Орган охорони
Можливо, відвертіше було б написати «повзеш» замість «прямуєш». Адже Міністерство культури як центральний орган охорони культурної спадщини, по-перше, лише повзе, а, по-друге – у малозрозумілому напрямку.
Остання новація Мінкультури – проект закону «Про національну культурну спадщину». Те, що наша культурна спадщина перебуває в жахливому стані, очевидно. Те, що вже два десятиліття її стан постійно погіршується – теж очевидно. А ось що незрозуміло – чому, замість того, щоб безпосередньо здійснювати охорону цієї спадщини, орган виконавчої влади перманентно пропонує змінювати законодавство, яке все одно ним не виконується?
З назви закону проектом вилучається слово «охорона». Що свідчить, напевно, про визнання міністерством своєї некомпетентності та неспроможності захищати пам’ятки. Але чому проект виник саме зараз?
Історія цього документу почалася ще наприкінці минулого року. Тоді член Гуманітарної ради при Президенті України, відомий меценат та колекціонер живопису Ігор Воронов порушив питання нелегальних розкопок та незаконного обігу археологічних предметів. Справді, соромно, коли в сучасній країні, що декларує про рух до Європи, масово продаються та публічно – навіть за кордоном! – експонуються незаконно здобуті старожитності.
Цю позицію, зауважу – вперше за роки незалежності, беззаперечно підтримав Президент України. Оскільки його слова сильно перекручувалися переказами в пресі, варто нагадати їх повністю: «Не менш важливу проблему становить так звана «чорна» археологія. Зростаючі апетити деяких колекціонерів до безцінних старовинних речей призвели до виникнення потужного чорного ринку незаконної торгівлі культурними цінностями.
Безумовно, цим напрямкам держава повинна покласти край. З цим миритися в подальшому не можна. Ми зобов’язані вжити заходів щодо дотримання вимог міжнародних актів та на законодавчому рівні покласти край нелегальному видобутку, обігу та колекціонуванню археологічних знахідок».
Після цього при тій самій Гуманітарній раді було створено робочу групу, яка мала розробити необхідні рекомендації щодо боротьби з «чорною археологією». І ця група достатньо швидко сформулювала чотири кроки, які треба було б негайно здійснити.
По-перше, обмежити вільне використання детекторів металу, геосканерів та подібного обладнання. Тобто, будь хто, працюючи з таким обладнанням повинен мати дозвіл державного зразка на право пошуку в цьому місті, в цей час та з конкретною метою. При цьому, все, що не має відношення до предмету пошуку, повинно передаватися до уповноваженої державної установи, яка має це прийняти «під акт».
По-друге, терміново внести зміни до Правил торгівлі антикварними речами. Ці правила затверджуються наказами Мінкультури та Мінекономіки, тобто їхня зміна великих зусиль не потребує. Сьогодні Правила забороняють торгівлю лише знахідками, зробленими під час проведення археологічних розкопок, які і так ніхто не може продавати, оскільки вони за законом належать виключно державі.
По-третє, всі власники археологічних предметів протягом визначеного терміну повинні заявити на державну реєстрацію свої колекції. По закінченні цього терміну будь-який археологічний предмет, не заявлений на таку реєстрацію, за виключенням тих, що ввезені до України на законних підставах, вважатиметься незаконним і повинен вилучатися на корись держави.
Нарешті останнє – після проведення державної реєстрації треба встановити оподаткування недержавних археологічних предметів та колекцій.
Зауважу, ці ідеї ніяке не «know how», бо такі заходи здійснені в багатьох країнах. І великого обсягу «законотворчості» вони не потребують. Якби Мінкультури тоді дослухалося до рекомендацій, половину з них уже було б виконано.
Але міністерство вкотре зробило по-своєму. Ще навесні несподівано з’явилася перша редакція проекту закону «Про національну культурну спадщину». Вона передбачала скасування відразу трьох законів та суттєві зміни четвертого. Йдеться про закони «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археологічної спадщини», «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» та «Про музеї та музейну справу».
Я не знаю жодного незалежного експерта, який би схвально поставився до цього проекту. Протягом останнього року навколо нього відбувалися дивні дива, але це тема окремої розповіді. У підсумку – сьогодні проект Мінкультури, хоч і в дещо зміненому вигляді, взято за основу майбутніх змін. Тому давайте подивимося, як у ньому відображені ідеї, сформульовані Президентом України.
Від початку впадає в око непродуманість термінології. Так, з першої статті ми дізнаємося, що археологічні предмети, випадково виявлені на території України, це рухомі предмети, «що походять з археологічних об’єктів».
Яким чином органи охорони доводитимуть по кожному окремому предмету – а такі конфліктні ситуації напевно виникнуть! – що він походить з конкретного археологічного об’єкту, незрозуміло. Тим більше, що археологія знає приклади, зокрема це стосується скарбів давніх слов’ян, коли окремі предмети знаходили поза об’єктами. Розробником варто було врахувати пропозиції робочої групи щодо визначення археологічних предметів, як рухомих предметів атрибуція та інтерпретація яких потребує використання методів або даних археології.
Ще менше продумані норми, пов’язані з колекціями. У ст. 58 міститься норма про «дозвіл на володіння археологічними предметами і колекціями, що походять з об’єктів археологічної спадщини, розташованих на території України». Йдеться про археологічні предмети, «що перебувають у власності, володінні юридичних осіб приватного права і фізичних осіб». Але попередня 57 стаття передбачає, що «археологічні предмети, випадково виявлені на території України фізичними та юридичними особами» є державною власністю та належать до державної частини музейного фонду України.
Це вже не недбалість або помилка. Це якась страшна злочинна змова. Якщо предмети з державної частини музейного фонду України закон дозволить передавати у власність та володіння «юридичних осіб приватного права і фізичних осіб», за кілька років усі музеї України зникнуть повністю!
Деякі норми цієї ж 58 статті справляють таке враження, ніби їх вигадали психічно хворі люди. Наприклад, якщо до країни ввозиться предмет, що походить «з об’єктів археологічної спадщини, розташованих на території України» він підлягає обов’язковому віднесенню до… державної частини музейного фонду України. Невже розробникам невідомо, що в колекціях багатьох музеїв світу (Ермітаж, Лувр, Державний археологічний музей у Варшаві тощо) є предмети з України, що абсолютно законно потрапили туди ще у ХІХ столітті!
До проблеми використання детекторів металу розробники поставилися суто формально. Передбачено кримінальну відповідальність тільки в разі використання пошукових приладів на об’єктах археологічної спадщини (ст. 78). Але довести, що у конкретному місці є археологічний об’єкт, можна лише експертним шляхом. Міліція не має необхідних знань або повноважень для цього. А співробітники органів охорони не мають права затримувати тих, хто здійснює такий нелегальний пошук.
До речі, дивно виписано й археологічну експертизу. Вона стосується лише питань, пов’язаних з використанням земельних ділянок. Експертних висновків щодо археологічних предметів проект взагалі не передбачає.
Загальне враження від цього проекту – він розроблений «для галочки» або це спроба підставити Президента. Адже власники колекцій мають потужне лобі в Мінкультури! Варто нагадати, як рік тому міністерство, не зважаючи на заперечення Адміністрації Президента, дало дозвіл на вивезення за кордон відомої приватної археологічної колекції. Й, всупереч запевненням Мінкультури, цю колекцію досі не повернуто в Україну.
Мені, як і багатьом моїм колегам, дуже не подобалося, що за всі роки незалежності керівництво країни жодного разу не звернуло уваги на знищення археологічного надбання. Нарешті ми дочекалися чіткої позиції Президента. Але голова центрального органу охорони культурної спадщини (тобто міністр культури) та його підлеглі цього не почули. Сподіваюся, про це відомо Президентові. Недарма на останній гуманітарні раді він вдруге загострив це питання, про що й варто всім нагадати:
«Актуальним залишається питання збереження культурних цінностей, зокрема археологічних предметів. Відомим є факт зберігання їх великої кількості в приватних колекціях. Цілком обґрунтованим є припущення, що в більшості випадків археологічні предмети потрапили до приватних колекцій внаслідок несанкціонованих розробок чи розкопок. При цьому необхідно констатувати факт зростання попиту на артефакти та розширення мережі їх незаконного видобутку шляхом руйнування нерухомих археологічних об’єктів.
Така практика неприпустима, оскільки тягне за собою втрату безцінних для історії держави, всього людства об’єктів археологічної спадщини та негативно позначається на іміджі України.
На мою думку, необхідно знайти розумний баланс інтересів громадянського суспільства, держави та приватних колекціонерів для забезпечення збереження об’єктів археологічної спадщини, а також включення пов’язаних із ними рухомих предметів у науковий обіг, легалізація приватних археологічних колекцій та їх оприлюднення для використання в музейних фондах України».
Максим Левада, пам`яткоохоронець, археолог – для “Музейного простору України“