинив як справжній дервіш – пішов з керівних органів, на старості років вдавшись до наук, про які мріяв все життя.

Третій і дотепер чільний муфтій ДУМК – Еміралі Аблаєв, який практично усунувся від ролі лідера, є повним прибічником Меджлісу і завжди діє, фактично, після консультацій та узгодження з головою кримського руху Мустафою Джемілєвим. Така позиція викликала протест частини мусульманських громад, відтак й почався процес відділення незадоволених не тільки від ДУМК, але й від ханафізму, як такого, що своєю суттю обмежує свободи кримських імамів на вільне визначення побутових та релігійних питань.

Отже, саме ліберальність ханафітів та їхня лояльність як до влади, так і до національно-визвольного руху кримських татар спричинила відхід частини віруючих і організованих ними громад від цього мазхабу.

Шафіїти та Хізб-ут-Тахрір аль-Ісламі

Незгода з занадто секуляристськими та конфрмистськими, на погляд більш радикальних ісламських діячів, позиціями ДУМК призвела до їх звернення до інших мазхабів, які, хоча й не ворогують із ханафітами (ворожнеча мазхабів в мусульманстві строго заборонена), але дають більше свободи тлумачень та дій.

Всередині 2000-х років таким чином сформувалися незалежні громади, які об’єдналися під гаслами популярної близькосхідної партії Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі (Партія відродження Ісламу). У просторіччі їх часто звуть хизбами або, що більш правильно граматично, хізбіями.
Політичні погляди кримських хізбіїв зводяться до наступного. Існує ідеальний державний устрій – Халіфат, на чолі з виборним найдостойнішім лідером, халіфом, якого вони трактують як намісника Пророка на землі і поєднувача духовної та цивільної влади у неподільне ціле. На їхній погляд, настання Халіфату неминуче, але станеться невідомо коли і в якій країні. Відтак, головна мета кожного хізбія – підготовляти ґрунт для мирного приходу Халіфа, а головний засіб – це пропаганда мирного населення, формування як мінімум лояльного ставлення немусульман до майбутнього Халіфату, як максимум навернення невіруючих. Крім того, на Хізб ут-Тахрір сильно вплинули ідеї соціалізму – ця партія впевнена, що Халіфат є соціальною державою, протиставленою капіталістичному світу.

Теоретично хізбії віддають перевагу шафіїтському мазхабу і намагаються користуватись насамперед його теоретичними досягненнями. Проте, проводячи діяльність по суті прозелітичну, тобто «перенавертаючи» вже навернених мусульман до своїх громад, хізбії охоче йдуть на компроміс з переважаючими в Криму ханафітами. Класичний шафіїзм має іншу систему пріоритетів при винесенні рішень, ніж ханафіти. Принагідно порівняємо ці підходи.

На першому місці шафіїти ставлять поєднання Корану і Сунни як єдиного цілісного джерела знань, розуміючи Сунну як тлумачник на всі випадки, коли Коран не дає прямої відповіді на питання (що, як правило, й буває). Слід зазначити, що у традиції та практиці шафіїтів схильність вбачати прямі вказівки в текстах значно більша: своїх докторів (факіхів) та імамів вони вважають достатньо компетентними у випадках, коли треба не тільки читати текст буквально, але й тлумачити його.

У випадку, коли Коран та Сунна все ж «не допомагають», до них залучається ще й Іджма, тобто спогади та вказівки мусульман «золотого віку», першого сторіччя Халіфату. Це значно посилює обсяг джерел, а в поєднанні із дозвільним підходом до трактування фактично робить цей етап останнім (формально – передостаннім).

Останній етап – це Кияс, судження за аналогією, але він дозволяється виключно в рамках згаданих вище джерел, а не як самостійне судження. Практично, етап Киясу присутній одразу ж, коли шафіїтський доктор може взяти текст аяту Корану, хадису Сунни чи притчі Іджма, і побачити або відкинути аналогію описаній у фрагменту ситуації із питанням, що постало.

Шафіїти, а слід за ними й хізбії категорично відкидають Істихсан, тобто логічні міркування поза корпусом кораничної літератури, та Істислах – етичні погляди, що побудовані на загально-гуманістичних засадах та міркуваннях чистої доцільності. На цій позиції погляди хізбіїв та ханафітів Криму розходяться найбільше і найпринциповіше, адже перші не визнають цю практику взагалі, а ханафіти використовують її ледь не найчастіше.

Організаційно Хізб ут-Тахрір оформився в Криму не як єдина партія чи офіційна структура, а як спільнота громад-однодумців та членів-однодумців. Цьому сприяли різко негативні оцінки, що супроводжують діяльність Хізб ут-Тахрір як в Росії, так і Туреччині, Середній Азії та Європі. У багатьох країнах хізбії вважаються терористичною партією, тому легалізація їх в Україні відпочатку йшла іншім шляхом.
Хізбії мають свою широко розвинену структуру, проте вона залишається повністю тіньовою. Рядові члени об’єднуються в п’ятірки знайомих особисто, відношення між ними можна охарактеризувати як «братські». Проте кожна п’ятірка контактує ще щонайменше з п’ятьома, а з плином часу ледь не кожен рядовий хізбій стає лідером п’ятірки, потім п’ятірки п’ятірок і так далі. Це дає всі ознаки класичної мережевої організації, в якій просування ієрархічними сходинками залежить від активності члена.

Виходячи з вимушеної конспірації, хізбії мають значні стратегічні і тактичні переваги над іншими структурами мусульман. Вони можуть вступати до інших організацій, не ставлячи їх до відома про свою, як вони вважають, «партійність», а тільки про те, що він «дотримувач» (тобто намагається акуратно дотримуватись всіх основ ісламу у побуті). Відтак, хізбії часто несподівано просочуються у релігійні громади і навіть очолюють їх, а вже потім, достеменно знаючи, що серед членів є критична маса «дотримувачів», починають відверту пропаганду ідей Хізб ут-Тахрір.

Саме так хізбіям вдалося встановити значний контроль над рухом самозахватів, «Авдет», який раніше знаходився під «наглядом» салафітів. Це значно посприяло розколу в цій організації, і «соціалістична» частина (в повній згоді з концепцією хізбіїв про ісламський соціалізм) відкололася, сформувавши нову організацію – «Себат».

Таким же ж шляхом хізбії «захопили» чимало мечетей і релігійних громад. Їх рішучий наступ стався всередині та наприкінці 2000-х, коли вони двічі спробували скинути з посади діючого муфтія та просунути на його місце свою або компромісну кандидатуру. Провал цієї спроби, що стався завдяки консолідації ханафітів та переоцінці хізбіями власних сил, провів рубіж, після якого ДУМК став виступати за «очищення» релігійних закладів від хізбіїв-«агентів», а хізбії вирішили від’єднатись та пошукати шляхи якогось оформлення.

Незабаром було створено релігійне товариство «Давет», яка є формально лише однією з багатьох громад, але практично координує діяльність інших однодумців і громад, що навернуті на ідеї Хізб ут-Тахрір. Відтепер, принаймні, є центр, з яким за бажання інші мусульмани можуть вступати у контакт, переговори і навіть з’ясування стосунків. Проте імена як рядових хізбіїв, так і керівників – мушрифів та накибів (нижчий та середній рівень), не кажучи вже про мусаїдів, масула та мутамада (керівники кримської та всеукраїнської мереж) старанно приховуються.
Хізбії планували прикінцеве порвати з ДУМК на початку 2011 року, але тут на них чекав несподіваний поворот подій. На кримській арені з’явилася і різко заявила про себе нова течія – хабашити, яка сформувала власну структуру і пішла в рішучий наступ одразу і на хізбіїв, і на ханафітів. Це на деякий час призупинило протистояння Муфтіяту і Хізб ут-Тахрір, причому у великій мірі – одностороннє: Муфтіят продовжує боротьбу проти хізбіїв, не зважаючи на їх заяви про тимчасове припинення боротьби і пошук компромісів. Причина – у суперництві, яке зайшло вже надто сильно, і бажанні Муфтіяту відвоювати назад позиції, втрачені ними через хізбіїв. Суперництво стосується й матеріальних об’єктів – таких як мечеті, землі, – тому весь час підживлюється питаннями, далекими від ідеології, але переплетеними з економічними інтересами лідерів обох організацій.

Хабашити та Муфтіят ДЦМК

Хабашити з’явилися в Криму відносно знедавна – початок течії був покладений з дебатів часів другого муфтія (Нурі Мустафаєва) щодо атрибутів «традиційного кримського ісламу», з одного боку, та «політичної відповідальності мусульман», з іншого. Тоді частина громад оголосила себе «автономними» не так від Муфтіяту, як від Меджлісу, який контролює Муфтіят, і виступила проти ідей мобілізації духовного та цивільного руху кримських татар в руслі націоналізму.

Згодом більша частина «автономних громад» перейшла до хізбіїв та салафітів, але у Євпаторії в передмісті Ісмаїл-Бей склався своєрідний анклав, який активно шукав власнї ідентифікації. Спільну мову з салафітами та хізбіями вони не знайшли через те, що активно підтримували духовну спадщину суфізму і просували відродження кримських містичних місць – азізів, евлія та інших місць, що є пам’ятними знаками на честь перебування або захоронення там «кримських святих».

Поступово над ісмаїл-бейською групою, яку очолював імам мечеті Рідван Велієв, почав встановлювати контроль один з всеукраїнських муфтіятів – Духовне управління мусульман України (ДУМУ). Голова ДУМУ – шейх Ахмед Тамим – належить до течії хабашитів, тому вплив цього релігійного напряму спочатку у замаскованому вигляді, а потім і відкрито став просуватись у Крим.

Хабашити – це вкрай оригінальна течія, яка хоча формально й належить до шафіїтського мазхабу, але на практиці не має з нею нічого спільного. Прямими її попередниками є потужні в минулому суфійські ордени, що були за часів Кримського Ханства поширені на півострові і успішно конкурували з офіційним ханіфізмом. Саме суфіям і дервішам належить абсолютна більшість пам’яток середньовічного поклоніння – майже кожна прикметна гора, джерело, балка носили ім’я якогось суфійського «святого», який там жив або вмер. Всередині та наприкінці дев’яностих серед євпаторійських мусульман була вкрай поширена мода на суфізм, це дало додаткові підстави для зближення «автономних громад» з хабашитськими місіонерами.

Хабашити всупереч більшості течій культивують молитви померлим святим, визнають посередництво таких святих поміж Аллахом та людиною, припускають досить вільні трактування Корану і рекомендують спиратися в кожному регіоні на пануючі тут звичаї та традиції, які формально не суперечать базовим стовпам ісламу. Ця особливість пояснюється походженням перших прихильників хабашизму – вони мешкали у таких неоднорідних регіонах, як Ефіопія (Хабаш і є арабською Абіссінія), Ливан, де впереміжку мешкають мусульмани різних напрямів, християни, юдеї, проміжні, змішані та експериментальні секти.

У Криму козирними картками хабашитів став інтерес місцевих до суфізму, а також до відродження давніх, часто не зовсім ісламських традицій поклоніння азізам та пам’ятникам природи. Зіграв роль також політичний чинник – багато інтелігенції знаходилося у фронді чи опозиції до Меджлісу, і під час загострень суспільно-політичного життя склали «біло-блакитну» меншість свого народу всупереч «помаранчовій» орієнтації Муфтіяту та Меджлісу.

Спроби зробити з хабашитів філію всеукраїнського Муфтіяту – ДУМУ – зустріли таку консолідовану відсіч з боку кримських татар, що материковим хабашитам довелося змінити тактику.

Наприкінці 2010 року, перед ліквідацією Державного комітету України з питань релігій, вже майже розформований держорган раптово зареєстрував нову релігійну спільноту – Духовний центр мусульман Криму (ДЦМК) із другою назвою – Кримський Муфтіят.
Так був створений унікальний прецедент, що від початку 2011 року в Криму практично діє одразу два муфтіяти.

Наразі не може йти навіть мови про рівні вагові категорії, але сам факт заявки ДЦМК на діяльність «альтернативного муфтіяту» надає йому конкурентні переваги перед всіма іншими альтернативними мусульманськими проектами. Наслідки не забарились: одна опозиційна Меджлісу та ДУМК група – «Мілі Фирка» – вже почала планомірне політичне опікування хабашитами. Інша опозиційна організація – «Авдет» – теж була схильна до співробітництва, але в останній момент надала перевагу хізбіям, які інфільтрувалися у керівництво «Авдету».

Сучасне політичне керівництво України, яке напрочуд мало знається та розуміється на ситуації в Криму взагалі та в ісламському секторі зокрема, вже виявило ознаки патронування ДЦМК. Їм дають «зелене світло» для нових ділянок і реєстрації релігійних громад, влада допомагає відстоювати вже «захоплену» хабашитами мечеть в Ісмаїл-Бей від спроб ДУМК повернути її собі.

Якщо налагодиться бізнесова складова у поширенні культу мусульманських святинь – у галузі експлуатації їх в якості туристичних та паломницьких об’єктів – то хабашити отримають ще й матеріальну основу для укріплення своїх позицій у багатьох регіонах півострова.
Єдиною перешкодою у цьому проекті може стати протест радикальних мусульманських діячів, які виступають проти культу святих, молитвах мертвим і іншим язичницьких, на їх погляд, ритуалам. ДУМК займає у цьому питанні нейтральну позицію, Хізб ут-Тахрір піддає критиці. А от четверта (за впливовістю і за номером в нашому переліку) мусульманська течія у Криму – салафіти – принаймні на словах погрожує атакувати подібні об’єкти, якщо вони ображатимуть їх уявлення про чистоту віри.

Ваххабіти та ас-Салафія ас-Саліх

Ваххабітами цей напрям звуть переважно його опоненти або сторонні дописувачі. Це – типовий екзоним, бо самі прихильники Мухаммада ібн Абд аль-Ваххаба ат-Тамімі – засновника течії – називають себе салафітами.

Основу руху ваххабітів становлять заклики до відродження первісного ісламу у тому вигляді, в якому він існував під час Мухаммада та його перших прибічників – салафів (звідси й самоназва течії – Салафія або салафіти). Відповідно, всі нововведення, що з’явилися в світі протягом півтора тисячоліття, вони відкидають як недоречні.

Рух ваххабітів – модерністський та протестантський за природою (пригадаємо християнських протестантів, які закликали католиків відмовитись від усієї надбудови, включно з церквою, та обернутися на ветхозавітні тексти), але за ідеологічну основу взято мазхаб ханбалітів, який і зараз є офіційним у Саудівській Аравії.

Порівняймо цей мазхаб із тими, що їх вже розглядали у цій статті. Пріоритетом для винесення будь-якого рішення є Насси – так звуться в купі Коран та Сунна, що є беззаперечним і єдиним авторитетом: у разі, якщо мається пряма вказівка якогось рішення у Насси, то інші міркування визнаються недоречними.

Друге місце займають фетви – це правові настанови перших поколінь прибічників Мухаммада, винесені протягом «золотого сторіччя» Халіфату. Фетви і перекази про діяння перших законодавців після Мухаммада (салафів) є практично готовими рекомендаціями для дій, якщо ситуація збігається з описаною у хадисах. Кияс – тобто метод проведення аналогій – застосовується тільки шляхом прямого порівняння ситуацій і знайдення їх беззаперечно та очевидно аналогічними.

Всі інші нововведення, що не згадані у перерахованих джерелах, вважаються або небажаними, або прямо забороненими. Це стосується поклоніння могилам, пам’ятним знакам і взагалі всьому рукотворному, не кажучи вже про культ святих, пророків, тим більш – календарні свята язичницького або іноземного (для арабів) походження, цивільні звичаї, тощо.

Достатньо згадати, що під час боротьби у Саудівській Аравії ваххабіти захопили та сплюндрували священні для інших мазхабів пам’ятки, включно з гробницею пророка Мухаммада, а також, що навіть свято Мевлюд – день народження Мухаммада – вони вважають калькою язичницьких звичаїв (вже просто тому, що сам пророк та його соратники не віддали чітких вказівок його святкувати).

Ваххабіти з’явилися у Криму разом з першими мечетями, які допомагала будувати Саудівська Аравія. Доречно навести слова Мустафи Джемілєва, який підрахував, що саудити побудували або спонсорували побудову рівно половини всіх мечетей півострова. Це дає змогу уявити, якого обсягу могли досягнути ханбалітські проповідники, які до того ж часто ставали першими імамами новозбудованих мечетей.
Але такого стрімкого поширення ваххабізму не сталося. Причиною стали прямі і гострі конфлікти їх ідеології з кримськотатарськими народними звичаями, що все частіше заходили у непримиримі тупики. Як наслідок, салафіти не змогли поширити свої погляди на багатотисячний мусульманський народ, а з часом перетворилися на замкнену групу, що тримається ізольовано і не вітає тісних контактів поміж своїми членами та мусульманами інших напрямів.

Поміж ханафітами і салафітами встановилося своєрідне статус-кво або домовленість про ненапад: салафіти не претендують на більшість мечетей і громад, не проводять агресивної вербовки до своїх лав посеред вже віруючих, а тільки зосереджуються на неофітстві, тобто на навернені до ісламу невіруючих та прихожан інших конфесій. У свою чергу, ДУМК на словах засуджує ваххабізм, але практично не втручається в їхні справи, не робить спроб повернути собі контроль над тими небагатьма громадами, що залишаються салафітськими.
Окремі визначні діячі кримських салафітів інтегровані у місцеві меджліси, а також у дружні проекти. Заради тактичних міркувань ханафіти та салафіти можуть співробітничати в інших напрямах, від протестових акцій до політичних процесів. Наприклад, альтернативний Меджлісу рух «Авдет», поки контролювався салафітом Даніялом Аметовим, мав цілком ділові та партнерські стосунки з кримськотатарським керівництвом.

Алі Татар-заде, для «Кримської політики і безпеки»
http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=3295