Колаборанти

 

_

“…А судді хто?..”

О.С. ҐРІБОЄДОВ

 

ВСТУП

Про колабораціонізм українських націоналістів (часто маючи на увазі всіх українців) з нацистами багато говорили й говорять радянські, польські і навіть декотрі сьогоднішні українські історики. Останнім часом ця тема набула якогось нездорового наполегливо-стверджувального характеру. Вона постійно фігурує у виступах та промовах російських і проросійськи налаштованих українських політиків, польських журналістів і громадських діячів, розглядалася і підтримана у Європарламенті. Тим самим у суспільній свідомості європейців (і не тільки) формується думка, що найбільшими колаборантами, а, відповідно, і найбільшими ворогами людства у роки Другої світової війни були українці.

У запропонованій роботі, підготовленій на базі матеріалів, поширених у доступних джерелах інформації, я постараюся відхилити ширму з написом “український колабораціонізм“ і показати приховані за нею деякі відомі, але старанно замовчувані факти співпраці з нацистами інших народів як на державному, так і на особистісному рівнях. Це дозволить оцінити міру та обсяг колабора­ціонізму як явища в цілому й визначити місце українців на тлі решти європейських народів.

 

АНТИУКРАЇНСЬКА ВІСЬ

Історично так склалося, що маємо за найближчих сусідів росіян і поляків, у яких завжди були імперські та великодержавні амбіції. І хоча одні лукаво називали і називають нас братами, а інші одні з перших визнали незалежність України, але не всі впливові політики цих країн хочуть змиритися з існуванням повноцінної української Держави.

Одначе, коли до московської брехливої пропаганди щодо нашої історії взагалі і до національно-визвольної боротьби ОУН-УПА зокрема вже звиклося і ніхто не сподівається на зміну позиції російських імпер-шовіністів (не дарма кажуть, що російський інтелігент закінчується там, де починається розмова про Україну), то наші західні сусіди поляки останніми роками дивують своїми антиукраїнськими заявами та вчинками.

Відразу після розвалу більшовицької імперії між Польщею та Україною встановилися справді дружні, добросусідські стосунки. Президенти Польщі Войцех Ярузельський, Лех Валенса, Алєксандр Кваснєвський підтримували прагнення України до самостійності, Польща першою визнала незалежність України, була найкращим другом і захисником нашої держави на Європейській арені. Український народ це пам’ятає, шанує і  відчуває до польського народу глибоку вдячність. Було немало зроблено для загоєння глибоких історичних ран і взаємних образ: засуджено операцію “Вісла”, відновлено могили польських воїнів на Личаківському кладовищі у Львові, сплюндровані більшовицькою владою в часи московського панування та багато-багато інших добрих справ. На жаль, наступний президент Польщі дещо змінив акценти і замість того, щоб надалі розвивати з Україною добросусідські стосунки, наш сусід почав згадувати давні кривди, появилися антиукраїнські статті – з заходу відкрито повіяв холодний вітер.

Одним з перших недружніх кроків польської влади стало відношення до учасників Першого міжнародного дитячого веломарафону «Європейськими стеж­ками Степана Бандери». 7 серпня 2009 року українським спортсменам, які мали шенгенські візи, було заборонено в’їзд до Республіки Польща. Львівська обласна рада виступила з різкою заявою, у якій, зокрема, сказано: “Факт такої заборони та звинувачення громадян України у нібито недобро­совісному набутті віз є безпрецедентним, адже демонструє неприховане всевлад­дя та сваволю щодо наших співвітчизників з боку сусідньої держави. У цій ситуації сміхотворними видаються слова заступника міністра внутрішніх справ Республіки Польща Томаша Сємоняка, який виправдовував рішення свого відомства тим, що в організаторів веломарафону начебто «не було доброї волі».

Насправді позиція офіційної влади РП ґрунтується на шовіністичних поглядах т. зв. кресових організацій та надиктована «сірим кардиналом» польської політики, відомим україноненависником Тадеушем Ісаковічем-Залєскім“.

Згодом подав свій голос уже сам президент Польщі, заявивши про свою незгоду щодо рішення Глави Української держави Віктора Ющенка про присвоєння Степану Бандері звання Героя України та визнання вояків ОУН-УПА борцями за волю України. Дивує не тільки невідповідне посадовцю такого рангу втручання у внутрішні справи іншої держави, але, насамперед, відсутність історичного та об’єктивного підходу до рішення нашого Президента. Кожний народ має суверенне право самостійно визначати та належним чином вшановувати своїх героїв. Це вірно і в цьому полягає найвища історична правда і найвища об’єктивність. Для прикладу, наш герой – гетьман Богдан Хмельницький – високо пошановується в Росії, але негативно трактується у Польщі, натомість Іван Мазепа – навпаки. Напевно, що поляк Тадеуш Костюшко не був героєм для Росії чи Великобританії.

Якщо пан президент РП вважав за необхідне пригадувати старі історичні кривди і призначив ОУН-УПА відповідальними за винищення польського населення на східній частині території Другої Речі Посполитої, то слід нагадати, що Радянський Союз і Німеччина, які пактом Молотова-Ріббентропа розв’язали Другу світову війну, завдали Польщі незрівнянно більше шкоди.

Має що поганого згадати і кожний українець щодо Польщі. Герої ОУН-УПА боролися за незалежність на своїй етнічній території, а Польща так чи інакше була для українців загарбником, починаючи з ХІV століття. За сотні літ на українській землі польські завойовники пролили ріки невинної української крові. Польща позбавила український народ державності, знищивши Західно-Українську Народну Республіку. Саме подальша полонізація, пацифікація, нещадний терор, заселення українських територій поляками спричинилися до виникнення руху опору і створення Організації Українських Націоналістів.

На початку Другої світової війни польські війська, зазнавши нищівної поразки від німецької армії, втікаючи на схід, зганяли свою лють на українцях, винищуючи цілі села. Нагадуємо, що це був 1939 рік (задовго до створення УПА) і такі злочини чинило польське регулярне військо проти беззбройних селян-українців. Українці не забули також злочини, вчинені проти них вояками Армії Крайової, солдатом якої був і батько пана президента РП.

Стосовно Степана Бандери, то за свою святу боротьбу за незалежність України він заплатив дорогу ціну: сам він відсидів п’ять років у польській тюрмі, чотири роки – в німецькому концтаборі, у 1959 році був убитий московським агентом; його батька – священика Андрія Бандеру – закатували енкаведисти; сестри – Марта-Марія і Оксана – ще в 1939 році після арешту і допитів вислані в Сибір, Марта там і померла, а Оксана рідну землю побачила лише через піввіку; сестра Володимира також пізнала розкоші Сибіру і Казахстану; брата Богдана вбили гестапівці, а братів Олександра і Василя у концтаборі Освєнцім після жорстоких знущань замордували фашистські прислужники – польські капо.

Слідом за президентом РП свою незгоду з Указом Президента України висловив очолюваний поляком Єжи Бузеком Європарламент. Мотивація схожа – звинувачення Степана Бандери у колабораціонізмі під час Другої світової війни. Багато громадських і політичних організацій України висловили обурення з приводу цього дивного рішення. Наприклад, Галицьке районне об’єднан­ня м. Львова Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка звернулося до Європарламенту з листом:

“Для нас, громадян України, є дивною Резолюція Європарламенту від 25 лютого 2010 року по декількох пунктах.

Але особливо образливим для всіх громадян України, незалежно від їх політичних переконань, є формулювання, що викладене в п. 20, яке стосується присвоєння звання Героя України Степанові Бандері – жертві польських та німецьких репресій, в’язню польських та німецьких концентраційних таборів, вбитому у Німеччині агентом КДБ .

Прийняття цього пункту свідчить про політичну заангажованість Європарламенту на користь політичних переконань представників певних країн, які намагаються звести порахунки з постаттю лідера українського визвольного руху, і таким чином  відвернути увагу від злочинів своїх урядів в  часи їх діяльності, та закріпити свої колоніальні амбіції на даному етапі.

Поверхове знання історії і спрощена форма переоцінки історичних подій часів Другої світової війни не додає Європарламенту поваги світової громади.

Чомусь Європарламент не дає оцінку тому, що після Першої світової війни Польща та Росія не дали українцям реалізувати своє право на самовизначення, проголошене Президентом США Вудро Вільсоном, а протидія Україні продовжується і надалі.

Чомусь Європарламент не ініціює оцінку дій польського уряду в період 1919 – 1920 рр., коли приблизно 100 000 українців, переважно зі Східної України, було розміщено в концентраційних таборах і 15 000 з них померло від хвороб і голоду.

Європарламент не пам’ятає здійснення Пацифікації польським урядом щодо українців в тридцятих роках, під час якої було знищено тисячі осіб та 800 сіл,  яку засудила поміркована Ліга націй. Не турбує Європарламент і політика польського уряду в повоєнний час, коли приблизно 500 000 тисяч українців було виселено з українських територій з метою подальшої асиміляції, і сотні тисяч вбито, спалено живцем польським підпіллям,  польськими та радянськими органами безпеки.

Адже саме ці події і ще багато інших подібних трагедій, які торкнулися мільйонів людей, змусили українців боронити своє фізичне існування. В боротьбі за людське життя і народився феномен Бандери.

Крім того, цей пункт резолюції ставить під сумнів, що серед  європейських цінностей панують такі важливі ознаки, як повага до народу і до людини, повага до основних свобод демократії, право кожного народу обирати і шанувати своїх героїв, а головне – бажання  дотримуватися істини.

Причину успішного голосування цієї резолюції в Європарламенті можна вбачати лише в маніпуляції фактами, та грою на незнанні історії депутатами, що представляють країни далекі від України. Але тоді виникає питання – що є підґрунтям для прийняття рішень в такій поважній установі, як Європарламент  –  пошук істини і бажання побудувати краще майбутнє для своїх народів, чи неморальна маніпуляція фактами для отримання політичних впливів?

Ще один аспект цього рішення – кому  вигідне приниження України, коли Європарламент дає вказівки новообраному Президенту України, як звичайному клерку?

Ці відповіді зрозумілі, як і їх наслідки. Стало очевидним, що сусід  України справа мало чим відріз­няється від сусіда зліва, як за змістом своїх дій, так і за їх формою. А декларація принципів, на жаль, залишається лише декларацією.

Звертаємося до Європарламенту з вимогою скасувати пункт 20 своєї ухвали. Вважаємо, що резолюції найвищого законодавчого органу Об`єднаної Європи мають базуватися винятково на об’єктивних фактах, а не на інтересах політичних гравців.

Хочемо зазначити, що Степан Бандера завжди  буде українським Вашингтоном для українців незалежно від рішень Європарламенту.

Голова Ради                  Стефан Горечий“.

Треба віддати належне працівникам Європарламенту, оскільки вони вважали за необхідне дати відповідь:

“Шановний Пане Горечий,

Дякуємо Вам за Ваш лист від 10 березня 2010 року, адресований Президенту Європейського Парламенту, сто­совно резолюції щодо України, прийнятої Європейським Парламентом 25 лютого 2010 року. Президент прийняв до уваги Вашу точку зору й висловлені Вами міркування й хотів би подякувати Вам за Вашу зацікавленість роботою Європейського Парламенту з питань України. Оскільки я є головою Делегації Європейського Парламенту до Комітету з парламентського співробітництва, між ЄС і Україною, Президент попросив мене відповісти на Ваш лист від його імені.

Мені б хотілося, щоб Ви прийняли до уваги той факт, що Європейський Парламент, в повному обсязі своїх повноважень, є представницьким органом усіх європейців і складається з парламентаріїв, що представляють 27 країн – членів Європейського Союзу. Як такий, він є дуже складним і різноплановим органом, де стикаються погляди більш ніж ста політичних партій, а також людей різних культур і прагнень із надзвичайно багатою, але й водночас трагічною історією. Таке різноманіття часом призводить до прийняття резолюцій, які відбивають критичні погляди на дуже чутливі й суперечливі питання.

Резолюція, на яку Ви посилаєтесь у Вашому листі, є політичною декларацією і повинна розглядатись у наступному контексті: Європейський Парламент визнає Україну як стратегічно важливого сусіда Євросоюзу та очікує від неї більшої рішучості на шляху до Європейської інтеграції, а також інтенсивної співпраці з ЄС в рамках Європейської політики сусідства.

Щиро Ваш,           Павел Коваль

Додаток: Текст резолюції Європейського Парламенту щодо України від 25 лютого 2010 року“.

Якщо перекласти цього листа з дипломатичної на зрозумілу мову, то можна прочитати: “Шановні українці! Ви маєте у Європарламенті своїх представників. Де вони були, коли розглядалася ця резолюція? Маєте те, що маєте!“

Додали свої коментарі про Указ В. Ющенка і словаки. Але ж Словаччина як держава виникла після анексії Чехії нацистами саме як сателіт і поплічник фашистської Німеччини! Воістину, у власному оці не помічають колоди, зате вказують на пилинку в оці сусіда.

Радо підтримали брудну кампанію звинувачень українців у колабораціонізмі й німці: взялися судити українця Івана Дем’янюка, вини котрого не довели ні ізраїльський, ні американський суди, за злочини, нібито вчинені у німецькому концтаборі. Але ж ці жахливі злочини творилися з волі і за наказом німецьких офіцерів-нацистів, багато-хто з яких сьогодні у спокої доживає свого віку у тій же Німеччині. А німецький народ не тільки не чинив супротив діям гітлерівської машини, яку сам привів до влади, але залюбки користувався працею полонених та примусово вивезених до Німеччини українських юнаків і дівчат. Не мають морального, історичного, християнського права німці, – які вклали німецьку зброю у руки табірного невільника-українця і під страхом смерті примусили вбивати таких же невільників, – бути суддями. Пройшло ще занадто мало часу, щоб колишнім нацистам чи їхнім нащадкам дозволено було одягати мантію судді. Кров невинних жертв буде на їхніх руках до сьомого коліна, а очорнювання українців не зробить ці руки чистішими.

Широка антиукраїнська кампанія, започаткована польською стороною, розв’язала руки різномастим писакам, які продовжили розвивати тему співпраці українців з нацистами. Для прикладу подаю цитату з статті польського журналіста Міхала Кацевича від 13 лютого 2011 р. під назвою “Українські націоналісти хочуть нам відібрати Підкарпаття”: “Уявіть собі матч турніру Євро-2012 у Львові. Новий, гарний стадіон побудовано в останню мить. Спортивні кореспонденти зі всього світу повторюють, що зустріч відбудеться на стадіоні імені Степана Бандери і пояснюють, що патрон був лідером українського підпілля з часів II світової війни і колаборував з гітлерівцями”.

Долучився до антиукраїнського хору і львівський історик Василь Расевич, який у статті “Хто ви, вороги України?” від 4 квітня 2011р. пише: “…українські націоналісти на цей час (4 липня 1941 р. – В.Ш.)  не були ворогами німців, вони якраз з ними тісно колаборували”.

Разом з тим названі вище хулителі українців немов у рот води набрали, коли йдеться про співпрацю інших держав та народів з гітлерівським режимом.

ПЕРШІ КОЛАБОРАНТИ

(Мюнхенська угода)

Отже, що таке колабораціонізм у сьогоднішньому трактуванні? В українській історичній і науковій літературі визначення колабораціонізму таке:

– “Колабораціоністи – особи, які співробітничали з окупаційними властями у країнах, тимчасово захоплених нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. У кримінальному порядку колабораціоністи несли відповідальність як за зраду батьківщини та деякі інші державні і військові злочини”. (Юридична енциклопедія, Київ, видавництво “Юридична енциклопедія” імені М. Бажана, 2001 р., т.З, ст.145);

– “Колабораціонізм – співпраця громадянина окупованої держави з окупаційною адміністрацією на шкоду цієї держави або її громадян”. (Універсальний словник-енциклопедія, видавництво “Ірина”, Київ, 1999 р., ст.669);

– “Колабораціонізм. Співробітництво із загарбниками в окупованих ними країнах під час другої світової війни”. (Новий словник української мови. Київ, видавництво “Аконіт”, 1999 р., т.2, ст.284).

Очевидно, що ані українські націоналісти, ані українці взагалі не могли бути колаборантами, бо перед початком Другої світової війни держави Україна не існувало. Були держави Польща і Радянський Союз, які свого часу окупували і зліквідували відповідно ЗУНР і УНР. Більшість українців не вважали своєю батьківщиною Польщу чи СРСР, тому не можуть нести відповідальність “за зраду батьківщини”.

Дивно, що сучасне українське трактування колабора­ціонізму (напевно оперте на радянські визначення) називає колаборантами громадян і осіб, але мовчить про колаборантство на державному рівні. А даремно, бо саме там знаходяться причини виникнення воєн, окупацій і вільної чи невільної співпраці поневоленої або полоненої людини з окупантами. До того ж слово колабораціонізм походить від французького “collaboration”, що означає співробітництво, спільна діяльність, співавторство. Важко уявити, як могла відбуватися “спільна діяльність” між нацистською Німеччиною і громадянином чи особою – масштаби не ті, – а от між державами, наприклад, Німеччина-СРСР, “спільна діяльність” могла бути і насправді мала місце.

Найпершим прикладом “спільної діяльності” держав з нацистською Німеччиною, тобто, колабораціонізму, стала Мюнхенська угода, підписана 29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені главами урядів Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Э. Даладьє), нацистської Німеччини (А. Гітлер) і фашистської Італії (Б. Муссоліні).

_

Фюрер з колаборантами

(Муссоліні, Гітлер, Даладьє, Чемберлен, 1938 р.)

Згідно з цією угодою відбулося розчленовування і ліквідація держави Чехословаччини. Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Угорщина і Польща, яка 21 вересня денонсувала польсько-чехословацький договір 1925 р. про національні меншини та офіційно зажадала передачі Тешина і Спіша. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини.

Польща вже 2 жовтня ввела свої війська в Тешинську Сі­лезію й загарбала шматок чехословацької території з на­селенням 230 тис. чоловік.

_

Польські вояки з чехословацьким гербом.

Тешино, 1938 р.

Проте головним придбанням Польщі став промисловий потенціал захопленої території. Розташовані там підприємства давали наприкінці 1938 р. майже 41% чавуну, що виплавлявся в Польщі, і майже 47% сталі. Черчіль в своїх мемуарах писав із цього приводу, що Польща “…з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави”. Не менш утішне зоологічне порівняння приводить в своїй книжці американський дослідник Болдуїн: “Польща і Угорщина, як стерв’ятники, відривали шматки вмираючої розділеної держави”. Отже,  в 1938 році соромитися ніхто не збирався. Навпаки, захоплення Тешинської області розглядалося як національний тріумф.

_

Німецький генерал і польський маршал Ридз-Сміґли

після захоплення Тешинської області

Польська пропаганда захлиналася від захоплення. Так, 9 жовтня 1938 р. “Газета Польська” писала: “…відкрита перед нами дорога до державної, керівної ролі в нашій частині Європи вимагає найближчим часом величезних зусиль і вирішення неймовірно важких завдань” (Олександр МАНАЧИНСЬКИЙ. “Викрутаси-38”).

Цікавий історичний факт про співпрацю керівників Польщі і нацистської Німеччини подає Валерій Семиволос: “У 1934 році Гітлер уклав таємний договір з Пілсудським про війну з СРСР за українські та білоруські землі. За польсько-німецькою домовленістю, після спільної перемоги фашистської Німеччини і пілсудської Польщі над СРСР, окупована більшовицькою Росією у 1919-1920-х рр. територія Української Народної Республіки мала дістатися полякам, а німці отримали б Білорусь. Однак глава Польщі, українофоб й ініціатор репресій проти українців Й. Пілсудський несподівано для Гітлера помер. Через декілька днів у Берліні за наказом Адольфа Гітлера відбулися по­минальні заходи на найвищому рівні.” (http://politiko.ua/blogpost27900).

Угорщина через місяць після укладення Мюнхенської угоди захо­пила частину південної Словаччини, а в березні 1939 р. за наказом Хорті угорські війська в кривавий спосіб окупували Карпатську Україну – внаслідок цього з ласки нацистів угорська держава одержала територію з населенням близько 1 млн чоловік. 20 листопада 1940 р. Угорщина приєдналася до Троїстого пакту, брала участь у вторгненні Німеччини й Італії в Югославію в 1941 р. Угорський уряд направив війська для підтримки Вермахту у війні проти Радянського Союзу, де угорське військо зазнало великих втрат під час Сталінградської битви.

З наближенням радянських військ до Будапешта керівник Угорщини Міклош Хорті намагався укласти сепаратний мир із державами антигітлерівської коаліції (подібно до того, як це зробили керівники Фінляндії та Румунії), але ці спроби були зірвані німцями. З 16 жовтня 1944 р. Хорті перебував у Берліні. 4 травня 1945 р. у Тіролі він здався американським військам. Союзницьке командування дозволило йому оселитися у Західній Європі. На запрошення португальського диктатора А.Салазара Хорті з родиною з 1949 р. оселився у м. Ешторілі (Португалія), де в мирі і спокої прожив до глибокої старості.

Словаччина в березні 1939 р. проголосила самостій­ність, а Йозеф Тісо сформував  уряд і став Президентом Першої Словацької республіки. У своїй зовнішній політиці Перша Словацька республіка повністю орієнтувалася на інтереси гітлерівської Німеччини. Зокрема, Словаччина стала одним з перших учасників Другої Світової війни, виступивши на стороні Третього Рейху при нападі на Польщу у вересні 1939 р. Формально Словаччина приєд­налася до Троїстого пакту 24 листопада 1940 р. Згодом словацькі війська брали участь у війні проти Радянського Союзу.

У внутрішній політиці керівництво Словаччини також орієнтувалося на політику Німеччини. Це, зокрема, стосувалося створення де-факто монопартійної авто­ритарної політичної системи, а також депортації євреїв, закон про яку був підписаний Тісо у травні 1942 р. У серпні 1944 р. у зв’язку з активізацією у Словаччині діяльності партизанських загонів Тісо звернувся до Гітлера по військову допомогу, тобто фактично ініціював окупацію країни німецькими військами. З наближенням до Братислави військ Червоної армії у квітні 1945 р. Тісо залишив країну та втік до Баварії.

Сумною була подальша доля підписантів Мюнхенської угоди та їхніх прихильників. Особливо дісталося Польщі, яку через рік Сталін із Гітлером ліквідували як державу.

Франція стала наступною жертвою з-поміж учасників Мюнхенської змови. 5 червня 1940 р. німецькі війська розпочали наступ. І хоча Франція формально вже дев’ять місяців перебувала у стані війни з Німеччиною, спроби чинити опір агресорові успіху не мали. Ні генерал де Голль, ні підписант Мюнхенської угоди Даладьє, який тоді займав пост міністра національної оборони, не зуміли організувати лінію захисту на підступах до Парижа. Повторилася “польська історія” – за два тижні чергова європейська потуга капітулювала перед німецьким солдатом: 10 червня уряд Франції втік у місто Бордо, а 14 червня німці увійшли в Париж.

Діючий уряд Франції подав у відставку. Через два дні після падіння Парижа новим главою уряду став 85-літній маршал Анрі Петен.

_

Маршал Анрі Петен

першим використав термін “колабораціонізм”

Він звернувся до німецького командування з проханням про перемир’я, яке було підписано 22 червня 1940 р. За його умовами Франція втрачала понад дві третини своєї території, віддала Ельзас і Лотарінгію. Промислові, сировинні, продовольчі ресурси Франції опинилися під контролем Німеччини. Саме тоді Петен назвав свою співпрацю з нацистами колабораціонізмом. 15 серпня 1945 р. суд визнав маршала винним у державній зраді й виніс йому смертний вирок.

Не всі французи погодилися на співпрацю з нацистами. Кращі з них організували Рух Опору, активним учасником якого став українець Василь Порик. Він очолив партизанський загін і мужньо боровся проти німецьких окупантів у Північній Франції.

Отже, започатковуємо список держав-колаборантів: ІТАЛІЯ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, ФРАНЦІЯ, ПОЛЬЩА, УГОРЩИНА, СЛОВАЧЧИНА.

 

КОЛАБОРАНТИ-САТЕЛІТИ

Друга світова війна, яка почалася відразу після підписання так званого Пакту Молотова-Ріббентропа, набирала розмаху і Гітлер вирішив заручитися підтримкою не  тільки Радянського Союзу, але інших потужних держав. Для цього було підписано Троїстий пакт (також відомий як Берлінський пакт 1940 р. та Пакт трьох держав) – договір, укладений у Берліні 27 вересня 1940 р., яким було створено військовий союз, відомий як «Країни Осі». Назва договору відображає початкову кількість договірних сторін, якими виступили Нацистська Німеччина, Фашистська Італія та Японська імперія. Відповідно до Троїстого пакту країни-учасниці зобов’язувалися на протязі наступних 10 років надавати одна одній політичну, економічну і військову допомогу та визначили сфери впливу в світі. Німеччина та Італія утверджували своє панування в Європі, а Японія – у Східній Азії.

Протягом 1940-41 рр. до Троїстого пакту приєдналася низка країн, що знаходилися у залежності від однієї з держав, які його уклали, а також тих, що через співробітництво з цими державами бажали вирішити власні зовнішньополітичні завдання – реалізувати територіальні претензії, забезпечити безпеку від нападу ззовні, тощо.

Болгарське царство, у якому з 1934 р. цар Борис III встановив особисту диктатуру, в 1940-і роки стало союзником Німеччини у Другій світовій війні. Цар Борис III 1 березня 1941 р. підписав Троїстий пакт. Тоді ж Болгарії було повернено вихід до Егейського моря. Потім на окупованих Болгарією теренах була проведена депортація євреїв.

Королівство Румунія – на початку вересня 1940 р. ультраправа політична організація  «Залізна Гвардія» у спробі взяти владу до своїх рук перейшла до активних дій проти короля Кароля II. 5 вересня Кароль II під тиском легіонерів полишив країну, залишивши престол вакантним. 15 вересня був сформований новий уряд, у якому майже всі місця належали членам «Залізної Гвардії», а Хорія Сима став прем’єром країни. 23 листопада 1940 р. Румунія приєдналася до Берлінського пакту.

Нове фашистське керівництво проголосило Румунію націонал-легіонерською державою, а зовнішньополітичний курс країни тримали на Німеччину та Італію. “Залізна Гвардія” після вересневого перевороту розпочала політику терору. Наприкінці осені по країні прокотилася хвиля політичних вбивств. Ця політика легіонерів знайшла підтримку у фашистських лідерів Німеччини. На початку 1941 р. політичні вбивства стали неконтрольованими, а 21 січня легіонери наважилися виступити проти глави держави Йона Антонеску та керувати Румунією самостійно. Повстання легіонерів розпочалося єврейськими погромами в Бухаресті та найбільших містах Румунії.

23 січня проти легіонерів були кинуті внутрішні війська Румунії, а незабаром всі їх виступи були придушені. Повстання мало важливі наслідки, оскільки «Залізна Гвардія» була розпущена, а єдиним лідером Румунії став Йон Антонеску. Він проголосив себе кондукетором (фюрером) країни та скликав вірний собі уряд. 1941 р. Антонеску втягнув Румунію у війну проти СРСР на боці Німеччини.

Королівство Югославії, окуповане нацистською Німеччиною 6 квітня 1941 р., було поділене країнами Осі на декілька частин: Німеччина, Італія, Угорщина, і Болгарія анексували деякі прикордонні області, а на решті територій були створені незалежні або маріонеткові держави.

Хорватія була визнана Віссю як незалежна держава. Офіційно Nezavisna Drjava Hrvatska; (NDH) була королівством, а Томіслав II був коронований як король Хорватії, але де-факто країною керував генерал Анте Павеліч – лідер хорватської фашистської крайньо-правої партії (усташі), яка мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині.

Усташі причетні до масових вбивств жителів Югославії. Першим законом, прийнятим у створеній з волі країн осі Хорватії, став Закон про громадянство 30 квітня 1941 р., потім прийняті закони, відповідно до яких всі громадяни-неарійці (хорвати були зараховані до арійців) оголошені поза законом, тільки арієць міг стати громадянином Незалежної Держави Хорватії, інші вважалися такими, що «належать до держави». У той же день прийнято Закони про расову приналежність і про захист арійської крові й честі хорватського народу, заборонялися міжнаціональні шлюби. Закон про захист національної арійської культури хорватського народу 4 червня 1941 р. забороняв «неарійцям будь-яку участь у роботі громадських, молодіжних, спортивних та культурних організацій та установ хорватського народу, а також в літературній та журналістській діяльності, у сфері живопису, музики, архітектури, театру, кіно». У Незалежній Хорватії широко застосовувалися етнічні чистки.

15 червня 1941 р. Хорватія приєдналася до Троїстого союзу, 26 червня – до  Антикомінтернівського пакту. 14 грудня 1941 р. Павеліч оголосив війну Великобританії і США (http://www.people.su/ua/84098).

Королівство Чорногорія – під протекторатом Італії й за згодою Німеччини було утворене 12 червня 1941 р. Стала державою і Південна Югославія.

Сербський генерал Мілан Недіч зробив спробу досягти визнання німцями Сербії як держави – наступника Югославії, а Петра II – як сербського монарха. 28 серпня він присягнув на вірність німцям і очолив “Уряд національного порятунку“. 1 вересня оголосив по радіо про те, що буде співробітничати з німцями для того, щоб “зберегти ядро сербського народу“. До кінця 1941 р. Недіч жорстоко розправлявся з партизанами, які відмовлялися співпрацювати з німцями. За час війни у Сербії загинуло понад 200 тис. чоловік: партизанів, четників, людей в німецьких концтаборах. В кінці 1942 р. німці оголосили, що Сербія “повністю очищена від євреїв“.

Іспанія теж мала дружні стосунки і співпрацювала з нацистами. У Громадянській війні, в якій перемогу здобули прихильники Франціска Франко, активну участь на боці переможців брали Німеччина й Італія. Перші німецькі літаки почали іспанську кампанію ще на початку серпня 1936 р., коли вони допомагали перевозити солдатів Франко з північної Африки до Іспанії. Протягом наступних місяців німецька військова допомога швидко збільшувалася. На початку листопада 1936 р. ці загони були офіційно з’єднані в легіон “Кондор“. Легіон мав в своєму складі 100 літаків. Загалом близько 20 тис. німецьких солдатів служили в Іспанії. Крім того, на стороні Франко воювали й італійські загони.

Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася прямо виступити на стороні Німеччини. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів іспанської “Блакитної дивізії“ на Східний фронт, яка брала участь у бойових діях на Ленінградському фронті в зимову кампанію 1941–1942 рр.

Продовжимо список держав-колаборантів, так чи інакше задіяних співпраці з нацистами: БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО, КОРОЛІВСТВО РУМУНІЯ, ХОРВАТІЯ, КОРОЛІВСТВО ЧОРНОГОРІЯ, СЕРБІЯ, ПІВДЕННА ЮГОСЛАВІЯ, ІСПАНІЯ.

 

НАЦИСТСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИЙ

КОЛАБОРАЦІОНІЗМ

Щодо СРСР, то досвід колабораціонізму московські правителі набули ще за часів татаро-монгольського іга. Московські, ростовські, суздальські та решта князів “країни Моксель” вірно служили золотоординським окупантам, нещадно грабуючи власний народ – щоб і самим розкішно жити, і щоб забезпечити гідну данину ханам-завойовникам (Володимир Білінський – “Країна Моксель, або Московія”).

Відразу після підписання Великобританією, Італією та Францією ганебної Мюнхенської угоди комуністична сталінська влада підписала “ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ о сотрудничестве…” між НКВД і ГЕСТАПО, в якому серед інших були і такі пункти:

“§1. п.1. Стороны видят необходи­мость в развитии тесного сотрудниче­ства органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безо­пасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отноше­ний, дружбы русского и немецкого на­родов, совместной деятельности (“спільна діяльність” французькою буде “collaboration”, тобто, колабораціонізм – В.Ш.), на­правленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами…

п.2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами:

– международным еврейством, его международной финансовой систе­мой, иудаизмом и иудейским миро­воззрением;

– дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и соз­дания евгенических механизмов расовой гигиены.

п.З. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничто­жению, стороны определили дополни­тельным протоколом №1, являющим­ся неотъемлемой частью настоящего соглашения”.

Далі в такому ж дусі. Угоду 11 листопада 1938 р. підписали МЮЛЛЕР і БЕРІЯ. До речі, чомусь деякі євреї воліють не бачити цих могутніх “друзів єврейства і юдаїзму”, а призначають своїми ворогами українців, які на той час не мали навіть власної держави.

Документальне свідчення про колабораціонізм СРСР з фашистською Німеччиною міститься у великій (740 сторінок) книзі “Політичний словник” /Під редакцією Г. Александрова, В. Гальянова і Н. Рубінштейна/ Державне видавництво політичної літератури при РНК УРСР, 1940 р., стор. 404-405: “Товариш Сталін в своїй доповіді на ХVІІІ з’їзді партії (березень 1939 р. – В.Ш.) викрив провокаційні замисли політиків Англії і Франції, які прагнули викликати війну між Радянським Союзом і Німеччиною. Товариш Сталін ще тоді поставив питання про можливість добросусідських відносин між СРСР і Німеччиною. Заява товариша Сталіна була належним чином сприйнята в Німеччині. За пропозицією Німеччини були початі радянсько-німецькі торгово-кредитні переговори.

19 серпня 1939 р. вони завершились підписанням угоди, вигідної для обох сторін. Керуючись вказівкою товариша Сталіна про необхідність проводити політику миру, Радянський Уряд пішов назустріч бажанню, висловленому Німеччиною. В результаті переговорів, які мали місце в Москві між німецьким міністром закордонних справ Ріббентропом і товаришем Молотовим при участі товариша Сталіна, 23 серпня 1939 р. був підписаний договір про ненапад між СРСР і Німеччиною (сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа – В.Ш.). Цей договір знаменував собою кінець ворожнечі обох країн, яка штучно викликалась стараннями англо-французьких імперіалістів… 28 вересня 1939 р., в результаті переговорів між товаришем Молотовим і Ріббентропом при участі товариша Сталіна, був підписаний в Москві радянсько-німецький договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною… Угоди, підписані СРСР і Німеччиною в 1939 р., не тільки знаменують собою рішучий поворот в радянсько-німецьких взаємовідносинах. Вони є між народ­ною подією величезного історичного значення”.

_

Товариш Сталін радіє,

що переговори між  нацистами і комуністами пройшли успішно

 

В наведеній статті з “Словника” скромно замовчується, що між 23 серпня і 28 вересня 1939 р. Радянським Союзом і Німеччиною була розчленована Польща, завдяки чому між ними появився спільний кордон.

Якщо Мюнхенська угода була прелюдією до Другої світової війни, то пакт Молотова-Ріббентропа став детонатором, що спричинив її вибух. Результатом почат­кового етапу сталінсько-гітлерівського колабораціонізму стала ліквідація держави Польщі, окупація більшовицькою Москвою незалежних країн Латвії, Литви, Естонії та частини територій деяких держав. Святкуючи успішний поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький СРСР 22 вересня 1939 р. у Бресті провели спільний парад військ. По центральній вулиці міста урочистим маршем пройшли підрозділи ХІХ моторизованого корпусу вермахту (командуючий – генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії (командуючий – комбриг Семен Кривошеїн).

_

Гейнц Гудеріан і Семен Кривошеїн у Бресті.

 

Кінцеві наслідки співпраці комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського режимів світ оцінив у 1945 р. і вони стали найтрагічнішими за всю історію людства. Теперішній Європарламент дав об’єктивну оцінку більшовицько-нацистському співробітництву та поставив на один щабель злочини Гітлера і Сталіна.

Таким чином, список колаборантів з повним правом доповнює комуністична імперія – РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ.

Якщо ж повернутися до справи колабораціонізму громадян (організацій, партій), то зупинимось на порівнянні масштабів співпраці з німцями росіян і українців. Дуже показова інформація про співпрацю росіян з німцями подана в “Учительской газете” за 19.09.89 р.: “Понад мільйон(! – В.Ш.) радянських громадян, зі зброєю в руках, воювало проти власного народу. На службу до Гітлера пішли: А. Власов, П. Краснов, А. Шкуро, П. Доманов, фон Паннвіц.

_

Генерал Власов вчить російських солдат

як треба воювати за німецькі інтереси

Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва загальною чисельністю понад 20 тис. чоловік воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена в 29-у гренадерську дивізію СС разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання (хто чув про російську 29-у гренадерську дивізію СС? Зате у наші вуха наполегливо затовкали спотворені відомості про дивізію СС “Галичина” – В.Ш.)”. Натомість, за оцінками істориків кількість українців, що пішла на службу до Гітлера, не перевищувала 30 тис. чоловік. Слід зауважити, що коли Власов та інші російські командири мільйонної армії воювали на стороні Гітлера проти Сталіна, то українці йшли до німців з наміром отримати зброю, щоб боротися за Незалежну Україну. Хіба можна вважати сумірними величини 1 000 тисяч чоловік і 30 тисяч чоловік? Чи можна порівняти масштаби впливу на світову історію пакту Молотова-Ріббентропа і невеличкого загону “Нахтігаль”?

Необхідно нагадати, що загальновідома не лише добровільна співпраця росіян, але і французів, данців, норвежців, татар, білорусів та інших народів із німцями за умов окупації останніми їхніх країн. Вищеназваних російських та інших колаборантів після війни судили і покарали, але Степан Бандера не попав під суд, хоча він легально проживав у Європі. Це свідчить, що не було жодних підстав для судового переслідування лідера українського національно-визвольного руху за колабораціонізм.

Стимули до колабораціонізму на державному рівні були різні: реалізувати територіальні претензії; допомогти своїм одноплемінникам, що проживали в інших країнах; убезпечитися від нападу ззовні; боротися проти комуністичного режиму, який погрожував світовою революцією, тощо.

Підневільним і бездержавним народам співпраця з нацистами подавала надію на здобуття незалежності і створення власної національної держави. Спочатку Гітлер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія. Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки  окуповував незалежні держави та території інших держав, але й чинив на них криваві злочини і репресії, в тому числі депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів. Тому не дивно, що народи Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи – здобути нарешті власні національні держави.

Роже Гароді – французький політичний діяч, письменник, публіцист, філософ і один з теоретиків марксизму – в своїй книзі “Засадничі міфи ізраїльської політики” пише, що лідери єврейського народу також співробітничали з нацистами, щоб створити незалежну Єврейську державу в Палестині і гітлерівське керівництво прихильно віднеслося до орієнтації сіоністських вождів. Головний нацистський теоретик Альфред Розенберг писав: “Сіонізм потрібно всіма силами підтримувати, аби щорік контингент німецьких євреїв перевозився до Палестини”.

Національна військова організація (НВО) в Палестині розробила “Основні принципи…, що стосуються рішення єврейського питання в Європі і активної участі НВО у війні на стороні Німеччини “:

“З виступів керівників німецької націонал-соціалістичної держави витікає, що радикальне рішення єврейського питання передбачає масову евакуацію євреїв з Європи (гасло “Європа, очищена від євреїв”). Остаточно вирішити єврейське питання і звільнити єврейський народ – така мета політичної діяльності і довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехи) і його національної військової організації в Палестині.

НВО, знаючи про сприятливе відношення уряду рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що:

1) Може існувати спільність інтересів між запровадженням в Європі нового порядку згідно з німецькою концепцією і істинними сподіваннями єврейського народу, що знаходять своє втілення в Лехи.

2) Можлива співпраця між новою Німеччиною і оновленою єврейською нацією.

3) Створення єврейської історичної держави на національній і тоталітарній основі, пов’язаної договором з німецьким рейхом, може сприяти в майбутньому посиленню позицій Німеччини на Близькому Сході.

За умови, що німецьким урядом будуть визнані національні сподівання руху за свободу Ізраїлю (Лехи), Національна військова організація готова взяти участь у війні на стороні Німеччини.

Співпраця з рухом за звільнення Ізраїлю відповідала б останнім виступам канцлера німецького рейху, в яких пан Гітлер підкреслював, що будь-які операції і союзи допустимі з метою ізолювати і перемогти Англію”.

Очевидно, що Організація Українських Націоналістів, у котрої першим пунктом Декалогу стояло “Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї”, теж намагалася використати свій шанс і відновити державність. До того ж, воювати проти страшної більшовицької пошесті, яка принесла стільки лиха українському народові у 1939-41-у роках, було для них справою честі. Коли почалася німецько-радянська війна, В. Черчіль, перебуваючи на нараді командного складу британських військ у Єгипті, заявив таке: «Я буду пильно стежити за політичними діями Гітлера в Україні. Якщо фюрер проголосить Україну незалежною, то західні союзники програють війну, якщо ні – Велика Британія переможе» (газета “День”, 17 червня 2011 р.). Однак ОУН не підписувала з нацистами жодних договорів чи пактів, не присягала на вірність, не просила милостиню. Відомо, що батальйон “Нахтігаль“, який був створений виключно для боротьби проти Москви за Суверенну Українську Державу, склав присягу на вірність українській державі, а не Німеччині. Як тільки Роман Шухевич із своїм загоном увійшли у Львів, то відразу було виконано наказ Степана Бандери і 30 червня 1940 р. проголошено Акт відновлення незалежності України. Коли ж німецьке керівництво почало вимагати скасування Акту, в чому ОУН категорично відмовила, а потім почалися арешти керівників Організації (С. Бандеру заарештували 5 липня 1940 р.), то ОУН пішла в підпілля і розпочала боротьбу проти німецьких окупантів.

Трохи дивно, що і дотепер трактування колабораціонізму обертається тільки навколо співпраці з нацистами. Адже, якщо Європарламент визнав, що німецький нацизм і російський більшовизм – однаково злочинні тоталітарні режими, то співпрацю з Радянським Союзом теж треба визнавати за колабораціонізм. Після закінчення Другої світової війни колишні колаборанти з нацистами наввипередки кинулися колаборувати з комуністами і почали активно будувати соціалістичний табір. Миттєво були створені проросійські уряди в Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії і навіть у Німеччині. Таки колаборували з Радянським Союзом, а не насправді щось там спільно будували. Бо коли СРСР зайшов у економічну і політичну безвихідь, то вони негайно покинули соцтабір.

Колабораціонізм (співпраця) держав, які називають себе цивілізованими, із злочинними, але сильними країнами продовжується і в наші дні. Російська більшовицька імперія конала, сіючи смерть і горе. У квітні 1989 р. грузинська молодь розпочала голодування перед урядовими будівлями у Тбілісі, вимагаючи від Москви дотримання цілісності Грузії, а потім і самостійності. Не без відома Михайла Горбачова 9 квітня була проведена силова акція, що вилилася у кривавий розгін мирного мітингу: загинуло 19 осіб, із них 17 – жінок. Керівник злочинної акції генерал Ігор Родіонов потім став міністром оборони Росії і депутатом  Держдуми. Михайла ж Горбачова у грудні 1990 р. “цивілізований світ“ нагородив Нобелівською премією миру. Новоспечений лауреат уже 10 січня 1991 р. вимагає від Литви, яка проголосила незалежність у березні 1990 р., повернути на своїй території дію радянської Конституції, а 13 січня 1991 р. віддав військам наказ штурмувати Вільнюський телецентр. Під гусеницями російських танків і від куль загинуло 15 чоловік. Цивілізований світ знову вирішив не помічати цього злочину і у 2009 р. М. Горбачов став лауреатом німецької премії “Квадрига“ – нагороди, що вручається 4 особам або групам людей за їх прихильність до інновацій, оновлення, новаторський дух у політичній, економічній і культурній діяльності.

У квітні-червні 1989 р. в Китаї відбулася серія демонстрацій, головними учасниками яких були студенти, які вимагали демократизації країни. Основні виступи проходили на площі Тяньаньмень, де розташувалося студентське наметове містечко. 4 червня 1989 р. за наказом комуністичного уряду Народно-визвольна армія Китаю вчинила жорстоку розправу над маніфестантами. За даними Китайського червоного хреста на площі Тяньань­мень загинуло 2600 чоловік, поранено від 7 до 10 тисяч. Китайський уряд провів серію масових арештів серед решти прихильників протестів і здійснив ряд інших репресивних заходів. А що на це “цивілізований  світ“? Через дванадцять років дозволив комуністичному режиму КНР провести в Пекіні Олімпіаду 2008, а в 2011 році – студентську Універсіаду.

У першій чеченській війні, розв’язаній президентом Росії Борисом Єльциним (11.12.1994 – 23.08.1996 рр.), загинуло 92,5 тис. чоловік, причому 80 тис. загиблих склали мирні жителі. У другій чеченській війні, яку розпочав молодий кагебіст Володимир Путін, (1.10.1999 – 31.12.2007 рр.), загинуло та пропало безвісти щонайменше 21,4 тис. чоловік. Одначе це не завадило Біллу Клінтону називати другом Бориса Єльцина, а Джорджеві Бушу дружити з Володимиром Путіним. Навіть зухвала військова агресія Росії проти суверенної демократичної Грузії, яку до цього нібито підтримував увесь цивілізований світ, не завадила євроколабораціоністам   нагородити Путіна  премією “Квадрига“.

 

На підставі проведеного аналізу можемо зробити висновок, що лише українська нація – єдина із чисельно великих європейських народів – не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками. Кращі сини українського народу в минулому столітті мали одну-єдину святу мету – здобути Українську Самостійну Соборну Державу: вони віддавали свої молоді життя, захищаючи УНР і ЗУНР; повстанці Холодного Яру запекло боролися проти комуно-більшовицької орди під гаслом “Воля України або смерть!”; Організація Українських Націоналістів захищала рідний народ від ополячення; воїни “Карпатської Січі”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів, мужньо боролися проти угорських окупантів, захищаючи Українську незалежну державу на Закарпатті – Карпатську Україну; Українська Повстанська Армія впродовж 10-и років воювала проти німецьких і російських окупантів; українські дисиденти в 1960-70-х роках домагалися незалежності України, незважаючи на переслідування, ув’язнення, катування у “психушках“, навіть на смертні вироки.

Вони не йшли на компроміс і не тулилися до сильнішого, не йшли покірно на шибеницю й у газові камери – вони боролися. Вони були справжні лицарі, які здобули для нас Незалежну Україну!

 

 

ПІСЛЯМОВА

Наведені у даній роботі факти становлять значний матеріал для роздумів і дозволяють зробити певні узагальнення та висновки.

(узагальнення)

 

Василь Шпіцер

18.07.2011 р.