Беручись за бізнес, я, мабуть, тільки у Філадельфії чітко усвідомив, що бізнес — це завжди РИЗИК! Ризикувати треба. Без ризику бізнесменом не станеш. Але ризикувати З ГОЛОВОЮ, а не ГОЛОВОЮ.
І друге: бізнес — це характер. Не маєш характеру — в бізнес і не сунься.
Саме про це я й хочу розповісти — про надзвичайно показову річ. Як не прикро, у нашій роботі вона — типове явище.
А трапилось це, коли ми закладали фундамент під свій другий філадельфійський будинок. Хтось із друзів-емігрантів, пам’ятаю, сказав мені:
— Олексію, ти б на роботу до себе взяв наших українців. Хай би заробили якусь копійку. Особливо бідують вони у Венесуелі, Бразилії… Дозволиш, я зателефоную, викличу, вони негайно приїдуть…
— Не заперечую, але тільки будівельників, — мовив я. — Мені однаково, кому платити гроші. Аби гарно працювали. А тут ще земляки. Хто їх підтримає, як не ми!..
Згадалися і мої поневіряння по Німеччині. Мав стільки спеціальностей, а ніякої роботи, по суті, не знайшов. Бо все передусім для німців. А для чужих потім.
Узяв я тих українців на роботу. Гарні люди. Спочатку й добре працювали. Я до них ставився з особливою увагою. Їхні життєві дороги були моїми життєвими дорогами. На перших порах я навіть радів. Нас об’єднувала не лише важка еміграційна доля, а взаєморозуміння, мова. Взаємовиручка.
Разом працювали, разом обідали. Разом відпочивали. Та незабаром я помітив, що наші будівельні майданчики перетворюються в дискусійні клуби. Природжений український індивідуалізм перетворився в суцільне отаманство. На будівництві всі намагалися стати старшими, і кожний із старших запевняв мене, що його точка зору найправильніша, хоча я того не потребував. Усі вносили в будівництво свої корективи. А графік робіт був уже затверджений. Розроблений до останнього, як кажуть, гвинтика, краника. Нічого не випадало з мого поля зору.
Потім після дискусій про будівництво моїм землякам хотілося поговорити про політичну ситуацію в Україні. Як наслідок стало мало тридцяти хвилин на обідню перерву. Вони запропонували її збільшити. Дехто йшов з роботи передчасно, бо йому дружина сказала, що “обід прохолоне”. Інші брати по крові десь вичитали, що сандвічі слід пережовувати, а не ковтати. І то кожний шматок не менше як двадцять сім разів. Так, мовляв, пише американська преса. Я стільки “наковтався” тих “порад”, що незабаром зрозумів: моєму будівництву прийде кінець. З ними я ніколи не збудую в Америці свого другого будинку. Більше того, втрачу тут і те, що заробив у Канаді. Терпець мені урвався. І під час однієї “розширеної” обідньої перерви — на прохання моїх земляків — я сів за стіл разом з усіма. Вони “науково” пережовували американські сандвічі, а я, слухаючи їхні теревені, спокійно писав. Я їм усім виписав грошові чеки. Вручив і сказав:
— Ось ваші зароблені гроші. Ви всі можете зібратися в одному якомусь місці і обговорити геть усі наболілі проблеми. Наговорившись, можете скласти ці гроші докупи і започаткувати своє власне будівництво. Далі я будуватиму сам… Без вас.
Недоїдені сандвічі так і залишилися на столі. Я набрав американців. Ті не бігали до мене зі своїми пропозиціями. Не розповідали про політичну ситуацію в Америці. Не вчили мене, як кусати чи ковтати і скільки разів пережовувати їхні американські сандвічі. Вони просто працювали, і кожний з них виконував те, що від нього вимагалося. І ми тоді, на наше щастя, свій другий філадельфійський будинок здали своєчасно.
І ще одне моє спостереження щодо нашої української ментальності. Ті ж самі українці, що працювали в мене, у боса-американця працювали набагато краще американців. Такий український парадокс. Інакше це й не назвати.
Тепер я твердо знаю: щоб працювати на супервідмінно, кожній групі українців треба мати над собою боса-чужинця.
В боса-італійця українець працює як віл. В боса-українця — через пень-колоду. Ми з тобою, мовляв, однакові. Однакові й наші емігрантські долі, то чому ти хочеш бути наді мною “зверхником”? Хоча ти хотів тільки матеріально підтримати його самого і його родину.
Той випадок “з пережовуванням”, де кожний собі бригадир, я згадав тому, що сьогодні, коли думаю про будівництво нашої держави — України, то воно мені також нагадує “пережовування сандвічів”, де кожний бригадир, а точніше — “вождь” тієї чи іншої партії дає свої поради, як будувати державу: один пропонує авторитарність, інший — повернутися до тоталітаризму, третій — взяти на озброєння китайський соціалізм, четвертий — шведський, п’ятий — ринкову систему Америки чи Японії, але ніхто не хоче будувати на свій лад — на український. Бо такого ладу сьогодні в Україні просто немає, як немає єдиного, з умінням перспективно мислити державного мужа, який би чітко бачив найближче майбутнє і знав, як його будувати. Для цього потрібний і характер, і знання, і тверде переконання в своїй правоті, а не суцільне шарахання то в один бік, то в інший. При такому розхитуванні ніякі будівельні конструкції не витримають. Передчасно розваляться, не дочекавшись даху над головою.
Я дійшов висновку: українцю потрібний “варяг”. Свій своїм керувати не може — починається демократія по-українськи. Як на Київській Русі. В генній ментальності українця ніякої еволюції. Отож треба своїх учити і привчати до нових, сучасних вимог. Наполегливо і терпляче працювати з ними.
Такий мій погляд на перспективу. З ним можна погоджуватися і не погоджуватися. Я ні з ким дискутувати не збираюсь. Я люблю працювати і досконало знаю свою справу.
http://kin.host22.com/v4.html
* * *
Обговорення тут: http://www2.maidan.org.ua/n/free/1313855595