Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розкрили свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник – це один з небагатьох засобів масової інформації, який “працює” на десятиліття. Як стверджують науковці: “…образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас вчили історії. Це закарбовується на все життя”.
Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти ?
Так, в основі офіційної російської концепції історії України лежать наступні тези:
1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися “у південних районах Євразії”, а, отже, належать і російській “євразійській” культурі.
2. Скіфська і “скіфоподібні” культури 7 – 4 ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої “скіфо-сибірської” культурно-історичної спільноти і “є складовою російської культури”.
3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI – VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався з 13 племінних союзів на території “від Карпат до Уралу”.
4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив “давньоросійську” державу Київська Русь.
5. Київська Русь – це “початковий період” Російської держави (ІХ – ХІІ ст.)
6. В епоху Київської Русі “сформувалися основи російської духовності, мови, культури” в цілому.
7. Особливістю давньоруської (в значенні – давньоросійської) держави була її поліетнічність. Внутрішню єдність забезпечували “держава і православ’я”.
8. Епоха Давньоросійської держави з центром у Києві змінилася на період російської державної роздробленості (ХІІ-ХІІІ ст.) Утворилося близько 15 незалежних держав. Однак зв’язок між російськими землями зберігся “завдяки спільній вірі, мові та праву”.
9. Продовженням Київської Русі “стало Володимиро-Суздальське князівство”, а згодом – його “спадкоємець” Московське князівство (ХІV – поч. ХVI ст.) До Москви з Києва “перемістився” державний і церковний центр російського народу.
10. Головним завданням зовнішньої політики Росії у ХVIІ ст. стало “збирання” українських та інших земель, які колись “входили до складу Древньої Русі (Росії)”.
11. Назва “Україна” виникла в кінці ХII ст. для позначення давньоруських (давньоросійських) земель, які безпосередньо межували з степом (термін вживається в значенні “окраїна”).
12. Українська “народність” сформувалася у ХV-ХVI ст.
13. Всеукраїнська Рада в Переяславі під керівництвом Б.Хмельницького у січні 1654 р. прийняла рішення про “возз’єднання” України з Росією.
Причини “возз’єднання”:
– релігійна та етнічна “спільність” російського та українського народів;
– їх “спільне” історичне минуле і спільна боротьба із зовнішніми ворогами;
– конкретно-історична обстановка середини ХVIІ ст., коли для України збереження незалежності здавалося нереальним і доводилося вибирати “менше зло”, тт. возз’єднуватися з “близькою по культурі і вірі” Росії, яка обіцяла ще й внутрішню автономію;
– возз’єднання відповідало інтересам Росії.
14. Спроби “гетьманів-зрадників” І.Виговського, М.Дорошенка, І.Мазепи відірвати Україну від Росії “не отримали підтримки” переважної більшості українського народу, який виступав проти них.
15. Діяльність російських правителів Петра І і Катерини ІІ мала “позитивне значення” для України: захист українського народу від економічного гноблення козацької старшини і грабіжницьких нападів турецько-татарських феодалів.
16. Проголошення у 1918 році незалежності України було “проявом сепаратизму”, “не відповідало інтересам” українського народу і “не отримало” всенародної підтримки.
17. Українська Центральна Рада підписала у 1918 році “ганебний” Брестський мир, внаслідок чого німецькі війська “окупували” Україну і “грабували” хліб в селян.
18. В Україні у 1918-1920 роках відбулася “громадянська” війна, яка закінчилася “закономірною” перемогою Радянської влади над “зрадниками” українського народу – націоналістами.
19. Війська Петлюри чинили в Україні “єврейські погроми”.
20. Червона армія у 1918-1920 роках “визволила” Україну.
21. Внаслідок “союзу українських націоналістів з Польщею” була “тимчасово втрачена Росією” у 1921 році Західна Україна.
22. Голод 1921 року в Україні стався “внаслідок посухи”.
23. 30 грудня 1922 р. відбувся I з’їзд Рад СРСР, на якому повноважна делегація України “затвердила” Декларацію про утворення Союзу РСР і “підписала” Союзний договір.
24. Голодомор 1933 року “не був геноцидом” українського народу, бо:
– голодом були вражені окремі райони Росії і Казахстану;
– в Україні голодували не тільки українські селяни, але й представники національних меншин, а також:
– голод відбувся внаслідок посухи;
– голод відбувся внаслідок помилок, допущених низовими органами влади в ході проведення колективізації;
– голод був Божою карою для українців за участь у атеїстичних кампаніях влади.
25. Сталінські репресії 1930-х років завдали шкоди “не стільки цивільному населенню, як Червоній армії”, що напередодні вибуху ІІ Світової війни втратила значну частину “досвідченого” командного складу.
26. Пакт Молотова-Ріббентропа “був вимушеним, але необхідним” для підготовки до відбиття майбутньої німецької агресії актом.
27. 17 вересня 1939 року Червона армія “визволила” (як пам’ятаємо – “тимчасово втрачену Росією” у 1921 році) Західну Україну.
28. 22 червня 1941 року Німеччина “несподівано і віроломно” напала на СРСР.
29. Причина воєнних невдач Червоної армії влітку 1941 року “у багатократній перевазі німецьких збройних сил в людях, техніці та озброєнні, застарілій техніці та озброєнні Червоної армії, раптовості нападу Німеччини”.
30. Населення України “одностайно” піднялося на боротьбу з німецькими окупантами і “масово” вступало в ряди радянських партизанів й підпільників. Лише невелика частина населення (особливо на територіях, возз’єднаних з Радянським Союзом перед війною,) “пішла на співробітництво” з окупантами.
31. Українські націоналісти “перебували на службі німецьких окупантів”. Чимало з них “служило в німецькій воєнізованій організації СС”, визнаної пізніше Нюрнберзьким трибуналом злочинною.
32. Керівники Організації Українських Націоналістів, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Р.Шухевич “були агентами німецької розвідки”.
33. У червні 1941 року українські націоналісти зі складу батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд” у Львові “влаштували масові розстріли” польської та єврейської інтелігенції.
34. Українські націоналісти “брали участь у геноциді євреїв” на території України, зокрема в Бабиному яру (Київ).
35. Українські націоналісти “здійснювали геноцид поляків, чехів, циганів, вірменів та українців на Волині та в Галичині” у роки ІІ Світової війни.
36. Українські націоналісти під командуванням “німецького орденоносця” Р.Шухевича знищили білоруське с.Хатинь.
37. Ув’язнення лідера українських націоналістів С.Бандери в німецькому концтаборі було зроблено з метою “приховати його співробітництво з гітлерівцями”.
38. Українські націоналісти були “найжорсткішими катами” в’язнів німецьких концтаборів, передусім євреїв.
39. Українська Повстанська Армія створена “за допомогою німецької окупаційної влади”, яка “дала націоналістам” зброю та інструкторів.
40. Українська Повстанська Армія “не воювала проти німецьких окупантів”.
41. Червона армія у 1943-1944 роках “визволила” (знову ж таки “тимчасово втрачену Росією у 1941-1942 роках”) Україну.
42. Українська Повстанська Армія “стріляла в спину” Червоній армії-визволительці.
43. Вирішальну роль в перемозі СРСР над Німеччиною відіграла “єдність радянського народу”.
44. Вояки Української Повстанської Армії – це “бандити, кримінальні злочинці”.
45. Вояки Української Повстанської Армії “безпідставно і жорстоко вбивали” відряджених зі східних областей УРСР до Західної України вчителів, агрономів, інших спеціалістів.
46. Після 1945 року оунівці з корисливих мотивів “стали на службу до американської та англійської розвідки”.
47. Більшість населення Західної України “підтримало Радянську владу в боротьбі проти націоналістів”.
48. Голод 1946-1947 років в Україні “був наслідком посухи”.
49. РРФСР була “основним донором” економічного развитку післявоєнної УРСР.
50. Радянський Союз хоч і не був демократією, але він був орієнтиром і прикладом “кращого, справедливого суспільства” для мільйонів людей у всьому світі.
51. У розпаді СРСР винні “зрадники та зовнішні сили”.
52. Незалежна Україна – це “неприродне державне утворення, приречене на скору загибель”.
Я утримаюся від власних коментарів вищесказаного. Зате наведу дуже влучну, як на мене, оцінку діям російських істориків білоруського дослідника Вадима Деружинського: “По примеру старой российской историографии и официальной советской историографии современная российская историография никак не может принять концепцию независимого развития украинского народа, его самостоятельного государственного существования в прошлом. Ибо в таком случае следовало выкинуть на свалку истории пресловутые “исторические права” России на Украину, оказаться от концепции “единства исторических судеб” русского, белорусского и украинского народов, которые в прошлом преподносились и сейчас тоже российскими идеологами в виде некой дивной “троицы общерусского характера”.
Пришлось бы также отказаться от тезиса о якобы “справедливых войнах”, которые вела Россия с целью “собирания русских земель в едином русском государстве”. Эти войны автоматически становились захватническими.
Признание самостоятельности в историческом развитии Украины способствовало бы росту национального самосознания и отделению украинцев от России. По этой причине русская дореволюционная и советская историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа. Соответственно термины “Россия”, “российский” советские историки вслед за Карамзиным, Соловьевым, Ключевским и Нечволдовым применяли не только к Московии, но и к Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси в украинцев и присваивали его себе.
В итоге была создана крайне примитивная концепция истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни своего государства, ни своей самостоятельной истории”.
Яка мета створення та “вдовбування” в голови багатонаціонального населення Російської Федерації протягом останніх двадцяти років цієї “вкрай примітивної концепції історії України”? Для чого російська держава демонізує образ українця та України в свідомості передусім російської молоді? Не виключено, що відповідь на це запитання слід шукати не в гуманітарній, а у воєнній площині і вона може звучати так: “Керівництво Російської Федерації здійснює психологічну підготовку власного населення до його участі в можливій черговій збройній агресії проти України (“освобождєния”, “воссоединения” тощо)”. Водночас компрометація змісту підручників історії України в самій Україні повинна, очевидно, за задумом організаторів провокації, розколоти українське суспільство та ослабити його здатність до опору російським агресорам.
Подання в російських шкільних та вузівських підручниках історії давньоукраїнської Київської княжої держави (популярно – Київської Русі) як, начебто, початкового етапу історії Російської держави, невизнання Голодомору 1933 року геноцидом українців, заперечення справедливого і правомірного характеру збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, в їх числі й російських, загарбників свідчить про фактичне невизнання Російською Федерацією незалежності України, є порушенням чинних українсько-російських міждержавних угод про дружбу й добросусідські відносини, а також міжнародних зобов’язань Російської Федерації, зокрема в галузі права війни, є замахом на суверенітет і територіальну цілісність України і служать розпалюванню українофобії та міжнаціональній ворожнечі як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх з нею державах Європи, скрізь, де проживають українці і куди сягає інформаційний вплив Росії.
У цивілізованих країнах вирішенням проблемних питань з сусідніми державами займаються передусім зовнішньополітичні відомства цих країн. Вони пильно відслідковують шкідливі дії іноземних держав, повідомляють про них вище керівництво своєї країни і, за його дорученням, здійснюють заходи дипломатичного характеру з метою нейтралізації загроз у зовнішньополітичній сфері. На жаль, схоже, працівники МЗС України не цікавляться змістом підручників історії Росії і безпардонним шельмуванням в них українців та Української держави на шкоду міжнародному іміджу нашої держави. Не пригадую, щоб за двадцять років незалежності України керівництво Росії отримало б від нашого зовнішньополітичного відомства бодай ноту протесту щодо антиукраїнського змісту підручників історії Росії, освячених авторитетом Академії наук, Академії освіти і Міносвіти Російської Федерації.
Сергій Рудюк