Підготовка до чергової автомандрівки по замках та інших історичних пам’ятках України починається у нас зазвичай приблизно за пів-року. Виконуючи при пілоті-дружині цікаву і гонорову для мене (сподіваюся корисну для неї) функцію штурмана, я відкриваю google-maps та автомобільну мапу України і починаю щодня потроху перемінювати мозаїку місць і міст на впорядковане павутиння майбутнього маршруту, базових пунктів та радіальних від них поїздок.
Наш атлас автомобільних доріг (чи того, що з якогось дива претендує в Україні зватися дорогами), окрім 124-х сторінок з тими чи іншими краями (не регіонами ж) містить також і загальні плани обласних центрів та деяких міст і містечок, котрі мені кортить назвати повітовими.
Властиво, ми ніколи без особливої потреби не їздимо на лівий берег Дніпра: я на ньому провів надто значний кавалок життя, тож хочеться альтернативи та збалансованости, та і взагалі наші серця давно оселилися десь у beautiful Карпатах, але якось гортаючи атласові сторінки, я зачепився очима за спочатку кілька, а потім і кільканадцять поспіль планів східно- та південноукраїнських міст.
Будучи за походженням “донецьким“ (авжеж, спасіба мені), я давно навчився не дивуватися тамтешній топонімиці – нескінченим совецьким леніним, щорсам, будьонним, ворошиловим, фрунзе, постишевим, петровським та іншим большевицьким достойникам, чи то пак совецько-фашистським окупантам. Більш того, якось у пориві чи то притлумленого донецького патріотизму чи то стьобного настрою я колись навіть наклацав і надіслав до Донецької міськради цидулу щодо перейменування до 20-ї річниці Незалежности вулиць Постишева і Косіора, на що отримав незбережену через огидність відповідь на кшталт необхідности шанування історії такою, як вона є. Я вже і забув про те – щорс з нею, з тамтою владою, але от тепер подивився автомобільний атлас…
Совкова пошесть нікуди не поділася і не поспішає відступати не тільки у настільки шанобливо налаштованому до історії Донецьку, його підтримують не тільки сусідські Макіївка з Маріуполем, але і частково правобережний Дніпропетровськ (назва міста теж гарна, авжеж, після цього вулиця Большевицька вже й не так дивує) з колегою Дніпродзержинськом, підтримує “першостоличний” Харків, підтримують Алчевськ і Бердянськ, Запоріжжя та Ілічівськ, Кіровоград і Кривий Ріг, Миколаїв і Мелитополь, Полтава і Херсон. Тощо, тощо…
Та що там Схід, з правого берега Дніпра підтакують своїми лєніними, фрунзе, котовськими, якірами, чапаєвими, жовтневими революціями, першими травнями і тому подібним топонімічним совковим агітпропом Біла Церква і Винниця, Житомир і Канів. І навіть у Луцьку, бачу, вулиця Стрілецька якимось дивом перемінюється на Червоноармійську, демонструючи у такий спосіб якесь протиприродне “братання” непримиренного. Втім, кажуть люди, що Луцьк вже виправився чи то виправляється, амінь.
Так от. Натрапляючи у Мережі на бурхливі потоки і розливанні моря прорікувань про чергове повалення чергового злочиного режиму та про завтрашню (ну, післязавтрашню) революцію і подальше щастя, я уявляю собі ті мільйони співгромадян, котрі не відчувають внутрішнього дискомфорту, мешкаючи біля пам’ятника Лєніну на вулиці Комінтерна, де за рогом починається як не Косіора, то Червоногвардійська.
Мешкають, у повній гармонії зі своїм світоглядом або у ледачому компромісі з сумлінням, не намагаючись змусити місцеву владу (не страшне вселенське зло з печерських пагорбів, а дрібну місцеву владку), прибрати хоча б косіорів та постишевих, визнаних українським судом злочинцями. Я щиро хочу сподіватися, що помиляюся, і що пацанів та пацаноподібних справді вже скоро винесуть мешканці того, цього і ще он тих “регіонів”, приїхавши до столиці зі своїх тричі краснознамьонних вулиць. але я не впевнений у тому, що винесши теперішню “еліту“, таке суспільство спроможеться внести натомість щось нове і щось відмінне від дракона, невбитого в собі.
Втім, якщо хтось подумав, що засіяти територію сотнями пам’ятників Бандері (не кажучи вже про назвати його ім’ям міжнародний аеропорт, на радість сусідам і, відповідно, міжнародним відносинам) – це щось апріорі діаметрально протилежне і самодостатнє для “національного чину” та, знов-таки, національного щастя, то це помилка. Бо якби було так, у лєніних просто можна було б поміняти голови. Хоча виглядає, що нерідко саме так і відбувається.
Нема де правди діти: пишу цього текста у Києві, тож неподалік від вулиць Фрунзе, Чапаєва та Будьонного, двох того ж Будьонного провулків, неподалік від пам’ятників Лєніну, Щорсу (на котрого ще не повісили табличку, що це – Коновалець, як пропонував один чоловік), та “мужнім чекістам”– енкаведистам. І, mea culpa, сам нічого не зробив, окрім колись, у буйній молодости, маленької капости вже неіснуючому пам’ятнику товаришу Петровському та вже більш ніж п’ятирічного повільноплинучого листування з Київрадою щодо перейменування вулиці Артема на Січових Стрільців, котре колись мабуть докотиться до суду.
Тому, власне, ні до чого не закликаю, а знову беру до рук атласа та планую поїздку до місць де духи большевиків та інших тоталітарних гадів відлітають у відповідне тоталітарне пекло від незнищених тисячолітніх українських топонімів та від недознищених (не в останню чергу – самими українцями) українських пам’яток. І знову сподіваюся, що я чогось не розумію, і що революційні дядька з Червонодупська та тітка з Леніножопинська справді здатні спочатку змінити на краще світобудову, а потім вже думати про топоніміку, про сміття у під’їздах, та про зайвість “камсамолкі” за сніданком і радіва“шансон” у приймачі.
Сподіваюся також, що своєю чергою інші вуйки і пані колись зрозуміють – вміння і натхнення пересуватися вулицею смолоскипними маршами не мають стосунку до “підняття Червоної калини” та зміцнення України. А саму вулицю, якщо прагнути не до нових топонімічних війн і не до певного жесту у бік сусідів, не доконечно називати ім’ям Клима Савура.
Олександр Северин, к.ю.н.
І цьому достойнику дай, Боже, здоров”я і довгих плідних років життя…. Накопичуємо потенціал.
А слово “регіон”, дійсно, треба покарати і викинути на смітник нашої історії… І ввести у широкий український вжиток слова “російський комунізм” на пару з “німецьким нацизмом”, “російська окупація” чи то пак “совецько-фашистська” на пару з “німецько-фашистською”… Українці також мають знати, що вони зовсім не зобов”язані знати мову москалів-москидів, а вони ж – навпаки, якщо вважають за потрібне мешкати в Україні…
Дякую, Пане Олександре Северин!
Я поважно – за допис, а не “за …”. Особисто нікого не знаю з Донецька, тому без перебільшення – Вас вважаю Першою Шляхетною Особою цього багатого, але вкрай змученого краю, та плекаю надію, що й ті гідні люди, які Вас оточують з Вашої волі – також заслуговують на щиру пошану. Ви робите вкрай важкиву справу, тому докучайте тим засидженим байдужим “сідницям” , щоб таки стерли з лице Землі ті страшні люциферівські “ленінські”,”постишеві” і т.д назви вулиць.”ДО щорса ЇХ УСІХ РАЗОМ!!!” Коментар Пана Васильєва також дуже влучний. Так, панове, якщо вважють за потрібне жити в Україні, ПОВИННІ вивчити Українську мову, тим більше, що багато з них мають закінчення прізвища на “ко”, отже вже раз началися – не такі тупі та дездарні.